Економіка і організація діяльності об'єднань підприємств

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра “Економіка підприємств”

Конспект лекцій

СТУДЕНТІВ ДЕННОЇ ТА ЗАОЧНОЇ ФОРМИ НАВЧАННЯ

“Економіка і організація діяльності об'єднань підприємств ”

Спеціальність 7.050100 “Економіка підприємств”

Укладач: ст. викл. Козинська І.Л.

Мелітополь, 2007

Лекція 1 Об'єднання підприємств як суб'єкт господарювання

План

Організаційно-правові форми підприємництва

Економічна роль об'єднань підприємств

Корпоративна форма організації бізнесу

4. Проблеми розвитку корпоративного бізнесу в Україні

1. Організаційно-правові форми підприємництва

Підприємництво у будь-якій державі виконує особливу функцію в економіці і народному господарстві, оскільки забезпечує оновлення й перетворення економіки, створює інноваційне середовище, стає силою, котра прискорює рух економіки по шляху ефективного використання всіх факторів суспільного виробництва.

Правові основи й організаційні форми мають забезпечувати ефективне функціонування підприємницьких структур у ринковій економіці. Вони визначають «правила гри» і створюють умови для розвитку різних форм організації бізнесу.

У підприємницькій діяльності важливим є питання про форму її організації. Організаційно-господарською одиницею бізнесу є підприємство, організація, установа або компанія. Фірма, або компанія, - це загальна назва, що використовується стосовно будь-якого підприємства.

Основними ознаками, що відрізняють одну організаційно-правову форму від інших, є:

кількість учасників створюваного господарського суб'єкта або
об'єднання;

хто є власником використовуваного капіталу;

межі майнової відповідальності;

джерела майна як матеріальної основи господарської діяльності;

спосіб розподілу прибутків і збитків;

форма управління суб'єктом господарювання.

Вибір організаційно-правової форми підприємства залежить від низки чинників:

відповідальності;

оподаткування;

потреби у фінансових коштах;

управлінських здібностей підприємця або команди менеджерів;

передбачуваної тривалості існування підприємства або компанії;

можливості зміни власника.

Найбільш поширеними є такі організаційно-правові форми підприємництва:

одноосібне володіння;

товариства;

корпорації.

Кожна із цих форм має свої переваги і вади.

Одноосібне володіння - це підприємство, власником якого є фізична особа або сім'я. Власник отримує певний прибуток і несе весь тягар господарського ризику.

Одноосібне володіння є однією з простих форм організації бізнесу.

Товариство -- це така форма організації підприємницької діяльності, коли і організація виробничої діяльності, і формування установчого фонду здійснюється спільними зусиллями двох або більше фізичних та юридичних осіб, коли кожна з них має певні права і несе встановлену відповідальність за частку статутного фонду. У табл. 1.1 наведено основні переваги та недоліки товариств.

Основою відносин між сторонами, що вступають у товариство, є договір.

За ступенем участі партнерів у діяльності підприємства розрізняють такі типи товариств:

повні - з повною відповідальністю;

командитні;

* товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю, акціонерні.

Таблиця 1.1

Переваги та недоліки товариств

Товариства
Переваги	Недоліки
Простота організації	Необмежена відповідальність партнерів
Більші можливості в одержанні кредитів	Обмеження в діяльності партнерів
Податкові пільги	Імовірність конфліктів між партнерами підприємства
Відносно низькі організаційні витрати	Невизначеність строків діяльності підприємства та ін.
Можливість продовжувати бізнес незалежно від зміни власника та ін.

Повне товариство -- визнається таким, якщо всі його учасники пов'язані між собою спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном. Якщо при ліквідації товариства виявиться, що наявного майна не вистачає для сплати всіх боргів, учасники несуть солідарну відповідальність за недостатню частину боргу. Учасник повного товариства відповідає за борги товариства незалежно від того, виникли вони до чи після його вступу.

Командитне товариство -- це товариство, учасники якого поділяються на дві категорії: головні, які безпосередньо керують підприємством і несуть необмежену відповідальність, та командитні - вони вкладають кошти в підприємство, але безпосередньо не пов'язані з його діяльністю і їх відповідальність обмежується розміром вкладу.

Товариство з додатковою відповідальністю -- це товариство, статутний фонд якого поділено на частки, визначені установчими документами. Учасники такого товариства відповідають за його борги своїми внесками до статутного фонду, а коли сум бракує -- додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі відносно внеску кожного учасника. Граничний розмір відповідальності передбачається в установчих документах.

Товариство з обмеженою відповідальністю -- це товариство, статутний фонд якого поділено на частини, розмір яких визначається в установчих документах; власники цього товариства несуть відповідальність у межах їх внесків.

Корпорація -- акціонерне товариство нині є домінуючою формою підприємництва, її власниками визнаються акціонери, які мають обмежену відповідальність у межах свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Прибуток, який отримує корпорація, належить її акціонерам. У прибутку виокремлюють дві частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю поділено між акціонерами - власниками акцій - і менеджерами.

Основними перевагами корпорації - акціонерного товариства є:

По-перше, вона є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з погляду реальної можливості залучення необхідних інвестицій. Через фондову біржу корпорація може об'єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних інноваційних процесів, нарощування виробничого потенціалу.

По-друге, потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги виробництво або послуг. Це дає добру можливість отримувати постійно зростаючий прибуток.

