Реформи. Шлях до соціально-орієнтованої ринкової економіки

Проте фінансова дестабілізація сталася. У 1997 році відбувся короткотерміновий приток, а у 1998 році - втеча капіталу з фінансового ринку. Це вплинуло на валютні резерви і спричинило до 80 % девальвації гривні. Хоча ситуацію досить швидко було нормалізовано, її негативні наслідки були б більшими без превентивних дій 1998 року по фіскальній консолідації, яка почалася з лютневого Указу Президента щодо жорстких заходів у сфері бюджетної дисципліни і наступного секвестру бюджету. Проте грошова дестабілізація виявилася достатньою, щоб зупинити відновлення економічного зростання, яке спостерігалося до вересня 1998 року (0,2 % зростання ВВП, 0,3 % - промисловості).

Такою була ціна короткострокових орієнтацій у бюджетній політиці 1997-1998 рр. У 1999 році відбулося подальше скорочення дефіциту бюджету - до 1,5 % ВВП. Проте наслідки 1998 року далися взнаки, і після лібералізації валютного ринку в першій половині року та відмови від валютного коридору наприкінці року гривня знецінилася ще на 50 %.

Все ж, рішучі дії 1998 року, спрямовані на фіскальну консолідацію, виявилися правильними. Звичайно, вони не були повноцінною заміною всеосяжної податково-бюджетної реформи. Разом з тим, слід визнати, що: по-перше, відбулося помірковане, хоча і недостатнє скорочення податкового навантаження на економіку та вилучення фінансових ресурсів через бюджет. Так, податки по відношенню до консолідованого бюджету у 1997 році складали 21,3 %, у 2000 році - 18,2 % ВВП, за першу половину 2001 року - 18,8 % ВВП.

По-друге, ще в більшій мірі скоротилися видатки державного бюджету. Про це свідчить суттєве скорочення його дефіциту. Якщо у 1997 році дефіцит державного бюджету становив 6,8 % ВВП, то у 1999 році - 1,6 % ВВП. У 2000-2001 рр. бюджети формувалися бездефіцитні, а виконувалися з профіцитом.

Скорочення видатків та дефіциту бюджету, які активізувалися в останні 4 роки, відбувалися швидше, ніж реформування бюджетного сектора. Тому в ці роки спостерігалося збільшення прихованого дефіциту, про що свідчить наявність значної бюджетної заборгованості, помітне скорочення якої почалося лише з 2000 року. Це означає, що самою лише фіскальною консолідацією можна досягти відносно обмежених результатів, які відсувають нагальність, але також не усувають необхідність фіскальної реформи за всієї соціальної гостроти цього структурного заходу. Без нього короткостроковими залишаться й ефекти модернізації монетарної політики і банківської реформи в цілому.

У 2000 році нарешті закінчилася Велика українська депресія. Розпочавшись з незначної рецесії на початку 90-х років, вона набула форми глибокого та багаторічного спаду, який затягнувся на десять років. Розвиток депресивних процесів в українській економіці, які мали місце в минулому десятиріччі, не обмежувався простими спадами, а набув радикальної кризової форми. Стиснення виробництва оцінювалося 60-відсотковим скороченням виробництва ВВП, 50-відсотковим - промислової продукції. Те, що ми спостерігаємо в Україні сьогодні, є зростанням з ознаками буму. Разом з промисловістю, динаміка якої визначалася торік двозначною цифрою, в зону буму увійшла макроекономіка в цілому.

Такі ніким не очікувані макроекономічні тренди свідчать про те, що в процесі виснажливої депресії багаторічне стиснення виробництва ВВП було настільки потужним, що вивільнена “пружина” економічного піднесення розправляється швидше, ніж будь-хто прогнозував. Зазначимо, що потенціал такого прискореного зростання не вичерпаний, адже і сьогодні, після 2,5-річного підйому у промисловості, галузеве виробництво складає лише 65,6 % обсягу 1990 року. Темпи відновлювального процесу свідчать про те, що наші уяви про масштаби ерозії основного капіталу та якісний стан людського фактора виявилися надмірно песимістичними. Падіння виробництва було більшим, ніж зношення потужностей і деградація трудового потенціалу. Проте слід рахуватися з тим, що проблема пропозиції існує. Потужності мають модернізуватися. Інакше вони стануть гальмом у підтриманні багаторічної динаміки ВВП - доходів - валової доданої вартості, які розподіляються між факторами виробництва (праця, капітал) та державою, резидентами та нерезидентами.

Зростаюча економіка зміцнює національну валюту. Хоча слід визнати, що одним з провідних чинників відхилення в 2001 темпів динаміки основних макроекономічних та галузевих показників в позитивну сторону від прогнозів стало те, що гривня виявилася міцнішою, ніж передбачалося, її номінальна ревальвація сягнула 2,5 %, а реальна - 8,11 % (у 2000 році, відповідно, номінальна девальвація - 4,18 % та реальна ревальвація - 17,18 %). Важливо і те, що прискорився грошовий потік в економіку. Монетизація зросла на 2,48 % і досягла 18,40 %. При цьому зберігається довіра до міцніючої гривні - швидкість обігу скоротилася на 0,96 % (в 1,8 раза динамічніше, ніж у 2000 році).

Це багато в чому пояснює той факт, що темпи зростання ВВП у 2,5 раза вищі від прогнозованих, експорту - майже у 2 рази. Водночас рівень інфляції вдвічі нижче прогнозованого. У 2001 році вона була у 4,2 раза нижчою, ніж у 2000 році. Вперше в Україні ми спостерігали ситуацію, коли зростання ВВП перевищувало інфляцію. Економічне зростання при низькій інфляції дозволяє не лише збільшувати його соціальну віддачу, але й здешевлювати кредити.

