Предмет, метод та суб'єкти економічної теорії

самостійність комерційного банку в проведенні комерційних операцій.

Форми кредиту:

Комерційний кредит надається одним підприємством Іншому у вигляді продажу товарів або послуг з відстроченням платежу

Банківський кредит-кредит, що надається банками та спеціалізованими кредитно-фінансовими установами економічним суб'єктам підприємницької діяльності, населенню, державі у вигляді грошових позик. Надані позики поділяють на коротко-, середньо-, і довгострокові.

Споживчий кредит підприємства торгівлі та сервісних послуг надають у вигляді товарів і послуг, що продаються в розстрочку.

Різновиди:

Лізинговий пов'язаний з наданням в оренду рухомого і нерухомого майна(машини, обладнання);

Іпотечний - під заставу нерухомого майна;

ломбардний - кредит центрального банку, який надається комерційним банком під заставу державних цінних паперів.

Міжнародний кредит обслуговує міграцію позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин.

Державний кредит - кредитором чи позичальником є держава реалізується через розміщення на відкритому ринку державних цінних паперів.

Банк - це економічна установа, що спеціалізується на кредитовані, посередництві в грошових розрахунках і операціях з цінними паперами.

Банківська система - сукупність різних видів банків та банківських об'єднань у їх взаємодії та взаємозв'язку. Її елементи:

1)центральний банк;

2)комерційні банки;

3)спеціалізовані фінансово-кредитні установи.

Банківська система України має дворівневу побудову:

Національний банк України

Комерційні банки

НБУ:

провадить єдину політику у сфері грошового обігу, зміцнення національної грошової одиниці;

емісія грошей (монопольне право);

зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів, золото, валютні запаси;

обслуговує державний борг України;

дає дозвіл на створення комерційних банків.

Комерційні банки виконують функції: кредитні посередницькі, фондові(випуск і розміщення цінних паперів компаній), розрахункові операції.

Кредитні заклади:

поштово - заощаджувальні заклади

ломбарди - видають позики під заставу рухомого майна

кредитні союзи - надання короткострокових споживчих кредитів

фінансові компанії - кредитування продажу товарів

страхові компанії - продаж страхових полісі

пенсійні фонди - формування пенсійного фонду і видача пенсій

інвестиційні компанії - привертання і використання інвестицій Кредитні гроші - вексель, чек, банкнота.

3. Підприємницький прибуток - це грошове вираження різниці між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво.

Банківський прибуток - це залишок між сумою одержаних відсотків і витратами банку.

Прибутковість банку оцінюють за нормою банківського відсотка.

Бем-Баверк.

Капітал і процент - категорії поза історичні.

3 елементи концепції проценту:

блага мають більшу вартість у теперішній час у порівнянні з майбутнім.

Люди бажають платити більшу величину за блага теперішні у порівнянні з майбутніми

Процес виробництва стає більш довшим, коли капітал використовується для виробництва кінцевих благ.

Процент по Бем-Баверку - це ціна, яку сплачують за можливість мати гроші зараз, а не через деякий час.

К.Маркс

Процент - це та частина прибутку, яку функціонуючий капітал повинен

сплатити власнику капіталу.

Г - Т - Г', Г' = Г + dГ, де dГ - процент

Процент - це частина прибутку, а не увесь прибуток, тому що для позичальника споживча вартість позичкового капіталу у тому, що він приносить йому прибуток. Та частина, що видається кредитором, називається процентом.

Кейнс.

Основними факторами, що впливають на об'єм інвестицій, є норма процента і норма очікуваного прибутку. Інвестиції можуть здійснюватися лиш у тому випадку, якщо очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс ставив у залежність від пропозиції грошей та попиту на них. Попит на гроші зростає з падінням норми позичкового процента на ринку цінних паперів.

Модель Кінса-Кансена - дослідження взаємодії ринків товарів і грошей. Оскільки пропозиція грошей залишається незмінною, а частина доходу перетворюється на додатковий попит на гроші, то ринок реагуватиме підвищенням норми процента. Підвищення норми процента і зниження під її тиском очікуваної норми прибутку зменшить інвестиційний попит.

4. Кредит робить можливим якісне оновлення виробництва, що забезпечує економічний розвиток.

5. Розглядаючи кредит як передавання капіталу з одних рук в інші, слід ураховувати, що мається на увазі передавання його в руки особі, яка здатна забезпечити більш ефективне використання цього капіталу в суспільно необхідній галузі економіки.

6. Економія витрат грошового обігу і підвищення на цій основі його ефективності реалізується здійснення на основі кредиту взаємного зарахування платежів прискорення обороту грошей, утворення банківських грошей.

Розділ 3 Підприємництво у ринковій економіці

Тема 3.1 Підприємництво: суть, умови функціонування та економічні форми організації. Форми підприємницької діяльності

Поняття підприємництва. Умови і принципи підприємництва.

Підприємництво в системі ринкових відносин. Види підприємницької діяльності

1. Підприємництво - це безпосередньо самостійна, систематична, на власний ризик діяльність, пов'язана з виробництвом продукції, виконанням робіт, наданням послуг з метою отримання прибутку, і здійснюється фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності.

