Реформи. Шлях до соціально-орієнтованої ринкової економіки

При цьому введення поняття «промислового інвестора» спрямоване на те, що від участі в приватизації будуть усунуті компанії, які сподіваються отримати швидкі прибутки від придбаних об'єктів без вкладення грошей в їх розвиток, зокрема компанії, зареєстровані в офшорних зонах (суперечливість такого підходу була відображена вище).

Поясненням подібної боротьби з офшорними компаніями виступає практика проведення приватизації протягом 1998-1999 років, коли офіційно покупцями об'єктів приватизації виступали іноземні інвестори, проте реальними власниками були вітчизняні компанії та групи впливу. При цьому більшість прибутків виводилась з України, а самі підприємства почали показувати негативні економічні показники роботи (ставали офіційно збитковими, припиняли сплачувати податки тощо).

В ідеалі на приватизовані підприємства мав прийти власник, який здатний був би не лише сплатити максимальну ціну за придбані об'єкти приватизації, але й забезпечити його розвиток. Проте, практика проведення грошової приватизації показала, що часто досягнення одночасно двох цілей - пошук ефективного й здатного підняти виробництво власника з довгостроковими інтересами та забезпечення помісячного графіку надходжень коштів від приватизації до Державного бюджету України стає неможливим.

Проте, попри наявний негативний досвід проведення приватизації, не варто забувати й про здобутки, яких немало. Так, на початок 2001 року близько 60% загального обсягу промислової продукції в Україні було вироблено саме приватизованими підприємствами. При цьому цим підприємствам належить лише третина вартості основних фондів промисловості.

Прослідкувати динаміку приватизаційних процесів нам допоможе статистика Фонду державного майна України.



Сучасний стан

Особливістю сьогочасного стану приватизації виступає той факт, що більшість важливих підприємств, які приносять хоча б якийсь прибуток (офіційний або прихований), розподілені між тими чи іншими фінансово-політичними «групами впливу» або окремими власниками. При цьому контроль над підприємством може мати місце в непрямій формі, за допомогою підставних компаній, через треті особи або шляхом встановлення виключних економічних контактів з цим підприємством (повне забезпечення цих підприємств сировиною або забезпечення реалізації більшості виробленої продукції).

Цей стан визначає складність прозорої приватизації частки держави в певному підприємстві (йдеться переважно про приватизацію частки в статутному фонді акціонерного товариства, що належить державі). Названі групи впливу, не бажаючи втрачати контроль над підприємствами або цілими галузями, не зацікавлені в приході на ці підприємства нових власників, у тому числі іноземних інвесторів. Одночасно вони не мають бажання, а інколи й можливості брати участь в легальній приватизації цих об'єктів та сплачувати за них значні кошти.

Тому значного поширення набули так звані «тіньові» або «альтернативні» способи приватизації державного майна. Підґрунтям існування подібних можливостей є наявність численних лазівок у чинному законодавстві, яке залишає безліч варіантів уникнення конкурентних процедур продажу державного майна чи пакетів акцій шляхом, наприклад, створення на базі державного підприємства спільного підприємства, здійснення додаткового випуску акцій з метою «розмивання» державної частки в статутному фонді акціонерного товариства, продажу державними холдингами належних їм акцій державних підприємств, продажу активів за борги або в ході процедури банкрутства.

Так, наприклад, одна зі схем уникнення більш-менш прозорих приватизаційних процедур полягає у доведенні державного підприємства до банкрутства (як правило, не без допомоги керівників цих підприємств) і описанні найбільш прибуткових активів збанкрутілого підприємства (обладнання, сировина тощо) та їхньому наступному продажі за заниженими цінами на сфальсифікованих аукціонах, про проведення яких знає лише обмежена кількість осіб (таким чином були розпродані основні фонди «Луганськобленерго», «Донбасенерго», акції ВАТ «Росава» тощо). У цих випадках має місце вилучення зі складу підприємств-боржників майна, що користується попитом, і його реалізація, незалежно від того, наскільки це майно (активи) впливають на самопочуття підприємства. Причому чинне законодавство України дозволяє це робити як державним виконавцям, так і податковим органам.

Подібна практика не завжди оцінюється виключно негативно: доводом виступає посилання на зарубіжний досвід та наголошення на необхідності забезпечення рівного підходу до підприємств, незалежно від форми власності. Як аргумент наводиться також те, що процеси продажу майна за борги цілком відповідають ринковим умовам та дисциплінують інші підприємства, змушують їх змагатись за досягнення економічного результату від своєї роботи.

Проте, крім позбавлення бюджету очікуваних надходжень від продажу привабливих підприємств, практика позаприватизаційного продажу державного майна завдає значних втрат самим підприємствам, оскільки вилучається і продається лише майно, яке може принести прибуток. При цьому залишаються несплаченими борги цього підприємства, не вирішується проблема його працівників, не враховуються інтереси інших кредиторів, у тому числі й держави. До цього слід додати й загрозу для економічної безпеки країни, яку несе із собою втрата державою контролю над деякими важливими об'єктами економіки.

