Економіка і організація діяльності об'єднань підприємств

Розробляючи положення щодо регулювання взаємодії суб'єктів господарювання, слід звертати особливу увагу на формування розрахункових цін, які діють всередині корпорації між окремими юридичними особами.

Положення про взаємодію суб'єктів господарювання певної корпорації має містити пункти щодо врегулювання суперечливих питань, які можуть виникати між ними. Роль арбітра часто виконують виробнича рада, яку створюють у корпорації, правління, рада товариства, в окремих випадках -- загальні збори.

4. Регулювання руху акціонерного капіталу

Одним з головних напрямів корпоративного регулювання є управління цінними паперами. Стан акцій залежить від ефективності діяльності акціонерних товариств, а також від впливу макросередовища. Наприклад, падіння курсу акцій негативно впливає на фінансово-господарську діяльність корпорації.

Щоб підтримувати акції в належному стані, корпорація розробляє положення «Про цінні папери», «Про відділи», які регулюють її діяльність у сфері роботи із цінними паперами.

У положенні «Про цінні папери» дається перелік видів цінних паперів, які може випускати акціонерне товариство, способи їх емісії. Як правило, корпорація випускає акції -- іменні та на пред'явника, прості та привілейовані; облігації -- іменні та на пред'явника, процентні та цільові, з вільним та обмеженим обігом, а також опціони, векселі (прості й переказні) та інші види цінних паперів.

У положенні визначаються:

форма випуску -- документарна чи бездокументарна (у вигляді записів в електронній базі даних);

обов'язкові реквізити; вписуються деякі законодавчі вимоги щодо неподільності акцій;

права власників привілейованих акцій;

умови та способи конвертації акцій;

їх анулювання;

умови випуску облігацій;

умови невиконання зобов'язань покупцями цінних паперів що до термінів та розмірів їх оплати.

Особливо ретельно слід розробляти положення, що регулюють рух цінних паперів у закритих акціонерних товариствах. На практиці в положення «Про рух цінних паперів» закладаються такі норми:

акціонери не мають права продавати або передавати свої акції без згоди загальних зборів;

власник акцій, який вирішив продати свої акції або їх частину, зобов'язаний запропонувати їх безпосередньо самому акціонерному товариству;

у разі згоди товариства придбати акції у акціонера між ними укладається договір купівлі-продажу;

включення до ЗАТ нових акціонерів можливе тільки з числа його працівників за згодою загальних зборів.

Такі вимоги й обмеження мають суперечливий характер, оскільки акція являє собою приватну власність, якою громадянин має право розпоряджатися на свій розсуд.

5. Регулювання фондів акціонерного товариства

Регулювання фондів здійснюється відповідно до законодавчих положень, установчих документів, розроблених і затверджених положень про фонди.

Регулятивна база України містить лише вимоги щодо створення обов'язкових фондів -- статутного й резервного, тому в положеннях передбачається створення фіксованого (статутного) та фіксовано-змінного (резервного) фондів.

Для ефективного господарювання створюються інші фонди:

фонд розвитку виробництва;

фонд соціального розвитку;

фонд заохочення;

фонд оплати праці органів управління та контролю;

фонд сплати дивідендів;

фонд накопичення коштів для викупу власних акцій.

Практика підтверджує доцільність створення таких фондів, тому внутрішні документи регулюють порядок їх створення та напрями використання. Джерелами фонду розвитку виробництва є відрахування зі прибутку, який залишається в розпорядженні корпорації, амортизаційні відрахування, виручка від реалізації майна та інші джерела.

Фонд розвитку виробництва призначений для фінансування технічного переозброєння, реконструкції та розширення виробничої бази корпорації, для фінансування приросту власних оборотних коштів, для підготовки та освоєння нових видів продукції, прогресивних технологічних процесів, для погашення довгострокових кредитів, що згідно з чинним законодавством погашаються за рахунок фонду розвитку виробництва, відшкодування збитків тощо.

Фонд соціального розвитку створюється за рахунок відрахувань з прибутку, який залишається у розпорядженні корпорації, виручки від реалізації майна, а також інших джерел. Кошти фонду соціального розвитку спрямовуються на підтримку й розширення соціально-побутової сфери:

будівництво житлових будинків, дитячих закладів;

премії та подарунки до свят і ювілеїв;

матеріальну допомогу на поховання;

одноразову допомогу ветеранам праці, які виходять на пенсію;

доплату й надбавку до державних пенсій працюючим пенсіонерам;

оплату путівок на лікування й відпочинок;

харчування працівників у їдальнях.

Фонд заохочення створюється за рахунок відрахувань з чистого прибутку за нормативом у відсотках до нього, що встановлюється на загальних зборах. За рахунок фонду здійснюються всі заохочувальні індивідуальні виплати працівникам корпорації, крім тих, які сплачуються за рахунок собівартості.

Фонд оплати праці органів управління й контролю створюється для оплати праці членів ради та голови ревізійної комісії за рахунок чистого прибутку. Розмір фонду визначають загальні збори акціонерів.

Фонд сплати дивідендів створюється з метою реалізації ефективної дивідендної політики за рахунок чистого прибутку за нормативом, встановленим загальними зборами акціонерів. Фонд ділиться на дві або три частини. Дві частини використовуються на виплату дивідендів за простими й привілейованими акціями, третя частина - на виплату обов'язкових відсотків за облігаціями.

6. Регулювання праці персоналу

Основні вимоги кадрової політики щодо формування персоналу визначено в положенні «Про персонал», у якому міститься:

визначення поняття «персонал»;

структура й кількісний склад персоналу;

порядок оплати праці;

порядок найму персоналу;

атестація персоналу;

просування по службі;

звільнення персоналу;

питання формування соціального партнерства;

застосування контрактної форми найму персоналу;

гарантованість зайнятості працівників з боку адміністрації;

вибір структурними підрозділами форм організації та оплати праці;

програма розвитку персоналу.

