Еволюція предмету економічної науки в економічних теоріях

Економічне зростання у масштабі всього суспільного виробництва представлене збільшенням річного обсягу виробництва товарів і послуг. Тому показником, за допомогою якого виміряється економічне зростання, звичайно виступає ВНП

Економічне зростання - одна з основних макроекономічних цілей. Способом досягнення якої є випереджуюче зростання національного продукту порівняно із зростанням населення. Показниками вимірювання є: 1.Зростання обсягу валового внутрішнього продукту, валового національного продукту або національного доходу. 2.Темпи зростання ВВП, ВНП або НД. 3.Темпи зростання промислового виробництва в цілому, за основними галузями і на душу населення. Основні показники: Коефіцієнт зростання - відношення показника поточного періоду до показника базового періоду. Темп зростання - коефіцієнт зростання помножений на 100%. Темп приросту - темп зростання мінус 100%.

Розглянуті показники звичайно використовуються для характеристики рівня життя і динаміки добробуту населення тієї чи іншої країни. При цьому варто мати на увазі деяку умовність цих показників як індикаторів рівня життя, їх усередненість. Адже між виробництвом кінцевих благ і їхнім споживанням, а саме останнє характеризує рівень життя, лежить область їхнього розподілу.

Розрізняють два типи економічного зростання -- «екстенсивне» й «інтенсивне».

Екстенсивний тип - нарощування виробництва товарів і послуг на основі збільшення кількості факторів виробництва за незмінного рівня технології. Основні риси: збільшення кількості залучених у виробництво факторів виробництва на попередній технічній основі; відсутність зростання ефективності використання виробничих ресурсів; зростання кількості робітників; збільшення капіталовкладень; зростання обсягу споживаної сировини; незмінна структура продукції; нераціональне природокористування; неминучість криз в економіці.

Інтенсивний тип - збільшення виробництва товарів і послуг на основі підвищення ефективності використання ресурсів. Основні риси: якісне удосконалення факторів виробництва; зростання ефективності використання виробничих факторів; підвищення кваліфікації робітників; режим економії; науково-технічний прогрес; удосконалення технології і організації праці і виробництва; підвищення якості продукції; раціональне природокористування; постійний розвиток.

Екстенсивне збільшення виробництва товарів і послуг відбувається за рахунок залучення додаткових факторів виробництва -- землі, праці і капіталу, при цьому їхній якісний і технічний рівні залишаються незмінними.

В сучасних умовах найважливішим фактором економічного зростання є «науково-технічний прогрес» (НТП), тому що саме ступінь використання його досягнень визначає сучасний тип економічного зростання.

НТП -- це поступове удосконалювання і поширення у виробництві техніки і технологічних процесів у рамках діючих науково-технічних принципів.

Використання високих технологій підвищує технічний рівень і якість продукції, що випускається, дозволяє повніше задовольняти потреби суспільства при безпечному впливі на навколишню природу і, що найголовніше, -- обумовлює зростаючу економічність виробництва кінцевої продукції, зменшення витрат праці і засобів виробництва в розрахунку на його одиницю. Тим самим вивільняються ресурси для використання в тих сферах, розвиток яких характеризує якість життя членів суспільства.

У нових умовах змінюється оцінка результатів виробництва: на перший план виходить не стільки кількість, скільки якість продукції, що випускається, підвищення її науково-технічного рівня.

Інша ознака сучасного розвитку -- створення прогресивної структури виробництва, підвищення питомої ваги наукомістких галузей, що втілюють і забезпечують здійснення плодів НТР.

Джерела економічного зростання є необхідними умовами, що уможливлюють збільшення обсягу і підвищення якості вироблених товарів і послуг у даний період часу.

До джерел економічного зростання відносять, насамперед, економічні ресурси, які має країна для нарощування обсягів вироблених товарів і послуг. Крива виробничих можливостей графічно демонструє, що при повному використанні економічних ресурсів одночасне збільшення виробництва товарів і послуг у наступні періоди можливо тільки при збільшенні ресурсних можливостей суспільства.

Збільшення обсягу ресурсів і підвищення їхньої якості під впливом НТП графічно зображується зсувом кривої виробничих можливостей вправо з положення АВ у положення А'В'.

17. Економічний зміст факторних доходів. Розподіл доходів в економіці. Перерозподіл доходів

Загальна рівновага в економіці постійно порушується внаслідок перерозподілу доходів. Структура національної економіки складна, нині у ній існують ринки із певними обмеженнями конкуренції - монополістичні, олігополістичні і ринки монополістичної конкуренції. Ці обмеження стримують регулюючу роль цін, ресурси розподіляються неефективно, що зумовлює наступний перерозподіл факторних доходів. Регулююча функція цін не реалізується і під тиском цілого ряду інших чинників, які інколи важко передбачити.

Вартість виробничих факторів для їх покупців (фірм) є витратами, які окреслюють можливості їх застосування у виробництві; для власників ресурсів їх ціна є доходами - заробітною платою, процентом, рентою, прибутком, підприємницьким доходом.

Лінія повноої рівності в дохдах

Лінія абсолютної нерівності в дохдах

Крива Лорениа

Отже, ціни виробничих факторів утворюють механізм формування, розподілу і перерозподілу доходів у ринковій економіці. Ринкові ціни водночас визначають структуру витрат споживачів, їх здатність придбати той чи інший товар, виходячи із величини власного доходу. Диференціація доходів власників виробничих ресурсів зумовлює необхідність їх перерозподілу.

Для визначення нерівності у розподілі доходів в економіці між різними групами населення часто застосовують криву Лоренца , яка зображена на рисунку.

