Еволюція предмету економічної науки в економічних теоріях

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Виробничі можливості. Крива виробничих можливостей. Обмеженість ресурсів, спадна віддача. Альтернативність використання ресурсів та проблема економічного вибору

Економіка виникла, існує і розвивається задля задоволення різноманітних людських потреб життєвими благами благ. Потреба - це необхідність окремої людини, сім'ї, колективу, суспільства у споживанні благ для підтримання життєдіяльності і розвитку. Водночас потреба виступає внутрішнім спонукальним мотивом для виробництва того чи іншого блага. Потреби виникають разом із народженням людини і супроводжують її, зростаючи до певного періоду життя і поступово зменшуються у старості, до самої смерті.

Усі потреби невтолимі і буквально безмежні - будь то потреби окремої особи, чи потреби групи людей, класу або й соціуму в цілому. Така їх особливість пояснюється дією об'єктивного економічного закону безмежного зростання потреб. Проте можливості у задоволенні безмежно зростаючих потреб наштовхуються на обмеженість (рідкісність) виробничих ресурсів. Виробництво просто не в змозі задовольнити водночас усі наявні потреби.

Обмеженість (рідкісність) ресурсів виробництва визначається різними обставинами - природними, економічними і соціальними. Природні причини полягають у обмеженості нашої планети в цілому, її ґрунтів, вод, надр, атмосфери. Економічні причини визначаються тим, що безмежний розвиток виробництва вимагає безмежного зростання кількості застосованих факторів. Соціальні причини зумовлюються проблемами чисельності населення, умовами І темпами його зростання, народжуваності і смертності, тривалості життя, підготовки і перепідготовки робочої сили.

Будь-яка людина здійснює економічний вибір, коли вирішує, на що витратити свої обмежені ресурси: що посадити на ділянці землі - полуницю, горох чи тюльпани, а якщо вирощувати усе, то у якій пропорції; що купити на свій грошовий дохід - костюм чи велосипед. Усі люди без винятку постійно зіштовхуються із проблемою економічного вибору.

З економічним вибором пов'язано також доцільне і раціональне використання виробничих факторів. Правильний економічний вибір дозволить найповніше задовольнити зростаючі людські потреби, а хибний - приведе до значних втрат ресурсів і зниження рівня задоволення потреб.

Проблема економічного вибору і альтернативність витрат ресурсів виробництва породжує інші проблеми - використання виробничих можливостей (економіки в цілому, галузі, регіону, окремого підприємства).

Виробничі можливості визначаються такими чинниками:

* кількість і якість виробничих факторів;

* розподіл наявних факторів і вдалість економічного вибору;

* закон спадної віддачі ресурсів (спадної продуктивності);

* технологія і організація виробництва.!

Виробничі можливості змінюються разом із зміною цих чинників.

Однак в економічній теорії розвиток будь-якого явища чи процесу розглядається з урахуванням фактора часу, тобто у короткому і тривалому періодах. Стосовно виробничих можливостей, короткий період визначається часом, протягом якого усі виробничі фактори не встигають змінитись, їх зміна відбувається уже у тривалому періоді.

Можна припустити, що у короткому періоді усі виробничі ресурси незмінні, як і технологія і організація виробництва, застосовуються повністю, найбільш оптимально і ефективно. За таких умов кількість вироблених благ визначається дією закону рідкісності ресурсів, що графічно зображається кривою виробничих можливостей, або кривою трансформації (тобто «переключення» виробничих факторів із одних благ на створення інших -- альтернативних).

Така крива побудована на графіку. Вона відображає різноманітні варіанти економічного вибору підприємства, що може виробляти лише два види продукції - пральні машини і холодильники, тобто утворюється безліччю точок, кожна із показує певний економічний вибір. Крива побудована по шести точках, які відкладено на графіку за даними таблиці, що відображає варіанти економічного вибору.

Дане підприємство, повністю і оптимально використавши усі наявні ресурси (капітал, робочу силу, сировину, матеріали, енергію тощо), може виробити або 4, 5 тис. пральних машин (альтернативна можливість А), або 3, 5 тис. холодильників (можливість F). Проте існує велика кількість комбінацій використання ресурсів, кожна із яких дозволяє виробляти максимально можливий обсяг обох благ. Зокрема, точка С показує такий економічний%вибір, коли підприємство виготовляє одночасно 3 тис. пральник машин і 2 тис. холодильників. Крива складається із безлічі точок (A,B,C,D і т.д.), котрі відображають альтернативні комбінації виробництва, різний економічний вибір.

Будь-яка точка поза кривою трансформації (наприклад, точка б) відображає більш бажану альтернативу, але вона недосяжна у короткому періоді за фіксованої кількості ресурсів. Щоб здійснити таку виробничу комбінацію (виготовити 2,8 тис. пральних машин і 3,9 тис. холодильників), потрібно збільшити кількість застосованих факторів виробництва (або підвищити їх якість), що утворить нову криву трансформації (крива А1F1) але це можливе лише у тривалому періоді. Водночас точка Н знаходиться на іншій кривій (крива А2F2), яка показує неповне або нераціональне використання наявних ресурсів, що зменшує виробничі можливості даного підприємства.

Крива трансформації, показує межу виробничих можливостей (окремого підприємства чи галузі, регіону чи економіки в цілому, або й усього людства) при застосуванні визначеної кількості обмежених виробничих ресурсів за їх незмінної якості. Із зростанням їх кількості (підвищення якості) межа виробничих можливостей розширюється а із скороченням кількості ресурсів (зниженням їх якості) вона звужується.

Розширення і зростання людських потреб вимагає такого економічного вибору і ефективного господарювання за умов рідкісності ресурсів, щоб виробництво життєвих благ хоча й поступово, але безмежно, розширювалось, тобто розширювалась межа виробничих можливостей.

У процесі розвитку економіки технологічний прогрес веде до зростання її ефективності, тобто збільшення корисної віддачі виробничих ресурсів. Розгляд технологічного способу поєднання факторів виробництва, що знаходиться в основі їх ефективності, дає змогу сформулювати закон спадної віддачі ресурсів, або закон спадної продуктивності (його відкриття бере початок із досліджень Т.Мальтуса -- відомого англійського економіста-теоретика початку 19 ст.).

