Предмет, метод та суб'єкти економічної теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Розділ 1 Загальні основи економічної теорії

Тема 1.1 Економічна теорія: предмет і методи пізнання

Тема 1.2 Суспільне виробництво і його результати

Тема 1.3 Споживач в економіці: поведінка та особливості вибору

Тема 1.4 Економічні відносини власності

Тема 1.5 Розподіл і формування доходів населення

Розділ 2 Товарне виробництво і ринок

Тема 2.1 Товарне виробництво

Тема 2.2 Теорія грошей. Інфляція

Тема 2.3 Ринок як економічна форма організації суспільного виробництва

Тема 2.4 Фінансово-кредитна система в ринковій економіці

Розділ 3 Підприємництво у ринковій економіці

Тема 3.1 Підприємництво: суть, умови функціонування і економічні форми організації. Форми підприємницької діяльності

Тема 3.2 Підприємство в системі підприємницької діяльності

Розділ 4 Суспільне відтворення та його державне регулювання

Тема 4.1 Основи теорії відтворення

Тема 4.2 Теорія економічного циклу

Тема 4.3 Відтворення й зайнятість трудових ресурсів

Тема 4.4 Основи теорії державного регулювання економіки

Розділ 5 Світове панування

Тема 5.1 Тенденції розвитку світового господарства

Тема 5.2 Економіка України та її місце у світовому господарстві

Розділ 1 Загальні основи економічної теорії

Тема 1.1 Економічна теорія: предмет і методи пізнання

економічний теорія ринок підприємство

1. Поняття економіки як системи економічних знань. Обмеженість ресурсів та безмежність потреб. Предмет курсу економічної теорії. Мета і функції економічної теорії.

2. Продуктивні сили і виробничі відносини.

3. Економічні категорії та закони. Пізнання і використання економічних законів.

4. Методи дослідження економічних явищ. Мікро- і макроекономічний аналіз.

5. Зародження економічної теорії й основні етапи її розвитку.

1. Поняття «економіка» походить від грецького слова «oikonomia» (вчення про господарство), а економічна наука у первісному значенні -- це наука про домашнє господарство або про управління домашнім господарством. Приблизно так її предмет вперше визначав давньогрецький філософ Ксенофонт (прибл. 430--355 pp. до н. е.).

Самуельсон запропонував таке узагальнююче визначення предмета економікс: «Це наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх для споживання».

Економічна теорія (економікс) -- наука, що досліджує дії людей у процесі вибору рідкісних ресурсів для виробництва, обміну, розподілу та споживання різних товарів.

Одним з аспектів, які досліджує економічна теорія, є проблема вибору в умовах рідкісності, обмеженості, ресурсів і можливостей альтернативних способів використання людиною обмежених економічних благ. Але рідкісність ресурсів розуміють не лише як їх обмежену кількість, а й як недостатність таких ресурсів для задоволення безмежних потреб людей.

У політичній економії логіка короткого виведення найпоширенішого визначення предмета цієї науки така: щоб жити, люди повинні мати їжу, одяг, взуття, житло та інші блага й послуги. Усе необхідне для їх виробництва вони беруть у природі. Щоб пристосувати багатства природи для задоволення своїх потреб, люди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського суспільства є виробництво -- процес дії людини на предмет і сили природи та пристосування їх для задоволення певних потреб.

Матеріальні блага люди виробляють не поодинці, а спільно. Людина живе і працює в суспільстві. Отже, виробництво на певному етапі має колективний, суспільний характер. Тому в процесі праці, або дії людей на предмети і сили природи, вони вступають між собою у певні економічні зв'язки (відносини), зокрема з приводу кооперації, спеціалізації виробництва тощо. Люди не лише виробляють продукти праці, а й обмінюють і споживають їх. Відносини між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг у політичній економії називають виробничими відносинами.

Політична економія -- наука, яка вивчає виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання різноманітних товарів та послуг.

Відмінності між економічною теорією і політичною економією та основні функції цих наук. При порівнянні наведених визначень предмета обох наук стає очевидною певна розбіжність між ними. Економікс вивчає дії людей, окремих суб'єктів у різних сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні матеріальних благ), а політична економія -- відносини між людьми в процесі праці (яка передбачає їхню дію).

Значніші розбіжності існують між цими науками при порівняльному аналізі інших визначень їх предметів. Так, політична економія є наукою про закони, які управляють виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ у людському суспільстві. Ці закони об'єктивні, тобто не залежать від волі й свідомості людей. Предметом дослідження економікс можуть бути економічні закони, але вони розглядаються не як об'єктивні, а як закони імовірності.

Надзвичайно поширеним в економікс є таке потрійне визначення її предмета: «Які товари та послуги виробляти, як виробляти і для кого».

Отже, намагаючись уникнути нечіткості формулювань предмета економіки, можна запропонувати загальне визначення предмета економічної науки.

Економіка (грец. oikonomike -- ведення домашнього господарства) -- наука про економічні відносини між людьми в процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у сфері їх обміну, розподілу та споживання.

Сучасна економічна теорія (передусім політична економія) виконує основні функції: практичну, пізнавальну, теоретичну і світоглядну.