Основними функціями підприємництва є новаторська, організаційна, господарська, соціальна та особистісна.

Основні принципи, за якими здійснюється підприємництво:

-- вільний вибір діяльності на добровільних засадах, залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

-- самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

-- вільне наймання працівників;

-- залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

-- вільне розпоряджання прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;

-- самостійне здійснення підприємцем -- юридичною особою -- зовнішньоекономічної діяльності;

-- використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Головні умови підприємництва -- реальний плюралізм типів і форм власності, наукова правова база, стабільна політична ситуація, виважена економічна політика держави щодо підприємництва, сприятлива суспільна думка тощо.

Головними суб'єктами підприємництва є приватні особи, групи осіб (в акціонерних компаніях, кооперативах) і держава (відповідні органи).

За формами власності та організацією розрізняють такі основні форми підприємництва:

-- індивідуальна форма підприємства -- заснована на приватній власності фізичної особи та її особистій праці (фермери, ремісники, окремі винахідники);

-- сімейна форма підприємства -- базується на приватній власності та праці членів сім'ї;

-- колективна форма підприємства -- заснована на власності трудового колективу та праці його членів;

-- приватнокапіталістична форма підприємства -- базується на власності й праці окремого підприємця та найманої ним робочої сили;

-- колективна капіталістична форма підприємства -- заснована на власності кількох (багатьох) власників капіталу та найманої ними робочої сили;

-- орендна форма підприємства -- орендування за певну плату на різний період чужої власності, що дає змогу орендареві бути власником частини результатів праці та розпоряджатися майном;

-- інноваційна форма підприємства -- створення та використання інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, ноу-хау) тощо;

-- спільна, або змішана, форма підприємництва -- заснована на поєднанні різних форм капіталу, в тому числі із залученням іноземного капіталу;

— державна форма підприємства -- базується на державній власності.

2. Підприємництво є необхідною, визначальною рисою ринку.

Види підприємницької діяльності:

Виробнича.

Комерційна.

Посередницька.

Виробниче підприємство. Його основа -- виробництво. Основна функція -- організація виробництва. Основна задача підприємця- отримання прибутку.

Комерційне підприємство. Підприємець виступає у ролі торговця, який продає готові вироби куплені у інших осіб. Товар купується за оптовими цінами, а прибуток підприємця створюється за рахунок продажу продукції за цінами, що перевищують ціну придбання. Різновидом є фінансове підприємство(предметом купівлі-продажу є гроші, валюта, цінні папери).

Посередництво характеризується тим, що підприємець надає посередницькі послуги. Посередник перепродає інформацію про продаж і купівлю товарів зацікавленим сторонам.

Тема 3.2 Підприємство в системі підприємницької діяльності

1. Малі підприємства: суть, система організації та принципи діяльності. 4 Організація акціонерного товариства. Акція, її курс, дивіденд.

2. Особливості підприємництва у сільському господарстві. Аграрні відносини: форми власності на землю, рентні відносини. Форми господарювання. Сучасний етап розвитку аграрних відносин

3. Державне підприємство в системі підприємницької діяльності

1. Підприємство - це самостійний господарський суб'єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Кожне підприємство, незалежно від розмірів, форм власності та інших критеріїв, за соціально орієнтованої ринкової економіки повинно отримувати дохід (в тому числі прибуток) від своєї діяльності. Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного) розрахунку. Такими основними принципами є самоокупність, самофінансування, самозабезпечення, матеріальна заінтересованість, економічна відповідальність, господарська самостійність у межах чинного законодавства в поєднанні з контролем державних органів за його дотриманням.

Види підприємств за формою власності:

1. одноосібне володіння

2. партнерство

3. корпорація (акціонерне товариство)

4. державні підприємства

Види підприємств за розмірами:

- малі;

- середні;

- великі.

В усіх розвинутих країнах кількісно переважають малі підприємства, причому до них відносять різні за величиною підприємства: у США, наприклад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Україні у промисловості й будівництві -- до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва -- до 50 працівників. Малі підприємства мобільніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових товарів і послуг, у створенні нових зразків продукції, в експериментаторстві, у зниженні деяких витрат виробництва (через відсутність або низькі витрати на управління, рекламу тощо), у повнішому використанні особистісних і речових факторів виробництва, у необхідності значно менших сум капіталу для їх заснування тощо. Крім того, ці підприємства забезпечували більшість робочих місць.

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні впроваджувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної праці, подовження робочого дня. Ці підприємства також економлять на техніці безпеки, поліпшенні умов праці, мають менші можливості для підвищення кваліфікаційного рівня працівників тощо.

В Україні понад 40% малих підприємств не проводять виробничу діяльність, більшість займається торговельною, посередницькою діяльністю. Головні причини цього -- недосконалість законодавства (насамперед податкового), велика ціна кредитів, чиновницьке свавілля, практика створення малих підприємств на базі державних тощо.

Акціонерна компанія -- компанія, власність якої формується внаслідок злиття капіталів її засновників, а також випуску цінних паперів (акцій, облігацій) та їх продажу, здійснення підприємницької діяльності для отримання прибутків.

З прибутку власникам акцій щорічно виплачують дивіденди. Акціонерні компанії належать до колективної форми власності.