На 45,4 % зросли обсяги кредитування суб'єктів господарювання. Цьому сприяло й зниження ставки рефінансування до 12,5 % з 27 % на початку року. Середньозважена ставка рефінансування склала 19,5 %, тоді як кращий за всі роки незалежності показник до того складав 25,2 % у 1997 році. Низькоінфляційний розвиток дозволяв успішніше протидіяти надмірній реальній ревальвації гривні. За рік це дозволило знизити реальну ревальвацію до 8,11 % (у 2000 році - 17,2 %). На закиди експортерів щодо необхідності підтримки їхньої конкурентоспроможності штучним зниженням курсу гривні Центральний банк відповідає побажанням посилювати позиції на світових ринках - підняттям продуктивності праці. Тільки в цьому випадку поєднаються дві речі: країна не буде втрачати конкурентоспроможність на світових ринках, а інфляція не “з'їдатиме” зарплату. Щодо курсової підтримки експортерів, Центральний банк знижує реальну ревальвацію шляхом поєднання валютних інтервенцій на купівлю та активної антиінфляційної політики. Послаблення надмірної ревальваційної тенденції переважно за рахунок антиінфляційних заходів, пов'язаних зі стерилізацією надлишкової гривневої ліквідності, поєднується зі стимулюванням економічного росту.

Розширюючи грошову пропозицію в масштабах, які не ставлять під загрозу досягнення антиінфляційної мети, Національний банк виходить з того, що зростання ВВП потребує більшої монетизації. Таке збільшення грошової пропозиції в цьому році здійснюється дещо своєрідно: здебільшого не через пряме рефінансування банків, а через закупки валютної виручки від експорту. Проблемою є певне прискорення інфляції, яке супроводжує процес зростання закупок валюти. Тому необхідні особливі зусилля щодо антиінфляційної “зачистки”, починаючи від норм резервування, процентної ставки, і закінчуючи збільшенням профіциту бюджету з метою дострокового погашення як зовнішнього, так і внутрішнього боргу. Це, звичайно, крайні заходи. Все ще існують резерви підвищення ефективності поточних “репо”- та “депо”-стерилізаційних заходів, хоча й обмежені. Низький рівень інфляції дозволяв проводити оголошену Президентом політику соціального зростання. Необхідно і надалі утримувати низький рівень інфляції, дотримуватися визначених параметрів грошової бази, зберігати позитивне торговельне і бюджетне сальдо, а також співпрацювати з міжнародними фінансовими організаціями. Не менш важливим, ніж скорочення інфляції, для процесу підвищення соціальної результативності економічного зростання є підтримка стабільного курсу національної валюти. Сьогодні ми маємо курс рівноваги, який сприяє експорту, інвестиційному імпорту, посиленню ролі внутрішніх факторів зростання. Його невелике коливання, яке склалося за 2 роки - від 4,2 % номінальної девальвації у 2000 році до 2,5 % номінальної ревальвації у минулому році - означає, що в цілому за цей період він залишається стабільним. До нього пристосувалися всі сегменти економіки, до нього адаптувалися бізнес, банки, населення.

Внаслідок світової фінансово-економічної кризи банківський сектор України зазнав чималих втрат. Це виявилося за двома основними напрямами. Що стосується активів, то погіршилася якість кредитних портфелів. У результаті погіршення економічної ситуації та різкого падіння обмінного курсу зростаюча кількість позичальників (фізичних та юридичних осіб) зіткнулася з труднощами в обслуговуванні своїх кредитів. Що стосується банківських зобов'язань, то депозити у банківській системі скоротилися на 20% за період із жовтня 2008-го по березень 2009-го, хоча потім ситуація стабілізувалася, і депозити почали повертатися у банківську систему.

Ознаки напруги значно різняться серед банків України, але залишається ризик того, що труднощі, які охопили окремі банки, переростуть у системну банківську кризу. Таке трапляється у разі падіння довіри до тієї межі, коли вкладники починають вважати, що жоден банк не є достатньо безпечним, і замість переходу до інших банків зовсім залишають банківську систему. (Важливо зазначити, що коли ми говоримо про вкладників і про депозити, ми маємо на увазі як фізичних, так і юридичних осіб). Ступінь такого згубного впливу зазвичай залежить від розміру банків, які мають гострі проблеми з ліквідністю чи платоспроможністю.

Якщо системна криза є ймовірною, то держава зобов'язана втрутитися. Коли центральний банк надає ліквідність фінансовій системі, уряд, зі свого боку, використовує бюджетні ресурси для надання нового капіталу, кредитів та (або) гарантій системним банкам, акціонери яких не здатні мобілізувати додатковий капітал. У цій ситуації органи влади переслідують такі три основні цілі: відновити довіру суспільства до банківської системи країни, захистити банківську систему з найменшими витратами для платників податків та зміцнити банківську систему, щоб вона стала більш стійкою до майбутніх криз.

Ці цілі покладено в основу стратегії зміцнення банківського сектору, яку українські органи влади розробили за підтримки міжнародних фінансових установ та спільноти донорів. Саме з метою відновлення довіри до банківської системи уряд України оголосив про свій намір надати новий капітал кільком банкам, яким сукупно належить велика частка депозитів українських громадян і компаній. Намір полягає в тому, щоб у найкоротші строки відновити вільний і повний доступ вкладників до їхніх депозитів у проблемних банках та забезпечити умови для безперешкодного повернення грошей вкладників у банки. Ця довіра вкладників, у свою чергу, дасть змогу відновити рух кредитних коштів, скоротити тиск на відсоткові ставки та обмінний курс, а отже, сприяти відновленню економіки.

