Концепція інституційної підтримки інклюзивного підприємництва на регіональному рівні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепція інституційної підтримки інклюзивного підприємництва на регіональному рівні

В.І. Ляшенко

Н.В. Кузьменко

Актуальність теми. Протягом останніх двох десятиліть в усьому світі, особливо в країнах економічно розвинених і в країнах з економікою, що розвивається, спостерігається досить помітне зростання ділової активності, спрямованої на працевлаштування, підвищення добробуту та обслуговування потреб громадян, що потерпають від соціальної ізольованості, економічної та інших видів нерівності у громадах з низькими доходами. За цей час виникли тисячі нових бізнес-ініціатив, програм інституцій розвитку та інноваційних інвестиційних фондів, спрямованих на подолання бідності та соціальної ізоляції. Проведене в європейських країнах-членах ОЕСР дослідження показало, що більш ніж третина дорослого населення, скоріше за все, будуть самозайнятими, ніж найманими працівниками, якщо їм буде надано шанс на вибір та існуватимуть відповідні можливості Marchese, M. Entrepreneurial Activities in Europe - Finance for Inclusive Entrepreneurship OECD Employment Policy Papers, 2014. - No. 5, OeCd Publishing, Paris. 28 p..

У той же час існує великий підприємницький потенціал у соціальних групах, котрі або знаходяться в невигідному становищі на ринку праці (наприклад, молодь, мігранти та працівники з низькою кваліфікацією), або недостатньо представлені у підприємницькому середовищі (наприклад, жінки та пенсіонери). Тому політика, що націлена на підтримку інклюзивного підприємництва, спрямована на те, щоб дати можливість людям з цих груп почати бізнес та стати самозайнятими як з економічних причин, так і для досягнення мети більшої соціальної інтеграції.

З 80-х років минулого століття в світі з'явився новий рух, відомий як «соціальне підприємництво» або «соціальні підприємства» (в широкому сенсі феномени соціального підприємництва та соціального підприємства розглядаються нами як співвідношення сутності та форми, тобто як пов'язані явища, де соціальне підприємництво означає діяльність, а соціальне підприємство - це носій цього процесу, організаційна структура, в рамках і за посередництвом якої відповідна діяльність відтворюється і досягає бажаного результату). Цей інститут, поряд з корпоративною соціальною відповідальністю, став в багатьох країнах дієвим механізмом соціальних перетворень і сталого розвитку в рамках неприбуткової, або прибуткової (якщо отримання прибутку підпорядковане досягненню соціального ефекту) підприємницької діяльності.

Інноваційність соціального підприємництва полягає у використанні бізнесових підходів в якості засобу для вирішення соціальних проблем і задоволення соціальних потреб людей, тобто - це з'єднання двох, здавалося б, важко сумісних сфер. Тим не менш таке з'єднання отримало визнання в якості нового підходу для зниження рівнів безробіття, бідності, соціальної виключності, пом'якшення впливу браку бюджетних коштів на фінансування соціальних послуг, особливо в постсоціалістичних країнах.

У проекті Резолюції конференції «Інклюзивний розвиток бізнесу», яка відбулася 22-23 листопада 2017 р. в Києві завдяки Проекту «ПРОМІС», відзначається: «Інклюзивний розвиток підприємництва в сучасних умовах розглядається як політика щодо забезпечення можливості започаткування власного бізнесу чи самозайнятості для всіх груп населення. Особливий наголос в цій політиці робиться на підтримці тих соціальних груп, які недостатньо представлені серед підприємців, або є вразливими на ринку праці: молодь, жінки, пенсіонери, люди з обмеженими можливостями, іммігранти чи безробітні громадяни. В Україні до них також належать внут- рішньо-переміщені особи (ВПО) та ветерани анти- терористичної операції (ветерани АТО). Інклюзивний розвиток бізнесу та інклюзивний бізнес в Україні гальмується низкою причин, бар'єрів І перешкод національного, регіонального та місцевого рівнів. Можна констатувати, що як серед державних управлінців, так і серед представників малого та середнього підприємництва (МСП) досі немає належного усвідомлення того факту, що інклюзивний підхід до розвитку бізнесу може стати дієвим інструментом економічного зростання суспільства» [13].

