Основи інвестування

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ і НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. І.ФРАНКА

Факультет управління фінансами та бізнесу

Кафедра державних та місцевих фінансів

Самостійна робота

з навчальної дисципліни

“Інвестування”



Самостійна робота №1. Методологічні основи інвестування

1.Економічна сутність інвестицій

Світовий досвід свідчить, що країни з перехідною економікою не в змозі розвивати господарство без залучення й ефективного використання інвестицій. Акумулюючи підприємницький, державний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, інвестиції не тільки сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, але й пожвавлюють ринки товарів та послуг. Крім того, інвестиції, як правило, сприяють заходам макроекономічної стабілізації та дозволяють вирішувати соціальні проблеми трансформаційного періоду.

Економічна діяльність субґєктів господарювання значною мірою характеризується обсягами та формами інвестицій.

Термін «інвестиція» означає «вкладати». Нині інвестиції - це вкладення капіталу з метою його подальшого збільшення. Приріст капіталу в неодержання процентів від банківських вкладень капіталу.

Розрізняють валові та чисті інвестиції.

Валові інвестиції це загальний обсяг інвестування в певному періоді, що спрямоване на нове будівництво, придбання засобів виробництва та приріст товарно-матеріальних засобів.

Чисті інвестиції - це сума валових інвестицій без суми амортизаційних відрахувань у певному періоді.

Динаміка чистих інвестицій характеризує економічний розвиток підприємства, галузі, держави. Якщо сума чистих інвестицій відґємна, тобто обсяг валових інвестицій менший від суми амортизаційних відрахувань, це свідчить про зменшення обсягу випуску продукції. Якщо ж сума валових інвестицій дорівнює нулю, це означає відсутність економічного зростання, а якщо ця сума перевищує суму амортизаційних відрахувань, це свідчить про розвиток економіки.

Поточний стан економіки визначається діяльністю господарюючих субґєктів, майбутній - обсягами інвестицій у виробництво.

У результаті виготовлення продукції та надання послуг зношуються основні фонди підприємств: будівлі, споруди, машини, обладнання. Для їх відновлення нагромаджується амортизаційний фонд. Сума обсягів амортизаційних фондів підприємств, нарахованих за певний період часу, визначає обсяг коштів, необхідних для простого відновлення зношених основних фондів. Основні фонди підприємств відновлюються у процесі інвестиційної діяльності. Якщо обсяг інвестицій дорівнює обсягу амортизаційного фонду, відбувається просте відновлення.

Розподіл валового внутрішнього продукту (ВВП) на фонд споживання та фонд нагромадження є важливою макроекономічною пропорцією національної економіки. Від того, яку частину ВВП країна витрачає на створення матеріально-технічної та фінансової бази нових виробництв товарів та послуг, залежать майбутні обсяги ВВП та відповідно добробут населення. Реалізація фонду нагромадження - важлива частина інвестиційної діяльності. інвестування фінансовий іноземний капітал

Закон України «Про інвестиційну діяльність» визначає інвестиції як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в обґєкти підприємницької та іншої діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути:

* кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

* рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та її матеріальні цінності);

* майнові права, що випливають з авторських прав, досвіду та інтелектуальних цінностей;

* права користування землею, водою, природними ресурсами;

* сукупність технічних та економічних знань у формі документації, навичок, виробничого досвіду, необхідних для організації виробництва товарів та послуг, але не запатентованих (ноу-хау). Існує багато визначень інвестиційної діяльності. У цілому можна вважати, що інвестиційна діяльність - це комплекс заходів і дій фізичних та юридичних осіб, які вкладають свої кошти (у матеріальній, фінансовій або іншій майновій формі) з метою отримання прибутку.

Інвестиції - одна з найбільш часто використовуваних в економічній системі категорій як на макро-, так і на мікрорівні. Проте не дивлячись на виняткову увагу дослідників до цієї ключової економічної категорії, наукова думка дотепер не виробила універсальне визначення інвестицій, яке відповідало б потребам як теорії, так і практики, а також було б адекватним з позицій конкретного субґєкта їх здійснення - держави, підприємства, домашнього господарства.

Найтиповіша неточність багатьох визначень полягає в тому, ідо під інвестиціями розуміється будь-яке вкладення фінансових коштів, яке часто не повґязане з рішенням інвестиційних цілей субґєктів їх здійснення. До них іноді відносяться так звані «споживацькі інвестиції» (покупка телевізорів, автомобілів і т.п.), які по своєму економічному змісту до інвестицій не відносяться -- засоби в придбання цих товарів витрачаються вданому випадку на довгострокове їх споживання (якщо їх придбання не переслідує мети подальшого їх перепродажу для отримання прибутку). Крім того, часто не проводиться відмінність між інвестиційними витратами фінансових коштів і поточними їх витратами, обслуговуючими операційний процес підприємства.

Багато існуючих визначень повґязують інвестиції виключно з метою приросту капіталу або отримання поточного доходу (прибутку). Хоча в умовах ринкової економіки ця мета є визначаючою, інвестиції можуть переслідувати і інші як економічні, так і неекономічні цілі вкладення капіталу.

Різноманіття понять терміну «інвестиції» в сучасній вітчизняній і зарубіжній літературі в значній мірі визначається широтою сутнісних сторін цієї складної екоомічної категорії. Тому для уточнення змісту цієї категорії слід розглянути основні характеристики, що формують її суть.

1. Інвестиції як обґєкт економічного управління. Предметна суть інвестицій безпосередньо повґязана з економічною сферою її прояву. Не дивлячись на розглянуті раніше достатньо значущі термінологічні відмінності, інвестиції трактуються всіма дослідниками як категорія економічна, хоча і повґязана з технологічними, соціальними, приро-доохоронними і іншими аспектами їх здійснення. Іншими словами, категорія «інвестиції» бачить понятійно-категоріальний апарат, повґязаний зі сферою економічних відносин, економічною діяльністю. Відповідно - виступаючи носієм переважно економічних характеристик економічних інтересів, інвестиції є субґєктом економічного управління як на мікро -, так і на макрорівні будь-яких економічних систем.



