Реформи. Шлях до соціально-орієнтованої ринкової економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Основні моделі трансформування економіки «постсоціалістичних» країн на шляху до ринку

1.1 Врахування особливостей економіки України при виборі моделі та поєднання їх із загальними закономірностями перехідних економік

1.2 Прискорення реформ в Україні як безальтернативна умова і основний засіб подолання кризи та економічної стабілізації

1.3 Інститутиціональні перетворення у національній економіці

2. Стан та динаміка роздержавлення і приватизації власності

2.1 Формування підприємницького середовища

2.2 Вплив політичного фактора на динаміку змін форм власності.

3. Роль держави в трансформаційних процесах

4. Сутність та становлення фінансової стабілізації Україні

4.1 Управління державними підприємствами

4.2 Формування та розвиток національного внутрішнього ринку

4.3 Державний бюджет і його роль у модернізації економічної системи України

Висновки

Використана література

Вступ

Досвід передових країн світу переконливо доводить, що прогресивні зміни в українському суспільстві можливі на засадах соціально орієнтованоі? ринковоі? економіки з одночасним урахуванням як наи?більш ефективних світових економічних досягнень, так і національноі? специфіки господарювання. Тому об'єктивно існує необхідність дослідження особливостеи? становлення соціально орієнтованоі? економіки як однієі? з форм сучасних ринкових економічних систем суспільства.

1. Основні моделі трансформування економіки «постсоціалістичних» країн на шляху до ринку

1.1 Врахування особливостей економіки України при виборі моделі та поєднання їх із загальними закономірностями перехідних економік

Однією з ознак сучасного розвитку людського суспільства є перехід від командної до ринкової економіки колишніх соціалістичних країн та союзних республік колишнього СРСР. Це стосується і економіки України. Необхідність такого переходу зумовлена об'єктивними причинами. В умовах командної системи економіка України практично вичерпала можливості економічного розвитку. Це пов'язано з тим, що низька здатність командної системи адаптуватись до науково-технічного прогресу як найважливішого інтенсивного фактора економічного розвитку в сучасних умовах, з одного боку, і вичерпність екстенсивність факторів економічного зростання, з іншого, зумовили суттєве скорочення як темпів економічного розвитку, так і підвищення ефективності економіки. За таких умов командна система вичерпала внутрішні ресурси свого розвитку, і виникла потреба трансформації до такої системи, яка б створила такі ресурси. В сучасному світі такою системою є ринкова, незважаючи на ті суттєві недоліки, які і їй притаманні.

Перехід від командної до ринкової економіки характерний для всіх так званих постсоціалістичних країн. Він відбувається у середовищі, що характеризується суттєвими змінами в усіх сферах функціонування людського суспільства в сучасних умовах. У політичній сфері здійснюються суперечливі процеси. З одного боку, збільшується кількість незалежних держав з притаманними їм формами регулювання суспільного життя, а з іншого - посилюється роль міждержавних і наддержавних утворень, що суттєво обмежують функціонування національних держав. В економічній сфері відбуваються процеси інтернаціоналізації господарського життя, посилення глобалістських тенденцій, в розвинутих країнах триває перехід до пості індустріального типу економічного розвитку. Водночас загострюються економічні проблеми, у соціальній сфері поглиблюється диференціація умов життєдіяльності різних прошарків населення, загострюються демографічні проблеми. Складні процеси відбуваються і в духовній сфері. Найголовнішим явищем у цій сфері є посилення протистояння двох типів культур: західної і східної.

Усі ці передумови безпосередньо позначаються на процесах переходу від командної до ринкової економіки, обумовлюючи специфіку нинішньої перехідної економіки. Однак при всій різноманітності умов, за яких здійснюється цей перехід, та шляхів його здійснення він має спільну суть, яка полягає у демонтажі командної системи і заміні її ринковими механізмами функціонування економіки, орієнтованої на задоволення потреб людини. Стратегічною метою цього переходу є не ринкова економіка сама по собі, а створення такої економічної системи, яка б у центр свого функціонування поставила людину з її широким спектром потреб, що підлягають задоволенню, створювала б умови для функціонування суспільства, в якому людське життя буде визнаватись головною і унікальною цінністю, що охороняється силою закону. Досягнення такої мети пов'язується із суттєвим підвищенням ефективності економіки. Тому трансформація командної економічної системи і передбачає створення такого господарського механізму, який би забезпечував вищу порівняно з попереднім ефективність суспільного виробництва. Сучасна практика господарювання свідчить, що такий механізм насамперед передбачає широке використання елементів ринкової системи. Тому перебудова командної системи і здійснюється у напрямі звуження її елементів, заміни їх елементами ринкової економіки і створення на цій основі так званої соціально орієнтованої ринкової економіки. Протягом періоду здійснення таких перетворень економіка перебуває на перехідному етапі, або у стані перехідної економіки.

Щодо суті сучасної перехідної економіки, то єдиної позиції немає. Одні автори вважають, що таким змістом є перетворення цієї системи соціально-економічних відносин, другі зводять його до реформування реальних ринкових відносин, треті вважають змістом створення відкритої національної ринкової економіки. Ряд спеціалістів вбачають зміст у побудові основи постіндустріального суспільства. Все більшого поширення набуває точка зору, згідно з якою це - процес трансформації змішаної економіки з переважанням планових зв'язків і методів регулювання економіки у змішану економічну систему, в якій пріоритетну роль відіграють ринкові зв'язки і методи впливу на економічну діяльність. За такого підходу суть перехідного процесу полягає не в руйнуванні старої економічної системи і заміні її новою, а в заміні співвідношення основних системотвірних елементів, тобто у зменшенні ролі елементів чисто командної економіки і розширенні елементів ринкової економіки.

