Теорії інновацій

Показники економічної ефективності інноваційних проектів

Економічна ефективність інноваційного проекту визначається розміром доходів чи прибутку, отриманих за рахунок реалізації інновації протягом життєвого циклу проекту.

Економічний ефект інноваційної діяльності оцінюється прибутком від:

* реалізації інноваційної продукції;

* впровадження нового технологічного процесу;

* покращення використання виробничих потужностей;

* впровадження винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій тощо;

* ліцензійної діяльності.

Економічний ефект (чистий поточний ефект) розраховується за формулою

де Ет -- економічний ефект інноваційної діяльності за розрахунковий період; Рт -- вартісна оцінка результатів інноваційної діяльності за розрахунковий період; Зт -- вартісна оцінка затрат на інноваційну діяльність за розрахунковий період; аТ,-- коефіцієнт дисконтування:

До найбільш часто використовуваних у практиці економічного аналізу показників оцінки економічної ефективності проектів належать [5, 6, 9, 12]: сумарний(або середньорічний) прибуток, отриманий внаслідок реалізації проекту; рентабельність інвестицій (проста норма прибутку); період окупності (термін повернення) інвестицій. Показники прибутковості проекту характеризують величину чистого прибутку, яку отримують учасники проекту внаслідок йог реалізації. Сумарний прибуток визначають як різницю сукупних вартісних результатів і витрат, зумовлених реалізацією проекту:

Рt- вартісна оцінка результатів, отриманих учасником проекту протягом t-го інтервалу часу; Зt- сукупні витрати, здійснені учасником проекту протягом t-го інтервалу часу; T - інвестиційний період, тобто період життєвого циклу проекту.

Середньорічний прибуток є розрахунковим показником, що визначає усереднену величину чистого прибутку, яку отримує учасник проекту протягом року

де Т - тривалість інвестиційного періоду, років.

Економічна оцінка соціальних результатів інноваційної діяльності

Характерною рисою сучасності є зростання ролі соціальних факторів економічного розвитку. Деякі з них стали безпосередньо включатися до розрахунків економічної ефективності інноваційних проектів. Це такі фактори, що пов'язані з охороною навколишнього природного та виробничого середовищ.

При економічній оцінці соціальних результатів виникають певні проблеми, тому що не завжди соціальний результат можна виміряти економічною мірою. Саме з цієї причині питання про оцінку суто соціального результату інноваційної діяльності треба розглядати з двох боків. З одного боку суто економічно, з другого боку - експертною оцінкою його тільки соціальної значущості.

Основним методом оцінки соціального ефекту є експертний. Експертиза очікуваних соціальних наслідків інновацій може бути організована у формах:

1) індивідуальна або колективна експертиза кваліфікованими фахівцями різних сфер діяльності;

2) соціологічні опитування працівників і населення,

3) всенародні референдуми за проектами, що стосуються інтересів різних верств населення.

На практиці виділяють 2 групи соціальних результатів впровадження нової техніки, які оцінюються економічною мірою:

1) поліпшення виробничого середовища, насамперед умов праці забрудненість, безпека праці, температурній режим, шумовий та вібраційний фон, тощо);

2) поліпшення стану навколишнього середовища, що проявляється у ліквідації чи скороченні забрудненості технологічними викидами в повітряний басейн, водоймищ, землі.

Такі соціальні результати безпосередньо впливають на економічні показники виробництва. Соціальний результат можна економічно виміряти двома способами.

1-й спосіб - пов'язаний з визначенням збитку від забруднення навколишнього середовища і включенням цієї величини до основних формул розрахунку економічного ефекту.

2-й спосіб полягає в тому, що пропонується робити порівняння двох варіантів - забруднюючого та незабруднюючого, шляхом додавання до витрат варіанта - забруднювача обсягів інвестицій у заходи, що необхідні для дотримання встановлених соціальних норм стану навколишнього середовища. Тоді вважається, що і забруднюючий і незабруднюючий варіанти забезпечують однаковий соціальній результат - виконання

Комерціалізація технологій : сутність, етапи, форми трансферу

Слово комерціалізація походить від латинського kommecium (комерція) і означає перетворення чого-небудь у джерело прибутку, в предмет купівлі-продажу. Комерціалізація технологій - це вид комерційного трансферу технологій, в результаті якого відбувається реалізація інноваційної продукції та готових інноваційних технологій на ринку через пошук партнерів та потенційних покупців. Комерціалізацією технологій мають займатися професіонали з інноваційного менеджменту (провайдери) - підприємці та інвестори інноваційного бізнесу.

Трансфер технологій - це процес, через який ідея вченого або винахідника в будь-якій сфері діяльності перетворюється на успіх як для автора, так і всього суспільства, паралельно залучаючи і інноваційні центри, інші інфраструктурні суб'єкти та об'єкти, зокрема юристів, інвесторів, банки, і допоміжні виробництва. У ст. 1 Закону України „Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій” від 14.09.2006 № 143-V подано наступне визначення: „Трансфер технології - передача технології, що оформляється шляхом укладення двостороннього або багатостороннього договору між фізичними та/або юридичними особами, яким установлюються, змінюються або припиняються майнові права і обов'язки щодо технології та/або її складових”

Трансфемр техноломгій, який також називається передачею технології, являє собою процес передачі навичок, знань, технологій, методів виробництва, зразків виробництва і складових об'єктів технологій між урядами та іншими установами з метою забезпечення науково-технічного прогресу. Трансфер робить технології доступними для широкого кола користувачів, це сприяє подальшому використанню і відтворенню технологій, а також створення нових продуктів, процесів, матеріалів або послуг.

