Теорії інновацій

8. Чинником, який акумулює дію багатьох попередніх чинників, є непевність самої інноваційної продукції. Цей чинник знижує попит, причому він діє постійно і породжується самою сутністю інновацій.

Класифікація факторів попиту дозволяє не тільки виділити ті, які сприяють його формування, а й ранжувати їх за ступенем найбільшого впливу на результативний показник.

Методи визначення попиту на інновації

Методи визначення попиту на інновації :

Табличний

Графічний .

Попит у цьому разі зображується у вигляді графіка, що показує кількість продукції, яку споживачі готові, хочуть і в змозі купити за деяку ціну. Для побудови кривої відкладемо на осі абсцис точки, що відбивають кількість товару, на який пред'явлено попит, а на осі ординат -- відповідну йому ціну. Дана крива дозволяє графічно відобразити функцію попиту від ціни.

Аналітичний

Варто розрізняти зміну величини попиту і зміну попиту. Величина попиту відображається в конкретних кількісних показниках продукції, на яку пред'явлений попит, її зміна виникає під дією ціни. Це означає пересування точки на кривій попиту без зміни положення самої кривої.

Найважливіша властивість попиту полягає в зворотній (негативній) залежності між ціною продукції і попитом на неї при незмінності всіх інших факторів. Ця залежність називається законом попиту. Інакше кажучи, за інших рівних умов зниження ціни приводить до збільшення величини попиту і, навпаки, зростання ціни веде до зниження величини попиту на продукцію.

Або

Складання сценаріїв, побудова «дерева цілей», морфологічний аналіз, екстраполяція тенденцій.

Сценарій розвитку визначає можливі напрямки прогресу з урахуванням можливих варіантів зміни зовнішніх факторів.

«Дерево мети» припускає рішення задач соціально-економічного розвитку, задоволення попиту економіки та її секторів. Основою для «дерева цілей» є "дерева» технологічних процесів.

З пошукових методик найбільш поширені екстраполяція тенденцій і морфологічний аналіз.

Екстраполяція можлива у випадках стабільних тенденцій розвитку, при прогнозуванні на порівняно короткі періоди часу. Успішне застосування методів екстраполяції виробленням визначається критеріїв, за якими простежується основна тенденція.

Морфологічний аналіз дозволяє намітити можливі шляхи вирішення поставленого завдання, не нехтуючи жодним з них без ретельного розгляду. Визначається необхідний і можливий набор цілей, завдань, засобів їх вирішення, а також критерії оцінки. Це дозволяє здійснювати цілеспрямований перебір коштів. Шляхом варіювання останніх визначаються альтернативні шляхи вирішення завдання, і після відповідної нормативної оцінки відбирається оптимальний варіант по його важливості, здійсненності або іншими критеріями.

Методи вибору інноваційного продукту підприємством та чинники успішної його реалізації

При оцінці ефективності інновацій необхідно враховувати не лише загальний обсяг доходу (корисного результату), який очікується за весь строк корисного використання нововведення, але і його приріст, порівняно з аналогами. Це означає, що при техніко-економічному обґрунтуванні вибору найкращого варіанту інновацій слід виходити як з теорії порівняльної оцінки ефективності, так і з теорії абсолютної ефективності. Порівняльна ефективність дає можливість обрати найкращий варіант з можливих. Своєю чергою, абсолютна ефективність інновацій дає змогу оцінити реальний вплив обраного варіанту проекту на покращення господарської діяльності підприємства. Тобто, вибір найкращого варіанту не означає, що він найліпший із тих. що існують у природі.

1)При оцінці ефективності нововведень, на відміну від оцінки ефективності інвестицій, слід більше приділяти уваги процесу вибору найкращого варіанту з можливих. При відборі найкращого варіанту необхідно забезпечити їх зіставлення не лише за фактором часу, але й за обсягом виробництва нової продукції (робіт), та за якісними соціальним та екологічними факторами.

2) Методи оцінки ефективності нововведень мають містити показники інтегрального (загального) ефекту від створення, виробництва та експлуатації нововведень, що дає можливість не лише дати загальну (комплексну) оцінку ефективності нововведення, але й визначити внесок кожного з учасників інвестиційної діяльності.

3)Для оцінки ефективності нововведень доцільно застосовувати не лише методи дисконтування, але й методи компаундингу та ануїтету, у цьому випадку з'являється можливість визначити економічний ефект за кожним роком корисного використання нововведення та найкраще прив'язати показники ефективності з реальними господарськими процесами, які будуть здійснюватися в економіці. На відміну від цього, при оцінці ефективності інвестиційних проектів витрати та результати, що проектуються на майбутнє, приводяться до поточного року методом дисконтування, що обтяжує можливість визначення економічного ефекту за кожним кроком корисного використання інвестиційного проекту, і, як наслідок, не дає можливості оцінити значення показників ефективності у недалекій перспективі.

4)Оцінка ефективності нововведень обумовлює використання двох норм доходу на капітал: норму для приведення одноразових витрат до розрахункового року, яка приблизно має відповідати нормі прибутку, яку гарантує банк інвесторам за депозитними рахунками; друга норма доходу узгоджує інтереси інвесторів та виробників нововведень. Таким чином, представлені методи оцінки інноваційних проектів не лише змістовно характеризують отриманий ефект від впровадження нововведення, але й дають можливість здійснювати управління інноваційними процесами у суспільному виробництві.

Сутність та моделі дифузії інновацій

Дифузія інновацій - це інформаційний процес, форма і швидкість якого залежить від стану розвитку інноваційної інфраструктури, потужності комунікаційних каналів, особливостей сприйняття інформації суб'єктами господарювання, їх здатність до її практичного використання.

Можна виокремити дві основні моделі інноваційного процесу. Перша -- це модель дифузії нововведення на макрорівні в межах всієї економіки. Унаслідок дифузії зростає кількість як виробників, так і споживачів.