Тут по горизонтальній осі відкладено групи населення (у відсотках), диференційованих за доходами - зліва направо за ступенем зростання доходів (зліва виявились найбідніші сім'ї, справа - найбагатші, а у центрі - сім'ї середнього достатку); по вертикальній осі - доходи (також у відсотках, при цьому унизу виявились доходи бідних, а уверху - доходи багатих). Бісектриса прямого кута (тетива «лука Лоренца») відображає випадок повної рівності у розподілі доходів - будь-яких 10% населення одержують 10% доходів, 40% домашніх господарств - 40% доходів, 80% сімей - 80% доходів тощо. Права вертикальна пряма відображає абсолютну нерівність у доходах - дещиця сімей одержує усі доходи (гаку ситуацію можна уявити лише теоретично).

У дійсності ж фактичний розподіл доходів характеризується кривою Лоренца (крива ОАВСОЕ - сам «лук Лоренца»).

Чим більша вигнутість цієї кривої (чим більше відхилення від лінії цілковитої рівності у розподілі доходів), тим більша нерівність у доходах різних груп населення даної країни.

Заштрихований сегмент показує це відхилення (диференціацію) у доходах.

Якщо площу заштрихованого сегмента (Т) поділити на площу трикутника ОРЕ (V) можна одержати показник ступеня нерівності у доходах (G):

G=T/V

Його в економічній теорії називають коефіцієнтом Джині. Цей

коефіцієнт буде тим більшим^ чим більш вигнутим буде «лук Лоренца» і чим більшою буде проща Т. Його збільшення вказує на зростання нерівності У суспільстві, що може мати велике негативне значення у його розвитку ,

Закономірності, ідо характеризують зміни у структурі витрат сімей у залежності від зростання величини отримуваних ними доходів, виявляються у законі Енгеля, який називають «якісними схемами поведінки».

Закон Енгеля показує, що у міру зростання доходу сімей загальне споживання усіх благ зростатиме, але у різних пропорціях.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зокрема, витрати на продукти харчування у абсолютному розумінні будуть зростати (з одночасним переходом до більш якісних продуктів), але відносно їх частка у сімейних витратах при зростанні загального обсягу доходів буде зменшуватись, водночас частка витрат на промислові товари (меблі, одяг, взуття, побутові прилади і тому подібне) залишиться практично без змін, тоді як частка витрат на задоволення соціально-культурних потреб (на освіту, втамування культурних запитів, придбання книг і мистецьких творів, охорону здоров'я і відпочинок, видовища, розваги, подорожі, саморозвиток особистості тощо, а також на заощадження) зростатиме. При цьому зростання доходів зумовить зростання якості споживання сім'ї, адже буде збільшуватись частка спожитих більш якісних благ (екстраблаг, за визначенням самого Енге

18. Взаємозв'язок бюджетного дефіциту і державного боргу. Макроекономічні аспекти сеньйоражу

Існує позитивний взаємозв'язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит.

На обсязі бюджетного дефіциту відбиваються всі зміни у величині державного боргу, в тому числі обумовлені впливом інфляції. Саме тому важливо, щоб державна заборгованість вимірювалася також в реальних, а не лише в номінальних величинах. Згадаємо, що бюджетний дефіцит є різницею між державними витратами і доходами. Частина витрат - це відсоток, який сплачується по державному боргу і дорівнює i*DG, де DG - обсяг державного боргу, а і - номінальна процентна ставка. Реальні видатки містять лише реальний процент по державному боргу r. Згідно з рівнянням Фішера, реальний відсоток є номінальним за винятком процента інфляції.

Бюджетний дефіцит ускладнюється явищем квазіфіскальних витрат і квазіфіскального дефіциту. У загальному вигляді можна вирізнити два типи квазіфіскальних витрат держави: зобов'язання держави по видатках та квазісубсидії центрального банку. Зобов'язання держави по видатках - це відкладені у часі бюджетні зобов'язання, тобто перенесені на майбутнє витрати бюджету, які не враховуються в поточній бюджетній звітності. Такого роду зобов'язання виникають внаслідок прихованого державного субсидування імпорту або надання державних гарантій з високою вірогідністю платежів по них.

Сеньйораж - це серія прибутків, що одержує національний банк та держава від випуску грошей. Економісти вважають сеньйоражем емісійний дохід, що центральний банк, або держава отримує завдяки можливості створення грошової бази в режимі монополії. У сучасних державах, як правило, центральний банк друкує банкноти, в той час як державний монетний двір карбує монети, і обидва мають прибуток від сеньйоражу.

Сеньйораж, який походить від карбування монет державою, отримує та використовує сама держава. А от сеньйораж, який створюється при друкуванні банкнот залишається центральному банку. Банк використовує гроші для покриття експлуатаційних витрат (сам процес та матеріали для друку), а частка грошей, яка залишається вважається прибутком, який може бути розподілено між акціонерами.

19. Глобалізація та її вплив на національні господарства. Концептуальні засади дослідження процесів глобалізації. Основні етапи та історичні типи економічної глобалізації

Однією з основних ознак сучасного розвитку світового господарства є розгортання процесів глобалізації, які справляють суттєвий вплив на систему міжнародних економічних відносин, трансформують напрями і визначають тенденції розвитку національних економік.Глобалізація (від англ. “globe” - земна куля) - складний, багатогранний процес, який має безліч проявів та включає багато проблем. Саме це робить проблематичним дати єдине, однозначно сформульоване визначення глобалізації, яке б охопило всі сторони цього вкрай складного явища, що має планетарні масштаби.

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв'язку національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-демократичних цінностей тощо.

Основні ознаки процесу глобалізації: взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами; фінансова глобалізація - зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу; послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики; розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів; створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем; тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

У сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток будь-якої держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями вона сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік, а з іншого - посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку.

