Теорії інновацій

Зарубіжний досвід державної підтримки інноваційної діяльності

В інноваційно-розвинених країнах світу, де інноваційна продукція становить понад 50% усієї виробленої і реалізованої продукції, інвестиції в інноваційну діяльність забезпечують 60-0% приросту ВВП. При цьому формування механізму управління науково-технічною політикою є важливим чинником оптимального розвитку науково-технічного потенціалу.

В розвинених країнах, зокрема США, принципи формування державної інноваційної політики включають:

1) урядову підтримку фундаментальних досліджень і одночасно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослідження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише ті довгострокові прикладні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), що мають потенційно велике значення для держави;

2) встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що в основному покладено на Адміністративно-бюджетне управління. При цьому процес формування пріоритетів спрямований на розширення асигнувань на НДДКР і регулювання їхнього розподілу;

3) стимулювання перебудови промисловості згідно з планом економічного відродження фактично є непрямим фінансуванням НДДКР з боку приватного сектора (особливо перспективних робіт, прискорення впровадження нововведень).

Типи моделей науково-інноваційного розвитку розвинутих країн:

1. Країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великих цільових проектів, що охоплюють всі стадії науково-виробничого циклу. Як правило, такі країни мають значну частку інноваційного потенціалу в оборонному секторі (США, Англія, Франція).

2. Країни, орієнтовані на розповсюдження нововведень, створення сприятливого інноваційного середовища, раціоналізацію всієї структури економіки (Німеччина, Швеція, Швейцарія).

3. Країни, що стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної інфраструктури, забезпечення сприйняття до досягнень науково-технічного прогресу, координація дій різноманітних секторів у галузі науки і технологій (Японія, Південна Корея).

В США органами державного регулювання інноваційної діяльності є:

Американський науковий фонд;

Американська наукова рада;

Національна космічна агенція;

Національне бюро стандартів;

Національний інститут охорони здоров'я;

Міністерство оборони;

Національний центр промислових досліджень;

Національна академія наук;

Національна технічна академія;

Американська асоціація сприяння розвитку науки.

В Японії провідну роль у визначенні стратегії розвитку промисловості, розробці НДДКР та їх впровадження відіграє Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості. Під егідою даного міністерства знаходиться і Японська асоціація промислових технологій, яка займається експортом та імпортом ліцензій. Існує довгострокова програма науково-технічного розвитку країни, здійснюється стимулювання прикладних досліджень і закупівля ліцензій за кордоном. В реалізації НТП акцент робиться на великі корпорації. В цілому державна політика направлена на перетворення Японії з імпортера ліцензій в експортера.

Японська модель інтеграції науки і виробництва передбачає будівництво абсолютно нових технополісів, які зосереджують науково-дослідні роботи і промислове виробництво.

Досвід Японії в досягненні високої конкурентоспроможності характеризується вченими як “економічне диво” внаслідок швидкого економічного зростання, надзвичайно гнучкої пристосованості до змін міжнародного ринку і здатності творчо й ефективно здійснювати інноваційну діяльність. Тому серед розвинених країн світу особливо виділяється інноваційна стратегія Японії.

Основні напрямки інноваційної політики Японії:

1. Підтримання дослідників та вдосконалення науково-технічної бази.

2. Реформування сфери освіти та створення нової сучасної інфраструктури.

3. Збільшення фінансування ефективних досліджень.

4. Усебічна підтримка приватних НДДКР, включаючи субсидування та захист інтелектуальної власності.

5. Підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва.

6. Підвищення якості освіти в технічних вузах.

7. Посилення зв'язків між приватним сектором та університетами.

Для розбудови динамічної економіки ЄС у 2000 році були об'єднані національні інноваційні системи країн ЄС в єдину мережу. Одночасно з цим проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі з метою об'єднання зусиль вчених різних країн.

Німеччина, Англія, Франція є провідними країнами у складі Євросоюзу. Євросоюз велику увагу приділяє активізації інноваційної діяльності.

Основні напрямки інноваційної політики ЄС:

вироблення єдиного антимонопольного законодавства;

використання системи прискореної амортизації обладнання;

пільгове оподаткування науково-дослідних робіт;

пряме фінансування підприємств для стимулювання інновацій в галузі новітніх технологій;

стимулювання співробітництва університетської науки і фірм, що виробляють наукомістку продукцію.

функціонуючих малих компаній; кошти університетів та інших навчальних закладів, промислових корпорацій, приватних осіб - організаторів власних «інкубаторів», пожертвування.

Важливою складовою підтримки інноваційної діяльності з боку загальнодержавних та регіональних органів влади в країнах Західної Європи є інфраструктурне забезпечення. Послуги винахідникам, підприємцям, суб'єктам венчурного капіталу надають торгово-промислові палати. Вони не лише реєструють нові підприємства, але й розповсюджують необхідне для роботи підприємств інформацію, проводять виставки, надають допомогу в організації коопераційних зв'язків в пошуках ринків збуту продукції, сировини, матеріалів. При торгово-промислових палатах функціонують учбові заклади для осіб, які бажають займатися підприємницькою діяльністю, і для осіб, які намагаються отримати професійну освіту. Торгово-промислові палати суттєво фінансуються за рахунок місцевих органів влади.

Моніторинг інновацій як основа інноваційних змін підприємства. Систематичне новаторство. Джерела інформації для розроблення нових продуктів.