Сучасний стан фінансової стабілізації в Україні

Центральною проблемою теперішнього часу і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн провести політику, направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багатий асортимент різних грошово-кредитних, бюджетних заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і розподілу прибутків.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися безробіття.

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширяється попит на споживчі товари і послуги.

Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-70ті роки, може посилювати інфляцію. До того ж великий бюджетний дефіцит обмежує урядові можливості маневрувати податками і витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію. Цей вигляд регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в звертанні і ставки позикового процента. Прихильники цього підходу вважають, що державу повинно провести дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

Намагаючись приборкувати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і прибутків, головна задача якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

Необхідно зазначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни. Становлення ринку в Україні, зокрема, в значній мірі, залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим був методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами і прибутками, як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.

Введення державного замовлення, інвестування промисловості і сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.

Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Справа в тому, що в Україні, нарівні із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційність в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат в ВНП, найвища міра монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші особливості.

Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому випадку успіх буде досягнутий.

Проблеми фінансової стабілізації та шляхи їх вирішення в Україні

В Україні здійснюються заходи щодо подальшого становлення нової фінансової системи. Слід насамперед відзначити, що проведена робота сприяла перелому негативної тенденції у фінансовій сфері, за короткий період вдалося досягти певної фінансової стабілізації в проведенні ринкових реформ. Відбулося зниження темпів інфляції, зміцнення національної грошової одиниці, гальмування темпів спаду промислового виробництва, загалом - оздоровлення державного бюджету.

Вплив інфляції на бюджетну систему Україні є багатофакторним, тому програма боротьби з нею повинна включати комплекс дій, спрямованих на оздоровлення фінансової ситуації в країні. Без зниження рівня інфляції не можуть бути успішно використані витрати бюджету, спрямовані на соціальні потреби (становлять 2/3 бюджету). Як показує світовий досвід, бюджетний дефіцит не повинен перевищувати 3% валового національного продукту, інакше не буде нормально функціонувати фінансово-кредитна система, а, отже, не можна перейти до ринкових відносин.

Однак досягти істотних зрушень у вирішенні головного завдання - оживити виробництво, стабілізувати економіку - не вдалося. Нерозв'язаних проблем залишилося багато. Недостатніми були зусилля органів фінансової системи всіх рівнів, спрямовані на пом'якшення впливу неминучих негативних факторів при проведенні реформ на соціально-економічну ситуацію, на якість виконання бюджетів. Однозначно слід констатувати: цього поки що не сталось, і не останньою з причин є відсутність необхідної волі, ініціативи й активності. У вирішенні поставлених завдань нерідко перешкоджають нерозуміння сучасних проблем, консерватизм, застарілі підходи і методи роботи, що є характерним для багатьох керівників структурних підрозділів як місцевих, так і центральних органів фінансової системи.

В Україні досі не прийнято законодавчого акта, яким окреслено було би дії, взаємозв'язок, узгодженість і розвиток бюджетної, податкової й валютної політики як підсистем єдиної фінансової політики. Формування бюджетної, податкової та валютної політики відбувається як окремо взятих підсистем. Відповідно до цього розробляються окремі законодавчі акти та механізми їх реалізації, які нерідко суперечать один одному, що не сприяє загальному фінансово-економічному піднесенню. Реалізацією окремих підсистем фінансової політики займаються практично відособлені підрозділи та структури органів управління діючої фінансової системи. Управління фінансовими ресурсами дуже складне, зокрема на рівні районів, міст та областей, і потребує радикальних змін у структурі фінансової системи та державній фінансовій політиці.

Фінансова політика повинна мати імперативний, обов'язковий характер, що зумовлюється змістом фінансів та їх місцем у системі суспільно-економічних відносин. Законодавчі та нормативні акти з питань реалізації фінансової політики треба виконувати своєчасно, якісно та в повному обсязі. В іншому разі досягти фінансової стабілізації та прогресу в економічному розвитку неможливо.

Основними напрямками фінансової політики, вважаємо, мають бути:

-жорстка економія бюджетних витрат шляхом посилення постатейного контролю за витрачанням коштів бюджетів усіх рівнів;

-впровадження укрупнених фінансових норм витрат на фінансування освіти, охорони здоров'я, культури, підготовки кадрів та інших витрат;

-фінансування з бюджету тільки під державні програми та державне замовлення:

-розробка та обґрунтування принципів державної політики доходів для бюджетів різних рівнів;

-розширення кола учасників ринку державних цінних паперів з метою збільшення неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету;

-розв'язання питання погашення заборгованості із заробітної плати в бюджетній сфері й інших соціальних виплатах;

-завершення процесу доведення рівня оплати житлово-комунальних та інших послуг населенню до їх фактичної вартості;

4.1 Управління державними підприємствами

Важливим аспектом економічної політики держави є забезпечення дієвої моделі управління державним сектором, котрий має здійснювати позитивний вплив на конкурентоспроможність національної економіки в цілому. При цьому в рамках загальної моделі управління державним сектором слід визначитися із застосуванням відповідних певних організаційно-правових форм господарювання (тобто, моделей управління залежно від типів суб'єктів господарювання).