Такий підхід базується на тому, що сучасні економіки є змішаними. В колишніх соціалістичних країнах командна система була змішаною. В ній значне місце посідали елементи ринкової економіки, хоча і функціонувала вона на директивно-планових засадах. Водночас ті системи, які називають ринковими, в сучасних умовах не є виключно такими. Це змішані системи з використанням елементів командної економіки. Тому перехід від командної до ринкової економіки не означає заміну командної економічної системи ринковою, а є процесом зміни співвідношення елементів командної і ринкової систем на користь ринкових елементів, результатами якого і буде формування змішаної системи з переважанням ринкових зв'язків і ринкових засад регулювання економіки. Цей процес отримав назву трансформаційного. Його характерною рисою є інверсійний характер, пов'язаний зі зміною послідовності економічних перетворень.

Розрізняють два типи формування ринкової економіки: класичний і інверсійний. При класичному типі відбувається природно економічний перехід від аграрного до індустріального суспільства, в ході якого створюються необхідні передумови розвитку ринкових відносин. Це первісне нагромадження капіталу, в результаті якого відбулося відокремлення дрібних виробників від засобів виробництва і перетворення їх на юридично вільних, але економічно залежних, найманих працівників, з одного боку, і зосередження засобів виробництва та інших видів багатства в руках підприємців, з іншого, формування технологічного базису індустріального виробництва, створення конкурентного середовища, становлення ринкової інфраструктури. Сформована на основі цих передумов ринкова економіка в процесі свого розвитку перетворилась на змішану ринкову економіку із соціальною орієнтацією. Інверсійний тип ринкової трансформації є формуванням змішаної ринкової системи в умовах індустріального суспільства. Він охоплює роздержавлення економіки, формування багатоукладної економіки, в якій взаємодіють різні форми господарювання. Здійснюється структурна перебудова економіки з метою формування структури, що забезпечує як підвищення ефективності виробництва, так і розв'язання соціальних проблем. Важливим є процес створення конкурентоспроможного середовища, без чого неможливе функціонування ринкової економіки. Змінюється і тил відтворення з переважно екстенсивного до переважно інтенсивного, соціально орієнтованого. Відбувається гуманізація виробництва і інтелектуалізація праці, створюються передумови переходу до четвертинного, інформаційного сектора економіки. Формуються умови для ефективного підприємництва і праці шляхом лібералізації та демократизації економічної діяльності, а також необхідні для нового типу господарювання інституції і ефективні зовнішньоекономічні зв'язки, що забезпечують підвищення рівня відкритості економіки і входження її у світові глобалізаційні процеси. Здійснюється регіоналізація та муніципалізація економіки, посилюється децентралізація економіки і зміцнюються утворення, що самофінансуються.

Трансформація командної економіки в ринкову передбачає розв'язання таких основних завдань.

Первісне нагромадження капіталу, як один із найважливіших трансформаційних процесів, пов'язаний із змінами у системі власності, а саме - із звуженням сфери державної власності і формуванням приватної власності у різних її формах. Основними засобами здійснення цих процесів є приватизація державного майна. Значну роль відіграла й інфляція, що супроводжувалась перерозподілом багатства на користь незначної частки населення.

Важливою складовою трансформаційних процесів є демонополізація економіки. Командна система була системою не тільки тотального одержавлення економіки, а й тотальної її монополізації з боку держави. В таких умовах ринкові елементи не могли суттєво вплинути на функціонування економіки, оскільки відсутній такий елемент ринкового механізму, як конкуренція. Створення конкурентного середовища передбачає здійснення заходів щодо демонополізації економіки.

Трансформаційні процеси в перехідній економіці включають і структурну перебудову економіки. Структура командної економіки зорієнтована на її цілі, пріоритетними серед яких був переважний розвиток виробництва засобів виробництва і військової продукції. Така структура не відповідає потребам суспільства з соціально орієнтованою економікою. Тому важливим напрямом трансформаційних процесів є заходи щодо зміни існуючої структури економіки, приведення її в стан, що відповідає вимогам соціально орієнтованої економіки.

Для трансформаційної економіки характерними є і процеси її соціалізації, тобто підвищення ролі людини, її добробуту. Вони реалізуються передусім через здійснення заходів, що протистоять погіршенню матеріального становища членів суспільства, спричиненого процесами первісного нагромадження капіталу. Однак головним їх напрямом є створення умов формування пості індустріального суспільства з його високою часткою нематеріального виробництва і забезпечення умов для всебічного розвитку людини. Для цього необхідно створити нову систему соціального захисту. Реалізація названих головних завдань визначає і основні риси трансформаційної економіки (див.: Економічна теорія : підручник / за ред. В.М. Тарасовича. - К., 2006. - С. 624). До них можна віднести:

-формування багатоукладної економіки, в якій оптимально взаємодіють різноманітні форми власності, підприємництва та господарювання;

-формування структури економіки в напрямі переходу до вищих технологічних укладів, розширення третинного і четвертинного секторів економіки;

-перехід до соціально-інтенсивного типу розширеного суспільного відтворення, досягнення та підтримання сталої та динамічної рівноваги національної економіки;

-становлення конкурентоспроможного національного виробництва;

-гуманізація та соціалізація економічних процесів, яка в загальному плані пов'язана з формуванням людини-особистості, пріоритетним розвитком соціальної сфери;

-лібералізація і демократизація економічного життя з мстою створення сприятливих умов для ефективного вільного підприємництва і праці;

-інституалізація як процес формування необхідних для економічних перетворень інститутів (формальних і неформальних норм, традицій, настанов, права тощо), притаманних громадянському суспільству;

-становлення сучасного типу триєдиного економічного регулювання - ринкового, державного і громадського;

-формування системи регіональних і муніципальних економічних утворень, що самофінансуються і є невід'ємними складовими національної економіки:

-поступове збільшення відкритості національної економіки, її органічне включення у світові процеси глобалізації та інтернаціоналізації, розширення ефективних зовнішніх зв'язків, при одночасному посиленні суверенної національної економіки.