Акціонерні компанії поділяють на два основні типи:

-- відкриті акціонерні компанії, акції яких вільно продаються і їх купують усі бажаючі;

-- закриті акціонерні компанії, акції яких не надходять у вільний продаж, а розподіляються серед засновників.

Акція (лат. actio -- дія, дозвіл) -- вид цінного паперу без встановленого терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує право на участь в управлінні товариством, дає право на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.

Як предмет постійного продажу і купівлі, акції мають ціну. Номінальна вартість акції -- це сума, в ній зазначена, курс акції -- фактична ціна (за яку продано акцію), що перебуває у прямій залежності від розміру виплачуваного дивіденду і в оберненій -- від рівня позичкового відсотка.

Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред'явника, привілейовані та прості (за розміром оптимального дивіденду).

2. Головними особливостями розвитку сільського господарства є:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних, природних та біологічних законів;

2) безпосередня взаємодія людини з природою, від способу та культури якої залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних законів порівняно з іншими сферами, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та місцерозташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;

7) найбільша відповідність біологічній (природній) стороні сутності людини трудової приватної власності на частину землі, певний життєвий простір.

Форми господарювання:

1) сільськогосподарські кооперативи;

2) селянські (фермерські) господарства;

3) приватні господарства без утворення юридичної особи;

4) приватно-орендні підприємства;

5) господарські товариства.

Земельна рента (лат. reddo -- повертаю, сплачую) -- економічна форма реалізації власності на землю у вигляді доходу, який створюється найманими працівниками, але привласнюється власником землі за її здачу в оренду.

Якщо на цій землі є споруди (склади, іригаційна система тощо), орендар додатково платить за користування ними. У цьому разі орендна плата більша за ренту.

Основними формами земельної ренти є диференціальна, монопольна і абсолютна.

Диференціальна земельна рента -- дохід землевласників або орендарів, отриманий за рахунок використання середніх і кращих за родючістю та місцерозташуванням земель і застосування найманої праці.

Така рента функціонує у формі диференціальної ренти І і диференціальної ренти II.

Диференціальна рента I виникає внаслідок обмеженості земель кращої та середньої якості, що змушує залучати до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі. Джерело диференціальної ренти І -- праця сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури землеробства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі. Отже, природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економічною родючістю. Водночас зменшується різниця у природній родючості різних ділянок, дедалі меншу роль відіграє (з розвитком транспорту) їх місце розташування. За умов раціонального сільськогосподарського виробництва додаткові капіталовкладення забезпечують не лише окупність цих витрат, а й отримання надлишкового доходу, який набуває форми диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії орендного договору.

Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих ґрунтово-кліматичних зонах. Розміщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти -- цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію, то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або монопольні ціни. У такий спосіб утворюється надприбуток, який набуває форми монопольної ренти. Тому рентні платежі, плата за землю на цих ділянках повинні бути вищими.

Монопольна рента -- форма економічної реалізації власності на унікальні за родючістю землі, джерелом якої є праця найманих працівників та частина доходів покупців, що надходить до землевласника через механізм монопольних цін.

Як економічна форма реалізації монополії приватної власності на землю виникає абсолютна рента.

Абсолютна рента (за капіталізму) -- форма земельної ренти, яку сплачують власникові за будь-яку ділянку землі, незалежно від її родючості й місцерозташування.

Її джерело -- надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції та суспільною ціною виробництва), що створюється найманими працівниками, а умова виникнення -- значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер самі є власниками землі, зникає причина існування абсолютної ренти.

З рентними відносинами тісно пов'язана ціна землі. Земля в багатьох країнах є об'єктом купівлі-продажу, оскільки узаконена приватна власність на землю.

Земля -- особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початково не затрачена праця.

Ціна землі -- це капіталізована земельна рента. Вона визначається за формулою:

Ціна землі = (рента) / (банківський відсоток) * 100%.

Вартість землі визначається множенням отриманої за рік ренти на певну (переважно значну) кількість років.

3. Державні підприємства -- засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно розрізняють загальнодержавні та комунальні підприємства.

Майном і виробничо-комерційною діяльністю загальнодержавних підприємств розпоряджається вищий орган державної влади.

Державне підприємство -- це підприємство, утворене компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку, засноване на державній або інших формах власності, якщо частка державної власності в ньому перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі здійснення управління діяльністю підприємства на праві власника (володіння контрольним пакетом акцій). Можуть утворюватись також державні господарські об'єднання.

Державні підприємства поділяються на комерційні і казенні.

Державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності, діє на основі статуту на засадах комерційного розрахунку і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому майном. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Особливим різновидом державного підприємства є казенні підприємства. Вони створюються у галузях (сферах) народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50 %) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим (понад 50 %) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизація майнових комплексів державних підприємств заборонена законом.

Виробничі фонди -- сукупність засобів і предметів праці, необхідних для ведення виробництва, виражена у грошовій формі.

Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг), сфер виробництва та обігу, на основні і оборотні фонди тощо.

Основні виробничі фонди (основний капітал) -- частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами, в міру свого зношування.