інноваційна діяльність підприємства має бути чітко зорієнтована на створення або залучення тих новацій, які за існуючих умов можуть дати найбільшу віддачу. Це можливе лише за умов моніторингу (від лат. -- той. що контролює, попереджає) кон'юнктури ринку і систематичного цілеспрямованого новаторства. Моніторинг інновацій - це безперервне комплексне спостереження і контроль за створенням, впровадженням, поширенням і використанням інновацій. Систематичне новаторство -- цілеспрямований пошуку змін, ставлячи перед собою прості завдання, комбінуючи існуючі ресурси у нових, продуктивніших поєднаннях, що завжди забезпечує можливість конкретної новизни. Виникнення ідеї, донесення її до суспільства залежить від інформаційної діяльності. Наукова інформація - це результат науково-дослідницької діяльності. Вона здобувається у процесі пізнання навколишнього світу і відображає його закономірності.

Відомості про наукові досягнення, розвиток техніки, створення винаходів, промислових зразків та інших об'єктів творчості, нагромаджені в процесі пізнання і виробничої діяльності, які передаються, використовуються у виробництві, дістали назву науково-технічної інформації.

Науково-технічна інформація (НТІ) є продуктом діяльності людини у сфері науки, техніки і виробництва. Технічна інформація є результатом творчої переробки наукової інформації, продуктом діяльності технологів, конструкторів, що впроваджують досягнення науки у виробництво. До неї належить також передовий виробничий досвід, втіленням якого є праця винахідників і раціоналізаторів. Економічну інформацію можна розцінювати як відомості та дані, що відображають структуру суспільства, взаємовідносини та ступінь відповідності між продуктивними силами та виробничими відносинами або специфіку економічного розвитку галузей національної економіки і галузей промисловості. Інформаційна взаємодія - це постійний обмін інформацією про різні явища і процеси діяльності для того, щоб успішно керувати численними об'єктами навколишнього світу, неодмінна умова функціонування й розвитку будь-якої економічної системи Таким чином, роль інформації в інноваційній діяльності базується на принципі нерозривності тріади: мета - потреби - бази.

Державне управління інноваційною діяльністю в Україні : рівні та засоби

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється, зокрема шляхом:- визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

- формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

- захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

- фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

- стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

- підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Держава забезпечує фінансову та організаційну підтримку інноваційної діяльності на усіх рівнях законодавчої та виконавчої влади.

Верховна Рада України визначає єдину державну політику у сфері інноваційної діяльності, а саме:

- створює законодавчу базу для сфери інноваційної діяльності;

- затверджує пріоритетні напрями інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або у складі Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля;

- в межах Державного бюджету України визначає обсяг асигнувань для фінансової підтримки інноваційної діяльності.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і районні ради відповідно до їх компетенції:

- затверджують регіональні інноваційні програми, що кредитуються з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів;

- визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів для фінансової підтримки регіональних інноваційних програм і доручають Раді міністрів Автономної Республіки Крим, делегують повноваження обласним і районним державним адміністраціям фінансування регіональних інноваційних програм через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їх регіональні відділення) у межах виділених у цих бюджетах коштів.

Представницькі органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради відповідно до їх компетенції:

- затверджують місцеві інноваційні програми;

- у межах коштів бюджету розвитку визначають кошти місцевих бюджетів для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм;

- створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів, затверджують їх статути чи положення про них, підпорядковують їх своїм виконавчим органам;

- доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих інноваційних програм за рахунок коштів місцевого бюджету через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (їх регіональні відділення) або через комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи;

- затверджують порядок формування і використання коштів комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ.

Кабінет Міністрів України:

- здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності;

- готує та подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або в рамках Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

- здійснює заходи щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності;

- сприяє створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності;

- створює спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, затверджує їх статути чи положення про них, підпорядковує ці установи спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності;

- готує та подає Верховній Раді України як складову частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової підтримки виконання інноваційних проектів через спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи;

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності:

- здійснює заходи щодо проведення єдиної науково-технічної та інноваційної політики;

- готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм і щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування;

- готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розробляє статути чи положення про ці установи;

- затверджує порядок формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і контролює їх діяльність;

- доручає державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

Центральні органи виконавчої влади:

- здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації інноваційної політики у відповідній галузі економіки, створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації;

Основні принципи формування інноваційної політики та умови їх реалізації

Під інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Принципи формування інноваційної політики-- це норми, правила поведінки організації, що встановлюють взаємозв'язок між розвитком підприємства і напрямами його інноваційної діяльності. До принципів формування інноваційної політики можна віднести: орієнтацію на потреби ринку, цілеспрямованість, комплексність, планомірність, інформаційна забезпеченість. Їх реалізація залежить від таких умов:

1) урядова підтримка фундаментальних досліджень;

2) пріоритет інновацій над традиційним виробництвом;

3) свобода наукової і науково-технічної творчості;

4) правова охорона та патентний захист інтелектуальної власності;

5) інтеграція наукової, науково-технічної діяльності й освіти;

6) підтримка конкуренції у сфері науки і техніки, інноваційної діяльності;

7) концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах НДДКР;

8) створення загальногосподарського, інноваційного клімату; заохочення відновлення капіталу особливими пільгами при впровадженні нових, що раніше не використовувались у виробництві, видів устаткування, сировини, матеріалів, енергії;

9) заохочення розвитку відсталих районів і стримування зростання існуючих агломерацій;

10) підготовка та перепідготовки кадрів для нових і новітніх

галузей виробництва;

11) сприяння розвитку міжнародного наукового співробітництва;

12) ефективність (економічність) інноваційних процесів.