Реалізація зазначених завдань в Україні ускладнюється рядом обставин, яких не було у більшості постсоціалістичних країн.

По-перше, економіка України тривалий час функціонувала як складова частина єдиного народногосподарського комплексу Радянського Союзу. Вона не була самостійною економічною системою, не мала ознак національної економіки. Тому розв'язання завдань трансформаційного періоду до ринкової системи повинно було відбуватись одночасно з формуванням національної економіки, що суттєво ускладнювало трансформаційні процеси.

По-друге, трансформаційні процеси в Україні перебувають під несприятливим впливом політичних факторів. Політична ситуація в Україні після здобуття незалежності нестабільна. Розклад політичних сил характеризується відсутністю єдності в питаннях щодо пошуку шляхів перебудови економіки. Значно впливають на економічну політику антиринкові сили, що гальмують здійснення заходів прискорення економічних реформ. Протягом 1990-х років сформувався правлячий клас, генетично пов'язаний з колишньою комуністичною верхівкою, сформований з неї, і нових магнатів - колишніх "червоних директорів" та вихідців із спецслужб. їх зусиллями створено систему влади, спрямовану на підпорядкування соціально-економічних перетворень своїм корпоративно-клановим інтересам. Така ситуація в країні склалась у результаті того, що в суспільстві не було інтегрального масового руху з єдиною ідеологією, яка б охопила значну частину українського суспільства.

По-третє, відірваність віл загальноцивілізованого розвитку, що проявилась під час перебування України у складі СРСР, привели до суттєвого відставання від ринкових країн у якості ринкових відносин. Ринкові форми мали формальний характер. Майже нерозвиненою була і ринкова інфраструктура. Це суттєво ускладнювало процес ринкових перетворень.

По-четверте, у перехідний період Україна вступила з ознаками кризового стану економіки. В перші роки незалежності ці ознаки переросли у справжню кризу економіки, що проявилась в усіх її складових. Різко скоротилися обсяги виробництва, розладнався грошовий обіг, зазнала кризи і фінансова сфера, високими темпами відбувалася інфляція, стрімко зростало безробіття і, як наслідок, палав рівень життя. Все це створило складні умови для здійснення соціально-економічних перетворень, загальмувало трансформаційні процеси.

Світова практика ринкової трансформації командної системи показала, що вона може здійснюватись двома напрямами або моделями: шляхом поступової модернізації командної системи через розширення ринкових механізмів господарювання (так звана градуалістська модель) і шляхом проведення максимальної кількості радикальних перетворень протягом невеликого періоду часу (модель "шокової терапії"). Критерієм виділення цих моделей є швидкість здійснення реформування і тривалість його у часі.

Витоки градуалістської моделі закладені тими експериментами, що протягом 1960-х років проходили в Югославії, Угорщині, Польщі і частково в Радянському Союзі. Однак позитивного остаточного результату вони не дали. Логічної довершеності ця модель набула в Китаї, який пішов шляхом послідовного реформування економіки. Головна ідея цієї моделі - поступове здійснення реформ в напрямі формування приватного сектора економіки при збереженні незмінної політичної системи. Реформи реалізуються спочатку в експериментальному порядку з подальшим розповсюдженням набутого досвіду на широкі сфери економіки. Загальні риси градуалістської моделі такі. По-перше, здійснення реформ починається після досягнення динамічної рівноваги на споживчому ринку за рахунок насичення його приватним сектором, для розвитку якого створюються сприятливі умови. По-друге, ринкові перетворення спочатку охоплюють сферу виробництва і збуту споживчих товарів і лише потім поширюються на інвестиційні галузі і фінансову сферу. По-третє, лібералізація цін здійснюється не на початкових етапах реформ, а після досягнення стабілізації в економіці, причому значною мірою із збереженням державного регулювання цін. По-четверте, жорсткою є антиінфляційна політика, спрямована на недопущення високих темпів інфляції. По-п'яте, активно формується ринкова інфраструктура.

Стратегія цієї моделі базується на підвищенні ефективності виробництва і зростанні доходів за рахунок первісних часткових реформ, що створює умови для подальших економічних перетворень. Характерним для цієї моделі є співіснування командних та ринкових методів господарювання. При цьому залишається жорсткий контроль держави за економікою як на макро-, так і на мікрорівнях. Найтиповішим прикладом використання цієї моделі є Китай.

Ринкові економічні перетворення почалися в Китаї наприкінці 1970-х років. Вони розраховані на декілька десятиріч. Протягом перехідного періоду використовується як адміністративні, так і ринкові методи управління з поступовим перенесенням центру ваги на останні. При цьому старі структури (за винятком сільськогосподарських комун) не були зруйновані. Збиткові держпідприємства продовжували випускати продукцію, а нові приватні займали вільні ринкові ніші і нарощували обсяги виробництва. Такий підхід дав змогу уникнути трансформаційної кризи.

Розпочались реформи в сільському господарстві. Були розпушені сільгоспкомуни, а селянам земля передавалась в оренду на 3 роки. Пізніше строк оренди продовжили до 30 років. Одночасно селянам було дозволено після розрахунків за оренду землі вільно розпоряджатися своєю продукцією. Це дало змогу лише за 3 роки збільшити виробництво сільськогосподарської продукції в 1,5 разу і тим самим розв'язати продовольчу проблему.