Усе це зумовило гостру реакцію владних органів та мало своїм наслідком прийняття закону про тимчасову заборону продажу за борги державного майна до внесення змін до законодавства, що регулює відповідні питання. Так, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію державного майна» «до вдосконалення механізму примусової реалізації майна» заборонено продавати за борги та в ході процедури банкрутства нерухоме майно та інші основні засоби виробництва, які забезпечують ведення виробничої діяльності підприємством, а також акції, які належать державі.

Таким чином, з одного боку, убезпечивши державні підприємства від «розтягування», законом було закріплено неоднаковий підхід до банкрутства державних та недержавних підприємств, що не узгоджується, зокрема, з положеннями Конституції України про рівність всіх форм власності.

Крім згаданого яскравого прикладу складності та неоднозначності процесу приватизації в Україні, на сьогоднішній день невирішеним залишається ціла низка проблемних питань, серед яких варто згадати наступні:

-визначення статусу та створення належного правового підгрунтя діяльності головного приватизаційного органу країни - Фонду державного майна (парадоксальною є ситуація, коли державне відомство, що забезпечує формування істотної частки доходів держбюджету, у своїй щоденній діяльності керується Тимчасовим положенням зразка 1992 року, що не може не позначатись на ході приватизації та загальній інвестиційній привабливості країни);

-необхідність переосмислення політики щодо використання коштів, отриманих від продажу державного майна, у напрямі спрямування їх на інвестування виробництва, інноваційний розвиток промисловості;

-знаходження більш гнучкого підходу в питанні рівного допуску іноземного та вітчизняного капіталу до участі в приватизації тощо.

Щодо статистичних даних, що відображають процес приватизації у 2012р.,скористаємось витягом із «Інформації про хід виконання Державної програми приватизації за січень-серпень 2012 року»:

За січень-серпень 2012 року по Україні роздержавлено 93 об'єкти державної власності, з яких: 68 об'єктів групи А, 12 об'єктів групи Д, 9 об'єктів груп В,Г, 3 об'єкти групи Ж та 1 об`єкт групи Е.

Протягом звітного періоду органи приватизації за угодами з органами місцевого самоврядування змінили форму власності 764 об'єктів комунальної власності, з яких: 760 об'єктів групи А, 2 об'єкти групи Д , 1 об'єкт групи Е та 1 об'єкт групи Ж.

Фондом протягом звітного періоду запропоновано до продажу на конкурсах 41 пакет акцій акціонерних товариств (далі - АТ) загальною початковою вартістю 1,79 млрд грн.

На фондових біржах у звітному періоді пропонувалося до продажу 55 пакетів акцій 53 АТ загальною номінальною вартістю 476,76 млн грн.

За підсумками торгів протягом січня-серпня 2012 року на фондових біржах продано 7 пакетів акцій загальною вартістю по укладених контрактах 24,436 млн грн. Надходження коштів до державного бюджету становить 24,733 млн грн

За січень-серпень 2012 року від приватизації державного майна та інших надходжень, безпосередньо пов'язаних з процесом приватизації, надійшло та перераховано до державного бюджету 5,283 млрд грн, що становить понад 50 % річного планового завдання. У тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації, надійшло 975,38 тис. грн.

2.1 Формування підприємницького середовища

Досвід країн з розвиненою ринковою економікою показує, що сьогодні підприємництво є найпрогресивнішою системою ведення господарства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства.

По-перше, це - гнучка форма організації виробництва, яка оперативно реагує на потреби ринку, найновіші досягнення науково-технічного прогресу, сприяє своєчасним структурним зрушенням в економіці.

По-друге, підприємництво відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні конкурентного середовища. Воно допомагає утвердженню конкурентних відносин, і є антимонопольним за своєю природою.

По-третє, підприємництво робить вагомий внесок у вирішення проблеми зайнятості.

Ця функція проявляється у здатності підприємництва створювати нові робочі місця і поглинати надлишкову робочу силу під час циклічних спадів та структурних зрушень економіки. У розвинутих країнах на мале підприємництво припадає в середньому 50 % всіх зайнятих та до 70-80 % нових робочих місць.

По-четверте, підприємництво відіграє значну роль у пом'якшенні соціальної напруги і демократизації ринкових відносин, бо саме воно є фундаментальною основою формування середнього класу. Отже, воно виконує функцію послаблення притаманної ринковій економіці тенденції до соціальної диференціації та сприяє розширенню соціальної бази реформ, що здійснюються на певному етапі.

Таким чином, широкий розвиток підприємництва збагачує економічну діяльність суспільства, урізноманітнює її форми, підвищує економічну ефективність суспільного виробництва.

Підприємництво -- це особливий вид економічної активності, під якою розуміють діяльність, спрямовану на одержання прибутку, для чого необхідні ініціатива, відповідальність, інноваційна підприємницька ідея. Бо його початковий етап пов'язаний здебільшого тільки з ідеєю -- результатом уявної діяльності, що згодом набуває матеріалізованої форми.

Підприємництво має ініціативний характер і орієнтується на ринок.