У чому полягає різниця понять «інновації» й «інвестиції»?

Поняття інновації і інвестування пов'язані між собою,

оскільки поняття інновація засновано на інвестуванні. Термін інвестиція

походить від лат. investio - (одягаю), що визначає першу частину слова

інновація (investio + novatio). Інновамція -- нововведення в галузі техніки, технології, організації праці або управління, засноване на використанні досягнень науки і передового досвіду; кінцевий результат інноваційної діяльності.

Інновація -- 1) вкладення коштів в економіку, що забезпечує зміну техніки та технології; 2) нова техніка, технологія, що є результатом досягнень науково-технічного прогресу. Істотним чинником інновації є розвиток винахідництва, раціоналізації, поява великих відкриттів

Інвестимція- видатки на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов'язані з цим зміни оборотного капіталу, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал.

Мотивація та стимулювання інноваційної діяльності на підприємстві

Розуміння внутрішніх механізмів мотивації та стимулювання до інноваційної діяльності дає змогу менеджерам виробити ефективну політику у цій сфері трудових відносин, створити „режим найкращого сприяння” для тих, хто прагне вдосконалення як своєї роботи, так і діяльності організацій загалом. Мотив - це актуалізована потреба людини, яка спонукає її до певних дій і вчинків, внаслідок яких потреба може бути задоволена, а стимул - спонукати до дій, зумовлених зовнішніми чинниками. Мотив є внутрішньою спонукальною причиною, що обумовлює дії і вчинки суб'єкта, тоді як

стимул більше асоціюється із втручанням зовнішніх сил (чинників) у вибір суб'єктом управління певного типу поведінки. Дослідження показують, що мотиваційний механізм буде ефективним лише тоді, коли ґрунтуватиметься не на засадах адміністративного впливу, а на економічних важелях, завдяки чому керуючий вплив здійснюватиметься у режимі саморегуляції. Так формується інноваційно-активна поведінка працівників організацій - поведінка, яка передбачає їх високу ініціативність щодо участі у вирішенні проблем організацій, результатом чого є створення і впровадження новацій, спрямованих на реалізацію завдань інноваційного розвитку. Рушійною силою мотиваційного механізму інноваційної діяльності є система стимулів. Умови стимулювання для вищого менеджменту визначають власники організацій, які повинні у систему стимулювання закладати залежність винагороди менеджерів від результативності та ефективності їх рішень і керівних дій. Варто зазначити, що методи стимулювання інноваційної діяльності прямої і непрямої дії мають різне мотиваційне навантаження. Так, методи прямої дії безпосередньо пов'язані із досягненням остаточного результату - комерційної вигоди від упровадження новації. Тоді як методи непрямої дії якраз і спрямовані на формування сприятливого для інноваційної діяльності середовища.

Управління інноваційним розвитком підприємства: сутність та складові

Інноваційний розвиток підприємств є складовою частиною інноваційного

розвитку економіки і важливим аспектом відтворення виробничих відносин, що полягає: у оновленні складу і побудови основних фондів і удосконаленні

організації їх використовування як на стадії формування, так і науково-

технічної підготовки виробництва.

Інноваційна діяльність є однією з основних складових процесу

забезпечення успішного функціонування підприємств. Тому сучасні

економічні умови вимагають інтенсивної інноваційної діяльності, ефективної

організації досліджень та розробок, нововведень, зниження інноваційних

ризиків, стратегічного управління в інноваційній діяльності кожного підприємства.

Серед стримуючих чинників інноваційного розвитку підприємств вагоме місце посідає недостатня кількість та різноманітність джерел фінансування, серед яких головним джерелом фінансування інноваційної діяльності підприємств України є кошти самих підприємств. Це не дає змогу суб'єктам господарювання реалізовувати ефективну інноваційну політику, тому важливим завданням є пошук та залучення фінансових ресурсів в інноваційний сектор.

Методи вибору інноваційного продукту підприємством та чинники успішної його реалізації

Оцінка та відбір інноваційних проектів може базуватися на різних методиках та орієнтуватися на різні критерії. Вибір методики та критеріїв залежить від специфіки інноваційного проекту, типу галузі та ряду інших факторів. Загалом економічна ефективність інноваційних проектів залежить від таких чинників:

Перше: при оцінці ефективності інновацій необхідно враховувати не лише загальний обсяг доходу (корисного результату), який очікується за весь строк корисного використання нововведення, але і його приріст, порівняно з аналогами. Друге: ефективність інновацій переважно залежить від життєздатності проекту, тому рекомендується розрізняти:

а) розрахунковий рік впровадження;

б) перший рік після закінчення нормативного строку освоєння нововведення;

в) початковий строк корисного використання інновацій;

г) строк корисного використання нововведення;

д) останній рік строку корисного використання інновацій.

Третє: при оцінці ефективності нововведень, на відміну від оцінки ефективності інвестицій, слід більше приділяти уваги процесу вибору найкращого варіанту з можливих. При відборі найкращого варіанту необхідно забезпечити їх зіставлення не лише за фактором часу, але й за обсягом виробництва нової продукції (робіт), та за якісними соціальним та екологічними факторами. Четверте: методи оцінки ефективності інновацій мають враховувати державні інтереси, інтереси творців, виробників, споживачів та бюджетів, водночас методи оцінки ефективності інвестицій дублюють один одного і дають можливість оцінити ефективність інвестицій лише з позицій інвестора при заданих ним обмеженнях.