Основні положення програми розвитку персоналу пропонують власники, адміністрація забезпечує розробку й реалізацію цієї програми відповідно до трудового законодавства України.

Складовою програми розвитку персоналу є спеціальна частина, яка регулює виробниче, економічне й соціальне партнерство адміністрації і профспілкових об'єднань.

Важливим напрямом кадрового регулювання є підвищення кваліфікації, перекваліфікація персоналу. Адміністрація повинна забезпечити кожному працівнику необхідні умови для підтримання й підвищення професійної кваліфікації.

7. Регулювання внутрішнього трудового розпорядку

Внутрішня система управління господарською діяльністю передбачає чітку організацію ефективного використання трудових ресурсів, тому положення «Про персонал» доповнюється додатковим документом -- правилами внутрішнього трудового розпорядку, який регулює поведінку працівника на робочому місці, вимоги до поведінки працівника під час виробничих процесів, обов'язкові вимоги щодо охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці та протипожежної охорони.

У положенні про трудовий розпорядок роз'яснюються також обов'язки адміністрації:

* правильно організувати роботу працівників і службовців, щоб кожен працював за своєю спеціальністю і кваліфікацією, мав закріплене за ним робоче місце, своєчасно був ознайомлений з поставленим завданням і забезпечений роботою протягом усього робочого дня;

забезпечити здоров'я та безпечні умови праці, справний стан інструменту, машин, обладнання, верстатів, а також нормативні запаси сировини, матеріалів, необхідних для безперервної і ритмічної роботи;

створювати умови для зростання продуктивності праці шляхом впровадження новітніх технологій, техніки та наукової організації праці, удосконалення форм організації та мотивації праці;

своєчасно доводити до відома виробничих підрозділів програмні завдання, щоб забезпечити їх виконання з найменшими витратами трудових, матеріальних і фінансових ресурсів;

дотримуватися чинного законодавства, дбаючи одночасно про високу якість робіт, підвищення продуктивності праці та ефективність господарювання корпорації.

8. Регулювання інформаційного поля та комерційної таємниці

Щоб регулювати інформаційне поле й чітко окреслити частину інформації, що є комерційною таємницею, розробляються положення «Про ознайомлення з інформацією», «Про комерційну таємницю», які регулюють інформаційні потоки в корпорації. Перелік інформації, яка є комерційною таємницею, визначається в цих положеннях згідно з чинним законодавством.

Кожен співробітник має бути поінформованим, яка інформація є відкритою для ознайомлення; де, коли і на яких умовах він може з нею ознайомитися; крім того, усіх працівників слід ознайомити з переліком даних, які є комерційною таємницею.

Документами, відкритими для ознайомлення, є такі:

* свідоцтво про реєстрацію товариства;

* статут зі змінами та доповненнями;

* установчий договір;

ліцензії, що дозволяють корпорації здійснювати підприємницьку діяльність;

фінансовий звіт та баланс;

внутрішні нормативні акти.

На практиці для надання інформації застосовують таку форму, як подання акціонером заяви. Заява може подаватися в письмовій формі як особисто, так і через уповноважену особу, яка не обов'язково має бути акціонером. У положенні визначаються вимоги до форми заяви, термінів її подання й форм надання інформації. Частину інформації слід підготувати завчасно, щоб акціонер міг з нею ознайомитися в зручний для нього час і в доступному місці без письмової заяви.

9. Регулювання договірної роботи

Договірна робота здійснюється не тільки на рівні корпорації, а й виходить за межі внутрішніх господарських відносин, тому доцільно створити внутрішні нормативні акти, які б регламентували укладання угод із зовнішніми суб'єктами підприємництва для захисту інтересів корпорації.

Для регулювання договірних відносин у корпорації розробляються такі положення:

положення щодо порядку укладання й виконання договорів;

положення про претензійно-позовну роботу;

положення про значну угоду.

У положеннях визначаються такі моменти:

вимоги до змісту угод;

вимоги до оформлення договору;

предмет договору;

загальна сума договору й ціна продукції;

терміни виконання договору й терміни поставки;

порядок розрахунків;

майнова відповідальність;

порядок урегулювання суперечок;

умови зберігання договорів;

контроль за відповідністю умов договору чинному законодавству;

порядок погодження із зацікавленими підрозділами, службами
й посадовими особами;

регулювання спорів з партнерами;

контроль за виконанням договорів;

відповідальність за невиконання договорів з боку сторонніх організацій;

відповідальність за невиконання договорів з боку посадових осіб самої корпорації.

Положення регулюють також договірну роботу між структурними підрозділами, що входять до складу корпорації, включаючи філії та представництва.

Підготовку укладання й контроль за виконанням договорів здійснюють юридичні служби разом з відповідними службами структурних підрозділів, які несуть відповідальність за договірну роботу.

10. Регулювання доходів

У фінансовій та дивідендній політиці корпорації важливе місце належить розподілу й використанню прибутку як основного джерела фінансування інвестицій та задоволення економічних інтересів власників.

Прибуток, що залишився після оподаткування, надходить у повне розпорядження підприємств й використовується згідно з його статутом і рішенням власників.

Відповідно до головних напрямів використання цей прибуток можна поділити на дві частини:

прибуток, що спрямовується за межі підприємства у вигляді виплат власникам корпоративних прав, персоналу підприємства за результатами роботи, на соціальну підтримку тощо;

прибуток, що залишається на підприємстві і спрямовується на створення резервного та інвестиційного фондів.