Суть закону спадної віддачі полягає у тому, що кожний додатковий приріст одного із виробничих ресурсів при незмінній кількості інших веде до зменшення приросту вироблених благ (продукту). Графічно це відображає крива А на рисунку (де у - обсяг виробленого продукту, х - обсяг застосованих виробничих ресурсів).

Спадний приріст продукту викликається тим, що зростаючий обсяг кожного із факторів виробництва поєднується із фіксованим обсягом інших факторів.

Однак це зовсім не означає, що крива А залишається незмінною. Під дією технологічного прогресу виникає нова відповідність між у і х при х1,х2,х3…хn = const (крива В). При цьому дія згаданого закону проявляється на новому якісному рівні. Закон спадної віддачі (спадної продуктивності факторів виробництва) не діє лише за умови пропорційного зростання кількості усіх виробничих ресурсів, задіяних у виробництві, завдяки економи на його масштабах.

2. Функціональні економічні системи: лесе фер, командна економіка, змішана ек., традиційна ек. Основні риси та х-ка моделей ринкової економіки

Економічна система -- складне, багатоструктурне соціально-економічне явище.

В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності тощо.

Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економічних систем за технологічним способом виробництва, рівнем розвитку продуктивних сил. Розрізняють:

. доіндустріальне суспільство -- економічну систему, в якій домінує ручна праця та натурально сільскогосподарське господарство;

. індустріальне суспільство, основою якого є машинна праця;

. постіндустріальне суспільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією.

Однак ці системи суттєво розрізняються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом власності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.

В сучасних курсах по економічній теорії економічні системи поділяють на:

. система вільного або чистого ринку (лесе фер)

. адміністративно-командна система

. традиційна система

. змішана система

Система вільного, або чистого ринку - це така економічна система, в якій держава здійснює найменше регулювання економічних процесів, а вільна конкуренція та ринкове саморегулювання досягають найбільшого розповсюдження.

Така економічна система існувала в розвинених країнах світу приблизно з другої половини 18 ст. до кінця 19 - початку 20 ст.

Основні характеристики системи вільного ринку:

-Приватна власність. Здійснюється право недержавної, приватної власності на економічні ресурси - капітал, землю, природні ресурси. Причому значна частина матеріальних ресурсів знаходиться у приватній власності.

-Вільне підприємництво. Окремі групи людей за своєю ініціативою виступають в якості вільних підприємців, які беруть на себе функцію організації економічних сил: вони мобілізують необхідні ресурси, організують виробництво та реалізацію вироблених товарів. Вони повністю приймають на себе господарський ризик, який є неминучим, так як ніхто заздалегідь не може знати, чи буде проданий товар, яка буде ціна його реалізації. Вільне підприємництво становиться масовим явищем, воно забезпечує більшу частину вироблення національного продукта.

-Особистий інтерес. Економічні суб'єкти діють згідно зі своїми особистими інтересами. Прагнення найкращим чином реалізувати особистий інтерес є основним мотивом економічних вчинків. Кожний прагне максимізувати свій доход: підприємець - прибуток, найманий робітник - заробітну плату, землевласник - орендну плату та ін.

-“Невидима рука”. За А. Смітом існує “невидима світу рука”, яка спрямовує індивідуальну поведінку, особисті інтереси до суспільних цілей, до задоволення потреб інших економічних суб'єктів. “Невидима рука” - це ринок, як координаційний механізм, зі своїми елементами: попитом, пропозицією, ціною. В попиті проявляються наміри споживачів, в пропозиції - можливості та бажання виробників, ціна - інструмент погодження їх рішень та дій. За допомогою взаємодії цих елементів передаються та узгоджуються рішення виробників та споживачів. Це саморегульована система, яка не потребує ніякого втручання.

-Вільна конкуренція. Вона припускає наявність багатьох незалежних як продавців, так і покупців кожного ресурсу та кінцевого товару або послуги. Кожний з цих економічних суб'єктів сам по собі не взмозі вплинути на ціну, за якою реалізується той чи інший товар.

-Мінімальне державне втручання. Державне втручання в економіку в основному обмежується захистом приватної власності та формуванням правового середовища діяльності економічних суб'єктів через закони, укази, постанови.

Централізовано - планова економіка - це економічна система, в якій основні економічні рішення приймаються державою, що бере на себе функції організатора економічної діяльності суспільства.

Основні риси централізовано - планової економіки:

· Жорстка централізація в розподілі ресурсів та результатів діяльності. Якщо в умовах ринку ресурси між різними сферами діяльності розподіляються головним чином через ринковий механізм взаємозв'язків виробників та споживачів, який утворюють попит, пропозиція, ціна, то в командній системі цю роль на себе бере держава. Також відбувається і з кінцевими товарами.

· Державна власність. Т.я. держава є власником більшої частини суспільного багатства, вона має можливість реально розпоряджатися їм згідно зі своїми цілями. Державна власність вважалася загальнонародною, що призводило до гіпертрофованого централізму в управлінні економікою з боку держави. Це зумовлювало розмежування інтересів у суспільстві, підрив матеріальної заінтересованості, утворення адекватного апарату управління, його всевладдя і згортання демократії.

· Недопущення приватного підприємництва. Ініціативу в організації економічного життя бере на себе держава. Виступаючи монопольним організатором економічних сил, держава намагається максимально залучити у виробництво всі наявні ресурси, в тому числі трудові, не зупиняючись також перед використанням заходів примушення.

Традиційна система існує в слаборозвинених країнах. Цей тип економічної системи базується на відсталих технологіях, широкому розповсюдженні ручної праці, багатоукладності економіки.

Багатоукладність економіки означає існування приданій економічній системі різних форм господарювання. Зберігаються у ряді країн натурально-общинні форми, що засновані на общинному колективному веденні господарства та натуральних формах розподілу виробленого продукту. Велике значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засноване на приватній власності на виробничі ресурси та особистій праці їх власника. В країнах з традиційною системою дрібне товарне виробництво представлене багаточисленними селянськими та ремісничими господарствами, які домінують в економіці.