2. Сутність інвестиційної діяльності в інвестиційному проекті

Інвестиційна діяльність (інвестування) являє собою сукупність практичних дій суб'єктів (інвесторів та учасників) по реалізації інвестицій. Головним суб'єктом інвестиційної діяльності, що приймає рішення про вкладення власних, запозичених або залучених майнових чи інтелектуальних цінностей у об'єкти інвестування, є інвестор.

Учасники інвестиційної діяльності -- це фізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора. Визначаючи цілі, напрями і обсяги інвестицій, інвестор для реалізації своїх намірів залучає на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності.

Українське законодавство також поділяє суб'єктів інвестиційної діяльності на інвесторів і учасників інвестиційної діяльності, якими можуть бути фізичні особи, юридичні особи і держави. Підприємство (юридична особа), наприклад, є по своїй суті корпоративним інвестором, який може здійснювати інвестиційну діяльність напряму (виконуючи при цьому і функції учасників інвестиційної діяльності) або через посередників (переважно інституціональних інвесторів при реалізації фінансових інвестицій).

Міжнародна інвестиційна діяльність -- це сукупність дій її суб'єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій за рубіж та іноземних інвестицій з метою одержання прибутку. Її суб'єктами -- інвесторами є фізичні особи, корпорації, національні та міжнародні фінансові інституції, уряди країн, а суб'єктами -- учасниками є фізичні та юридичні особи, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або доручень інвестора.

3.Макроекономічні чинники інвестиційної активності

У макроекономічному аспекті інвестиційна діяльність є процесом закладання майбутнього економіки країни. Чим більші обсяги інвестицій у поточному році, тим більший може бути обсяг валового внутрішнього продукту країни в майбутньому періоді.

Державне регулювання умов інвестиційної діяльності є комплексом сфер впливу на поведінку інвесторів за рахунок:

o податкової системи;

o амортизаційної політики, у тому числі методів прискорення амортизації основних фондів;

o державних норм (наприклад, екологічних) і стандартів;

o антимонопольного законодавства;

o визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

o забезпечення макроекономічної стабільності;

o стабільності та розвитку фінансово-кредитної системи, сприятливих умов для користування позиковими коштами;

o розвитку інфраструктури фондового ринку.

Макроекономічні умови для інвестиційної діяльності створюються відповідною державною політикою, яку реалізують органи центральної виконавчої влади та Національний банк. Для України це передусім Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Мінпраці, галузеві міністерства та комітети, Державна податкова адміністрація, Антимонопольний комітет. Держава може брати участь в інвестиційному процесі як безпосередньо, вкладаючи свої бюджетні кошти (централізовані бюджетні інвестиції), розвиваючи підприємства державного сектора економіки, так і опосередковано:

1) впливаючи на інвестиційне середовище (створюючи макроеко-номічний інвестиційний клімат, розвиваючи грошово-кредитну сферу, стимулюючи бюджетними витратами сукупний попит, розвиваючи і регулюючи банківську діяльність, діяльність інвестиційних посередників, фінансуючи і стимулюючи академічну науку, діяльність дослідницьких науково-технічних і проектних організацій) (рис. 3.2.);

2) регламентуючи умови фінансової та господарської діяльності підприємств (податки, норми амортизації, охорона праці, екологічні нормативи, стандартизація продукції).

Серед першої групи чинників впливу особливе значення мають бюджетна та грошово-кредитна політика держави.

4.Розвиток інвестиційних теорій

Розвиток інвестиційних теорій пройшов тривалий шлях еволюції: від епохи меркантилізму до сучасних неокласичних доктрин міжнародного руху капіталів. Приведемо більш детальний аналіз даного розвитку.

Перший періодом формування інвестиційної теорії пов'язують з XV--XVI ст., коли почались географічні відкриття, які стали підґрунтям до виникнення інвестиційної епохи меркантилізму. Основними представниками цього періоду були: - ранній меркантилізм: Томас Манн, Девід Юм, Джон Ло - вважали що єдиний спосіб збагачення - це нагромадження грошей та самі реальні грошу, що надходять до держави, яка в свою чергу регулюю ці надходження і їх використання; - пізній меркантилізм: Жан Кольбер, Йоган Бехер, Філіп фон Горніг, Людвіг фон Зекендорф - гроші - це єдина умова розвитку виробництва, їх треба не тільки нагромаджувати, але й вкладати в розвиток зовнішньої торгівлі. Багатство нації залежить від наявності в країні природних ресурсів, тому держава повинна уміти правильно використовувати свої природні переваги; - економічна теорія інвестицій меркантилізму: Дж.М. Кейнс - розглядає збільшення маси грошей в обігу, як засіб їхнього здешевлення і відповідно зниження ставок процента; схвалює зростання цін як засіб стимулювання розвитку торгівлі й виробництва; стверджує, що недостатня кількість грошей в обігу породжує безробіття і скорочення виробництва; підносить проблеми економічної політики до національного рівня тощо [5, ст 94].

Другим етапом розвитку інвестиційної теорії вважають епоху зародження

та становлення економіки капіталізму. Започаткували цей період роботи таких відомих економістів як В. Петті та П. Буагільбера. Вільям Петті - родоначальник класичної політичної економії. В його основних працях «Слово мудрим», «Трактат про податки і збори», «Різне про гроші» тощо він висловлювався проти втручання держави в економіко-господарське життя, вважав, що багатство створюється не підчас торгівлі, а у сфері матеріального виробництво, джерелом багатства якого є продуктивна праця. Його однодумець французький економіст П'єр де Буагільбер в своїх економічних працях «Роздрібна торгівля Франції», «Міркування про природу багатства, грошей і податків» показує, що джерелом багатство є сільське господарство, виступав проти державного втручання в цінову політику.