Зростання соціального підприємництва спровокувало трансформацію поведінки гравців з комерційного, неприбуткового (громадянського суспільства) та державного секторів, залучення їх до між- секторного діалогу та спільних ініціатив. Натхнені соціальними підприємцями, корпорації почали змінювати свою традиційну політику корпоративної соціальної відповідальності завдяки все більш активному впровадженню ініціатив та практик впливу, які приносять користь суспільству, тоді як державні службовці почали впроваджувати у практики та політику програми та окремі заходи, які ініційовані соціальними підприємцями або ж передбачають участь цих підприємців в їх реалізації. З огляду на зростаючу очевидність та успіх соціального підприємництва, протягом останнього десятиліття виник впливовий інвестиційний простір для фінансування цих інноваційних ініціатив та організацій, тобто соціальних інвестицій. Таким чином, соціальне підприємництво є рухом, який завойовує ширший простір у суспільстві та створює основи для справжнього впливу на соціальне-економічне становище окремої громади та країни в цілому.

Кейси інклюзивного розвитку. «Ми маємо переосмислити модель стосунків між індивідом та державою. Знаєте, чим займатимуться в Україні ваші праправнуки через 100 років? А нащадки через 300? Ні? Вони будуть відчайдушно прагнути змін і, не роззираючись навкруж, казати, що нічого не відбувається. А якщо говорити серйозно, то ми вже якось зачекалися "свого Вашингтона з новим і праведним законом". Який усе-все змінить.

Справді, багато держав, фактично, створювалися сильними політичними лідерами. Однак це було раніше. А суспільство ХХІ ст. - занадто складне і внутрішньо диференційоване, аби реально одна людина могла змінити всі сфери. На цьому й побудовані модерні держави: процедури замінюють характери окремих людей, а ідеї, що закладені в основі цих процедур, - примхи окремих характерів.

Ми постійно живемо в очікуванні змін, однак чомусь часто забуваємо, що суспільні перетворення мають супроводжуватися не тільки низовим активізмом і не тільки якісною законотворчою та імплементаційною роботою державних органів, а й інтелектуальними дискусіями. На жаль, їх важливість дуже недооцінена в нашому суспільстві. А дарма. Адже саме активне проговорювання ідей накладає рамки на те, що політики можуть здійснювати безболісно для своєї репутації та за чим потім на виборах оцінюватимуть їхню діяльність.

Тому було б дуже корисно серед усіх наших поточних справ таки знаходити час на ці дискусії. Адже тільки ми, і ніхто інший, маємо сформулювати візію, тобто бачення, майбутнього України.

І, попри велике різноманіття поглядів на те, якою саме могла би бути ця візія, гадаю, абсолютна більшість із нас погодиться, що вона мала би базуватися насамперед на людиноцентричних засадах, тобто на принципах, відповідно до яких людина, її життя та здоров'я є найвищими цінностями. Тільки тоді ми по-справжньому зможемо започаткувати нову країну, в якій на цінності самореалізації та знаходження себе в цьому житті буде більший попит, ніж на цінності виживання, шо й так гарантуватиметься загальною гуманною організацією суспільства. Ми зможемо започаткувати країну, в якій людина не боятиметься втілювати свої мрії, навіть коли на шляху до їх здійснення будуть невдачі.

Згадаймо, адже навіть у Декларації незалежності США, що понад 240 років тому започаткувала одну з найдавніших у світі демократій, серед невід- чужуваних прав людини окремо згадуються три - на життя, свободу та "гонитву за щастям" (pursuit of happiness). І це у ХVIII ст.! У наших же сучасних вітчизняних політичних стратегіях такі речі, як людський вимір загальної задоволеності життям чи його комфорт, часто не беруться до уваги.

Від свого імені я б лише скромно хотіла окреслити основні засади цієї можливої людиноцентричної візії майбутнього для нашої країни.

Знайти баланс між індивідом та державою. Насамперед ми маємо переосмислити модель стосунків між індивідом та державою. Наш історичний колоніальний і тоталітарний досвід сприяв формуванню в нас викривлених уявлень про цю сферу. Ще досі нашому суспільству не чуже переконання, що держава - це ідол, якому треба служити й поклонятися. Йому треба приносити жертву, а то покарає. І в обмін на це він тебе не битиме громом з неба і, можливо, ще й кине якісь крихти зі свого олімпу. Політичні лідери, якими б недолугими вони не були, сакралізуються, але для цього вони мають у руках приносити якісь дари. Таким чином, посттоталітарна модель стосунків держави та індивіда полягає в поєднанні двох ідей: державі треба служити, однак в обмін на пасивну німу покору ця держава має про тебе піклуватися.

