7. Знижується мотивація до праці. Падіння життєвого рівня населення внаслідок інфляції, а також спотворення структури і диференціації доходів негативно впливають на мотивацію підприємницької та трудової діяльності. Це пов'язано з великою диференціацією міжгалузевої заробітної плати, розривом у рівні оплати праці в державному і недержавному секторах економіки, великим відставанням мінімальної заробітної плати від середньої, значною різницею у співвідношенні низько- і високооплачуваних категорій працівників у межах окремих галузей та ін.

8. Інфляція підриває управлінський механізм економіки. В ринковій економіці держава використовує в основному економічні важелі регулювання. Зрозуміло, що таке регулювання може дати бажані результати лише за умови, коли грошова система досить стійка. Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних регуляторів, часом навіть робить недоцільним саме їхнє застосування, підштовхує державу до використання інших, адміністративних методів впливу. Інакше кажучи, інфляція знецінює не тільки гроші, а й усю систему регулювання економіки.

Питання для самоконтролю

1. Якими є втрати економіки від інфляційних процесів?

2. Дайте визначення поняття "інфляція".

3. Чим зумовлене виникнення помірної, галопуючої інфляції та гіперінфляції?

4. У чому полягає суть інфляції попиту та витрат?

5. До яких наслідків призводить інфляція.

Тема 7. Споживання домогосподарств

7.1 Споживання та заощадження як функції доходу

Споживання (C - consumption) представляє собою індивідуальне та спільне використання споживчих благ, спрямоване на задоволення матеріальних та духовних потреб людини.

У вартісний формі - це сума грошей, яка витрачається населенням на придбання товарів та послуг.

Споживання є також найбільш суттєвим компонентом ВВП. У різних країнах частка споживання у ВВП коливається в межах 60-70%, що зумовлює важливість для економіки прийняття рішень про споживання.

Структура споживчих витрат різна у різних груп населення (харчування, непродовольчі товари, послуги тощо). У середньому споживчі витрати дійсно змінюються досить закономірно зі зміною доходу. Але середні величини не розкривають всієї суті проблеми. В кожній з груп доходів існують значні відхилення від середнього рівня споживання. Пріоритети у споживанні різні, але можливо виділити найбільш спільні групи витрат в залежності від їх бажаності для сім'ї: харчування, одяг, житло, освіта, медичне обслуговування, транспорт. При цьому треба враховувати, що багато залежить від доходів сім'ї, платності або безплатності тих чи інших послуг. Структура споживання може змінюватись також за окремими напрямками - більш якісне харчування і таке інше.

Статистика свідчить, що існують передбачувані закономірності, за якими домашні господарства розподіляють свої доходи за статтями споживання. Так, бідні сім'ї в основному витрачають свої доходи на товари першої необхідності -- поточне споживання та житло. Із зростанням доходу збільшуються витрати на більш якісне харчування. Проте існує межа для тих додаткових грошей, що витрачаються на харчування. І з подальшим зростанням доходу питома вага споживчих витрат на харчування зменшується.

Споживчі витрати на одяг, товари тривалого користування, відпочинок зростають швидше, ніж доход. І, нарешті, дослідження показують, що за умов платності таких послуг, як освіта й охорона здоров'я, розмір сектора послуг займає дедалі більшу питому вагу у загальній сумі споживчих витрат.

На величину споживчих витрат впливає багато факторів. Серед них головним є індивідуальний доход (ДІ).

Якщо абстрагуватися від існування I,G, Xn, так якби весь дохід суспільства йшов на особисте споживання:

Y=C

Так, наш весь дохід йде на споживання. Здоровий глузд підказує, що подібний стан не зовсім розумний. Людина, як правило, намагається вести себе так, щоб весь дохід не споживався, щоб частина його зберігалася (заощаджувалась). Дамо тепер визначення заощадженню.

Заощадження (S - saving) - це відкладене на майбутнє споживання чи частина доходу, яка не споживається в теперішньому часі. Таким чином:

Y=C + S

Отже, важливим є визначення механізму за яким домогосподарства визначають скільки споживати, а скільки заощаджувати. Для цього доцільно ознайомитись з кейнсіанською концепцією споживання.

У своїй концепції споживання Дж. М. Кейнс виходив з гіпотези абсолютного доходу. Він звернув увагу на те, що суб'єкти формують своє споживання в залежності від отриманого ними поточного доходу.

На відміну від представників класичної школи Кейнс вважав, що розподіл доходу на споживання і заощадження залежить не від процентної ставки, а від переваг споживача. Кейнс сформулював так називаний основний психологічний закон, що характеризує поведінку споживачів, схильних, як правило, збільшувати своє споживання зі зростанням доходів, але не в тій мірі, у якій росте їхній дохід.

Бажання людей зберігати частину доходу обумовлена:

* прагненням забезпечити резерв на випадок непередбачених обставин;

* прагненням забезпечити свою старість, дати освіту дітям, необхідністю утримувати утриманців;

* бажанням забезпечити доходи у формі відсотка;

* бажанням насолоджуватися почуттям незалежності;

* наміром забезпечити необхідні кошти для комерції;

* бажанням залишити спадщину;

* просто скнарістю.

До такого висновку Кейнс прийшов виходячи з «знання людської природи» і «детального вивчення минулого досвіду».

Психологічний фактор відбивається в середній схильності до споживання і середньої схильності до заощадження.

Середня схильність до споживання (АРС - average propensity to consume) -- це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на споживання:

АРС=

Середня схильність до заощадження (APS - average propensity to save) -- це виражена у відсотках частка будь-якого загального доходу, що йде на заощадження:

APS=

Але величина доходу змінюється: росте чи скорочується. Реакцію споживача на зміну доходу виражають гранична схильність до споживання і гранична схильність до заощадження.

Термін «граничний» використовується для позначення додаткових, доданих величин.

Гранична схильність до споживання (MPC - marginal propensity to consume - c/) -- частка приросту витрат на споживання при будь-якій зміні індивідуального доходу:

с/ =

ДС -- приріст витрат на споживання; ДY-- приріст індивідуального доходу.