Розподіл прибутку на виплату дивідендів та інвестування є фінансовою проблемою, яка неоднозначне впливає на фінансовий стан і перспективи розвитку підприємств. Спрямування значної частини прибутку на виплату дивідендів зумовлює зростання попиту на акції та підвищення їхнього ринкового курсу. Водночас обмежується власне джерело фінансування, що стримує перспективний розвиток підприємства.

Низький рівень дивідендів призводить до протилежних наслідків. Основними варіантами дивідендної політики можуть бути такі:

виплата постійного рівня дивідендів протягом кількох років;

виплата дивідендів з певним щорічним зростанням;

спрямування на дивіденди встановленої (нормативної) частки чистого прибутку;

виплата дивідендів із залишку прибутку після фінансування інвестиційних потреб;

виплата дивідендів не грошима, а додатковим випуском акцій. Розподіляючи прибуток, величину дивідендів у відсотках (d) визначають за формулою:

(6.1)

де Пд - частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів;

К_ст -- статутний капітал підприємства.

Абсолютна сума дивідендів у розрахунку на одну акцію (Д) відповідно становитиме:

Д = Пд/Nа (6.2)

де N_а -- кількість акцій, що формують величину статутного капіталу.

Частина прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, визначається відповідно до обраного варіанта дивідендної політики й положень про порядок розподілу прибутку.

Щоб регулювати розподіл прибутків, розробляється положення «Про порядок розподілу прибутку», яке можуть конкретизувати документи «Про участь персоналу в прибутках», «Про дивіденди», «Про оплату праці».

Сплата дивідендів є формою розподілу прибутку, яку регулює окреме положення. Це положення включає такі блоки:

загальні положення;

джерела виплати дивідендів;

особливості розрахунків дивідендів;

розподіл фонду дивідендів;

особливості нарахування та розподілу дивідендів по привілейованих акціях;

особливості сплати дивідендів фізичним та юридичним особам;

розмір дивідендів у відсотках до номінальної вартості привілейованих акцій.

Дивіденди по акціях виплачуються за підсумками року в порядку, передбаченому статутом, за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні після сплати податків державі та відсотків за банківський кредит.

Особливу увагу у внутрішніх документах приділяють дивідендам по привілейованих акціях. Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна корпорації у разі її ліквідації.

У внутрішніх документах відображається законодавча норма, за якою власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством.

Для стимулювання праці найманих працівників часто формується фонд участі персоналу в прибутках відповідно до умов колективного договору й правил, передбачених чинним законодавством та внутрішніми корпоративними документами.

Такий фонд формується за рахунок чистого прибутку, і його кошти обліковуються на особистих рахунках, що відкриваються для кожного найманого працівника.

Сума акумульованих коштів розподіляється між персоналом пропорційно до заробітної плати кожного з працівників. Часто передбачається можливість отримати кошти через тривалий період, наприклад, через два-три роки з моменту їх нарахування.

Кошти такого фонду можуть вкладатися в акції, облігації, опціони самого акціонерного товариства; у різноманітні цінні папери інших товариств, а також у державні облігації. У процесі їх акумулювання виникає прибуток, який повинен виплачуватися персоналу як дивіденди пропорційно розміру трудової участі. При цьому може бути визначено розмір або співвідношення мінімального й максимального дивіденду в цілому по акціонерному товариству.

11. Регулювання оплати праці

Ефективність функціонування та соціальний розвиток об'єднань підприємств забезпечується завдяки формуванню належних індивідуальних та колективних матеріальних стимулів, провідною формою яких є оплата праці різних категорій персоналу.

Регулювання оплати праці об'єднань підприємств формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім Законом України «Про оплату праці». Методом регулювання оплати праці в корпораціях є розробка і затвердження єдиного для корпорації положення «Про оплату праці». У положенні встановлюються:

мінімальна ставка місячного тарифного окладу;

форми й системи оплати праці (відрядна, погодинна, акордна тощо);

форми організації та оплати праці (індивідуальна, бригадна);

частка тарифної оплати, премії залежно від кінцевих результатів роботи структурного підрозділу та акціонерного товариства в цілому;

наслідки невиконання норм виробітку;

наслідки виготовлення бракованої продукції;

особливості оплати праці в понаднормовий час;

компенсації за роботу у святкові та вихідні дні;

розмір премії за кінцеві виробничі результати діяльності структурних підрозділів;

визначення кола осіб, у компетенції яких має бути система преміювання.

Важливими моментом регулювання оплати праці є визначення джерела коштів на оплату праці, яким може бути, зокрема, частина доходу, одержаного в результаті господарської діяльності акціонерного товариства. Оплата праці залежить від кінцевих результатів господарської діяльності структурних підрозділів та акціонерного товариства в цілому.

Мінімальна ставка місячного тарифного окладу не може бути меншою від законодавче встановленого мінімального розміру оплати праці, однак у корпорації може бути встановлено більш високу мінімальну заробітну плату.

Форми й системи оплати праці, форми організації оплати праці визначаються на основі таких документів:

законодавчих та нормативних актів;

генеральної угоди на державному рівні;

галузевих та регіональних угод;

колективних договорів;

індивідуальних трудових договорів.

Функції конкретної розробки оплати праці покладаються на управління або відділ організації та оплати праці акціонерного товариства і його структурних підрозділів.

За кінцевими виробничими результатами діяльності структурних підрозділів призначаються премії. Формування ефективно діючої преміальної системи має розпочинатися з обґрунтування:

джерел коштів для виплати премій;

показників та умов преміювання;

* категорій персоналу, які доцільно преміювати;

* періодичності та порядку виплати премій.

Обґрунтовуючи розміри премій, треба враховувати, що система преміювання не здатна виконувати свого стимулюючого призначення, якщо премії надто малі (менше 10 % тарифної ставки або посадового окладу).

