Технополіси як стимулятор оздоровлення регіонів

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ І ПРАВА

КУРСОВА РОБОТА

З регіональної економіки

На тему: Технополіси як стимулятор оздоровлення регіонів

Студентки 2 курсу 1 групи

Спеціальності 051 економіка підприємства

Строган Ангелини Олександрівни

Керівник Відоменко Оксана Іванівна

Національна шкала____________

Кількість балів________Оцінка ECTS______

Київ - 2017 рік

План

Вступ

Розділ 1. Технопарки як чинник інноваційного розвитку економіки

1.1 Технологічний парк: сутність і класифікація

1.2 Роль технологічних парків у становленні та розвитку інноваційної економіки

1.3 Технологічні парки в економічних системах: проблеми переходу на інноваційний тип розвитку

Розділ 2. Технопаркові структури в розвинутих економічних системах

2.1 Технологічні парки в США

2.2 Досвід технополісів Японії та Китаю

2.3 Технопарки в Росії та республіки Білорусь

Розділ 3. Активізація діяльності технологічних парків в транзитивній економіці України

3.1 Аналіз діяльності технологічних парків України

3.2 Іноземний досвід розвитку технопарків: висновки для України

3.3 Шляхи ефективного впровадження та функціонування технопарків в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У сучасному світовому господарстві технологічні парки об'єктивно стали економічним явищем, що активно розвивається у більшості країн світу. Технопарки(технополіси) - це структури, які поєднують науково-дослідні організації та виробничі підприємства у своїй діяльності, центр впровадження досягнень науки й техніки. Це, як правило, нове місто, в якому запроваджуються у виробництво нові розробки, а також проживає населення. Основне завдання технопарків спрямовано на сприяння розвитку та впровадженню в життя нових технологій.

Що стосується статистики створення технопаркових структур, то на сьогодні в розвинутих країнах функціонує їх понад 500 і ця цифра має постійну тенденцію до збільшення. Безумовно, що більшість технопарків створено та функціонує в США, країнах Західної Європи, Японії, Китаї та у Російській Федерації. За деякими підрахунками, у США функціонує понад 160 технопарків (що становить біля 30% загальної кількості таких структур у всьому світі), у Німеччині нараховують понад 60 структур такого типу, в Російській Федерації близько 60 технопарків, у Китаї - близько 50, у Великій Британії - понад 40, у Франції - 30, Японії - 20, Сінгапурі - 10.

У технологічних парках як особливих структурах, що орієнтовані на розвиток технологій в країні та створення наукомісткої продукції, сконцентровано значний науковий потенціал, що робить їх певним каталізатором розвитку економіки та чинником, що повинен сприяти розвитку наукомісткого сектора промисловості країни та сформувати передумови для переходу народного господарства країни на новий технологічний уклад.

Для країн з транзитивним типом економіки розвиток технопарків може стати основою при формуванні інноваційного механізму, який поєднує процес виявлення наукових ідей, прикладні розробки на їх основі й подальшу реалізацію результатів у виробництві. Внаслідок цього, проведення аналізу світового досвіду створення та функціонування технопарків є актуальним і перспективним для впровадження й адаптації в України. Це сприятиме стимулюванню інноваційно-інвестиційної активності та виробленню механізму ефективного використання наукового, виробничого і кадрового потенціалу України.

У США, Японії, країнах Західної Європи, та інших чимало наукових робіт присвячено питанням появи, становлення та розвитку технопарків. Серед праць зарубіжних вчених необхідно відмітити дослідження Ш.Тацуно, К.Мотокаши (Японія); А.Андерсона, Д.Гибсона, В.Оуена (США); І.Дальтона (Великобританія); Г.Лакруа (Франція); Е.Штандта (Німеччина); Г.Верлієт (Бельгія). У Російській Федерації провідними економістами з проблем створення та функціонування технопарків є такі економісти як Є.Авдокушин, Т.Данько, Н.Смородинська, Г.Томчин, В.Шукшунов та інші.

Серед вітчизняних економістів значну увагу питанням ролі технологічних парків приділили А. Гальчинський, В. Геєць, В.Дергачов, Я. Жаліло, Н.Кухарська, Д.Лук'яненко, О.Мазур, Ю.Макогон, В. Семиноженко, Л.Федулова, О. Черноіванова, О.Чмир, В.Яковенко та інші.