Гранична схильність до заощадження (MPS - marginal propensity to save - s/) -- частка приросту заощаджень при будь-якій зміні індивідуального доходу:

s/ =

де ДS -- приріст заощаджень; ДУ-- приріст індивідуального доходу.

Сума граничної схильності до споживання і граничної схильності до заощадження для будь-якої зміни доходу після сплати податків завжди дорівнює одиниці:

с/ + s/ = 1

Основні положення теорії Дж. М. Кейнса наступні:

1. Споживання -- функція від розташовуваного доходу:

C = f(Yi)

де Yi -- індивідуальний доход, що дорівнює Y - Т.

2. Гранична схильність до споживання характеризує приріст споживчих витрат на одиницю приросту індивідуального доходу:

0 < с/ < 1.

3. В міру росту доходу частка доходу, спрямована на споживання, зменшується, оскільки багаті схильні більше зберігати, чим ті, хто бідний:

Таким чином, кейнсіанська функція споживання буде мати наступний вид:

С = С0 + с/ Ч Yi

де С0 -- величина автономного, що не залежить від індивідуального доходу, споживання.

Автономне споживання характеризує мінімальний рівень споживання, необхідний людям. У випадку відсутності доходу люди будуть брати в борг чи скорочувати розмір майна.

Відповідно функція заощаджень буде мати вид:

S=S0 + s/ Ч Yi

S= -С0 + s/ Ч Yi

7.2 Фактори споживання та заощадження

Як було визначено в попередньому питанні на споживання та заощадження впливає в першу чергу дохід. Тепер розглянемо можливість впливу інших факторів.

Всі інші фактори споживання та заощадження, крім доходу, ми будемо називати недоходними факторами.

До недоходних факторів споживання і заощадження відносяться:

Багатство. Під багатством розуміють як нерухоме майно (будинки, автомобілі, телевізори та інші предмети довгострокового користування), так і фінансові засоби (готівкові гроші, заощадження на рахунках, акції, облігації, страхові поліси тощо), якими володіє населення. Домашні господарства заощаджують, утримуючись від споживання, щоб нагромаджувати багатство. За інших рівних умов, чим більше нагромаджено багатства, тим менші стимули до заощаджень. Тобто, збільшення багатства зміщує графік споживання угору, а графік заощадження -- вниз.

Податки. Відомо, що податки сплачуються частково за рахунок споживання і частково за рахунок заощадження. Зниження податків збільшує безподатковий доход і тому збільшує як споживання, так і заощадження. І навпаки. безробіття попит інфляція валютний

Рівень цін. Зростання цін скорочує споживання і заощадження і навпаки. Цей висновок має безпосереднє відношення до аналізу багатства як фактора споживання. Зміни рівня цін змінюють реальну вартість, або купівельну спроможність деяких видів багатства. Реальна вартість фінансових засобів, номінальна вартість яких вимірюється в грошах, буде зворотною до зміни ціни. Це і є ефект багатства.

Відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточних споживання і заощадження. Але треба враховувати, що на рішення домашніх господарств стосовно споживання і заощадження впливає діюча система соціального забезпечення. Це пов'язано з розглянутою вище гіпотезою життєвого циклу. Чим краще соціальне забезпечення тим менші заощадження домашніх господарств протягом трудового життя.

Очікування. Очікування можуть бути пов'язані з майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо. Якщо ці очікування несприятливі, то домашні господарства змушені робити закупки наперед, що у поточному році збільшує споживання та зменшує заощадження. Очікування приросту грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат.

Споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточному періоді домашні господарства будуть змушені зменшити споживання і заощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість. І навпаки, коли споживча заборгованість зменшилася, то поточний рівень споживання і заощаджень може зрости.

Відсоткова ставка. Зміна ставки відсотка впливає на співвідношення між поточними і майбутніми споживанням і заощадженням. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростають, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями. Таким чином, домашні господарства заміщують частку споживання у поточному періоді збільшенням споживання у майбутньому.

Недоходні фактори впливають на споживання і заощадження, змішуючи їх графіки вгору або вниз. Використовуючи формулу кейнсіанської функції споживання і враховуючи недоходні фактори споживання і заощадження, можна записати:

ДС= С0 +с/ ЧДY

ДS= S0 +s/ ЧДY

де С0 S0 -- автономне споживання і заощадження, яке не залежить від доходу, а змінюється лише під впливом недоходних факторів.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст функції споживання за допомогою графіка.

2. Розкрийте зміст функції заощадження за допомогою графіка.

3. Дайте визначення середньої схильності до споживання і заощадження.

4. Дайте визначення граничної схильності до споживання та заощадження.

5. Зробіть аналіз основних факторів, які впливають на споживання і заощадження.

6. Розкрийте зміст автономного споживання.

7. Поясніть на графіках вплив недоходних факторів на споживання та заощадження.

Тема 8. Приватні інвестиції

8.1 Поняття інвестиційного попиту

Другим кроком на шляху дослідження основної макроекономічної тотожності: Y = C + Ig + G + Xn, є дослідження інвестиційного попиту.

Інвестиції є найважливішою частиною ВВП: на їх частку припадає близько 20% сукупних витрат розвинутих країн. Це менше, ніж частка споживчих витрат, на яку в розвинутих країнах припадає близько половини всього ВВП.

Особливості інвестицій полягають у наступному:

Інвестиції безпосередньо забезпечують економічне зростання та прогрес людства;

Інвестиції є найбільш нестійкою частиною сукупного попиту та більш всього піддані кон'юнктурним коливанням.

Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень з метою заміщення старих та створення нових виробничих потужностей та інших капітальних активів. Іншими словами, це потік готової продукції за певний період, який використовується для підтримки та приросту основних фондів в економіці. Метою інвестування є - отримання прибутку.

В макроекономіці під інвестиціями розуміється реальне інвестування - вкладання капіталу у виробництво.