Більшість країн світу з 70-х років минулого століття проводять політику оздоровлення національних економік шляхом пошуку оптимального співвідношення між державним та приватним секторами (воно у кожної країні специфічне, що пов'язано з традиціями та історичними чинниками розвитку), що знаходить відображення, зокрема у послідовному, взаємоузгодженому та системному проведенні процесів приватизації та націоналізації, вдосконаленні регуляторної політики, а в цілому - в еволюції моделей управління державним сектором. Тобто, зазначені процеси стосується як форм власності та організаційно-правових форм господарювання підприємств, умов їх функціонування на ринку, так і системи державного управління, механізмів та інструментів впливу на суб'єкти господарювання державного сектору та національну економіку в цілому.

Наявність державних підприємств вважається виправданим у наступних випадках, коли:

-в рамках приватного сектору не можуть бути досягнуті умови макроекономічного оптимуму (насамперед у випадках природних монополій), а також коли мова йде про необхідність містити низькорентабельні або капіталомісткі, але потрібні для суспільства виробництва й підприємства, куди приватний сектор іти не хоче (інфраструктура, екологічні підприємства, деякі види наукомістких виробництв тощо);

-держава прагне контролювати ті галузі, які воно вважає важливими для економіки або оборони країни, особливо якщо виникає загроза переходу відповідних фірм під повний контроль ТНК;

-держава хоче мати у своєму розпорядженні інструменти регулювання господарської діяльності або модернізації економіки через відповідні програми в сфері НДДКР;

-необхідно забезпечити міжгалузевий перерозподіл ресурсів, якщо приватні господарюючі суб'єкти не в змозі це зробити;

-потрібне проведення цілеспрямованої регіональної політики, пов'язаної з освоєнням нових територій і розвитком відсталих районів, створенням там нових виробництв, об'єктів інфраструктури й додаткових робочих місць.

При цьому сектор державних підприємств можна вважати оптимальним не стільки внаслідок його економічної ефективності, скільки завдяки ефективному виконанню покладених на нього суспільно-корисних функцій.

Загальною світовою тенденцією є своєрідне дрейфування від децентралізованої моделі управління державним сектором (їй притаманна підпорядкованість підприємств галузевому міністерству з домінування цілей проведення промислової політики) до дуальної (в ній розмежовуються цілі щодо управління виробництвом та активами між галузевим органом управління та центральним), а також централізованої, якій властива підпорядкованість центральному органу управління з чіткою стратегією розвитку державного сектору, орієнтованою на його фінансову ефективність при високому рівні корпоратизації та інтеграції (консолідації) підприємств та їх корпоративного управління.

При цьому обов'язковою умовою впровадження певної моделі управління державним сектором є забезпечення відповідних умов щодо кількості та стану його підприємств, застосування щодо них найбільш доцільних організаційно-правових форм господарювання та структуризації.

Дуальна модель, до якої зараз здійснюється еволюція моделі управління державним сектором в Україні, відрізняється від децентралізованої моделі, де різні галузеві секторні міністерства відповідальні за управління, а також від централізованої моделі з одним міністерством, котре більш чітко, ніж інші, забезпечує координацію й загальну економічну політику. Дуальна відповідальність часто також стосується ухвалення рішення й затвердження (узгодження) більшості тактичних і стратегічних планів і проектів.

У дуальній моделі поділ відповідальності досить чітко стосується функцій управління підприємствами. Зокрема, тут може бути спільна (дуальна) відповідальність у деяких специфічних аспектах, наприклад, коли обидва міністерства мають право делегувати своїх представників до керівних органів (ради директорів) державної або змішаної корпорації.

Центральне (або загальне) міністерство дуже часто відповідальне за деякі специфічні функції управління. Це може бути делегування своїх представників в керівні органи компанії (члени спостережної ради). Ця специфічна функція може проте здійснюватися в координації або при консультації з відповідним галузевим міністерством. У цьому випадку центральне міністерство буде виконувати координуючу або консолідуючу функцію.

З позиції впливу суб'єктів управління на державне підприємство заслуговує на увагу досвід Південної Кореї, де щонайменше три міністерства систематично залучаються у виконання прав власності, особливо в корпораціях, котрі за своїм характером є стратегічно важливими, а держава володіє звичайно більше 50% у статутному капіталі (табл. 1).

На даний час, на жаль, відсутній належний облік суб'єктів господарювання держсектору (перш за все органами державної статистики), що ускладнює процес управління та зумовлює наявність ведення відомчого переліку підприємств та моніторингу ефективності їх функціонування. Так, за даними ФДМУ (на основі Єдиного реєстру об'єктів держвласності) кількість суб'єктів господарювання складає станом на 01.01.2010р. 8506 од. (в тому числі визнана органами державного управління лише 4975 од, або 58,5%). При цьому левова частка припадає на державні комерційні підприємства (6936 од., або 81,5%), що не відповідає сучасним світовим тенденціям орієнтації на господарські товариства, де забезпечується більш дієва система корпоративного управління.

Із загального обсягу суб'єктів господарювання державного сектору стратегічно важливими є понад 280 підприємств, підприємствами, що не підлягають приватизації - 1250 од, з них можуть бути корпоратизовані - 264 (21,1%); державними акціонерними (холдинговими) компаніями - 29.

Найбільш повне уявлення про функціонування державного сектору дає моніторинг Мінекономрозвитку, за даними якого (станом на 1.01.2010 р.) ефективним визнано управління лише щодо 16,1% підприємств, задовільним - 31,9%, а неефективним - 52%.