Надалі розвитку інвестиційних теорій сприяють праці представників французькою школою фізіократів: Франсуа Кене, Жак Тюрго та інші, які вважали землю єдиним джерелом багатства. Кене формулює поняття інвестицій, як початкових авансів, або капітальних вкладень. Капітал у Кене --це не гроші, а те, що купується за гроші, тобто засоби виробництва. Інвестиції -- це необхідні для виробництва витрати, які визначають вартість товарів [5, ст. 18]. Жак Тюрго ж в свою чергу вводить поняття «капітал» - чинник зростання чистого продукту. Його погляди мали великий вплив на Адама Сміта та «Класичну школу» Рікардо, зокрема, А.Сміт вважав, що збагачення нації залежить не від наявності грошей, а наявності капіталів, нагромадження яких є наслідком заощаджень; Рікардо вперше звернув увагу на такі поняття як рента, заробітна плата та прибуток.

Послідовниками класичної школи політичної економії стали економісти нової хвилі: Жан Батист Сей - три фактори виробництва: людина, капітал, земля; Томас Мальтус - звертав увагу на проблему збільшення кількості населення з невідповідних ростом предметів споживання, виступав проти державних субсидій; Фредерік Бастіа - теорії економічної гармонії, повне невтручання держави в економіку країни; Джеймс Мілль - принцип лібералізму, досліджував наслідки інфляційного впливу, пропанував запровадження державного контролю за міграцією капіталу тощо.

Говорячи про історичні етапи розвитку інвестиційних теорій не можне не згадати про марксистські економічні теорії та основну працю всім відомого економіста К.Маркса - «Капітал», предметом дослідження якої був капіталістичний спосіб виробництва. Економіст виділив п'ять функцій грошей: міра вартості, засіб обігу, засіб платежу, засіб утворення скарбів та світові гроші. Розробив трудову теорію вартості тощо.

Наступним етапом розвитку інвестиційних теорій можна вважати період інституціоналізму, де основну увагу приділяли соціальним, політичним, етичним та правовим проблемам. Головними представниками цього періоду є Артур Шпітгоф, Джон Коммонс, Рональд Коуз, Джеймс Б'юкенен та Майкл Портер. Зупинимо свою увагу на останньому, який розробив модель конкурентоспроможності національної економіки, згідно х якою, конкурентні переваги тієї чи тієї країни визначаються міжнародною результативністю діяльності національних фірм. Потрет вважав, що важливе значення має аналіз чинників, які впливають на формування національних пріоритетів країни і дуже важливим є правильний вибір стратегії інноваційної політики, спрямованої передовсім на підтримування тих галузей виробництва, де вже існують ґрунтовні передумови досягнення конкурентних переваг на світовому ринку [5, ст. 121] тощо.

Отже, як бачимо розвиток інвестиційних теорій пройшов немалий шлях від перших географічних відкриттів до сучасного аналізу міжнародного руху капіталів. Сьогодні все країни приділяють значну увагу формування конкурентоспроможного інвестиційного середовища та регулюванню іноземних інвестицій з використанням національно-правових джерел.

5.Теоретичні засади державне регулювання інвестиційних процесів

Економічна теорія й практика країн із ринковою економікою виробили різноманітні комплекси заходів, що стимулюють інвестиційний попит та пропозицію. Залежно від стану економіки (стадії циклу, рівня інфляції, дефіцитності державного бюджету тощо) застосовувалися ті чи інші концепції регулювання. При цьому будь-яка концепція базується на цільових настановах двох рівнів: кінцевих цілях (зростання національного доходу, зайнятість, темпи інфляції тощо) і проміжних (співвідношення між попитом і пропозицією на капітал, процентні ставки, динаміка грошової маси і т. ін.).

Концептуальні основи державного регулювання інвестиційних процесів у країнах із ринковою економікою змінювалися й розвивалися під впливом розвитку економічної теорії, яка базувалася на класичній, неокласичній, кейнсіанській, та інших моделях механізму ринкового регулювання національної економіки.

Зокрема, класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом (1723-1790) і Давидом Рікардо (1772-1823), справила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики держави. Універсальність та космополітичність класичної теорії (характеристика якісних основ ринкової економіки -- вартість, ціни, доходів, інвестицій та інших джерел, доведення об'єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва) забезпечували її виняткову увагу у будь-якій країні, хоч особливості економічного розвитку кожної з них сприяли її модифікації. Класичні доктрини набули розвитку у працях “економістів нової хвилі” Сея, Лодердєйла, Мальтуса, Сенсора, Бастіа, Мілля та інших, які висвітлили проблеми відповідного етапу розвитку суспільства. їх особистий внесок у теорію інвестицій полягає у визначенні ролі держави у регулюванні інвестицій та інвестиційних процесів, зокрема:

- Жон Батист Сея (1767-1832) трансформував теорію про трудове походження багатства в теорію трьох факторів виробництва: людина, капітал та земля -- основні агенти виробництва, чинники зростання багатства у суспільстві. На думку Сея, збільшення пропозиції є передумовою зростання попиту. На підставі ринкових законів Сея, згідно з якими врівноважування економіки відбувається через ціноутворення, він формулює свою доктрину щодо державного регулювання економки, а саме: завданням доброго уряду є стимулювання виробництва, а поганого -- попиту, бо проблема попиту вирішується разом з отриманням засобів для придбання продукту, а ці засоби дає виробництво [6, с. 27-28].

- Длсеймс Лодердейл (1759-1839), його суттєвим внеском у теорію інвестицій було визнання ролі реальних доходів у процесі інвестування та визначення порядку формування сукупного попиту, раціонального та рівномірного його розподілу між верствами населення, а також впливу фіскальної політики держави на сукупний попит і привернення уваги до проблеми науково-технічного прогресу як чинника інвестицій [6, с. 32].