По-третє, кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність. Якщо підприємство оголошується банкрутом, акціонер втрачає лише вартість своїх акцій. Важливим є те, що кожна окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, якщо купуватиме акції кількох корпорацій. Кредитори можуть мати претензії до корпорації лише як до юридичної особи, а не до окремих акціонерів як фізичних осіб.

По-четверте, корпорація -- це організаційно-правова система, яка може функціонувати досить тривалий період, що створює необмежені можливості для її перспективного розвитку.

Таблиця 1.2

Порівняльна характеристика основних елементів механізму функціонування різних організаційно-правових форм підприємницької діяльності

Елемент механізму	Одноосібне володіння	Товариство	Корпорація - акціонерне товариство
Ставлення до власності та порядок розподілу прибутку й збитків	Один приватний власник, якому належать все майно й доходи, несе відповідальність особистим майном перед кредиторами	Права власності та обов'язки закріплено в установчому договорі. Розподіл доходів потребує узгодження з партнерами. Кожний партнер може нести повну відповідальність за борги товариства	Існує приватна колективна власність корпорації. Права та обов'язки акціонерів фіксуються в статуті корпорації. Доходи і збитки від господарської діяльності розподіляються пропорційно кількості належних акціонерам акцій.
Керівництво	За бажанням власника	За погодженістю між партнерами. Вищим органом управління товариства є загальні збори учасників	Вищим органом є загальні збори акціонерів, які обирають правління на чолі з головою, спостережну раду та ревізійну комісію
Інформація про бізнес	Обов'язковими є реєстрація та подання щоквартального звіту до органу статистики й податкової інспекції	Те саме, що і для одноосібного володіння	Офіційна інформація надається акціонерам. Щорічно проводяться ревізія та аналіз господарської діяльності, складається звіт. Щоквартально подається звітність органам статистики та податкової інспекції
Можливості інвестування	Обмежені фінансовими ресурсами власника. Із зовнішніх джерел доступний лише кредит	Те саме, що і для одноосібного володіння	Можливості для інвестування є широкими. Здійснюються за рахунок нерозподіленого прибутку, емісії цінних паперів та банківський кредитів
Припинення діяльності	За бажанням власника	За згодою партнера	Термін дії необмежений, якщо корпорація не ліквідується відповідно до законодавства

Корпоративна форма організації підприємницької діяльності має такі недоліки:

Корпорація сплачує більші податки з розрахунку на одиницю отриманого прибутку, ніж інші організаційні форми підприємництва. Адже оподаткуванню підлягає спочатку отриманий корпорацією прибуток, а потім - дивіденди акціонерів, тобто фактично існує проблема подвійного оподаткування.

Існують певні розбіжності між функціями власності і контролю, що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління корпорацією. Розподіл функцій власності та контролю може призвести до виникнення соціальних суперечностей між менеджерами та акціонерами корпорації.

У корпоративних формах підприємництва існують потенційні можливості для зловживань з боку посадових осіб. Це виявляється, наприклад, у тому, що керівництво може організувати емісію акцій для покриття збитків, спричинених невмілим керівництвом та безгосподарністю певних структурних ланок.

Кожна з організаційних форм підприємницької діяльності має відповідні фінансово-економічні переваги й соціальну привабливість, певні недоліки й проблеми. Основні елементи механізму функціонування різних організаційно-правових форм підприємництва наведено в табл. 1.2.

2. Економічна роль об'єднань підприємств

Чинне законодавство в Україні забезпечує формування різних типів об'єднань підприємств.

Об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств із метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств утворюється підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до господарського законодавства та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. В об'єднання підприємств можуть входити підприємства, утворені згідно із законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єднання підприємств, утворені на території інших держав.

Об'єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об'єднання.

Господарське законодавство визначає види об'єднань підприємств в Україні. Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як господарські об'єднання або як державні чи комунальні господарські об'єднання.

Господарське об'єднання -- об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність.

Державне (комунальне) господарське об'єднання -- об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або у визначених законом випадках рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або за рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

Господарські об'єднання можуть утворюватися як асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об'єднання.

Асоціація -- це договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. Асоціація не має права втручатися в господарську діяльність підприємств -- учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може дістати повноваження представляти їхні інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Прикладом утворення об'єднання у вигляді асоціації є «Київ-будматеріали», що є складовою промисловості будівельних матеріалів України І частиною корпорації «Укрбудматеріали». Асоціація «Київбудматеріали» включає такі підприємства: ВАТ «Будматеріали» у м. Біла Церква, КП «Переяслав-Хмельницький цегельний завод», ВАТ «Стайки Керамік», ЗАТ «Сквирський цегельний завод», ВАТ «Завод «Цегла Трипілля», ВАТ «Обухівський завод пористих виробів».

Іншою формою господарського об'єднання є корпорація. Корпорація -- це договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, делегувавши окремі повноваження та централізоване регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Консорціум -- це тимчасове статутне об'єднання підприємств із метою досягнення його учасниками певної спільної господарської мети. Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, у порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення поставленої мети консорціум припиняє свою діяльність.

Концерн -- статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій на основі їх фінансової залежності від одного учасника або групи учасників об'єднання із централізацією функцій науково-технічного й виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну делегують йому частину своїх повноважень, у тому числі право представляти їхні інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники даного концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи.

Промислово-фінансова група (ПФГ) є об'єднанням, створеним за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва й структурної перебудови економіки України, включаючи програми, пов'язані з міжнародними договорами України, а також із виробництвом кінцевої продукції.