Таким чином, в цілому державний сектор в Україні можна охарактеризувати як таким, що достатньо великий за обсягом (його частка у ВВП країни складає, за оцінкою Євростату (з урахуванням комунального сектору) - 37%) (довідково: у Канаді, Англії, Італії - близько 15%, у США й Німеччині - близько 20%, у Польщі - 25%), різноманітний за організаційно-правовими формами господарювання (при домінуванні державних комерційних підприємств та недостатньому розповсюдженні господарських товариств), а за результативністю - низькоефективний.

Протягом тривалого часу (до грудня 2010 р.) управління державним сектором здійснювалося в рамках децентралізованої моделі. В цілому в Україні склалась досить детально розроблена нормативно-правова база щодо управління суб'єктами господарювання державного сектору, хоча, на жаль, не всі її принципово важливі положення фактично були реалізовані на практиці [3]. Крім того, недостатньо уваги приділялося ефективності використання державних активів, а превалювало вирішення поточних питань часто при відсутності належної стратегії їх розвитку. Це призвело до того, що управління об'єктами державної власності органами влади здійснюється на недостатньому рівні і діюча система управління ними є малоефективною.

Таблиця 1

Державний сектор в Україні характеризується такими рисами як:

-недосконалістю структури та організаційно-правових форм господарювання (зокрема, переобтяженість державними комерційними підприємствами та недостатній рівень в держсекторі корпоративних інтегрованих структур, що є важливою передумовою дієвого управління);

-розпорошеністю і неузгодженістю функцій управління між окремими органами;

-низькими показниками ефективності функціонування суб'єктів господарювання та доходності активів;

-недостатньо високою якістю управління як щодо уповноважених органів управління, так і менеджменту суб'єктів господарювання;

-відсутністю належної прозорості при прийнятті стратегічних рішень, наявністю проявів корупції та рейдерства.

В кінцевому підсумку найбільш принциповим проявом сучасного стану держсектору є загрози в сфері національної та економічної безпеки держави, занепад інвестиційної та інноваційної діяльності, незацікавленість приватного капіталу у співпраці з державою у стратегічних для економіки країни сферах, що особливо актуально в умовах відсутності належних інвестиційних ресурсів у держави. Саме тому зміна діючої моделі управління держсектором зумовлена необхідністю перегляду пріоритетів в цій сфері, посилення державного контролю й регулювання в державному секторі, що повинно здійснюватися в комплексі із заходами щодо підвищення рівня стратегічного управління, активізації інвестиційно-інноваційної діяльності та вдосконалення корпоративного управління.

сновні недоліки в управлінні державним сектором полягають у відсутності:

-системних стратегій, програм ринкової трансформації та розвитку як окремих галузей та сфер діяльності в цілому, так і реформування державного сектору зокрема;

-системності та наявність неврегульованих елементів у правовому полі щодо органів державного управління та їх повноважень;

-належної прозорості при прийнятті стратегічних рішень, наявності проявів корупції та рейдерства.

Зазначені недоліки зумовлені тим, що протягом тривалого часу питанням управління державним сектором не приділялося належної уваги. До цього часу немає чітко сформованої стратегії його реформування та функціонування. Саме тому доцільним є визначення в якості основної стратегічної мети державного сектору - формування раціонального його розміру та забезпечення конкурентоспроможності, що можливо лише шляхом зміни чинної моделі управління з врахуванням як світового досвіду, так і особливостей та стану національної економіки.

На даному етапі розвитку національної економіки реформування суб'єктів господарювання держсектору повинно відповідати положенням адміністративної реформи та змінам в моделі його управління. Зокрема, це стосується, по-перше, посилення ролі Мінекономрозвитку в якості органу, що визначає стратегію розвитку держсектору та проведення промислової політики у відповідній сфері; по-друге, орієнтація в рамках дуальної моделі на формування потужного державного корпоративного сектору. При цьому в якості базової моделі функціонування суб'єктів господарювання держсектору доцільно визнати господарські товариства (як правило у вигляді акціонерних товариств) з подальшою можливою їх консолідацією у інтегровані корпоративні структури (холдингові компанії - ХК).

Для вдосконалення управління державним сектором доцільно здійснення таких заходів:

-упорядкування обліку підприємств держсектору та їх підпорядкування;

-визначення пріоритетних видів економічної діяльності для забезпечення стратегічного розвитку з позиції виконання державою притаманних їй функцій щодо підвищення конкурентоспроможності національної економіки; розробка програм їх реформування та розвитку;

-актуалізація переліку підприємств, що не підлягають приватизації, та тих, котрі можуть бути корпоратизовані;

-ініціювання корпоратизації державних підприємств, формування об'єднань та інтегрованих (насамперед вертикально - за технологічними ланцюгами) корпоративних структур як важливої передумови здійснення дієвого управління;

-забезпечення розробки для провідних підприємств держсектору стратегічних планів розвитку та інвестиційних проектів, які мали б стати основою для визначення їх перспектив, обґрунтування та прийняття рішень щодо зміни організаційно-правової форми;

-забезпечення ефективного менеджменту (за рахунок перепідготовки держслужбовців та залучення консалтингових фірм), підвищення рівня стратегічного управління з орієнтацією на активізацію інноваційно-інвестиційної діяльності.