- Томас Мальтус (1766-1834І як і всі тогочасні економісти приділяв велику увагу проблемі впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток. Обстоюючи право на вільне підприємництво як основну умову саморегулювання економіки, Мальту водночас був прихильником втручання держави у сферу міжнародної торгівлі. У вільній торгівлі він передбачає загрозу для нормальної дії механізмів саморегулювання інвестиційних процесів, оскільки приплив імпортних товарів негативно впливає на прибутковість національних галузей. Мальтус пропонує контролювати рух товарів між країнами, забезпечуючи розвиток власної економіки, але не стримувати імміграції інвестиційних товарів і капіталів. Іноземні інвестиції, на думку Мальтуса, є стабілізатором, що забезпечує вирівнювання коливань попиту на інвестиційні товари. їх немає необхідності регулювати, оскільки вони припливають у пошуках високої норми прибутку. Однак держава повинна обережно ставитися до іноземних капіталів, особливо до відпливу таких, що загрожує балансу попиту на капітал [6, с. 36-37]. У другій половині XIX ст. та на початку XX ст. спостерігається трансформація класичної інвестиційної концепції у нові неокласичні теорії. Зокрема, у 20-х роках в США з'явилась група економістів-прихильників ідеї стабілізації економіки через регулювання інвестиційного циклу за допомогою виваженої кредитно- грошової політики, лідером якої був Ірвінг Фішер (1867-1946). У своїх працях Фішер зазначає, що на економіку впливають зовнішні щодо дії ринкових сил чинники -- передусім державні грошові інститути, які формують грошову масу. Держава, змішуючи обсяги пропозиції грошей, здатна впливати на ставки доходності, тим самим посилюючи “ефект доходів” щодо “ефекту заміщення”. Фішер розкриває механізм впливу грошової маси на розміри заощаджень: пропозиція грошей у короткостроковому періоді знижує розміри процентних ставок, але протягом більш тривалого часу збільшення кількості грошей в обігу призводить до “розкручування” інфляції і спричиняється до зростання процентних ставок. Водночас, інфляція спонукає до негайного споживання, звужуючи обсяги заощаджень, і, руйнуючи основи майбутнього інвестування.

Фішер уперше докладно описав зв'язок між процентною ставкою й темпами інфляції. Він показав, що прогнозоване зростання рівня інфляції призводить до пропорційного зростання процентних ставок і, навпаки, зниження прогнозованого рівня інфляції веде до зниження рівня процентних ставок. Ця закономірність отримала назву “ефекту Фішера”. Згортання інвестиційного потенціалу суспільства й сповільнення темпів економічного зростання внаслідок розширювальної грошової політики держави та інфляції згодом назвали “правилом Фішера” [6, с. 70-72].

На основі класичних та неокласичних теорій на початку XX ст. була започаткована доктрина економічного регулювання державою економіки, зокрема, у працях Д. Гобсона, А. Пігу, Р. Хоутрі та інших. Вагомого значення проблемі державного регулювання інвестиційних процесів і формування інвестиційного середовища за умов кризового розвитку надав Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Провідна ідея теорії Кейнса -- необхідність державного регулювання капіталістичної економіки, зокрема свідомого створення макроекономічних умов для економічного зростання через формування економічних механізмів залучення інвестицій у національне господарство. Він не заперечує впливу меркантилізму на його концепцію державного регулювання економічних процесів: як і меркантилісти, він розглядає збільшення маси грошей в обігу, як засіб їхнього здешевлення і відповідно зниження ставок процента; схвалює зростання цін як засіб стимулювання розвитку торгівлі й виробництва; стверджує, що недостатня кількість грошей в обігу породжує безробіття й скорочення виробництва; підносить проблеми економічної політики до національного рівня.

Кейнс уперше вказує на необхідність стимулювання інвестиційного процесу шляхом втручання держави в економіку через стимулювання ефективного попиту. Узявши як засадну тезу те, що визначальною складовою ефективного попиту є інвестиційний попит (виробниче споживання), Кейнс пропонує впливати на інвестиційні процеси за допомогою грошово-кредитної та бюджетної політики.

Грошово-кредитна політика, за Кейнсом, має, базуватись на врахуванні “ефекту Фішера, включаючи заходи, спрямовані на створення ілюзії підвищення норми прибутку, щоб сприяти інвестуванню заощаджень, а саме:

- помірне нарощування інфляції методом грошових шоків, що забезпечує знецінення заощаджень та створює ілюзію збільшення доходу на інвестовані кошти, а з іншого боку, внаслідок інфляційного очікування, сприяє зростанню поточного споживання;

- планове зниження норми процента через штучне зниження й фіксацію норми процента на державні кредитні засоби (Кейнс не виключав, що коли зниження ставки процента відбуватиметься одночасно зі збільшенням грошової маси, може виникнути “пастка ліквідності”, тобто спрацює правило Фішера).

Бюджетні методи, які є складовою економічної програми, Кейнс пов'язує зі збільшенням державних витрат та зменшенням доходів бюджету (дефіцит державного бюджету). Він пропонує:

- використовувати стимулюючу щодо підприємців, що здійснюють інвестування, систему оподаткування;

- нарощувати державні інвестиції у пріоритетні галузі (такі, що стимулюють розвиток інших виробництв) за рахунок витрат бюджету;

- створити систему держзамовлень і держзакупівель, що дало б можливість підприємцеві прогнозувати наслідки своєї діяльності;

- здійснювати державне субсидування корпорацій з метою стимулювання інвестицій;

- розвивати державну позичкову систему, яка уможливлювала б вплив на ставку процента;

- розвивати та підтримувати систему суспільних робіт (навіть щодо “паразитуючих” виробництв, особливо виробництва озброєння).

Як важливий фактор стимулювання інвестиційної діяльності, Кейнс розглядає споживчий попит, а тому завданням державної політики вважає виховання нових потреб, особливо в заможних верств населення. З цією метою він пропонує створити цілу індустрію, підпорядковану ідеології економічного відродження (пропаганда через засоби масової інформації, кіно індустрія, освітні заклади тощо). Окрім названих напрямків розвитку економічної науки в сучасних умовах у практиці державного регулювання інвестиційних процесів, використовуються й інші пропозиції, сформульовані в рамках різноманітних економічних теорій. Усі вони свідчать про те, що ефективність регулювання в умовах ринкової економіки визначається переважно кон'юнктурою інвестиційних ринків, що склалася, та очікуваною (прогнозованою), які в широкому розумінні слід розглядати як сукупність ринків інвестицій

(процеси накопичення й використання ресурсів) і ринків інвестиційних товарів (здебільшого процесів емісії й розміщення фінансових активів). У зв'язку з цим, та чи інша модель системи державного регулювання інвестиційної діяльності має застосовуватися залежно від кон'юнктури інвестиційних ринків.