Формування ринкової системи в Україні відбувалося принципово іншим чином, ніж це було в історії інших розвинених країн як, скажімо, США чи Британія. Ринкові умови господарювання не складалися самі по собі, а свідомо формувалися діями людей і держави. Таким чином, природна саморегулююча координація і узгодження відбувалися значною мірою суб'єктивно, до того ж суб'єктами, які не мали досвіду роботи в розвинутій ринковій системі. Крім того, досвід розвинутих держав запозичувався іноді без належної адаптації до національних умов. Цей і низка інших факторів стали причиною того, що й через двадцять років ринкового формування економіка України і, зокрема, її підприємницьке середовище працюють украй неефективно.

Однак сталий розвиток економіки України в середньо- та довгостроковій перспективі можливий лише за умови формування дієвого підприємницького середовища.

Підприємницьке середовище -- це суспільна економічна ситуація, яка забезпечує сутність економічної свободи, наявність суб'єктів підприємництва, панування ринкового типу економічних зв'язків, можливість формування підприємницького капіталу та використання відповідних ресурсів.

Формування підприємницького середовища полягає у проведенні заходів щодо створення конструктивних умов для швидкого становлення й розвитку підприємництва. Це зміна суспільної економічної й соціально-економічної концепцій побутового укладу, національної суспільної психології відповідно до концепції побутового укладу, прийняття національної програми стимулювання підприємництва з акцентом на створенні адекватної підприємницької інфраструктури, тобто всіх тих інститутів, які сприяють розвиткові й активізації підприємницької діяльності. Розвиток підприємництва сприяє зростанню національного багатства й добробуту нації.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов'язкові умови:

стабільна національна кредитно-грошова система;

пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;

активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення);

ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;

спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством;

правова захищеність підприємництва;

формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач.

Отже, підприємництво як особлива форма економічної активності, як конкурентна форма забезпечення самозайнятості частини населення й створення нових робочих місць просто повинна користуватись широкою державною підтримкою. Вона зводиться до розробки конкретних заходів щодо консультативного супроводження процесу, створення й функціонування фірм з усіх питань, відповідної фінансової підтримки та надання певних пільг, технічної, науково-технічної, технологічної допомоги бізнесовим структурам тощо. Ми повинні докласти усіх зусиль, аби нарешті створити ефективне підприємницьке середовище, яке змогло би надати всі необхідні для нормального розвитку підприємництва умови. Це - одна з ключових умов розвитку економічного розвитку України на найближче майбутнє.

2.2 Вплив політичного фактора на динаміку змін форм власності

Розглянемо загальну картину політико-правового елементу макросередовища, до факторів якого відносяться: а) економічна система; б) форми власності, розподілу і перерозподілу ВВП; в) політична система; г) законодавча база, ефективність законів і підзаконних актів у галузі економіки; д) рівень лібералізації економічного життя; е) політична стабільність тощо.

У процесі переходу до ринкової економіки в Україні, економічна система якої на даному етапі відноситься до змішаного типу, як й в інших постсоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося із об'єктивними труднощами, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему власності. Досить довго в нашій державі панувала суспільна власність, що було характерною рисою для планової економіки. Власність існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.

На сучасному етапі розвитку власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Система форм власності

Складною проблемою для економічної науки є класифікація форм власності - стійких систем економічних відносин і господарських зв'язків, що зумовлюють відповідний спосіб та механізм поєднання працівника і засобів виробництва. Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином:

Індивідуальна власність громадян

Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Приватна власність

Закон України "Про власність" передбачає існування приватної власності. В Законі зазначається: праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.

Колективна власність:

a) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

b) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

c) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

d) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

a) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

Інтелектуальна власність

Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.

Також виділяють власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав. Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами, тобто іноземні держави мають право мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.

Варто зауважити, що процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов'язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання й, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

3. Роль держави в трансформаційних процесах

Економічна трансформація - це безперервний процес видозмін, серед яких розрізняють разові, дискретні та систематичні. Трансформація у вузькому сенсі (разові та дискретні зміни) - перехідний період (перехідна економіка, трансформаційна економіка «у вузькому розумінні») - обмежений в часі процес, який визначається поворотними подіями в суспільстві, полягає в переході від одного рівноважного стану до іншого. Тоді як трансформація в широкому сенсі (систематичні зміни) - це не обмежений в часі постійний процес перетворень системи, її елементів, зв'язків і відносин між ними.

Зміни, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя України вказують на те, що перехід від однієї суспільної формації господарювання до іншої пов'язаний з труднощами саме її економічного складника. Заміна системи управління, формування приватного сектора, поява нових підприємств з інноваційною поведінкою і відношенням до праці відбуваються в складних умовах, які не були притаманні жодній європейській країні.