Щоб успішно реалізовувати завдання оперативного, тактичного та стратегічного характеру, правлінню надають право додатково розробляти спеціальні умови для преміювання працівників окремих структурних підрозділів.

12. Регулювання інших видів стимулювання працівників

Регулювання оплати праці здійснюється згідно з положенням «Про оплату праці» або згідно з іншими, допоміжними положеннями. Це, зокрема, такі:

положення «Про контракти з посадовими особами»;

положення «Про контракт з головою правління»;

* положення «Про винагороди за результатами діяльності корпорації».

Інколи розробляється ціла низка допоміжних положень:

положення «Про надання позик працівникам»;

положення «Про забезпечення персоналу житлом»;

положення «Про надання матеріальної допомоги»,

положення «Про опціони»;

положення «Про неустойки за недоліки в роботі»;

положення «Про контрактну систему і стимулювання посадових осіб».

У положеннях «Про надання позик і забезпечення житлом» визначаються, наприклад:

* умови надання позик і забезпечення житлом працівників;

джерела витрат (в основному -- власні кошти акціонерного товариства);

органи управління, які ухвалюють рішення про надання позики;

перелік напрямів позики;

* штрафні санкції за неповернення або невчасне повернення позик.

Позика надається на будівництво житла, купівлю житла, при дбання земельної ділянки під забудову, придбання будівельних матеріалів для будівництва, навчання у вищому навчальному закладі. Рішення про надання позики ухвалюють органи правління з урахуванням фінансового стану корпорації.

Положення «Про надання матеріальної допомоги» має на меті посилити соціальний захист колишніх працівників, які перебувають на пенсії по старості.

Матеріальна допомога встановлюється непрацюючим пенсіонерам, які пропрацювали на підприємстві не менше певної кількості років, що обов'язково вказується в положенні, і які пішли на пенсію по старості безпосередньо із цього підприємства. У положенні визначають розмір матеріальної допомоги, можливі її зміни в разі інфляції і наявності коштів, розписується організація виплат.

Положення «Про застосування неустойок» приймається з метою підвищення відповідальності працівників за результати праці. Положення включає такі моменти:

* порядок стягнення неустойок;

* перелік осіб, які фіксують причини для стягнення;

* особи, які накладають стягнення;

* служби, що здійснюють виконання рішень про стягнення неустойок;

* методи оприлюднення інформації про стягнення.

Запроваджуючи такий документ, слід мати на увазі, що матеріальну відповідальність за збитки, заподіяні підприємству працівниками при виконанні трудових обов'язків, регулює чинне законодавство України.

Лекція 7 Організація циклу «Дослідження - виробництво» в об'єднаннях підприємств та наукових установах

План

Форми організації інноваційного процесу

Внутрішньофірмові форми організації інноваційного процесу

Організаційні форми зв'язку науки з виробництвом

1. Форми організації інноваційного процесу

Сукупність процесів, що відбуваються на підприємствах, можна умовно поділити на дві групи -- традиційні та інноваційні. Традиційні процеси характеризують звичайне функціонування підприємств, а інноваційні -- розвиток останніх на якісно новому рівні.

У загальному розумінні інноваційний процес є сукупністю прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі й просторі в будь-якій складній виробничо-господарській системі.

Інноваційний процес можна тлумачити як процес нагромадження та практичної реалізації нових наукових і технічних знань, цілісну циклічну систему «наука -- техніка -- виробництво», що охоплює кілька стадій:

фундаментальні теоретичні дослідження;

прикладні науково-дослідні роботи;

дослідно-конструкторські розробки;

освоєння нововведень;

впровадження нововведень у виробництво;

комерціалізація нововведень.

Інноваційні процеси започатковуються в певних галузях науки, а завершуються у сфері виробництва, сприяючи прогресивним змінам останнього. Первинними імпульсами запровадження нововведень на підприємствах є не тільки суспільні потреби й результати наукових досліджень, а й використання зарубіжного прогресивного досвіду в технології та організації виробництва, запровадженні сучасних форм господарювання.

У світовій практиці господарювання виділяють три базові форми організації інноваційного процесу:

адміністративно-господарська;

програмно-цільова;

ініціативна.

Адміністративно-господарська форма припускає наявність науково-виробничого центру, який являє собою велику або середню корпорацію. Такі корпорації об'єднують під загальним керівництвом наукові дослідження й розробки, виробництво й збут нової продукції. За даної форми значна кількість фірм, які виконують наукові дослідження й дослідно-конструкторські розробки, функціонують безпосередньо в промисловості.

У розвинених індустріальних країнах останнім часом підвищується роль маркетингу в науково-технічному розвитку підприємств. Віце-президент фірми з маркетингу нерідко керує організацією науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, а також перспективним плануванням виробництва нової продукції.

Адміністративно-відомча форма державного регулювання полягає в прямому дотаційному фінансуванні, яке здійснюється згідно із спеціальними законами щодо інновацій (Закони України «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність»), або в непрямому фінансуванні шляхом застосування податкових пільг (Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

Проміжною формою між адміністративно-господарським та програмно-цільовим управлінням інноваційними процесами є тимчасові центри для вирішення складних технічних проблем. Після реалізації поставленого завдання центр реорганізується.

Програмно-цільова форма організації науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) має на меті вирішення проблеми науково-технологічного прориву, особливо в таких прогресивних галузях, як електроніка, біотехнологія, робототехніка тощо. Координаційна форма управління цільовими науково-технічними програмами передбачає роботу учасників програм у своїх установах, закладах, на підприємствах та узгодження їхньої діяльності із центра управління програмою. Однак більш ефективним способом реалізації вищезазначених завдань є формування нових організацій для розв'язання важливих науково-технічних проблем.