Трансфер технології -- основна форма просування інновацій :

передача патентів на винаходи;

патентне ліцензування;

торгівля безпатентними винаходами;

передача технологічної документації;

передача ноу-хау;

Ю. Б. Гамота зазначає, що комерціалізація технологій повинна складатися з трьох фаз. У першій фазі необхідно обґрунтувати доцільність та ефективність комерціалізації, вивчити ринок та дослідити конкуруючі технології. Також доцільно чітко описати характеристики технології. На етапах другої фази необхідно створити повноцінний дослідний зразок продукту, запатентувати продукт і розробити чіткий та детальний бізнес-план виробництва продукту. На третій, завершальній фазі, необхідно завершити бізнес-план стратегії виходу на ринок, ґрунтовно дослідити ринок, підібрати необхідні трудові ресурси, вирішити питання фінансування, мати в наявності усі необхідні патенти, дозволи та угоди [5]. Варто відзначити, що ці три фази досить повно описують процес комерціалізації. Автор зазначає етапи, які відповідають за обґрунтованість та доцільність комерціалізації, етапи, на яких розробляються бізнес-план, патентування, вивчення ринку тощо. Я. Матковська виокремлює шістнадцять етапів процесу комерціалізації інноваційних технологій: 1) фундаментальні дослідження; 2) прикладні дослідження; 3) відбір ідей та розроблення концепції інноваційної технології; 4) підготовку бізнес-плану для інвесторів; 5) пошук інвесторів; 6) реалізацію проектно-пошукових робіт; 7) створення промислового зразка; 8) патентування; 9) виведення на ринок інноваційної технології; 10) передачу інноваційної технології (для випадків, коли інновацію купує інноваційна організація-споживач); 11) бізнес-план із впровадження інноваційної технології; 12) впровадження: консалтинг, інсталяція, адаптація; 13) експлуатацію інноваційної технології; 14) обслуговування і сервіс; 15) удосконалення інноваційної технології; 16) модифікацію

інноваційної технології. Як наслідок, наступним етапом є створення нової інноваційної технології [6, с. 77]. Автор у своїй розробці етапів комерціалізації технологій зазначає етапи, що відбуваються при створенні та дослідженні технології. Сама ж комерціалізація відбувається на пізніших етапах (у випадку, коли дослідження успішні та потенційна інновація доцільна для комерціалізації та майбутнього впровадження).

Фактори та передумови комерціалізації інновацій

Непослідовність у проведенні та низька ефективність науково-технічної та інноваційної політики за роки незалежності України призвели до істотного технологічного відставання від розвинених країн світу. Наслідком цього став низький рівень конкурентоспроможності національної економіки, що створює пряму загрозу економічній безпеці України. В таких умовах значної актуальності набуває створення національної інноваційної системи як нової ефективної структури управління науково-технічною сферою країни, що передбачає формування на національному рівні цілісної системи з ефективного перетворення нових знань у нові технології, продукти і послуги, що знаходять своїх реальних споживачів (покупців) на національних або глобальних ринках.

Актуалізацію створення національної інноваційної системи в Україні визначили такі передумови:

*· наявність значного інтелектуального та науково-технічного потенціалу;

*· зростання попиту на інноваційні продукти, технології, знання;

*· сприятливі ринкові умови для впровадження інновацій у виробничу діяльність та побут населення (посилення конкурентного тиску на внутрішньому і зовнішньому ринках, формування попиту на інноваційну продукцію тощо);

*· наявність законодавчої та нормативно-правової бази для здійснення і розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності;

*· формування мережі організаційно-технічної інфраструктури інноваційної діяльності;

*· збільшення використання можливостей масового інформаційного забезпечення й освіти на базі Інтернет-технологій тощо.

Національна інноваційна система кожної країни формується під впливом таких об'єктивних факторів, як наявність природних і трудових ресурсів, географічне розташування та територія країни, особливості історичного розвитку, наявність та дієздатність інститутів держави й форм підприємницької діяльності. Перелічені чинники зумовлюють напрями й швидкість еволюції інноваційної активності. Так, сучасні умови розвитку соціально-економічного устрою України характеризуються такими особливостями формування національної інноваційної системи: відрив науки від господарської практики; відсутність механізмів оцінки ефективності державних науково-технічних програм; переважне фінансування організацій, а не пріоритетних напрямів наукової діяльності; спонтанна ініціювання інновацій; відсутність бізнес-планів; орієнтація на внутрішні джерело фінансування; контроль за реалізацією інновацій у промисловому виробництві без участі економічних служб; недосконалість законодавчої бази в частині стимулювання інноваційної діяльності; нерозвиненість інноваційної інфраструктури та відсутність механізмів комерціалізації результатів закінчених науково-технічних розробок, недостатній розвиток малого й середнього інноваційного підприємництва.