Саме тому ця проблематика є актуальною і її розглядають як іноземні, так і українські вчені-дослідники: Е. Мокжицький, А. Річард, Л. Коларська-Бо-бинська, П. Махонін. Занг В.-Б., Л. Бальцерневич, Д. Хелд., Д. Гольдблатт, Е. Макгрю, Дж. Перратон, Г. Хакен, Е. Арато, К. Джовітт, В. Геєць, І. Школа, М. Крупка, С. Єрохін. Фінансовий складник забезпечення процесу трансформації вивчають: І. Лукінов, С. Філіппова, В. Гриньова, С. Дорогунцов, П. Орлов, А. Пересада, Д. Черваньов, В. Волович, В. Кремень, Н. Кухарська, В. Луговий, С. Макєєв, В. Мандибура та інші. Також у галузі означеної проблематики плідно працюють і мають значні наукові здобутки такі українські науковці, як О. Амоша, Г. Башнянин, Є. Бойко, Д. Богиня, М. Брик, З. Ватаманюк, Б. Гаврилишин, А. Гальчинський, В. Геєць, І. Грабинський, Л. ринів, Б. Губський, М. Долішній, Я. Жаліло, В. Загорський, С. Злупко, О. Кузьмін, І. Лукінов, Д. Лук'яненко, І. Малий, В. Марцин, І. Михасюк, А. Мокій, С. Мочерний, М. Павловський, М. Павлишенко, С. Панчишин, Ж. Поплавська, Ю. Пахомов, С. Реверчук, В. Савчук, І. Тивончук, С. Трубич, А. Філіпенко, В. Черняк, А. Чухно.

Сміливо можна стверджувати, що вони зробили значний внесок у розгляд проблематики щодо трансформаційних змін, але варто також зауважити, що наразі не вироблено теорії трансформації, яка притаманна українському суспільству, автори обмежуються відомими істинами у названій сфері. Очевидно, що трансформація України повинна відбуватися в поєднанні політичних, економічних, культурних і соціальних реформ, оскільки відкидання одного з цих складників сукупності призводить до втрати змісту процесу трансформації - оскільки зміна в одній сфері повинна зумовлювати синхронні зміни інших складників. Ставлення до державної активності щодо економіки завжди було неоднозначним, але Україна, ставши на шлях соціально-економічної трансформації, опинилася в багатоаспектному кризовому положенні

Стратегічні цілі України

Стратегічною метою нашої держави за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання, є побудова соціально - орієнтованої ринкової економіки. Цей напрямок, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом, і означає перехід від «людини для економіки» до «економіки для людини». Дерево стратегічних цілей в епоху реформування «буйно поростає» гілками забезпечувальних цілей, а саме:

а) цілі соціальної політики -- формування громадянського суспільства; б) цілі політики у сфері виробництва -- формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури економіки, створення сприятливого економічного середовища; в) цілі розвитку економічних відносин -- становлення багатоукладної економіки; становлення ринкового господарства і системи державного регулювання економіки; перехід до нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб населення; г) цілі формування соціальної структури і соціальних характеристик суспільства -- становлення соціальної структури, яка базується не тільки на класових ознаках, а й на спільності професійних та інших інтересів; досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення; формування так званого, «середнього класу»; формування механізмів розв'язання соціальних суперечностей і т. д.; ґ) цілі формування системи демократії включають цілий комплекс напрямків, у тому числі і становлення механізму боротьби з авторитаризмом, адмініструванням, бюрократизмом і корупцією; д) цілі щодо розвитку міжнародних економічних, політичних, культурних, гуманітарних зв'язків та ін.

Україна знаходиться на етапі структурних перетворень, які торкаються всіх сфер життя. Зміна політичної системи призвела до кардинальних зрушень економічної системи країни. Україна ввійшла в процес трансформації, що напряму пов'язано зі зміною економічної системи. Трансформація (від лат. transformatio - змінювати) - це процес перетворення структур, форм і способів економічної діяльності, що вважається успішним за таких умов: 1) стабілізація економіки: жорсткий фінансовий контроль, зниження бюджетного дефіциту, скорочення державного боргу, валютне регулювання;

2) лібералізація економіки: цін у внутрішній і зовнішній торгівлі, руху капіталів, демонополізації економіки, відкритість держави до іноземних інвестицій;

3) приватизація (перехід від державної до приватної та колективної форм власності);

4) адекватні банківська система, грошовий і фінансовий ринки, юридично-законодавче забезпечення підприємництва, системи соціального регулювання і партнерства;

5) структурна перебудова з метою наближення до вимог ринкового господарства (зменшення частки важкої промисловості та військово-промислового комплексу, прискорений розвиток сфери послуг, диверсифікація виробництва, використання інноваційних підходів);

6) ефективне поєднання ринкових важелів з державним регулюванням економіки для досягнення оптимальних макроекономічних пропорцій та забезпечення економічної рівноваги.

З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей, а також визначення шляхів і способів їхньої реалізації має формуватися концепція соціально-економічного розвитку. Концепція (від лат. conceptio -- сприйняття) -- це система поглядів на певні явища, а також спосіб їхнього розуміння, тлумачення, інтерпретації. Розробка концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання.

З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика. Він має базуватися на показниках динаміки, структури, ефективності, міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування економіки. Змістовний аналіз -- необхідна передумова прогнозування.

Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних і оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани (програми) на довго-, середньо- і короткостроковий періоди.

Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою з'ясування необхідності та можливості їхнього застосування для досягнення відповідних цілей. Найважливішими засобами формування і реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також державного регулювання економіки є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування.