Оборотні виробничі фонди (оборотний капітал) -- частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл, а вартість її при цьому повністю переноситься на новостворений продукт і після реалізації продукції повертається до підприємця у грошовій формі.

Фонди обігу -- частина фондів підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі. Оборотні засоби -- це сукупність оборотних фондів та фондів обігу.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів.

Фізичне (матеріальне) зношування -- поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і частини вартості, яка переноситься на вартість створюваного продукту.

Головними факторами фізичного зношування є тривалість та інтенсивність використання основного капіталу, вплив атмосферних умов, якість металу тощо.

Моральне зношування -- втрата основними фондами частини своєї вартості без відповідного фізичного зношування, яка не переноситься на вартість створюваного продукту.

Розрізняють два види морального зношування.

Моральне зношування першого роду зумовлене появою досконалішого і дешевшого устаткування на основі зростання продуктивності праці.

Моральне зношування другого роду полягає в певній втраті основними виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживчої вартості (за збереження фізичної придатності) внаслідок появи під впливом НТП основних фондів, досконаліших від раніше використовуваних фондів.

Амортизація -- процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного та морального зношування.

Щоб розкрити структуру витрат виробництва, насамперед необхідно з'ясувати процес кругообігу та обороту капіталу.

Підприємець купує необхідні засоби виробництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається перетворення грошового капіталу на продуктивний (або виробничий) -- перша стадія руху капіталу.

Друга стадія руху капіталу здійснюється у процесі виробництва, результатом якого є виготовлення товару. Водночас відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості витрачених підприємцем коштів на засоби виробництва і робочу силу на величину додаткового прибутку.

На третій стадії руху капіталу товар реалізують, і товарний капітал перетворюється на грошовий.

Кругообіг капіталу -- безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і робить повний кругооборот з приростом.

Кругообіг капіталу виражається також формулою:

Г -- Т (З_в; Р_с)... В... Т'... Г',

де Г -- гроші; Т -- товар; З_в -- засоби виробництва; Р_с -- робоча сила; В -- виробництво; Т' -- товар, в якому втілена більша вартість (додаткова вартість); Г' -- гроші з приростом, отримані внаслідок реалізації товару Т'.

Наведені три форми капіталу називають функціональними. Проте рух капіталу не обмежується одним кругообігом.

Оборот капіталу -- постійно повторюваний кругообіг всього авансового капіталу.

Оборот фондів наявний тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприємства здійснили один оборот.

Час обороту виробничих фондів -- часовий період, витрачений на закупівлю засобів виробництва і реалізацію готового продукту.

Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здійснюють свій оборот упродовж кожного виробничого циклу, тому їх оборот відбувається значно швидше.

Суспільно необхідні витрати, які з урахуванням якості продукції є вартістю товару, стають основою цін товарів і послуг. Вони виражаються формулою:

W = c + q,

де W -- вартість товару; с -- вартість спожитих засобів виробництва; q -- нова вартість, створена працівником.

З появою додаткового продукту новостворений продукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому формула вартості товару набуває такого вигляду:

q = v + m,

де v -- вартість необхідного (для відтворення робочої сили працівника) продукту; m -- вартість додаткового продукту, який створюється ним понад необхідний і привласнюється власником засобів виробництва. Отже, вартість товару W можна визначити за формулою:

W = c + (v + m).

Суспільно необхідні витрати тяжіють до витрат підприємств, які виготовляють основну масу товарів певного виду, оскільки на них формуються суспільно необхідні умови виробництва (середня продуктивність, середня інтенсивність праці тощо).

Будучи економічно самостійними (відособленими), підприємства формують свої витрати на виготовлення товарів.

Витрати виробництва -- частина вартості вироблених товарів або наданих послуг, яку підприємство витрачає на їх виготовлення або надання.

Вони утворюються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються формулою;

BB = c + v.

Отже, витрати виробництва відрізняються від суспільно необхідних витрат на величину додаткового продукту (m).

Собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю, вважають витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукції.

До собівартості входять такі витрати: матеріальні витрати (вартість сировини й матеріалів, комплектуючих виробів та напівфабрикатів, палива, електроенергії та ін.), перенесена вартість засобів праці, витрати на оплату робочої сили, витрати реалізації та ін.

У західній економічній літературі продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівників називають факторами виробництва, або економічними ресурсами, їх вважають обмеженими, або рідкісними, тому що вони недостатні для задоволення безмежних потреб кожної людини. При з'ясуванні сутності витрат виробництва виходять з обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання, а для характеристики одного з видів витрат існує термін «вмінені витрати».

Вмінені витрати -- справжні витрати виробництва на певний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяють на зовнішні та внутрішні. Зовнішні витрати -- витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати -- наявне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси).

Відповідно до концепції граничної корисності західні економісти розрізняють поняття «граничні витрати» (витрати, необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції) і «граничний продукт» (продукт, отриманий внаслідок застосування додаткової одиниці змінного ресурсу).

У західній економічній літературі виокремлюють також постійні та змінні витрати. До постійних витрат належать витрати на заробітну плату, на оплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства; до змінних витрат -- витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Розділ 4 Суспільне відтворення та його державне регулювання

Тема 4.1 Основи теорії відтворення

Суть відтворення. Екстенсивний і інтенсивний типи відтворення. Критерії економічного зростання.