П'яте: методи оцінки ефективності нововведень мають містити показники інтегрального (загального) ефекту від створення, виробництва та експлуатації нововведень, що дає можливість не лише дати загальну (комплексну) оцінку ефективності нововведення, але й визначити внесок кожного з учасників інвестиційної діяльності.

Шосте: для оцінки ефективності нововведень доцільно застосовувати не лише методи дисконтування, але й методи компаундингу та ануїтету, у цьому випадку з'являється можливість визначити економічний ефект за кожним роком корисного використання нововведення та найкраще прив'язати показники ефективності з реальними господарськими процесами, які будуть здійснюватися в економіці. Сьоме: оцінка ефективності нововведень обумовлює використання двох норм доходу на капітал: норму для приведення одноразових витрат до розрахункового року, яка приблизно має відповідати нормі прибутку, яку гарантує банк інвесторам за депозитними рахунками; друга норма доходу узгоджує інтереси інвесторів та виробників нововведень. До речі, методи оцінки ефективності інвестицій ґрунтуються тільки на єдиній нормі доходу на капітал.

Моніторинг інновацій: сутність, об'єкти, групування даних про інновації

Моніторинг інновацій - це безперервне комплексне спостереження і контроль за створенням, впровадженням, поширенням і використанням інновацій. Вхідна інформація моніторингу заходів державної інноваційної політики поділяється на дві частини:

- дані про зміст заходів державної інноваційної політики;

- показники, що характеризують наслідки реалізації заходів інноваційної політики. Об'єктів спостереження, тобто їх моніторингу, може бути безліч. Наприклад, моніторинг забруднення навколишнього середовища, моніторинг і захист гідросфери, моніторинг впровадження певного закону і наслідків від його дії, моніторинг окремих соціальних процесів, моніторинг громадської думки населення, моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів, моніторинг економіки тощо.

Процес збирання інформації для завантаження бази даних моніторингу включає декілька процедур, що здійснюються силами аналітиків:

а) відбір документів, виданих органами державної влади і управління, що містять заходи інноваційної політики (на початковому етапі роботи моніторингу, в період його випробування та відбору відповідних державних актів для завантаження бази даних може бути частковим - за певні роки або з певних розділів державної макроекономічної політики);

б) організація стеження за прийняттям нових державних актів інноваційної політики і залучення їх до масиву вхідної інформації моніторингу по мірі публікації актів;

в) вибірка з тексту державних актів та чітке формулювання заходів інноваційної політики;

г) експертне визначення очікуваних наслідків проведення заходів інноваційної політики та економічних показників, що характеризують ці наслідки (хід та ступінь виконання заходів);

д) представлення вхідних даних у формі, що відповідає прийнятій логічній структурі бази даних моніторингу (кодування їх для завантаження бази даних).

Після проведення перелічених процедур здійснюється завантаження бази даних моніторингу.

Інноваційні проекти: сутність, види, умови реалізації

Інноваційний проект - комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів щодо створення і реалізації інноваційного продукту і інноваційної продукції. Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розробка, виробництво і реалізація інноваційного продукту і інноваційної продукції, що відповідають вимогам статей 14 і 15 ЗАКОН УКРАЇНИ Про інноваційну діяльність. Що ж до видів проектів, то їх можна поділити на: дослідні та венчурні проекти. Дослідницькі проекти мають високий ступінь невизначеності відносного економічного ефекту і характеризуються високим ризиком, тому фінансові інститути та інші структури, орієнтовані на одержання прибутку, не зацікавлені в їх інвестуванні. Венчурні проекти пов'язані зі створенням нових підприємств, виготовленням дослідних зразків або партії продукції, придбанням обладнання та іншими великими і дорогими роботами. В залежності від рівня науково-технічної значимості розрізняють наступні венчурні проекти:

модернізаційний - конструкція прототипу або базова технологія кардинально не змінюються; новаторський - конструкція нового виробу істотно відрізняється від старої; випереджаюче - конструкція заснована на випереджальних технічних рішеннях; піонерний - з'являються раніше не існуючі матеріали, конструкції, технології, які виконують старі й нові функції.

Залежно від масштабності вирішуваних завдань інноваційні проекти поділяються на:. Монопроекти; мультіпроекти; мегапроекти. Формування інноваційних проектів для вирішення найважливіших науково-технічних проблем (завдань) забезпечує: комплексний, системний підхід до вирішення конкретного завдання (мети) науково-технічного розвитку; кількісну конкретизацію цілей науково-технічного розвитку і строге відображення кінцевих цілей і результатів проекту в управлінні інноваціями; наскрізне безупинне управління процесами створення, освоєння, виробництва і споживання інновацій; обґрунтований вибір шляхів найбільш ефективної реалізації цілей проекту; збалансованість ресурсів, необхідних для реалізації інноваційного проекту; міжвідомчу координацію й ефективне управління складним комплексом робіт із проекту.

Реалізація задуму інноваційного проекту забезпечується учасниками проекту. У залежності від виду проекту в його реалізації можуть брати участь від однієї до кількох десятків (іноді сотень) організацій.