Практична функція полягає у розробленні наукових основ управління господарською практикою; обґрунтуванні наукових організаційно-господарських форм та у пошуку найадекватніших форм розв'язання економічних суперечностей. Економічна теорія є основою економічної політики, обґрунтування правильних дій суб'єктів господарювання у сфері практичної діяльності.

Пізнавальна (методологічна) функція обґрунтовує метод (в тому числі його структуру) пізнання сутності економічних законів та категорій і форм їх вияву, властиві їм внутрішні суперечності, механізм їхньої дії. Пізнавальна функція є методологічною основою для інших майже 50 економічних дисциплін.

Теоретична функція полягає у розкритті процесу еволюції різних економічних систем, зокрема економічних, у тому числі виробничих відносин у взаємодії з продуктивними силами в системі економічних законів, понять і категорій.

Світоглядна функція покликана формувати новий тип економічного мислення і, отже, сучасний світогляд людини. «Ідеї економістів і політичних діячів -- і коли вони правильні, і коли помилкові, -- мають набагато більше значення, ніж прийнято вважати, бо насправді лише вони управляють світом», вважав англійський економіст Джон Кейнс (1883--1946).

2. Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. У межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою, в якій суб'єктом є людство, а об'єктом -- природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Так, з надр планети щороку добувають майже 25 т руди, корисних копалин і будівельних матеріалів на кожного жителя. Ця взаємодія означає процес праці, який охоплює такі основні моменти: праця людини, предмети праці, засоби праці.

Праця -- цілеспрямована, усвідомлена діяльність людей, у процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людиною і природою і водночас змінюють, вдосконалюють себе.

Предмет праці -- речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.

Засоби праці -- створена за законами природи річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Якщо процес праці розглядати з погляду його результату -- продукту, то він є процесом виробництва, а засоби і предмети праці -- засобами виробництва.

Продуктивні сили і виробничі відносини. До загальної для всіх суспільно-економічних формацій структури продуктивних сил належать засоби виробництва (засоби праці і предмети праці) і люди, які мають виробничий досвід і приводять у рух ці засоби.

Головною продуктивною силою є людина. Це зумовлено тим, що людина є творцем усіх інших елементів продуктивних сил; без праці людини вони не перетворюються на фактори виробництва (наприклад, найновіша техніка без дії людини стає купою металу); потреби та інтереси людини діють як основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства.

Натепер до продуктивних сил відносять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація.

Продуктивні сили -- фактори (передусім людина), які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Виробничі відносини -- суспільна форма розвитку продуктивних сил, змістом якої є відносини (зв'язки) між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Відносини економічної власності є такою ж суспільною формою розвитку продуктивних сил, як і виробничі відносини.

Власність економічна -- виробничі відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення.

Продуктивні сили та виробничі відносини в їх діалектичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва, а особливості цієї взаємодії визначаються законом відповідності виробничих відносин рівню, характеру і структурі продуктивних сил. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його матеріально-речовим змістом, виробничі відносини -- суспільною формою. Розвиваючись динамічніше (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечностей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у дедалі більшу суперечність з виробничими відносинами. Ці відносини спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюються на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню й характеру розвитку, і між двома елементами суспільного способу виробництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій.

Оскільки виробничі відносини менш активні порівняно з продуктивними силами, то вони у межах суспільного способу виробництва прагнуть пристосуватися до рівня й характеру їх розвитку. Це виявляється в еволюції типів і форм власності. Так, на зміну індивідуальній капіталістичній власності, що переважала на початкових етапах розвитку буржуазного суспільства, прийшла колективна акціонерна, її діалектично заперечує державна форма капіталістичної власності, а державну -- інтегрована (процес її становлення почався у країнах Європейського Союзу). Отже, суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є визначальною рушійною силою розвитку суспільного способу виробництва, перетворення його на більш розвинутий.

3. Економічний закон -- внутрішньо необхідні, сталі й істотні зв'язки між протилежними сторонами, властивостями явищ, процесів, підсистем і елементів цілісної економічної системи.

Економічні закони, як і закони природи, мають об'єктивний характер. Проте вони істотно відрізняються від законів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей -- при виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них тимчасові, минущі.

Механізм дії економічних законів -- послідовність розвитку внутрішніх суперечностей різних груп та типів економічних законів, а отже, боротьба суперечливих сторін, чинників, що їх визначають, та ін.

Механізм використання економічних законів -- комплекс заходів, спрямованих на подолання антагоністичних форм розвитку суперечностей (які пронизують закони), формування науково обгрунтованої системи управління народним господарством передусім шляхом використання економічних, правових та адміністративних важелів.

Отже, економічні закони не залежать від волі й свідомості людей, але залежать від їх свідомої діяльності.

До системи економічних законів належать такі групи:

1) Закони, які діють упродовж різних історичних періодів. Серед них розрізняють чотири типи законів: всезагальні, загальні, специфічні, стадійні.

Всезагальні економічні закони властиві всім суспільним способам виробництва (закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо).

Загальні закони діють у кількох економічних формаціях (закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу тощо).

Специфічні економічні закони діють лише в межах одного суспільного способу виробництва.

Стадійні закони діють лише на одній із стадій суспільного способу виробництва (наприклад, закон породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму) або на одному із ступенів стадії.