Головні завдання інвестиційної політики

Світовий досвід економічно розвинених країн та практика ринкових трансформацій свідчать, що ніякі економічні перетворення (ринкові реформи з їхньою приватизацією та й усі інші зміни, пов'язані зі становленням нового суспільного устрою) не можуть бути здійс-нені без активного і послідовного втручання держави, через інвестиційну політику, головними завданнями якої є:

?збільшення обсягу інвестиційних ресурсів за рахунок всіх джерел фінансування (кредитні ресурси комерційних банків, активи приватних та іноземних інвесторів, кредитні лінії, бюджетні та власні кошти);

?визначення пріоритетних напрямів використання капіталовкладень, зокрема державних у межах бюджету розвитку;

?забезпечення ефективного використання капітальних вкладень, удосконалення їхньої відтворювальної і технологічної структури.

Отже, структурна перебудова, оновлення і розвиток економіки України залежать від ефективності інвестиційної діяльності. Аналіз світової практики показує, що пряма підтримка державою рівня та інтенсивності інвестиційних процесів в економіці розглядається як вирішальна умова структурної перебудови, вдалих трансформацій. Саме вона, головним чином, дає конкретні результати у вигляді досягнення і підтримки стабільних темпів економічного росту. Тому зараз перед Україною стоїть двоєдине завдання - визначення пріоритетів розвитку та побудова ефективної інвестиційної моделі, здатної забезпечити фінансування модернізації й нарощування виробничих потужностей. Існує цілий комплекс чинників, що впливають на прийняття рішення про інвестування: політико-економічні, соціальні, ефективність виробництва, можливість доступу на інші ринки тощо. Не варто також забувати, що чим менше імідж країни відповідає очікуванням інвестора, тим нижче оцінюється інвестиційний клімат і тим на більші поступки й пільги мусить погоджуватися держава для залучення капіталів. І навпаки, поліпшення інвестиційного клімату дає змогу державі послідовно знижувати пільги, вирівнюючи їх до міжнародних стандартів, і створювати конкурентний інвестиційний ринок. Така привабливість є ключовою умовою залучення зовнішніх інвестицій в економіку держави, регіону, галузі або окремого підприємства.

Ефективне здійснення структурної трансформації економіки можливе лише за умови залучення усіх джерел формування інвестиційного потенціалу. Для того, щоб ці прогресивні напрями інвестиційної стратегії та важливі складники її ефективності було реалізовано, потрібно всіма можливими засобами нарощувати й підтримувати інтелектуальний потенціал інвестиційної діяльності, стимулювати підвищення його творчої віддачі, реконструювати старий господарський механізм і створити новий - інноваційного типу.

У трансформаційному процесі держава виступає не лише ініціатором перемін, але й їх організатором. Використовуючи широкі можливості адміністративного апарату, починаючи з агітації та заохочення і закінчуючи “легітимним примусом”, вона здатна мобілізувати суспільні сили на перетворення. При цьому використовуються переважно методи ринкового зацікавлення. Але не тільки вони. На перших порах нерідко “допускаються” і директивні рішення. Інтенсивність державного втручання в економіку слабне із розвитком ринкових інститутів, які з часом перебирають на себе окремі регулюючі функції.

Соціально-економічна модернізація, трансформація може відбутися лише за умови активної участі держави (“сильної”, “ефективної” держави). Натомість самоусунення держави, покладання на дію виключно ринкових механізмів ніколи не давало позитивних результатів. Саме “м`яка” діяльність українського уряду за відсутності цілісної програми ринкової трансформації спричинилася до майже безпрецедентної на пострадянському просторі руйнації господарства.

Центральним і найскладнішим завданням держави в перехідній трансформаційній економіці є формування народногосподарської структури. В українській ситуації йдеться про формування ринкової економічної структури. Це завдання, на нашу думку, зводиться до вирішення трьох основних проблем: створення оптимальної структури ринкової економіки, демонополізації економіки та формування конкурентного ринкового середовища, розвитку малих та середніх підприємств.

Науково доведено, а практикою підтверджено, що ринковий механізм сам по собі (в режимі «невидимої руки») не здатний сформувати «здоровий склад» економіки. В умовах стихійного розвитку під впливом короткочасних факторів здебільшого виникає структурна дезорієнтація. Тому одним із найважливіших завдань держави в галузі економіки є розробка та проведення спеціальної структурної (промислової) політики.

1. Державне планування структурних змін. Держава визначає темпи та напрям розвитку на основі прогнозування ситуації, передбачення розвитку окремих галузей. Структурна політика може бути успішною лише за наявності науково обґрунтованого довгострокового прогнозу. Прогнозні оцінки лягають в основу конкретних планів структурного розвитку.

2. Опрацювання чіткої системи пріоритетів. Ця проблема є особливо актуальною для України, оскільки обмеженість ресурсів вимагає їх концентрації саме на найважливіших напрямах господарського розвитку: харчова та легка промисловість, житлове будівництво як важливий індикатор ділової активності, енергозабезпечення економіки, стимулювання розвитку високотехнологічних галузей економіки. Необхідне проведення спеціальної регіональної політики, яка мала б за мету територіальне збалансування економіки країни, усунення негативного впливу територіальних диспропорцій на соціально-економічний розвиток.