Техніка і технологія як домінуючі складові техніко-технологічної бази підприємства

Техніко-технологічна база (ТТБ) підприємства виробничої сфери -- системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції (виконання робіт, надання послуг), здійснюваний за допомогою машинної техніки (устаткування, приладів, апаратів), різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

Основу техніко-технологічної бази підприємства становлять знаряддя праці - машини, устаткування, прилади. Від ступеня їх розвитку залежать масштаби використання предметів праці - сировини, палива, різних видів енергії, допоміжних матеріалів тощо. Водночас розширення складу предметів праці прискорює процес розвитку засобів праці, особливо знарядь виробництва. Це, зокрема, наочно простежується в сучасну епоху, коли освоєння нових видів сировини, енергії, матеріалів значною мірою визначає бурхливий прогрес техніки. При цьому під технікою розуміють сукупність речовинних факторів виробництва (засобів і предметів праці), в яких матеріалізовані нові знання і вміння людини.

Технологія (від грецької techo- мистецтво і logos - слово, вчення) розглядається як спосіб перетворення речовини, енергії, інформації в процесі виготовлення продукції, обробки і переробки матеріалів, складання готових виробів, контролю якості та управління.

Показники оцінки техніко-технологічного рівня підприємства

До загальних показників, які характеризують техніко- технологічну базу підприємства, належать фондоозброєність, фондоємкість, енергооснащеність і електроозброєність праці. Найбільш загальним показником техніко-технологічної бази підприємства є фондоозброєність праці. Вона визначається як співвідношення середньорічної вартості основних виробничих фондів і середньоблікової чисельності працюючого виробничого персоналу.

Фондоємкість - це показник, який є зворотним до фондоозброєності, що показує потребу в основному капіталі (основних фондів) на одиницю виробленої продукції.

Коефіцієнт енергооснащеності праці встановлюється як потенційний, плановий і фактичний. Потенційний коефіцієнт енергооснащеності праці визначається поділом встановленої потужності всіх джерел енергії (теплової, електричної) на число робітників у зміні, в якій їх зайнято найбільше, або на загальну їх чисельність. Плановий - те ж саме співвідношення показників, з врахуванням можливого використання у плановому періоді енергії. Фактичний коефіцієнт енергооснащеності розраховується поділом кількості споживаної енергії усіх видів на загальну чисельність робітників або промислово-виробничого персоналу. Кількість спожитої енергії вимірюється в тонах умовного палива.

Електроозброєність праці визначається шляхом поділу встановленої потужності електричних двигунів або спожитої електроенергії на середньоспискову чисельність промислово-виробничого персоналу.

Напрямки і форми техніко-технологічного розвитку підприємств

Уся сукупність сучасних напрямків НТП слугує фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємства. Технічний розвиток відображає процес формування та вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати його господарської діяльності.

Техніко-технологічна база (ТТБ) підприємства виробничої сфери -- системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції (виконання робіт, надання послуг), здійснюваний за допомогою машинної техніки (устаткування, приладів, апаратів), різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

Технічний розвиток як об'єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні форми, що мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати відтворення основних фондів підприємства (від капітального ремонту знарядь праці до розширення та нового будівництва певних виробничих ланок). Із сукупності форм технічного розвитку варто виокремлювати такі, які характеризують, з одного боку, підтримування техніко-технологічної бази підприємства, а з другого -- її безпосередній розвиток шляхом удосконалення і нарощування.

Стратегічні напрямки техніко-технологічного розвитку підприємства:

1) кардинальне підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому й вітчизняному ринках;

2) розробка й широке впровадження ресурсозберігаючих технологій;

3) скорочення до максимально можливого рівня витрат ручної праці, покращення її умов і безпеки;

4) здійснення всебічної екологізації виробництва.

Заходи техніко-технологічного розвитку підприємства:

1) науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи;

2) створення, освоєння нових і підвищення якості тих видів продукції, що виготовляються:

- створення та освоєння випуску нових видів продукції;

- організація виробництва за ліцензіями або продукції, створеної іншими організаціями;

- розробка нових стандартів (технічних умов), складання карт технічного рівня;

- сертифікація продукції;

- зняття з виробництва застарілих видів продукції;

- запровадження прогресивної технології, модернізація та автоматизація виробничих процесів;

- розробка та застосування нових технологій;

- запровадження нових видів устаткування та інструменту;

- технічне переоснащення і модернізація устаткування;

- механізація ручної праці;

- автоматизація виробництва і процесів управління.

Еволюційна форма технічного розвитку характеризується поступовим, безперервним удосконаленням традиційних технічних засобів і технологій, накопиченням в них цих удосконалень. Такий процес може тривати досить довго, та забезпечувати, особливо на початкових етапах, істотні економічні результати.

Інноваційні проекти: сутність, види, умови реалізації

Інноваційний проект - комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції (ЗУ “Про інноваційну діяльність”)

Поняття "інноваційний проект" може розглядатися як: форма цільового управління інноваційною діяльністю; процес здійснення інновацій; комплект документів.

Як форма цільового управління інноваційною діяльністю інноваційний проект являє собою складну систему взаємозумовлених і взаємопов'язаних за ресурсами, термінами і виконавцями заходів, спрямованих на досягнення конкретних цілей (завдань) на пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки. Як процес здійснення інновацій -- це сукупність виконуваних у визначеній послідовності наукових, технологічних, виробничих, організаційних, фінансових і комерційних заходів, що приводять до інновацій. У той же час інноваційний проект -- це комплект технічної, організаційно-планової і розрахунково-фінансової документації, необхідної для реалізації цілей проекту . Інноваційний проект -- це система взаємопов'язаних цілей і програм їхнього досягнення, що являють собою комплекс науково-дослідних, дослідно-конструкторських, виробничих, організаційних, фінансових, комерційних та інших заходів, відповідним чином організованих, оформлених комплектом проектної документації, що забезпечують ефективне вирішення конкретного науково-технічного завдання, вираженого в кількісних показниках і приводить до інновації.