Головною метою при цьому є оцінка чинників середовища, які сприяють поширенню інновацій серед більшої кількості виробників, компаній, організацій чи гальмують його. Виникає проблема взаємодії нововведення з відповідним соціально-економічним оточенням, суттєвим елементом якого є конкуруючі технології, товари. На швидкість поширення (дифузії) інновацій мають великий вплив інноваційна політика держави, існування адекватної інформаційної бази, механізмів функціонування науки та її зв'язків з виробництвом, форми прийняття законодавчих рішень з питань нововведень, способів передавання інформації, механізмів стимулювання інноваційної діяльності, накопичений досвід упровадження нововведень.

З моделлю дифузії нововведень тісно пов'язана науково-технічна діяльність, яка спрямована на використання і конкретизацію результатів наукових досліджень і розробок для розширення й оновлення номенклатури та підвищення якості продукції з її наступною ефективною реалізацією на ринку. Об'єктом науково-технічної діяльності є саме дифузія нововведень у галузі техніки, технології, економіки, організації та управління, тобто розповсюдження і використання науково-технічних знань у всіх сферах науки, техніки, виробництва.

До основних чинників, які визначають темпи і масштаби дифузії нововведень на макрорівні, належать:

* Інтернаціональність науки. Результати наукових досліджень швидко стають відомими у світі і широко використовуються в зацікавлених країнах (секрет «японського дива»).

* Розвиток матеріально-виробничої бази відповідних галузей господарства.

* Розвиток експериментальної бази, що передбачає не тільки наявність устаткування і лабораторій, а й відповідне ставлення держави, яка підтримує і формує в суспільстві на основі відповідного законодавства й інших чинників необхідний інноваційний клімат. Наприклад, університет не має устаткування, але може за певних умов налагодити з тим чи іншим підприємством взаємозв'язки і використовувати його виробничу базу, лабораторії, устаткування для проведення експериментів.

* Кваліфікація робітників. Основа інновацій -- це знання. Новації є безпосереднім продуктом людського розуму, активності, інтелекту. Тому створення необхідних умов (одержання інформації, стимулювання праці, навчання персоналу) є основою для зацікавленості в інноваціях працівників організацій.

Модель дифузії нововведень на макрорівні безпосередньо залежить від створення державою економічних, організаційно-правових та соціальних умов, через певну фінансово-кредитну, податкову, патентну, амортизаційну та іншу політику, яка стимулює як створення, так і впровадження, швидке поширення новацій. Звичайно, до різних товарів, технологій, соціально-економічних умов застосовуються різні варіанти інноваційної політики з точки зору її спрямованості і впливу на соціально-економічні процеси. До того ж під час дифузії нововведень необхідно брати до уваги можливість адаптації соціально-економічного середовища до певних циклічних змін.

Друга модель поширення інновацій характеризує внутрішньо організаційний шлях нововведення в окремо взятій фірмі (підприємстві) чи організації.

Упровадження інновації є завжди складним процесом для будь-якої організації, що зумовлюється невизначеністю, яка пов'язана із самим нововведенням: недостатньою інформацією про нього і його прибутковість, особливо на ранніх стадіях дифузії. Оцінити відносні переваги інновацій на ранній фазі їх дифузії особливо важко тоді, коли мова йде про радикальні нововведення. Тому значна кількість виробників, як свідчить практика, не завжди йдуть на ризик і віддають перевагу зниженню витрат виробництва за рахунок використання ресурсозберігаючих технологій та модернізації продукції.

Інноваційна діяльність як чинник зростання національної економіки

Здатність держав до інноваційних змін визначає ефективність економіки, обороноздатність, духовну і політичну культуру країни, захищеність суспільства. Тому основу підвищення ефективності національної економіки України, поряд із природними і трудовими ресурсами, складає інноваційний потенціал, раціональне використання якого розкриває можливості переходу країни в інформаційну епоху. З огляду на означене, надзвичайно важливим завданням формування стратегії розвитку держави стає структурна перебудова економіки з урахуванням інноваційної складової.

Для підвищення ефективності інноваційної діяльності та зменшення ризиків важливо визначити основні принципи впровадження нововведень, які, на нашу думку, можна звести до наступних:

- інновація повинна ґрунтуватися на довготерміновому стратегічному плануванні;

- підприємство повинно мати достатній запас "ноу-хау" та відповідних технологій щодо цільових ринків;

- нові продукти повинні відрізнятися від конкуруючих;

- потрібен постійний обмін інформацією зі споживачами для своєчасного визначення нових потреб.

Важливе значення для розвитку національної економіки та формування дієвої вітчизняної інноваційної системи має творче використання науково-технологічного досвіду розвинених країн.

обираючи інноваційних шлях розвитку, на нашу думку, потрібно враховувати останні світові тенденції щодо інноваційної політики, а саме:

- інвестування з метою підтримання й підвищення технічного рівня виробництва замінили інвестування у відтворення капіталу;

- віддається перевага ризиковому капіталу замість використання кредитів банку;

- конкуренція у сфері високих технологій замінила економічну конкуренцію;

- на зміну ринковому регулюванню інновацій прийшло наукове прогнозування й непряме державне регулювання розвитку технологій .

Державна політика в інноваційній сфері повинна забезпечити підтримку у формуванні нових інноваційних структур. Насамперед, на особливу увагу заслуговують, на нашу думку, такі структури, як технологічні парки та бізнес-інкубатори, що повинні створюватися по пріоритетних високотехнологічних напрямах й покликані забезпечити необхідний рівень науково-технічного розвитку у конкретних регіонах.

Що таке технопаркові структури, в чому їх відмінність від інкубаторів бізнесу?

Технопаркові структури - це нова форма інтеграції вищої освіти, науки, промисловості, підприємництва, ринку капіталів та місцевих органів влади, що дозволяє ефективно розвивати передові напрями науки та технологій в регіоні, тим самим підвищувати соціально-економічний рівень його розвитку появою нових робочих місць, активізацією малого та середнього підприємництва.

Технопаркові структури зарекомендували себе як ефективно працююча ланка національної інноваційної системи, реальним провідником інноваційних ідей від науково-технічного відкриття до промислового виробництва.