Інвестиції розподіляються на три основні групи: виробничі інвестиції - в основний капітал, житлове будівництво та збільшення запасів. У середньому 70 % всіх інвестицій -- це інвестиції в машини та устаткування, 25 % -- житлове будівництво і приблизно 5 % -- зміни в запасах.

Виробничі інвестиції -- це інвестиції в основні виробничі фонди: машини, устаткування, капітальне будівництво підприємств.

Інвестиції в житлове будівництво -- це витрати на підтримку житлового фонду і будівництво нового житла.

Запаси -- це резерви сировини, напівфабрикатів на стадії незавершеного виробництва або готових виробів, які належать фірмам. Інвестиції в запаси означають їх зміну за певний період, причому зростання запасів свідчить про додатні інвестиції, а їхнє скорочення -- про від'ємні інвестиції.

Таким чином, і фірми, і домашні господарства інвестують. Фірми купують інвестиційні товари, аби збільшити капітал і замінити діючий капітал у процесі його вибуття. Домашні господарства купують житло, що також є інвестиціями.

Отже, інвестиції суттєво впливають на сукупний попит, обсяг національного виробництва, зайнятість. До того ж, інвестиції сприяють нагромадженню фондів підприємств і створюють основу для економічного зростання в майбутньому. Нераціональне використання інвестиція призводить до заморожування виробничих ресурсів і скорочення обсягів національного виробництва.

Як зазначалося в Темі 2, загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи; одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, інша -- на відшкодування його зношення, тобто є амортизацією.

Інвестиційний попит залежить як від об'єктивних факторів (стан економічної кон'юнктури: норма прибутку, ставка відсотка) і суб'єктивного фактора (рішення підприємця).

На рисунку 8.1. видно, що між ставкою відсотка та сукупною величиною потрібних інвестицій є обернена залежність.

Вплив доходності інвестицій на інвестиційний попит полягає у тому, що фірми інвестують з метою отримати чистий прибуток (NP). Вихідною базою для його обчислення є валовий прибуток (GP), отриманий від реалізації інвестиційного проекту. Він залежить від величини інвестицій та норми прибутку. Чистий прибуток менший валового прибутку на величину податку на прибуток (ТР) та затрат на інвестиції, які пов'язані зі сплатою відсотків за використання інвестиційних коштів (ІЧr). Звідси випливає формула чистого прибутку:

NP = (GP - ТР) - ІЧr

Попит на інвестиції має місце лише тоді, коли NP >0. Якщо NP < 0, то інвестиційний попит не виникає. Найбільш мінливим чинником, що впливає на інвестиції через зміну чистого прибутку, є відсоткова ставка. Саме тому модель інвестиційного попиту відображає залежність інвестицій від відсоткової ставки. При цьому враховується реальна відсоткова ставка, яка обчислюється як номінальна відсоткова ставка n, мінус інфляція:

r = n - р

Між інвестиційним попитом і відсотковою ставкою існує обернена залежність. За цих умов крива інвестиційного попиту набуває вигляду від'ємної похилої лінії.

Крім % на інвестиції здійснює вплив збільшення ВВП, зміни в розмірах оподаткування, технологічні зміни та очікування підприємців. В цьому випадку відбувається зміна попиту на інвестиції. Будь-який фактор, який викликає приріст очікуваної доходності інвестицій, зміщує криву інвестиційного попиту праворуч, а той що знижує очікувану доходність зміщує криву ліворуч.

В залежності від факторів, які визначають обсяг попиту на інвестиції, їх розділяють на автономні, т.т. не викликані ростом сукупного попиту (національного доходу) та індуційовані, викликані ростом сукупного попиту (національного доходу).

8.2 Мультиплікатор інвестицій

Вплив інвестицій на сукупний попит (ВВП) відображається в теорії мультиплікатора. Він показує роль інвестицій в зростанні обсягу ВВП та зайнятості.

Суть мультиплікативного впливу інвестицій на ВВП полягає у тому, що інвестиції впливають на ВВП не пропорційно, а помножено, тобто мультиплікативно. Це означає, що при зміні інвестицій на одну грошову одиницю ВВП змінюється більше ніж на одиницю.

Дію мультиплікатора можна записати у вигляді ланцюга:

I ^ > N^> Y^ > C^,

т.т із зростанням інвестицій зростає зайнятість, потім дохід і споживання.

Таким чином, між зміною автономних інвестицій і національним доходом існує стійкий зв'язок.

Мультиплікатор інвестицій -- чисельний коефіцієнт, що показує залежність зміни доходу від зміни автономних інвестицій. Якщо відбудеться приріст обсягу інвестицій (наприклад, збільшаться державні асигнування на суспільні роботи в умовах спаду економіки), то доход збільшиться на величину, що у m раз більше, ніж приріст інвестицій, тобто

ДY = me Ч ДI,

ДY = me Ч ДЕ,

де ДY -- приріст доходу, ДІ, ДЕ - приріст інвестицій або сукупних видатків; me -- мультиплікатор (множник). Відповідно:

me =

Оскільки мультиплікатор знаходиться в прямій залежності від граничної схильності до споживання (с/) і в зворотній залежності від граничної схильності до заощадження (s/), то

me = =

За нестабільних цін реальний ВВП змінюється на інших умовах. Найбільш типовою є ситуація, коли при збільшенні сукупних видатків, ціни зростають, тобто виникає інфляція. Вона не впливає на мультиплікатор, який залежить лише від норми вилучень із доходу. Інфляція свідчить про інше: певна частка або весь приріст сукупних видатків трансформується в зростання цін. На цю величину сукупний попит поглинається інфляцією, внаслідок чого адекватно зменшується приріст реального ВВП.