Нагромадження, його ефективність та напрямок реформування.

1. Відтворення - це безперервність, повторюваність виробництва.

Розрізняють просте і розширене відтворювання.

Просте відтворювання - відтворення продуктивних сил і виробничих відносин в однакових з року в рік масштабах.

Розширене відтворення - відтворення продуктивних сил і виробничих відносин у збільшених масштабах.

Розширене відтворення передбачає відтворення сукупного суспільного продукту (ССП), робочої сили, природних ресурсів і виробничих відносин.

Джерелом розширеного відтворення є додаткова вартість.

Сутність відтворення ССП полягає в заміщенні всіх його частин за вартістю і натуральною формою. Умови цього заміщення розкриває теорія реалізації ССП. Згідно з нею суспільне виробництво складається з двох підрозділів:

І - виробництво засобів виробництва;

ІІ - виробництво предметів споживання.

За вартістю продукція включає: перенесену вартість (С), необхідний продукт (V), додатковий продукт (m).

Умови реалізації ССП за простого відтворення:

1) І(V+ m) = ІІС;

2) ІС+ІІС = І;

3) І(V+ m) + ІІ(V+ m) = ІІ.

І 4000С + 1000V + 1000 m = 6000

ІІ 2000С + 500V + 500 m = 3000

Умови реалізації ССП за розширеного відтворення:

1) І(V+ m) > ІІС;

2) ІС+ІІС < І;

3) І(V+ m) + ІІ(V+ m) > ІІ.

І 4000С + 1000V + 1000 m = 6000

ІІ 1600С + 800V + 800 m = 3200

В підрозділі І створені додаткові засоби виробництва необхідні для розширеного відтворення. Саме заново створена вартість продукції підрозділу І більша, ніж сума перенесеної вартості підрозділу ІІ, на фонд нагромадження додаткових засобів виробництва.

Розрізняють два основні типи розширеного відтворення -- екстенсивний та інтенсивний.

За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва, за незмінного рівня його технічної бази. Основними факторами цього типу економічного зростання є:

1) збільшення обсягу інвестицій за збереження наявного рівня технології;

2) збільшення кількості працівників;

3) зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів тощо).

За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистісних факторів виробництва. Основою інтенсифікації є науково-технічний прогрес, а натепер радикальна форма його розвитку -- НТР, що розгортається. Основними факторами такого типу економічного зростання слугують:

1) впровадження нової техніки і технології на основі передових досягнень науково-технічного прогресу, основою яких є процес інвестування виробництва;

2) підвищення загальноосвітнього і професійного рівнів працівників;

3) поліпшення використання основних і оборотних фондів;

4) впровадження нових прогресивних форм організації виробництва і праці;

5) розвиток підприємницьких здібностей;

6) випереджаючий розвиток інформаційної сфери, інформатизація господарської діяльності.

Основними формами інтенсивного типу розвитку, або інтенсифікації виробництва, є:

-- заощаджуюча, за якої внаслідок впровадження нової техніки і технології зменшується потреба в робочій силі за одноразового зростання складної праці;

-- працезаощаджуюча, за якої виконання такого самого обсягу робіт здійснюється меншою кількістю працюючих вищої кваліфікації;

-- матеріало- і ресурсозаощаджуюча (застосовуються економніші предмети праці, наприклад композитні матеріали, або раціональніше використовуються старі предмети праці, споживається менша кількість електроенергії тощо);

-- всебічна, за якої раціонально поєднуються всі названі форми і найшвидше зростає ефективність суспільного виробництва.

2. Внаслідок розподілу та перерозподілу національного доходу утворюються кінцеві доходи, які використовують для споживання та нагромадження.

Нагромадження є необхідною умовою розширеного відтворення всіх елементів економічної системи. Матеріальна основа такого відтворення -- виробництво зростаючого обсягу матеріальних благ та послуг.

Основним джерелом нагромадження слугує додатковий продукт. За рахунок фонду нагромадження здійснюється виробниче і невиробниче нагромадження.

Виробниче нагромадження використовується для будівництва нових заводів, електростанцій, залізниць, оснащення діючих підприємств новою технікою та ін., завдяки якому відтворюється в розширеному масштабі власність на засоби виробництва.

Невиробниче нагромадження здійснюється для спорудження житлових будинків, закладів освіти, охорони здоров'я, культури, передбачає також виробництво додаткових предметів споживання для працівників, які трудитимуться у цій сфері, витрати на їх підготовку та перекваліфікацію.

Надзвичайно важливе значення для досягнення оптимальної норми нагромадження має зниження матеріаломісткості, енергомісткості, здійснення державою активної амортизаційної політики тощо.

Сучасним методом прискорення науково-технічного розвитку, оптимізації фонду нагромадження є широке використання лізингу (англ. lease -- орендувати) -- довготермінової оренди устаткування з правом майбутнього викупу.

На оптимізацію фонду споживання та фонду нагромадження істотно впливає процес інтенсифікації суспільного виробництва.