Дослідження процесів економічної глобалізації призвели до формування двох основних підходів - прихильників і критиків глобалізації. Відповідно, ставлення до процесів фінансової глобалізації різне - від позитивного, згідно з яким фінансова глобалізація створює численні вигоди, до негативного, згідно з яким вигоди фінансової глобалізації привласнює невелика кількість економічно розвинених країн, а для країн, що розвиваються, глобалізація має наслідком підвищення залежності від світових фінансових ринків.

На наш погляд, не можна погодитися як з точкою зору однозначних прихильників глобалізації, так і з точкою зору критиків цих процесів.

Хоча процесам глобалізації присвячено численні праці українських та зарубіжних авторів, недостатньо дослідженими є проблеми виникнення загроз для економічної безпеки (зокрема, інвестиційної безпеки) в процесі глобалізації фінансових ринків, а також механізми виникнення на ньому кризових явищ .

Дослідники виділяють принаймні три етапи глобалізації.

Першим етапом можна вважати сформований на рубежі ХІХ і ХХ століть (1870-1913 рр.) глобальний ринок товарів і капіталу у рамках Pax Britannica (колонії і протекторати Великобританії, а також залежні від британського капіталу країни). До 1914 року Великобританія, по суті, координувала усі функції, що інтегрували міжнародну економічну систему. Масштаби взаємодії найбільших національних економік наприкінці ХІХ сторіччя за більшістю параметрів були глибшими, ніж на передодні ХХІ століття.

Другий етап глобалізації датується періодом після другої світової війни. У цей період інтернаціоналізація отримала новий імпульс і фундаментальну основу у формі експорту-імпорту капіталу. „Славне тридцятиріччя” (1945-1975 рр.) ознаменувалося відновленням і модернізацією довоєнного потенціалу світової економіки, деколонізацією та формуванням нового світового порядку. Саме у цей період започатковано у 1945 році діяльність МВФ та Світового банку; в 1947 році укладено Генеральну угоду по тарифах і торгівлі (ГАТТ) (у 1995 реорганізована у Всесвітню торгову організацію (ВТО)), які розпочали активну діяльність вже після 1970 року. Разом з тим, це період розколу світу на дві системи, що функціонували на основі різних принципів (період біполярного розвитку).

Сучасний і, вочевидь, незавершений етап глобалізації порівняно з попередніми двома характеризується багатьма якісно новими відмінностями. Однією з її головних рис є лібералізація зовнішньоекономічної сфери й політики. Починаючи з 80-х років, у країнах Заходу поступово знижувалися торговельні бар'єри і поглиблювалася лібералізація торгівлі послугами, інтелектуальною власністю, сільськогосподарськими товарами, що сформувало нові „правила гри” Світової організації торгівлі (СОТ). Упродовж ХХ ст. крок за кроком формуються міжнародні технологічні, виробничі, фінансові ланцюжки, допоки у 80-ті роки ХХ ст. світова економіка не прийшла до так званого єдиного „світового конвеєру”. Розвиток системи радіо- і телекомунікацій, Інтернету призвело до виникнення єдиного глобального інформаційного простору. Характерною рисою сучасного етапу інтернаціоналізації є те, що міжнародні потоки товарів, послуг, капіталу та інформації контролюються в першу чергу не національним, а міжнародним законодавством, у чому полягає основна риса глобального характеру сучасної інтернаціоналізації. І це, фактично, є зовнішнім проявом того, що в глобалізації можна помітити дві групи факторів: об'єктивні і суб'єктивні. В основі об'єктивних факторів лежить інтернаціоналізація виробництва і капіталу на рівні компаній та банків, які виходять за рамки національних кордонів (ТНК і ТНБ). Суб'єктивна сторона проявляється у свідомому регулюванні і конструюванні глобалізації міжнародними організаціями, а співробітництво у забезпеченні міжнародної стабільності і безпеки стали умовою подальшого існування людства.

Глобалізація тісно пов'язана з регіоналізацією світового господарства. З одного боку, це дві суперечливі, різнонаправлені за характером дії та практичними наслідками тенденції, а з іншого - консолідація глобального ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які, маючи, перш за все, спільні економічні інтереси, об'єднують свої зусилля з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для реалізації міжнародного співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм досягати мультиплікативного ефекту від співробітництва з іншими членами угруповання та ефективно реалізовувати на міжнародній арені широкий спектр стратегічних інтересів. Найбільш інтенсивна господарська взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних угруповань, як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного боку, зняття бар'єрів у рухові товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об'єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі. А з іншого боку, позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами регіонального інтеграційного об'єднання та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція розвивається на сучасному етапі більш динамічно, ніж процеси глобальної інтеграції.

Європемйський Союмз -союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і діючим з листопада 1993 р.Мета створення економічного союзу (спільна зовнішня економічна політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці), монетарного (валюта ECU, від 1999 року -- Євро) і політичного (спільна зовнішня політика) союзу, а також впровадження спільного громадянства.

20. Моделі ринку праці та економічна політика щодо ринку праці. Заробітна плата в забезпеченні рівноваги на ринку праці. Кінцевий випуск в забезпеченні рівноваги на ринку праці

На даному ринку взаємодіють також особливі суб'єкти купіі. продажу, існує специфічний характер взаємозв'язку між ними, особлив спосіб використання незвичайного товару -- праці (робочої сили особливі методи і способи його оцінки.

Працеємець (продавець робочої сили) віддає свою працю поступово, а працедавець (покупець робочої сили) контролює працю першого. Формою оцінки праці, її ціни висту заробітна плата.

Ринок праці є специфічною соціально-економічною системою виконання важливих організаційних, економічних. Соціальних функцій.