В умовах інфляції добуток meЧДЕ, відображає приріст номінального ВВП, який у певних пропорціях розподіляється між приростом реального ВВП і приростом цін. Тому номінальний ВВП в аналізованому періоді становитиме Yb + me*ДЕ. Після його дефілювання і зіставлення з реальним ВВП базового періоду можна визначити приріст реального ВВП, викликаний початковим приростом сукупних видатків в умовах інфляції:

ДY = - Yb

Інфляція по-різному знецінює вплив початкового приросту сукупних видатків на реальний ВВП залежно від того, на якій ділянці кривої AS перебуває економіка. Так, на висхідній ділянці за збільшення сукупних видатків номінальний ВВП зростає у більшій пропорцій, ніж ціни, що забезпечує певний приріст реального ВВП. На вертикальній ділянці номінальний ВВП збільшується пропорційно зростанню цін, внаслідок чого приріст реального ВВП дорівнює 0.

ТЕМА 9. СУКУПНІ ВДАТКИ І ВВП

9.1 Модель «витрати--випуск»

Модель «витрати--випуск» є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у цій моделі є сукупний попит, який знаходить своє відображення через сукупні витрати, і сукупна пропозиція, яка представлена реальним ВВП. В її основі лежить пряма залежність між ВВП і сукупними витратами, тобто чим більші сукупні витрати, тим більший ВВП, і навпаки.

Для розуміння рівноваги або нерівноваги в економіці за цією моделлю слід розрізняти фактичні і заплановані сукупні витрати. Економічна рівновага -- це рівновага між запланованими сукупними витратами і ВВП. Тому в моделі «витрати--випуск» під сукупними витратами слід розуміти заплановані сукупні витрати. Оскільки згідно з нашим припущенням сукупні витрати дорівнюють С + Іg, то для моделі «витрати--випуск» базовим є таке рівняння:

Е = С + Іg = ВВП

Згідно з цим рівнянням, ВВП -- вироблений продукт, а С + Іg -- сукупні витрати. Співвідношення між ними може мати три варіанти:

вся сума доходу, отриманого від реалізації виробленого ВВП, спрямовується на його закупку, тобто С + Іg = ВВП. Цей варіант відповідає закону Сея, згідно з яким виробництво створює адекватний за величиною попит;

не вся сума доходу отриманого від реалізації виробленого ВВП спрямовується на його закупку, тобто С + Іg < ВВП;

на закупку ВВП спрямовується більша сума доходу порівняно з його величиною, отриманою від реалізації ВВП, виробленого в поточному періоді, тобто С + Іg > ВВП.

Останні два варіанти відповідають кейнсіанській теорії, згідно з якою доходи, отримані від реалізації поточного ВВП, не обов'язково перетворюються в адекватну величину сукупних витрат.

Співвідношення між сукупними витратами і ВВП -- це співвідношення між планами покупців і продавців, які, як правило, не збігаються. Якщо вони не збігаються, то виникають незаплановані зміни в товарних запасах.

Так, коли Е < ВВП, виникає перевиробництво, яке супроводжується незапланованим збільшенням товарних запасів.

І навпаки, коли Е > ВВП, виникає недовиробнинтво, яке супроводжується незапланованим зниженням товарних запасів.

Незаплановані зміни в товарних запасах порушують інвестиційні плани підприємства. З цієї точки зору слід розрізняти заплановані й незаплановані інвестиції. До запланованих інвестицій відносяться витрати на інвестиційні товари, які відповідають уявленням підприємств стосовно очікуваних змін у сукупному попиті на вироблені товари та послуги. Але уявлення підприємств про сукупний попит (сукупні витрати) не завжди збігаються з дійсністю. Тому виникають незаплановані інвестиції. До них відносяться витрати, які підприємства змушені здійснювати в товарні запаси. Отже, фактичні інвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій в товарні запаси.

Інвестиції в товарні запаси виконують балансуючу роль в економіці. Якщо величина сукупних витрат недостатня порівняно з ВВП, то відбувається незаплановане збільшення інвестицій в товарні запаси; якщо сукупні виграти перевищують ВВП, то відбувається незаплановане зменшення інвестицій в товарні запаси. Це дає підстави модифікувати формулу:

Е ± І/ = ВВП

де ± І/ -- незаплановані інвестиції в товарні запаси; (+)- збільшення, (-) -- зменшення інвестицій в товарні запаси. Е ± І/ -- фактичні сукупні витрати (Еф).

Із формули випливає, що незалежно від того, знаходиться економіка в стані рівноваги чи ні, фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП. Це врівноваження досягається за рахунок незапланованих інвестицій. Якщо між сукупними витратами і ВВП спостерігається тотожність, то незаплановані інвестиції дорівнюють нулю.

Отже рівноважний ВВП -- це такий обсяг виробництва якому відповідають сукупні витрати, достатні для закупки всієї продукції, виробленої в поточному періоді. Іншими словами, при рівноважному рівні ВВП сукупна кількість вироблених товарів (ВВП) дорівнює сукупній кількості закуплених товарів (споживчих та інвестиційних). Економіка постійно тяжіє до рівноваги як до своєї природної норми. Це означає, що у випадку, коли сукупні витрати перевищують ВВП і відбувається незаплановане зменшення товарних запасів, підприємства будуть зацікавлені збільшувати виробництво до рівня сукупних витрат;

якщо навпаки, сукупні витрати менші від ВВП і відбувається незаплановане збільшення товарних запасів, вони будуть змушені скорочувати виробництво до рівня сукупних витрат.

Аналіз рівноважного ВВП можна здійснити і за допомогою графічної моделі «витрати--випуск», яка досить часто іменується як «кейнсіанський хрест»:

На горизонтальній осі графіка представлено ВВП, а на вертикальній -- фактичні сукупні витрати, тобто Еф = Е ± І/. Бісектриса відображає ситуацію, коли

Фактичні і заплановані сукупні витрати збігаються. Перетин ліній фактичних і запланованих сукупних витрат у точці Т1 свідчить про тотожність між цими витратами (Е1=Е) і про те, що рівноважний ВВП дорівнює О1.