Одночасно приватні форми господарювання впроваджувались у торгівлі, громадському харчуванні та сфері послуг, де дозволялось створюватись дрібні та середні приватні підприємства. До них застосовується пільгове оподаткування. В результаті таких перетворень було досягнуто наповнення споживчого ринку товарами і значне підвищення реальних доходів населення. Тим самим було забезпечено широку підтримку суспільством курсу реформ.

Важливу роль у ринковій трансформації економіки Китаю відіграють вільні економічні зони. Там створено сприятливі умови для масштабного залучення іноземного капіталу. їх сумарний обсяг за роки реформування перевищив 600 млрд дол., переважна частина яких є прямими інвестиціями, що дозволило Китаю одержати не тільки новітні технології, досвід менеджменту, а й сприяло формуванню ринкових методів господарювання як на території вільних зон, так і на інших територіях країни. Відповідно до принципу "відкритості" здійснювалась і лібералізація зовнішньої торгівлі. Обсяг китайського експорту зростає високими темпами, що дозволяє збільшувати золотовалютні резерви країни. Це було однією з передумов формування банківської системи з метою перетворення її у дворівневу. При цьому встановлюється жорсткий контроль Центрального резервного банку і Міністерства фінансів за комерційними банками, щоб їх кредитні ресурси використовувалися для кредитування реальної економіки, а не для спекуляцій у фінансовому секторі. Одночасно відбувається реформа державної промисловості, суть якої полягає в тому, щоб залишити у власності держави 1000 найбільших і стратегічно найважливіших підприємств важкої промисловості і здійснити їх технічну модернізацію. А дрібні і середні державні підприємства приватизуються і здійснюють господарську діяльність самостійно на принципах ринку. Ще частина відносно великих підприємств перетворюється на акціонерні товариства.

З використанням градуалістської моделі Китай досяг великих успіхів. За роки реформування середньорічний темп приросту ВВП країни досягнув 9%. Це дозволило Китаю за абсолютними показниками обсягу ВВП вийти на 6-те місце у світі. Близько 90% ВВП виробляється у приватному секторі економіки. Позитивне сальдо щорічного торговельного балансу перевищує 155 млрд дол., а золотовалютні запаси - 2 трлн дол. Якщо на початку реформ за межею бідності в країні перебувало 25% населення, то вже у 2006 р. їх було 2%. Середній клас, який має достатню купівельну спроможність, налічує 250 млн осіб. Усе це підтверджує ефективність градуалістської моделі.

Другою є модель "шокової терапії". Це комплекс радикальних заходів, що відбуваються протягом нетривалого періоду часу і спрямовані на досягнення глибоких перетворень в економіці з метою прискореного трансформування командної економіки в ринкову. Назву шокової модель отримала тому, що це є шлях радикальних заходів у політичній і економічній системах, що приводять до їх радикальних змін, суть яких полягає в найповнішій ліквідації старої політичної системи та системи державного устрою, а також нівелюванні методів державного керівництва і ліквідації контролю політичної системи над економікою. Основою таких змін був принцип: "Чим менше держава втручається в економіку, тим остання ефективніша". При цьому вважалось, що ринок виправить недоліки системи централізованого планування і дасть можливість підвищувати ефективне використання ресурсів, як тільки буде докорінно зруйновано основи колишньої політичної і економічної систем.

Заходи цієї системи базувалися на принципах, відомих за назвою "Вашингтонський консенсус". До них належать безальтернативність прискореного переходу до ринкових механізмів, незважаючи на соціальну ціну; форсована приватизація підприємств державного сектора економіки для утвердження приватної власності як основи ринкової системи; лібералізація цін на товари та послуги з одночасним заморожуванням рівня заробітної плати і похідних від неї доходів; скорочення бюджетного дефіциту за рахунок зменшення витрат на соціальну сферу; прискорена лібералізація зовнішньоекономічних відносин, максимальне обмеження регулюючої функції держави в економічній і соціальній сферах.

Ідея радикального підходу полягає в тому, що при існуванні можливості швидких перетворень їх необхідно використати. Деякі перетворення можна зробити швидко, інші вимагають більш значних термінів, але їх не треба відкладати на пізніші строки. Такий підхід дає змогу досягти так званого критичного розміру перетворень, що усуває можливість повернення до попереднього стану. Такий підхід було використано постсоціалістичними країнами Центральної і Східної Європи та Балтії. Тут подібні перетворення прагнули здійснити за максимально короткий строк, щоб не повертатися до старої системи.

Вибір моделі "шокової терапії" зумовлений як внутрішніми, так і зовнішніми факторами. Основними внутрішніми умовами є політична воля лідерів країни швидко реалізувати трансформаційні процеси і забезпечити підвищення ефективності економіки, потреба прискореного приборкання інфляції і досягнення соціально-економічної стабільності, прагнення до інтеграції у капіталістичну світову систему, відсутність власних теоретичних нагромаджень і продуманих програм переходу до ринку. До зовнішніх факторів належать сподівання на зовнішню політичну та фінансову підтримку трансформаційних заходів, позитивний досвід використання моделі "шокової терапії" іншими країнами без досконалого його аналізу, масова пропаганда та підтримка радикальних планів реформ створення соціально орієнтованої ринкової економіки, рекомендації світових організацій щодо використання програми трансформації економіки під назвою "Вашингтонський консенсус". Виділяють два етапи реалізації моделі "шокової терапії". На першому етапі тривалістю в декілька років здійснюються радикальні антиінфляційні заходи для досягнення фінансової і ринкової стабілізації. На другому етапі, що триває 10-15 років, відбуваються фундаментальні перетворення в економіці, що забезпечують її трансформацію у соціально орієнтовану ринкову економіку.