Це проявляється у наступному:

Ринок праці - місце, де працівник може знайти собі роботу у відповідності з власними здібностями, в підприємець - підібрати собі працівника;

ринок праці -- економічна форма визначення витрат працедавців на придбання праці і розміру доходів найманих працівників;

ринок праці формує не тільки ціну праці, але й відображає процес її зростання чи зменшення під впливом певних причин;

ринок праці визначає пропорції між кількістю робочих місць і кількістю працівників, які мають бажання отримати роботу, тобто певний рівень безробіття (зайнятості);

ринок праці виконує функцію перерозподілу робочої сили між галузями економіки, окремими підприємствами у зв'язку із структурними змінами сфери виробництва, банкрутством одних підприємств і появою нових;

ринок праці визначає, працівників якого фаху і якої кваліфікації повинна формувати система підготовки і перепідготовки трудових ресурсів, у якому напрямку і коли вона повинна вносити необхідні зміни.

Ринок праці створює специфічний механізм саморегулювання з такими основними елементами:

попит на працю;

пропозиція праці;

ціна праці (заробітна плата);

конкуренція працеємців (за найбільш вигідні стосовно умов праці та її оплати робочі місця);

конкуренція працедавців (за найм найбільш кваліфікованих і сумлінних працівників).

Через зазначені елементи економічного механізму ринку праці вирішується доля кожної людини щодо таких важливих моментів, як відповідність фахового рівня працівника змісту і характеру його роботи, рівень оплати праці, її умови, перспективи професійного зростання і підвищення рівня життя.

У процесі формування ринкової структури виникають і розвиваються елементи інфраструктури ринку праці, до яких відносять такі: закони і нормативні акти, що регламентують функціонування ринку праці; колективні договори і індивідуальні угоди про найм; арбітражні органи; професійні спілки і союзи підприємців різних галузей; служби зайнятості і працевлаштування (біржі праці); мережа фондів і кас взаємодопомоги; система професійної орієнтації; система регулювання рівня заробітної плати та інших трудових доходів; система міграції робочої сили та її відтворення.

Ринок праці формується на основі відповідних йому особливих елементів, сукупність яких і забезпечує його спонтанне функціонування. Основними елементами ринку праці, про що уже йшлося, є попит на працю, її пропозиція, ціна праці, конкуренція працеємців і працедавців.

Попит на працю це платоспроможна потреба працедавців на трудові послуги працівників певних професій і кваліфікації,

сукупна необхідність фірм і держави в залученні працівників на вільні робочі місця.

Отже, попит на працю перебуває в оберненій залежності від величини заробітної плати. Зростання заробітної плати означає, що вона стає вищою ніж ціна граничного продукту і це змушує підприємців скорочувати попит на працю.

Функціональна обернена залежність між величиною заробітної плати і обсягом попиту на працю може бути виражена кривою попиту на працю, що показує, яким буде цей попит за даного рівня заробітної плати. Крива має негативний нахил. Це вказує на те, що зменшення заробітної плати зумовить зростання попиту на неї, і навпаки, що відбиває обернену залежність заробітної плати і попиту на працю.

Попит на працю є еластичним стосовно рівня заробітної плати. Еластичність попиту на працю (при певному існуючому рівні пропозиції інших факторів виробництва) буде визначатись наступними чинниками:

технічними умовами виробництва;

еластичністю попиту на продукцію, яка виробляється із застосуванням даного виду праці.

Водночас за певних умов коливання заробітної плати призводить до зміни попиту на працю. Річ у тім, що існують ще й нецінові фактори попиту на працю:

Підприємці у короткому періоді можуть керуватися мотивами, відмінними від. мети максимізації прибутку.

Існують технічні обмеження попиту на працю.

Згідно з теорією Кейнса, передбачення зростання сукупного споживання визначає сукупний обсяг інвестицій, а отже, і зростання сукупного попиту на працю.

В економіці виникають і такі ситуації, коли поєднуються зростання заробітної плати, граничної продуктивності праці і попиту на працю. Такі можливості виникають у зв'язку з загальним процесом економічного зростання: науково-технічним прогресом, впровадженням нових технологій, підвищенням професійно-кваліфікаційного рівня працівників і, відповідно, підвищенням рівня життя населення. Крива попиту на працю зміщується вправо. Зростання заробітної плати відбувається з паралельним ростом попиту на працю.

Пропозиція праці - це сукупність (чисельність) осіб, які потребують працевлаштування, пропонують на ринку праці свою послугу в обмін на певний рівень заробітної плати.

В основі пропозиції праці лежать наступні принципи і передумови:

1. Пропозиція праці є формою пошуку працівником економічної вигоди, яка визначається через порівняння доходів від різних видів діяльності

2. Пропозиція праці свідчить, що працівник не має роботи і бажає її отримати.

3. Працівник, який пропонує працю, порівнює, співставляє користь від праці (дохід) і витрати праці.

4. Нижньою межею пропозиції праці є така заробітна плата, яка дорівнює вартості існування працівника і членів його сім'ї.

Конкурентна модель ринку праці характеризується такими рисами:

1) існує функція попиту окремо взятих підприємців і.функція пропозиції окремо взятих працівників;

2) суб'єктами попиту на працю виступають представники бізнесу j держави, а суб'єктами пропозиції-домашні господарства;

3) кількість працівників, які наймаються підприємцями (попит на працю), визначається рівнем реальної заробітної плати і вартістю граничного продукту, неціновими факторами попиту на працю;

4) обсяг пропозиції праці визначається рівнем реальної заробітної плати і неціновими факторами пропозиції праці;

5) на ринку праці присутня така кількість суб'єктів попиту на працю і така кількість суб'єктів пропозиції праці, що жоден з них не може вплинути на рівень реальної заробітної плати;

6) ціна праці вільно і стихійно встановлюється внаслідок взаємодії попиту і пропозиції праці;

7) на ринок праці вільно і легко входять, із нього вільно і легко виходять покупці та продавці праці;

8) на конкурентному ринку праці не існує ринкової влади працедавців чи фацеємців.