Але в дійсності фактичні сукупні витрати, як правило, не збігаються із запланованими сукупними витратами. Так, Е2 < Е. Це означає, що підприємства виробили продукції більше, ніж зможуть її реалізувати (О2 > О1). У цьому випадку відбувається незапланований приріст інвестицій в товарні запаси, що викликає тенденцію до скорочення ВВП від О2 до О1. В протилежному випадку Е3 > Е. Це означає, що підприємства виробили продукції менше, ніж це відповідає планам покупців (О3<О1). За цих умов відбувається незаплановане зменшення інвестицій в товарні запаси, що породжує тенденцію до збільшення ВВП від О3 до О1.

9.2 Модель «вилучення-- ін'єкції»

В основі цієї моделі лежить та обставина що в потоці «доходи--витрати» постійно виникають як вилучення, так і ін'єкції. Як відомо, будь-який обсяг виробництва породжує певну величину індивідуального доходу. Одну частку цього доходу домогосподарства і підприємства можуть заощаджувати, тобто не використовувати на споживання. Тому заощадження являють собою вилучення із потоку «доходи--виграти». Оскільки заощадження -- це потенційні витрати, то внаслідок того, що частка доходу вилучається на заощадження, споживчі витрати будуть недостатніми, щоб викупити весь обсяг вироблених споживчих товарів. Це може викликати зменшення ВВП.

Але цьому є альтернатива. Виробництво може частково переключатися із споживчих товарів на інвестиційні. Така реструктуризація виробництва може відбутися за умови, якщо вилучення частки доходу у вигляді заощаджень через фінансові ринки обернеться адекватним збільшенням інвестиційних витрат. Інвестиції, на противагу заощадженням, можна розглядати як ін'єкції витрат у потік «доходи--витрати», тобто вони компенсують зменшення сукупних витрат, обумовлене вилученням частки доходу на заощадження. Питання полягає в тому, в якій мірі відбувається ця компенсація, або в якому співвідношенні знаходяться між собою вилучення у формі заощаджень та ін'єкції у формі інвестицій. Відповідь на це питання може мати декілька варіантів.

Перший -- якщо вилучення із доходу в формі заощаджень перевищує інвестиційні ін'єкції у витрати, то сукупні витрати (Е) будуть меншими, ніж фактичний ВВП. Оскільки сукупні виграти визначають рівноважний ВВП, то це означає, що фактичний ВВП буде перевищувати рівноважний ВВП.

Другий -- якщо вилучення із доходу в формі заощаджень менші, ніж інвестиційні ін'єкції у витрати, то сукупні витрати (Е) будуть перевищувати фактичний ВВП. Це означає, що фактичний ВВП буде менший, ніж рівноважний ВВП.

Третій -- якщо вилучення та ін'єкції збігаються за своєю величиною. В цьому випадку втрати сукупних витрат на потенційних витратах у формі заощаджень компенсуються їх збільшенням у формі інвестицій. Тому сукупні витрати (Е) дорівнюють фактичному ВВП, який одночасно є рівноважним.

Оскільки об'єктом нашого аналізу є приватна економіка закритого типу, то ми абстрагуємося від інших видів вилучень та ін'єкцій. В дійсності, крім заощаджень та інвестицій, вилученнями із потоку «доходи--витрати» є також податки та імпорт, а ін'єкціями є ще державні закупки та експорт.

Отже, рівноважний ВВП -- це такий ВВП, який забезпечується в умовах рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Це означає, що плани домогосподарств стосовно заощаджень збігаються з планами підприємств стосовно інвестицій. Тому умовою рівновага на товарному ринку є рівновага між заощадженнями і запланованими інвестиціями, тобто S = I. Але крім запланованих можуть виникати і незаплановані інвестиції, тобто інвестиції в товарні запаси. Якщо товарні запаси збільшуються, то виникає незаплановане збільшення інвестицій і навпаки. За цих умов між заощадженнями і запланованими інвестиціями виникає розбіжність. Але фактичні інвестиції (І ± І/) завжди балансуються із заощадженнями за рахунок незапланованих інвестицій. Тобто, незаплановані інвестиції є вирівнюючим елементом, який постійно приводить у відповідність фактичні інвестиції та заощадження. Такий висновок кореспондується із методом “витрати--випуск”, згідно з яким фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП, що досягається за рахунок незапланованих інвестицій в товарні запаси:

Е ± І/ = ВВП

Визначення рівноважного ВВП за допомогою моделі «вилучення--ін'єкції» можна відтворити графічно (див.рис. 9.2).

На рисунку 5.2 лінія запланованих інвестицій I має горизонтальний вигляд, тобто припускається, що інвестиційні плани підприємств не залежать від поточного доходу. Лінія заощаджень (S) має вигляд позитивно похилої лінії і відображає пряму залежність заощаджень від поточного доходу.

Згідно з моделлю «вилучення--ін'єкції», рівноважний ВВП дорівнює О1, оскільки лише в цьому випадку заощадження дорівнюють запланованим інвестиціям, про що свідчить перетин їхніх ліній в точці S1. За цих умов підприємства інвестують стільки ж, скільки заощаджує приватний сектор економіки, тобто S = I. Тому С + І = ВВП.

За більш високих рівнів ВВП заощадження, які є функцією ВВП, будуть перевищувати заплановані інвестиції, які є складовим елементом запланованих сукупних витрат (E1). Так, коли ВВП дорівнює O2 заощадження більші від запланованих інвестицій (S2>І), але врівноважуються із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого збільшення інвестицій в товарні запаси (S2 = І + І/). За більш низьких рівнів ВВП заощадження, як функція ВВП, будуть меншими, ніж заплановані інвестиції. Так, коли ВВП дорівнює О3, заощадження менші від запланованих інвестицій (S3 < І), але врівноважуються із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого зменшення інвестицій в товарні запаси (Sз=І - І/).

Графічно величина незапланованих інвестицій в товарні запаси дорівнює відстані по вертикалі між лініями заощаджень та запланованих інвестицій. При ВВП на рівні О2 лінія заощаджень знаходиться вище від лінії запланованих інвестицій, внаслідок чого незаплановані інвестиції дорівнюють «+» І/. При ВВП на рівні О3 лінія заощаджень знаходиться нижче від лінії запланованих інвестицій внаслідок чого незаплановані інвестиції дорівнюють «-» І/. При ВВП на рівні О1 ці лінії перетинаються і тому незаплановані інвестиції дорівнюють нулю.