Аналізуючи сучасний стан соціально-економічних процесів в Україні, а також вищезазначені особливості та визначальні фактори формування національної інноваційної системи, можна окреслити наступне коло проблем, вирішення яких сприятиме створенню української інноваційної системи:

*· відсутність науково-методологічної бази формування інноваційної системи;

*· відсутність системності у здійснюваних державою заходах щодо реалізації інноваційного потенціалу національної економіки;

*· відсутність дієвої системи пріоритетів розвитку науково-технологічної сфери, адже пріоритети інноваційного розвитку проголошені лише формально, механізми їх реалізації не відпрацьовані;

*· державне управління інноваційною діяльністю забезпечується за галузевим принципом, а не функціональним, котрий є ефективнішим;

*· нескоординованість дій суб'єктів інноваційної діяльності;

*· недостатність фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок:

*· незавершеність процесів перерозподілу власності;

*· недовершеність нормативно-правової системи регулювання і стимулювання інноваційної діяльності;

*· вкрай недостатня інфраструктура, нерозвиненість системи захисту інтелектуальної власності стримують практичне використання базового законодавства, необхідного для формування в Україні розвиненого ринку інноваційної продукції;

*· повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції та ін..

Вищезазначене дозволяє зробити висновок, що структурні зрушення в економіці країни, зокрема стратегічний подальшого соціально-економічного розвитку на засадах інноваційної діяльності, можливі лише за комплексного та системного підходу до вирішення даного завдання. Механізмом забезпечення таких перетворень виступає національна інноваційна система. Для її створення Україна має необхідні передумови та значний потенціал, проте запровадження такого механізму потребує злагодженого вирішення комплексу системних проблем, які мають місце в економіці країни.

Джерела ризиків інноваційної діяльності.

Під інноваційним ризиком, у загальному випадку, варто розуміти загрозу зазнання збитків або недоодержання доходу (прибутку) суб'єктами інноваційного процесу. З цієї позиції можна виділити ризики суб'єктів інноваційного процесу, включаючи їхній прояв і причини. Джерелами ризику є впливи факторів мікросередовища і макросередовища, а також факторів внутрішнього середовища підприємства.

1. Ризики, викликані впливом факторів макросередовища.

1.1. Економічні. 1.2.Політико-правові. Проявляються як можливі несприятливі зміни політико-правового середовища господарювання. 1.3.Соціально-демографічні.Виникають внаслідок різних інтересів різних соціальних груп населення, а також зміни цих інтересів.1.4.Екологічні. 1.5.Технологічні. Виникають внаслідок можливих змін у технологічному середовищі

2. Ризики, викликані дією факторів мікросередовища.

2.1.Конкурентні. Виникають внаслідок дії конкурентів. 2.2.Постачальницькі. Викликані діями постачальників, як правило можливими змінами умов постачання, а також зміною профілю їхньої діяльності. 2.3.Торговельно-збутові. Викликані можливими змінами умов взаємодії з торговельними і збутовими посередниками. 2.4.Споживчі. Викликані можливими змінами запитів споживачів. 2.5.Контактні. Викликаються можливими змінами у взаєминах з контактними аудиторіями підприємства.

3.Ризики, викликані діями факторів внутрішнього середовища підприємства.

Можна виділити такі основні внутрішні фактори ризику: кваліфікація і досвід керівників, фахівців і робітників; система підготовки і перепідготовки кадрів; вікова структура кадрів; мотивація праці і ступінь відповідності інтересів власників, керівників, фахівців і робітників; система управління і ступінь її гнучкості; система управління якістю; трудова і технологічна дисципліна; стан обладнання; використовувані технології; ступінь резервування виробничих потужностей і площ, їхня гнучкість; місце розташування підприємства щодо транспортних вузлів, джерел сировини, ринків збуту; форма господарювання і форма власності; фінансова стійкість; забезпеченість ресурсами; імідж підприємства і т.п.

Таким чином, можна сказати, що основними причинами виникнення інноваційного ризику на підприємстві є:1. Спонтанність природних процесів і явищ, стихійні біди. 2. Випадковість.

3. Наявність протиборчих тенденцій, зіткнення суперечливих інтересів виробників.

Разом з елементами протидії може мати місце просте зіткнення інтересів, яке також здатне надавати негативну дію на результати підприємницької діяльності. 4. Також виробники частіше за все надають протидію, оскільки перебудова технологічних та інших процесів, яка вимагається нововведенням, не завжди достатнім чином забезпечується організаційно-економічними і технічними заходами, відповідними стимулами. 5. Неповнота та недостатність інформації про об'єкт, процес, явище, по відношенню до якого ухвалюється рішення, з обмеженістю людини в зборі і переробці інформації з постійною мінливістю цієї інформації.

6. До джерел, які сприяють виникненню невизначеності та інноваційного ризику, відносяться

- обмеженість, недостатність матеріальних, фінансових, трудових та ін. ресурсів при ухваленні і реалізації рішень;

- неможливість однозначного вивчення об'єкту при рівні і методах наукового пізнання, які виникли в даних умовах;

- відносна обмеженість свідомої діяльності людини, існуючі відмінності в соціально-психологічних установках, ідеалах, намірах, оцінках, стереотипах поведінки.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що підприємницька діяльність здійснюється під впливом невизначеності зовнішнього середовища (економічної, політичної, соціальної і т.д.), безліч змінних, контрагентів, осіб поведінку яких не завжди можна передбачити з прийнятною точністю.

Методи управління ризиками інноваційної діяльності

До основних методів управління ризиками належать: розподіл ризиків, диверсифікація, лімітування, страхування, хеджирування, відхід від ризиків й інших.