Інкубатори бізнесу можуть функціонувати і поза технопарків як самостійно існуючі організації. У цьому випадку між цими інноваційними структурами можна виділити ряд відмінних особливостей:

- інкубатори бізнесу підтримують виключно новостворені підприємства, що знаходяться на ранній стадії розвитку;

- інкубатори підтримують не тільки підприємства високих технологій, але й малий бізнес самого широкого спектра;

- інкубатори не мають землі, а, отже, і програм залучення на неї філій і представництв великих корпорацій, здавання в оренду ділянок під будівництво офісів та інших приміщень самими клієнтськими підприємствами;

- політика постійного оновлення клієнтів у них дотримується жорсткіше, ніж у технопарках.

У світовій практиці однією з головних відмінностей технопарку від бізнес-інкубатора і те, перший діє найчастіше на самоокупною основі, тоді як діяльність останнього найчастіше субсидується воно місцевою владою, громадськими фондами чи центральним урядом з участю університету. Дане відмінність пояснюється різним «цільової аудиторією» технопарків і бізнес-інкубаторів. Серед орендарів технопарку переважають фірми, вже досягли фінансової та економічної стабільності і прагнуть повніше скористатися науковими і інформаційними ресурсами університету, влаштувавшись з його території. У той самий час, основним завданням бізнес-інкубатора є обслуговування малих інноваційних підприємств, “вирощування” нових фірм, надання їм допомоги у виживання і успішній діяльності у ранній стадії розвитку, коли вони можуть здійснювати фатальні їм помилки.

Розкрийте поняття технополісу. Які підприємства можуть входити до складу технополісу?

Технополіс - це науково-промисловий комплекс, створений для виробництва нової прогресивної продукції або розроблення нових наукоемких технологій на базі тісних відносин з університетами і науково-технічними центрами. У ньому поєднуються наука, техніка і підприємництво, здійснюється тісне співробітництво між академічною наукою, підприємцями, місцевими і центральними органами влади.

Функцією технополісу є максимальне використання унікального науково-виробничого та трудового потенціалу великого міста, його зручного економіко-географічного положення через формування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури.

Основою технополісу є його науково-дослідний комплекс. Він готує радикальні прориви в технології на основі фундаментальних наукових досліджень міжгалузевого характеру, які визначають перспективи розміщених у ньому виробництв.

Технополіси істотно різняться за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників. До складу технополісів можуть входити:

? науково-дослідні організації та установи;

? промислові підприємства;

? культурно-побутові об'єкти;

? комунальні та інформаційні мережі;

? проектно-конструкторські центри та дослідні виробництва;

? фінансово-кредитні установи;

? торговельні, посередницькі, консультаційні та інші структури.

Зазвичай технополіси створюються в місцях розташування найбільших співтовариств учених та університетів; поряд із найбільшими промисловими компаніями і в місцях концентрації висококваліфікованих фахівців; на перетині найбільших авто- і повітряних шляхів; у місцях із сприятливими природними та кліматичними умовами, високим культурним рівнем населення.

Що таке регіон науки і технології, яким чином він функціонує

Регіон науки й технологій охоплює значну територію, границі якої можуть збігатися з границями цілого адміністративного району. В економіці такого району велику роль відіграє інноваційна діяльність, підтримувана технопарковими структурами.

Науково-виробничий комплекс тут представляє єдине ціле, оскільки нові технології, створювані в наукових центрах, відразу впроваджуються у виробничому секторі.

У регіоні науки й технологій функціонують великі наукові установи й промислові підприємства, що спеціалізуються на виробництві наукомісткої продукції. До цього комплексу також входять виробнича й побутова інфраструктури, малий і середній бізнес, фонди й фінансові інститути, зони відпочинку й культурні установи та ін.

На перспективність такого регіону великий вплив мають природні умови. Регіон науки й технологій може містити в собі технополіси, технопарки й інкубатори, а також широку інфраструктуру, що підтримує наукову й виробничу діяльність.