З позиції вдосконалення моделі управління державними комерційними підприємствами (як найбільш крупної проблемної групи підприємств держсектору) їх доцільно виокремити у наступні групи:

-державні підприємства, що мають статус стратегічно-важливих (як правило, високотехнологічні підприємства) та обмеження щодо їх реформування (не підлягають приватизації чи не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані);

-державні підприємства, що мають статус стратегічно-важливих, що мають статус стратегічно-важливих та підлягають приватизації;

-підприємства, що не мають особливого статусу та виробляють невисокотехнологічну продукцію.

4.2 Формування та розвиток національного внутрішнього ринку

Перебіг останньої світової кризи, яка відчутно знизила інтенсивність та масштаби міжнародної торгівлі, засвідчив, що для переважної більшості країн внутрішній ринок відіграв роль ключового компенсатора, який дозволив підтримати економічну стабільність, мінімізувати фінансові втрати й зберегти соціальні стандарти життя населення. Прикладом активних державних дій щодо розбудови та збереження внутрішнього ринку є економічна політика Німеччини та Китаю, які під час кризи найбільш активно використовували фінансові механізми захисту внутрішнього ринку і забезпечили на цій основі економічний розвиток: утримали на високому рівні внутрішній платоспроможний попит, а згодом забезпечили лідерство на міжнародних ринках у посткризовому відновленні.

Разом із тим сучасне нестійке світове економічне відновлення, висока ймовірність настання повторної міжнародної фінансової кризи на тлі боргових проблем країн Єврозони, змушує національні уряди всіх без виключення країн світу активізувати пошуки результативних механізмів розвитку внутрішнього ринку, утримавши при цьому бюджетно-боргові рахунки на контрольованому рівні.

Україна також не залишається осторонь міжнародних тенденцій. При цьому у формуванні механізмів розвитку внутрішнього ринку нам потрібно виходити з таких міркувань.

По-перше, відкритість української економіки та її наближення до вимог і стандартів СОТ, попри складність процесів лібералізаційних реформ, має глибше включати забезпечення системи захисту національних інтересів на внутрішньому ринку. Потреба цієї захисної функції зумовлена аналогічними діями найважливіших торговельних партнерів України, зокрема, країн ЄС, Китаю, країн - членів Митного Союзу, які здійснюють рішучі кроки щодо захисту спільного внутрішнього середовища, застосовуючи повний спектр організаційно-фінансових механізмів для масштабного впровадження цільових програм імпортозаміщення, фінансового сприяння національним виробникам, системного розширення інвестиційного та споживчого платоспроможного попиту внутрішнього ринку.

Загальносвітова тенденція істотного посилення вагомості внутрішнього ринку у забезпеченні стійкості економічного зростання актуалізує для України потребу удосконалення системи фінансових механізмів його захисту.

По-друге, остання світова фінансова криза виявилася потужним стрес-тестом для держав, які накопичували дисбаланси, не нагромаджували достатніх фінансових резервів забезпечення захисту внутрішніх ринків, адекватних зовнішнім загрозам. Негативний вплив світових кризових процесів у багатьох країнах проявився падінням обсягів національного виробництва, скороченням інвестиційного та споживчого платоспроможного попиту внутрішнього ринку, посиленням позицій на ньому іноземних виробників. Це поглибило фінансові дисбаланси та істотно погіршило стан державних фінансів країн. Частково такий ефект можна спостерігати на прикладі Литви та Латвії, де квартальне падіння ВВП у кризовий 2009 р. перевищувало 20 % ВВП в річному вимірі.

По-третє, безпрецедентне нагромадження боргових зобов'язань, особливо у розвинених країнах, значна частка яких скеровувалася на підтримку внутрішніх ринків, істотно обмежує можливості використання бюджетно-податкових механізмів стимулювання розвитку внутрішнього ринку. Фінансові механізми стимулювання внутрішнього ринку є потужним чинником корекції ринкових механізмів, а тому їхнє застосування повинно виправдовуватися високим суспільним ефектом, а їх запровадження - має бути чітко регламентовано та здійснюватися на прозорій основі.

Четверте, механізми стимулювання внутрішніх ринків розширюються, і в Україні не достатньо опрацьовується прогресивний досвід зарубіжних країн. Так, протягом 2008-2009 рр. урядами багатьма країн запроваджувалися заходи у грошово-кредитній політиці, які змінили уявлення про фінансові механізми підтримки внутрішнього ринку. Йдеться насамперед про інноваційні фінансові механізми та інструменти з підтримання ліквідності, коли традиційні фінансові механізми виявилися недієвими. Наприклад це стосується методів «кредитного пом'якшення», під якими сьогодні розуміється широкий викуп приватних боргових цінних паперів (включаючи іпотечні облігації та сек'юритизовані активи) до моменту відновлення кредитної пропозиції.

До речі, за повідомленням міністра фінансів Великобританії Джорджа Осборна у жовтні 2011 р., на сьогодні Урядом Великобританії відпрацьовуються механізми спрямування грошей на суму 275 млрд фунтів стерлінгів безпосередньо компаніям у формі пом'якшення кредитних умов, оскільки банківське кредитування суттєво обмежено. Відтак, Мінфін Британії опрацьовує засоби «закачування» грошей прямо у ті сектори економіки, які це потребують, зокрема - малий бізнес.

Зрозуміло, що для України розбудова механізмів розвитку внутрішнього ринку повинна узгоджуватися з існуючими можливостями. Разом з тим, в умовах нарощення нестабільності глобальної економіки, Україна не може припуститися стратегічної помилки втрати внутрішнього ринку для національного виробника.