Ці моделі відносно умовні. їх вибір залежить від політичних і економічних умов країни, що стали на шлях трансформування командної системи. Зважене використання тієї чи іншої моделі дозволяє досягти позитивних результатів. Ефективність градуалістської моделі підтверджена досвідом Китаю. Позитивні перетворення при використанні моделі "шокової терапії" досягнуті Польщею, іншими країнами Центральної і Східної Європи та Балтії. Проте використання моделі "шокової терапії" в країнах Латинської Америки, де метою трансформації проголошено досягнення сучасних стандартів західного суспільства, показано, що протягом багатьох десятиліть вони ніяк не можуть наблизитися до обраного ідеалу.

Щодо України, то із здобуттям незалежності було взято на озброєння за рекомендацією міжнародних організацій модель "Вашингтонського консенсусу". Згідно з нею ринкова трансформація здійснювалась у таких напрямах: макроекономічна стабілізація, лібералізація цін та ринків, приватизація та реструктуризація, інституцій ні реформи. Певних позитивних зрушень на основі цих заходів було досягнуто. Уже на початок XXI ст. було сформовано критичну масу ринкових перетворень. Визначальним у цьому є перетворення власності. Протягом 1992-2000 років роздержавлено майже 71 тис. об'єктів. Майже 80% промислової продукції виробляли недержавні підприємства. На приватній основі почала функціонувати банківська система, розвиваються підприємства торгівлі та будівництва. Приватному сектору належить 95% сільськогосподарської угідь. На приватній основі виробляється 99% сільськогосподарської продукції. Майже 15 млн громадян України стали власниками акцій і земельних паїв. Завершено приватизацію присадибних ділянок, власниками яких стали майже 11 млн громадян.

Протягом 1990-х років в Україні сформувався фундамент ринкової інфраструктури. Зроблено істотні кроки в реалізації принципу відкритості економіки, лібералізації господарських зв'язків, цінового механізму, грошового та валютного ринків, ринків товарів і капіталу. В результаті було подолано хронічний дефіцит товарів. Докорінно змінилися економічні функції держави. Замість системи директивного управління створено основні ринкові інструменти макроекономічного регулювання. Сформовано основні засади ринкового права, що дає можливість суб'єктам господарювання приймати самостійні рішення і адекватно реагувати на макроекономічні сигнали і економічну політику держави.

Одночасно застосування принципів "Вашингтонського консенсусу" привело до суттєвих негативних наслідків. Відбувся тривалий спад економіки замість очікуваного зростання. Сформувався ринок з надмірною корупцією та злочинністю замість цивілізованого соціально орієнтованого ринку. Великого розмаху набуло безробіття за відсутності механізмів захисту від нього. Створився великий прошарок "тіньової" економіки. Високих темпів набула інфляція. Поглибились структурні деформації економіки замість прогресивних структурних зрушень і реструктуризації. Загрозливих розмірів набув дефіцит платіжного балансу країни. Відбулась масштабна збіднілість населення одночасно з великою концентрацією багатства в руках невеликої його частини, що поглибило диференціацію доходів. Значних масштабів набула міграція за кордон трудових кадрів, насамперед висококваліфікованих спеціалістів і молоді.

Така ситуація стала свідченням, з одного боку, помилковості принципів "Вашингтонського" і "поствашингтонського консенсусу", а з іншого - підтвердженням непослідовної політики проведення ринкових реформ. Причиною останнього була відсутність у суспільстві економічного консенсусу, основою якого є врахування поточних і перспективних, індивідуальних та суспільних інтересів, рівноправність усіх в умовах розвитку і отриманні результатів суспільного розвитку та демократичність розвитку з реальною участю людей у прийнятті рішень, що впливають на їх життя. Негативну роль відіграла і фінансова криза 1998 р. Все це зумовило переоцінку застосовуваної моделі і перехід до нової стратегії економічного розвитку. її запропонували експерти Світового банку, і вона базувалась на таких принципах (див. схему 1).

Схема 1. Основні принципи нової стратегії економічного розвитку

Складовими нової стратегії є дві моделі: дирижистська і ліберальна. Дирижистська модель спирається на зростання ролі держави в процесі трансформації економіки. Вона включає такі заходи, як державні інвестиції в основний капітал, зміцнення державного сектора економіки, промислову політику держави у сфері використання новітніх технологій і проектів, протекціонізм зовнішньої торгівлі, стимулювання попиту, збереження соціальних гарантій і пільг. Ліберальна модель передбачає макроекономічну і правову стабільність, рівність умов конкуренції, відмову від надмірного втручання держави в підприємницьку діяльність, розподіл відповідальності між державою, громадським суспільством і бізнесом у розв'язанні нагромаджуваних проблем, ставку на приватні підприємства і інвестиції, подальшу лібералізацію ринків і інтегрування у світову економіку, реструктуризацію банківської системи і фінансового ринку, розвиток системи соціального захисту населення.

Результатом здійснення протягом періоду незалежності економічних реформ було формування критичної маси ринкових перетворень і створення ринкової економіки. Але ця економіка, за висловом відомого економіста А. Гальчинського, є особливим типом пострадянської ринкової економіки, що за якістю суттєво відрізняється від ринкової економіки розвинутих країн і яку можна порівняти з моделлю ринкової економіки країн із середнім рівнем розвитку. Досягнення економікою України бажаного стану соціально орієнтованої держави передбачає, з одного боку, суттєві заходи щодо подальшого реформування економіки, а з іншого - значний прогрес у політичній, соціальній та світоглядній сферах.