Види та особливості інноваційних підприємств

1.Класифікація інноваційних підприємств в залежності від способу організації інноваційного процесу
1.Інноваційне підприємство на основі внутрішньої організації	Інновація створюється й освоюється всередині фірми її спеціалізованими підрозділами на базі планування та моніторингу їх взаємодії щодо інноваційного продукту. Більшою мірою це характерно для підприємств корпоративного типу
2.Інноваційне підприємство на основі зовнішніх організацій за допомогою контрактів	Замовлення на створення та освоєння інновацій здійснюється між сторонніми організаціями
3.Інноваційне підприємство на основі зовнішньої організації за допомогою венчурів	Підприємство для реалізації інноваційного проекту організує дочірні венчурні фірми, які залучають додаткові фінансові та інші засоби
3.Класифікація інноваційних підприємств в залежності від виду інновацій:
Підприємства	Характеристика підприємства
1.Інноватори-лідери	Це підприємства-ініціатори інновацій, які потім підхоплюються іншими підприємствами-послідовниками. Лідери працюють в умовах підвищеного ризику, але за умов вдалої реалізації інновацій, що мають стратегічний характер та запас „економічної стійкості”, що виражається в наявності портфеля нової конкурентноздатної продукції, більш низьких в порівнянні з середніми витратами виробництва. Послідовники, навпаки, менш ризикують, їх інновації є, як правило, реакцією на інновації лідерів, але мають більш низькі економічні та конкурентноздатні показники.
2.Підприємства, які орієнтуються на нові наукові відкриття	Ці підприємства також створюють інновації на основі нового способу застосування раніше зроблених відкриттів чи винаходів. Реалізація нових наукових відкриттів у виробництві є характерною для підприємств, які мають повний цикл НДДКР.
3.Підприємства-інноватори, які створюють нові потреби	Ці підприємства, крім цього, також сприяють розвитку і більш повному задоволенню існуючих потреб.
4.Підприємства, що створюють базові інновації	Діяльність таких підприємств направлена на створення інновацій-видозмін.
5.Підприємства, які здійснюють заміну раніше створених продуктів і технологій новими	Ці підприємства, крім цього, також спеціалізуються на раціональних інноваціях.
6.Підприємства, які створюють основні (продуктові та технологічні) інновації	Такі підприємства, крім такої діяльності, також розробляють додаткові інновації.
7.Підприємства, які реалізують інноваційні продукти	Ці підприємства крім цього також реалізують інноваційні процеси.
8.Підприємства, які створюють інновації для нових видів ринку	Ці підприємства, а також підприємства, які орієнтуються на інновації, створюючи нові сфери застосування на старих ринках.
4.Класифікація інноваційних підприємств в залежності від організаційно-правової форми інноваційного підприємництва.
Підприємство	Характеристика підприємства
1.Виробничі компанії (стратегічні інвестори)	Ці підприємства виробляють та продають продукцію, вони виходять на інноваційний ринок з новими ідеями і розробками, які дозволяють підвищити конкурентоздатність на ринку, тобто знизити собівартість чи випустити продукцію з новими споживчими властивостями.
2.Венчурні компанії	Це невеликі, але дуже гнучкі та мобільні підприємства, які створюються для доробки, комерційної і промислової реалізації ідей, винаходів, корисних моделей, впровадження яких пов'язане з певним ризиком.
3.Фінансово-кредитні інститути	Працюють в інвестиційній сфері так, як і в будь-якій іншій: дають кредити для поповнення оборотних засобів чи закупки обладнання і очікують своєчасного повернення наданих коштів разом з раніше встановленими відсотками.
4.Дослідні центри (ДЦ)	Вони мають різноманітну назву: лабораторія, конструкторське бюро, науково-дослідний інститут та інше. Загальним для всіх є те, що результат їх діяльності - це продукт науковий, науково-технічний або просто технічний.
5.Бізнес-інкубатори	Це організації, основним завданням яких є підтримка малих, знову створених фірм і починаючих підприємців, що хочуть, але не мають можливостей почати свою справу. Інкубатор бізнесу може бути автономним, тобто самостійною господарською організацією з правами юридичної особи, або діяти в складі технопарку (у цьому випадку він може називатися „інкубатором технологій”). Інкубатор технологій - це наукомістке підприємство, тісно пов'язане з університетом, науково-технологічним парком або інноваційним центром, призначене для обслуговування і „вирощування” нових фірм, надання їм допомоги у виживанні й успішній діяльності на ранній стадії їхнього розвитку, коли вони можуть робити фатальні для них помилки.
6.Технопарки (технологічні або інноваційні центри)	Це такий науково-промисловий комплекс, що включає науково-дослідний центр і промислову зону, в якій на умовах оренди розташовуються малі підприємства.
7.Дослідний університет	Установа, основні зусилля якої направлені на проведення наукових дослідів і підготовку майбутніх дослідників.

За яких умов фірмі - інноватору доцільно скористатися послугами венчурних фондів?

Венчурный фонд (англ. venture -- рискованное предприятие) -- инвестиционный фонд, ориентированный на работу с инновационными предприятиями и проектами (стартапами). Венчурные фонды осуществляют инвестиции в ценные бумаги или доли предприятий с высокой или относительно высокой степенью риска в ожидании чрезвычайно высокой прибыли. Как правило, 70-80 % проектов не приносят отдачи, но прибыль от оставшихся 20-30 % окупает все убытки.

Що зумовило виникнення нових організаційних структур на ринку інноваційних послуг

У 60-х роках головна роль у реалізації інноваційної стратегії великої промислової корпорації відводилася добре оснащеному центральному науково-дослідницькому підрозділу. Ця концепція отримала назву «інкубаторний синдром». Практика показала, що поряд з такими перевагами, як концентрація науково-технічного потенціалу підприємства, високий рівень і добре фінансове забезпечення, проведення НДДКР, тісний зв'язок зі стратегічними цілями підприємства притаманний і ряд недоліків: висока вартість проведених досліджень і розробок, мала гнучкість при виборі основних напрямків пошуку, відсутність підприємницького духу і стимулів, характерних для малого бізнесу.

Багато талановитих фахівців, ідеї яких не вписувалися в напрямок робіт науково-дослідного підрозділу, стали залишати корпорації і засновувати власні інноваційні організації. З огляду на ці обставини, в 70-х роках інноваційна стратегія була доповнена концепцією створення внутрішніх підрозділів, що використовують венчурний механізм фінансування, які, залишаючись формально частиною великої корпорації, діють в багатьох випадках як самостійні інноваційні підприємства. Але згодом з'ясувалося, що поряд з більшою гнучкістю у здійсненні інноваційного процесу цей підхід також має свої недоліки. Головний з них полягає у труднощі визначення необхідного ступеня автономності дочірніх інноваційних підрозділів і, відповідно, у складності узгодження єдиного стратегічного курсу.

У 80-х роках керівники багатьох промислових корпорацій прийшли до висновку про необхідність мати більш тісні зв'язки з самостійними інноваційними організаціями і в міру можливостей використовувати результати їх діяльності. Такий підхід отримав назву «концепція стратегічних альянсів» що передбачає різні форми взаємовигідного співробітництва. Корпорація може виступати, наприклад, як замовник певних НДДКР пошукового або прикладного характеру. Вона може брати участь у венчурному фінансуванні проектів, що її цікавлять, отримувати необхідну інформацію або право на використання нової технології, може придбати на ринку цінних паперів акції інноваційної організації, яка їй сподобалась і у разі необхідності поглинути її, ставши повноправним власником перспективної розробки. У деяких випадках великі корпорації купують ліцензії на право використання розробленої малими інноваційними організаціями технології і навіть йдуть на створення суспільних підприємств. Результатами найрізноманітніших «стратегічних альянсів» є науково-технічна та технологічна (ліцензії, ноу-хау та ін.) інформація, що широко застосовується в основних науково-дослідних підрозділах корпорацій.

Цей підхід дозволяє економити значні кошти, які інакше були б витрачені на організацію НДДКР по широкому спектру різних напрямків. У той же час він дозволяє своєчасно відслідковувати новітні ідеї і розробки у сфері малого бізнесу з тим, щоб вчасно здійснити необхідну перебудову і не відстати від основних конкурентів в освоєнні перспективних нововведень.