До складу ПФГ можуть входити промислові та інші підприємства, наукові і проектні установи, інші установи й організації усіх форм власності. У складі ПФГ визначається головне підприємство, яке має виняткове право діяти від імені ПФГ як учасника господарських відносин. ПФГ не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

Специфічною організаційною формою об'єднання капіталів є холдингові компанії. Холдингова компанія є інтегрованим товариством, що безпосередньо не бере участі у виробничій діяльності, а використовує свої кошти для придбання контрольних активів, акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Завдяки цьому холдингова компанія здійснює контроль за діяльністю таких підприємств. Об'єднані в холдингу суб'єкти в юридичному й господарському відношенні є самостійними.

Проте право вирішувати основні питання їхньої діяльності належать холдинговій компанії.

Державні й комунальні господарські об'єднання функціонують переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).

3. Корпоративна форма організації бізнесу

Перші ознаки акціонерних компаній (а вони називалися корпоративними) з'явилися ще за часів Середньовіччя. Це були міста, що мали право на самоврядування, університети чи чернечі ордени. Їхньою особливістю було те, що маючи активи, вони існували незалежно від своїх членів. У ХV ст. у Великій Британії, яка відома існуванням системи дієздатного права, англійський суд сформував унікальну рису цієї організаційної форми: законним став принцип обмеженої відповідальності, а в 1886 р. цю норму було юридично закріплено в США.

Корпоративні форми сучасного типу з'явилися у 1850 р. у залізничній індустрії, а в 1880 р. - у галузях, що виробляють споживчі товари.

У ХХ ст. з'являються нові форми організації бізнесу, зокрема холдингі та фінансово-промислові групи.

Фактором, що забезпечує формування нових форм корпоративного бізнесу, є зростаюча глобалізація світової економіки. Початок глобалізації як масштабного історичного процесу виявився у виникненні і розвитку транснаціональних корпорацій (ТНК), які стали чи не найефективнішою та найжиттєспроможною формою організації спільного бізнесу й виробництва.

Формування корпоративного сектора в Україні здійснювалося переважно через приватизацію - перетворення діючих підприємств на акціонерні товариства. Структура таких підприємств була далеко не оптимальною, у зв'язку з чим вони потребували реорганізації.

Така діяльність дістала назву «реструктуризації»; вона являла собою багатогранну роботу, яка стосувалася різних сторін діяльності підприємств. Проте в переважній більшості випадків під реструктуризацією розуміли процеси розукрупнення окремих підприємств, формування на місці цілісних юридичних осіб кількох суб'єктів господарювання з визначеними функціями. Водночас, відповідно до чинного законодавства, створення дочірніх підприємств, філій та представництв мало затверджуватися на загальних зборах більшістю -- % голосів. На жаль, українська законодавча база тривалий період не давала чіткого визначення категорії «дочірнє», або «залежне», підприємство, що змусило створювати такі підприємства на власний розсуд та обґрунтовувати законність їх існування перед державними реєструючими органами.

Значна частина акціонерних товариств пішла шляхом участі в інших господарських товариствах, віддаючи їм частину майна, що давало право на контроль, офіційно не називаючи їх дочірніми. Крім того, реорганізації зазнали також внутрішні служби підприємств, яким ніхто не надавав права юридичної особи, але які набували нової якості через запровадження жорсткої самоокупності, -- так звані центри прибутків та центри витрат, центри фінансової самоокупності та інші форми, які намагалися пристосувати до потреб ринкової трансформації економіки.

Організаційні структури, які формувалися на основі колишніх державних підприємств, досить різноманітні і залежать від масштабів виробництва, мети розвитку корпорації, інших вагомих чинників. У рамках корпорації може функціонувати ціла низка окремих підприємств, а може, навпаки, існувати жорстка система управління за принципом лінійно-штабної, де рівень прийняття всіх більш-менш важливих рішень замикається на першій особі. Слід зазначити, що в основному реорганізаційні заходи спрямовувалися на дроблення підприємств шляхом створення окремих юридичних осіб. При цьому акціонерні товариства, втрачаючи реальне майно, практично ніколи не втрачали капітал, що існував у вигляді цінних паперів, оскільки застосування таких схем не передбачало розподілу акцій між новими суб'єктами господарювання. Хоча, якщо суворо підходити до поділу акціонерних товариств, то він передбачає також розподіл цінних паперів, що потребує окремих розрахунків і досить складних процедур.

Для акціонерного товариства вигідність створення окремих підприємств пояснюється їх самостійністю і повною відповідальністю. Тому частина підприємств створювалася з метою проведення через них найбільш вигідних господарських операцій, особливо тоді, коли основне виробництво брало на себе збитки. Іноді підприємства створювалися з метою «викидання» в них збиткових структурних підрозділів, житлово-комунального господарства, інших елементів соціальної сфери. При цьому материнська компанія нічим, крім переданих фондів (від яких сама корпорація намагалася позбутися), не ризикувала у разі банкрутства такого підприємства.

Моделі корпоративної організації поділяються на системи «інсайдєрів» та «аутсайдерів».

У системі інсайдерів власність зазвичай зосереджується в руках невеликої частини акціонерів, контроль здійснюється всередині корпорації.

Акціонерами можуть бути приватні особи, сім'ї, фінансові інститути, органи управління, альянси, конгломерати. Елементи зовнішнього управління не впливають на стратегію керівників. Із зростанням компанії контрольні повноваження передаються робітникам та іншим дрібним акціонерам.

У системі «аутсайдерів» менша концентрація власності, контроль над підприємством здійснюється ззовні.