Тема 4.2 Теорія економічного циклу

Економічний цикл: зміст, умови, фази та фактори розвитку

Кризи, їх сутність, характерні риси та місце в економічному циклі

Теорія "довгих хвиль" та її значення

Характерні риси економічної кризи в Україні та шляхи виходу з неї

1. Циклічність є законом розвитку капіталістичного способу виробництва.

Науковий підхід до з'ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав несправедливість у розподілі багатства. На відміну від нього Ж.-Б. Сей стверджував, що пропозиція породжує власний попит і кризи в усій економіці неможливі, вони можуть відбуватися лише в окремих регіонах або на окремих ринках товарів. Цю думку не поділяв Т. Мальтус. Він зазначав, що попит має тенденцію постійно відставати від пропозиції, оскільки робітники на свою зарплату купують лише частину продукції, на іншу частину пред'являють попит власники капіталу (на величину їх витрат), а частка, яка забезпечує отримання прибутку, не знаходить збуту. Для її реалізації нібито потрібні «треті особи» -- землевласники, армія, духовенство та ін. Якщо доходів цих осіб недостатньо, може виникнути криза надвиробництва.

Уперше системний науковий аналіз економічного циклу, насамперед кризи (як основного його елемента), зробив К. Маркс.

Економічний цикл -- рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи.

Кожний цикл охоплює чотири основні фази: криза, депресія, пожвавлення і піднесення.

Криза (грец. krizis -- вихід) -- головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів виробництва, зростанням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі тощо і продовжується до встановлення відносної ринкової рівноваги.

Оскільки криза є багатоаспектною (криза надвиробництва, платіжна, фінансова, валютна тощо), то її виникнення спричинене комплексом внутрішніх суперечностей. Найглибиннішою з них є економічна суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів.

Криза виникала кожні 10--11 років, матеріальною основою такої періодичності було масове оновлення основного капіталу.

Скорочення виробництва під час кризи триває доти, доки встановиться ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції, а отже, послабиться гострота основної суперечності. Після цього кризовий спад припиняється і економіка входить у фазу депресії.

Депресія (лат. deprimo -- придушую) -- застій у розвитку народного господарства, в межах якої відбуваються поступове відновлення перерваних кризою зв'язків, переливання капіталу у перспективніші галузі, починається масове оновлення основного капіталу.

Пожвавлення -- зростання виробництва в обсягах, які були досягнуті перед кризою.

Під час пожвавлення відновлюється докризовий рівень економічного розвитку й готується майбутнє піднесення.

Піднесення -- швидке зростання виробництва, яке супроводжується скороченням безробіття, розширенням обсягів кредиту та ін., внаслідок чого економіка виходить на рівень, який перевищує попередні рівні.

Вершиною піднесення є бум - короткотермінове піднесення виробництва, торгівлі, банківської діяльності тощо.

За своїм змістом середні цикли - це економічні цикли процесу відтворення.

Матеріальною основою циклічності відтворювального процесу є фізичне оновлення основних засобів виробництва, насамперед їхньої найактивнішої частини - знарядь праці.

Циклічність, зумовлена оновленням основних виробничих фондів, не обов'язково призводить до кризового спаду виробництва. Самі по собі старіння та фізична заміна зношених засобів виробництва не є безпосередніми причинами кризи.

Матеріальною основою коротких циклів є процеси, що відбуваються безпосередньо у сфері грошових відносин. Граничними пунктами малих циклів є грошові кризи.

Економічне зростання прискорюється, поліпшуються всі показники ринкової кон'юнктури, передусім збільшується платоспроможний попит. Це сприяє зростанню товарних цін, збільшує прибутки і стимулює пропозицію. Особливо значних розмірів досягають кредитно-фінансові операції, а також спекулятивні операції на біржах, але саме в цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього спаду.

Антициклічне регулювання економіки -- свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів, на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і підвищення темпів економічного зростання.

2. Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу є криза. З одного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу - скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, неминучу політичну напруженість. Конструктивна функція кризи - циклічні коливання ділової активності є однією з умов економічного зростання, а сама криза -- дуже активною інтегральною частиною творчого процесу. Криза розчищає шлях для нового витка розвитку -- прискорення технічного і технологічного оновлення виробництва, структурної перебудови економіки, підвищення ділової активності.

Причини економічної кризи

Д. Рікардо - несправедливість у розподілі багатства

С.де Сісмонді - недоспоживання народних мас, невідповідність між виробництвом і споживанням способу виробництва - суперечність між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним характером привласнення результатів виробництва.

К. Маркс - основна причина кризи - суперечність капіталістичного

Дж. Кейнс - пояснював економічні кризи дією основного психологічного закону, згідно з яким люди "спільні, як правило, збільшувати поживання із зростанням доходів, але не такою мірою, якою зростає дохід".

Суперечність капіталістичного способу виробництва

Конкретною формою прояву цієї глибини суперечності було протиріччя між зростаючими масштабами виробництва і відносним звуженням платоспроможного попиту населення. Кожен капіталіст намагався знизити заробітну плату до мінімуму, а тому зменшувався платоспроможний попит населення за неконтрольованого масового виробництва товарів на невідомий ринок. Таким чином виникла криза надвиробництва, яку посилила диспропорційність розвитку економіки.