Формування «стратегічних альянсів» поступово перетворилося в універсальний інструмент науково-технічного розвитку й просування на ринку. Великі промислові корпорації стали використовувати цей підхід не тільки для одержання доступу до розробок у сфері малого бізнесу, але і у відносинах між собою. Об'єднання зусиль у розробці нової комерційної продукції дозволяє домогтися економії ресурсів. У США велике поширення в 80-х роках отримала така форма кооперації промислових корпорацій, як створення науково-дослідних консорціумів. Основною відмінною рисою цих консорціумів у порівнянні з іншими схожими формами кооперації є участь в них промислових корпорацій, безпосередньо конкуруючи між собою на ринку продукції, що виробляється. Тому діяльність таких консорціумів концентрується на доконкурентних стадіях інноваційного процесу з наступною передачею отриманих результатів засновникам для подальшого самостійного використання. Тим самим зменшуються витрати кожної окремо взятої організації на отримання необхідних технічних і технологічних знань, забезпечується певний поділ інноваційного ризику, виробляються спільні підходи до стандартизації нововведень, йде обмін інформацією, яка не впливає на просування кінцевої продукції на ринку. Разом з тим об'єднання зусиль конкуруючих корпорацій нерідко породжує зіткнення інтересів всередині консорціуму, що ускладнює його роботу і ставить ряд специфічних проблем управління (виділення на загальні потреби необхідних фінансових ресурсів, залучення кваліфікованих фахівців, регулювання прав власності на отримані результати та ін.). Створення «стратегічних альянсів» та науково-дослідних консорціумів є новим важливим елементом стратегії в умовах ринкової економіки. Його роль продовжує зростати в XXI ст. у зв'язку з очікуваним загостренням конкуренції на ринках наукомісткої продукції та їх фактичною глобалізацією.

Джерела фінансування інноваційної діяльності

Система фінансування інноваційної діяльності є складним переплетенням форм і джерел фінансування. Так, основними джерелами коштів, які використовуються для фінансування інноваційної діяльності в Україні, є:

1. Державні інвестиційні ресурси (бюджетні кошти, кошти позабюджетних фондів, державні запозичення, пакети акцій, майно державної власності).

2. Інвестиційні, зокрема фінансові, ресурси суб'єктів господарювання комерційного і некомерційного характеру, а також громадських організацій, фізичних осіб і т. п. Це інвестиційні ресурси колективних інвесторів, зокрема, страхових компаній, інвестиційних фондів і компаній недержавних пенсійних фондів. Сюди ж входять і власні засоби підприємств, а також кредитні ресурси комерційних банків, інших кредитних організацій і спеціально уповноважених урядом інвестиційних банків (табл. 9.1).

СТРУКТУРА ДЖЕРЕЛ ФІНАНСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Група	Тип	Організаційна структура джерел в групі
Державні ресурси	Власні	Державний бюджет, бюджет Автономної Республіки Крим; Бюджети обласні, місцеві, районні; Державний фонд фундаментальних досліджень; Державна інноваційна компанія; Позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Державний фонд зайнятості, інші фонди); Податкові пільги для інноваційних організацій
	Залучені	Державна кредитна система; Державна страхова система
	Позикові	Державні позики (державні займи, зовнішні займи, міжнародні кредити тощо); Податковий інноваційний кредит
Ресурси підприємств (суб'єктів господарювання)	Власні	Власні інвестиційні ресурси підприємств, фонди розвитку виробництва
	Залучені	Внески, пожертвування, продаж акцій, додаткова емісія акцій; Інвестиційні ресурси інвестиційних компаній-резидентів, у тому числі пайових інвестиційних фондів; Інвестиційні ресурси страхових компаній-резидентів; Інвестиційні ресурси недержавних пенсійних фондів-резидентів
	Позикові	Банківські, комерційні кредити; Бюджетні цільові кредити; Фонди венчурного капіталу; Інвестиційні ресурси іноземних інвесторів, у тому числі комерційних банків, міжнародних фінансових інститутів

Кредитування і лізинг: економічна сутність, роль і фінансування інноваційної діяльності.

Сучасний стан розвитку інвестиційного кредитування засвідчує наявність існуючих проблем в системі проведення лізингових операцій. Протягом останніх років розвитку економіки країни відчувається нестача дієвих лізингових операцій, які здатні суттєво відновлювати основний капітал. Однією з ключових проблем у процесі надання лізингу різним суб'єктам господарювання виступає інвестиційне кредитування.

Дослідженнями доведено, що на даний час в Україні існує проблема врегулювання лізингових відносин. Це зумовлено тим, що науковці, як і вітчизняний законодавець, не дійшли до однозначного розуміння поняття "лізинг". З огляду на складний, з юридичної точки зору, характер лізингових відносин, безспірним є той факт, що саме чинне законодавство відіграє ключову роль у врегулюванні питань забезпечення ринку лізингових послуг. Зарубіжний досвід свідчить, що розвиток лізингу у розвинутих країнах був зумовлений наданням істотних пільг з боку держави учасникам кредитних відносин. Чинне законодавство вказаних країн визначає й основні засади державної підтримки лізингових відносин.

Відомо, в Україні лізинг виступає однією з прогресивних форм забезпечення товаровиробників засобами виробництва, а також є порівняно новим видом зобов'язань для нашої господарської системи. І саме тому, зазначає А. Барабаш [1], у нашій державі відсутнє належне правове забезпечення лізингових відносин, адже досвід проведення лізингу досить незначний.

Здійснення лізингових операцій неможливо без інвестиційного кредитування. Інвестиційне кредитування, на погляд Н.О. Гребенюк [2], представляє собою кредитний процес, що включає сукупність механізмів реалізації кредитних відносин в інвестиційній сфері. За результатами проведених досліджень можна стверджувати, що інвестиційне кредитування тісно пов'язане з лізинговими операціями. Така теза підкріплюється специфічною роллю інвестиційного кредиту.