Аутсайдери (сторонній) - так називаються “дикі” підприємства (в основному дрібні і середні), які не входять з тих чи інших причин у монопольні об'єднання і угоди, що утворюються в конкретній сфері діяльності. Часто аутсайдери фактично є субпідрядниками великих монополій.

Системи аутсайдерів сприяють динамічному зростанню фінансових ринків і тому забезпечують більш відкритий і рівномірний розподіл інформації, більшу увагу до захисту акціонерів, особливо дрібних.

Активне корпоративне управління не стимулюється, оскільки забезпечується більша концентрація власності.

Можна визначити відмінності між цими моделями, які наведено в табл 1.3.

Таблиця 1.3

Порівняльна характеристика моделей корпоративного управління

Система аутсайдерів	Система інсайдерів
Контроль ринків капіталів і зовнішній контроль.	Універсальний банківський контроль і внутрішній контроль за власністю.
Власність закріплено за дрібними акціонерами, акціонери пасивні.	Концентрація власності, активні акціонери.
Акціонерна демократія, конкуренція інтересів і контрактні рішення.	Довгострокова співпраця акціонерів.
Однорівневі корпоративні ради, у яких влада належить інсайдерам.	Дворівневі корпоративні ради, взаємне володіння акціями, пірамі-даль ні схеми, холдингові структури.
Важливі елементи: - ліквідність для акціонерів; - добра система захисту дрібних акціонерів; - прозорість, доступ до інформації; - сильний захист права кредиторів; - якісні процедури банкрутства; - більш активні ринки цінних паперів.	Важливі елементи: - участь робітників в управлінні; - правила управління за довірою; - активна участь універсальних банків у фінансових рішеннях; - активні власники більш уважно спостерігають за керівництвом, контроль інсайдерів; - переважає сімейне володіння.

Дослідження стверджують, що на ефективність корпоративного управління впливає походження законодавства й традиції.

На переконання окремих авторів, у державах, де основою законодавчої системи і традиції є «common law -- загальне право» (Велика Британія, США), інтереси акціонерів і кредиторів захищено краще, ніж у державах із « civil law - правом (Німеччина, Японія та інші).

4. Проблеми розвитку корпоративного бізнесу в Україні

В Україні, як і в інших країнах СНД, відбувається інтенсивне формування інтегрованих корпоративних структур, основною організаційно-правовою формою яких є акціонерні товариства.

Особливістю українських інтегрованих корпорацій є те, що вони сформувалися на базі виробничих комплексів радянського періоду, оскільки до розпаду СРСР мав найвищий рівень галузевої інтеграції, тоді як у розвинених країнах увесь великий бізнес функціонував за принципом міжгалузевої інтеграції, злиття банківського і промислового капіталів. У результаті всі українські корпоративні структури являють собою завершені виробничі ланцюжки, але мають незавершену структуру фінансового блоку. Діяльність інтегрованих корпоративних структур (ІКС) характеризується нестабільністю прав власності, оскільки нерідко ті права, що формально зафіксовані, є недостатньою підставою для реалізації їх власником.

Сьогодні триває пошук нових форм інтеграції, які б дали змогу зміцнити й упорядкувати відносини власності та виробничо-фінансові відносини. Якщо зважити на досвід розвинених країн, можна дійти висновку, що не існує однакової структури, яка б розв'язала всі ці суперечності. Водночас у процесі еволюції форм інтеграції в країнах Західної Європи і США стали переважати холдинги і мультидивізіональні структури. Однак у кожній із цих структур триває постійний пошук оптимального співвідношення й функціонування її частини з метою підвищення ефективності діяльності всієї інтегрованої корпорації. Щоб вирішити проблеми інтеграції українських підприємств, необхідно, по-перше, визначити, на якому етапі розвитку перебувають корпоративні структури в Україні, по-друге, розробити оптимальну структуру вітчизняних інтегрованих корпорацій за сучасних умов і, по-третє, визначити напрям подальшого розвитку.

Нині в Україні зареєстровано приблизно 36 тис. акціонерних товариств, переважна більшість яких перебуває у фінансово-економічній скруті.

Останнім часом інтенсивність інтеграційних процесів у світовій економіці значно посилилася. Не залишилася осторонь цього процесу і Україна. Так, в Україні офіційно зареєстровано одну ПФГ «Титан», до складу якої увійшли Державна акціонерна компанія «Титан», АКБ «Форум», ТОВ «Виробничо-комерційна фірма «Велта» і гри наукові установи: Інститут гірничо-хімічної промисловості ВАТ «Гірхімпром», Сумський державний НДУ мінеральних добрив і пігментів «МІНДІП», Науково-дослідний та проектний інститут зі збагачення й агломерації руд чорних металів ВАТ «Механобрчормет».

У сучасних умовах особливого значення набуває вибір напрямів комплексної оцінки діяльності корпоративних структур, які визначають темпи, пропорції і тенденції промислової політики.

В Україні процес створення корпоративних структур та його динаміка залежать передусім від їхньої відповідності інтересам держави; це знайшло своє відображення в обтяжливій процедурі реєстрації, що включає обов'язкову вимогу участі в реалізації державної програми розвитку за відсутності будь-яких пільг з боку держави.

Формування нормативно-правової бази в Україні відбувалося на основі Програми діяльності Кабінету Міністрів України, яка передбачала створення як промислово-фінансових груп та холдингових корпорацій, так і різних корпоративних форм бізнесу. Серед них значне місце посідали транснаціональні ПФГ, учасником яких була Росія. До найвагоміших проектів належали «Трубтранс», продукцією якого були труби великого діаметра, та «Формаш», що випускав устаткування для виробництва хімічних волокон. До складу цієї корпоративної структури мали входити підприємства-учасники: ВО «Хімтекстильмаш» і ВО «Фортекс» та російське АТ «Формаш».