2) Закони різних сфер суспільного відтворення. Так, до законів сфери безпосереднього виробництва належать закон зростання органічної будови капіталу, закон спадної віддачі та ін.; до законів сфери розподілу -- закон обернено пропорційної залежності між прибутком і заробітною платою.

3) Закони розвитку і функціонування окремих економічних підсистем.

Економічна категорія -- теоретичне вираження, мислена форма економічних, передусім виробничих, відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Залежно від груп та видів економічних законів розрізняють відповідні економічні категорії. Економічні категорії рухливіші, мінливіші, ніж економічні закони. Кожний закон наче групує навколо себе певну кількість (залежно від його складності) економічних категорій.

4. Термін «метод» походить від грецького слова «methodos», яке буквально означає: «шлях до чогось», «шлях пізнання» (або дослідження), «вчення», «теорія».

Метод економічної теорії -- шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення у теорії діалектики, у системі економічних законів та категорій цієї взаємодії.

Діалектичний метод -- гносеологічне й логічне відображення всієї діалектики (природи, суспільства і мислення), що втілюється у системах філософських принципів, законів і категорій.

Метод абстракції (лат. abstractio -- віддалення) -- відмова від дослідження поверхових, несуттєвих складових, сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, реальної тенденції руху.

Конкретне (лат. concretio -- уточнення) -- цілісний об'єкт в єдності його різноманітних складових, сторін, властивостей, ознак.

Конкретне є синтезом багатьох визначень, а отже, єдністю різноманітного.

Загалом процес пізнання (з урахуванням діалектичної єдності абстрактного і конкретного) -- це рух думки від конкретного (в уяві, спостереженні) до абстрактного і від абстрактного до конкретного, але вже дослідженого, як до результату синтезу здобутих раніше знань про окремі його сторони.

Метод сходження від абстрактного до конкретного -- перехід від загальних і збіднених за змістом понять до розчленованих і багатших за змістом.

Важливим засобом пізнання економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил є поєднання аналізу й синтезу.

Аналіз (грец. analisis -- розкладання) -- розчленування предмета (явища чи процесу) на складові частини, окремі сторони.

Синтез (грец. synthesis -- складання) -- поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність з урахуванням взаємозв'язків між ними.

Принцип матеріалізму (щодо пізнання суспільного способу виробництва) -- принцип, який передбачає необхідність з'ясування причин виникнення й розвитку виробничих відносин, виокремлення в способі виробництва його первісних рушійних сил -- продуктивних сил.

Головним елементом діалектичного методу дослідження в економічній теорії, його ядром, є закон єдності й боротьби протилежностей (закон суперечності) у його гносеологічній функції, або принцип суперечності.

Принцип суперечності -- закон, який означає необхідність роздвоєння цілого на протилежні сторони, комплексний аналіз кожної з них, а відтак їх взаємодії (а отже, взаємообумовленості, взаємозаперечення, взаємопроникнення тощо) та конструктивний синтез у новій економічній категорії.

Найважливішою специфічною формою конкретизації цього закону є боротьба між речовим змістом і суспільною формою.

Надзвичайно важливу роль в економічному дослідженні відіграє закон заперечення заперечення, який характеризує напрям розвитку економічної системи, її складових та елементів, починаючи з умов виникнення до занепаду і переходу у досконаліші системи.

Закон кількісно-якісних змін означає, що кількісні зміни на певному етапі переходять в якісні, а їх нова якість, у свою чергу, визначає характер, напрям, можливість і темпи перебігу кількісних змін, формує кількісно нову силу розвитку.

Важлива роль у пізнанні специфіки економічних відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил належить принципу історизму.

Важливим засобом пізнання сутності економічних явищ і процесів є системно-структурний підхід, найважливішим елементом якого є цілісність.

Якісний аналіз в економічній теорії має важливіше значення, ніж кількісний. Перший застосовують переважно для характеристики суспільної форми способу виробництва (визначають різні аспекти сутності кожної економічної категорії), другий -- речового змісту.

Кількісний аналіз певною мірою розкриває якісну сторону явища або процесу (і навпаки), що зумовлено взаємодією цих двох категорій діалектики. На основі кількісного аналізу з'являється можливість для широкого застосування економіко-математичних методів дослідження.

Одним з елементів діалектики в економічній теорії є метод історичного і логічного.

Історичний підхід передбачає, що починати пізнання капіталістичних відносин необхідно з вивчення передумов капіталістичного способу виробництва, тобто з товарних відносин. Це означає, що хід думок повинен починатися з того, з чого починається історія.

Логічне -- це те саме історичне, тільки очищене від випадковостей, відхилень, від деталей історичного розвитку.

Ще одним елементом діалектичного методу дослідження є необхідність дотримуватися діалектики загального, особливого й одиничного, які відображають внутрішні, суттєві, сталі зв'язки об'єктивного світу.

Завершальний елемент діалектичного методу дослідження в економічній теорії -- єдність наукової теорії та суспільної практики, яка (практика) є основою і критерієм правильності економічної теорії. Важлива ланка суспільної практики -- економічний експеримент, зокрема перевірка ефективності запровадження нових форм управління спершу на окремих підприємствах, у низці підприємств або в декількох галузях.