Нагадаємо, специфічна роль інвестиційного кредитування полягає в стимулюванні розвитку виробництва та сприянні підвищенню рентабельності діяльності під час усіх стадій відтворювального процесу. У зв'язку з цим лізинговий кредит, який пов'язаний з процесами відтворення основних засобів відповідає системі надання довгострокових інвестиційних кредитів.

Вирішити проблеми інвестиційного забезпечення лізингових операцій можливо за рахунок зміни підходів щодо накопичення фінансового банківського ресурсу. Банківська установа повинна мати дієвий нормативно-законодавчий блок, який прозоро висвітлював би проблеми здійснення лізингової операції, її кредитного забезпечення із обов'язковим визначенням пріоритетів у витрачанні фінансового ресурсу.

Варто зазначити, якщо розглядати проблему лізингу з позиції макроекономічного рівня, особливо в умовах обмеженого інвестиційного кредитування, то очевидним є той факт, що необхідно створити умови для економічного стимулювання розвитку міжнародного лізингу в Україні. При цьому, важливою складовою економічного стимулювання розвитку міжнародного лізингу має стати, на погляд Т.Ю. Пасічник та А.Р. Білоконь [3], пільгова система оподаткування. Автори вважають, що податкове законодавство України не передбачає будь-яких пільг при здійсненні операцій міжнародного лізингу і містить положення, які роблять застосування даного фінансового інструменту економічно не вигідним.

Безумовно, введення пільгової системи оподаткування операцій міжнародного лізингу здатне значно прискорити розвиток ринку даного виду послуг, зробити його ефективним інвестиційним механізмом: національного розвитку; посилення інтеграційних зв'язків та зростання економічного потенціалу.

Проведені дослідження надають змогу зробити ряд висновків: вивчення взаємозв'язку процесів інвестиційного кредитування та лізингу чітко окреслило проблеми нормативно-законодавчого характеру, які залишаються невирішеними, що негативно впливає на активізацію процесу надання лізингового кредиту. Враховуючи трансформаційний економічний період, який викликаний ринковими змінами в економічних циклах необхідно розробити дієвий законодавчі акти в системі пільгового оподаткування операцій міжнародного лізингу в Україні. Такі дії з боку держави нададуть можливість активізувати як вітчизняного інвестора, так і зарубіжного інвестора. Водночас, провідні галузі економіки країни отримають технічний ресурс для оновлення технологічних процесів, з метою значного підвищення якісних параметрів випускаючої продукції, чим підтримають конкурентноздатність національного виробника в майбутньому.

Венчурні фонди і венчурне підприємництво

В умовах сьогодення в країні важливим завданням є пошук нетрадиційних шляхів інвестування нових розробок.

Одним із можливих напрямів вирішення цієї проблеми може бути розвиток венчурної індустрії, проблематика і значущість якої обумовлює направленість даної записки. Венчурний капітал за певних умов може стати ефективним джерелом фінансового забезпечення наукових розробок та перетворення їх на конкурентоспроможний продукт, що обумовлює актуальність зазначеної теми дослідження в контексті впровадження на підприємствах

зростання у них виробництва конкурентоспроможної продукції, прискорене використання новітніх технологій в усіх галузях промисловості, зростання зайнятості населення тощо.

За час свого існування венчурний бізнес проявив себе як один з ефективних засобів стабілізації й розвитку реального сектору економіки.

Особливості венчурного фінансування. Основним функціональним завданням венчурного фінансування є сприяння росту конкретного бізнесу шляхом надання певної суми коштів в обмін на долю в уставному капіталі або деякий пакет акцій. Воно здійснюється в акціонерний капітал, характеризується високим ризиком, довготривалою відсутністю ліквідності, поверненням інвестицій за рахунок продажу акцій (частки акцій в акціонерному капіталі) компаній і реалізуються венчурними фондами. На відміну від стратегічного інвестора, венчурний не намагається отримати контрольний пакет акцій, а значить, засновник залишається власником компанії й самостійно формує стратегію її розвитку.

Венчурний фонд стає тільки партнером венчурної компанії, але використання його зв'язків, досвіду і репутації може значною мірою сприяти конкурентоспроможності виробника на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Венчурний „капіталіст”, як правило, не вдається в деталі наукової ідеї, що розробляється. Його, перш за все, цікавлять можливості капіталізації цієї ідеї та організаторські здібності й талант персоналу управляючої компанії. Ризикуючи своїм капіталом, вкладаючи його в незнайому фірму, венчурний інвестор розраховує на високий прибуток від реалізації акцій, ціна яких для успішних високотехнологічних компаній може збільшитися за 5-7 років у декілька разів, і цим самим компенсує втрати інвестора від збиткових бізнес-проектів.

Фінанси венчурного фонду надаються тільки інноваційним фірмам і компаніям, акції яких повністю розподілені між їх акціонерами, на конкурсній основі. Його типова стратегія полягає в інвестуванні фірм і компаній, які представляють собою прогресуючі галузі економіки та спроможні рости разом з ринком.

Пріоритет в інвестуванні венчурних компаній надається тим галузям промисловості, які пов'язані з можливістю реалізації наукоємної продукції, на яку є попит, і який приносить значні прибутки.

Венчурне підприємництво в Україні стало зароджуватися при переході України на нові організаційно-правові форми підприємницької діяльності в інноваційній сфері та, порівняно з розвинутими країнами, значно поступається у своєму розвитку [8].

Венчурні фонди стали створюватися в Україні після прийняття Верховною Радою Закону України „Про інститути спільного інвестування” (2001 р.) [9].

Відповідно до українського законодавства венчурний фонд відноситься до інвестиційних фондів закритого типу. Структура його активів формується без значних обмежень, а вкладниками можуть бути виключно юридичні особи. Активами венчурного фонду управляє компанія з управління активами (управляюча компанія), а відповідальне збереження активів забезпечується спеціальною охоронною компанією.

Венчурним фондам заборонено залучати кошти фізичних осіб, що значно обмежує можливості інститутів спільного інвестування. Враховуючи недостатню обізнаність населення щодо принципів функціонування фінансових інструментів, таке обмеження, можливо, нині є виправданим. Але рано чи пізно повинні бути внесені відповідні зміни в цей закон і венчурні фонди мають стати доступними також для фізичних осіб, що, у свою чергу, значно розширить „аудиторію” венчурного інвестування.