Щоб зміцнити зв'язок між науковими дослідженнями, проектуванням і розробкою різних принципово нових видів техніки, продукції, систем, у промисловості США почали широко впроваджуватися інженерні центри. Роботою останніх керують ради, які розробляють плани досліджень, а також організують впровадження НДДКР у практичну діяльність.

Комплексною формою організації взаємозв'язків між фундаментальною наукою та виробництвом є науково-промисловий парк. У науково-промисловому парку функціонують науково-технічні підрозділи великих корпорацій, державні лабораторії, дослідні підприємства, різні науково-дослідні й дослідно-конструкторські центри, які реалізують різні етапи інноваційних процесів і різні функції з їх обслуговування.

Програмно-цільова форма державного регулювання передбачає контрактне фінансування цільових програм. Прямі заходи держави щодо створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і технологічних парків та інших формувань, де реалізуються складні інноваційні ідеї, -- яскравий приклад ефективності функціонування таких структур.

Непрямі заходи держави є засобом стимулювання інноваційних процесів та створення умов для інноваційної діяльності. Лібералізація податкового й амортизаційного законодавств сприяє інноваційній діяльності підприємств.

Ініціативна форма організації НДДКР передбачає фінансування, науково-технічну, консультативно-управлінську та адміністративну допомогу винахідникам, ініціативним групам, малим фірмам, які створюються для освоєння нововведень.

Важливість подібних економічних та організаційних механізмів витікає із специфіки самого інноваційного процесу, особливо на ранніх стадіях, коли ступінь ризику є високим.

Світова практика засвідчила високу ефективність ініціативної форми. Дослідження, проведені в США, показали, що малі інноваційні фірми, які спеціалізуються на створенні й випуску нової продукції, дають у 24 рази більше нововведень на кожний долар, вкладений у НДДКР, ніж великі корпорації. Великі корпорації з метою активізації інноваційного процесу створюють організаційно-економічні умови для тих працівників, які виявили себе як здібні ініціатори й здатні реалізовувати нововведення на практиці.

2. Внутрішньофірмові форми організації інноваційного процесу

У розвинених корпоративних структурах формування спеціальних інноваційних підрозділів відбувається на двох рівнях:

рівень простої організації (фірмовий рівень), який не включає у свою структуру інші організації;

рівень корпорації (корпоративний рівень) включає інші організації, якими-керує спеціальна холдингова компанія.

Корпорація створює навколо себе мережу малих інноваційних фірм, керівники яких набувають необхідного досвіду в спеціальних «інкубаторних програмах». Такі організації мають організаційну форму «фірми-інкубатора». «Фірму-інкубатор» організовують великі корпорації з метою створення нових підприємств.

Розповсюдження нової складної промислової продукції і технологій іноді відбувається в організаційній формі франчайзингу або лізингу.

Франчайзинг -- це угода між великими корпораціями та невеликими фірмами або окремими підприємствами. Фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзі) право на здійснення окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензії, ноу-хау тощо.

Бригадне новаторство й тимчасові творчі колективи -- необхідний елемент організації інноваційного процесу. Постійне нарощування темпів нововведень призвело до скорочення часу на проектування й життєвий цикл продукції. За таких обставин технічні розробники повинні бути одночасно ще й дослідниками ринкової кон'юнктури, тобто однієї компетентності в технічних питаннях уже недостатньо. На успіх за таких умов може розраховувати лише новаторська і вміла бригада, кожний член якої ознайомлений з основами суміжних дисциплін.

Бутлегерство -- підпільне, контрабандне винахідництво, таємна робота над позаплановими проектами. Підтримка й заохочення бутлегерства сприяє активізації діяльності творчих працівників. Із цією метою керівництво корпорації дозволяє творчим працівникам 15-20 % свого робочого часу використовувати для роботи над позаплановими проектами.

Ризикові підрозділи -- створюються у великих корпораціях з метою освоєння новітніх технологій і являють собою невеликі автономні спеціалізовані виробництва.

Нові фірми в рамках старих корпорацій -- прогресивний елемент створення молодих компаній. Звичайний засіб створення молодих компаній такий: материнська корпорація бере на себе всі фінансові питання і стає власником 80 % акцій нової фірми. У бухгалтерській звітності нова внутрішня фірма має статус філіалу, але фактично є окремою компанією зі своєю радою директорів. Збитки від діяльності таких компаній (що характерно для початкового періоду їх розвитку) включаються в бухгалтерську звітність материнської корпорації. При цьому материнська компанія не може отримати 100 % прибутку нової фірми, бо остання не належить їй повністю. Деякі корпорації, що створили всередині своєї структури нову фірму, роблять останню своєю 100 %-ю власністю. У даному варіанті співробітники, засновники молодої фірми, одержують право придбати акції за пільговими цінами протягом кількох років.

3. Організаційні форми зв'язку науки з виробництвом

Поглиблення зв'язків між наукою і виробництвом відображається в найрізноманітніших організаційних формах: науково-виробничі об'єднання, міжгалузеві науково-технічні комплекси, міжгалузеві державні об'єднання, інженерні центри тощо.

Науково-виробниче об'єднання (НВО), науково-виробничий комплекс (НВК) -- це корпорація, яка являє собою єдиний науково-виробничий і господарський комплекс, до складу якого входять науково-дослідні, проектно-конструкторські й технологічні організації та підприємства або ряд підприємств. Головне завдання НВО, НВК -- розробка та створення в найкоротші терміни нових високоефективних видів техніки, технології і продукції, які визначають науково-технічний прогрес у галузевому масштабі. В Україні прикладом НВО і НВК на сучасному етапі є науково-виробниче об'єднання «Форт» та науково-технічний комплекс «Завод точної механіки».