Засоби і методи економічного аналізу в працях західних науковців. Крім загальновизнаних шляхів пізнання, західна наука виробила низку власних методів економічного аналізу. До таких методів, зокрема, належить створення моделей майбутніх вчинків людей.

Вагомий інструмент економічного дослідження -- математичне моделювання, тобто опис економічних явищ і процесів за допомогою математичних символів і алгоритмів.

Відповідно до поділу економічної теорії на нормативну і позитивну розмежовують нормативний аналіз (ґрунтується на оцінці явищ з погляду справедливості й несправедливості та ін., а отже, наближається до аналізу з боку інтересів великих соціальних верств і груп) і позитивний аналіз, який не дає оціночних (тобто нормативних) суджень, а лише констатує факти (наприклад, збільшення суспільно необхідних витрат зумовлює зростання вартості, а отже, й ціни товару), а тому є обмеженим..

V. Перші висловлювання про економіку як науку з'явилися понад два тисячоліття тому. Проте перші систематизовані знання про сутність економічної системи, її цілі виникли лише наприкінці XV - в XVII ст., на етапі становлення капіталістичного способу виробництва.

Меркантилізм. Найвидатнішим представником меркантилізму був французький учений Антуан Монкретьєн (1575 - 1621). Меркантилісти першими поставили питання про причину багатства, проте ототожнювали його з грошима, а джерелом багатства, вважали сферу обігу, яку назвали предметом політичної економії. Відстоювали ідею протекціонізму (захисту вітчизняного ринку), виступали за втручання держави в економіку.

Класична політекономія: найвидатнішими представниками класичної політекономії були англійські економісти Адам Сміт (1723 - 1790) і Давид Рікардо (1772 - 1823). Основною переходу до неї було те, що капітал із сфери обігу інтенсивно проникає у сферу виробництва. Класики політекономії стверджували, що джерелом багатства є не обмін, а вся сфера матеріального виробництва. Вони започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність у виробничій сфері є джерелом багатства. Тому предметом економічної теорії вважали відносини між людьми у цій сфері. Класична політекономія вперше поставила проблему економічних законів: їх об'єктивного характеру. Так, Д. Рікардо єдиним джерелом вартості вважав працю робітника, яка є основою доходів Інших класиків. Класики виступали проти протекціонізму, за вільну конкуренцію. А. Сміт і Д. Рікардо виступали за державу, здебільшого як „нічного сторожа" - захисника приватної власності, вільної конкуренції, суб'єкта, що створює загальні умови виробництва.

Марксистська політекономія. Карл Маркс (1818 - 1883) та Фрідріх Енгельс (1820 - 1895). Основною заслугою економічних поглядів К. Маркса було вчення про двоїстий характер праці, додаткову вартість, обґрунтування законів розвитку капіталістичного способу виробництва. Обґрунтував історично перехідний характер даного ладу. Він визначив предметом дослідження капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва та обміну. Проте при з'ясуванні особливостей дії закону єдності та боротьби суперечностей за капіталізму акцентував увагу лише на боротьбі, на необхідності знищення класу буржуазії, недооцінював роль приватної власності, перебільшував роль державної власності.

Сучасна економічна теорія.

Напрями:

неокласичний;

кейнсіанський;

інституційно-соціологічний;

марксистський.

Неокласичний напрям сформувався у протистоянні з марксизмом ще у 70-ті роки XIX ст. і відстоює ідею мінімального, опосередкованого втручання держави в економіку. Концепція „граничної корисності" -- коли вартість товару визначається суб'єктивно споживачем і зумовлена корисністю граничного (останнього) екземпляра, який задовольняє найменш значущу (граничну) потребу в ньому. Англійський економіст Алан Маршалл (1842 - 1924) І український учений Михайло Туган-Барановський (1865 - 1919) стверджували, що необхідно об'єднати теорію трудової вартості і теорію „граничної корисності".

Нині неокласичний напрям представлений двома теоріями - монетаризмом і неолібералізмом. Представник монетаризму Мілтон Фрідман стверджує, що державне регулювання економіки повинно обмежуватися контролем над грошовою масою, кількістю грошей в обігу. Неоліберальна теорія (Фрідріх-Август фон Хаєк - 1899 - 1992) відстоює принципи вільної ринкової економіки, виступає проти моделі змішаної економіки.

Кейнсіанський напрям (Джон Кейнс - 1883 - 1946). Він стверджував, що без активного втручання держави в економіку капіталістичний лад не може існувати. Він обґрунтував необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупності пропозиції за допомогою фінансово-кредитних важелів, зокрема збільшення державних інвестицій, зниження відсоткової ставки під час кризи.

Інституційно-соціальний напрям, або інституціоналізм стверджує думку, що у процесі розвитку суспільства здійснюється природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Інститутами за сучасних умов вважають корпорації, державу, профспілки та ін., а вирішальними факторами розвитку - техніку, науково-технічний прогрес. Засновник інституціоналізму є американський економіст Торстейн Веблен (1857 - 1929), який звинувачував підприємців у надмірному прагненні до наживи, до придушення ними конкуренції, обмеження випуску товарів та ін.