Різноманіття можливих цілей і завдань науково-технічного розвитку передбачає велику різноманітність видів ІП

Загальноприйнятою класифікації їх не існує.

Класифікаційні ознаки ІП: період реалізації проекту, характер цілей проекту, вид задовольняє потреби, тип інновацій, рівень прийнятих рішень

Інноваційний проект є процесом, що відбувається в часі, охоплює наступні етапи:

* Формування інноваційної ідеї (задуму). * Розробка проекту. * Реалізація проекту. * Завершення проекту.

Інноваційні проекти можуть формуватися як у складі науково-технічних програм, реалізуючи завдання окремих напрямків (завдань, розділів) програми, так і самостійно, вирішуючи конкретну проблему на пріоритетних напрямках розвитку науки і техніки.

Формування інноваційних проектів для вирішення найважливіших науково-технічних проблем (завдань) забезпечує:

комплексний, системний підхід до вирішення конкретного завдання (мети) науково-технічного розвитку;

кількісну конкретизацію цілей науково-технічного розвитку і строге відображення кінцевих цілей і результатів проекту в управлінні інноваціями;

наскрізне безупинне управління процесами створення, освоєння, виробництва і споживання інновацій;

обґрунтований вибір шляхів найбільш ефективної реалізації цілей проекту;

збалансованість ресурсів, необхідних для реалізації інноваційного проекту;

міжвідомчу координацію й ефективне управління складним комплексом робіт із проекту.

Реалізація задуму інноваційного проекту забезпечується учасниками проекту.

Види інноваційних проектів за основними типами:

1. За періодом реалізації проекту: короткострокові (1-2 роки), середньострокові (до 5 років) і довгострокові (більше 5 років);

2. За характером цілей проекту: кінцеві і проміжні;

3. По виду потреб, що задовольняються орієнтовані на задоволення існуючих потреб або на створення нових потреб;

4. За типом інновацій, можуть бути введення нового або усовершен-запозичених продукту, створення нового ринку, освоєння нового джерела сировини або напівфабрикатів, реорганізація структури управління;

5. За рівнем прийнятих рішень, можуть носити міжнародний федеральний, регіональний, галузевий і фірмовий характер;

6. З точки зору масштабності вирішуваних завдань інноваційні проекти поділяються наступним чином:

а) монопроекти - проекти, що виконуються, як правило, однією організацією або навіть одним підрозділом; відрізняються постановкою однозначної інноваційної мети (створення конкретного виробу, технології), здійснюються в жорстких часових і фінансових рамках, потрібно координатор абокерівник проекту;

б) мультипроекти - видаються у вигляді комплексних програм, що поєднують десятки монопроект, спрямованих на досягнення складної інноваційної мети, такої, як створення науково-технічного комплексу, рішення великої технологічної проблеми, проведення конверсії одного або групи підприємств військово-промислового комплексу; потрібні координаційні підрозділи;

в) мегапроекти - багатоцільові комплексні програми, що поєднують ряд мультипроектам і сотні монопроект, пов'язаних між собою одним деревомцілей; вимагають централізованого фінансування та керівництва з координаційного центру.

Сутнісна характеристика життєвого циклу проекту та його етапів

Інноваційний проект -- це система взаємопов'язаних цілей і програм їхнього досягнення, що являють собою комплекс науково-дослідних, дослідно-конструкторських, виробничих, організаційних, фінансових, комерційних та інших заходів, відповідним чином організованих, оформлених комплектом проектної документації, що забезпечують ефективне вирішення конкретного науково-технічного завдання, вираженого в кількісних показниках і приводить до інновації. Життєвий цикл проекту - це період часу від задуму проекту до його закінчення, який може характеризуватися моментом здійснення перших витрат за проектом (поява проекту) й отриманням останньої вигоди (ліквідація проекту).

Життєвий цикл проекту є концепцією, що розглядає проект як послідовність фаз, подій та етапів, кожна з яких має свою назву та часові межі.

Життєвий цикл інноваційного проекту починається з фундаментальних досліджень, передбачає прикладні і дослідно-конструкторські розробки. Потім починається освоєння промислового виробництва нових виробів (випробування і підготовка виробництва). Потім процес промислового виробництва, де знання матеріалізуються, і це стадія передбачає 2 етапу: промислового виробництва і реалізація продукції. За виробництвом інновацій слід їм використання кінцевим споживачем з наданням послуг за налагодження, обслуговування, навчання персоналу. Кожна фаза розробки й реалізації проекту має цілі й завдання. Проект орієнтується на законодавчо-правові основи, що становить правову зону проекту, з їхньої основі полягають контракти та інші правові документи. Проект створює фінансову зону і орієнтується на інвестиційний ринок.

Як правило проектний цикл поділяють на три фази: передінвестиційну, інвестиційну та експлуатаційну, які, у свою чергу, розгалужуються на стадії.

Передінвестиційна фаза (Преідентифікація - стадія визначення інвестиційних можливостей, як правило, пов'язана з отриманням інформації потенційними інвесторами про інвестиційні можливості, які виникають на різних рівнях, - від сектора економіки до підприємства.) включає такі стадії:

* преідентифікація;* ідентифікація;* підготовка* розробка та експертиза;* детальне проектування.