Розподіл ризиків здійснюється звичайно між учасниками проектів, щоб зробити відповідальними за ризик по можливості кожного учасника, що у цих умовах буде змушений розрахувати й контролювати ризики, а також вжити необхідних заходів до подолання наслідків від дії ризиків.

Диверсифікація дозволяє знизити за рахунок різної спрямованості видів діяльності, збуту й поставок, кредиторської заборгованості, інвестицій і т.д. Можливі варіанти диверсифікації інвестиційного портфеля припускають з одного боку сполучення фінансових активів, що рухаються паралельно з ринковими індексами, і інших фінансових активів, що мають протилежну тенденцію, а з іншого - присутність іноземних цінних паперів, тому що економіки різних країн не завжди рухаються синхронно й ін.

Лімітування (обмеження) забезпечує встановлення граничних сум витрат, продажу, кредиту. Цей метод застосовується банками для зниження ступеня ризику при видачі позичок господарюючим суб'єктам, при продажу товарів у кредит, наданні позик, визначенні сум вкладення капіталів і т.п.

Страхування як система економічних відносин, включає утворення спеціального фонду коштів (страхового фонду) і його використання (розподіл і перерозподіл) шляхом виплати страхового відшкодування різного роду втрат, збитку, викликаних несприятливими подіями (страховими випадками). Залежно від системи страхових відносин виділяють різні види страхування: співстрахування, подвійне страхування, перестрахування, самострахування.

Хеджирування - ефективний спосіб зниження ризику несприятливої зміни цінової кон'юнктури за допомогою укладання термінових контрактів (ф'ючерсів й опціонів). Спосіб дозволяє зафіксувати ціну придбання або продажу на певному рівні й у такий спосіб компенсувати втрати на спот-ринку (ринку наявного товару) прибутком на ринку термінових контрактів. Купуючи й продаючи термінові контракти, підприємець захищає себе від коливання цін на ринку й тим самим підвищує визначеність результатів своєї виробничо-господарської діяльності.

У практиці керування іноді зустрічаються випадки, коли необхідно відійти від ризикових інноваційних проектів або припинити спільну діяльність із партнерами. Для цього існують методи відходу від ризиків:

1) відмова від ненадійних партнерів;

2) відмова від ризикованих проектів;

3) пошук гарантів і т.д.

Таким чином, інноваційна діяльність характеризується високим рівнем невизначеності динаміки основних факторів, що визначають її результати. Інновації на відміну від стабільних процесів можуть закінчитися повною невдачею. Проте , все більше число підприємців, приступаючи до реалізації нововведень, воліють прорахувати свої ризики й шанси, передбачити вузькі місця й спробувати знизити можливі негативні відхилення. Ці завдання вирішуються при створенні системи управління ризиками.

Структура організаційно-економічного механізму управління інноваційним розвитком підприємства.

Згідно зі «Стратегією економічного і соціального розвитку України на 2000-2004 роки» суть економічних реформ, що здійснюються, повинна зводитися до організації системи виробничих і суспільних відносин, які забезпечують сталий розвиток як конкретних суб'єктів господарювання, так і економіки країни в цілому (окремих її регіонів). Вихід з цього становища деякі вчені вбачають у формуванні нових ефективних механізмів, що поєднують механізми різної природи: економічні, організаційні, правові, політичні, соціальні - тобто шляхом формування комплексних механізмів. Слід зазначити, що ОЕМУІР є підсистемою традиційного організаційно- економічного механізму підприємства і певним чином реалізується через форми і методи управління всією його господарською діяльністю. Тому їхні елементи (механізми) у частині планування, організації, ціноутворення і стимулювання стикаються і частково перетинаються, взаємно доповнюючи при цьому один одного. Головною особливістю ОЕМУІР є його спрямованість на посилення організаційно-економічного механізму підприємства. Він орієнтований не стільки на внутрішньовиробничі відносини суб'єкта господарювання (хоча це теж є, безумовно, важливим), а більшою мірою на те, щоб орієнтувати його діяльність на всебічне використання існуючих і перспективних ринкових можливостей інноваційного розвитку з метою досягнення успіху в конкуренції, максимізації поточних і перспективних доходів, забезпечення сталого розвитку. При цьому слід зазначити важливість розробки і виведення на ринок нової (модернізованої) екологічно чистої продукції (природоохоронної і екобезпечної) використання нових чистих технологій, що відповідає сучасній концепції екологічно стійкого соціально-економічного розвитку. Мікрорівень ОЕМУІР має складатися з таких структурно-функціональних систем: прогнозування і планування розвитку, мотивації, організації, а також системи інформаційного забезпечення. Розглянемо структуру цих систем і функції, які вони реалізують. Виділення функцій систем і підсистем ОЕМУІР виконано шляхом конкретизації поданих у п. 1.2 загальних функцій управління процесами інноваційного розвитку. Система прогнозування і планування розвитку. Як відомо, в умовах ринкової економіки основою системи виробничого і фінансового планування є аналіз кон'юнктури ринку і прогнозування можливих напрямків її зміни, у тому числі під дією факторів НТП, з метою виявлення перспективних напрямів розвитку конкретного суб'єкта господарської діяльності. Відповідно система прогнозування і планування розвитку багато в чому визначає стратегію і тактику організаційно-економічного розвитку господарюючого суб'єкта за основними напрямками його науково-технічної, виробничо-господарської і збутової діяльності, включаючи організаційно-технологічну політику, матеріально-технічне постачання, інвестиційну та інноваційну діяльність і т. д. Крім того, система прогнозування і прогнозування розвитку впливає на зміст і структуру організаційно-економічного (господарського) механізму підприємства.