Крім конкурентної моделі ринку праці, історії ринкової системи відомі і інші її види, зокрема, модель монопсонїї.

Монопсонія-- це модель ринку праці яка характеризується монополістичною владою підприємців на купівлю(Найм) робочої сили

Причинами існування монопсоністичноі моделі ринку праці є такі;

* лише одна фірма формує попит на місцевому ринку праці;

* відносна немобільність домашніх господарств щодо зміни місця проживання¹;

* якщо робітники і знаходять в іншому місці роботу, то застосування праці часто пов'язане з необхідністю набувати нового фаху чи вищої кваліфікації.

Однак, для монопсонії важливо, що граничні витрати ресурсів (в даному випадку праці) не перевищували ставку заробітної плати. Криві граничних витрат ресурсу (MRS), граничного доходу і пропозиції праці на монопсоністичному ринку праці будуть мати такий вигляд:

На монопсоністичному ринку праці крива граничних витрат на ресурс MRC вище кривої пропозиції праці (S). Вирівнюючи MRC з попитом на працю (MRP) в точці В, монопсоніст буде наймати Q_m робітників (замість Ос конкурентному ринку) і платити ставку зарплати W_c замість W_m-

Як показує графік, крива пропозиції з наявних раніше причин піднімається поступово. Ставка заробітної плати у монопсонічній моделі ринку праці нижча, ніж у конкурентній моделі. Монопсоніст досягає максимального" прибутку через найм меншої кількості працівників і це дає йому можливість виплачувати ставку заробітної плати (відрізок В_с) нижчу, ніж на конкурентному ринку.

Так само як монополіст-виробник для того, щоб підвищити ціну на свою продукцію, зменшує обсяг її виробництва і тим самим змінює співвідношення між попитом і пропозицією, монопсонія на ринку праці скорочує зайнятість, змінює співвідношення попиту і пропозиції праці. І досягає зниження ставки заробітної плати нижче конкурентної. Відповідно досягається зниження витрат виробництва і зростання прибутку.

2 7 4

Рис.10.5. Монопсоністична модель ринку праці

Профспілкова модель ринку праці характеризується відносно ~ * великою кількістю фірм, які наймають робочу силу, і колективною ; формою пропозиції трудових послуг працівниками через профспілку. Рішення на ринку праці вже не є індивідуальними, а приймаються керівниками профспілок.

На ринку праці, за умов його профспілкової моделі, можуть існувати такі ситуації:

1) профспілка веде переговори з відносно великою кількістю наймачів;

2) профспілка веде переговори з єдиним великим наймачем праці, тобто монопсоністом.

Профспілки мають на меті різні цілі і досягають їх різними методами - від переговорів ж підприємцями до локальних і всезагальних, попереджувальних і безстрокових страйків. Найважливішою економічною проблемою, вирішення якої беруть на себе профспілки, є підвищення заробітної плати. Причому, для вирішення цього питання профспілки намагаються підключити найбільш ефективні ринкові важелі. Найважливішим із них є підвищення попиту на працю. Профспілки виходять з того, що зростання попиту на працю вирішує одночасно дві важливі проблеми:

1) збільшення кількості робочих місць;

2) підвищення ставок заробітної плати.

При цьому враховується, що відносна величина зростання і кількості робочих місць залежить від еластичності пропозиції праці. Ці залежності можна представити з допомогою графіка:

Якщо профспілки зможуть розширити попит на працю з DiDi до D2D2, то ставка заробітної плати зростає з Wi до Wi і кількість робочих місць - з Q1 до Q2

Розширити попит на працю, в свою чергу, можна різним способами:

1) збільшити попит на продукцію фірм, працівники яких об'єднані в профспілки;

2) підвищити продуктивність праці;

Q, Cb Q

Рис.10.6. Профспілкова модель ринку праці

21. Характеристика споживання та заощадження як функцій доходу. Гранична схильність до заощаджень та гранична схильність до споживання. Криві функції споживання і заощадження

Споживання представляє собою індивідуальне і спільне використання споживчих благ, направлене на задоволення матеріальних і духовних потреб людей. У вартісній формі - це та сума грошей, яка витрачається населенням на придбання матеріальних благ і послуг.

Споживання населення - один з головних компонентів, які визначають розвиток економіки. На споживчі витрати припадає від 2/3 до 3/4 валового внутрішнього продукту.

Для оцінки споживчої поведінки використовується показник - індекс споживчих настроїв (ІСН). Він входить до числа основних макроекономічних показників, на основі яких складають прогнози економічного циклу. Це важливо як для короткострокового планування будь-якого бізнесу, так і для визначення економічної політики держави.



Заощадження - це відстрочене споживання або та частина доходу, яка в нинішній час не споживається. Вони дорівнюють різниці між доходами і поточним споживанням. Заощадження - це процес, пов'язаний із забезпеченням в майбутньому виробничих і споживчих потреб.

Заощадження здійснюються як фірмами, так і домашніми господарствами. Особисте споживання домашніх господарств (С) утворює найважливішу складову частину. Але якщо згадати, що заощадження (S) представляють собою перевищення доходу над споживчими витратами, то стане зрозумілим, що аналізуючи фактори, які визначають споживання, ми одночасно розглядаємо і фактори, від яких залежить заощадження:

Y = C + S,

де Y- доход; C - споживання; S - заощадження.

Дане рівняння показує, що частина доходів іде на особисте споживання С, а надлишок приймає форму заощаджень S.

У формалізованому вигляді споживання можна виразити наступною функцією:

С = С(Y).

Однак доход є основним фактором, який визначає не тільки споживання, але і заощадження:S = S(Y).