Змішана економіка - це така економічна система, в якій регулювання економічних процесів здійснюється як ринком, так і державою, без переважання одного з них.

Змішані (поліформічні) системи: суспільне буття розвивається за об'єктивними законами. Економічні системи сучасних країн не тільки співіснують, а й взаємодіють, зближуються. І це характерно як для продуктивних сил, так і для виробничих відносин. Врешті-решт це призводить до конвергенції, тобто посилення схожості й навіть спільності економічних систем. Так утворюються змішані системи -- новий тип суспільного устрою.

Економічна система змішаного типу зберігає риси, що належать вільному ринку: приватна власність, вільне підприємництво, особистий інтерес, функціонування ринкового координуючого механізму.

Разом з тим з'являються нові властивості економічного співробітництва людей. Вони пов'язані зі змінами в конкуренції та новою економічною роллю держави.

В змішаній економічній системі домінує недосконала конкуренція. Вона може бути подана одним з трьох видів:

-Монополістична конкуренція - незалежні один від одного продавці пропонують подібні товари, тобто вони задовольняють одну й ту ж потребу, намагаючись надати їм особливі якості.

-Олігополістична конкуренція - декілька великих підприємств забезпечують основне виробництво товарів.

-Чиста монополія - товар пропонується одним продавцем

Економічна діяльність держави розширює свої економічні функції, активно здійснює регулювання економічних процесів.

Основні причини нової ролі держави в економіці:

Ринок потребує захист від дії сил, що викликають обмеження або фактичне усунення конкуренції. В той же час наявність конкуренції - необхідна умова нормальної роботи ринкового механізму по розподілу ресурсів, товарів.

В економіці виникли коливання ділової активності, коливання загального рівня цін, безробіття та ін. Ринок виявився не взмозі відрегулювати ці проблеми. Державне регулювання стало активним доповнуючим елементом ринкового саморегулювання.

Змішані системи як новий тип суспільного устрою мають такі загальні риси:

1. Переплетіння, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший. Саме тому змішане суспільство називають ще поліформічним. Багатоукладність і взаємопроникнення економік різних типів зумовлене економічною і соціальною доцільністю за умов об'єктивного процесу розвитку економіки, для якої характерно, з одного боку, зростання усуспільнення

господарства і піднесення на цій основі економічної ролі держави, а з іншого -- зростання ролі економічного відособлення, що зумовлює все більш широке використання ринкових відносин.

2. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, яка має, з одного боку, втручатись в економіку там, де ринок не може реалізувати певні потреби суспільства: захист недієздатних верств населення, розвиток охорони навколишнього середовища і обороноздатності країни, держава має регулювати економічні та соціальні процеси. А з іншого боку, діяльність певних господарських структур може бути ефективною лише за умов ринкового саморегулювання. В такому випадку держава не повинна втручатися в їхню діяльність. Отже, для поліформічного суспільства характерно поєднання саморегулювання і регулювання економіки.

3. Демократична форма управління спроможні забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації потенцій кожної людини. Лише на цьому шляху може сформуватися громадянське суспільство, у якому домінує соціальна злагода.

3. Основні грошові теорії (номіналістична, металістична, товарна, кількісна). Аналіз грошової системи з позиції основних грошових теорій та функції грошей

Незважаючи на велику кількість поглядів на виникнення і суть грошей, майже усі економісти сходяться на тому, що їх поява пов'язана із розвитком обміну і поділу праці. Найбільш послідовно ця ідея проводилась у марксистському економічному вченні, яке ґрунтується на трудовій теорії вартості.

Згідно з цією теорією, вартість - внутрішня властивість товару, а її величина визначається витратами праці, тобто певною кількістю абстрактної суспільної праці, що була застосована для виготовлення даного товару. Формою вартості виступає мінова вартість, тобто здатність товару обмінюватись на інший товар у певних кількісних пропорціях. Тому абстрактна праця знаходить свій вираз не безпосередньо в одиницях робочого часу, а через обмін товарів у формі мінової вартості.

Товарні гроші - це товар-еквівалент, що використовується як засіб обміну і який може вступати в обмін як звичайний товар. Товарні гроші мають ту ж вартість (цінність) при обміні його як звичайного товару або при будь-якому іншому способі його використання як загального товарного еквіваленту. Якщо сіль використовується і як товарні гроші, і як харчовий продукт, то в обох випадках матиме однакову вартість.

Товарна теорія, яка відображала економічну природу товарних грошей, що мають внутрішню вартість, виявилась неспроможною пояснити природу символічних грошей, які не мають внутрішньої вартості, втративши зв'язок із золотом.

Сьогодні найбільш вдало це робить кількісна теорія грошей. Гроші не мають внутрішньої вартості, вона, як і рівень цін, визначається кількістю грошей в обігу - основний її постулат.

Кількісна теорія отримала широке розповсюдження з переходом до системи паперових грошей і стала керівництвом до регулювання кількості грошей в економіці, визначення структури грошової маси.

Близькою до кількісної нині стала номіналістична теорія грошей, яка зародилась ще у прадавні часи, коли гроші набули монетної форми. Можливість відхилення номінальної вартості грошей від внутрішньої дозволила її прихильникам зробити висновок, що гроші - лише знаки, що випускаються державою для забезпечення обігу товару.

Номіналістична теорія вийшла на провідні позиції в економічній теорії на рубежі 19-20ст., коли розпочалась широка емісія платіжних засобів, що заміняли в обігу золоті монети. Найдетальніше її розробили німецький теоретик Г.Кнапп і австрієць Ф.Бендіксен.

Сьогодні відбувся своєрідний симбіоз кількісної і номіналістичної теорій; прихильники обох вважають, що гроші не мають внутрішньої вартості, є лише її символами, а кількість грошей в обігу визначає динаміку цін на товари та послуги.

З появою і розповсюдженням кількісної, номіналістичної, а також товарної теорій спричинили занепад і наукове забуття металістичної теорії грошей. Прихильники останньої ототожнювали грошовий обіг з товарним і стверджували: золото і срібло є грошима за своєю природою, тому гроші є простим знаряддям обігу товарів.