Сучасні представники інституціоналізму американські вчені Гардінер Мінз (1896 - 1982), Джон Гелбрейт (народився у 1908 р) вважають, що в корпорації відбувається відокремлення власності від процесу її управління, а отже - від влади. Найбільш прогресивними ідеями інституціоналістів є ствердження необхідності участі трудящих у розподілі власності та управлінні виробництвом.

Марксистський напрям. Сучасні марксисти виступають за синтез трудовою теорії вартості та позитивних сторін концепції граничної корисності з урахуванням вирішальної ролі першої, за плюралізм типів і форм власності, в тому числі приватної, за умови домінування трудової колективної та державної власності; за оптимальне поєднання ринкових та державних важелів регулювання економіки при переважанні державних; визнають роль функціонуючих капіталістів у створенні вартості й додаткової вартості.

Тема 1.2 Суспільне виробництво і його результати

Поняття суспільного виробництва. Основні фази суспільного виробництва, їх взаємодія.

Робоча сила. Засоби виробництва. Економічні форми поєднання робочої сили і засобів виробництва у різних суспільно економічних формаціях.

Результативні показники суспільного виробництва. Сукупний суспільний продукт. Валовий національний продукт. Чистий продукт. Національне багатство.

Економічна і соціальна ефективність суспільного виробництва. Основні показники економічної ефективності.

1. Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток. Структура суспільного виробництва включає матеріальне і нематеріальне виробництво.

Світовий досвід переконує, що значення нематеріального виробництва у розвитку суспільства постійно зростає. Воно є чинником удосконалення самої людини, поліпшення її життя.

Суспільне виробництво має 4 фази:

Виробництво -- процес створення матеріальних продуктів і послуг, а також духовних благ, необхідних для розвитку і існування людини.

Обмін - процес руху економічних благ від виробників до споживачів, що опосередковується купівлею продажем за допомогою грошей.

Розподіл - процес визначення частки кожного економічного суб'єкта у створених економічних благах та отримання у натуральній або грошовій формі.

Споживання -- процес використання результатів виробництва для задоволення певних потреб.

2. В процесі виробництва беруть участь три основні фактори:

робоча сила - це особистий фактор (жива праця).

В процесі виробництва важливими є економічні форми поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Так за первісного ладу характерна суспільна власність на засоби виробництва. За рабовласницького ладу основними виробниками стали раби. Вони перетворилися на головний об'єкт привласнення. Експлуатувались і вільні землероби (високий кредитний відсоток за позичені у землевласників зерно, худобу). При феодалізмі головною галуззю було сільське господарство. Рівень техніки був низький. Відносини власності характеризувались наділенням селян землею та іншими засобами виробництва, їхньою особистою залежністю від поміщика, привласненням додатково і частини необхідного продукту методами позаекономічного примусу.

За умов капіталізму відбувся значний прогрес основної продуктивної сили -людини, частина найманих працівників перетворилася на власників будинків, частково на спів власників підприємств. Але монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва та їх використання як знаряддя присвоєння чужої праці більшості населення. Наймані працівники, які позбавлені засобів виробництва, змушені продавати свою робочу силу. Наймані робітники відчужені від управління і власністю. Капіталісти привласнюють більшу частину створеного продукту (додатково і частину необхідного).

За умов народної економіки (соціалізм) пріоритет трудової колективної власності зумовлений домінуванням колективного характеру праці, об'єктивною потребою продуктивних сил у подоланні процесу відчуження найманих працівників від засобів виробництва, а отже праці від власності, а також перевагою колективних цінностей.

3. Сукупний суспільний продукт (ССП) -- сукупність товарів і послуг, створених працею сукупного працівника у різних сферах і галузях виробництва за певний проміжок часу (переважно за рік).

Національний доход -- реальний дохід, який використовується в суспільстві для особистого споживання та розширеного відтворення і виражає виробничі відносини між людьми, класами з приводу виробництва, розподілу, споживання та використання необхідного і додаткового продукту.

Він є частиною валового продукту, крім тих засобів праці, що витрачаються на відшкодування їх зношеної частини. Щодо суспільства чистий продукт є національним доходом. Його поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження. Національній доход з погляду витрат праці також поділяють на необхідний і додатковий продукт.

Додатковий продукт є основним джерелом фонду нагромадження.

Фонд нагромадження -- частина національного доходу, що використовується для розширеного відтворення та утворення суспільних резервів і страхових запасів.

Підсумувавши додані вартості, створені на всіх підприємствах, отримують валовий національний продукт (ВНП).

Валовий національний продукт (ВНП) -- сукупність вартостей усіх товарів і послуг, виготовлених підприємствами всередині країни та закордонними філіями національних корпорацій упродовж певного періоду, переважно одного року (без урахування повторного рахунку).

Модифікацією ВНП є валовий внутрішній продукт (ВВП).

Валовий внутрішній продукт -- сукупність вартостей усіх товарів і послуг (або доданих вартостей), створених всіма виробниками і резидентами (громадяни країни, які проживають на її території, крім іноземців, які мешкають тут менше 1 року).

При обчисленні ВВП враховують лише продукт, виготовлений всередині країни, і не враховують продукт, створений закордонними філіалами та відділеннями національних компаній. У такому контексті можна стверджувати, що ВНП відрізняється від ВВП на сальдо платіжного балансу.

Якщо ВВП зменшити на суму річних амортизаційних відрахувань, буде отримано показник чистого національного продукту (ЧНП).