Дослідженнями встановлено, що споживання рухається в тому ж напрямку, що і доход. Однак споживання залежить не тільки від доходу, але і від так званої граничної схильності до споживання (МРС).

Гранична схильність до споживання виражає відношення будь-якої зміни в споживанні до тієї зміни в доході, яка його викликала. Математично це виглядає так:

Гранична схильність до заощадження - це відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни в доході, яка його викликала:



22. Економічні ідеї сучасної школи “нової класичної” економічної теорії (Роберт Лукас)

Однією із течій сучасного економічного консерватизму, яка виникла у 70-80-х рр. ХХ століття, є „теорія раціональних очікувань” (Ф. Модільяні) або як її ще називають “нова класична макроекономіка” (Дж. Тобін), “нова класика”.

Деякі економісти вважають нову класику не самостійною школою економічної думки, а лише особливою версією, “правим крилом” монетаризму.

Засновником та ідейним лідером теорії раціональних очікувань є професор Чиказького університету Р. Лукас. Суттєвий внесок в розвиток даної концепції здійснили також Т. Сарджент, Н. Воллес, Дж. Лонг, Ч. Плоссер та Е. Прескотт.

Теорія щодо раціонального характеру очікувань. Гіпотеза раціональних очікувань (РО) вперше була запропонована у 1961 р. Дж. Ф. Мутом в статті, присвяченій ринку товарів і цінних паперів. Через десятиліття Р. Лукас та його однодумці плідно використали гіпотезу раціональних очікувань для обґрунтування неефективності державного регулювання економіки.

Нові класики вводять поняття “раціональних очікувань”. Вони вважають, що економічні суб'єкти формують очікування, виходячи із усієї доступної інформації, а також знань про закономірності функціонування економіки, уявлень, стосовно майбутньої політики уряду та її наслідків. Раціональність очікувань означає, що вони є результатом оптимального (за критерієм максимізації) використання інформації.

Прихильники теорії РО не беруть до уваги того, що збирання та обробка інформації потребують певних витрат; що існує нерівність у доступі до інформації між, наприклад, політичними діячами і рядовими економічними агентами; Ґрунтуючись на теорії РО, нові класики довели, що оберненої залежності між інфляцією та безробіттям не існує навіть в короткому періоді.

Р. Лукас та його послідовники вважали, що уряд може вплинути лише не номінальні змінні (наприклад, темп інфляції), проте він є безсилим по відношенню до реальних величин, як то виробництво та зайнятість. На їх думку, не існує ніяких можливостей для проведення антициклічної стабілізаційної політики, а крива Філіпса може бути лише вертикальною.

З теорії РО випливають два суттєвих висновки:

1) гроші є не просто нейтральними (по відношенню до реальних змінних, як то зайнятість, обсяги виробництва), а супернейтральними.(вони є нейтральними як в коротко-так і в довго строковому періоді)2) раціональні очікування економічних суб'єктів нейтралізують, а тому роблять неефективним державне регулювання економіки у будь-яких формах - чи то бюджетне, чи то грошово-кредитне.

Як послідовні неокласики, представники нової класичної макроекономіки вважали ціни абсолютно гнучкими, а ринкову економіку здатною до саморегулювання.

Відхилення від загальної рівноваги та повної зайнятості, тобто циклічні коливання економіки пояснюється у двох теоріях нових класиків: теорії недосконалої інформації Р. Лукаса та теорії реального бізнес-циклу Дж. Лонга, Ч. Плоссера та Е. Прескотта.

За Р. Лукасом ринок кожного окремого товару є схожим на острів. Учасники цього острову володіють щодо нього повною інформацією, проте із запізненням (лагом) одержують інформацію з інших ринків-островів. Коли ринкова ціна на продукцію зростає, виробники сприймають це як зростання відносних (порівняно із цінами на ресурси та інші товари), а не абсолютних цін. Тому вони реагують на таке зростання нарощуванням обсягів виробництва і зайнятості. Оскільки, в середньому, кожен робить ту саму помилку, сукупна пропозиція збільшується. Проте, зрештою, кожен починає розуміти свою помилку, і в цей момент сукупне виробництво скорочується до попереднього рівня. Іншими словами, економічний цикл за теорією недосконалої інформації є по суті наслідком обмеженості інформації, яку надають цінові сигнали.

Прихильники теорії реального бізнес-циклу вважають, що циклічні коливання є наслідком випадкових зовнішніх шоків, а саме - технічних та технологічних зрушень, які “вибивають” економічну систему із стану рівноваги.

Безумовною заслугою нових класиків можна вважати те, що вони чи не вперше в економічній науці аргументовано довели, що очікування людей впливають на реальний перебіг економічних і політичних процесів; що як це не парадоксально, цінові очікування людей стають ідентичними фактичній динаміці цін. Тому не бажано здійснювати жодних несподіваних для суб'єктів господарювання заходів з боку держави, навіть ефективних, оскільки вони породжують додаткову непевність.

Практика підтвердила, що при оцінюванні та розрахунках результатів нової економічної політики держави слід обов'язково враховувати і ефект зміни раціональних очікувань.

Як висновок варто відзначити наступні здобутки і постулати нових класиків: раціональний характер очікувань економічних суб'єктів; визнання абсолютної нейтральності грошей щодо реальних величин як в коротко- так й в довгостроковому періодах; визнання лише вертикальної (довгострокової) кривої Філіпса; неефективність активного державного регулювання економіки з огляду на раціональний характер очікувань економічних агентів; визнання ринкової економіки саморегульованою системою; причина циклічних коливань - зовнішні шоки, пов'язані або із обмеженістю і недосконалістю інформації, або із технічними та технологічними зрушеннями.

23. Еволюція грошової системи, заснованої на золоті. Причини та економічні наслідки демонетизації золота. Сучасна грошова система. Кредитні та електронні гроші

Тип грошової системи залежить від форми організації грошового обігу в країні і визначається сукупністю її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи. Розвиток грошових систем відбувався одночасно з розвитком товарного господарства та економічних відносин.