Ця теорія зародилась ще в античні часи, коли метали (залізо, срібло, золото, олово, мідь) почали виконувати роль загального товарного еквіваленту, найбільшого поширення набула у середні віки, у найзавершенішому вигляді сформувалась меркантилістами, які ототожнювали багатство із металевими грошима. Сьогодні дана теорія стала відлунням тих далеких епох, коли в обігу панували дійсні гроші - золото і срібло.

Функції грошей - це певна їх дія стосовно обслуговування руху вартості (цінності) у будь яких її проявах. Центральною серед грошових функцій є функція грошей як міри вартості. Це означає, що вартість усіх товарів виявляє себе у певній кількості грошей. Надаючи іншим товарам форму ціни, самі гроші ціни не мають: вони не можуть відображати власну вартість у своїй споживній вартості.

Гроші виконують функцію обігу, коли виступають посередником у обміні товарів: Т-Г-Т. Застосування грошей розв'язує суперечності натурального товарообміну, тому що тепер акти купівлі продажу не обов'язково повинні збігатись у часі і просторі. Гроші як засіб обігу реально виступають втіленням мінової вартості: продавець віддає свій товар покупцеві, одержуючи взамін гроші. Виконуючи цю функцію гроші забезпечують рух товарів від виробника до споживача.

Гроші як засіб платежу відрізняються від грошей як засобу обігу тим, що вони вже не є посередником обміну товарів, а лише завершають купівлю-продаж. У момент продажу товару гроші не сплачуються, а покупець в обмін на товар виписує продавцеві боргове зобов'язання, яке погашається (обмінюється на гроші) після закінчення строку кредиту. Виконання грошима функції засобу платежу зумовило появу кредитних грошей.

Роздвоєння товарного обігу Т-Г-Т на два самостійних акти - Т-Г (продаж) і Г-Т (купівля) - створило можливість і необхідність нагромадження грошей. Гроші стали виконувати функцію засобу нагромадження або засобу утворення скарбу. Виникнення даної функції стає можливим тоді, коли продавець частину виручки від реалізації товарів відкладає на майбутнє, зберігаючи гроші. Нагромадження грошей - необхідний елемент виробництва і відтворення (процесу повторення виробництва), без нагромадження грошей (на заміну засобів праці, виплату заробітної плати, закупівлю сировини і матеріалів) відтворення просто неможливе.

Розширення міжнародних економічних зв'язків, насамперед світової торгівлі, привело до появи ще однієї функції грошей - засобу міжнародних розрахунків або світових грошей. Світові гроші - це функція, якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обігу і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Світові гроші мають таке призначення - Міжнародного платіжного засобу, міжнародного купівельного засобі, загального втілення суспільного багатства

4. Ціни та ринковий попит. Закон попиту. Цінова еластичність попиту. Нецінові фактори попиту

Ціна - це сума грошей, яка правиться за товар на ринку. Ринковий попит - це представлена на ринку платоспроможна потреба в товарі за даного рівня ціни.

Обсяг попиту на будь-який товар визначається кількістю товару, яку покупці готові придбати за даної ціни і даного грошового доходу.

Функція попиту від ціни описується наступним рівнянням:

Qd=f(P)

де Qd - обсяг попиту, Р - рівень ціни, f - функціональна залежність.

Характер даної залежності формулюється законом попиту: обсяг попиту знаходиться в оберненій залежності від зміни рівня ціни товару.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Залежність величини попиту Qd окремого товару від коливань рівня ринкової ціни (Р):

Припустимо, що ціна товару на локальному ринку встановилась на рівні Р1, їй відповідає певний обсяг продажу. За таких умов покупці можуть і бажають придбати Qd одиниць товару. Це означає, що попит дорівнює величині Qd.

Якщо ціна впаде до рівня Р₂, то величина попиту збільшиться до Qd2. Зумовлюється це тим, що, по-перше, за умов незмінних доходів покупці та падіння ціни, їх купівельна спроможність зростатиме.

По-друге, здешевлення робить товар доступним для тих категорій покупців, яким він раніше був «не по кишені».

По-третє, спрацьовує «ефект корисності». Купівля будь-якого товару для споживача завжди є своєрідним співставленням витрат та корисності. Якщо ціна падає, то в цьому співвідношенні тій самій величині корисності блага відповідатиме менший обсяг витрат. У свою чергу, зниження витрат дає можливість купити більше товарів, тому попит зростатиме.

По-четверте, дається взнаки «ефект заміни». Здешевлення даного товару означає, що інші стають відносно дорожчими, тому відбувається (заміщення (заміна) інших товарів тим, що став відносно дешевшим. Отже, попит на нього зростатиме.

Якщо ж ціна товару не зменшується, а збільшується, і досягає, наприклад, рівня Рз, то попит впаде. Тепер усі розглянуті нами чотири цінові чинники спрацьовують так само, але із знаком «навпаки».

Отримані значення попиту, що відповідають певним значенням ціною, дозволяють побудувати криву Д1 яка називається кривою попиту.

Вона має від'ємний (негативний) нахил. Це означає, що зв'язок між ціною і попитом є оберненим. Більшому значенню ціни відповідає менше значений попиту, і навпаки.

Отож, Закон показує: чим вищою є ціна товару, тим меншим стає обсяг попиту на нього, а чим нижча ціна, тим обсяг попиту більший.

Необхідно підкреслити, що закон попиту не має абсолютного характеру, існують винятки. Вони стосуються, наприклад, певного кола товарів першої необхідності, попит на які, за умов зростання ціни, не зменшується, а збільшується. Такі товари стримали назву «товарів Гіффена» - наслідком кожного чергового зростання цін на хліб було не падіння, а зростання попиту на нього. Пояснюється це тим, що подорожчання хліба дня певних категорій населення з низькими доходами означало відмову від інших, більш дорогих продуктів харчування. Тому люди мусили купувати більше хліба, незважаючи на зростання його ціни.