Після вирахування із ЧНП непрямих податків, одержують показник національного доходу. Якщо охопити працю багатьох поколінь, а також залучені у виробництво природні ресурси, рівень освіти й обдарованість населення та деякі інші елементи, то найбільш узагальнюючим показником є національне багатство.

Національне багатство -- сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення, які призначені для розширеного відтворення і досягнення головної мети суспільства.

4. Ефективність суспільного виробництва та її визначення. Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. У найзагальнішому плані ефективність означає ефективний розвиток кожної зі сфер суспільного відтворення (безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і споживання), або народногосподарську ефективність, нерозривно пов'язану з рухом сукупного суспільного продукту, тобто ефективність виробництва цього продукту, ефективність його обміну тощо.

Розрізняють соціальну й економічну ефективність.

Соціальна ефективність -- відповідність господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам окремої людини.

Важливим показником соціальної ефективності є виробництво товарів народного споживання та послуг в загальному обсязі виробництва, а також у співвідношенні до витрат суспільної праці за певний період, переважно за рік. У розвинутих країнах частка товарів народного споживання (в тому числі послуг) у ВНП становить майже 70%, а виробництво засобів виробництва -- до 30%. Основними показниками соціальної ефективності є зростання суспільного добробуту, тобто рівня забезпеченості населення матеріальними і нематеріальними благами. Крім того, соціальна ефективність конкретизується в таких категоріях, як соціальні витрати (забруднення довкілля, рівень захворюваності нації, рівень злиденності тощо) і соціальні блага (рівень освіти, здоров'я, життєвий рівень та ін.).

Економічна ефективність -- досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці.

Показниками економічної ефективності є продуктивність праці, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капітальних вкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін.

Ефективність суспільного виробництва -- найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка відображає відношення величини створених товарів і наданих послуг до сукупних витрат суспільної праці.

У найзагальнішій формі вона виражається формулою:

Ефективність суспільного виробництва = (результат) / (витрати).

У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного впродовж певного часу національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабах галузі, об'єднання, підприємства -- відношенням величини чистої продукції до витрат суспільної праці в кожній із цих ланок народного господарства. Водночас для розмежування результатів ефективності на мікроекономічному рівні виділяють категорію «виробнича ефективність».

Обчислюють виробництво продукції на душу населення за обсягом валового національного продукту, національного доходу, продукції промисловості, сільського господарства, наданих послуг тощо. Його розрахунок здійснюється діленням обсягів ВНП або національного доходу та інших макроекономічних величин на середньорічну кількість населення.

В абсолютних величинах найбільшу кількість продукції на душу населення виробляють у Швеції, Швейцарії, Голландії та Ісландії. За ними йдуть США, Японія, Німеччина та інші країни. В Україні, за даними Світового банку, виробництво ВВП на душу населення становило в 1990 р. до 5200 дол., а за роки кризи знизилося до 2606 грн. у 1999 p., що у доларовому еквіваленті становило менше 500 дол., внаслідок чого Україна була віднесена до слаборозвинутих держав. У наступні роки цей показник зріс, але відставання від розвинутих країн за ним у 2000--2004 pp. теж збільшилося.

Між економічною і соціальною ефективністю існує суперечність, яка є формою руху суперечності між виробництвом і споживанням. Для того, щоб ця суперечність сприяла соціально-економічному прогресу суспільства, необхідно уникати як зрівнялівки у розподілі матеріальних благ, так і надмірної нерівності, тобто досягати оптимуму. За його відсутності руйнуються стимули до праці, знижується ефективність суспільного виробництва, зростає прагнення змінити існуючий лад.

Тема 1.3 Споживач в економіці: поведінка та особливості вибору

1. Споживач як основний суб'єкт сучасної економіки. Потреби споживача: зміст та класифікації. Розвиток і безмежність потреб. Економічні інтереси.

2. Споживчі блага як засіб задоволення потреб. Корисність споживчого блага і способи оцінки. Граничне споживче благо і гранична корисність. Закон спадної граничної корисності.

3. Бюджет споживача. Поведінка раціонального споживача. Закон (правило) оптимізації корисності споживача.

1. Потреба - об'єктивна необхідність людини у чомусь, що спонукає її до діяльності.

Класифікація потреб за А. Маслоу:

- Нижчі (дихання, спрагу, голод, тепло; безпека);

- Виші (входження до певного кола людей; завоювання визнання, поваги; прагненння до самореалізації).

Визаначальними з потреб є економічні. Вони стають внутрішнім мотивом людини, який спонукає її до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту.

Потреби людини безмежні. Постійне зростання потреб за час існування людської цивілізації свідчить про дію всезагального економічного закону зростання потреб. Дія цього закону зумовлена прогресом технологічного способу виробництва, вдосконаленням відносин власності, зростанням згуртованості працівників, їхньої самосвідомості, розвитком почуття людської гідності, культури.

Якщо людина усвідомила свої економічні потреби і прагне домогтися їх реалізації шляхом постановки конкретної мети, то такі потреби виявляються як економічні інтереси.

Види інтересів: приватні, колективні, суспільні.

2. В основі формування ринкового попиту лежать рішення споживачів. Мета споживача полягає в отриманні якомога більшого задоволення від споживання певного набору благ, тобто в максимізації корисності.