Якщо заощадження -- це функція фактичного ВВП, то заплановані інвестиції є елементом запланованих сукупних витрат (Е = С + І) і одночасно фактором, який визначає рівень рівноважного ВВП. Це означає, що розбіжність між заощадженнями і запланованими інвестиціями визначає розбіжність між фактичним і рівноважним ВВП. Так, при фактичному ВВП на рівні О2 заощадження перевищують заплановані інвестиції (S2 > І). Тому фактичний ВВП перевищує рівноважний ВВП (О2> О1), що породжує тенденцію до скорочення виробництва. При фактичному ВВП на рівні Оз заощадження відстають від запланованих інвестицій (S3 < І). Тому фактичний ВВП менший від рівноважного ВВП (Оз < О1), що породжує тенденцію до збільшення виробництва.

9.3 Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості

Рівновага в економіці може забезпечуватися за різних умов: при повній або неповній зайнятості, на інфляційній або безінфляційній основі. Ці умови залежать від співвідношення між сукупними витратами і потенційним обсягом виробництва (ВВП). Рівновага в економіці не гарантує такого рівня сукупних витрат, за яких економіка може перебувати в стані повної зайнятості й без інфляції. Але саме в цьому стані економіка працює найефективніше. Тому потрібно розглянути ВВП в умовах різного співвідношення між фактичними сукупними витратами і тими, які відповідають потенційному ВВП.

На цьому графіку ВВП2 -- це потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати на рівні Е2

Але фактично економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості. Сукупні витрати (Е1) в дійсності менші від потенційних (Е1 < Е2), а фактичний рівноважний ВВП значно менший, ніж потенційний (ВВП1 < ВВП2).

Це означає, що в економіці спостерігається дефіцит сукупних витрат, тобто обсяг витрат є недостатнім для того, щоб повністю використовувати наявні потужності, що характеризує економіку в стані неповної зайнятості. Недостатність сукупних витрат, їхня неспроможність забезпечити досягнення потенційного ВВП, який відповідає умовам повної зайнятості, називається рецесійним розривом. Іншими словами, рецесійний розрив -- це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково збільшитися, щоб забезпечити досягнення потенційного ВВП.

Розрив називається рецесійним тому, що він зумовлює в економіці рецесію, тобто скорочення виробництва порівняно з її потенціалом.

На графіку (рис. 9.3) рецесійний розрив -- це відстань по вертикалі між лінією фактичних сукупних витрат (Е1) і лінією потенційно необхідних сукупних витрат (Е2).

В умовах рецесійного розриву економіка потенційно втрачає, недовиробляє певну величину ВВП (це різниця між ВВП2 і ВВП1). Обсяг цих втрат визначається як добуток рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат) на мультиплікатор витрат ДВВПр=ДЕ * me. І навпаки, якщо рівень ВВП за умов повної зайнятості є відомим, то величина рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат (+ ДЕ) визначається за формулою (в умовах стабільних цін):

+ ДЕ =

де ВВПп - ВВПф -- реальний приріст ВВП, необхідний для досягнення ВВП потенційного; me - мультиплікатор витрат.

Протилежні результати мають місце в тому випадку, коли фактичні сукупні витрати перевищують ту їхню величину, яка відповідає умовам повної зайнятості. Звернемося до рис. 9.4.

На графіку (рис. 9.4) потенційний ВВП забезпечується при сукупних витратах на рівні Е2 . Але фактично економіка витрачає більше -- Е1 . Отже, має місце надлишок сукупних витрат: Е1 > Е2. Тому фактичний ВВП номінально перевищує потенційний: ВВП1 > ВВП2. Таке явище називається інфляційним розривом.

На графіку 5.4 величина інфляційного розриву дорівнює відстані по вертикалі між лініями Е1 і Е2. Іншими словами, інфляційний розрив -- це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково зменшитися, щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості.

Розрив називається інфляційним тому, що він викликає в економіці інфляційний надлишок ВВП. Величину інфляційного розриву (- ДЕ) -- необхідного початкового зменшення сукупних витрат -- можна визначити за формулою (без урахування цінового фактора):

Е =

де ВВПп - ВВПф -- інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості,

Інфляційний розрив виникає у зв'язку з тим, що зростання сукупних витрат (сукупного попиту) не супроводжується адекватним зростанням виробництва (сукупної пропозиції). В умовах, коли економіка досягла повної зайнятості, підприємства не можуть швидко відповісти на збільшення сукупного попиту відповідним збільшенням фізичних обсягів виробництва. Для цього потрібен певний час. Єдиним природним наслідком у цьому випадку є зростання цін, тобто інфляція. Тому усунення інфляційного розриву викличе лише зменшення номінального ВВП без зміни реального ВВП.

Питання для самоконтролю

1. Про що свідчить відхилення ВВП від рівноважного рівня і що спонукає підприємства змінювати обсяг виробництва до рівноважного значення?

2. Продемонструйте на графічній моделі «кейнсіанський хрест» залежність між приростом автономних витрат, приростом запланованих сукупних витрат і приростом доходу.

3. Спираючись на графік, поясність причину виникнення рецесійного розриву і розкрийте його кількісну визначеність за стабільних цін та в умовах інфляції.

4. Використовуючи графік, поясність причину виникнення інфляційного розриву і розкрийте його кількісну визначеність в умовах повної і надмірної зайнятості.

Тема 10. Економічна динаміка

10.1 Циклічність як форма розвитку економіки

У довгостроковому періоді чітко виявляється тенденція постійного росту економіки. Однак у короткостроковому періоді її розвиток характеризується хвилями підйомів і спадів економічної кон'юнктури. Закономірності хвилеподібного характеру макроекономічної динаміки розглядаються як проблема економічного (ділового) циклу.