Теоретична й практична .цінність систем державного регулювання, апробованих у країнах із ринковою економікою, є для України дуже важливою. Однак, перехідний характер української економіки має свої специфічні особливості, які роблять неможливим наслідування досвіду становлення ринкових відносин у передових країнах світу й подолання негативних наслідків кризових явищ. В умовах реформування економіки в Україні мають бути розроблені свої власні механізми державного регулювання інвестиційних процесів, орієнтовані на створення правових основ функціонування на ринку капіталу, формування стратегічних та тактичних цілей і пріоритетів, додержання соціальних цінностей, дотримання спрямованості інвестицій на вирівнювання сукупного попиту і сукупної пропозиції, частковий перерозподіл доходів галузей і виробництв, регулювання зовнішніх інвестицій і валютного ринку, спрямування інвестицій на розвиток економіки і повну зайнятість.



6.Державне регулювання інвестиційної діяльності (необхідність, мета, форми)

Державне управління інвестиційною сферою припускає форму якогось «примусу», без якого воно позбавлене сенсу, оскільки, якщо б ринок сам регулював перелив капіталу виходячи з державних інтересів, то будь-яке втручання держави в інвестиційний процес було б зайвим.

Тому держава повинна поєднати інтереси суспільства, що розуміються, перш за все як збереження його благополуччя, з інтересами підприємницькоїдіяльності, у тому числі шляхом регулювання інвестиційних потоків. Втручання держави має відповідати інтересам усіх верств суспільства, для того щоб досягти найбільш ефективного суспільного виробництва. Суспільневиробництво може вважатися ефективним тільки тоді, коли відбувається гармонійний розвиток всіх структур суспільства, тобто коли поряд з виробничим сектором, інвестиції забезпечують необхідний розвиток соціальної, економічної та культурної сфери.

Держава визначає інвестиційну політику тому, що тільки воно наділене політичною владою і володіє здатністю реалізувати свою волю в правових актах, що регулюють інвестиційні потоки, пріоритетному фінансуванні і т.д.

Реалізація інвестиційної політики через відповідні законодавчі акти по суті своїй спрямована на поліпшення соціально-економічного становища в суспільстві в цілому. Вирішення економічних проблем тісно пов'язані з соціальними проблемами, тому інвестиційну політику, як вважають деякі фахівці, можна вважати найважливішим напрямом соціально-економічної політики держави, який дозволяє досягти поставлених цілей за допомогою державного управління фінансовими засобами незалежно від джерел їх утворення.

Держава відіграє провідну роль у базових галузях промисловості, виробництві військової та космічної техніки та інших галузях, що забезпечують державніпотреби та національну безпеку. Як власник, воно створює умови для стабільної господарської діяльності державних підприємств через систему держзамовлень, кредитування оборотних коштів для підприємств, продукція яких має гарантований збут, шляхом сприяння просуванню товарів державних підприємств на світовий і російський ринок

Під державним регулюванням інвестиційної діяльності розуміються певні в законодавчому порядку форми і методи адміністративного та економічного характеру, що використовуються органами управління всіх рівнів для здійснення інвестиційної політики, що забезпечує державні завдання соціально-економічного розвитку країни та її регіонів, підвищення ефективності інвестицій, забезпечення безпечних умов для інвестицій у різні інвестиційні об'єкти.

Основними формами державного регулювання інвестиційних процесів є такі:--

державне кредитування, державні позики та субсидії;--

роздержавлення та приватизація;--

податкове регулювання підприємницької діяльності;--

амортизаційна та інноваційна політика;--

ліцензування та квотування тощо.

Регулювання фінансових інвестицій		Регулювання умов інвестування коштів за межі держави		Податкове регулювання інвестиційної діяльності
Регулювання сфер і об'єктів інвестування		Форми державного регулювання інвестиційної діяльності		Регулювання участі інвесторів у приватизації
Експертиза інвестиційних проектів		Проведення ефективної амортизаційної політики		Пільгове кредитування			Надання фінансової допомоги



Самостійна робота №2. Суб'єкти і об'єкти інвестиційної діяльності

1.Необхідні умови, об'єкти та учасники інвестиційного процесу

Відповідно до українського законодавства, суб'єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та учасниками) можуть бути юридичні та фізичні особи України та іноземних держав, а також держави в особі їх урядів. Учасники інвестиційної діяльності -- громадяни та юридичні особи України, інших держав, а також держави, які забезпечують реалізацію вкладень як виконавці замовлень або за дорученням інвестора.

Інвестор визначає цілі, напрямки та обсяги інвестування. Для їх реалізації він залучає будь-яких учасників на договірній основі.

Відповідно до функцій, які виконує держава, вона виступає або як інвестор, або як учасник, або одночасно і як інвестор, і як учасник.

Емітентами, є юридичні особи, що здійснюють випуск цінних паперів. Кожен емітент, залежно від функцій, які він виконує в інвестиційному процесі, може бути як інвестором, так і учасником цього процесу.

2.Інституційні інвестори та їх вплив на інвестиційні процеси

Інституційний інвестор -- фінансовий посередник, який акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює інвестиційну діяльність, як правило, через цінні папери. На інвестиційному ринку країни розрізняють таких інституційних інвесторів: інститути спільного інвестування, банки, страхові компанії, пенсійні фонди.