1.2 Прискорення реформ в Україні як безальтернативна умова і основний засіб подолання кризи та економічної стабілізаціі

Шлях до подолання наслідків кризи - це перш за все стабілізація і прискорення економічного розвитку, важливі фактори якого формуються в соціальній сфері. Тому увага влади на сьогоднішній день має бути приділена саме тим галузям, з якими прямо пов'язана проблема підвищення працездатності. На даний момент одним з найпомітніших наслідків кризи в Україні є різке зниження життєвого рівня населення України. Це певною мірою спричинене успадкованим від радянських часів методологічним підходом, за яким кінцеві споживчі витрати залежали від валового нагромадження. Загальновизнано, що проблема бідності вирішується у сфері безпосереднього виробництва та у сфері розподілу. Якщо виробництво не працює, то відсутні й передумови підвищення життєвого рівня населення, а звідси - і зниження рівня бідності. Низький рівень оплати праці негативно позначається на виробничих показниках. Тому урядові програми передбачають випереджаюче зростання вартості робочої сили, без чого неможливі її повноцінне відтворення, відновлення мотиваційного потенціалу оплати праці, зростання платоспроможного попиту населення.

Останнє 10-річчя характеризувалося високою мобільністю робочої сили у промисловості, вивільненням її з усіх секторів господарювання, малими темпами створення нових робочих місць, поширенням непродуктивних форм зайнятості й використання робочої сили. Ці та інші причини призвели до зниження соціальної значущості праці. Підвищення її продуктивності пов'язане з піднесенням освітнього, професійного, кваліфікаційного рівня кожного працівника. Як відомо, тепер в економіці зростає роль інтелектуальної складової, модернізуються технічна база та організаційні форми, стають жорсткішими вимоги до рівня знань і кваліфікації людини, змінюється попит на кваліфікаційну структуру різних категорій самодіяльного населення. Все це підвищує відповідальність системи освіти перед суспільством. Отже, виробнича сфера нашої країни дуже залежить від рівня фінансування державою освіти. Однак сьогодні державне управління України не в змозі проводити ефективні освітні реформи.

Воно являє собою складне суперечливе явище з багатьма бюрократичними деформаціями, недоліками, слабкими сторонами, успадкованими від попередньої командно-адміністративної системи. Тому настав час, коли необхідно оцінити, переосмислити та визначити єдиноправильну стратегію та ефективну тактику в процесі українського державотворення.

Сучасний розвиток нашого суспільства, наявність кризових явищ в усіх сферах суспільного життя об'єктивно зумовлюють необхідність удосконалення управління процесами виробництва, розподілу та значного поліпшення підготовки державних службовців. Розбудова демократичної держави, її інтеграція у світове співтовариство потребують переосмислення сутності державного управління, його місця і ролі в сучасних суспільних процесах.

Суспільство вже не задовольняє повільність та нерівномірність реформ, неефективність уряду, низька якість управлінських послуг, високий рівень корупції. Тому не дивно, що державний апарат, успадкований від тоталітарного минулого, виявився нездатним забезпечувати суспільні реформи. Це особливо стосується аналізу політики, розробки стратегії, прийняття рішень, формування програм їх реалізації, оцінки результатів на всіх рівнях державного управління. Існуючі адміністративні структури та процедури перешкоджають здійсненню суспільних реформ. Саме тому першочерговими на шляху до подолання кризових явищ в Україні та стабілізації її економічного розвитку повинні бути адміністративні реформи, після яких би почалася раціональна освітня політика країни, яка, в свою чергу, сприяла б розвитку виробничої сфери.

1.3 Інституціональні перетворення у національній економіці

Україна є європейською країною із швидко зростаючою економікою, в якій нині відбуваються серйозні економічні та політичні перетворення, і яка активно інтегрується у світовий простір. Ці процеси супроводжуються інституціональними змінами на усіх економічних рівнях.

Інституціональні перетворення міжнародних економічних відносин вчені пов'язують із багатьма факторами, найважливішими серед яких є: перебудова соціально-економічної структури, масова приватизація, створення фінансової інфраструктури, виникнення і розвиток фінансових ринків, лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків. Хоча Україна досягла суттєвого прогресу в процесі переходу до ринкової економіки та у зміцненні демократії національні та міжнародні експерти рекомендують органам влади та громадськості України продовжувати інституціональні реформи.

Аналізуючи події 90-тих років у країнах Центральної та Східної Європи, а також в пострадянських республіках, дослідники акцентують увагу на тому, що перехід від авторитаризму до демократії не є лінійним рухом із заздалегідь визначним позитивним результатом. Основною перешкодою на шляху до повномасштабної демократизації є значний розрив між формальними інститутами, що загалом відповідають демократичним стандартам, та неформальними практиками, які не узгоджуються з вказаними стандартами.

У період трансформаційних перетворень в економіці підхід до інституціональних змін має принципове значення. У даний момент в економіці України спостерігається руйнування старих інституціональних структур і формування нових - ринкових. Найважливішим при цьому є підвищення дієздатності регіонів та держави: створення сприятливих інституціональних передумов реалізації завдань європейської інтеграції; максимальна реалізація конкурентних переваг, національних пріоритетів, економічної безпеки; подолання корупції та тінізації економіки; формування ефективного конкурентного середовища; створення сучасних правових та організаційних механізмів захисту прав на інтелектуальну власність; інноваційна діяльність тощо. Кінцевим результатом інституціональних перетворень та підключення регіонів у глобальні процеси має стати досягнення згоди між регіональними елітами щодо пріоритетів та перспектив регіонального та загальнонаціонального розвитку, формування довіри з боку населення до інститутів держави, самоврядування, бізнесу та громадянського суспільства.

Разом з тим до числа мало вивчених проблем відноситься динаміка інституціональних систем, причини і фактори виникнення, закріплення, поширення і зміни інститутів. Відсутній єдиний погляд на характер інституціональних трансформацій. Якщо В.Поворозник обґрунтовує необхідність проведення революційних інституційних змін шляхом запозичення інституцій та/або інституційного проектування (усвідомленого, цілеспрямованого процесу створення нових інституцій), то В.Рубаник констатує: «… з усією очевидністю засвідчується світовим досвідом, ефективними і довготривалими можуть виступати тільки еволюційні перетворення, - тому не менш очевидним виступає і те, що з поточного, революційного стану необхідним є переведення українського суспільства у стан його поступального еволюційного реформування і розвитку приватноправових започаткувань у регулюванні відносин власності».