Іншим винятком із закону попиту є «товари Веблена». Тепер йдеться про товари так званого престижного попиту, які купуються не стільки заради їх споживчих якостей, скільки для того, щоб підкреслити високий соціальний статус покупця (унікальні ювелірні вироби, особливі марки автомобілів, окремі модні моделі одягу тощо). Падіння цін на такі товари може зменшити їх привабливість для снобів, а тому, всупереч закону попиту, знизити, а не збільшити попит на них.

До цього моменту ми розглядали залежність попиту від дії лише цінового чинника. Тепер з'ясуємо механізм впливу на обсяг попиту чинників нецінового характеру.

По-перше, це чинник рівня доходів потенційних покупців.

По-друге, масштаби ринку даного товару та наявність взаємозамінних і взаємодоповнюючих товарів.

По-третє, неціновим чинником попиту є суб'єктивне ставлення покупця до товару: смаки, мода, споживчі характеристики блага, врахування сезонності тощо.

По-четверте, величина попиту залежить від обсягу та якості післяпродажного сервісу (гарантійне, післягарантійне обслуговування тощо).

Яким же чином ці фактори впливають на зміну попиту? Для відповіді на це питання знову скористаємося графіком.

Коли ціна товару дорівнювала Р1 то попит становив Qd1. Тепер припустимо, що починають спрацьовувати нецінові фактори. Наприклад, доходи покупців стали більшими. За цих умов платоспроможність споживачів зростає, тому за ціною Р2 тепер можна купити не Qd2. Будь-які зміни доходів за законом попиту відіб'ються на зміні обсягів попиту, але цей рух здійснюватиметься тепер не по кривій Д1, а по новій кривій Д₂, яка репрезентуватиме збільшення масштабу попиту під впливом зростання доходів покупців.

Якщо ж доходи не збільшуються, а зменшуються, то тій самій ціні (Р1) буде відповідати попит Qd ₅ Тепер зміна попиту у залежності від ціни буде здійснюватися по кривій Д₃.

Отже, якщо грошові доходи споживачів зростають, або в тому ж напрямі діють інші нецінові фактори, то крива попиту зміщуватиметься вправо -- від Д1 до Д2. і, навпаки, крива зміститься вліво від Д1 до Д3, якщо через зміну хоча б одного із нецінових чинників споживачі будуть купувати меншу кількість продукту.

Цінова еластичність попиту відображає зміну попиту під тиском зміни рівня ціни і показує міру залежності обсягу попиту від ціни товару.

Цінова еластичність попиту можу бути більшою чи меншою в залежності від того, як на попит впливає ціна. Міру впливу визначає коефіцієнт цінової еластичності попиту (E_p^d)

E_p^d = ?D/?Р,

де ?D - зміна (приріст) обсягу попиту (у %), ?Р - зміна (приріст) рівня ціни (у %).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Отже, коефіцієнт цінової еластичності попиту показує, на скільки відсотків знизиться обсяг попиту за зміни ціни на 1%. Позитивне значення показника є свідченням того, що галузь має шанси на процвітання. І чим він вищий - тим перспективи кращі. Якщо наприклад, еластичність попиту за доходами на один товар становить +5,0, а на інший - 0,5, то це означає, що перспективи другої галузі є проблематичними. За умов незначного зростання доходів покупець ледь реагує на товар другої галузі. Попит на нього хоча і не спадає, але в майже не зростає. Покупці віддають перевагу товару першої галузі, що зумовлює персективи її розвитку.

На графіку ціні Р1 відповідає попит D1 . Якщо цінa зросте до рівня Р2, то попит скоротиться до D2. Утворюються два прямoкутники OP1AD1 та OP2BD2. Площа кожного з них характеризує обсяг виручки від продажу товару. Тому

Ed=S OP1AD1:S OP2BD2

До нецінових факторів попиту слід віднести наступні:

· рівень доходів потенційних покупців;

· суб'єктивне ставлення покупці до товару: мода, смаки, споживчі характеристики блага, врахування сезонності;

· масштаби ринку даного товару та наявність взаємозамінних та взаємодоповнюючих товарів;

· зміна цін на інші товари

обсяг та якість після продажного сервісу (гарантійне, післягарантійне обслуговування).

5. Ціни та ринкова пропозиція. Цінова еластичність пропозиції. Нецінові фактори пропозиції. Ринковий період та еластичність пропозиції

Пропозиція товару репрезентує інший, не менш важливий аспект ринкових відносин -- надходження товарів на ринок для їх продажу або обміну на інші економічні блага. Процес купівлі-продажу розглядається тут вже не з позицій покупця, а з точки зору продавця.

Як відомо, під обсягом пропозиції розуміють ту максимальну кількість товарів, яку згоден запропонувати продавець за даної ціни в одиницю часу. У складі обсягу пропозиції прийнято виділити п'ять груп товарів: і

сировину (природні ресурси);

товари виробничого призначення, що були вже «профільтровані» людською працею (машини, обладнання, напівфабрикати тощо);

найману працю;

капітал (виробничий та грошовий);

товари споживчого призначення (товари довгострокового і короткострокового використання та послуги).

Структура пропозиції постійно змінюється, оновлюючись усе новими та новими товарами (інформація, ліцензії, патенти, «ноу-хау»), а кожні товарна група породжує свій особливий локальний ринок.

Але, незалежно від виду товарної групи, обсяг пропозиції, як і обсяг попиту, підкоряється спільному закономірному зв'язку з ціною товару. Розглянемо залежність величини пропозиції Qs окремого торару на локальному ринку від коливань рівня ринкової ціни Р, користуючись графіком.

Припустимо, що ціна товару встановилась на рівні Р1. За таких умої продавці будуть готові та здатні запропонувати Qs1 одиниць товару. Цe означає, що обсяг пропозиції становить Qs1. Якщо ціна товару зросте наприклад, до рівня Р2, то це спонукатиме продавців до збільшення прoпозиції. Виробники стають зацікавленими у нарощуванні виробничих потужностей, комерційні фірми -- у переміщенні певних товарних мас з інших локальних ринків саме на цей.