Елементи даної системи спрямовані на приведення у відповідність цілей і спонукальних мотивів (стимулів) діяльності підприємства (включаючи його власників, менеджерів, фахівців, робітників). Розглянемо їх детальніше.

Мотивація підприємництва. Основним мотивом підприємництва є одержання доходів у найближчій і віддаленій перспективі. Економічною основою активізації підприємницької діяльності, зацікавленості господарюючих суб'єктів в інноваційному розвитку е відносини власності на засоби виробництва і результати своєї праці. Про це, зокрема, свідчить той факт, що праця на підприємствах недержавної форми власності є, як правило, більш продуктивною. Тому процеси роздержавлення і реформування форм власності на засоби виробництва і результати праці (останнє більшою мірою), об'єктивно повинні стимулювати підвищення ефективності інноваційного підприємництва і вихід вітчизняної економіки з кризи. Інноваційний шлях розвитку за своєю суттю орієнтований на збільшення доходів, на відміну від екстенсивного і інтенсивного варіантів розвитку, орієнтованих на збільшення обсягів виробництва і зниження витрат відповідно. Крім того, орієнтація суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності на інноваційний розвиток, як це показано вище, дозволяє йому адаптуватися до змін умов зовнішнього середовища і тривалий час утримуватися на ринку. Тому ступінь мотивації підприємництва при виборі інноваційного шляху розвитку зростає. Дана система орієнтована на втілення в життя тих напрямів і варіантів розвитку, які виявлені в результаті функціонування системи прогнозування і планування розвитку. Як відзначено вище, інноваційний розвиток ґрунтується на постійних змінах номенклатури виробленої продукції, удосконаленні технологій її виготовлення, методів організації виробництва і збуту відповідно до змін ринкової кон'юнктури.

Функції управління інноваційним розвитком підприємств

Спеціалістів і керівників, на яких покладено функцію управління інноваційною діяльністю на підприємстві, можна назвати інноваційними менеджерами. Управління інноваційною діяльністю конкретного підприємства передбачає:

-- аналіз зовнішнього середовища з урахуванням невизначеності та ризику;

-- аналіз інноваційного потенціалу фірми;

-- розроблення інноваційних цілей розвитку;

-- створення системи інноваційних стратегій;

-- пошук інноваційних ідей, ліцензій, ноу-хау;

-- прогноз ситуації па ринку;

-- формування інноваційного та інвестиційного портфелів, розроблення проектів;

-- планування та організацію наукових розробок, їх упровадження у виробництво;

-- удосконалення організаційних структур управління;

-- управління персоналом;

-- оцінку ефективності інноваційної діяльності;

-- вивчення ринкової кон'юнктури, інноваційної діяльності конкурентів;

-- дослідження ринку для нових продуктів і технологій;

-- прогнозування діяльності, характеру та стадій життєвого циклу нової продукції;

-- дослідження ресурсів, необхідних для проведення інноваційних процесів;

-- аналіз ризиків інновацій, визначення методів їх мінімізації;

-- розробку варіантів кооперації в науково-дослідній сфері з конкурентом;

-- вибір організаційної форми створення, освоєння й розміщення на рийку нових товарів;

-- оцінку ефективності інвестиційного проекту;

-- дослідження доцільності та планування най адекватнішої форми передавання технології в процесі створення, освоєння, розміщення на ринку.

Інноваційні менеджери вищого рівня відповідають за:

-- створення та стимулювання інноваційних умов на підприємстві;

-- розвиток творчого мислення, творчої активності розробників інновацій;

-- створення гнучких організаційних структур;

-- підготовку вибраних сегментів ринку до інноваційного продукту;

-- забезпечення ефективності й економічності інноваційних процесів;

-- підготовку виробництва та просування на ринки інноваційного продукту;

-- організацію обміну інформацією між відповідними підрозділами НДДКР для тісніших контактів і взаєморозуміння під час розроблення інновацій.

Відповіднодоцілейформуютьсятакінайважливішіфункціїінноваційнихменеджерів:

-- вивчення й оцінка світових тенденцій науково-технічного розвитку;

-- вироблення стратегічної інноваційної політики і механізмів її реалізації;

-- формування стратегічних, довго- і короткострокових цілей інноваційної діяльності;

-- розроблення планів, програм, проектів та їх виконання;

-- створення організаційно-виробничої структури і структури управління інноваційною діяльністю;

-- планування організації процесів розроблення інновацій (інноваційного процесу);

-- моніторинг і контроль за виконанням етапів, стадій інноваційного процесу в часі та синхронізації всіх видів діяльності;

-- управління персоналом підрозділів, які займаються інноваційними розробками і проектами;

-- оперативне управління, календарне планування роботи і контроль її виконання.