На сучасному етапі нашої історії вихідні умови змінилися, однак саме така концепція взаємостосунків індивіда і держави продовжує домінувати в наших головах. Так, тепер держава більше не нав'язує людям тоталітарних ідеологем і не втручається в їхнє особисте життя. Проте рівень забюрократизованості державних інституцій та зарегульованості економки продовжує бути значним. Однак і здатність 1) гарантувати кожному певний мінімальний соціальний рівень для виживання та 2) заховати кожного в інформаційній капсулі цензури від обговорення всіх проблем - порушена. І це підважує її легітимність в очах громадян, які соціалізувалися ще в попередню епоху.

У незалежній Україні ми, фактично, обрали найгіршу з усіх моделей розвитку - суміш капіталізму без конкуренції та соціалізму без соціальних гарантій.

Саме тому відходити від цієї ретроградної авторитарної та патерналістичної моделі мають паралельно і держава, і окремі громадяни.

З одного боку, дерегуляція економіки та інтеграція у світові ринки має створити новий тип діяльних людей, які більше не перебуватимуть у повній залежності від держави і зможуть самі відповідати за власне майбутнє. Потік залучених іноземних інвестицій та вивільненої внутрішньої підприємницької ініціативи буде здатний створити динамічне суспільство нових можливостей. Демократія може життєдайно функціонувати тільки в тій країні, де в людей є реальний вибір, куди йти і чим займатися, забезпечений справедливою системою освіти та належною пропозицією робочих місць від приватного сектора. Активно створюваний нині квазікастовий поділ суспільства, де діти часто не можуть стрибнути вище професійного чи економічного рівня своїх батьків, має бути знищений економічною відкритістю та забезпеченою нею соціальною мобільністю.

З іншого боку, громадяни мають змінити свою модель поведінки. Не чекати, що хтось прийде і вирішить усі їхні проблеми - від курсу валюти до неприбраного сміття в під'їзді. Конституція гарантує громадянам можливість впливати на політику - як на виборчих дільницях у визначений для цього час, так і в щоденному житті шляхом реалізації прав на мирні збори та вільне висловлювання своїх думок.

Звісно, пряме народовладдя неможливе у великих спільнотах, однак не слід забувати, що граніт демократії шліфується тільки різцями публічного контролю. Критична незалежна журналістика, діяльні громадські організації, різноманітні форми артикуляції групових інтересів відповідно до професійної чи будь-яких інших ідентичностей і мають стати цими різцями. Кожен повинен розуміти, що держава - це не ідол-годівничка, а механізм вирішення колективних проблем людей, який фінансується їхнім коштом і який очолюють наймані громадянами працівники. Така учасницька культура має формуватися змалечку. Усвідомлення громадянського виміру власних прав має бути не менш важливим наріжним каменем української ідентичності, ніж знання історії чи шанування державних символів.

Три Майдани (студентська революція на граніті, Помаранчева революція та Революція Гідності) і волонтерський рух постмайданного періоду виконали титанічну роботу з перекодування політичних смислів у свідомості українців. Однак без виконання першого завдання - економічної лібералізації - ці нові цінності так і не будуть запущені в судини державних інституцій і не зможуть реалізуватися повною мірою. Бо в політиці цінності показують свою силу лише тоді, коли ведуть до успіху.

Будувати інклюзивне суспільство. Знаходження оптимальної рівноваги між індивідом та державою - дуже актуальне для України завдання, однак ми мусимо розуміти, що воно є, радше, іспитом ХХ ст., який нам належить перескласти. Попри те, час не стоїть на місці, і світ не змінюється тільки тоді, коли ми внутрішньо готові до такої трансформації. Тому ХХІ ст. ставить перед нами вже абсолютно новий виклик. І я б сформулювала цей виклик як побудову інклюзивного суспільства.

Під інклюзивним суспільством я маю на увазі таку модель функціонування людської спільноти, яка максимізує її гармонійний розвиток на засадах економічної справедливості, соціальної відкритості та усвідомлення екологічних викликів.

Таким чином, для реалізації цього ідеалу ключовими є три складові.

Перша - створити таку модель економіки, прогрес у якій не ставатиме набутком лише якогось одного прошарку населення. Відповідальність великого бізнесу за суспільства, в яких він оперує, стала очевидною для всіх найпрогресивніших осіб із 1% найбагатших людей світу. Говорячи образно, не можна будувати бізнес-імперію в оточенні канав та халуп. Перерозподіл коштів завжди був тією річчю, якою наш традиційно корумпований бюрократичний апарат звик виправдовувати свій контроль над економікою, однак сучасний світ поступово починає напрацьовувати альтернативи в цьому напрямі - від культури філантропії до збільшення прозорості та підзвітності державного апарату і поглиблення партнерства між бізнесом та державою в соціальній сфері.