Якщо ж ціна товару не зросла, а впала, наприклад, до рівня Рз, то обсяг пропозиції зменшиться до рівня Qs3. Продавці почнуть притримувати товари, очікуючи сприятливішої ринкової кон'юнктури, а виробники втратять зацікавленість у нарощенні обсягів виробництва.

Отримані значення пропозиції, що відповідають певним значенням ціни, дозволяють побудувати криву Др, яка називається кривою пропозиції. Усі точки цієї кривої підкоряються закону пропозиції.

Суть закону пропозиції полягає у тому, що обсяг поопозиції перебуває у прямій залежності від спрямованості змін рівня ціни

Закону пропозиції - це реакція величини пропозиції на динаміку цін: підвищення ціни стимулює зростання пропозиції товару а падіння, навпаки -- зменшення обсягу пропозиції.

Обсяг пропозиції залежить не тільки від фактора ціни, а й цілої низки чинників і нецінового характеру.

Неціновими факторами виступають такі:

ціни на природні ресурси;

рівень технології виробництва;

податки та дотації;

ціни на взаємозамінні та взаємодоповнюючі товари;

очікування (прогнози) продавців на динаміку попиту, доходів тощо;

кількість продавців на локальному ринку.

Размещено на http://www.allbest.ru/

До цього моменту ми розглядали цінову еластичність лише попиту на товар, але властивість еластичності притаманна і пропозиції товару. Вимірюється вона такими ж методами, що й еластичність попиту. В залежності від мети або вимог щодо точності розрахунку, застосовується базова формула коефіцієнту еластичності, метод центральної точки, процентний показник еластичності та геометричний метод П.Самуельсона.

Відмінною рисою є лише те, що замість значень D1 та D0 беруться значення S1 та S0 і немає необхідності зміни обсягу пропозиції та зміни рівня ціни подавати із знаками абсолютної величини. Останнє зумовлюється тим, що залежність пропозиції від ціни є прямою, вони завжди мають однакову спрямованість - більшому значенню ціни відповідає більший обсяг пропозиції, меншому - менший.

Найвагомішим фактором еластичності пропозиції є кількість часу, тобто ринковий період, який є у розпорядженні виробників, щоб відреагувати зміною обсягу пропозиції на зміну ціни товару.

Припустимо, що на локальному ринку певного товару відбулося зростання рівня ціни. Звичайно виробники отримують потужний стимул нарощення виробництва свого товару, але моментально здійснити це вони нездатні. Якби не зросла ціна, обсяг пропозиції у найкоротшому ринковому періоді залишається незмінним. На графіку (Рис.4.8.) пряма пропозиції для найкоротшого ринкового періоду має вигляд вертикалі 5», що показує цілковиту нееластичність пропозиції.

Із збільшенням періоду часу, або іншими словами, з переходом від найкоротшого до короткого ринкового періоду, виробники хоч і не мають змоги суттєво наростити виробничі потужності, але можут підвищити інтенсивність використання свого виробничого потенціалу і завдяки цьому, подати на ринок більшу кількість продукції.

За цих умов пряма пропозиції S2 отримує спочатку вигляд лінії неeластичної пропозиції Es< 1, а згодом може досягти одиничної еластичності, коли темп приросту пропозиції дорівнюватиме темпу приросту ціни S3.

Отже, у короткостроковому періоді коефіцієнт еластичності пропозиції є більшим від нуля і меншим (або рівним) одиниці.

За умов переходу від короткострокового до довгострокового ринкового періоду, чітко визначених меж між якими практично не існує, еластичність пропозиції зростає. У довгостроковому періоді виробники встигають вжити заходів щодо пристосування своїх ресурсів до вимог нової цінової ситуації -- виникають нові підприємства, нарощують нові виробничі потужності діючі фірми.

За цих умов лінія пропозиції набуває вигляду s4.

Теоретично можливим є і випадок цілком еластичної пропозиції (S5), який передбачає, що за будь-якого, навіть вкрай незначного підвищення ціни, обсяг пропозиції нескінченно зростає. У реальній юсподарській практиці це неможливо. Діють принаймні два потужних обмежувача нескінченного наростання пропозиції -- виробничі потужності виробників і обсяг попиту на товар.

Якою ж є залежність виручки (доходу) від продажу товару за умов різного рівня еластичності пропозиції?

Відомо, що залежність між ціною і кількістю оферованої (запропонованої) продукції є прямою, тому, незалежно від рівня eластичності, ціна та сукупний дохід завжди змінюються у одному напрямі. Відмінність лише у тому, що коли Es> 1, реакція продавців на зміну ціни є більш відчутною, рельєфнішою, ніж у випадку, коли Еs<1.

6. Економічний зміст заробітної плати. Еволюція економічних поглядів на заробітну плату. Номінальна та реальна зарплата

В економічній науці питання про суть І економічну природу заробітної плати є одним із дискусійних. Нині найбільш усталеним є розуміння заробітної плати, як доходу на фактор праці. Інакше кажучи, заробітна плата розглядається одним із факторах доходів.

У світовій економічній науці існує розмаїття визначень суті заробітної плати. Однією із перших спроб зрозуміти економічну природу заробітної плати було її трактування з позицій «мінімуму засобів існування», яку здійснив ще у 17 столітті один із основоположників економічної науки англійський дослідник В.Петті (1623-1687 рр).

Згідно з цими поглядами, заробітна плата не може бути нічим іншим, як грошовим виразом мінімального обсягу засобів існування осіб найманої праці та членів їх сім'ї. Логіка пояснення цього тут така: при зростанні зарплати вище мінімуму добробут робітників поліпшується, що обов'язково викликає зростання народжуваності, а це згодом приведе до збільшення пропозиції праці і до відповідного зниження заробітної плати до мінімального рівня.

Той же В.Петті висловив ідею стосовно того, що заробітна плата є ціною праці. Хоча пройшло уже більше 300 років з того часу, дана позиція займає панівне місце у сучасній економічній теорії, її поділяють більшість нинішніх західних дослідників.

На ґрунті критики підходу до заробітної плати як ціни праці з'явилась теорія К.Маркса (1818-1883 рр.), що трактує заробітну плату грошовим виразом вартості і ціни робочої сили. Тут поняття «праця» і «робоча сила» розмежовується, вважається, що праця не може мати ціни і вартості (адже вартість, з марксистських позицій, визначається затратами праці); на ринку здійснюється купівля-продаж нЈ праці, а робочої сили, тобто здатності до праці.