Зміст поняття “сучасне” та "інноваційне" підприємство

Сучасне підприємство -- це складна відкрита виробничо-господарська і соціальна система, яка:- складається із взаємозалежних частин (виробництв, цехів, дільниць, служб тощо), діяльність яких впливає на кінцевий результат виробництва; - взаємодіє із зовнішнім оточенням, з якого в систему надходять необхідні для виробничої діяльності фактори виробництва (входи) та в якому реалізуються і використовуються результати виробництва (виходи) -- продукція, роботи, послуги; - здійснює діяльність, спрямовану на задоволення потреб суспільства (зовнішнього середовища системи); - має властивості, що притаманні складним відкритим цілеспрямованим системам: здійснює певні процеси протягом життєвого циклу продукції; реагує на зміну зовнішнього оточення і самостійно забезпечує свій розвиток (володіє властивістю самоорганізації); - має характерне для складних систем поєднання властивостей цілісності та відокремленості, які певним чином впливають на її функціонування та розвиток.

Інноваційне підприємство (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо) - підприємство (об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг.

(ЗАКОН УКРАЇНИ Про інноваційну діяльність (ст.1) м. Київ, 4 липня 2002 року N 40-ІV )

Інноваційне підприємство втілює складну сукупність економічних відносин, пов'язаних із включенням відносин інтелектуальної власності в сферу матеріального виробництва. В загальноісторичному плані становлення інтелектуальної власності пов'язується з затвердженням авторського та патентного права, які виступають як аналог права капіталістичної власності на засоби виробництва. Адже інтелектуальна власність забезпечує товаровласникові інтелектуального продукту право розпоряджатися своїм товаром на ринку. В подальшому бурхливий розвиток науково-технічної революції, посилення інтеграції науки і виробництва викликав підвищений інтерес науковців і практиків до проблеми інтелектуальної власності, використання інтелектуальних продуктів.

Особливості застосування інжинірингу на підприємстві

Інжиніринг - сфера діяльності, що включає розробку питань створення об'єктів промисловості, інфраструктури тощо у формі надання на комерційній основі різних інженерно-консультаційних послуг з використання науково-технічних, технологічних та управлінських розробок. У цьому полягає його відмінність від ліцензійної торгівлі, де об'єктом купівлі-продажу є сама технологія в широкому розумінні. Тобто інжиніринг - це опосередкована форма передачі технології, оскільки надаються послуги з використання технологічних та інших науково-технічних розробок. Сторонами контракту при купівлі-продажу інжинірингових послуг виступають замовник і виконавець.

Інжинірингякособливаформавиробничоїдіяльностімаєтакіспецифічніособливості:

^ інжинірингові послуги мають виробничий характер в наслідок того, що вони спрямовані на створення об'єктів (як виробничих, так і невиробничих), поліпшення їх використання, збільшення обсягів реалізації продукції тощо;

^ послуги типу «інжиніринг» мають комерційний характер, тобто стають об'єктом купівлі-продажу з усіма особливостями та характерними рисами цього процесу;

V інжинірингові послуги втілюються не в матеріальній формі продукту, а в певному корисному ефекті, який може мати матеріальний носій (документи, креслення, розрахунки тощо), а може і не мати матеріального носія (управління процесом будівництва, навчання спеціалістів тощо);

інжинірингові послуги можуть відтворюватися, тобто тиражуватися на відміну від ліцензій і ноу-хау (на ринку інжинірингових послуг діють сотні операторів, що пропонують аналогічні послуги, а ціна на них визначається суспільно-необхідними витратами часу на їх надання). Внаслідок своєї універсальності інжиніринг застосовується при реалізації проектів найрізноманітнішого характеру: науково-дослідних, проектно-будівельних, виробничих, збутових тощо. Однак найбільшого поширення послуги типу «інжиніринг» набули в проектах капітального будівництва, де основною метою є оптимізація інвестицій.

Показники технічного рівня підприємства

Оцінку технічного рівня різногалузевих підприємств треба провадити періодично (один раз на кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступінь технічної оснащеності праці персоналу, рівень прогресивності застосовуваної технології, технічний рівень виробничого устаткування, рівень механізації та автоматизації основного й допоміжного виробництва. Найбільш важливі й типові для всіх підприємств (незалежно від галузевої належності)

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ ТЕХНІЧНОГО РІВНЯ ПІДПРИЄМСТВА

Ознаки групування показників	Показники
Ступінь технічної оснащеності праці	Фондоозброєність праці Енергоозброєність праці
Рівень прогресивності технології	Структура технологічних процесів за трудомісткістю Частка нових технологій за обсягом або трудомісткістю продукції Середній вік застосовуваних технологічних процесів Коефіцієнт використання сировини і матеріалів
Технічний рівень устаткування	Продуктивність (потужність) Надійність, довговічність Питома металомісткість Середній строк експлуатації Частка прогресивних видів у загальній кількості Частка технічно та економічно застарілого в загальному парку
Рівень механізації та автоматизації виробництва	Ступінь охоплення робітників механізованого працею Частка обсягу продукції, що виробляється за допомогою автоматизованих засобів праці

Об'єктивність такої оцінки можна забезпечити лише за умови не тільки методично правильного обчислення відповідних показників, а й порівняння їхньої динаміки на даному підприємстві за кілька років, а також порівняння з досягнутим рівнем на інших споріднених підприємствах. Для поглибленої аналітичної оцінки рівня технічного розвитку підприємства, необхідність у проведенні якої, як правило, виникає за розробки спеціальної перспективної програми, треба застосовувати також інші показники, включаючи ті з них, що характеризують галузеві особливості виробництва, а саме:

механоозброєність праці (відношення середньорічної вартості машин та устаткування до кількості робітників у найбільшій зміні);

коефіцієнт фізичного спрацювання устаткування;

коефіцієнт технологічної оснащеності виробництва (кількість застосовуваних пристроїв, оснастки та інструментів у розрахунку на одну оригінальну деталь кінцевого виробу);

рівень утилізації відходів виробництва;

рівень забруднення природного середовища;

частка екологічно чистої продукції.