За інвестором постійно зберігається право власності на вкладені ним кошти, що підвищує захищеність його вкладу.

Венчурні фонди виділяють такі напрями для інвестування капіталу:

вкладення коштів у створення технологічних інновацій у межах інвестиційних проектів, які здійснюються різними підприємствами;

? фінансування венчурних фірм;

? інвестування коштів у малі підприємства, які знаходяться на стадії „start-up”, і мають перспективу значного розвитку завдяки функціонування в перспективних і швидко прогресуючих галузях економіки.

Нині особливо активно розвивається 3-й напрям венчурного фінансування, що зумовлено перевагами, які виникають у результаті взаємодії венчурного фонду і підприємства, яке ним фінансується. У цьому випадку венчурний фонд стає партнером цього підприємства, для нього дуже важливим є те, що венчурний інвестор не прагне отримати контрольний пакет акцій - засновники і надалі залишаються власниками підприємства і самостійно формують стратегію його розвитку.

Така форма залучення фінансових ресурсів у венчурне підприємництво є актуальною, особливо в умовах вступу України до СОТ, коли очікується значне зростання конкурентної боротьби на внутрішніх і зовнішніх ринках.

Негативні чинники впливу на розвиток венчурного підприємництва. В основному негативно впливають на розвиток венчурного підприємництва в Україні такі чинники:

? відсутність ринку вільного приватного капіталу (на стадії формування);

? фінансово спроможні приватні інвестори нині віддають перевагу вкладанню коштів у менш ризикові й більш дохідні сфери капіталовкладення (торгівля, енергетика, будівництво тощо);

? відсутність професійних кадрів і досвіду державних установ у сфері венчурної діяльності;

? недосконалість нормативно-законодавчої бази у сфері венчурного бізнесу;

? недостатній розвиток фондового ринку (нерозвинена інфраструктура, високі ризики й низька ліквідність).

Проблему створення венчурного підприємництва в Україні доцільно розглядати в комплексі з питаннями розвитку всієї інноваційної інфраструктури в цілому. У зв'язку з цим потрібно відзначити наступне.

Основні завдання впровадження і розвитку венчурного бізнесу. Впровадження і розвиток венчурної індустрії в Україні потребують: вирішення завдань фінансового забезпечення; створення відповідної інфраструктури і сприятливих умов для її функціонування; забезпечення ефективної взаємодії між державою, наукою і бізнесом з орієнтацією на світові тенденції; вирішення організаційно-структурних проблем, освітніх програм і людських ресурсів.

Крім цього, необхідне забезпечення державою пільгових умов для функціонування в Україні великих іноземних венчурних фондів та стимулювання розвитку національних, які мають формуватися вже з часткою державного фінансування.

Механізм венчурного фінансування інноваційної діяльності

Створення механізму венчурного фінансування дозволить здійснити комерціалізацію інноваційних проектів, доводити науково-дослідні розробки до дослідних зразків і дрібносерійного виробництва.

Венчурний механізм залучення інвестицій повинен включати:

- Інструментарій прямих методів регулювання та стимулювання іноземних інвестицій головним чином в малі організаційні форми;

- Інструментарій непрямих методів регулювання та стимулювання іноземних інвестицій в малі організаційні форми;

- Аналогічний механізм на регіональному рівні - автономних республік, країв, областей, тобто суб'єктів Венчурне фінансування можна представити як джерело довгострокових інвестицій, надаваних звичайно на 5-7 років. Таке фінансування створюється або функціонує у складі великих корпорацій та організацій для їхньої модернізації та розширення.

Венчурний капітал являє собою товариство з обмеженою відповідальністю, сформоване за рахунок особистих коштів заможних партнерів, коштів пенсійних і благодійних фондів, страхових організацій, вільних коштів великих корпорацій.

Основний принцип діяльності полягає у фінансуванні порівняно невеликих і незв'язаних між собою проектів, розраховуючи на окупність інвестицій з високою нормою прибутку на інвестований капітал без яких-небудь гарантій або забезпечення. З цієї причини таке фінансування є ризикованим, тому що інвестори беруть на себе всі ризики, характерні для позичкового капіталу.

Венчурне фінансування здійснюється в розрахунку не на відсоток і не на регулярні доходи на інвестований капітал, а на розвиток самих ризикових організацій та їхніх інновацій, доход від підвищення ціни акцій або масового випуску нових акцій успішних інноваційних організацій і розміщення їх через фондові біржі.

Фінансування ризикованих підприємницьких проектів навряд чи можна назвати новим економічним явищем. Практично будь-яке вміщення приватних коштів у різні організації з метою одержання прибутку неминуче поєднане з ризиком. Однак венчурні капіталовкладення все-таки мають ряд відмітних рис від традиційних банківських операцій. Особливістю інвестицій, фінансованих під «ризикові проекти», тобто венчурного капіталу, є надання їх на тривалий строк: звичайно власники венчурного капіталу згодні на очікування віддачі від вкладених коштів протягом перших 5-7 років. Більше того, венчурні фінансисти, засновуючи свої дії на концепції «схваленого ризику», заздалегідь немовби погоджуються на можливі втрати своїх коштів у разу невдачі фінансованої фірми. За цей ризик вони одержують високу норму прибутку (30-100 % і вище) у випадку успіху венчура.

Етапи інноваційного розвитку малих та великих підприємств

Малий інноваційний бізнес забезпечує швидкість технологічних зміні тим самим має перевагу перед великими корпораціями у випадку коли треба динамічно комерціалізувати новітні технології чи задовольнити інноваційний попит споживачів. У якості аргументу на користь такої позиції в літературі наводяться приклади успіхів розвитку галузей біотехнології та комп'ютерного програмного забезпечення, які швидко отримали високу капіталізацію, але започатковувалися як фірми малого бізнесу. Перевагою малого інноваційного підприємництва вважається його спроможність оперативно впроваджувати нові продукти, модернізувати і поширювати їх, вступаючи у кооперацію, як з великим бізнесом, так і зі споживачами, адаптуючи їхні нові властивості під можливі інноваційні потреби, атакожвиступатиз'єднуючоюланкоюгалузевоїнаукиздержавнимдослідницькимсектором, університетами та іншими учасниками інноваційних процесів. У розвитку малого інноваційного підприємництва пропонується виділити наступні 5 етапів, проходження підприємницької, структура яких надає змогу оцінити якісний та кількісний перехід від малого бізнесу у формі посередництва до крупного бізнесу, що базується на інноваційній основі (рис. 1).