Тісна взаємодія інституційних інвесторів і акціонерних товариств обумовлена такими причинами:

-- унаслідок процесу приватизації майже в кожного акціонерного товариства -- інвестиційно-привабливого підприємства -- у статутному фонді формується частка, яка перебуває у власності ін- ституційного інвестора. Як правило, це інвестиційні фонди і компанії, меншою мірою -- банки та страхові компанії;

-- економічна природа інвестиційних фондів і компаній, а також банків і страхових компаній змушує їх постійно поповнювати (оптимізувати) інвестиційний портфель, що призводить до нового придбання акцій і відповідно виконання всіх обов'язків власника щодо управління акціонерним товариством;

-- економічна реальність, що склалася, змушує підприємства шукати інвестора. Ці пошуки можуть здійснюватися у двох напрямках. Перший напрямок -- адресний по відношенню до конкретного інвестиційного проекту, ініціатором якого є акціонерне товариство, і другий -- спільне оздоровлення матеріально-технічної, виробничої, фінансової бази за рахунок збільшення статутного фонду шляхом проведення додаткової емісії акцій. Цей шлях зумовлений необхідністю модернізації основних фондів, реконструкцією обладнання, тому що без цього неможливо підвищити якість і конкурентоспроможність продукції;

-- вітчизняним підприємствам і насамперед їхнім виконавчим органам простіше вести справи з інституційними інвесторами, ніж з багатотисячною армією малих акціонерів-фізичних та юридичних осіб, хоча конкретних процедур, управлінських заходів, методів регулювання таких взаємовідносин практика українського інвестиційного ринку має недостатньо.

Банківські організації і страхові компанії, крім інституційних функцій, виконують ряд послуг для акціонерних товариств, що робить їхній зв'язок на цьому ринку ще тіснішим. Однак головними учасниками статутних фондів в акціонерних товариствах є інвестиційні фонди та компанії.

Розглядаючи взаємодію акціонерних товариств з інституційними інвесторами на інвестиційному (фондовому) ринку, необхідно підкреслити специфічну роль професійних реєстраторів. Основними функціями реєстраторів при взаємодії з акціонерними товариствами є: перереєстрація прав власності, відкриття і закриття рахунків, видача виписок з реєстру на відповідну дату, реєстрація уповноважених осіб тощо. Постійна взаємодія служб акціонерних товариств з реєстраторами іменних цінних паперів зумовлена законодавчими вимогами до передачі функцій ведення реєстрів у випадку, якщо кількість акціонерів перевищує 500 осіб. Існування незалежних реєстраторів викликане організаційно-економічними факторами їх взаємодії з акціонерними товариствами (емітентами). Витяги з реєстру, які містять поточну інформацію про кількість акціонерів, склад акціонерів (у тому числі з обсягу пакетів акцій), адреси, юридичні адреси, необхідні під час підготовки загальних зборів акціонерів, розрахунку фонду дивідендів за різними категоріями акцій. Крім цього, на вимогу емітента реєстратор може формувати витяги з реєстрів за відповідно заданими критеріями. Акціонерне товариство як емітент і власник періодично звертається до послуг реєстратора щодо надання інформації з метою визначення складу акціонерів і можливості прийняття тих чи інших рішень на загальних зборах акціонерів. Сьогодні інститут реєстраторів є обов'язковим елементом у механізмі функціонування акціонерного товариства, і його участь обов'язкова в інвестиційних програмах, що впроваджуються через фондовий ринок.



Самостійна робота №3. Фінансові інвестиції

1.Суть та форми фінансових інвестицій

Відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиції визначаються як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, в результаті якої може бути отримано прибуток або досягнуто соціальний ефект.

Джерелом приросту капіталу і рушійним мотивом здійснення інвестицій є отриманий від них прибуток. Залежно від протікання у часі процесів вкладення коштів і отримання прибутку від інвестицій виділяють три можливі форми:

послідовне протікання процесів: прибуток може бути отримано одразу після вкладення інвестицій у повному обсязі;

паралельне протікання процесів: прибуток може бути отриманий вже після введення першої черги об'єкта;

інтервальне протікання процесів (як у випадку інвестицій у фондові інструменти).

Залежно від виду вкладених інвестиційних ресурсів інвестиції можуть здійснюватися у формі:

грошових коштів та цільових банківських вкладів;

рухомого та нерухомого майна;

ноу-хау;

майнових прав та ін.

За формою одержання доходу інвестиції можна класифікувати на такі, що приносять матеріальні вигоди (грошові доходи, зменшення ризику, вихід на нові ринки збуту) і такі, що забезпечують соціальні вигоди (підвищення престижу підприємства, поліпшення умов праці та стану навколишнього середовища).

Залежно від напряму вкладень виділяють дві основні форми інвестицій: реальні і фінансові.

Фінансові інвестиції -- це вкладення активів у різноманітні грошові та фондові інструменти. До грошових інструментів відносять цільові або спеціальні банківські вклади, депозити, паї; а до фондових -- цінні папери (акції, облігації, інвестиційні та ощадні сертифікати, векселі тощо) та їх похідні (ф'ючерси, опціони, гаранти).

За формами власності інвестиції бувають: державні, приватні, спільні, іноземні.

2.Класифікація та характеристика інвестиційних якостей основних цінних паперів

Акції й облігації є фіктивним капіталом першого порядку, тому що емітент, що здійснив їхнє розміщення, відповідає перед інвесторами безпосередньо "реальним" майном -- коштами, основним капіталом або нерухомістю.

Опціони і ф'ючерси є фіктивним капіталом другого порядку, тому що головним завданням здійснення операцій з ними є отримання прибутку від правильного прогнозування руху цін на фондовому ринку.

Цінні папери, що обертаються на ринку, мають різні інвестиційні якості. Для того щоб прийняти правильне інвестиційне рішення, необхідно визначити критерії переваг. Цього можна досягти шляхом проведення аналізу особливостей випуску й обороту окремих видів цінних паперів, рівня їхньої безпеки, прибутковості, ступеня ліквідності й інших факторів, а також побудови на основі цього порівняльної оцінки різних цінних паперів з погляду інвестора.

Розглянемо найнадійніший, за оцінками фінансових аналітиків, вид цінних паперів -- облігації. За загальною характеристикою, облігації -- це такий вид боргових цінних паперів, що служать цілям залучення грошових ресурсів для оновлення основного капіталу. їхні види істотно розрізняються між собою прибутковістю, терміном та цільовим призначенням. Емітент несе зобов'язання перед власниками облігацій щодо їх викупу в обумовлений термін та щодо виплати доходу. Власники облігацій не мають прав участі в управлінні емітентом, вони виступають як кредитори, доходи яких залежать від результатів діяльності підприємства (організації).