Автоматизовані системи управління проектами

На сучасному етапі автоматизація проникає в усі сфери людської діяльності. Те, що автоматизація підприємства - це нагальна потреба, сьогодні ні в кого не викликає сумніву. Підприємства, у яких автоматизація впроваджена ширше, мають перевагу на ринку. Автоматизація підприємства дозволяє максимально скоротити вплив людського фактора на кінцевий результат. Зрозуміло, автоматизація підприємства споконвічно вимагає інвестицій, але за рахунок скорочення витрат на обслуговування й підвищення продуктивності, ці вкладення окупаються. Але автоматизація підприємства не обмежена лише таким процесом, як автоматизація основних для підприємства виробничих циклів, це й автоматизація управлінських процесів.

Так автоматизація підприємства може з успіхом поширюватися й на планування діяльності підприємства. Так ведення контролю за управлінням проектами підприємства може бути покладене на певний програмний продукт підприємства, що дозволяє на основі вихідних даних у загальному алгоритмі й одержувати кінцеву інформацію. Оскільки управління проектами для досліджуваного підприємства є основною сферою надання послуг, ми запропонували автоматизувати саме її.

У першу чергу, системи повинна підтримувати найпростіші функції ведення проектів, тобто дозволяти зберігати дані про кожен проект, включаючи задачі та оплати по проекту. Крім того, повинна бути можливість об'єднання виконавців по проектах і завданням.

Основне призначення подібної системи - підтримка проектів і завдань, видача завдань співробітникам і контроль виконання завдань і ходу проекту. Система повинна дозволяти оперативно одержувати інформацію про заплановане й фактично відпрацьованому часі по кожному проекті, кожному завданню в рамках проекту й по кожному виконавці в рамках завдання, а також про поточний стан виконання бюджету як по проекті в цілому, так і по кожному виконавці окремо.

Природно, подібна система повинна мати гнучку систему поділу прав користувачів.

Також ми виділили основні вимоги по системі : розроблювана система має бути клієнт-серверною, не вимагати переобладнання компанії, мати можливість розширюватися на основі цієї системи, бути легкою у користуванні, Забезпечувати захист інформації Діагностика функціонування системи на основі використання стандартних процедур технічних засобів системи, а також аналізу користувачем вихідних форм документів, повинна передбачувати виявлення відхилень від нормального процесу вирішення задач та виявлення порушень в роботі комп'ютерно-технічних засобів, а також програмних помилок, забезпечуючи експлуатаційний персонал відповідними діагностичними повідомленнями.

Розвиток і модернізація системи повинні проводитися шляхом:

- уточнення, нарощування чи заміни виконуваних функцій;

- модернізації технічних і програмних засобів по мірі розробки і впровадження нових поколінь комп'ютерів.

Структура і технологія програмного забезпечення системи повинні забезпечити простоту їх модернізації і розвитку, з можливістю збільшення розмірності задач і обсягів інформації, без суттєвих змін модулів управління, алгоритмів вирішення задач, а також можливості реалізації їх на нових ПК.

Персонал, який використовує систему повинен дотримуватися наступних вимог: ? пройти навчання і отримати навички роботи на ПК; ? дотримуватись технологічних інструкцій при роботі з системою в діалоговому режимі;? дотримуватись правил зберігання та копіювання інформації;? дотримуватись техніки безпеки при роботі на ПК.

Вхід в систему повинен здійснюватися через пароль (профіль користувача), відповідно кожен користувач матиме свої обмеження щодо перегляду, змін чи друку інформації

Проблеми фінансування інноваційного розвитку України одним із напрямків державної підтримки є створення умов, які б стимулювали венчурні інвестиції, і на сам перед - це залучення вітчизняних інвесторів у венчурні фонди. Як відомо, в Україні, на відміну від розвинутих країн, венчурними інвесторами не можуть бути приватні особи, пенсійні фонди і страхові компанії. Щоб залучити їх, необхідно забезпечити високий рівень державних гарантій, підвищити вимоги до венчурних фондів - за доходністю і напрямками вкладання коштів. Але це, у свою чергу, ускладнить процес створення цих фондів. Спеціалісти вважають, що на даному етапі розвитку венчурної індустрії акцент треба робити на тому, щоб зацікавити венчурними вкладеннями таких інвесторів, як великі підприємства і банки.

Другий напрямок державної підтримки це стимулювання інноваційної діяльності малих і

Середніх підприємств для того, щоб був постійний попит на венчурний капітал. Мова йде про невиконання норм Закону "Про інноваційну діяльність" в частині стимулювання інноваційної діяльності.

Ще одне важливе питання - це спрощена система оподаткування, яка сьогодні практично відмирає, оскільки поява нових законів приводить до постійної її зміни, і не в бік її подальшого спрощення. Наприклад, прийняття закону "Про обов'язкове державне пенсійне страхування". Згідно з цим законом, платники єдиного податку зобов'язані ще платити внески у Фонд обов'язкового державного соціального страхування і Пенсійний фонд. Сьогодні це одна з головних причин відмови багатьох малих підприємств від спрощеної системи і повернення їх до загальної системи оподаткування.