3. Державне фінансування реструктуризації економіки. Роль держави в інвестиційному процесі зводиться до двох основних завдань. По-перше, держава сама здійснює інвестиції за рахунок коштів, акумульованих у державному бюджеті, в тому числі й за рахунок можливої централізації частини амортизаційних відрахувань підприємств. По-друге, вона сприяє залученню у продукційний процес приватних інвестицій і, зокрема, іноземних капіталів. трансформація держава ринок економіка

4. Здійснення активної конкурентної політики. Конкурентний ринок веде до оптимального розподілу ресурсів, а значить, і до ефективних структурних змін. Державна структурна політика може доповнювати ринковий механізм, але не заміняти його. Саме у поєднанні ринкових імпульсів із свідомою дією урядових чинників і полягає запорука успішності структурної політики.

Іншим важливим завданням держави в умовах трансформаційного розвитку є формування “відкритої” економіки. Існує наступна закономірність: чим більший економічний потенціал країни, тим менша потреба в зовнішньому ринку; чим глибший суспільний поділ праці, чим більше в країні вузькоспеціалізованих галузей виробництва, тим значнішою мусить бути відкритість національної економіки; чим меншою є забезпеченість країни власними природними ресурсами, тим більшою стає відкритість національної економіки. Визначені фактори мають безпосередній вплив на ситуацію в Україні, мотивують її відкритість. На жаль, запізніле входження України у міжнародні економічні структури відбувається за надзвичайно складних умов - глобалізації світових господарських процесів, яка криє собі знані небезпеки. Протидіяти їм, забезпечити країну від шкідливих зовнішніх впливів покликана держава, основні завдання якої мають бути визначені приблизно так:

1. Вибір стратегії зовнішньоекономічного розвитку та розробка відповідної економічної політики. Важливе місце в цьому процесі відіграє далекоглядність та завбачливість стосовно тенденцій розвитку світогосподарських процесів. Ринок сам по собі такої інформації не надає, його механізм працює в режимі теперішнього часу. Завдання держави полягає в тому, щоб ставити вищі, перспективні завдання.

2. Сполучення та синхронізація дії внутрішніх та зовнішніх економічних процесів. Річ у тім, що з «відкриттям» економіки до ендогенних факторів розвитку додаються екзогенні. Останні слід належним чином оцінити та використати в процесі суспільного відтворення, внутрішні відтворювальні ланцюги подовжити зовнішніми ланками.

3. Забезпечення економічного суверенітету країни у зовнішньоекономічній сфері, а саме: необхідність забезпечення зовнішніх умов відтворювальних процесів національної економіки шляхом організації експортної та імпортної діяльності, досягнення вигідних умов торгівлі; організація надходжень товарів, що входять до складу критичного імпорту; створення захисту проти фінансових потрясінь, що виникають у світовому фінансовому просторі; потреба досягнення сприятливих показників макроекономічних балансових агрегатів і насамперед торговельного і платіжного балансів; усвідомлення небезпеки для суспільного устрою, що випливає із незадовільного стану економіки, зокрема обумовленого і впливом зовнішніх факторів.

4. Використання переваг міжнародного поділу праці та міжнародної кооперації праці. Йдеться про отримання вигоди від інтеграції у світове господарство, частки так званого світового доходу. Це досягається шляхом створення та підтримки потужних експортоорієнтованих структур, розвитку високотехнологічних галузей економіки, здатних випускати конкурентоспроможну продукцію, зміцнення національного виробника.

5. Сприяння залученню в національну економіку іноземних інвестицій. Для країн з перехідною економікою це є майже обов'язковою умовою успішного і динамічного розвитку. Адже для них початкова фаза розвитку є, по суті, періодом первісного нагромадження капіталу. Брак внутрішніх джерел нагромадження після інфляційних спустошень та обвального падіння життєвого рівня населення, притаманний більшості з них, зокрема й Україні, робить необхідним залучення іноземних капіталів. Останній, залишаючись лише додатком до національного, все ж може відіграти значну роль в розвитку економіки, прискорити темпи її поступу. Тому держава повинна проводити спеціальну політику залучення зарубіжних інвесторів. Вона повинна включати розробку комплексної довгострокової програми розвитку інвестиційної діяльності в країні, міжнародні презентації привабливих інвестиційних проектів і головне - створення сприятливого інвестиційного клімату.

6. Забезпечення міжнародної конкурентності національної економіки. В умовах політичної та господарської глобалізації формується і глобальна конкуренція. І це не лише конкуренція товарів та послуг, а й конкуренція податкових, фінансових систем, економічних політик урядів. Від цього залежить позиція країни в світовому господарстві, її місце в планетарній ієрархії.

Господарська глобалізація спричинилася до формування своєрідної архітектури світової економіки. Проведений в розділі аналіз основних факторів, що сприяли виникненню господарського глобалізму, основних напрямів (виявів) глобалізації дозволив побудувати модель глобальної світової економіки “Центр-Периферія”.