Однак, повного аналізу визначення технологічного парку, типових ознак та класифікації цих структур та виявлення проблем, пов'язаних з їх розвитком на сьогодні немає. Слід відмітити, що недостатньо вивчено питання ефективності і значимості технопарків для національної економіки, у тому числі для транзитивної економіки України.

Актуальність даної теми, її теоретична та практична важливість і визначили вибір теми монографії. Слід зазначити, що на сьогодні існуючі типи структур технопарків в Україні не враховують особливості економічної ситуації, що робить неможливим або занадто трудомістким створення їх на території багатьох регіонів з метою інтенсифікації інноваційних процесів. Необхідна розробка такої структури, типу та принципів діяльності технологічного парку, які дозволили б розвивати економіку на основі раціонального використання інноваційних ресурсів.

Метою роботи є аналіз вже існуючих та розробка нових теоретичних положень щодо ефективності технологічних парків у сучасному світовому господарстві та вироблення практичних рекомендацій, що стосуються удосконалення створення, функціонування та розвитку технологічних парків в Україні.

Обєкт дослідження технополіси та технопарки

Предмет дослідження Вплив технополісів на економіку регіонів в яких вони розташовані.

Методи дослідження Аналіз літературних та електронних джерел для вивчення особливостей та перспектив сучасних техполісів.

Курсова складається зі вступу 3 розділів які поділені на 9 підрозділів висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1 Технопарки як чинник інноваційного розвитку економіки

1.1 Технологічний парк: сутність і класифікація

технологічний парк регіон економіка

У сучасній ринковій економіці наука, науково-технічний потенціал суспільства стають основним чинником економічного розвитку, не менше, а часто і більш важливим, ніж такі фактори, як розмір території, природні багатства і чисельність народонаселення. Гостра конкурентна боротьба на світових ринках показує, що переможцями виявляються країни і корпорації, не просто володіють потужним науково-технічним потенціалом, але і вміють найбільш ефективно його використовувати, тобто трансформувати нові наукові ідеї і відкриття у комерційну продукцію, від інших і з меншими витратами проходити цикл наука-виробництво-збут. Досвід індустріально розвинених країн показує, що ефективним інструментом, що дозволяє вирішувати ці завдання, є наукові парки (дослідницькі парки, технологічні парки (технопарки), технополіси та ін.). Перш за все слід підкреслити, що процес створення технологічних парків при переході до інноваційного типу економіки у високорозвинених країнах світу відбувався в умовах глобалізації світової економіки, посилення міжнародної конкуренції, використання новітніх технологій у виробництві конкурентоспроможної продукції. Тому в якості основної мети такої форми організації наукового та виробничого процесу, як технопарк, виділялось забезпечення швидкої реалізації наукових розробок, які стають інноваціями [38].

Технологічні парки на сьогодні розглядаються в якості основного чинника створення та розвитку інноваційної економіки. При становленні економіки інноваційного типу технопарки сприяють переходу до нового технологічного укладу, прискорюють процес комерціалізації досягнень інноваційної сфери, сприяють більшій ефективності функціонування підприємств малого та середнього бізнесу. В процесі розвитку інноваційного типу економіки в країні, технологічні парки значно посилюють конкурентоздатність країни на світовому рівні, переводять виробництво на новий тип, підвищують інноваційну складову в експорті продукції, що сприяє більш сталому розвитку всіх галузей економіки країни в цілому. Необхідність інноваційного розвитку було доведено практикою зарубіжних країн на всіх рівнях економіки - від країни в цілому, включаючи окремі її регіони, до підприємств та організацій, які є субєктами економічної діяльності певної держави. Саме впровадження інновацій у вигляді стратегії подальшого розвитку позитивним чином впливає на всі показники функціонування економіки, на розвиток регіонів та підприємств: як відсталих, так і лідерів[39]. Вперше поняття «технопарк» з'явилося у 1951 році. Технологічним парком було названо інноваційний об'єкт у США (штат Каліфорнія, містечко Пало-Альто), де розташований один з найвідоміших і найбільших американських університетів - Стенфордський. Сюди після Другої світової війни повернувся з Гарварда професор електротехніки Фрезерів Термай, котрий став деканом інженерного факультету, а потім - віце-президентом закладу.