У свою чергу, тепер уже на основі критики марксистської концепції заробітної плати, видатний український економіст М.І. Туган-Барановський (1865-1919 рр.) розробив теорію соціальної заробітної плати.

Якщо Маркс виходив з того, що заробітна плата регулюється і обмежується чинниками величині вартості робочої сііли як товару, то Туган-Барановський заперечував це обмеження, доводячи, що обсяг заробітної плати визначається певною часткою обсягу суспільного продукту, яка у грошовій формі і складає дохід найманих працівників. Коли заробітна пла та і має обмеження, то не з боку вартості робочої сили, а внеском осіб найманої праці у суспільний продукт. Пороте найбільшого поширення у сучасній світовій економічній науці набуло трактування суті заробітної плати у різноманітних варіантах теорії «трьох факторів виробництва» видатного французького теоретика Ж.Б. Сея (1767-1832 рр.). За цією теорією заробітна плата є функцією такого виробничого фактора, як праця. Вона, таким чином, розглядається доходом на працю і виступає грошовим виразом частини вартості продукту.

Ця теорія відкрила магістральний напрям досліджень суті і економічної природи заробітної плати. Водночас виникло кілька варіантів її інтерпретації.

Зокрема, одні дослідники регулятором обсягу заробітної плати вважають граничний рівень продуктивності праці, тобто продуктивність праці граничного (найменш вмілого і кваліфікованого) працівника. Тобто йдеться про найнижчий з можливих рівнів продуктивності праці. Такі погляди знайшли відображення у теорії граничної продуктивності праці американського теоретика Дж.Б. Кларка (1846-1938 рр.). При цьому розглядається граничний продукт праці (продукт, створений додатковою одиницею праці, або додатковим працівником). Граничний продукт праці вимірюється певною величиною вартості. Інакше кажучи, рівень заробітної плати визначається конкретним показником ефективності праці.

Виходячи із проведеного аналізу, можна визначити сутність заробітної плати. При цьому враховуються усі позитивні моменти розглянутих теорій.

Отже, заробітна плата - це дохід на фактор (робочої сили) при розподілі національного доходу, який виступає ринковою ціною праці.

Заробітна плата - це ціна праці на ринку робочої сили, частка у національному доході, що приходиться на такий виробничий фактор, як праця.

Як би не визначати суть і економічну природу заробітної плати, вона виконує такі соціально-економічні функції:

залучення людей до праці, стимулювання ефективної трудової діяльності;

формування доходу осіб найманої праці, певного рівня добробуту їх сімей;

відтворення робочої сили (її поновлення) кожної окремої особи і відтворення сукупної робочої сили, що виявляється як зростання населення і виховання нової генерації працівників.

Заробітна плата пов'язана передусім з працею, з її процесом у виробництві товарів і послуг. Завдяки цьому вона є економічною формою заохочення людей до праці.

Рівень заробітної плати характеризується двома основними показниками - номінальною і реальною заробітною платою.

Номінальна - це сума грошей , яку працівник отримує від працедавця за відпрацьований робочий час чи виготовлення певної кількості продукції за певний період часу.

Реальна заробітна плата визначається кількістю товарів і послуг,які найманий працівник може купити за свою номінальну зарплату за існуючого рівня цін та інших платежів Рівень реальної зарплати визначається сумою номінальної оплати праці, рівнем податків і цін на життєві блага.

Між номінальною і реальною заробітною платою не існує прямо пропорційної залежності.

Наприклад, номінальна заробітна плата може підвищитися, а реальна -- знизитися, якщо ціни на товари і послуги зростали швидше, ніж номінальна заробітна плата.

В умовах ринкової економіки існують вільні ціни. У деяких випадках вони зростають швидше, ніж номінальна заробітна плата. Це призводить до падіння реальної заробітної плати. Для підвищення номінальної заробітної плати застосовують індексацію і компенсацію.

Заробітна плата існує у двох формах: відрядній і погодинній. У свою чергу, кожна з них представлена відповідною системою (рис. 112).

Відрядна форма заробітної плати застосовується переважно тоді, коли за відповідного рівня механізації виробництва результат діяльності значною мірою залежить від інтенсивності праці робітників. Результати праці виражають у кількості продукції або кількості операцій.

За відрядної форми оплати праці зростає частка відрядно-преміальної. У будівництві широко використовують акордну оплату праці.

Відрядно-прогресивну оплату застосовують там, де потрібні стимули для підвищення інтенсивності праці (наприклад, упроваджують розцінки залежно від ступеня виконання прогресивних норм виробітку).

Комплексна механізація та автоматизація виробництва зумовлюють широке використання погодинної форми заробітної плати. При цьому частка простої погодинної оплати знижується, а частка погодинно-преміальної -- зростає

7. Природні ресурси в економічній системі. Специфічні риси попиту, пропозиції та ціноутворення на ринку природних ресурсів

Рідкісність і не відтворюваність природних ресурсів визначають специфіку ціноутворення їх на ринку.

Якщо попит на земельні ділянки високий (зокрема, у межах міст, особливо у їх центрі), земля дорога, однак там, де попит невисокий (у віддалених від цивілізації регіонах), земля може мати символічну ціну. При цьому обмін землею практично неможливий, адже вона нетранспортабельна (її не можна перевезти з місця на місце). Пропозиція землі також впливає на її ціну: чим більша пропозиція, тим нижча ціна земельних ділянок, її зменшення приводить до зростання ціни.

Перетворення природних ресурсів у предмет ринкового обороту призводить до того, що вони стають джерелом доходів для своїх власників не лише як об'єкт господарювання (продуктивного їх застосування), але і як об'єкт власності.

Як же формуються ціни на природні ресурси (на землю)? З цього приводу в економічній теорії існують різні точки зору.