Інвестиційна фаза охоплює роботи, які можна об'єднати у такі стадії:

* підготовка і проведення тендерів;* інженерно-технічне проектування;* будівництво;* виробничий маркетинг;* навчання персоналу.

Основними стадіями експлуатаційної фази є:

* здавання в експлуатацію (е граничною між інвестиційною та експлуатаційною фазами, тому може перебувати і в одній, і в іншій);* виробнича експлуатація;* заміна та оновлення;* розширення та інновації;* заключна оцінка проекту.

Передінвестиційна фаза проекту	Інвестиційна фаза проекту
Передінвестиційні дослідження і планування проекту	Розробка документації та підготовка до реалізації	Проведення торгів і укладення контрактів	Реалізація проекту	Завершення проекту
1. Вивчення прогнозів	1. Розробка плану проектно-вишукувальних робіт	1. Заключенні контрактів	1. Розробка плану реалізації проекту	1. Пусконалагоджувальні роботи
2. Аналіз умов для втілення початкового задуму, розробка концепції проекту	2. Завдання на розробку ТЕО і розробка ТЕО	2. Договір на поставку обладнання	2. Розробка графіків	2. Пуск об'єкта
3. Передпроектне обгрунтування інвестицій	3. Узгодження, експертиза та затвердження ТЕО	3. Договір на підрядні роботи	3. Виконання робіт	3. Демобілізації ресурсів, аналіз результатів
4. Вибір та узгодження місця розміщення	4. Видача завдання на проектування	4. Розробка планів	4. Моніторинг і контроль	4. Експлуатація
5. Екологічне обгрунтування	5. Розробка, погодження та затвердження		5. Коригування плану	5. Ремонт і розвиток виробництва
6. Експертиза	6. Прийняття остаточного рішення про інвестуванні		6. Оплаті виконаних робіт	6. Закриття проекту, демонтаж обладнання

Особливості управління реалізацією інноваційних проектів

Управління інноваційними проектами розглядають як:

1) систему функцій (З позицій функціонального підходу до управління ІП процес управління полягає в реалізації функцій. Кожна управлінська функція це також процес, що складається із серії взаємозалежних дій. Процес управління реалізується за допомогою всіх 10 функцій менеджменту);

2) процес прийняття управлінських рішень (управління ІП - це виконання визначеної послідовності взаємозалежних етапів:* визначення цілей; формулювання обмежень і критеріїв ухвалення рішення; розробка альтернатив; оцінка і вибір альтернативи; реалізація рішення і контроль виконання)

3) організаційну систему (управління ІП характеризується організаційною структурою, що включає склад і взаємозв'язок органів управління, регламентацію їхніх функцій, обов'язків, прав і відповідальності технологію управління і побудованої таким чином, що всі органи управління забезпечують досягнення кінцевої мети проекту)

Узагальнено цикл управління можна представити стадіями:

1) розробка інноваційного проекту;

2) управління реалізацією інноваційного проекту.

На другій стадії вибираються організаційні форми управління, визначаються завдання, прогнозується, оцінюється ситуація, що склалася, після досягнення результатів, витрат часу, ресурсів і фінансів, аналізуються й усуваються причини відхилення від розробленого плану, корегується план

Для виконання специфічних функцій управління реалізацією інноваційних проектів можуть

застосовуватись різні організаційні форми управління: лінійно-програмна, координаційна,

матрична, і проектна.

Лінійно-програмна форма. Суть цієї форми полягає в передачі всіх виконавців проекту в

підпорядкування одному органу управління (з числа існуючих або спеціально створених) і

формуванні на цій основі фактично нової організаційної системи (комітету, управління в складі

централізованого або регіонального відомства). Їх створення виправдано при виконанні одного або декількох складних, дорогих і довготривалих проектів.

Координаційне управління. Найвищі органи керівництва передають частину функцій по

контролю і координації одному з найактивніших виконавців проекту (певному керівнику організації або її підрозділу), залишаючи за собою право ухвалювати змістовні рішення. Часто для цього створюються спеціальні колегіальні органи (координаційні комітети, ради з проектів, робочі комісії)з представників всіх або найважливіших виконавців проектів і споживачів результатів його

виконання. Структури координаційного типу, будучи найгнучкішими і адаптивними, можуть успішно застосовуватись при управлінні реалізацією комплексно-дискретних і слабо зв'язаних проектів різних масштабів. Особливо просто будується і функціонує їх організаційний механізм при виконанні локальних і внутрішньо організаційних проектів.

Матрична форма управління. У багатьох випадках (наприклад, для керівництва комплексно зв'язаними проектами) виділення головної організації, що володіє лише координаційно-управлінськими повноваженнями, недостатньо. Виникає потреба в наділі такої організації ще і повноваженнями по розподілу і контролю за витраченням ресурсів, коректуванню поточних планів, стимулюванню своєчасного і якісного досягнення проміжних результатів, а отже покладанню на неї додаткових функцій управління. В цьому випадку потрібен значний перерозподіл повноважень і функцій у всій системі управління, і координаційна форма управління проектом перетворюються на матричну форму.

Проектне управління. Сукупне управління всіма трудовими, фінансовими і матеріальними ресурсами, що вимагаються для забезпечення процесів проектування і виробництва нового продукту у вказаний термін, в межах запланованої кошторисної вартості і із заданою якістю.