Однак ці проекти так і не вдалося реалізувати, що певною мірою пояснюється невідповідністю національних законодавств країн-учасниць вимогам створення Інтегрованої корпоративної структури.

Проблемними питаннями, що потребують розв'язання в процесі доопрацювання чинного законодавства щодо корпоративних структур, є питання про збут кінцевої продукції. Стосовно ПФГ чинна нормативна база не враховує, що у випадках, коли перелік кінцевої продукції ПФГ значний і її виробляє не лише головне підприємство групи, а й її учасники, збут кінцевої продукції через головне підприємство є проблематичним унаслідок централізованого обліку.

Проблематичним з точки зору пожвавлення процесів інвестування діяльності підприємств у рамках корпоративної структури є вимоги щодо участі лише однієї банківської установи, що обмежує приплив банківського капіталу, а отже, гальмує фінансування діяльності підприємств.

Недостатнє врахування накопиченого у світі досвіду створення й діяльності різних форм корпоративних структур, недоліки законодавства, невдалі спроби винайти особливий шлях розв'язання проблем інвестування в Україні призвели до практично повної відсутності ПФГ в економіці країни, а також до існування неформальних угруповань.

З метою активізації процесу створення корпоративних структур в Україні необхідно вдосконалити законодавчу базу, узгоджувати інтереси всіх учасників угруповань.

Лекція 2 Спеціалізація і кооперування підприємств об'єднання

План

Форми й показники спеціалізації

Стандартизація та уніфікація як напрями розвитку спеціалізації

Економічна ефективність спеціалізованих підприємств

Форми й види кооперування

Показники кооперування

6. Розробка планів кооперування

1. Форми й показники спеціалізації

Спеціалізація -- одна з форм суспільної організації виробництва, в основі якої лежить поділ праці. Поділ праці веде до диференціації її окремих видів, а їх концентрація на основі збільшення економічно раціональних розмірів -- до масового, або спеціалізованого, виробництва. Отже, спеціалізація, з одного боку, є наслідком концентрації однорідного виробництва, а з іншого -- результатом суспільного поділу праці.

Розрізняють:

спеціалізацію промисловості;

спеціалізацію підприємств;

спеціалізацію всередині підприємств.

Спеціалізація промисловості -- це поділ на існуючі галузі, які виготовляють певну продукцію, та створення нових галузей. Кожна галузь характеризується властивим їй виробничим апаратом, технологічним процесом та спеціалізованими кадрами.

Спеціалізація підприємств -- це зосередження їх діяльності на випуску певних видів продукції, тобто збільшення однорідності виробів, що виготовляються. Нарощування випуску однорідних виробів супроводжується широкою стандартизацією виробів і деталей, уніфікацією деталей, вузлів, типізацією технологічних процесів, що сприяє зростанню продуктивності праці, а також скороченню витрат праці на проектування, створення й ремонт машин.

Спеціалізація всередині підприємств -- це виділення окремих цехів, дільниць і робочих місць. Поділ праці всередині підприємства тісно пов'язаний із поділом праці всередині галузі або промисловості в цілому. Так, наприклад, створення спеціалізованих, технічно оснащених ливарних підприємств може призвести до ліквідації дрібних, напівкустарних ливарних цехів на окремих машинобудівних підприємствах.

Спеціалізація окремих підприємств і виокремлення галузей промисловості -- це взаємопов'язані процеси, оскільки галузь -- це сукупність певним чином спеціалізованих підприємств.

Процес спеціалізації промислового виробництва має п'ять основних напрямів, або форм: предметна, подетальна, технологічна, допоміжних та міжгалузевих виробництв.

Предметна спеціалізація -- це створення або виділення нових галузей і підприємств, що випускають готову продукцію певного виду. Наприклад, швейна фабрика з пошиття верхнього одягу, завод легкових автомобілів тощо.

Подетальна спеціалізація -- це випуск окремих частин, деталей або напівфабрикатів. Наприклад, заводи з виготовлення гумових покришок, автомобільних поршнів тощо. У деяких галузях подетальна спеціалізація може мати конкретні різновиди; наприклад, у машинобудуванні розрізняють подетальну, агрегатну, вузлову спеціалізацію.

Технологічна спеціалізація -- це перетворення окремих фаз виробництва або технологічних операцій на самостійне виробництво. Наприклад, завод із виробництва хімічних волокон, ливарний завод тощо.

Спеціалізація допоміжного виробництва -- це підприємства, діяльність яких пов'язана з виконанням певних допоміжних функцій. Прикладом спеціалізації допоміжних виробництв можуть бути ремонтні заводи, які обслуговують інші підприємства.

Спеціалізація міжгалузевих виробництв -- це підприємства, які випускають продукцію загальномашинобудівного призначення (редуктори, зубчасті колеса).

Спеціалізація виробництва впливає на характер продукції, яка може бути однорідною (неоднорідною) і профільною.

Однорідність продукції визначається конструктивно-технічними ознаками. Критерії однорідності на підприємстві -- це вироби або роботи, конструктивно й технічно схожі за технічними ознаками: деталі, вузли, вироби або виконувані роботи.

Профільна продукція -- це більш широке поняття, що стосується переважно підприємств: кожне підприємство створюється з метою виробництва певного виду продукції, яка і є для нього профільною.