У Центрі зосереджені капітали, інформація і нові технології. На Периферії знаходяться корисні копалини, сировина, дешева робоча сила та значні ринки збуту готової продукції. Відносини між Центром і Периферією базуються на ринкових засадах: більшу вигоду отримує той, хто володіє більшою економічною владою, важливішими й дефіцитнішими ресурсами. Тому ці стосунки є лише формально рівноправними, а насправді виражають підпорядкованість Периферії Центру з усіма випливаючими звідси наслідками.

Вихід на світові ринки може відбуватися лише за умови конкурентоспроможності національної продукції, яка досягається наявністю конкурентних переваг. Досягнення та реалізація останніх набирають особливого значення в умовах сучасної господарської глобалізації. Завдання полягає у визначенні наявних конкурентних переваг, сфер та галузей, де вони виявляються найповніше, їх розвитку та створенні нових.

Україна володіє достатньо значимими перевагами природного та виробничого характеру, що дає підстави для оптимістичної оцінки результатів входження України в світовий господарський простір. Разом з тим, практика свідчить, що успіху на міжнародних ринках добиваються країни, що постачають продукцію із значною часткою доданої вартості. Торгівля на другому і, зокрема, третьому ярусах світового ринку є не лише вигідною, а й перспективною. Україна, за невеликим винятком, “торгує” переважно на нижчому ярусі, наражаючись на небезпеки коливання попиту і цін, погіршення умов торгівлі. Прийнявши ці умови як стартові, країна повинна прагнути «облагородження» потоварної структури зовнішньої торгівлі, як експорту, так і імпорту. Цього можна досягти лише створенням та розвитком експортного потенціалу. Йдеться про експортоорієнтовані галузі та підприємства, що є конкурентоспроможними на зовнішніх ринках і здатні забезпечити як належні обсяги вивезення, так і прогресивну потоварну структуру.



4. Сутність та становлення фінансової стабілізації Україні

Фінансова стабілізація як фактор економічного зростання

Стабільне фінансове становище держави є об'єктивною умовою її економічного розвитку і зростання суспільного добробуту. У цьому сьогодні нема потреби нікого переконувати. Це стало зрозумілим як переважній більшості вчених, політичних і громадських діячів, так і широким верствам населення.

Якщо в державі протягом тривалого часу немає фінансової стабільності, то настає деградація виробничих відносин, суспільної свідомості, а майбутнє стає невизначеним. Відсутність фінансової стабілізації і, як наслідок, чергові сплески кризових явищ тяжко б'ють по добробуту населення, бо втрати через прорахунки у фінансовій політиці несуть широкі маси населення, насамперед найбідніші його верстви. Є підстави стверджувати, що зубожіла, притиснена нестатками в результаті інфляційної хвилі людина -- поганий працівник і недобросовісний громадянин.

Суть проблеми полягає в тому, що майже всі фактори, які дестабілізують фінансове становище в державі, є результатом дій відповідних державних структур на макрорівні, тобто залежать від основних положень фінансової політики, здійснюваної законодавчою і виконавчою владою, і тільки вже згодом ці хиби і прорахунки тиражуються, поглиблюються й посилюються на мікрорівні -- на рівні підприємницьких структур і фізичних осіб.

Фінансове становище держави характеризується двома показниками: виконанням бюджету і сталістю національної грошової одиниці. В Україні після проведення грошової реформи вдавалося підтримувати стабільність грошової одиниці. Однак це давалося досить дорогою ціною через великі суми заборгованості з виплати із бюджету населенню заробітної плати, різних видів допомоги, пенсій, а також через зростання заборгованості бюджетних установ по розрахунках за електроенергію та інші види послуг, через постійне зростання зовнішнього і внутрішнього державного боргу, витрат на його обслуговування й завищення дохідності облігацій внутрішньої державної позики.

Саме в цьому було закладено підвалини майбутніх кризових явищ. Розміщення ОВДП і покриття за рахунок цього дефіциту бюджету робить інфляційні процеси в державі контрольованими, але використання цього джерела фінансових ресурсів має свої межі й економічний сенс. Мобілізація коштів через ОВДП можлива тільки на короткотерміновий період, і такі мобілізовані кошти повинні бути використані на цілі, що мають високу окупність, бо вже на третій рік створюється фінансова піраміда й подальше використання такого джерела стає недоцільним. Гірше того, якщо мобілізовані через ОВДП кошти використані на споживання, то це не що інше, як відстрочена інфляція.

Мобілізація коштів через ОВДП в Україні, крім згаданого, мала ще й ту ваду, що 60% ОВДП на суму понад 5 млрд. грн. були розміщені серед нерезидентів, що зумовило відплив капіталів з України при викупленні облігацій і сплаті процентів за ними на загальну суму понад 8 млрд. грн. Це завдало значної шкоди економіці України.

Якщо тепер не вжити рішучих заходів, які б попереджали знецінення грошової одиниці, може скластися ситуація, яка в майбутньому загрожуватиме державі фінансовою, а згодом і загальноекономічною небезпекою. Річ у тім, що потенційно зберігаються фактори, без подальшої локалізації яких ситуація може вийти з-під контролю уряду.