Відправною точкою будь-якої інституціональної зміни, тобто вихідним станом, щодо якого розглядаються останні, є інституціональна рівновага - така ситуація, в якій за існуючого співвідношення сил учасників і наявного набору контрактних відносин, що опосередковують економічний обмін, жоден з них не вважає для себе вигідним витрачати ресурси на реструктуризацію угод. У дефініціях концепції інституціонального ринку це визначення інституціональної рівноваги характеризує ситуацію, в якій величина попиту на послуги гарантів певних правил гри дорівнює величині їх пропозиції. Наявність розглянутого вище ефекту блокування інституціональних змін дає підстави стверджувати про множинність інституціональної рівноваги, тобто існування ситуацій, коли відсутність стимулів до перегляду діючих відносин у агентів господарювання може бути пов'язана як із сприянням, так і не сприянням ними поведінковими обмеженнями нарощуванню створення багатства.

Існує кілька можливих варіантів здійснення інституціональних перетворень перехідних економік: 1) екстремальні - пов'язані з переходом до нової інституціональної структури за досить короткий період часу, що породжує нееластичну реакцію господарюючих суб'єктів; 2) граничні - як певні додаткові трансформації уже існуючих інституціональних структур; 3) Парето-ефективні - направлені на покращення інституційного становища одних економічних агентів при незмінному положенні інших; 4) комбіновані - які припускають багатоплановий вибір альтернатив і враховують конкретні механізми вибору в залежності від перебування соціально-економічної системи на стійкому чи нестійкому етапі розвитку. Вибір конкретного напряму проведення інституційних змін визначається інтенсивністю взаємодій між організаціями, індивідами і державою, характером і силою флуктуацій (збурень), які виходять із зовнішнього або внутрішнього середовища, мотивацією економічних суб'єктів, рівнем їх інформованості про наявні альтернативи в проведенні інституціональних реформ, а також величиною отримуваних позитивних синергетичних ефектів.

З позицій економічної синергетики, інституціональні зміни виступають як складний процес інформаційного вибору в умовах невизначеності, що виникає під впливом зовнішніх і внутрішніх флуктуацій, та приводить інституціональну систему в точку біфуркації й існування декількох можливих траєкторій її подальшого розвитку.

Проведення інституціональних реформ на сучасному етапі розвитку перехідних систем має базуватися на переході від "політичної модернізації" інституціональної системи, яка базується на активній пропозиції інститутів з боку держави, до моделі "ринкової модернізації", що орієнтується на попит на інститути з боку самих учасників ринку. Формуванню моделі ринкової модернізації інститутів повинна передувати законодавчо затверджена процедура вивчення попиту на інститути з боку всіх суб'єктів національного ринку, а інституціональні зміни повинні мати комплексний, масово-інформативний і адаптований характер. Модель ринкової модернізації інститутів означає реформування не політики держави як такої, а інституціональної моделі політики, правил її проведення, і потребує освоєння державою принципів управління як діалогу, як управління взаємодіями суб'єктів різного рівня, тому як формування ринкового інституційного середовища у країнах з перехідною економікою потребує активного втручання держави як головного суб'єкта інституційних змін.

2. Стан та динаміка роздержавлення і приватизації власності

Насамперед, перед тим, як описувати стан і динаміку процесів роздержавлення і приватизації, потрібно розібратися у їх визначеннях та зрозуміти різницю між ними.

Приватизація державного майна (далі - приватизація) - це відчуження майна, що перебуває в державній власності, та майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до законодавства, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Роздержавлення - це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності. Воно означає істотне скорочення державного сектора економіки і масштабів державного втручання в економіку.

Слід розрізняти роздержавлення й приватизацію. Приватизація - це лише етап роздержавлення, який передбачає передання працівникам символу власності на частину засобів виробництва або продаж їх (в т.ч. цілих підприємств) у приватну власність. Роздержавлення ж повинно розв'язувати більш глибокі завдання: подолання соціально-економічної монополії держави; забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму; перехід до багатоканального формування економічного регулювання; утворення системи соціальних гарантій і соціального захисту трудящих.

До того ж слід мати на увазі, що роздержавлення повинно передбачити утворення багатоукладної економіки, тобто економіки, в якій співіснують різні форми власності, передбачені Законом "Про власність". А це означає, що воно за своєю суттю передбачає передачу державної власності не лише (і не стільки) громадянам в індивідуальну приватну власність, але й в інші форми володіння. Тому зводити роздержавлення власності до поголовної приватної індивідуалізації (як це практично зараз відбувається в Україні) є звуженням її змісту.

Динаміка приватизації в Україні

Початком приватизації в Україні вважається 1992 р., коли Верховна Рада України прийняла пакет приватизаційного законодавства. Планувалося проведення швидкої (не більше як за 3-4 роки) зміни форми власності. Але реальний процес приватизації в Україні проходив набагато повільніше, ніж у більшості інших постсоціалістичних держав, і характеризувався численними зупинками і тимчасовими обмеженнями. Часто у цьому процесі політики було більше, ніж економічних розрахунків, що не могло не позначитись на результатах окремих етапів та приватизації в Україні в цілому.

Не зупиняючись на підготовчому етапі, який розпочався ще за часів радянської України у 1988 році, стисло охарактеризуємо хід приватизації в незалежній Україні, її здобутки та втрати.