За марксистською концепцією, ціна природних ресурсів є поняттям ірраціональним, тобто таким, що поясненню не піддається, адже ціну, за цими поглядами, можуть мати лише продукти праці; тільки праця створює вартість, а остання складає основу ціни. Природні ресурси не є продуктом людської праці, вони -- продукт природи. Тому сама земля вартості мати не може, якщо не брати до уваги інвестицій (капітальних вкладень) на її освоєння і наступного штучного підвищення якості (родючості), тобто витрат на осушення чи зрошення, добрива, агротехніку, будівництво доріг, господарських споруд тощо. Ціна землі, як твердять марксисти, на відміну від цін на інші товари, не може формуватись як грошове вираження її вартості.

Неокласична концепція розглядає ціну землі похідною від ціни кінцевих продуктів, які на землі вирощувались (вироблялись із її застосуванням). Якщо, наприклад, ціна пшениці знизилась, то і ціна землі, на якій ця пшениця вирощувалась, повинна знизитись. Відомий сучасний американський економіст П.Самуельсон, пояснюючи цей взаємозв'язок, відзначає у своєму підручнику: «невірно, що ціна зерна висока тому, що висока ціна землі, яка використовується для вирощування зерна. Фактично більш справедливим є обернене твердження: ціна землі тому і висока, що високі ціни на зерно».

Ціна землі та інших природних ресурсів визначається орендною платою (рентою), яку прагнуть одержати землевласники.

Розглянемо механізм встановлення рівноважної ціни природних ресурсів на ринку їх послуг, аналізуючи попит на них та їх пропозицію і відволікаючись від їх якості. Ціна природних ресурсів буде визначатись на графіку як результат взаємодії кривої сукупного попиту усіх фірм на природні ресурси (D) з кривою їх загальної пропозиції(S).



Рис. 12.1. Ринок послуг природних ресурсів

Кількість природних ресурсів

Крива S відображає цілком нееластичну пропозицію земельних ділянок¹. Фіксована пропозиція означає, що єдиним чинником, котрий впливає на рівень орендної плати (ренти), є попит на землю. Криві D-i, D₂ і D₃ - це криві попиту на послуги природних ресурсів, які демонструють його мінливий характер. Коли ціни на сільськогосподарську продукцію зростають, то зростає і гранична доходність землі для усіх фірм. На рисунку це показано через переміщення кривої D₃ у положення D₂ і Dl Це зумовлює зростання рівня орендної плати за землю від R₃ до R₂ і R-і. Хоча орендна плата (рента) зростає, кількість запропонованих природних ресурсів внаслідок їх рідкісності (обмеженості) не змінюється. Отже, орендна плата (рента) не виконує ніякої стимулюючої ролі стосовно пропозиції природних ресурсів, адже вони обмежені і невідтворювані.

Рисунок також показує, що рівень орендної плати (ренти) визначається співвідношенням пропозиції і попиту на ринку послуг природних ресурсів. Коли рівень орендної плати зростає, тоді пропозиція природних ресурсів перевищить попит на них і землевласникам важко буде здати землю в оренду. У цьому випадку вони змушені зменшувати орендну плату. Коли ж орендна плата за землю впаде, попит на неї перевищить незмінну пропозицію. У новій ситуації землевласники, скориставшись високим попитом, підвищуватимуть орендну плату. Рівновага ринку послуг природних ресурсів (баланс пропозиції землі та попиту на неї) буде знаходитись, як видно з рисунка, у точках Еі, Ег і Ез.

Таким чином, земля як об'єкт власності приносить своїм власникам фіксований дохід у формі земельної ренти.

Зрозуміло, що власники землі, продаючи її, намагаються зберегти рівень свого доходу. У цьому розумінні ціна землі стає капіталізованою земельною рентою. Інакше кажучи, продаючи свою земельну ділянку, її власник передає покупцеві право на отримання земельної ренти. При цьому продавець землі повинен отримати таку суму грошей від продажу, щоб, поклавши її в банк, одержувати стійкий дохід як титул власності у формі процента, який не може бути меншим від ренти.

8. Номінальні та реальні доходи. Методи вимірювання нерівності в розподілі доходів. Закон Енгеля

Загальна рівновага в економіці постійно порушується внаслідок перерозподілу доходів. Структура національної економіки складна, нині у ній існують ринки із певними обмеженнями конкуренції - монополістичні, олігополістичні і ринки монополістичної конкуренції. Ці обмеження стримують регулюючу роль цін, ресурси розподіляються неефективно, що зумовлює наступний перерозподіл факторних доходів. Регулююча функція цін не реалізується і під тиском цілого ряду інших чинників, які інколи важко передбачити.

Вартість виробничих факторів для їх покупців (фірм) є витратами, які окреслюють можливості їх застосування у виробництві; для власників ресурсів їх ціна є доходами - заробітною платою, процентом, рентою, прибутком, підприємницьким доходом.

Лінія повноої рівності в дохдах

Лінія абсолютної нерівності в дохдах

Крива Лорениа

Отже, ціни виробничих факторів утворюють механізм формування, розподілу і перерозподілу доходів у ринковій економіці. Ринкові ціни водночас визначають структуру витрат споживачів, їх здатність придбати той чи інший товар, виходячи із величини власного доходу. Диференціація доходів власників виробничих ресурсів зумовлює необхідність їх перерозподілу.

Для визначення нерівності у розподілі доходів в економіці між різними групами населення часто застосовують криву Лоренца , яка зображена на рисунку.

Тут по горизонтальній осі відкладено групи населення (у відсотках), диференційованих за доходами - зліва направо за ступенем зростання доходів (зліва виявились найбідніші сім'ї, справа - найбагатші, а у центрі - сім'ї середнього достатку); по вертикальній осі - доходи (також у відсотках, при цьому унизу виявились доходи бідних, а уверху - доходи багатих). Бісектриса прямого кута (тетива «лука Лоренца») відображає випадок повної рівності у розподілі доходів - будь-яких 10% населення одержують 10% доходів, 40% домашніх господарств - 40% доходів, 80% сімей - 80% доходів тощо. Права вертикальна пряма відображає абсолютну нерівність у доходах - дещиця сімей одержує усі доходи (гаку ситуацію можна уявити лише теоретично).

...