Економічна система суспільства, яка ґрунтується на вільній конкуренції, була здатна автоматично відновлювати порушену рівновагу у відтворювальному механізмі.

Головне завдання держави під час криз полягає в сприянні швидкому вирівнюванню суперечностей, переходу до пожвавлення і піднесення.

Антициклічне регулювання -- комплекс форм та засобів централізованого впливу держави, спрямованих на послаблення циклічних коливань, глибини економічної кризи. Об'єктами такого регулювання є обсяг платоспроможного попиту й інвестиційний процес, а його основними інструментами - грошово-кредитна політика держави та бюджетне регулювання. Щоб прискорити вихід з кризи, держава знижує норму відсотка.

Економічна рівновага - такий стан економіки, за якого досягаються стійке врівноваження взаємодіючих структур, що протистоять одна одній, їхнє взаємне збалансування. Економічний розвиток може бути поданий як циклічний рух від рівноваги, що склалася, до її порушення і далі до формування нової рівноваги на більш високому рівні -- рівноваги більш високого порядку.

3. В економічній літературі за критерієм тривалості розрізняють три типи циклічних коливань:

-- довгі економічні цикли, які тривають 48--55 років;

-- середні економічні цикли тривалістю 7--11 років;

-- короткі економічні цикли тривалістю 3--4 роки.

Основою довгих економічних циклів (довгих хвиль в економіці) є процес якісних змін базисних поколінь машин і технологій, транспортних засобів, великих споруд тощо у провідних галузях економіки. Зокрема, перед початком і на початку довгої хвилі відбувається відчутний прогрес у технології, якому передують значні технічні відкриття.

Виділена М. Кондратьєвим хвиля піднесення (кінець 80-х років XVII ст. до 1810--1817 pp.) збігається з періодом розгортання промислової революції кінця XVIII -- першої половини XIX ст.

У XIX ст. коливання в межах першого довгого економічного циклу були значною мірою пов'язані зі створенням парового автомобіля, з обсягами будівництва залізниць. Наприкінці XIX ст. центром економічних коливань стає обробна промисловість (автомобілебудування, літакобудування, створення двигунів внутрішнього згорання та ін.).

Основою третього циклу є масове виробництво товарів широкого вжитку, особливо тривалого користування, завершився перед початком розгортання НТР (до середини 50-х років XX ст.), і почався четвертий цикл. При цьому хвиля піднесення тривала з 1949 по 1966 p., після чого почалася хвиля спаду. Однак упродовж трьох довготривалих циклічних коливань існував технологічний спосіб виробництва, що базувався на машинній праці. Тому всі три хвилі доцільно об'єднати в один загальний технологічний цикл тривалістю понад 160 років. Його матеріальною основою є три етапи розвитку технологічного способу виробництва: становлення і формування; функціонування; поступовий занепад і створення передумов для появи нового загального технологічного циклу, що почався із середини 50-х років і базується на автоматизованій праці. Матеріальною основою середніх економічних циклів є масове оновлення основного капіталу, а основою коротких економічних циклів -- масове оновлення товарів тривалого користування.

4. Економічна криза, яка відбулася в Україні в 90-ті роки XX ст., мала певні особливості, що відрізняють її від інших.

На відміну від класичної кризи в Україні, як і в інших країнах СНД, з кінця 1990 р. відбувалась не криза надвиробництва, а криза недовиробництва. За своїми масштабами вона не має аналогів у світі.

Причини економічної кризи в Україні доцільно поділити на три основні групи: успадковані від СРСР; ті, що постали з часу проголошення незалежності України; причини, зумовлені процесом трансформації існуючої економічної системи.

Причини економічної кризи, успадковані від СРСР:

1. Майже повне, або тотальне, одержавлення економіки, власності. Це в підсумку спричиняло надзвичайно низьку конкурентоспроможність товарів промисловості СРСР на світових ринках (лише до 12%), експорт на ці ринки переважно енергоносіїв (майже 70%), наявність затратної економіки.

2. Наявність глибоких диспропорцій в економіці. Економіка була орієнтована не на людину, а на виробництво заради виробництва.

3. Антидемократичний характер управління державною власністю і державними підприємствами.

4. Зосередження 95% всієї власності, розташованої в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств, що, зокрема, зумовлювало нехтування екологічною безпекою.

5. Відчуження працівників від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці. Відсутність дієвих стимулів до праці, панування «зрівнялівки», відчуження від управління власністю, від економічної влади на підприємстві найбільше виявлялося в масовому її розкраданні.

6. Значна мілітаризація економіки.

7. Надмірна централізація при перерозподілі національного доходу через державний бюджет.

8. Політика пограбування села.

9. Значна монополізація економіки.

10. Величезне фізичне та моральне зношування основних фондів, низька продуктивність праці (фізичне зношування становить майже 60%, моральне -- до 90%).

Причини економічної кризи, що постали з часу проголошення незалежності:

1. Розрив господарських зв'язків з країнами колишнього СРСР.

2. Відсутність науково обґрунтованої стратегії трансформації командно-адміністративної системи в розвинутішу і досконалішу економічну систему, тобто невизначеність моделі такої трансформації.

3. Руйнування державного управління економікою і запровадження недосконалих ринкових важелів за домінування державної власності.