У процесі функціонування в економіці постійно виникають нові види виробництв, які виокремлюються в самостійні виробничі одиниці. Наразі діють спеціалізовані підприємства з виробництва автомобільних і тракторних двигунів, хоча до недавнього часу вони виготовлялися на автомобільних і тракторних заводах.

Сучасний стан розвитку національної економіки зумовлює певні проблеми в розвитку спеціалізації підприємств об'єднання. Це пов'язано з тим, що предметна спеціалізація не забезпечує підвищення ефективності виробництва, а відтак і конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Через відсутність інвестицій стає неможливим створення нових спеціалізованих підприємств. Зростає суперечність між обмеженими коштами на створення цих підприємств і закономірним у ринковій економіці збільшенням та оновленням номенклатури продукції, що виготовляється. Подолати цю суперечність можна за рахунок розвитку подетальної спеціалізації на підприємствах малого бізнесу.

Рівень спеціалізації характеризується такими показниками:

1) питома вага випуску продукції в загальному обсязі виробництва об'єднання. Цей показник характеризує рівень спеціалізації даного підприємства в масштабі об'єднання;

питома вага випуску основної продукції в загальному обсязі виробництва даного підприємства або об'єднання. Цей показник характеризує рівень однорідності продукції. Наприклад, підприємства важкого машинобудування разом із турбінами або прокатними станами випускають продукцію, яка не завжди відповідає профілю зазначених виробництв;

кількість груп, видів або типів виробів, що виготовляються на підприємстві. Цей показник, характеризуючи асортимент продукції, водночас є важливим показником спеціалізації. Наприклад, спеціалізація текстильних підприємств характеризується кількістю груп вироблених тканин, числом артикулів тощо; спеціалізація взуттєвої промисловості -- кількістю видів дитячого, жіночого або чоловічого взуття зі шкіри, а також текстилю та інших замінників. У машинобудівній промисловості при визначенні рівня спеціалізації за цим показником необхідно враховувати конструкторську однотипність і технологічну однорідність продукції, що виготовляється. Так, якщо одне підприємство випускає 2-3 найменування виробів, але вони неоднорідні за технологічними ознаками, наприклад, прокатні стани й вантажопідйомні крани, а інше підприємство - 5- 6 найменувань продукції, але всі вони технологічно однотипні, наприклад, насоси й компресори, то в цьому випадку друге підприємство є більш спеціалізованим, ніж перше, хоча перше випускає продукції за кількістю найменувань менше, ніж друге;

питома вага випуску продукції подетально і технологічно спеціалізованими виробництвами. Цей показник може визначатися для тих виробництв, для яких подетальна або технологічна спеціалізація є найбільш характерною формою організації виробництва. Особливо важливе значення він має в машинобудуванні, промисловості будівельних матеріалів, у меблевому виробництві. Збільшення питомої ваги випуску продукції подетально і технологічно спеціалізованими підприємствами невід'ємно пов'язано з підвищенням техніко-технологічного рівня виробництва;

коефіцієнт серійності - це кількість деталей, виробів, що виготовляються на одному робочому місці. Цей показник використовується в основному для характеристики рівня спеціалізації всередині підприємства;

питома вага уніфікованих частин, деталей і вузлів у різних виробах, що виготовляються на підприємствах об'єднання. Підвищення цього показника в умовах сталого асортименту або навіть при збільшенні асортименту продукції свідчить про зростання рівня її однорідності, а відтак - про поглиблення спеціалізації;

питома вага прогресивних груп обладнання й передових технологій. Зростання застосування спеціального обладнання, автоматів, верстатів із ЧПУ в загальній кількості обладнання підприємств, а також перехід на передові технологічні методи ведення виробництва є найбільш ефективними в умовах спеціалізованих підприємств.

2. Стандартизація та уніфікація як напрями розвитку спеціалізації

Об'єктивний хід виробництва вимагає, з одного боку, частої зміни номенклатури продукції, що виготовляється, а з іншого - поглиблення спеціалізації виробництва з метою отримання більш дешевої продукції. Виникає суперечність: сучасне виробництво вимагає зростання різноманітності застосовуваних знарядь праці, а спеціалізоване виробництво, навпаки, - їх однорідності. Надання можливості створювати справді різнорідну продукцію (машини та обладнання) з однорідних елементів дасть змогу фактично вирішити цю суперечність. Важливу роль у розв'язанні цієї проблеми відіграють стандартизація та уніфікація.

Стандартизація -- це процес встановлення й застосування обов'язкових правил, норм і вимог до продукції, сировини, матеріалів, методів проектування й виробництва з метою забезпечення необхідної якості та подолання нераціональної різноманітності вищезазначених видів і типів.

Стандартизація здійснюється на основі принципів випередження й комплексності.

Принципи випередження полягають у встановленні підвищених норм, вимог до об'єктів стандартизації, які в майбутньому мають бути оптимальними.

Принцип комплексності означає погодженість взаємопов'язаних елементів, що входять до складу об'єкта стандартизації. Комплексність забезпечується включенням в програму стандартизації виробів, деталей, напівфабрикатів, матеріалів, технічних засобів, методів підготовки та організації виробництва. Отже, стандартизація забезпечує взаємозв'язок усіх сторін виготовлення й споживання продукції з метою забезпечення потреб споживачів за оптимальних виробничих витрат.