Нагромаджені впродовж тривалого періоду структурні та фінансові диспропорції внутрішнього ринку України зумовили його вразливість та залежність від світової ринкової кон'юнктури і зовнішніх фінансових ресурсів. Дається взнаки відсутність сучасної несуперечливої концепції забезпечення фінансових механізмів розвитку внутрішнього ринку, скерованої на розвантаження внутрішніх і зовнішніх дисбалансів.

Внутрішній ринок України формується в умовах значної експортної орієнтації вітчизняних виробників, що обумовлює високу відкритість національної економіки. Так, у 2010 р. зовнішньоторговельний оборот України склав майже 80 % ВВП (у 2004 р. відповідний показник становив 94,2 % ВВП), обсяг товарного експорту склав 37,2 % ВВП (50,3 % ВВП у 2004 р.р.), а імпорт 41,9 % ВВП (43,8 % до ВВП у 2004 р.).

Критично слід також розцінити те, що розширення потенціалу внутрішнього ринку не забезпечується потужностями національного виробництва та вітчизняними фінансовими ресурсами. Так, загальна товарна пропозиція внутрішнього ринку України у 2004 р. на 67,2 % забезпечувалася поставками вітчизняних виробників, у 2010 р. лише 59,3 %.

За окремими галузевими внутрішніми ринками такі показники є більш критичними. Зокрема, на стратегічно важливому внутрішньому ринку машинобудівної продукції у 2005 р. частка вітчизняних виробників становила 41,1 %, а у 2010 р. - лише 22,4%.

При цьому у розбудові механізмів розвитку внутрішнього ринку маємо керуватися імперативом підвищення якісних параметрів споживання. Нині структура та характер споживання на внутрішньому ринку України відповідає низькому технологічному укладу, що не дозволяє створити умови для нагромадження інвестиційного потенціалу підвищення рівня технологічності. Основу споживання в Україні становить продукція сільського господарства та харчової промисловості, на які припадає 26,7 % загального споживання; на продукцію енергетичної промисловості - 18,8%; і лише 11,5 % припадає на продукцію машинобудування.

Розвиток внутрішнього ринку України також має бути націлений на подолання високої залежності від зовнішніх цінових коливань (насамперед, енергоресурсів). Імпортована інфляція суттєво поглиблює структурні деформації внутрішнього ринку, внаслідок чого звужує його роль для національних виробників, які змушені шукати альтернативи збуту продукції. Посилення відповідних процесів найбільше спостерігалося у І кв. 2011 р., коли найбільший внесок у загальний приріст імпорту (49,5 %) було забезпечено зростанням вартісних обсягів імпорту енергоносіїв (у 1,9 разу), зокрема: природного газу з РФ (у 2,4 разу), нафтопродуктів (у 1,7 разу)[1].

Механізми розвитку внутрішнього ринку України принципово повинні забезпечити злам тенденції нарощення ролі внутрішнього ринку України у формуванні від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі. Значні обсяги споживання імпорту на внутрішньому ринку на тлі невідповідності обсягам експортних поставок національного виробництва, забезпечують вагомий внесок у формування дефіциту торговельного балансу. За січень-серпень 2011 р. від'ємне сальдо товарної торгівлі склало 8,1 млрд. дол. США, що лише певною мірою полегшило ситуацію відносно 2008 р., коли відповідний показник складав -10,9 млрд дол. США. Нажаль нарощення від'ємного у 2011 р. перевищує показники аналогічних періодів 2009 р. -7,1 млрд дол. США та 2010 р. -2,3 млрд дол. США.

В цих умовах механізми розвитку внутрішнього ринку повинні бути тісно узгоджені з потребою системної модернізації української економіки, й органічно вбудовані у забезпечення сталого мотиваційного середовища, яке в «автоматичному» режимі забезпечує системне оновлення національної економіки. В Україні не існує достатніх виробничих потужностей, здатних задовольнити сучасний інвестиційний попит на модернізацію. Цей виклик - найважливіший, оскільки об'єктивно Україна не володіє достатніми імпортозамінними потужностями, і питання механізмів матеріального (не фінансового) забезпечення модернізації залишаються для України відкритими. Тут виникає кілька проблемних аспектів:

1) Модернізація реального сектора Україна та ключових об'єктів інфраструктури не може бути здійснена на морально застарілій основі, а достатнього виробництва, техніки та технологій у вітчизняній економіці не існує. Невідкладна потреба в модернізації та оновленні української економіки (моральна застарілість національної промислово-технологічної бази і високий ступінь зношеності основних фондів) та відносна обмеженість в здатності її здійснення (масштабність фінансових потоків, необхідних для реалізації проектів) стикається із неспроможністю українських потужностей виробництва засобів виробництва забезпечити внутрішній попит. За даними Держмитслужби частка імпорту в структурі споживання продукції машинобудування становить 77,8 %. Недостатньо зроблено в контексті придбання ліцензійного виробництва та розміщення його на території України. Зрозуміла зацікавленість іноземних виробників відповідної продукції продавати в Україну готові вироби. Водночас вагомі потреби реального та відкладеного попиту на відповідну продукцію можуть бути суттєвим аргументом у переговорній позиції з іноземними корпораціями про розміщення виробничих потужностей в Україні;

2) Недостатня забезпеченість фінансовими ресурсами програм модернізації й надалі стимулюватиме провідні зарубіжні компанії надавати Україні товарні кредити, або кредитувати власних національних виробників під поставки в Україну. Тут Україна може втратити кілька разів - не створити національного виробництва під проекти модернізації, поглибити негативне торговельне сальдо (що створює тиск на національну грошову одиницю), а також збільшити зовнішній борг.