Економічний (діловий) цикл -- коливання рівня економічної активності фактичного ВВП, коли періоди підйому змінюються періодами спаду економіки; процес проходження ринкової економіки від однієї фази до наступної такої ж, наприклад, від кризи до кризи.

Економічний цикл, з одного боку, відбиває нерівномірність у розвитку економіки, а з іншого боку - є причиною і наслідком економічного розвитку, що дозволяє розглядати цикл як постійну динамічну характеристику, що визначає розвиток економіки.

Фази економічного (промислового) циклу

У класичному сенсі економічний цикл містить у собі чотири фази.

Рис. 10.1. Фази економічного циклу.

Криза (спад, рецесія) характеризується різким погіршенням усіх параметрів економічного розвитку:

а) різке скорочення обсягів виробництва;

б) різке скорочення розмірів доходів;

в) скорочення зайнятості;

г) скорочення інвестицій;

д) падіння цін;

е) затоварення;

ж) часткове руйнування продуктивних сил (недовантаження виробничих потужностей, ріст безробіття, масове банкрутство знецінення основного капіталу).

Депресія (стагнація) -- нижча точка спаду характеризується:

а) масовим безробіттям;

б) низьким рівнем заробітної плати;

в) низьким рівнем позичкового відсотка;

г) тим, що виробництво і не росте, і не падає;

д) скороченням товарних запасів;

е) припиненням падіння цін.

Пожвавлення (експансія), чи фаза відновлення, характеризується:

а) масовим відновленням основного капіталу;

б) скороченням безробіття;

в) ростом заробітної плати;

г) ростом цін;

д) ростом процентних ставок;

е) підвищенням попиту на предмети споживання.

Пожвавлення закінчується досягненням передкризового рівня за макроекономічними показниками.

Підйом (бум, пік) характеризується:

а) ростом темпів економічного росту;

б) значним перевищенням передкризового рівня виробництва;

в) ростом інвестицій, курсів акцій і інших цінних паперів, процентних ставок, цін, заробітної плати, прибутку;

г) скороченням безробіття.

Сучасна західна економічна теорія використовує агрегований розподіл, виділення дві фази: рецесію і підйом. Під рецесією розуміються криза і депресія, під підйомом -- пожвавлення і бум.

Основними індикаторами циклу виступають:

рівень зайнятості;

рівень безробіття;

рівень цін;

обсяг виробництва.

10.2 Економічне зростання. Фактори економічного зростання

Короткострокові коливання обсягів випуску, рівня зайнятості та цін відбуваються навколо тренда, що заданий загальним поступовим розвитком економіки, збільшенням реального обсягу виробництва, тобто економічним зростанням.

Під економічним зростанням розуміють збільшення реального доходу (випуску) в економіці (ВВП, НД), а також збільшення реального доходу (випуску) в розрахунку на душу населення країни.

Для вимірювання та оцінки економічного зростання використовують показники абсолютного приросту, темпів приросту реального обсягу випуску в цілому та на душу населення. Останній показник є більш точним для оцінки економічного зростання, що важливе, перш за все, як основа зростання добробуту населення, засобу вирішення багатьох соціально-економічних проблем.

ДYt= Yt - Yt-1

Дyt= ДYt/Yt-1Ч100,

де ДYt - абсолютний приріст ВВП; Yt - ВВП у році t; Yt-1 -- ВВП у році t-1; Дyt -- темпи приросту реального ВВП (темпи економічного зростання).

Виділяють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. При екстенсивному зростанні збільшення обсягів випуску відбувається за рахунок використання додаткових ресурсів при незмінній середній продуктивності праці у суспільстві. Інтенсивне зростання пов'язане з використанням більш досконалих факторів виробництва та засобів їх поєднання, тобто здійснюється не за рахунок збільшення обсягів витрат ресурсів, а за рахунок збільшення їх віддачі.

Якісне поліпшення факторів та засобів їх поєднання ґрунтується на впровадженні досягнень науково-технічного прогресу, нової техніки, технології, підвищенні якості праці та вдосконаленні її організації. В реальній практиці можуть одночасно мати місце екстенсивний та інтенсивний типи, тому виділяють переважний тип зростання.

Фактори економічного зростання класифікують за різними ознаками. Так, виділяють фактори попиту, розподілу та пропозиції.

До факторів попиту відносять рівень цін, споживчі, інвестиційні, державні витрати, обсяг чистого експорту.

Фактори розподілу складають повнота та раціональність залучення ресурсів у виробничий процес.

Найважливіше значення мають фактори пропозиції, які забезпечують саму потенційну можливість зростання, їх групують відповідно до типів економічного зростання. Екстенсивні фактори: зростання капіталу; збільшення праці (кількість зайнятих та кількість відпрацьованого робочого часу).

Інтенсивні фактори: технологічний прогрес; зростання професійного та освітнього рівня робітників; вдосконалення управління виробництвом, системи організації та мотивації праці.

Причинами, що стримують економічне зростання, називають ресурсні, економічні та інституційні обмеження, а також соціальні витрати, пов'язані зі зростанням виробництва.

10.3 Модель економічного зростання Домара-Харрода

Моделі економічного зростання є абстрактним вираженням процесу зростання у функціональних рівняннях та графіках. Ці моделі дають можливість виявити вплив змін певних факторів економічного зростання на обсяги випуску, встановити рівноважні темпи зростання при існуючих параметрах економіки.

В економічній науці розроблено багато моделей економічного зростання. Вважається, що засади теорії економічного зростання закладені ще Давідом Рікардо. Кожен з авторів моделей акцентував увагу на певних факторах зростання. Зокрема, логіка Рікардо була такою: економічне зростання визначається нагромадженням капіталу (інвестиціями). Але останні залежать від прибутку; прибуток, у свою чергу, пов'язаний із величиною зарплати. Зарплата ж визначається цінами на продукти харчування, які залежать від наявності у держави землі та від її урожайності. Отже, увагу Давіда Рікардо привертала саме земля як фактор зростання.