Міжгалузевий науково-технічний комплекс (МНТК) -- відносно нова форма поєднання науки з виробництвом, покликана не тільки усунути відомчі бар'єри між наукою та виробництвом, а й повністю підготувати наукові ідеї до широкомасштабного впровадження. МНТК включає науково-дослідні та конструкторські організації, установи, дослідні виробництва. Провідну роль в МНТК відіграє головна організація -- науковий колектив, здатний висувати прогресивні ідеї.

Міжгалузеві державні об'єднання (МГО) -- мають на меті прискорити інтеграцію науки з виробництвом, удосконалити методи й механізми економічних відносин між наукою та виробництвом. До складу МГО входять виробничі, наукові та обслуговуючі об'єднання, а також організації, які діють на умовах повної самоокупності. МГО повністю відповідають за кінцеві результати своєї діяльності, діють за принципом самофінансування й виплачують державі податок з одержаного прибутку. Вищим органом керівництва МГО є рада директорів, яка складається з керівників підрозділів. Поточне керівництво здійснює правління МГО, яке обирається радою директорів.

Інженерні центри (Щ) створюються в тому випадку, коли завдяки фундаментальним дослідженням одержано конкретні результати, що мають велике практичне значення, а їх реалізація в умовах діючого виробництва не має достатнього забезпечення. У цих випадках інженерні центри беруть на себе прискорену розробку нових прогресивних технологій, зразків техніки, матеріалів, обладнання і систем управління, забезпечують їх широкомасштабне впровадження й високоефективну експлуатацію на підприємствах. Структура інженерного центру така: науковий відділ, конструкторсько-технологічне бюро та дослідне виробництво.

Вузївсько-промислові дослідницькі центри -- об'єднання фінансових коштів і матеріально-технічної бази підприємств з кваліфікованими вузівськими кадрами. (Держава субсидує, фінансує науково-технічні програми на конкурсній основі, надає безкоштовні ліцензії на використання винаходів і відкриттів.)

Венчурні фірми -- малі підприємства, що спеціалізуються на розробці наукових ідей та їх втіленні в нові технології і нові продукти. Виконують функцію зв'язку між фундаментальними дослідженнями й виробництвом.

7.4. Організація пошукових і прикладних науково-дослідних робіт

Цикл «дослідження -- виробництво» -- це тісний взаємозв'язок між науковими дослідженнями та їх промисловим освоєнням. Повний комплекс робіт, спрямований на створення й освоєння нових виробів (СОНВ) у сучасному розумінні передбачає науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДР і ДКР), а також конструкторську, технологічну та організаційну підготовку виробництва.

Інноваційний процес починається з етапу проведення пошукових науково-дослідних робіт (НДР), у результаті яких відбувається висування науково-технічних ідей стосовно матеріалізації наявних теоретичних знань і відкриттів.

Науково-дослідні роботи -- це комплексне дослідження ринку, покупців і конкурентів; вивчення іноземної патентної інформації; пошук ідеї нового товару; комерційний аналіз, оцінка й відбір ідей; розробка концепції товару ринкової новизни й визначення його конкурентоспроможності, завоювання частки ринку.

Завершуються пошукові НДР експериментальною перевіркою нових методів задоволення суспільних потреб. Усі пошукові НДР проводять в академічних наукових установах, а також на великих підприємствах працівники високої наукової кваліфікації. Фінансування пошукових НДР здійснюється в основному з державного бюджету, при цьому багато пошукових НДР мають бюджетне фінансування за замовленням згідно з державними науково-технічними програмами. Результатом пошукових НДР є відкриття.

На другому етапі інноваційного процесу проводяться прикладні НДР. Прикладні НДР з різними тематичними напрямами досліджень і розробок виконуються в багатьох наукових установах і у великих корпораціях. Вони фінансуються як за рахунок бюджету згідно з державними науково-технічними програмами, так і на конкурсній основі за рахунок окремих замовників: акціонерних товариств, комерційних фондів, венчурних фірм тощо.

Організація науково-дослідного процесу передбачає упорядкованість, взаємодію окремих елементів, що перебувають у функціональній залежності. Організаційні принципи науково-дослідного процесу ґрунтуються на практичному досвіді працівників, що проводять наукові дослідження.

Наукова організація науково-дослідного процесу виникла у зв'язку з потребою координації і взаємозв'язку дослідної роботи великих колективів з використанням автоматизованих систем обробки інформації.

В умовах вільного економічного підприємництва, розвитку ринкових відносин змінюються функції науки щодо оперативності науково обґрунтованих рішень власників капіталу, орендарів, акціонерів тощо. До науково-дослідного процесу залучають різних за фахом спеціалістів (економістів, програмістів, технологів, математиків, конструкторів, маркетологів), застосовуються комп'ютерна техніка, інформаційні технології, пристрої організаційної техніки, а дані науки використовуються для прогнозування фінансово-господарської діяльності, при наданні кредитів та залученні акціонерів, визначенні престижності й конкурентоспроможності продукції на внутрішньому й міжнародному ринках, запобіганні банкрутству, сплаті податків, розподілі прибутку, нарахуванні дивідендів тощо.

Щоб організувати працю науковця з найбільшою ефективністю, необхідно поєднати її з організацією всього науково-дослідного процесу, передовою методологією інформаційних технологій, що ґрунтуються на застосуванні новітніх технічних засобів у збиранні й обробці на ЕОМ інформації з метою дослідження підприємницької діяльності. Проте це аж ніяк не применшує значення наукової організації праці в науково-дослідному процесі, а, навпаки, підвищує його роль в організаційно-технологічній підготовці комплексних наукових досліджень та управлінні ними.