Друга складова - забезпечити соціальну інклюзивність. Адже інклюзивність - поняття, що стосується насамперед формування цінностей сприйняття Іншого, коли виключається переслідування людей за їхню несхожість із нами в чомусь чи за те, що їм довелося пережити. Тут ідеться не тільки про різні культурні чи світоглядні відмінності, а й про такі особливо гострі для нашого суспільства проблеми, як ставлення до переселенців чи неповносправних людей.

Нам ще дуже багато належить зробити в цьому напрямі. Для нас це завдання не з простих, адже ми вийшли з суспільства, в якому навіть писати лівою рукою вважалося чимось аномальним, і дітей у школах переучували писати правою. Як бачимо з іще одного історичного прикладу, тоталітарна система прагнула до тотальної шаблонності, адже суспільством, котре функціонує як органічна єдність індивідів у розмаїтті їхніх особистостей, не покеруєш, наче солдатською шеренгою. І цю психологію нам часто важко відкинути й через чверть століття після розпаду СРСР, - наприклад, ідея, що неповносправні діти можуть навчатися в загальноосвітніх школах, аби не почуватися соціально ізольованими, ще нерідко може наштовхуватися на опір.

Як бачимо, великі політичні структури починаються на соціальному мікрорівні. Однак саме формування такої нової етики забезпечує функціонування економічних моделей, до яких ми прагнемо.

І третя складова. Природа, хоч як би це парадоксально звучало, теж заслуговує на "гуманність". На Заході вже розроблено багато концепцій т. зв. "зеленої економіки", "блакитної економіки" і т.д., які б доповнювали експлуататорські стосовно довкілля моделі економічного прогресу перспективою сталого розвитку, гармонійного з природою. Адже людина - аж ніяк не "цар природи": вона є лише частиною величезної екосистеми під назвою "планета Земля". І якщо буде поводитися в ній як деструктивний елемент, це може мати дуже сумні наслідки.

Низьковуглецевий розвиток формально вписаний у тексти українських урядових стратегій, однак до реального, а не символічного входження його в наше повсякденне мислення та управлінський світогляд знадобиться ще багато зусиль різних груп: учених-дослідників, публічних інтелектуалів, журналістів і, звісно ж, політиків.

Мрії мають значення. І найважливіший мій меседж може виявитися найбільш несподіваним. Окрім забезпечення автономії особистості від держави та відповідальності за стосунки як людей між собою, так і людства з природою, ми маємо пам'ятати і про третій інгредієнт: мріяти та ділитися своїми мріями з іншими.

Для нашого політичного життя характерне негативне ставлення до мрії як такої. Ми обираємо прагматичних політиків. Або, точніше, типу прагматичних. Але, попри всі діяльно орієнтовані гасла, робота цих впевнених у собі "прагматиків" так і не дала очікуваного результату. Як наслідок, нам поки що, на жаль, далеко не тільки до стабільності в економічному розвитку, а й до консенсусу в найабстрактніших питаннях бачення нашого майбутнього. Безперечно, наше суспільство динамічно розвивається, і ми можемо навести десятки й навіть сотні особистих історій успіху, але це переважно відбувається всупереч державі, а не завдяки їй.

Можливо, в цих політиків із конкретними прикладними знаннями просто не було широких орієнтирів, куди рухатись? Згадаймо сакраментальну фразу: "Скажіть мені, що побудувати, і я побудую". І тут я маю на увазі щось набагато ширше, ніж просто пошук зовнішньополітичної орієнтації.

У Василя Симоненка є чудові рядки: "Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, є тисячі ланів, але один лиш мій". Перефразовуючи, можна сказати, що існує мільйон доріг, якими ми, українці різних регіонів, віку та походження, можемо втікати одне від одного, як розбігаються врізнобіч потічки з талого снігу по весняних вулицях. Однак є лише один шлях, який може нас, з усіма нашими індивідуальними поглядами, груповими цінностями та національними ментальностями, зібрати докупи.

Це дорога мрії. Мрії, яка б мобілізувала все наше суспільство. Не ненависть до остогидлої корупції та брехні політиків: вона, радше, є деструктивною, на ній нічого кардинально нового не збудуєш. Не прагнення окремих політиків налаштовувати жителів єдиної країни одне проти одного. А мрія, яка б дозволила всім нам, попри наші внутрішні відмінності та різницю в поглядах, рухатися спільно в одному напрямку. Зовсім недавно ми мали можливість спостерігати за блискучим успіхом американців у запуску ракети FalkonHeavy. Ця нація звикла мислити масштабно, і вже зараз вона усвідомлює, що блакитне небо над ними більше не є стелею для їхніх можливостей.