Автори моделі Харрода-Домара - Рой Харрод та Євсей Домар. У цій моделі досліджується економіка у довготерміновому періоді.

Ключовими елементами моделі Харрода-Домара є величина заощаджень узагалі і схильність до заощадження зокрема. Величина заощаджень, за інших однакових умов, залежить від: ціни або процента, доходу; суспільних передбачень.

Головні риси моделі Харрода-Домара:

1. Модель ґрунтується на так званій "капітальній" теорії вартості (за аналогією з "трудовою" теорією вартості). Іншими словами, приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці ж відводиться підпорядкована роль. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці, тобто ДL/ДK= соnst. Це передбачає, зокрема, незмінність зарплати.

2. Модель не враховує технологічних змін, приймаючи технологічний рівень як сталу величину.

3. У моделі приймається, що K/Y = ДK/ДY

4. У моделі Харрода-Домара, як і в більшості посткейнсіанських моделей, враховано, що фактором стримування економічної активності (відповідно, і зростання) може виступати сукупний попит.

5. У моделі приймається, що інвестиції дорівнюють заощадженням. I = S

6. Інвестиції тотожні приросту капіталу I=ДK.

Аналізована модель ґрунтується також на тому, що інвестиції певного періоду визначаються граничною схильністю до заощаджень. Економічне зростання розглядається як функція, по-перше, граничної схильності до заощаджень, по-друге, -- співвідношенням: K/Y,

де K -- запас капіталу;

Y -- створений продукт.

Співвідношення К/Y є коефіцієнтом зв'язку між запасом капіталу і продуктом. Зрозуміло, що зменшення цього коефіцієнта передбачає зростання ефективності використання запасу капіталу. Власне величину економічного зростання можна обчислити у такий спосіб:

Gr =ДY/Y,

де Gr -- економічне зростання; ДY -- приріст продукту протягом певного періоду; У -- обсяг продукту в попередньому періоді.

Гранична схильність до заощадження (головний фактор моделі)

s/ = S/Y,

де S -- обсяг заощадження; У -- продукт.

Оскільки в моделі приймається, що заощадження дорівнюють інвестиціям (S = І), то гранична схильність до заощадження набуває вигляду: s/ = S/Y=I/Y

Частка приросту капіталу у прирості продукту (внесок капіталу у збільшення продукту) позначається k:

k=ДK/ДY = I/ДY

Виходячи з того, що I/Y= s' , а I/ДY=k і визначивши, що Y=I/s/, a ДY=I/k, отримуємо функцію економічного зростання:

Gr=ДY/Y= I/k / I/s/ = s//k

Отже, зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту.

Згідно з формулою, економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу.

Логіка моделі Харрода-Домара ґрунтується на тому, що заощадження перетворюються на інвестиції, які, завдяки створенню додаткової здатності виробляти, забезпечують більший доход у майбутньому періоді. Більший сукупний доход, у свою чергу, гарантує більший обсяг заощаджень, інвестицій, капіталу і, отже, більший доход у наступному періоді. Різниця між обсягом продукту, виробленого в наступному та попередньому періодах, і показує економічне зростання.

10.4 Модель економічного зростання Роберта Солоу

Модель, що розглядається у цій темі, була вперше наведена у праці Роберта Солоу "Внесок до теорії економічного зростання" 1956 р. За розробку теорії економічного зростання Р. Солоу в 1987 р. було присуджено Нобелівську премію.

Основні ознаки моделі

1. За основу зростання в моделі Р. Солоу береться зростання продуктивності праці (у = У/L), а не зростання продукту (У).

2. Модель враховує вплив трьох чинників:

* капіталоозброєності (k = K/L);

* зростання населення (ДL);

* технологічного прогресу (Т. П.).

3. За моделлю Р. Солоу існує стійкий рівень капіталоозброєності (k*), який визначає економічну динаміку. Цей стійкий рівень капіталоозброєності (k*) можна визначити за формулою (6.5):

s/у =k*/f(k*)

де s - норма заощаджень;

у - норма амортизації;

k* - стійкий рівень капіталоозброєності;

f(k*) - продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєності.

4. Джерелами економічного зростання за Солоу є:

а) Зростання капіталоозброєності (k), яке залежить від зростання норми заощаджень (s).

Але зростання норми заощаджень не може бути постійним, оскільки заощадження (S) обмежують споживання (С).

Солоу використовує «золоте правило», яке виконується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його вибуттю (амортизації (у)):

МРК=у.

«Золоте правило нагромадження»: При визначенні норми заощаджень критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання (С) за умов сталої рівноваги економічної системи.

б) Зростання населення (tL - темп зростання населення) впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:

ДK=I/L - (у + n)Чk,

де I/L - інвестиції на одного працюючого;

у - норма амортизації;

n - темп зростання населення;

k - капіталоозброєність.

в) Технологічний прогрес, який, за цією моделлю, на відміну від попередніх чинників є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (у), так і загального продукту (У).

Якщо ефективність виробництва (Е) під впливом технологічного прогресу змінюється з темпом (g), то продуктивність праці змінюється з тим же темпом, а загальний обсяг виробництва зростає з темпом n +g:

Y=( n +g )yОL,

де yО- базова продуктивність праці.

Технічний прогрес, за моделлю Солоу, як уже зазначалося вище, має інший вплив на економічне зростання, ніж заощадження та зростання населення: він є чинником постійного зростання, збільшуючи обсяг виробництва з розрахунку на одного працівника і водночас -- загальний обсяг виробництва.

Капітал з розрахунку на одиницю праці з постійною ефективністю k = К/(L*E) є величиною незмінною. Обсяг виробництва на одиницю праці з незмінною ефективністю (що є функцією капіталу на одиницю праці) також має бути незмінним: у = f(k) = Y/LE. Але обсяг виробництва з розрахунку на одного працівника -- це величина змінна.

Так, формально для того, щоб визначити обсяг виробництва на одного працівника, виходячи з формули Y/LE, треба обидві частини рівняння помножити на Е:

...