Уніфікація - це приведення різних видів продукції і засобів її виробництва до раціонально мінімальних типорозмірів і форм із метою запобігання невиправданій різноманітності виробів однакового призначення й приведення їх до можливо одноманітного способу виготовлення. Уніфікація - це комплексний процес, який починає діяти від етапу конструювання до створення готового продукту і його експлуатації.

Основна мета уніфікації - це подолання багатотиповості складових виробів однакового призначення й приведення їх до можливої однотипності способів виготовлення. Уніфікація передбачає застосування принципу конструктивного наслідування. У виріб нової конструкції вводяться деталі й вузли, які застосовуються в інших конструкціях. Таким чином забезпечується використання однакових деталей, вузлів і напівфабрикатів для виробництва продукції різного призначення.

Застосування загальних конструктивно-організаційних рішень дозволяє створювати на загальній (єдиній) основі різні модифікації виробів.

Застосування уніфікації і стандартизації веде до концентрації виробництва однорідної продукції на підприємствах об'єднання, що забезпечує зростання виробництва, краще використання виробничих потужностей, ресурсів, а відтак - збільшення прибутку.

На жаль, створена за радянських часів на деяких підприємствах замкнута система самозабезпечення призвела до багатономенклатурності виробництва. Випуск деталей і напівфабрикатів дублювався підприємствами різних галузей. Так, у машинобудуванні багато видів продукції за умови впровадження уніфікації і стандартизації могли б виготовлятися в більшій кількості на сучасному спеціалізованому обладнанні, а фактично виготовлялися на універсальному обладнанні й невеликими партіями.

Недостатньо використовувалися можливості уніфікації машин та інших виробів на основі застосування базових моделей (БНК), однотипних агрегатів, вузлів і деталей, агрегування, типізації технологічних процесів тощо.

В умовах ринкової економіки одним із найважливіших завдань є зміна структури підприємств шляхом усунення їх від виробництва для власних потреб продукції загальногалузевого призначення та організації її випуску на спеціалізованих підприємствах. Створення спеціалізованих підприємств - це не тільки шлях вдосконалення безпосередньо самого процесу виробництва, а й зміна у виробничих взаємозв'язках. Збільшення кількості споживачів, а відтак і технічних вимог до продукції, яка виготовляється на одному підприємстві, ставлення до неї як до готової продукції, що дає прибуток, неминуче тягне за собою підвищення її якості і, як наслідок, не тільки до зростання прибутку, але й до підвищення конкурентоспроможності продукції даного підприємства.

3. Економічна ефективність спеціалізованих підприємств

Економічна ефективність спеціалізованих підприємств обумовлена тим, що вона сприяє застосуванню нової техніки, передових технологічних процесів, найбільш досконалих методів організації виробництва, кращому використанню обладнання, формуванню штату висококваліфікованих працівників.

Економічну ефективність спеціалізації виробництва можна визначити шляхом співставлення показників трудомісткості й собівартості виробів, виготовлених на спеціалізованих та неспеціалізованих підприємствах.

У зв'язку із цим суттєвою проблемою стає визначення оптимального розміру підприємства як бази для встановлення рівня його спеціалізації. Оптимальність розміру підприємства залежить від обраного критерію. Зазвичай під оптимальним розміром розуміють такий обсяг виробництва, за якого забезпечується повне завантаження потужностей, а середні витрати досягають свого мінімуму.

Як правило, усі економічні показники визначаються для мінімального розміру підприємства, за якого існує повне завантаження обладнання в умовах існуючого технологічного процесу. Оптимальний же розмір визначається зміною в кратну кількість разів відносно мінімального розміру. Як показав досвід конструювання й експлуатації автоматичних ліній та іншого високопродуктивного обладнання для багатосерійного й масового виробництва, економічні показники підприємства при цьому майже не змінюються [1].

Наприклад, підприємству для комплектації своєї продукції необхідно отримувати щозміни 4000 деталей. Підприємство-постачальник має п'ять одиниць обладнання, продуктивність кожної одиниці якого - 500 деталей за зміну. Розраховано: щоб забезпечити безперебійне постачання продукції споживачам, необхідно мати один комплект обладнання в резерві.

Оптимальний розмір підприємства визначається за допомогою формули:

(2.1)

де Q₀ - оптимальна кількість обладнання;

N_n - потреба в продукції, шт.;

N_р - продуктивність однієї одиниці обладнання, шт.

(2.2)

Отже, оптимальна кількість обладнання за даної потреби в продукції, тобто мінімальний розмір підприємства з врахуванням резерву - 9 од.

Показник рівня спеціалізації К_с визначається так:

 (2.3)

де Q_c - обсяг випуску виробів або обсяг виконання комплексу одноразових операцій;

Q₀ - мінімальний допустимий або оптимальний розмір виробництва виробів (операцій).

Для підприємства, яке випускає декілька виробів, рівень спеціалізації визначається коефіцієнтом спеціалізації по всіх виробах і питомою вагою кожного з них у загальному обсязі. Так само розраховується рівень спеціалізації і по об'єднанню.

Крім зазначених, використовуються й інші показники, наприклад: питома вага профілюючої (основної) продукції в загальному випуску підприємства; питома вага спеціалізованих підприємств у виготовленні певних виробів і напівфабрикатів; питома вага купованих комплектних виробів і напівфабрикатів у загальному обсязі виготовленої продукції тощо.

Для більш повної характеристики стану спеціалізації виробництва можна використовувати показники технічного й організаційного рівня виробництва: питому вагу автоматичного й спеціалізованого обладнання; питому вагу уніфікованих деталей, вузлів та інших напівфабрикатів; питому вагу поточно-масового виробництва в загальному обсязі випущеної продукції.