Обмеження - це всі обставини, які не дозволяють споживачу отримати все, що забажається, найважливішими з них є ціни товарів і послуг та доход споживача.

Вибір полягає у прийнятті та реалізації рішення щодо обсягу і структури споживчого набору за даних обмежень, який дозволив би максимізувати задоволення потреб.

Метою споживання товарів та послуг є задоволення потреб людини. Потреба -- це стан незадоволення, з якого людина прагне вийти, збільшуючи споживання благ.

Задоволення, яке отримує людина від споживання благ, називається корисністю. Корисність являє психологічно-суб'єктивну оцінку задоволення. Максимізація корисності є метою споживача, основним мотивом його поведінки.

У мікроекономіці склалися два підходи до пояснення поведінки споживача: кардиналістський або кількісний та ординалістський або порядковий.

Кардиналістська модель поведінки споживача виходить з того, що корисність може вимірюватись кількісно за допомогою умовної одиниці - „ютиля” (від англ. utility - корисність). Маючи на меті максимізацію корисності, споживач оцінює споживчу властивість кожного товару в ютилях і вибирає товари з найбільшим числом ютилів.

Загальна величина задоволення, яку отримує споживач від всіх спожитих благ, називається сукупною корисністю (ТU). Залежність сукупної корисності від кількості спожитих благ відображає функція: TU = f(X,Y,…), де Х, Y... - кількості споживаних благ. Для випадку споживання одного блага (Х) функція сукупної корисності має вигляд: TU = f(X).

Для оцінки зміни сукупної корисності при нарощуванні споживання блага Х застосовують поняття „гранична корисність”.

Гранична корисність (MU) - це додаткова корисність, отримана від споживання додаткової одиниці блага, або приріст сукупної корисності при зміні кількості блага на одиницю:.

Спостереження за поведінкою споживача виявили, що кожна наступна одиниця блага приносить споживачу менше задоволення, ніж попередня. Це дало можливість німецькому економісту Г. Госсену сформулювати закон спадної граничної корисності (перший закон Госсена): величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці благ даного виду зменшується до досягнення нульового значення в точці повного насичення потреби.

Таблиця 1

Одиниці блага X за порядком	Сукупна корисність TUx, ютилів	Гранична корисність MUx, ютилів
0	0	0
1	12	12
2	22	10
3	30	8
4	36	6
5	40	4
6	42	2
7	42	0
8	40	-2



Рисунок 1 Функції сукупної та граничної корисності

Сукупна корисність досягає максимального значення, коли гранична корисність стає рівною нулю;

· величину граничної корисності показує кут нахилу кривої сукупної корисності;

· за від'ємних значень граничної корисності крива відхиляється донизу, але цей відрізок (пунктир) не включається у функцію корисності.

Отже, раціональний споживач максимізує корисність від блага Х, якщо припинить його споживання, як тільки гранична корисність останньої спожитої одиниці стане рівною нулю, тобто не додасть більше ніякого задоволення.

Ординалістський підхід:

Будь-яка комбінація двох благ може бути показана точкою в прямокутній системі координат. З'єднавши точки з такими комбінаціями товарів, які забезпечують однаковий рівень задоволення потреб, ми одержимо криву байдужості.

Крива байдужості - це лінія рівної корисності, всі точки якої показують множину наборів комбінацій двох благ, що забезпечують один і той же рівень корисності.

Для описання уподобань споживача щодо всіх можливих комбінацій двох товарів застосовується карта байдужості - сукупність кривих байдужості, кожна з яких представляє інший рівень корисності (рис. 2). Вона описує поведінку споживача без врахування видатків на будь-який кошик і є „моделлю бажаного”.

Рисунок 2 Карта байдужості

Рухаючись вздовж обраної кривої байдужості, споживач залишається на одному і тому ж рівні корисності, але може змінювати набір товарів у кошику. Опуклість кривих байдужості до початку координат означає, що збільшення в кошику кількості одного товару супроводжується зменшенням кількості іншого, тобто споживач може лише замінювати один товар іншим.

Форма і нахил кривих байдужості визначаються уподобаннями споживача і залежать від ступеня замінності благ у споживанні.

3. Для того, щоб визначити, який саме кошик вибере споживач, прагнучи максимізувати корисність, потрібно проаналізувати бюджетне обмеження споживача.

Бюджетне обмеження споживача формують його доход і ціни товарів і послуг.

Наприклад, якщо тижневий доход споживача складає 80 грн. і цілком витрачається на покупку двох товарів, ціни яких =1 грн., а = 2 грн., то він може вибрати будь-який кошик з такими наборами (табл. 2):

Таблиця 2

Набори	А	Б	В	Г	Д
Товар	0	20	40	60	80
Товар	40	30	20	10	0

Графічно ці набори благ відображає пряма з від'ємним нахилом, яка називається бюджетною лінією або лінією бюджетного обмеження (рис. 3).

Рисунок 3 Бюджетне обмеження споживача

Бюджетна лінія - це лінія рівних видатків. Вона показує межу між можливим Всі точки, розташовані на бюджетній лінії або під нею, досяжні для споживача, всі точки над бюджетною лінією - недосяжні. Точки на бюджетній лінії характеризують множину комбінацій товарів і, видатки на які не перевищують в сумі доходу споживача.