Ще одна проблема пов'язана з правами інтелектуальної власності. Тут необхідно звернути увагу на підхід, прийнятий у багатьох країнах: держава має страхувати ризики нових інноваційних компаній, але не повинна претендувати на доходи від їх бізнесу. Свої доходи держава отримує за рахунок податків від тих фірм, які створені на базі інновацій. Такий же підхід має відстоюватися і в Україні при розбудові венчурної індустрії: права на результати інтелектуальної діяльності, одержані за рахунок державного фінансування, повинні безоплатно передаватися розробникам - за умови впровадження їх в найкоротший період в економічний оборот на території України.

З іншого боку, необхідно захистити права приватного венчурного інвестора, який оплатив розробку нової ідеї до стадії продукту або прототипу.

Ліквідність інвестицій - дуже болісне питання для венчурного капіталу. Ліквідність інвестицій венчурного капіталу в Україні є ще більш невизначеною через такі причини: по-перше, відсутність ринку IPO; по-друге - відсутність довіри до українських компаній на світових ринках; по-третє - відсутність досвіду придбання компаній крупними українськими підприємствами.

Ця ситуація наглядно простежується в структурах угод, коли інвестування в акціонерний капітал найчастіше замінюється на негарантовані позики, або коли відбувається відхилення від класичного придбання неконтрольного пакету акцій до купівлі контрольного з розрахунком на майбутнього потенційного стратегічного партнера

Інший підхід, викликаний невпевненістю щодо ліквідності українських інвестицій, полягає в тому, що з самого початку має місце співінвестування з майбутнім потенційним стратегічним партнером або пошук технологій для інвестування за рекомендацією партнерів, які можуть стати стратегічними, якщо технологія буде успішною. Причиною цього є проблема так званого "виходу" венчурних інвесторів. Стратегія майбутнього "виходу", як правило, продумується венчурним інвестором завчасно.

Для розвитку цих механізмів "виходу", насамперед, необхідно розвивати фондовий ринок, створити мережу біржових площадок для продажу акцій інноваційних підприємств. Крім того, існує проблема пошуку самого стратегічного інвестора (в ролі якого, як правило, виступають великі промислові виробники), який був би зацікавлений у широкомасштабному тиражуванні наукоємної продукції та освоєнні значимих сегментів ринка.

Фінансування і стимулювання інноваційної діяльності

Найважливіший засіб активізувати інноваційну діяльність - заохотити й дати можливість її реалізувати. В умовах стабільного функціонування економіки об'єктивно підвищується роль економічної зацікавленості у результатах своєї праці. Методи економічного стимулювання інноваційної діяльності більш складні в розробці, але зустрічають менший опір при їх застосуванні. У їх основі завжди знаходиться прагнення керівників підприємства використати зацікавленість працюючих у підвищенні свого матеріального добробуту для стимулювання виконання необхідних задач.

У своїй масі стимулюватися повинна якісна, ефективна робота персоналу. Економічне стимулювання робітників на здійснення інноваційної діяльності повинно відбуватися саме через заробітну плату, в тому числі через її змінну частину - преміювання

Конкретна система матеріального стимулювання інноваційної діяльності передбачає економічне обґрунтування преміальних виплат. Найважливішим показником ефективності дії системи матеріального заохочення є співвідношення реально отриманого ефекту від використання певного методу стимулювання й витрат на його проведення. Згідно цього показника ефективною стає система матеріального стимулювання, що дає змогу одержати додатковий ефект, який перевищує за розмірами преміальні виплати. Критерій ефективності можна подати у вигляді рівняння:

де - розмір економічного ефекту, одержаний унаслідок дії системи стимулювання;

- сума виплат персоналу підприємства згідно з системою матеріального стимулювання.

Різниця між цими двома показниками являє собою додатковий абсолютний прибуток підприємства, отриманий унаслідок дії системи матеріального стимулювання. Розрахувати його можна за допомогою рівняння: 

де - додатковий абсолютний прибуток підприємства, отриманий унаслідок дії системи матеріального стимулювання.

У кожному конкретному випадку досягнення критерію ефективності системи матеріального стимулювання є результатом економічно обґрунтованого вибору показників, умов і нормативів преміювання [5].

У механізмі стимулювання інноваційної діяльності повинні бути закладені, крім позитивних, і негативні стимули, зокрема фінансові. Останні - це сукупність стимулів штрафного характеру, дія яких спрямована на тих працівників, які з суб'єктивних причин не підкоряються вимогам організації виробничого і творчого процесу. Негативні стимули, як і позитивні, поділяються на економічні й моральні, що пояснюється необхідністю комплексного впливу на всю сукупність інтересів працівника.

Крім цих заходів державного фінансування в деяких країнах невеликим компаніям виявляється допомога в патентній діяльності. У США, наприклад, за рахунок бюджетних коштів у такий спосіб оплачується до 50% усіх витрат, зв'язаних з одержанням охоронних документів. Подібні дії є серйозним стимулом - на відповідних фінансових умовах у країні видається 25% усіх патентів. У ряді заходів, що складають державну систему стимулювання винахідництва, важливе місце належить установленню пільгового порядку сплати мита у залежності від важливості винаходу і статусу винахідника. У США діє 50%-ве зниження мита для незалежних винахідників, некомерційних організацій і малих фірм.

Размещено на Allbest.ru

...