За типами функціонування грошові системи поділяються на саморегульовані та регульовані грошові системи.

Саморегульовані грошові системи -- грошові системи, що базувалися на використанні в ролі грошей благородних металів та в обслуговуванні сфери обігу монетами з благородних металів і обмінними на ці метати банкнотами. Саморегулювання полягало в механізмі грошового обігу: вартість грошей дорівнюваїа вартості благородних металів, які містилися в монетах або могли бути одержані в обмін на банкноти. Втручання держави було мінімальним (встановлювався лише питомий вміст благородного металу в грошовій одиниці).

Саморегульовані грошові системи виступати у формах біметалізму та монометалізму.

Біметалізм -- це форма саморегульованої грошової системи, за якої роль загатьного еквівалента законодавчо закріплювалася за двома грошовими металами (золотом і сріблом). Монети з цих металів карбувалися та перебували в обігу на рівних засадах. Банкноти піддягали обміну на обидва метати.

Біметалізм існував у трьох вадах: система "паралельних" валют (співвідношення між золотими і срібними монетами встановлюється на ринку стихійно):система "подвійної" валюти (співвідношення між золотими і срібними монетами встановлюється державою в законодавчому порядку); система "кульгаючої" валюти (один із видів монет карбується у закритому порядку).

Між сріблом і золотом встановлювалося певне співвідношення. З часом ціни, зокрема й на монети, змінювалися, і встановлене співвідношення втрачало силу, що зумовлювало постійне існування двох мір вартості та двох масштабів цін. Постійне коливання співвідношень різних видів металевих грошей та пов'язані з цим незручності призвели до поступового зникнення з обігу одного із видів металевих грошей і переходу від біметалізму до монометалізму.

Монометалізм -- це форма саморегульованої грошової системи, у якій роль грошей виконує один грошовий метал. Банкноти підлягали обміну на цей грошовий метал.

Починаючи з кінця XIX ст., найпоширенішою грошовою системою у світі став золотий монометалізм, який існував у трьох видах: золотомонетний стандарт;золотозливковий стандарт;золотодевізний стандарт.

Найдосконалішим видом золотого монометалізму вважається золотомонетний стандарт, який використовувався в XIX-- XX ст.

Золотомонетний стандарт -- це вид золотого монометалізму, для якого характерне виконання золотом усіх функцій грошей, карбування і обіг золотих монет із фіксованим золотим вмістом, вільний обмін паперових грошей на золото.

Запровадження золотомонетного стандарту вимагало від кожної країни-учасниці конвертування внутрішньої валюти в золото за фіксованим курсом. Жодних міжнародних норм не існувало, а основою валютних курсів був золотий паритет.

Золотомонетний стандарт являв собою найстабільнішу саморегульовану грошову систему. Завдяки системі відкритого карбування монет золотомонетний стандарт забезпечував відносну стабільність вартості грошей при гнучкому забезпеченні динамічно зростаючих потреб обігу в засобах платежу.

Стабільність національних грошових одиниць та валютних курсів сприяла розвитку вільного ринку, кредитних відносин, міжнародної торгівлі, руху капіталів і зростанню обсягів виробництва.

Використання золотомонетного стандарту вимагало від держав значних обсягів золотих запасів у центральних емісійних банках для забезпечення потреб обігу золотими монетами. З метою зменшення маси золотих монет в обігу широко емітуватися паперові банківські білети, активно розвивалася депозитна форма грошей і безготівкові розрахунки.

Перша світова війна істотно вплинула на грошово-кредитні системи країн. Зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та емісією грошей -- все це спричинило зростання в обігу грошової маси, яка значно перевищила золоті запаси емісійних банків. Під час війни випуск золотих монет в обіг призупинився в більшості країн (крім США та семи латиноамериканських країн), наявна золота монета була частково вилучена державними органами, а частково осіла як скарб. Після війни лише США зберегли золотомонетний стандарт.

По закінченні світової війни інфляція в ряді країн посилилася. Певна стабілізація економіки відбулась у 1924--1928 pp. Із метою підтримання національних валют у країнах Європи проводилися грошові реформи (1924--1929 pp.). Під час грошових реформ повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових видах: золотозливкового та золотодевізного стандарту.

Також після війни золотомонетний стандарт не було відновлено в країнах Європи, і ті з них, які мати достатні золоті запаси (зокрема Велика Британія і Франція) запровадили золотозливковий стандарт.

Золотозливковий стандарт -- це вид золотого монометалізму, для якого характерні відсутність в обігу золотих монет, заборона на їх вільне карбування, обмін банкнот лише на стандартні золоті зливки. Зояотозливковий стандарт використовувався переважно для міжнародних розрахунків.

Більшість країн у післявоєнний час не змогли відновити золотий монометалізм навіть у такій "урізаній" формі й запровадили систему золотодевізного стандарту.

Золотодевізний стандарт -- це вид золотого монометалізму, для якого характерні відсутність в обігу золотих монет та їх вільного карбування, здійснення обміну банкнот на золото через обмін на іноземну валюту (девізу), яка, в свою чергу, обмінюється на золото. У такий спосіб зберігався непрямий зв'язок грошових одиниць тридцяти країн світу із золотом.

Система золотодевізного стандарту була юридично оформлена рішенням Генуезької конференції (1922 p.). Світова економічна криза (1929--1933 pp.) призвела до скасування золотого монометалізму, масового знецінення валют і зумовила перехід грошово-кредитних систем світу від саморегульованих до регульованих грошових систем:.

Регульовані грошові системи -- тип грошових систем, які базуються на обігу паперових і металевих грошових знаків, які не мають власної внутрішньої вартості.