Насамперед необхідно створити ефективний механізм страхування банківських депозитів. Для цього слід прийняти закон "Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб", у якому має йтися не лише про гарантію їх повернення, а й про гарантію компенсації втрат від знецінення. Це дасть змогу щорічно залучати вільні кошти населення на суму понад 10 млрд. грн. і використовувати їх як кредитні ресурси.

Виплата процентів за вкладами населення навіть у половинних розмірах від того, що сьогодні сплачує держава за ОВДП, по-перше, забезпечила б збільшення реальних доходів населення, по-друге, позитивно позначилася б на стабілізації грошової одиниці. Є й інші форми залучення коштів населення, які виправдали себе в цілому ряді зарубіжних країн і на сьогодні є важливим стабілізатором національної грошової одиниці.

Історія фінансової стабілізації в Україні

Шлях до фінансової стабілізації Україна почала із заходів щодо валютно-курсової політики. Одним з перших економічних указів Президента восени 1994 року валютний курс було уніфіковано (ліквідовано множинність курсів) і лібералізовано. Указом “Про вдосконалення валютного регулювання” передбачалося здійснити перехід від фіксації курсу до його визначення через біржові торги. Фактично з 1995 року почалася цінова і грошова стабілізація і поступово стала готуватися грошова реформа.

Водночас, на найвищому рівні підкреслювалося, що оздоровлення грошей - не самоціль. Важливо, щоб ці гроші посилили попит населення і відповідні фінансові можливості виробничих структур. Сама по собі монетарна політика дає обмежені результати. Необхідна адекватна фінансово-бюджетна політика, слід розширити інструментарій фінансової стабілізації - тоді вона стане незворотною чи хоча б більш-менш довготривалою.

Деяке гальмування активності у нарощуванні рестриктивної монетарної політики передбачалося як тимчасовий захід на період, коли посилення монетизації економіки відбудеться за рахунок скорочення державного споживання. Грошові ресурси мали вивільнитися з видаткової частини бюджету з тим, щоб підживити споживчий попит та фінанси підприємств за рахунок прискорення приватизації і відповідного скорочення бюджетного фінансування для стимулювання споживчого попиту.

Напередодні проведення у 1996 році грошової реформи, яка мала зафіксувати первинну фінансову стабілізацію, в Україні усвідомлювали, що первинна стабільність нової валюти може бути короткотерміновою, оскільки її введенню не передували глибинні структурні реформи і, зокрема, модернізація бюджетної політики. Без доповнення монетарної політики адекватною бюджетною фінансова стабільність довго не утримається на ефекті початкової довіри до нової грошової одиниці[7, c. 45-47].

Сьогодні видаються очевидними два висновки. По-перше, грошову реформу слід було б провести раніше - у 1995 році. Це не вдалося зробити через збіг різних, у тому числі і політичних обставин. По-друге, проміжок часу між введенням гривні та реформою бюджетної політики виявився неприйнятно тривалим, що, в кінцевому рахунку, призвело до втрати гривнею ознак стабільності та її серйозної девальвації у 1998 та 1999 рр.

Ідея утримати якийсь час національну валюту у режимі первинної стабільності і за відносно короткий час підтягнути фіскальну політику, розвинути податкову, комунальну, адміністративну, пенсійну та інші структурні реформи, щоб закласти підвалини переходу від короткотермінової до довготермінової стабільності гривні, мала реальний шанс на втілення. З політичних причин цього не вдалося зробити. Змагання гілок влади у довиборній та на виборній стадіях політичного процесу, затягування з післявиборним становленням ефективної взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади ускладнило корекцію. Виявилося нове відставання у структурних реформах. Тому у повній мірі вікно, відкрите первісною фінансовою стабілізацією для прискорення структурних реформ, використати не вдалося.

У 1998 році спостерігався найбільш помітний рух у напрямі подолання гострої фіскальної незбалансованості, яка викликала необхідність фінансувати дефіцит бюджету через монетизацію. Настрої на рішуче скорочення дефіциту бюджету в цілому і, передусім, бюджетних зобов'язань виникли після розвіяння наприкінці 1997 - у першій половині 1998 рр. ілюзій щодо можливості фінансувати бюджетний дефіцит за рахунок запозичень без інфляційного ефекту. Саме тоді видатки бюджету були секвестровані, і бюджет виконувався у касовому варіанті. Дефіцит консолідованого бюджету був скорочений утричі в порівнянні з 1997 роком - з 6,6 % до 2,2 %, а у 1999 році - до 1,53 %. Проте прихований дефіцит був значно більшим, якщо взяти до уваги зростання бюджетної заборгованості. У 1997 році вперше відмовилися від такого джерела фінансування дефіциту Бюджету, як кредити Національного банку, і 79,8 % до дефіциту склали кошти, залучені від державних позик, а 24,2 % - зовнішніх джерел (104,0 % залучено коштів до дефіциту). У 1998 році - відповідно 59,7 % та 40,3 %, а у 1999 році - відповідно 104,2 %, а також - 4,2 % (погашення зобов'язань).

...