Умовно річну економію Еу спеціалізації визначають за формулою:

(2.4)

де С₁ і С₂ - повна собівартість продукції відповідно до і після запровадження заходів щодо спеціалізації;

Т₁ і Т₂ -- транспортні витрати, пов'язані з доставкою готової продукції до і після спеціалізації;

В₂ -- плановий річний випуск продукції після проведення спеціалізації.

Загальний річний економічний ефект від проведення спеціалізації обчислюється таким чином:

, (2.5)

де Е_н - нормативний коефіцієнт ефективності капіталовкладень;

К_І, К₂ - питомі капіталовкладення відповідно до й після проведення спеціалізації;

В₂ - фактичний річний випуск продукції після проведення спеціалізації.

Термін окупності капіталовкладень Т на проведення спеціалізації визначається за формулою:

(2.6)

де К - обсяг капіталовкладень на проведення спеціалізації, грн.;

Ф - вартість основних фондів, які виділяються після проведення спеціалізації і які можуть реалізовуватися або спрямовуватися на інші підприємства об'єднання.

Якщо капіталовкладення рівномірно розподіляються в часі або поточні витрати виробництва суттєво відрізняються впродовж проведених заходів, то при розрахунках загального річного економічного ефекту враховується фактор часу з коефіцієнтом приведення різночасових витрат dt до поточного моменту:

(2.7)

де Е - норматив приведення (0,1);

t - кількість років від другого року запровадження спеціалізації до останнього року закінчення цієї роботи та отримання результатів.

Витрати й отримані результати до початку року множать на dt, а після початку розрахункового року - ділять на цей коефіцієнт.

4. Форми й види кооперування

Кооперування - це виробничі зв'язки між підприємствами, які спільно виготовлять кінцеву продукцію. Головна умова кооперування - широка мережа спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв.

Виробниче кооперування - це одночасно і умова, і наслідок розвитку спеціалізації підприємств.

Процеси кооперування - це поставки комплектуючих і виконання робіт для потреб певного виробництва, зв'язок постачальника ч покупцями певного виду продукції або орієнтація підприємства-постачальника на потреби певних споживачів, які продовжують формувати напівфабрикат. Підприємство-постачальник зобов'язане відповідати певним вимогам підприємства-споживача.

Кооперування необхідно відрізняти від матеріально-технічного постачання, яке охоплює зазвичай разове постачання сировини, палива та стандартних виробів і напівфабрикатів.

Як свідчить досвід, кооперування відіграє значну роль у мобілізації виробничих ресурсів, у покращенні використання виробничих потужностей, у вирішенні серйозних проблем, пов'язаних зі швидким нарощуванням випуску певної продукції та освоєнням виробництва продукції складної.

Форми кооперування:

за галузевим принципом: внутрішньогалузеве й міжгалузеве;

за територіальним принципом: внутрішньорайонне й міжрайонне.

Внутрішньогалузеве кооперування - це кооперування підприємств у межах однієї галузі.

Міжгалузеве кооперування - це кооперування між підприємствами різних галузей.

Внутрішньорайонне кооперування - це виробничі зв'язки між підприємствами, які розташовані в межах одного крупного економічного району, наприклад, Центрального району України.

Внутрішньорайонне кооперування - один з важливих факторів комплексного розвитку регіону, необхідна умова раціоналізації перевезень, кращого використання місцевих ресурсів і виробничих потужностей.

Міжрайонне кооперування -- встановлення виробничих зв'язків між підприємствами, розташованими в різних економічних районах.

Залежно від виду спеціалізації розрізняють три види кооперування:

агрегатне;

подетальне;

технологічне.

Агрегатне кооперування передбачає, що головне підприємство, яке випускає складну продукцію, отримує від інших підприємств готові агрегати, які використовуються для комплектування продукції головного підприємства. Наприклад, на засадах агрегатного кооперування здійснюється постачання електродвигунів, генераторів, насосів, компресорів та інших виробів головним підприємствам. Ці вироби часто називають комплектуючими, оскільки вони дозволяють здійснювати випуск комплектної продукції на головному підприємстві.

Подетальне кооперування передбачає, що головне підприємство отримує від підприємств-суміжників деталі й вузли. Таким є постачання, наприклад, радіаторів, карбюраторів для тракторних заводів.

Технологічне клопотання полягає в тому, що одне підприємство постачає іншому певні напівфабрикати або виконує окремі технологічні операції. Наприклад, постачання пряжі для текстильних фабрик, виконання гальванічних робіт тощо. Усі ці види кооперування дають змогу використовувати економічні переваги спеціалізації виробництва.

Кооперування може здійснюватися і між підприємствами, які не перебувають у прямій виробничій залежності між собою. Виробничі зв'язки між ними виникають унаслідок надлишку виробничих потужностей на одному підприємстві і дефіциту аналогічних потужностей - на іншому. Наприклад, на одному підприємстві є надлишок ливарних потужностей, а на іншому - ливарне виробництво не задовольняє потреби підприємства. Кооперування в даному випадку виступає як один із методів завантаження потужностей на одному підприємстві і ліквідації вузьких місць на іншому.

5. Показники кооперування

Показниками кооперування є:

кількість підприємств, які кооперуються з даним підприємством. При цьому окремо підраховується кількість підприємств-постачальників і підприємств-замовників. Наприклад, автомобільні підприємства кооперуються із сотнями підприємств, тоді як виробничі зв'язки верстатобудівних підприємств обмежуються невеликою кількістю підприємств;

...