Регулювання полягає в механізмі грошового обігу: емісія грошових знаків повністю монополізована державою, яка забезпечує сталість емітованих грошових знаків, регулює пропозицію грошей відповідно до потреб обігу в засобах обігу, а курс валют формується на базі паритету їхньої купівельної сили.

Регульовані грошові системи розрізняються за такими класифікаційними ознаками:за характером регулювання пропозиції грошей;за характером економічної системи, в межах якої здійснюється грошовий обіг;за характером регулювання валютних відносин.

За характером регулювання пропозиції грошей виділяються такі види грошових систем:паперово-грошового обігу -- вид регульованої грошової системи, для якої характерна бюджетна емісія для покриття бюджетного дефіциту. Бюджетна емісія в системі паперово-грошового обігу виступає у двох формах: а) грошові знаки емітуються державним казначейством у формі казначейських білетів; б) грошові знаки емітуються центральним емісійним банком у формі банківських білетів;кредитного обігу -- вид регульованої грошової системи, для якої характерний випуск і рух грошових знаків, що виникають на основі кредиту. Кредитними принципами є забезпеченість та повернення коштів, що створює реальну можливість утримувати кредитну емісію на рівні реального попиту на гроші.

За характером економічної системи, в межах якої здійснюється грошовий обіг, виділяються такі види грошових систем:неринкова -- вид регульованої грошової системи, яка характеризується адміністративними методами регулювання грошового обігу (розмежування сфер готівкового і безготівкового грошового обігу, заборона певних грошових операцій, здійснення контролю за грошовими операціями суб'єктами економічних відносин, лімітування кредитів тощо);ринкова -- вид регульованої грошової системи, яка характе ризується наявністю регулювання грошового обігу на основі вико ристання економічних методів впливу на обсяг, динаміку і струк туру грошової маси.

За характером регулювання валютних відносин виділяються такі види грошових систем:відкрита -- вид регульованої грошової системи, яка характеризується відсутністю обмежень на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами, повною конвертованістю національної валюти, високою організованістю валютного ринку;закрита -- вид регульованої грошової системи, яка характеризується використанням валютних обмежень, неконвертованістю національної валюти, обмеженням ринкового механізму формування валютного курсу.

Кредитні гроші - це неповноцінні знаки вартості, які виникають і функціонують в обігу на основі кредитної угоди й виражають відносини між кредитором і боржником. Існують такі види кредитних грошей: вексель, банкнота, чек, кредитна картка, електронні гроші.

Вексель - це письмове боргове зобов'язання встановленої законом форми, в якому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право його власника (векселетримача) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу після закінчення встановленого строку. Векселі бувають простими і переказними.Простий вексель виписується боржником на ім'я кредитора із зобов'язанням виплатити йому в зазначений строк вказану суму і не може бути переданий третій особі.Переказний вексель (тратта) - це вексель, який може передаватися третій особі (ремітенту) для отримання ним боргу з векселедавця у визначений строк. Передача векселя іншій особі оформляється передавальним надписом, що називається індосаментом.

Залежно від характеру виникнення векселі поділяються на комерційні і банківські.Комерційний вексель - це боргове зобов'язання, яке підприємці видають одне одному при купівлі-продажу товарів з відстрочкою платежу, тобто в борг.

Банкнота - це вексель банку, за яким пред'явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель.

Чек - письмове розпорядження власника поточного рахунку в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунку на інший рахунок певної суми грошей. Чеки бувають: іменні, на пред'явника і ордерні.

Кредитна картка - це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою

Електронні гроші - це банківська система переказу грошових засобів за допомогою ЕОМ.

24. Олігополістичний ринок: Моделі Курно, Бертрана, Штакельберга, лідерства за ціною

Олігополістичний ринок - ринок, на якому основну частку галузевого випуску забезпечує невелика кількість учасників (як правило від двох до десяти).

Особливості олігополії: Майже весь галузевий попит задовольняється декількома виробниками, які володіють значною ринковою владою; На ринку продається як стандартизований, так і диференційований продукти; Існують значні бар'єри для входження на ринок; Виробники мусять враховувати поведінку конкурентів, тобто - діяти стратегічно.

Необхідно підкреслити, що олігополія є домінуючою формою сучасних ринкових структур. До олігополістичних галузей в більшості країн світу відносяться автомобілебудівна, металургійна, нафтохімічна, електротехнічна, літакобудівна, шинна, парфумерна, комп'ютерна та інші.

Модель Курно (1838) - модель олігополістичного ринку, за якої підприємства випускають гомогенний (стандартний) продукт, кожен учасник вибирає свій оптимальний обсяг, орієнтуючись на обсяг виробництва конкурента і при цьому усі учасники ринку приймають свої рішення одночасно.

Дана модель описує олігополістичний ринок, на якому діє лише два учасники, тобто дуополію. Її центральним елементом є припущення, що кожен із виробників визначає свій обсяг випуску продукції, вважаючи обсяг випуску конкурента незмінним, а головним інструментом - криві реагування фірм.

Рис.11.1. Модель дуополії Курно

В кожній точці своєї кривої реакції фірма-олігополіст максимізує свій прибуток в залежності від того, який обсяг продукції випускатиме конкурентна фірма. Єдина точка, в якій одночасно досягається рівновага обох підприємств, є точкою перетину кривих реакції фірм. Обсяги виробництва, які відповідають даній точці є параметрами рівноваги Курно. Рівновага Курно є різновидом рівноваги Неша, тому іноді її називають рівновагою Курно-Неша. За рівноваги Курно кожен із дуополістів виробляє кількість, яка максимізує його прибуток, приймаючи як заданий обсяг виробництва свого конкурента. Таким чином, жоден з дуополістів не має причин змінювати обсяги виробництва.

...