Саме йому належала ідея використання частини університетських земель для створення компактної промислової зони, куди б можна було залучити фірми електронної та авіа космічної індустрії, що бурхливо розвивалися після 1945 року, в першу чергу - за рахунок військових замовлень федерального уряду. Організації типу «технопарки» довго лишались специфічним американським феноменом. У 70-х роках вони почали з'являтися в Західній Європі, а в останнє десятиліття «паркова хвиля» охопила практично всі розвинуті держави світу і багато країн, що розвиваються (Індію, Малайзію, Таїланд та ін.), а також країни із транзитивною економікою. Нині загальне число різноманітних парків нараховує тисячі. Функціонують і міжнародні асоціації цих організацій. Технопарки існують вже більш ніж півстоліття, однак до сих пір не існує визначення, яке б стало загальноприйнятним, також не існує спільної для всіх країн, де діють такі структури, класифікації технопарків. В даний час у науковій літературі зустрічається велика кількість визначень технопаркових структур. Розглянемо більш детально визначення терміну «технологічний парк» та його відмінність від інших видів інноваційних структур (насамперед, наукових та дослідницьких парків). Слід зазначити, що одні науковці вважають, що наукові парки це структури, які насамперед пов'язані з вищим навчальним закладом і є придатними для розміщення як нових, так і зрілих фірм, що займаються розробками високих технологій; дослідницькі парки відрізняються більш широким масштабом виробничої діяльності й менш тісними зв'язками безпосередньо з ВНЗ; безпосередньо технологічні парки являють просто великі території, на яких зосереджені та працюють наукомісткі фірми, а зв'язки з вищими навчальними закладами в сфері передачі технологій вважаються незначними. Інші вчені наголошують, що різниця між науковими та технологічними парками полягає саме в тому, що наукові парки мають більш тісні зв'язки із науково-дослідницькими установами й ВНЗ, а технопарки вимагають інтеграції зусиль науково-дослідних інститутів, дослідницьких відділів концернів, малих і середніх інноваційних підприємств.

Третя група дослідників не розрізняє наукові, дослідницькі парки та технопарки, вважаючи, що провідний принцип діяльності всіх цих структур виражається в створенні певної локальної агломерації технологічних знань, а також концентрація зусиль на визначеній технології. Нижче наведені деякі з визначень поняття «технопарк», які, з точки зору науковців, найбільш повно відображають їх сутність. Міжнародна асоціація технологічних парків на початку 2002 року запропонувала наступне визначення: «Технологічний парк - це організація, яка управляється спеціалістами, головною метою яких є збільшення добробуту місцевої спільноти за допомогою просування інноваційної культури, а також змагань інноваційного бізнесу та наукових організацій. Для досягнення цих цілей технопарк стимулює та керує потоками знань та технологій між університетами, науково-дослідними інститутами, компаніями, ринками. Він спрощує створення та зріст інноваційних компаній за допомогою інкубаційних процесів та процесів виведення нових компаній із існуючих фірм (spin-off processes)». Таке, досить широке, визначення технопарку мало на меті узагальнити всі існуючі в світі моделі. Міжнародна асоціація технопарків особо наголошує на еквівалентності таких понять як «технологічний парк», «технополіс», «технологічний ареал», «дослідницький парк», «науковий парк». Більш конкретно визначають технологічні парки організації, що покликані стимулювати їх створення на своїй території.

Так, Інноваційна рада Квінсленда пропонує наступне формулювання: «Технологічний парк - це юридична особа, створена для більш адекватного використання наукових та технологічних ресурсів для покращання економічної бази регіону. Місією технопарків є стимулювання регіонального розвитку, деіндуструалізації а також спрощення реалізації комерційних та промислових інновацій. Діяльність технопарку збагачує наукову та технічну культуру регіону, створює робочі місця та додаткову вартість». У Великобританії, де традиції науки надзвичайно сильні, парки перетворилися так само в «наукові». Наприклад, за визначенням Кембриджського університету (Великобританія): «Науковий парк являє собою групу виробничих наукомістких фірм або дослідницьких організацій, які розміщені неподалік від провідного дослідницького університету на ділянці землі з мінімально зміненим ландшафтом, і користуються вигодами від взаємодії із цим університетом. Науковий парк сприяє формуванню системи виробництв і прикладних досліджень, що відповідають за профілем джерелу науково- технічного прогресу й розташовані поруч з ним».