Приватизація шляхом оренди з викупом

У 1992-1995 роках панувала змішана грошова-сертифікатна форма роздержавлення. Роль сертифікатної приватизації на цьому етапі була незначною, основним способом зміни форми власності з державної на іншу виступала оренда з правом викупу, яка передбачала передачу в оренду підприємства трудовому колективу з наступним правом його придбання за незначні кошти.

Існування саме такого способу пояснювалось відсутністю у громадян коштів для придбання об'єктів за реальною вартістю і спрямованістю тогочасної приватизації на формування ринкових умов, що можна було досягнути, як тоді вважали, за допомогою майже безкоштовної передачі підприємств у власність трудових колективів, перетворення більшості працівників на власників. На руку подібний спосіб приватизації був і директорам цих підприємств, які керуючи орендованим підприємством не несли жодної відповідальності за використання та управління цими об'єктами.

Цілями на цьому етапі приватизації виступали формування прошарку власників, позбавлення держави необхідності підтримувати неприбуткові підприємства, зняття соціальної напруги, викликаної падінням рівням життя, за допомогою роздачі державного майна та надання пільг трудовим колективам у ході приватизації їхніх підприємств. Саме існування таких пільг виключно для трудових колективів підприємств викликало заперечення подібного ходу приватизації. Наголос на оренді та оренді з викупом означав неможливість використання приватизаційних майнових сертифікатів (які з'явились ще в 1992 році, проте активно почали використовуватись лише з 1996 року) тими громадянами, які не були зайняті у сфері матеріального виробництва та обслуговування (наприклад, були працівниками бюджетних установ).

В умовах різкого погіршення соціально-економічних умов життя більшості населення України саме приватизація почала розглядатись як основна причина відсутності змін на краще. Часто приватизація сприймалась як «розпродаж країни», що підкріплювалось також наявністю численних зловживань у процесі роздержавлення на різних владних рівнях.

Усе це зумовило прийняття політичного рішення народними депутатами про зупинення приватизації (так званий мораторій тривав з липня 1994 до травня 1995 року), яка стала заручником політичних суперечок.

Перший етап української приватизації характеризувався також початком становлення структури та організацією діяльності центрального приватизаційного відомства - Фонду державного майна України та розробкою законодавчої бази приватизації.

Сертифікатна приватизація

Період з другої половини 1995 року до кінця 1999 року прийнято називати часом масової приватизації, оскільки саме в цей період переважала приватизація з використанням різноманітних приватизаційних паперів (приватизаційні майнові сертифікати, компенсаційні сертифікати, житлові чеки, земельні бони).

Хоча формально сертифікатна приватизація мала розпочатись повним ходом ще в 1993 році, відсутність подібних цінних паперів у паперовому вигляді викликало відсутність зацікавленості в їхньому широкому використанні (так звані депозитні рахунки, що існували не були зрозумілі більшості населення). Лише після створення національної мережі сертифікатних аукціонів та випуску сертифікатів у паперовому вигляді цінних паперів розпочався етап масової приватизації за приватизаційні сертифікати.

Вибір саме таких неконкурентних способів приватизації (оренда з викупом, продаж за цінні папери) пояснювався відсутністю в Україні достатнього приватного капіталу (при неготовності суспільства до появи іноземного капіталу), повноцінного ринку, довіри населення до приватної власності. Це робило неможливим застосування на перших етапах приватизації традиційних моделей - продажу на фондовому ринку, на ринку нерухомості. До того ж, самі такі форми продажу державного майна були результатом політичного компромісу, коли навіть представники лівих політичних сил (комуністи, соціалісти) погоджувались на приватизацію, в якій частка державної власності мала перейти до кожного громадянина України.

З часу проведення масштабної за кількістю населення, що взяло участь (громадяни України отримали близько 46 мільйонів приватизаційних майнових сертифікатів, на 48 аукціонах за майнові сертифікати та 31 аукціоні з продажу за компенсаційні сертифікати було продано акції близько 7 тисяч підприємств, громадяни України отримали акції на суму 1,7 млрд. гривень), приватизації виникало багато суперечок з приводу оцінки результатів сертифікатної приватизації.

Оцінка сертифікатної приватизації в Україні

Грошова приватизація

Кінець сертифікатної приватизації ознаменувався початком масштабної грошової приватизації з кінця 1999 року, коли основною метою продажу державного майна стали виступати надходження до державного бюджету грошових коштів. Для цього етапу індивідуальної грошової приватизації, яка триває і зараз, характерні такі риси, як:

- виставлення на продаж за гроші контрольних пакетів акцій (більше 50%) стратегічних підприємств;

- встановлення чітких щорічних розмірів надходжень від приватизації до Державного бюджету;

- врахування особливостей кожного підприємства при його продажу, зокрема проведення передприватизаційної підготовки з метою оздоровлення підприємства, що виставляється на продаж, збільшення його інвестиційної привабливості;

- вибір способу приватизації підприємства, виходячи з його фінансового стану та аналізу попиту на нього з боку потенційних покупців;

- обмеження можливих покупців об'єктів державної власності поняттям «промисловий інвестор» (інвестор, тобто компанія, що вкладає гроші, який працює на тій же ділянці ринку, що й об'єкт приватизації - або у вигляді виробництва подібної продукції, або виробництва сировини для випуску цієї продукції. Інакше кажучи, покупець стратегічно важливих для економіки країни підприємств повинен мати досвід роботи в тій сфері, де працює об'єкт, що приватизується) тощо.

Більшість нововведень, передбачених державною програмою приватизації на 2000-2002 роки, яка закріпила нові підходи до процесу продажу державного майна, спрямовані на залучення стратегічного інвестора (переважно іноземного, який володіє більшими фінансовими можливостями), отримання значних надходжень від приватизації до бюджету.