4. Ухвалення численних непрацюючих або руйнівних за наслідками законів, відсутність надійного механізму реалізації багатьох законів.

5. Непродумане впровадження купона (без відповідної наукової концепції).

6. Шокова лібералізація цін і ліквідація та знецінення трудових заощаджень.

7. Придушення національного виробництва, майже цілковита втрата внутрішнього ринку. Свідченням цього є засилля імпортних товарів.

8. Відсутність комплексної військово-технічної політики держави, узгодженої з соціально-економічною політикою, руйнівний і майже некерований характер конверсійних процесів.

9. Доларизація української економіки.

10. Прийняття численних декретів, постанов уряду тощо, які поставили у невигідне становище виробника, а вигідніше -- посередника.

11. Відсутність надійної фінансово-банківської системи, раціонального регулювання НБУ діяльності комерційних банків.

12. Кримінальний характер роздержавлення й приватизації.

13. Масовий відплив капіталу за кордон.

14. Відсутність сприятливого інвестиційного клімату в Україні.

15. Значне зростання управлінського апарату.

16. Майже цілковита відсутність політики структурної перебудови господарства.

17. Стрімке подорожчання енергоносіїв.

18. Відсутність науково обґрунтованих податкової, наукової, промислової політики, політики ціноутворення.

19. Отримання значних кредитів на невигідних умовах (для закупівлі товарів тощо) та їх непродуктивне використання.

20. Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи.

Причини економічної кризи, зумовлені процесом трансформації існуючої економічної системи. Кардинальні перетворення зумовлюють наявність перехідного етапу, який триває більший чи менший період часу. Світовий досвід свідчить, що цей етап, як правило, супроводжується кризовими явищами різної глибини і характеру. Щоб послабити такі негативні аспекти, необхідний науково виважений вибір стратегічного курсу і механізму реалізації перетворень.

Тема 4.3 Відтворення й зайнятість трудових ресурсів

1. Відтворення робочої сили. Система відтворення трудових ресурсів, її основні елементи. Законодавство України про зайнятість трудових ресурсів і соціальний захист трудящих.

2. Ринок праці. Робоча сила як товар. Попит, пропозиція, ціна й конкуренція на ринку робочої сили.

3. Безробіття: суть, причини і форми. Теорія народонаселення Т. Мальтуса.

1. До складу національного багатства країни належать не лише створені й накопичені матеріальні блага, а й сукупність потреб, здібностей, творчих обдаровань людей, ступінь вправності населення, рівень освіти, майстерності тощо. Ці питання є складовими проблеми народонаселення.

Залежно від вікової структури люди є власниками, споживачами, виробниками матеріальних і духовних благ, вони також виконують функцію відтворення людського роду. Найбільше значення для соціально-економічного прогресу суспільства має населення працездатного віку. Цей вік встановлює держава з урахуванням національних, культурних, історичних традицій тощо. Тому в різних країнах він неоднаковий. В Україні повнолітніми є особи, яким виповнилося 18 років. Працездатний вік починається переважно у більш ранньому віці, але при цьому встановлюються менша тривалість робочого дня і нижчий рівень оплати робочої сили.

Народонаселення -- сукупність індивідів, які відповідно до соціобіологічної та економічної сутності людини здійснюють власну життєдіяльність у межах певного ладу, вступають між собою у суспільні відносини (економічні, політичні, правові, сімейні, національні, культурні тощо).

Особливістю світових демографічних процесів в останні століття є те, що між зростанням виробництва, поліпшенням життєвого рівня і зростанням кількості населення існує тісний взаємозв'язок.

Зайнятість -- система соціально-економічних відносин між людьми, що виникає в процесі їх діяльності, зорієнтованої на задоволення своїх потреб, а також при забезпеченні працездатного населення робочими місцями та здійсненні розширеного відтворення робочої сили.

Відповідно до Закону України «Про зайнятість», прийнятого Верховною Радою України у 1991 р., до зайнятих належать особи:

1) які працюють за наймом, працюють самостійно (інженерно-технічні працівники, підприємці, творчі працівники, члени кооперативів, фермери);

2) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об'єднаннях;

3) які проходять дійсну службу у Збройних силах;

4) які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання;

5) направлені на виконання громадських оплачуваних робіт;

6) ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку;

7) громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Робоча сила -- сукупність фізичних, розумових і організаторських властивостей людини, набутих знань і досвіду, які вона застосовує у процесі виробництва для створення необхідного і додаткового продукту.

За сучасних умов здійснюється активне регулювання ринку робочої сили. Держава впливає на попит робочої сили через розвиток державного підприємництва, створення й реалізацію програми громадських робіт (будівництво доріг, мостів тощо), надання премій підприємцям за створення робочих місць в економічно відсталих районах, підготовку та перепідготовку кадрів та ін. Регулювання державою пропозиції робочої сили здійснюється через скорочення тривалості робочого дня, розвиток освіти, охорони здоров'я, допомогу безробітним, їх перекваліфікацію, створення бірж праці тощо.

Закон України "Про зайнятість населення" визначає правові, економічні та організаційні засади зайнятості населення, захист його від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави щодо реалізації громадянами права на працю.

...