Асоціація наукових парків Великобританії дає наступне визначення: «науковий парк - це організація, заснована на праві приватної власності, яка підтримує офіційні та робочі зв'язки з університетом, іншим вищим навчальним закладом або провідним науково-дослідним центром; вона створена для сприяння формуванню та розвитку наукомістких фірм та інших організацій, зазвичай розміщуються на певній території, і виконує функцію активного управління передачею технологій та знань в області бізнесу організаціям, розташованим на цій території» [3]. Асоціація університетських дослідницьких парків Північної Америки надає визначення, що: «університетський дослідний парк є організацією, що володіє власністю (юридичною особою), яка: має або планує мати землю і будівлі, спеціально призначені для проведення приватним і державним секторами науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, розміщення наукомістких фірм і сервісних служб; співпрацює з університетом або іншим вищим навчальним закладом на контрактній основі або в робочому порядку; сприяє зміцненню зв'язків університету з промисловістю у сфері НДДКР, допомагає розвиватися новим фірмам, а також сприяє економічному розвитку; надає допомогу у передачі технологій та обміні знаннями в області бізнесу між університетами і фірмами, розташованими на території парку» [4]. Таким чином, до університетських дослідницьких парків, за цим визначенням, належать неприбуткові або прибуткові дослідні парки, які підтримують зв'язки з університетом або структурним підрозділом університету.

Ці зв'язки можуть здійснюватися на контрактній основі, включаючи створення спільних підприємств та фактичне управління парком з боку університету, а також можуть носити неформальний робочий характер. Останнє може означати, зокрема, створення нових підприємств на кооперативних засадах або спільне їх фінансування дослідним парком і університетом. Загальний директорат XIII Європейської комісії дає наступне визначення: «науковий парк, як правило, представляє собою територію, на якій реалізується проект розвитку і яка:

* знаходиться неподалік від одного або кількох вузів або науково- дослідних центрів (або підтримує робочі контакти з ними);

* має умови, сприятливі для організації нових наукомістких фірм та їх подальшого розвитку;

* активно сприяє передачі технологій з науково-дослідних інститутів у фірми і організації, розташовані на території наукового парку або в найближчому оточенні» [5]. У країнах, що розвиваються технопарки являють собою широкий спектр організацій різного характеру з різним рівнем технологічної орієнтації. Так, технопарки можуть представляти собою наукові парки, які тісно взаємопов'язані з університетами або індустріальні парки, заповнені виробниками різних видів електротоварів або різноманітних приладів. У розвинених країнах з введенням кластерного розвитку визначення технопарку стало ще більш розмитим.

У країнах із транзитивною економікою (Росії, Україні та інших пострадянських країнах) пропонуються терміни «технологічний парк» або «науково-технологічний парк». Так, згідно з Законом України, прийнятим 16 червня 1999 року, технопарк визначається так: «технологічний парк - юридична особа або об'єднання на основі договору про спільну діяльність юридичних осіб (учасників), головним завданням яких є діяльність з виконання інвестиційних та інноваційних проектів, впровадження наукоємних розробок, високих технологій і виробництво конкурентоздатної на світових ринках продукції [10]. Найбільш повним визначенням, на погляд автора, є визначення, сформульоване у Міжвузівській науково-технічній програмі «Технопракі та інновації» [7].

Технопарк - це організація, що є юридичною особою або виконуюча за дорученням правомочності юридичної особи, що має тісні зв'язки з одним або кількома вищими навчальними закладами та науковими центрами, промисловими підприємствами, регіональними та місцевими органами влади та управління і здійснює діяльність, щодо формування сучасної інноваційного середовища з метою підтримки інноваційного підприємництва шляхом створення матеріально-технічної, соціально-культурної, сервісної, фінансової та іншої бази для ефективного становлення, розвитку, підтримки і підготовки до самостійної діяльності малих і середніх інноваційних підприємств, комерційного освоєння наукових знань, винаходів, ноу-хау і наукомістких технологій та передачу на ринок науково-технічної продукції з метою задоволення потреби в цій продукції регіону та країни». Останнє з наведених вище визначень інтегрує ознаки технопарків, висунуті у всіх попередніх визначеннях. У той же час, в даному визначенні підкреслюється, що однією з головних особливостей технопарку є формування їм середовища, в якому на практиці реалізуються основні ланки інноваційного циклу створення нововведень, тобто технопарк виконує функцію структури, що сполучає наукові дослідження, інноваційну діяльність і ринок нововведень у науково-технічній сфері. Проаналізувавши перелічені визначення, можна виділити загальні для всіх наведених характеристик технопарків ключові критерії:

* зв'язок, з одного боку, з вузом, державним науковим центром, ауковими організаціями, а з іншого боку- з промисловими підприємствами;

* підтримка малих і середніх наукомістких фірм;

* передача технологій і обмін знаннями;

* виробництво і комерційне освоєння нової продукції. На основі проведеного аналізу може бути зроблена спроба дати таке визначення технопарку, що враховує зазначені ключові напрямки його діяльності: Технопарк-це неформальна організаційно-економічна структура, що об'єднує вузи й організації, що здійснюють науково-дослідну, дослідно- конструкторську і виробничу діяльність, з метою прискорення просування розроблюваних ними товарів і послуг з інноваційного циклу від створення до комерціалізації. З визначення випливає, що функціонування технопарку будується на базі відносин купівлі-продажу об'єктів інтелектуальної власності та акціонерної власності, створюваної представниками науки і промисловості у вигляді спільних підприємств. Технопарк об'єднує як початківці компанії, так і фірми з налагодженим виробництвом і стабільної ринкової «нішею» і сприяє комерціалізації науково-технічної діяльності і прискорення просування нововведень у сферу матеріального виробництва. Саме цими головними критеріями і визначається сутність технопарку. Конкретизуємо поняття «технопарк» за допомогою їх класифікації. З точки зору різних підходів, існує кілька основних критеріїв класифікації технопарків:

* технологічна класифікація;

* класифікація, заснована на структурі управління;

* класифікація за наявності великомасштабних виробничих приміщень. Типи технопарків згідно технологічної класифікації:

* технопарки загального характеру - до даного типу технопарків відносяться організації, які не орієнтовані на виробництво інноваційної продукції;

* власне технологічні технопарки - технопарки, орієнтовані на виробництво інноваційної продукції. Типи технопарків згідно з класифікацією, що заснована на структурі управління:

* технопарки навколо промислових підприємств;

* технопарки, засновані на науковому або освітньому центрі;

* незалежні технопарки, що керуються незалежною компанією. Крім того, технопарками можуть надаватися інкубаційні послуги та приміщення, території для організації великих виробництв. Слід відмітити, що досить складно дати формальне визначення існуючих видів організаційно-правових форм існуючих у світі технопарків. Кожна інноваційна структура подібного роду утворюється з урахуванням специфічних умов, притаманних як окремим національним економікам, так і конкретним географічним регіонам. У цілому, аналізуючи світовий досвід організації технопарків ми можемо виділити три основні категорії активних учасників даного процесу: академічні/наукові установи, агентства з економічного розвитку, місцевий виконавчий орган. Рівень залучення кожного з перелічених учасників у процес створення та адміністрування технопарку зумовлює його форму організації. Вищий навчальний заклад або науково-дослідний центр як єдиний засновник. Дана форма організації рідко зустрічається на практиці, проте не є винятком. Організація технопарку університетом залежить значною мірою від наявності відповідної ділянки землі і фінансових коштів, достатніх для реалізації проекту. У цьому випадку організація управління різними процесами здійснюється повністю структурними підрозділами ВНЗ. Фінансування будівництва та діяльності парку, управління відбором клієнтів та контроль їх повсякденної діяльності здійснює фінансовий відділ ВНЗ. З-поміж керівників ВНЗ організують Правління наукового парку або Наглядову раду, завданнями яких є визначення стратегії діяльності наукового парку, вироблення інвестиційної політики і принципів відбору клієнтів, а також спостереження за ефективністю управління парком. Схема організації технопарків університетами часто використовується у Великобританії. В якості прикладів можна навести наукові парки Кембриджа, університету Херіот-Уатт, Едінбург, і Суррейского університету. Декілька засновників технопарку. Зазвичай науковий парк має кількох засновників. Їх кількість може варіюватися від 2 до 20. ВНЗ може виступати спільно з місцевою або регіональною адміністрацією, агентством з розвитку, державною або приватною ріелтерською компанією, банком, одним або кількома партнерами з промисловості. Внесок кожного із засновників залежить від його ресурсів і конкретних обставин, але зазвичай він полягає в наступному:

* ВНЗ - передача технологій, земля, оборотний капітал;

* місцева адміністрація - земля, інфраструктура, гранти;

* інститут розвитку - капіталовкладення, покриття операційних витрат;

* ріелторські фірми - капіталовкладення, управління нерухомістю;

* банк - капіталовкладення, фінансова експертиза, венчурний капітал;

* промислові підприємства - капіталовкладення, експертиза проектів. Така різноманітність вкладів наполягає на наявності між засновниками формальної угоди, в якої чітко визначаються права та обов'язки кожного з них. Такою угодою може бути установчий договір. В установчому договорі, уточнюються позиції, пов'язані з утворенням юридичної особи, яка буде володіти активами парку, а також відображаються інтереси кожного засновника і механізм розподілу прибутку. Нижче наведена схема організації парку, при взаємодії декількох учасників. Парк може мати зовсім іншу структуру, коли в якості основного інвестора виробничих будівель і споруд виступає національний або регіональний інститут розвитку, використовує свій досвід та ресурси для переобладнання приміщень відповідно до потреб парку та з метою формування його фізичної інфраструктури. У цьому випадку оперативне управління нерухомістю, передача технологій та організації системи послуг для клієнтів покладається на спеціально створену для управління парком компанію, залишив матеріальні активи у веденні інституту розвитку.

Такий підхід особливо виправдовує себе в тому випадку, якщо в завдання функціонування парку входить сприяння економічному і технологічному розвитку регіону. Він виявився прийнятним для деяких країн, що розвиваються. В цілому, наукові парки, які діють у формі товариств, спільних підприємств, акціонерних товариств виявилися життєздатними, але необхідно враховувати, що з часом інтереси і політика партнерів можуть змінитися. З урахуванням того, що науковий парк являє собою довгостроковий проект, його майбутнє повинно бути надійно захищене від будь-яких посягань за допомогою законодавчої бази. Вважається, що найкращим рішенням є створення фірми, що має статус юридичної особи, яка контролює активи парку.

Це дозволяє налагодити струнку систему прав і обов'язків. В даний час, на думку Ю. Шукшунова та А. Варюхи, можна виділити наступну узагальнену стандартну структуру технопарку, що складається з двох частин: 1. «Ядро» технопарку, яке представлене інкубатором бізнесу початківців малих інноваційних фірм, зрілими фірмами, що вийшли з інкубатора, але побажали залишитися на території технопарку, якщо у технопарку є така можливість, і фірмами, які перейшли в технопарк, наприклад, з університету, державного наукового центру, промислового підприємства, міста і т.д., а також дочірніми фірмами великих підприємств. 2. «Оболонки» технопарку, яка представлена фірмами сервісу, що потрібні для надання якісних послуг малим інноваційним фірмам, а також командою менеджерів технопарку. Таким чином, структура дослідницького парку являє собою дослідні підрозділи промислових компаній, що групуються навколо великих наукових центрів. Оскільки коло їх діяльності в основному обмежується лише наданням наукови послуг, а саме розробкою технічних нововведень, наступні стадії інноваційного процесу здійснюються найчастіше за межами дослідницьких парків, у зв'язку з цим наявність виробничих потужностей на території таких парків не передбачено.

Центром структури промислового парку є інкубатор бізнесу, що здійснює підтримку інноваційних фірм шляхом надання доступу до виробничих площах, навколо нього розташовуються фірми сервісу, що спеціалізуються на наданні деякого виду послуг. Науково-технічним та інноваційно-технологічним паркам властива структура, ядром якої є фірми, що спеціалізуються на впроваджувальної діяльності в галузі високих технологій. Їх оточують служби колективного користування, а також венчурні фонди. Відомі структури технопарків виходять з організаційної та територіальної концентрації необхідних інноваційних ресурсів (інтелектуальних, управлінських, виробничих, трудових, інформаційних і фінансових). Невід'ємною вимогою розвитку технопарків є існуючий науково- технічний потенціал, наявність кваліфікованої робочої сили та ринку венчурного капіталу, зручне економіко-географічне розташування.