Дослідження інформації та обробка на ЕОМ відповідно до цілей наукового дослідження повинні раціонально поєднувати процеси праці та матеріальні елементи виробництва, за допомогою яких працівник обробляє інформацію, предмети праці (первинна фіксована інформація, перетворена на інформаційні масиви, необхідні для дослідження) та інтелектуальні елементи -- алгоритми, програми, методики. Для цього система науково-дослідного процесу має бути впорядкованою: усі елементи повинні перебувати в системному взаємозв'язку та підпорядковуватися меті й програмі дослідження.

Організація дослідницької діяльності передбачає використання методичного забезпечення, до якого належать інструкції, положення, рекомендації, що сприяють технічному прогресу на основі використання засобів автоматизованого збирання, передавання й обробки інформації відповідно до програм досліджень.

Отже, організація дослідницької діяльності включає організацію дослідного процесу, управління ним та його обслуговування. Розглянемо основні принципи організації науково-дослідного процесу:

1. Організація науково-дослідного процесу:

спеціалізація;

кооперування;

пропорційність;

паралельність;

прямоточність;

безперервність;

ритмічність.

2. Організація управління науково-дослідним процесом:

2.1) організаційно-технологічна підготовка:

дослідна фаза;

технологічна фаза;

інформаційна фаза;

2.2) наукова організація праці:

організація трудових відносин;

організація робочих місць;

забезпечення сприятливих умов праці;

нормування і матеріальне стимулювання;

розвиток творчих здібностей і наукової активності.

3. Організація обслуговування науково-дослідного процесу:

технічна оснащеність засобами праці;

обслуговування робочих місць;

забезпеченість засобами зв'язку для збирання інформації;

модернізація засобів переробки інформації;

технічна безпека та профтехсанітарія.

Спеціалізація і кооперування передбачають поділ праці секторів, груп та окремих виконавців науково-дослідних процедур. Так, окремі підрозділи наукової установи виконують постановку та алгоритмізацію завдань дослідження, інші здійснюють програмування їх вирішення на ПЕОМ.

Пропорційність полягає в дотриманні правильного співвідношення в інформаційному забезпеченні дослідників обчислювальними центрами з метою забезпечення пропорційності надходження інформації при дослідженні наукової проблеми. Пропорційність окремих науково-дослідних процедур забезпечує всебічне і якісне дослідження об'єктів у строки, встановлені графіком і програмою робіт.

Паралельність у науково-дослідному процесі забезпечує одночасне паралельне виконання дослідних процедур для перевірки різних за змістом операцій, які здійснює суб'єкт підприємницької діяльності.

Прямоточність дає змогу раціонально організувати інформаційні потоки між учасниками дослідного процесу, не допускаючи дублювання дослідних процедур різними виконавцями.

Безперервність зумовлює потребу організації дослідного процесу в часі і просторі

Ритмічність науково-дослідного процесу забезпечується рівномірним виконанням дослідних процедур, що передбачає правильну організацію роботи всіх виконавців. Передбачається узагальнення результатів дослідження за розділами програми досліджень, кожним виконавцем до завершення роботи в цілому. Своєчасне ритмічне надходження матеріалів дослідження, їх якість та узагальнення забезпечують виконання роботи в установлені строки.

Організація управління науково-дослідним процесом передбачає взаємне погодження виконання інтелектуальної підготовки дослідного процесу й наукової організації праці учасників цього процесу.

Організація інтелектуальної підготовки науково-дослідного процесу включає розробку методичних рекомендацій дослідження, забезпечення законодавчими актами й нормативними документами. Організація інтелектуальної підготовки об'єднує дослідну, технологічну та організаційну фази.

На дослідній фазі управління науково-дослідним процесом визначають, які нормативні документи необхідні для якісного та своєчасного проведення досліджень, визначають наявність програмного забезпечення для вирішення завдань, які досліджуються.

На технологічній фазі управління науково-дослідним процесом складають алгоритм завдань дослідження, розробляють їх програмне розв'язання, провадять апробацію методичних рекомендацій.

На організаційній фазі управління науково-дослідним процесом складають організаційні моделі, які дають змогу подати в графічній формі взаємозв'язок об'єктів дослідження, джерел інформації, методів дослідження та узагальнення результатів дослідження, виявити і сформулювати конкретні зв'язки, пропорції, структурні взаємовідносини між учасниками науково-дослідного процесу.

Наукова організація праці (НОП) у науково-дослідному процесі -- це система заходів, спрямованих на вдосконалення методів та умов інтелектуальної праці, збереження здоров'я працівників на основі новітніх досягнень науки й техніки, що забезпечує найбільшу ефективність при найменших витратах розумової праці.

Організація обслуговування науково-дослідного процесу включає технічну оснащеність засобами праці, створення умов НОП на робочих місцях, обслуговування робочих місць, забезпеченість засобами зв'язку для збирання інформації, модернізацію засобів обробки інформації, технічну безпеку.

Організація дослідно-конструкторських та проектно-конструкторських робіт

На третьому етапі інноваційного процесу виконуються дослідно-конструкторські та проектно-конструкторські роботи (ДКПКР).

Дослідно-конструкторські та проектно-конструкторські роботи -- це сукупність взаємопов'язаних процесів зі створення нових або удосконалення діючих конструкцій виробів згідно з вимогами замовника-споживача. Це розробка аванпроектів, ескізно-технічне проектування, випуск робочої конструкторської документації, виготовлення й випробування експериментальних зразків. Ці роботи проводяться в спеціалізованих лабораторіях наукових установ, у конструкторських бюро та на експериментальних підприємствах великих корпорацій.