При оцінці облігації необхідно звернути увагу на оцінку: інвестиційної привабливості регіонів (для облігацій муніципальних позик) чи галузей (для облігацій корпорацій); фінансової стійкості і платоспроможності компанії (для облігацій корпорацій); характеру обороту облігацій (для усіх видів) на фондовому ринку; умов емісії (для усіх видів).

Інший, поширений у практиці фондового ринку вид цінних паперів, -- акції. Акція є фінансовим інструментом (цінний папір), що свідчить про внесення засобів у акціонерне товариство (підприємство) і надає її власнику право одержання частини прибутку у вигляді дивідендів. Акції не мають установленого терміну обороту; є акції іменні і на пред'явника. Розрізняють також акції підприємства, трудового колективу, акціонерного товариства.

Фінансові ф'ючерси -- стандартні термінові контракти, що укладаються між емітентами (продавцями) та інвесторами (покупцями) з метою купівлі-продажу в майбутньому цінних паперів чи фінансових інструментів за зафіксованою раніше ціною. У більшості випадків такі угоди здійснюються на фондовій біржі і передбачають страхування ризиків. Ними активно користуються різні кредитно-фінансові установи для регулювання своїх активів і пасивів з метою підтримки прибутковості під тиском ринкової кон'юнктури, що змінюється.

Опціон також є терміновим контрактом на цінні папери чи фінансовий інструмент, що одержує покупець опціону з умовою продажу права на проведення тієї чи іншої операції. Ці операції проводяться в основному на фондових біржах, їхня сутність виявляється в обмеженні негативного впливу кон'юнктури на пасиви й активи покупця сумою, виплаченою за контракт.

Варант -- цінний папір, що дає власнику право на покупку реальних цінних паперів, призначених для сприяння для перерозподілу діючих капіталів. Тобто варант -- це фінансовий інструмент, що дає його власнику право купувати цінні папери за обумовленою ціною протягом визначеного терміну чи безстроково. Як правило, варанти пропонуються у вигляді сертифікатів, визначених пакетів цінних паперів, тому вони вважаються інструментом фінансового інжинірингу і використовуються для одержання інвестицій і фінансування проектів.

Іншим поширеним фінансовим інструментом для продажу і перепродажу є вексель. Вексель -- це цінний папір, що засвідчує незабезпечене зобов'язання сплатити в зазначений термін борг, який може бути погашений самим боржником (простий вексель) або боржником чи іншою особою (переказний вексель). Нині вексельний оборот регулюється міжнародним законодавством та "Законом про вексельний обіг". Виділяють векселі двох типів: комерційні, забезпечені товарним покриттям, які враховуються комерційними банками, і банківські -- дружні (бронзові), що не мають товарного покриття, або фінансові векселі, що купуються банками. Крім того, існують державні векселі терміном на 3, 6 і 12 місяців, що не містять процентних купонів і реалізуються зі знижкою з номіналу, а викуповуються за повною номінальною вартістю.

Основними характеристиками цінних паперів як товару є можливість одержання доходу у вигляді дивідендів, відсотків, дисконту та гарантія обороту цінного папера на готівку шляхом його реалізації на ринку за визначену ціну. Для інвестора визначальними властивостями цінного папера є прибутковість і ліквідність.

3.Ринок цінних паперів та його учасники

Ринок цінних паперів охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння, які виявляються через випуск спеціальних документів (цінних паперів, які мають власну вартість і можуть продаватися, купуватися та погашатися). Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту та взаємодіє з нею.

Сутність ринка цінних паперів визначається законами розвитку капіталістичного суспільства, такими як всезагальний закон капіталістичного накопичення, закон тенденції норми прибутку до зниження, закон попиту, пропозиції та інші. Тенденція норми прибутку до зниження сприяє виникненню надлишкового капіталу, інвестування якого в реальний процес не видно з точки зору окремого капіталу, з зв'язку з його обмеженим об'єктом. Власники такого капіталу змушені віддавати його в борг під звичайний процент, цифра якого нижче цифри середньої норми прибутку. Ця суперечність може бути вирішена шляхом заснування акціонерних товариств, які, з однієї сторони, дозволяють зібрати воєдино достатню для прибуткового функціонування суму капіталів, а з іншої сторони - дають їх власникам надію на отримання дивідендів, які будуть більше виплат позичкового процента на аналогічний капітал. Однак при цьому інвестори несуть певний ризик, пов'язаний, по-перше, з тим, що фінансові результати діяльності акціонерного товариства можуть бути нижче середнього рівня або вони взагалі можуть збанкрутувати, по-друге, з можливістю збільшення позичкового відсотка.

“Цінний папір являє собою документ, який відображає пов'язані з ним майнові права, може самостійно бути в обігу ринку цінних паперів і бути об'єктом купівлі-продажу та інших операцій, є джерелом регуляторного або разового доходу, виступає різновидом грошового капіталу”.

Розглядаючи сучасну інституціональну структуру ринків цінних паперів, слід виділити 4 категорії учасників операцій: комерційні банки; інвестиційні (торговельні) банки; власне біржові фірми та кредитно-фінансові організації, які об'єднанні під назвою “інституціональні інвестори” (страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди).



4.Поняття портфеля інвестицій, його типи та види

Під інвестиційним портфелем розуміють цілеспрямовано сформовану сукупність об'єктів реального та фінансового інвестування для здійснення інвестиційної діяльності відповідно до вибраної стратегії.

Більшість інвесторів обирають для здійснення інвестування більше одного фінансового інструменту.

5.Критерії та способи формування інвестиційного портфеля

Одним з найпоширеніших підходів до формування портфеля цінних паперів на фондових ринках розвинутих країн є урахування принципу рівноваги ринку.

При такому підході портфель цінних паперів інвестора відповідає структурі ринку і формується з цінних паперів найвагоміших учасників фондового ринку з періодичним їх коригуванням.