Україна має застосувати прагматичний підхід у захисті внутрішнього ринку та у здійсненні національної програми модернізації. При цьому потрібно розуміти, що потреби модернізації реального сектору не обмежуються пошуком інвесторів, а мають йти далі - до комплексного розташування промислово-виробничих комплексів в Україні. Важливорозглядати відкладений інвестиційний попит в Україні - як конкурентну перевагу та потужний рушій розвитку внутрішнього ринку.

Важливим у сучасній концепції розвитку внутрішнього ринку України має стати підпорядкування розвитку державних корпорацій та бізнесу імперативам модернізації, що передбачає скеровування їхніх зусиль на всебічне оновлення національної технологічної бази.

Для потреб системної розбудови механізмів розвитку внутрішнього ринку важлива практика програмно-цільового методу бюджетного планування. При цьому в державних програмах повинні бути чітко ідентифіковані інструменти нормативного регулювання досягнення поставлених цілей, в тому числі податкового характеру.

Важливо виходити з того, що розвиток внутрішнього ринку має стосуватися не тільки галузевого, а й територіального виміру, а забезпечення модернізації в регіонах - є передумовою вирішення проблем модернізації національної економіки. Але потрібен системний пошук перспективних проектів у регіонах, формування поруч із державними програмами, регіональних програм, націлених на розширення інвестиційного попиту внутрішнього ринку та збільшення виробничих потужностей національних регіонів у його забезпеченні. Для цього зокрема, необхідна робота із формування сприятливого адміністративного середовища, підготовка інфраструктури для національних та іноземних інвесторів, організаційно-технічне сприяння впровадженню інновацій та їх комерціалізації, кадрове забезпечення інвестиційних проектів. Перелічені напрями важливі для збалансованого розвитку регіонів та мобілізації їх модернізаційного потенціалу.

Забезпечення механізмів розвитку внутрішньому ринку України в коротко- та середньостроковій перспективі відбуватиметься за несприятливих зовнішніх умов, зокрема:

-розгортання боргової кризи у периферійних країнах Єврозони та підвищення ймовірності її переростання в банківську кризу на локальних та міжнародних фінансових ринках;

-істотної волатильності світових цін на основні біржові товари (насамперед енергоносії та продовольство), а також на фінансових ринках;

-уповільнення світової економічної активності;

-посилення інфляційного тиску в країнах з ринком, що формується та країнах, що розвиваються.

У зв'язку з цим підготовка бюджету на 2012 р. та бюджетне планування до 2014 р. повинні орієнтуватися на забезпечення нової доктрини розвитку внутрішнього ринку України, яка має враховувати:

1) Державні цільові програми імпортозаміщення на визначених галузевих ринках, насамперед машинобудуванні;

2) Державну комплексну програму модернізації економіки (оновлення основних фондів);

3) Держані програми розміщення на території України ліцензійного виробництва.

Фінансова політика України у 2012-2014 рр. має стимулювати зміну тенденцій у поставках імпортного обладнання у напрямі підтримки утворенням спільних стратегічних модернізаційних альянсів з іноземними компаніями на території України, активізувати процес залучення технологій, які мають отримати пільгові режими та міжурядове фінансово-організаційно сприяння.

Роль держави у забезпеченні фінансових механізмів розвитку внутрішнього ринку повинна бути сконцентрована навколо забезпечення національних програм імпортозаміщення у секторах, стратегічно важливих для модернізації національної економіки. Для цього у бюджетах наступних років слід підготувати рішення щодо: податкового та митного стимулювання; державно-приватного партнерства; формування міжнаціональних модернізаційних альянсів; фінансування інформаційно-інфраструктурної підтримки проектів модернізації.

В цьому контексті державна має стимулювати фінансову підтримку підприємств, задіяних у сфері інновацій та науки, особливо - високотехнологічних виробництв. Відкладені у часі проблеми модернізації не можуть бути вирішені одним днем. При цьому без стратегічного фінансового плану вирішення накопичених проблем, Україна зіткнеться з сценарієм виробничої стагнації, яка загрожуватиме набагато серйознішими наслідками, аніж існуючі виклики сьогоденної мобілізації національних потужностей для вирішення проблем модернізації економіки.

Важливою проблемою нинішнього етапу розвитку є забезпечення стратегічних інноваційно-інвестиційних перетворень, втілення яких може, і, повинно ґрунтуватися на новій ролі внутрішнього ринку, здатного генерувати суспільний запит на інновації та високі технології. Застосування фінансових механізмів захисту внутрішнього ринку має максимально врахувати специфіку функціонування ключових галузевих внутрішніх ринків України, що дозволить забезпечити адекватну підтримку структурних змін економіки в напрямку посилення інноваційної компоненти.

Метою розробки та застосування системи фінансових механізмів розвитку внутрішнього ринку має бути стимулювання розширення вітчизняної товарної пропозиції на внутрішньому ринку, а також підвищення ефективності виробництва конкурентоспроможної продукції, здатної задовольнити актуальний попит населення, держави та суб'єктів господарювання на внутрішньому ринку.

Потреба системного державного підходу до вирішення проблеми стратегічного розвитку внутрішнього ринку шляхом нарощування обсягів внутрішнього виробництва (на основі збільшення обсягів випуску імпортозамінної продукції) зумовлена необхідністю зниження імпортної залежності, а також необхідністю нарощування високотехнологічного експорту з метою врівноваження макроекономічних і макрофінансових дисбалансів.