Фінансування ДКПКР здійснюється за рахунок державних або власних коштів. На промислових підприємствах роботи цього етапу виконує відділ головного конструктора, у розпорядженні якого -- технічна база для виробництва експериментальних зразків та їх випробування. Зміст ДКПКР залежить від характеру об'єкта розробки, його призначення, способу виготовлення тощо. Етапи конструкторських робіт регламентує Єдина система конструкторської документації (ЄСКД), яка діє в усіх галузях промисловості. Осяг конструкторських робіт залежить від виду виробу, його складності, прогнозного обсягу продажів, тривалості життєвого циклу товару та інших факторів.

Проектування нового виробу складається з таких етапів:

складання технічного завдання;

розрахунок технічної пропозиції (аванпроект);

розробка ескізного проекту;

розробка технічного проекту;

підготовка робочої конструкторської документації, проведення нормоконтролю, патентної та метрологічної експертизи;

виготовлення й випробування експериментального зразка;

коригування робочого проекту й випуск встановленого осягу виробів;

перевірка, узгодження, внесення змін, затвердження робочого проекту;

передача документації у відділ головного технолога.

Технічне завдання складається спільно з представниками замовника й підприємства. У ньому відображаються тактико-технічні вимоги замовника, які містять умови й режим експлуатації товару, необхідні технічні параметри й характеристики, розміри, строк служби, передбачуваний обсяг випуску, техніку безпеки, санітарно-гігієнічні норми, патентну чистоту, строки та умови зберігання, дизайн, транспортабельність, спеціальні та інші вимоги. Керівник підприємства затверджує підготовлене технічне завдання.

Технічна пропозиція містить розрахунки технічних параметрів та економічної ефективності, які обґрунтовують можливість і доцільність розробки нового виробу. Розрахунки виконують у декількох варіантах, аналізується й обирається оптимальний варіант, у якого найбільший очікуваний економічний ефект. Після узгодження й затвердження технічна пропозиція є основою для виконання наступних стадій конструкторських робіт.

Ескізний проект виконується з дотриманням необхідних пропорцій у розмірах виробу. Виготовляється модель (макет) виробу. Спеціальна комісія за участю дизайнера обговорює його й затверджує прийнятий варіант. Для нього виконуються креслення, а також інші конструкторські документи. Ескізний проект є базою для розробки технічного проекту.

Технічний проект розробляється в масштабі, з дотриманням стандартів і нормалей; у ньому виконуються всі види проекції з нанесенням відповідних розмірів. У технічному проекті уточнюються креслення загального вигляду виробу, виконуються креслення основних агрегатів і вузлів, їх специфікація, монтажні схеми з розрахунками на міцність, стійкість матеріалів.

Робоча конструкторська документація розробляється після І затвердження технічного проекту і на його основі. Вона являє собою робочі креслення всіх деталей виробу з необхідними розмірами.

На основі робочих креслень виготовляються експериментальні І зразки й провадяться їх попередні випробування. На етапі випробування зразка уточнюються конструкції окремих деталей. За результатами випробування коригується робочий проект у цілому.

На цьому етапі обов'язковими процедурами є проведення експертизи на патентну чистоту, складання патентного формуляра, випробування на надійність, експертиза виробу на відповідність сучасному рівню стандартизації, державні випробування, внесення змін у документацію за результатами випробувань. Після завершення цих робіт документація передається заводу-виробникові (при подальшому серійному випуску). Часто разом із документацією передається також і зразок виробу.

Розмноження, зберігання та облік конструкторської документації здійснює спеціальне бюро технічної документації або архів.

Організація процесу впровадження нововведень у виробництво і виходу на ринок

На четвертому етапі інноваційного процесу здійснюється комерціалізація нововведення: від запуску у виробництво й виходу на ринок і далі -- за основними фазами життєвого циклу товару. Щоб упровадити нововведення у виробництво, необхідні великі інвестиції для реконструкції виробничих потужностей, підготовки персоналу, рекламної діяльності. На цьому етапі реакція ринку на нововведення ще невідома, тому інвестиції є ризиковими. На фінансування робіт протягом четвертого етапу, пов'язаного з освоєнням масштабного виробництва нової продукції і наступним удосконаленням технології, потрібно витрат у 6-8 разів більше, ніж на ДКПКР. Величина витрат залежить від масштабів освоєння виробництва нової продукції (одиничне, серійне, масове виробництво). Враховуючи великі витрати на освоєння масштабного виробництва нової продукції на даному етапі інноваційного процесу, підприємства проводять емісію цінних паперів. Вона дає змогу залучити додаткові інвестиції, забезпечити їх прибуткове використання за умови підтримки конкурентоспроможності продукції. Проте основним джерелом інвестицій є власні кошти підприємств, а також банківські кредити.

Фінансування робіт на четвертому етапі інноваційного процесу може завершитися організацією технологічного освоєння неконкурентоспроможної продукції, якщо нічого кардинально нового не буде створено на попередніх трьох етапах. Четвертий етап інноваційного процесу можна розглядати як інвестиційний проект, оскільки він співпадає з другою фазою життєвого циклу продукції. Якщо нововведення, створені на трьох перших етапах інноваційного процесу, дають можливість організувати технологічне освоєння й комерціалізацію нової продукції, яка не має зарубіжних аналогів, держава бере часткову участь у фінансуванні цих робіт.

В організації впровадження нової продукції у виробничий процес визначальним завданням можна вважати технологічну підготовку виробництва.

Технологічна підготовка виробництва охоплює сукупність робіт із забезпечення технологічної готовності підприємства до виготовлення нової продукції належної якості і в належному обсязі. Організація технологічної підготовки виробництва здійснюється на базі Єдиної системи технологічної підготовки виробництва -- нормативної документації, яка встановлюється державними стандартами.

...