Принцип ринкової рівноваги ґрунтується на тому, що ринок цінних паперів є добре збалансованою системою. Це означає, що при нормальному стані ринку продавці цінних паперів та їх покупці активно взаємодіють. Наслідком цього є те, що розрив між цінами попиту та пропозиції несуттєвий, а оператори фондового ринку швидко визначають їх рівновагові значення. Це забезпечується, з одного боку, наявністю на ринку в будь-який час всіх цінних паперів, а з другого -- адміністративними заходами керівництва фондових бірж, спрямованими на зменшення розриву між цінами попиту та пропозиції.

Основними завданнями формування портфеля є такі:--

забезпечення високого рівня дохідності у задані періоди часу;--

уникнення високих ризиків інвестування;--

досягнення запланованого рівня ліквідності активів.

При формуванні інвестиційного портфеля слід враховувати різну інвестиційну привабливість активів. Так, основні цінні папери акції та облігації мають різну інвестиційну привабливість.

Формування інвестиційного портфеля підприємства повинно відповідати вимогам до вибору матеріальних та фінансових активів відповідно до напрямків інвестиційної стратегії підприємства. При цьому слід враховувати як теоретичні основи формування портфеля, так і специфічний галузевий досвід діяльності та внутрішній потенціал підприємства.

Формування інвестиційного портфеля здійснюється у декілька етапів:

-- формулювання цілей його створення й визначення їхньої пріоритетності (зокрема, що найважливіше -- регулярне одержання дивідендів або ріст вартості активів), завдання рівнів ризику, мінімального прибутку, відхилення від очікуваного прибутку тощо;

-- вибір фінансової компанії (це може бути вітчизняна або закордонна фірма; при ухваленні рішення можна використати ряд критеріїв: репутацію фірми, її доступність, види пропонованих фірмою портфелів, їхню прибутковість, види інвестиційних інструментів, що використовуються тощо);

-- вибір банку, що буде вести інвестиційний рахунок.

6.Портфельні стратегії та передумови їх формування

Формування інвестиційного портфеля цінних паперів (портфельний менеджмент) бере свій початок приблизно з тих часів, коли з'явилися самі цінні папери, і є наслідком природного небажання інвестора повністю пов'язати своє фінансове благополуччя з долею тільки однієї компанії.

Портфель цінних паперів представляє собою певний набір з корпоративних акцій, облігацій з різним ступенем забезпечення і ризику і паперів з фіксованим доходом, гарантованим державою, тобто з мінімальним ризиком втрат по основній сумі і поточних надходжень.

Існує ряд альтернативних стратегій щодо розподілу термінів інвестування, кожна з яких має своїм винятковим набором переваг і недоліків. Усі їх можна розбити на дві категорії - пасивні та активні. ²⁰

Активна стратегія базується на припущенні, що ринки неефективні, і що інвестор або вміє виявляти невірно оцінені папери, або вміє передбачати процентні ставки і правильно грати на строках. Ця стратегія передбачає ретельне відстеження і негайне придбання інструментів, що відповідають інвестиційним цілям портфеля, а також швидка зміна складу фондових інструментів, що входять у портфель. Реалізацією активної стратегії є підхід процентних очікувань.

Базовими характеристиками активного управління є:

- Вибір цінних паперів, прийнятних для формування портфеля;

- Визначення термінів купівлі або продажу фінансових активів.

Активна стратегія управління портфелем передбачає ретельне відстеження і швидке придбання інструментів, які відповідають інвестиційним цілям формування портфеля; максимально швидке позбавлення від активів, які перестали задовольняти вимогам, що пред'являються, тобто оперативну ревізію портфеля. При цьому інвестор зіставляє показники прибутку і ризику за «новим» портфелю (після ревізії) з інвестиційними якостями «старого» портфеля. Саме при активному управлінні особливе значення має прогноз зміни цін на фінансові інструменти.

У відношенні портфеля облігацій використовуються такі стратегії активного управління:

· стратегія «Market timing». Заснована на прогнозі ринкових процентних ставок. Застосовується найчастіше. Якщо очікується підвищення процентних ставок, то інвестор буде прагнути до того, щоб скоротити дюрацію (середньозважений термін життя) портфеля з метою мінімізувати збитки від зниження цін облігацій. Це досягається заміною (операція своп) довгострокових облігацій на короткострокові. Навпаки, якщо очікується падіння процентних ставок, інвестор подовжить дюрацію портфеля облігацій. При цьому необхідно, щоб інформація, на якій будується прогноз, не була заздалегідь відображена в поточних ринкових цінах облігацій;

· стратегія вибору сектора. Портфель формується з облігацій певного сектора, який би, на думку інвестора, в більш сприятливих умовах - казначейських, муніципальних, корпоративних облігацій або, наприклад, високодохідних облігацій з низьким кредитним рейтингом.Якщо ситуація на ринку змінюється, відбувається перемикання на облігації іншого сектору;

· стратегія прийняття кредитного ризику. У портфель відбираються (за допомогою фундаментального аналізу) ті облігації, за якими, на думку інвестора, ймовірно підвищення кредитного рейтингу;

· стратегія імунізації портфеля облігацій. Процентний ризик по купонної облігації складається з двох компонентів: цінового ризику і ризику реінвестування, які змінюються в протилежних напрямках. Одним із способів забезпечення необхідної прибутковості по портфелю облігацій є його імунізація. Кажуть, що портфель облігацій імунізований проти. Зміни процентної ставки, якщо ризик реінвестування і ціновий ризик повністю компенсують один одного. Такий результат досягається в тому випадку, коли період володіння портфелем збігається з дюрацією портфеля.



Самостійна робота №4. Інвестиції в засоби виробництва

1.Суть та зміст реального інвестування

Реальне інвестування є головною формою реалізації стратегії економічного розвитку підприємства. Основна ціль цього розвитку забезпечується здійсненням високоефективних реальних інвестиційних проектів, а сам процес стратегічного розвитку підприємства являє собою не що інше, як сукупність реалізованих у часі цих інвестиційних проектів. Саме ця форма інвестування дозволяє підприємству успішно проникати на нові товарні і регіональні ринки, забезпечувати постійне зростання своєї ринкової вартості.

...