Кардиналістський підхід до аналізу рівноваги споживача полягає у порівнянні співвідношень між граничними корисностями і цінами товарів. Споживач прагне досягти максимуму корисності за наявних бюджетних обмежень, а корисність кошика обчислюється як сума граничних корисностей кожної одиниці товарів, що входять до нього. Він віддасть перевагу тому товару, який додає на кожну грошову одиницю більше корисності.

Прийнявши оптимальне рішення, споживач знаходиться у стані рівноваги. Рівновагу споживача описує другий закон Госсена: для максимального задоволення потреб в умовах обмеженості благ необхідно припинити споживання всіх благ у точках, де інтенсивність задоволення від споживання кожного блага стає однаковою.

За ординалістською версією оптимізація споживчого вибору полягає у суміщенні „моделі бажаного” та „моделі можливого” і пошуку оптимального кошика, який повинен належати бюджетній лінії, але в той же час найповніше задовольняти уподобанням споживача, тобто досягати найвищої з можливих кривих байдужості.

Таке поєднання одержимо, сумістивши карту байдужості з графіком бюджетної лінії, як це зображено на рис. 4. Найвищою з доступних споживачеві кривих байдужості є, яка лише дотична до бюджетної лінії. Оптимум знаходиться в точці.

Рисунок 4 Оптимізація вибору споживача

Напевне, споживач хотів би досягти точки, але цей рівень корисності виходить за межі бюджетної лінії. Також споживач має можливість вибрати набори і, які мають спільні точки з бюджетною лінією, але вони знаходяться на нижчій кривій байдужості. Крім того, ці точки нераціональні. В межах тієї ж суми видатків споживач може обрати єдиний кошик Е вищого рівня корисності.

Найпривабливіший для споживача кошик називається оптимальним вибором або рівновагою споживача.

Тема 1.4 Економічні відносини власності

1. Власність: поняття, суть відносин, право і економічний зміст, типи форми і види власності. Власність у системи економічних відносин.

2. Відносини власності в Україні. Закон України "Про власність".

3.Роздержавлення та приватизація. Основні напрями приватизації державних підприємств в Україні.

1.Фундаментом усієї системи економічних відносин є відносини власності.

Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого - спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Типи власності:

колективна

приватна

державна

наддержавна

В межах кожного з цих типів функціонують різні форми власності.

Колективна власність - привласнення певним колективом засобів виробництва, результатів виробництва, яке поєднується з колективним управлінням власністю.

Форми колективної власності:

общинна

кооперативна

колективна капіталістична

колективна трудова та ін.

Приватна власність - привласнення окремим індивідуумом або сім'єю засобів і результатів виробництва та одноосібне управління власністю.

Форми приватної власності:

приватна трудова

приватна капіталістична

Державна власність - привласнення державою, вищими чиновниками державного апарату, вищими менеджерами державних підприємств засобів і результатів виробництва та управління ними об'єктами державної власності.

Форми державної власності:

загальнодержавна

регіональна

муніципальна

комунальна

Наддержавна власність - привласнення багатьма державами, міжнародними монополіями засобів і результатів виробництва, що поєднується з колективним управлінням цими суб'єктами спільними об'єктами власності. Форми наддержавної власності:

галузеві та міжгалузеві наддержавні об'єднання.

Відносини власності виконують системно-утворювальну функцію в

структурі економічних відносин. Вони визначають:

спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

соціальну структуру суспільства, його поділ та класи;

характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

специфіку обміну і розподілу створюваного продукту;

мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Власність розвивається за власними законами.

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.

Ядром сукупності відносин власності є відносини індивідуальної власності. Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

Кожна функціональна форма власності має відбивати рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі.

2. До 1991 року в Україні існувала загальнодержавна власність в 2-х формах: державна і колгоспно-кооперативна.

Власність передбачає управління. Тому право управління, використання, розпорядження було у держави. Поступово це призвело до відчуження власників (народу) від засобів виробництва, які стали чужими, нічийними.

Державна власність стала не конкурентноздатною, не змогла забезпечити ринок товарами. Все це привело до необхідності заміни відносин власності.

В 1991 році Верховна Рада України прийняла закон "Про власність". В Україні існують такі форми власності:

приватна (індивідуальна, у формі капіталу, інтелектуальна)

колективна (кооперативна, корпоративна, громадських організацій)

державна (загальнодержавна, комунальна, муніципальна).

3. Головними шляхами переходу до різноманіття форм власності є роздержавлення і приватизація.

Роздержавлення - це ліквідація механізмів прямого державного управління економічною шляхом передання відповідних повноважень на рівень підприємств.

Приватизація означає роздержавлення власності, її передачу (платну чи безплатну) в розпорядження приватних осіб.

Політика приватизації була проголошена в нашій країні ще у 1991 році, коли Верховна Рада України затвердила "Концепцію роздержавлення та приватизації майна державних підприємств, житлового фонду та землі"

Приватизаційний процес охопив усі сфери економіки.

На старті ринкових реформ в Україні було прийнято модель так званої ваучерної приватизації. Ваучери можна було обміняти на акції підприємств та організацій.

З етапи приватизації:

...