Проектна форма організації управління найбільш ефективна при рішенні проблемних задач, пов'язаних з переорієнтацією цілей організації, або зміною шляхів їх досягнення. У проектній структурі для вирішення конкретної інноваційної задачі створюється спеціальна робоча група (команда проекту), яка після завершення роботи на д проектом розформовується.

Критерії та види оцінювання інноваційної діяльності

Оцінювання інноваційного проекту здійснюється визначенням:1) міри відповідності ринковій та інноваційній стратегіям підприємства, тобто наскільки ідея (задум) і завдання проекту збігаються з цілями і стратегіями розвитку підприємства. Формалізована оцінка такої відповідності повинна бути в основі середньо та довгострокової концепції розвитку підприємства в умовах ринкових відносин перехідного періоду;2) рівня наукової новизни (коефіцієнта новизни),

На практиці оцінка інноваційних проектів суб'єктів господарювання проводиться на основі критеріїв, що враховують основні фактори впливу на їх ефективність, рис. 5.4.

Науково-технічні критерії враховують:

? перспективи впровадження науково-технічних рішень;

? патентну чистоту продукції і патентоспроможність технічних рішень, що використовуються;

? перспективність застосування очікуваних результатів у майбутніх розробках.

До виробничих критеріїв належать: забезпеченість виробництва матеріально-технічними та трудовими ресурсами та необхідним устаткуванням; технологічність нововведень; забезпеченість виробництва кваліфікованим персоналом; екологічні вимоги.

Ринкові критерії передбачають: відповідність проекту потребам ринку; комерційний успіх від провадження проекту; рівень реклами для просування запропонованого продукту на ринок; конкурентоспроможність продукції за ціною та якістю, захищеністю від старіння тощо.

Економічні критерії містять дані про: необхідні обсяги фінансування для реалізації проекту; передбачуваний річний прибуток; термін окупності проекту; частку власних коштів підприємства у повній вартості проекту.

Соціальні та екологічні критерії визначають: вплив реалізації проекту па рівень зайнятості населення; вилив виробничих процесів, задіяних у реалізації проекту, на навколишнє природне середовище тощо.

Показники науково-технічного та економічного ефекту інноваційної діяльності

Будь-який результат інновацій у вартісному виразі узагальнюється економічним ефектом. Науково-технічні, соціальні, екологічні та інші результати, що не можуть бути оцінені у вартісному виразі, не поглинаються економічним ефектом й існують самостійно.

Науково-технічний ефект інноваційної діяльності оцінюється показниками:* підвищення науково-технічного рівня виробництва;

* підвищення організаційного рівня виробництва і праці;

* можливим масштабом застосування (народногосподарським, галузевим, на рівні окремих підприємств);

* ступенем ймовірності успіху (значним, помірним, низьким);

* кількістю зареєстрованих охоронних документів (авторських свідоцтв, патентів, ноу-хау, ліцензій тощо);

* збільшенням частки нових інформаційних технологій;

* збільшенням частки нових технологічних процесів;

* підвищенням рівня автоматизації й роботизації виробництва;

* зростанням кількості науково-технічних публікацій;

* підвищенням конкурентоспроможності підприємства та його товарів на вітчизняних і закордонних ринках.

У тих випадках, коли науково-технічні результати можна оцінити у вартісному вимірі, стає можливим визначити економічний ефект. Науковий ефект, що є результатом фундаментальних та прикладних досліджень, оцінюють через потенційний економічний ефект. Науково-технічні результати прикладних та дослідно-конструктивних розробок оцінюють, в основному, через очікуваний економічний ефект

Показники екологічного та соціального ефекту інноваційної діяльності

Оцінка соціального ефекту науково-технічних інновацій належить до найбільш складних у методологічному аспекті проблем ефективності інноваційної діяльності. Деякі прояви соціального ефекту важко або ж і взагалі неможливо оцінити, й тоді їх беруть до уваги як додаткові показники ефективності галузей національної економіки і враховують при прийнятті рішень про пріоритетність проекту та його державну підтримку.

Соціальний ефект інноваційної діяльності оцінюється:

* змінами кількості робочих місць на об'єктах, де впроваджуються інновації;

* покращенням умов праці робітників;

* приростом доходів персоналу фірми;

* змінами у структурі виробничого персоналу та його кваліфікації, в т. ч. змінами чисельності працівників, зокрема жінок, зайнятих шкідливими видами праці, змінами чисельності працівників різної кваліфікації, та тих, що потребують її підвищення;

* змінами у стані здоров'я працівників об'єкта, що визначаються за допомогою рівня втрат, пов'язаних з виплатами із фонду соціального страхування та витратами на охорону здоров'я;

* збільшенням тривалості вільного часу населення тощо. Основним методом оцінки соціального ефекту є експортний.

Екологічний ефект характеризує вплив інноваційної діяльності суб'єктів господарювання на довкілля.

Екологічний ефект інноваційної діяльності оцінюється:

* зменшенням забруднення атмосфери, землі, води шкідливими компонентами;

* зменшенням кількості відходів виробництва;

* підвищенням ергономічності виробництва (зниженням рівня шуму, вібрації, електромагнітного поля тощо);

* покращенням екологічності продукції;

* зниженням сум штрафів за порушення екологічного законодавства і нормативних документів.

Екологічний ефект тісно пов'язаний із соціальним. Вартісна оцінка соціальних і екологічних результатів (Pt), яка входить до складу економічного ефекту, може здійснюватися за формулою:

де R jt -- величина j-го результату в натуральному виразі у t-му році; ajt -- вартісна оцінка одиниці окремого результату у t-му році.

...