1)Посередницький 2) Сервісний 3)Виробничий 4)Дослідницький 5) Інноваційний

Етап “посередництва” передбачає, що мале підприємство чи приватний підприємець займається імпортуванням та реалізацією на внутрішньому ринку високотехнологічної продукції іноземного підприємства, добре відомого у світі. На «сервісному» етапі здійснюється створення сітки сервісних центрів з обслуговування реалізованих товарів, досліджуватися внутрішня структура продукції, принципи її побудови та функціонування. На «виробничому» етапі, здійснюється розробка та впровадження власної наукомісткої технології. “Дослідницький” етап передбачає проведення власних наукових досліджень та їх комерціалізацію. Також здійснюються і розвиваються власні науково-дослідні підрозділи, експериментальне виробництво, досконально вивчаються технологічні процеси та розроблюються нові.

“Інноваційний” етап у розвитку малого інноваційного бізнесу характеризується наявністю достатніх обсягів ресурсного забезпечення, наявністю висококваліфікованих кадрів та досягненням високого рівня науки та технології на підприємстві. На цьому етапі відбувається синтез принципово нових рішень, пропонування на ринок новинок. Підприємством патентуються вже власні винаходи, створюються нові вузли та комплектуючі вироби, продовжують формуватися та розвиваються науково-дослідні підрозділи. Створені новинки реалізуються як на території країни виробництва, так і за її межами. Можливе формування мереж реалізації товарів за кордоном. Таким чином малий бізнес поступово трансформується у крупний міжнародний бізнес на інноваційній основі.

Запропоновані п'ять етапів циклу формування виробничої високотехнологічної структури загалом відображають основні періоди у становленні підприємства чи галузі, від малого інноваційного бізнесу до транснаціональної компанії. Кризові явища замикають цей циклічний процес. Як правило, вони співпадають із загальним економічним спадом, політичною нестабільністю, загальносвітовими кризами тощо.

Великі компанії, з одного боку, займають левову частку в структурі витрат на дослідження і розробки і впровадження інноваційних технологій та продуктів; з іншого, - ефективний інноваційний процес неможливий без активної діяльності малих інноваційних підприємств. Проте ризики, які пов'язані з інноваційною діяльністю, тривалість інноваційного циклу і авансова природа (венчурна) фінансування ранніх його стадій обумовлюють зрозумілу нераціональність інноваційної діяльності для малих та середніх підприємств в умовах „природної” ринкової саморегуляції. Як показує практика транзитивних країн, сама по собі „гра ринкових сил” дуже слабо стимулювала розвиток малого інноваційного бізнесу. Але в цих умовах і великий бізнес не мав необхідних стимулів і достатніх нових науково-технічних ідей для активізації інноваційного розвитку. Це підтвердило висновок інноваційних теорій економічного розвитку про необхідність розбудови спеціальних державних інституцій, які через інструменти промислової політики будуть створювати економічну мотивацію для великих і малих підприємств не тільки для власної інноваційної діяльності, а й для органічної співпраці цих підприємств в інноваційному процесі.

Наведіть систему показників для оцінки економічної ефективності інновацій

1.1. Інтегральний обсяг доданої вартості (чистої продукції), включаючи амортизацію, а також її приріст порівняно з аналогом за рахунок створення, виробництва і використання інновації, грн.

1.2. Загальний (інтегральний) обсяг доданої вартості (чистої продукції), а також її приріст порівняно з аналогом за рахунок створення, виробництва і використання інновації, грн.

1.3. Загальна (інтегральна) сума доходу (прибутку й амортизації), а також його приріст порівняно з аналогом (базисним рівнем) за рахунок створення, виробництва і використання інновації, грн.

1.4. Загальна рентабельність капіталу, спрямованого на створення, виробництво і використання нововведення, обчислена на основі річного доходу, і її приріст порівняно з аналогом, у відсотках.

1.5. Економічний ефект, одержаний у сфері виробництва, створення і використання нововведення, розрахований на основі чистої продукції, включаючи амортизацію, і його приріст, грн.

1.6. Економічний ефект, що одержаний у сфері виробництва, створення і використання нововведення, розрахований на основі чистого доходу, і його приріст, грн.

1.7. Термін окупності капітальних інвестицій, спрямованих на реалізацію нововведення, у сфері його створення, виробництва і використання, і його зміна порівняно з аналогом, років.

1.8. Загальна сума податків, що надійшли до бюджету за рахунок реалізації нововведення, у сфері його створення, виробництва й використання, і її приріст порівняно з аналогом, грн.

2. Система показників оцінки виробничої (операційної), фінансової та інвестиційної ефективності інновацій

2.1. Показники оцінювання виробничої ефективності нововведень:

o додана вартість (чиста продукція), включаючи амортизацію, що одержана за рахунок виробництва (створення або використання) нововведення, та її приріст порівняно з аналогом, грн;

o чиста продукція, одержана за рахунок виробництва (створення або використання) нововведення, і її приріст порівняно з аналогом, грн;

o дохід (прибуток та амортизація) за рахунок виробництва (створення або використання) нововведення, і його приріст порівняно з аналогом, грн;

o економія від зниження собівартості продукції, що одержана за рахунок виробництва (створення або використання) нововведення, грн;

o потенційний прибуток від застосування нововведення і приріст порівняно з аналогом, грн.

2.2. Показники фінансової ефективності нововведень:

o чистий дохід за рахунок виробництва (створення або використання) нововведення і його приріст порівняно з аналогом, грн;

...