Отже технопарки як економічне поняття віддзеркалюють суттєві зміни у соціально- економічних системах, що відбулися наприкінці ХХ ст. Ці зміни пов'язують із становленням інноваційної економіки, безпосередньо із наступними основними чинниками. 1. Переорієнтація діяльності університетів в бік комерціалізації знань, що зумовлено кризою фінансування університетської науки в розвинених країнах на початку 1980-х. В окремих країнах, зокрема США, були навіть прийняті законодавчі акти, що стимулюють університети патентувати результати своєї наукової діяльності. 2. Збільшення технологічної складності нових видів продукції, а також системна послідовність технологічних змін отримання нових знань з різних джерел і зокрема з центрів науки і освіти, якими в даний час є університети. 3. Зростання витрат на НДДКР в деяких галузях економіки, зокрема у фармації, робить за необхідне поширення замовлень на здійснення НДДКР в університетах, що призводить до загального зниження витрат. 4. Здійснення комерціалізації наукових розробок безпосередньо з дослідницьких лабораторій, що обумовлено технічними можливостями в області інформаційних технологій та біотехнологій. Комерційні розробки в області інформаційних технологій перестають бути прерогативою великих корпорацій і становлять основу розвитку багатьох підприємств малого та середнього бізнесу.

1.2 Роль технологічних парків у становленні та розвитку

В процесі розвитку інноваційного типу економіки в країні, технологічні парки значно посилюють конкурентоздатність країни на світовому рівні, переводять виробництво на новий тип, підвищують інноваційну складову в експорті продукції, що сприяє більш сталому розвитку всіх галузей економіки країни в цілому. При створенні технопарків було використано ідею комплексної організації власне наукомісткого виробництва з процессом виникненням нових технологій. Однією з основних задач при створенні технопарків є сприяння структурній переорієнтації економіки, можливість виконати поставлену мету дає максимальне зближення науки та виробництва. Проведений аналіз наукової літератури дозволяє виявити та узагальнити комплекс причин появи та розвитку наукових парків за кордоном: [8] 1. Вичерпання ресурсів розвитку промисловості, особливо обробної, яке ще більше поглибилось внаслідок зростання цін на нафту. Для багатьох розвинених країн стала очевидна стагнація та потреба в модернізації традиційних галузей важкої промисловості. Підвищення конкурентоспроможності та рентабельності цих галузей у першу чергу передбачало підвищення їх наукоємності при одночасному зниженні енергоємності, витрат праці та ресурсів. 2. Потреба в розвитку технологій та нових наукомістких галузей виробництва, створюваних на базі таких технологій, як електроніка, біотехнологія, спеціальна хімія , оптика, індустрія інформатизації та ін. 3. Бурхливе зростання парків пов'язане з виникненням в ряді країн (Німеччині, Нідерландах, Японії тощо) потреби в реконструкції деяких великих підприємств і створення на їх основі дрібних і середніх інноваційних компаній більш динамічного і гнучкого сектора економіки. 5. Популярність парків пояснюється також тим, що їх організація сприяє більш раціональному розміщенню продуктивних сил, зокрема, децентралізації 19 промисловості, вирівнюванню економічного рівня периферійних районів і центру. 6. Поширення технопарків за кордоном пов'язане з можливістю вирішити за їх допомогою дуже актуальну на сьогодні проблему реорганізації існуючої системи освіти - наближення до потреб розвитку сучасного наукомісткого виробництва. Невід'ємною вимогою розвитку технопарків є існуючий в країні науково- технічний потенціал, наявність висококваліфікованої робочої сили та ринку венчурного капіталу тощо. Взагалі для успішного створення технопарку в якості необхідних виділяються такі передумови:

* присутність в регіоні науково-дослідних установ високого класу;

* наявність кваліфікованих фахівців виробничої сфери, які мають досвід впровадження у практику нових технологій і створення нової техніки;

* можливість придбання або найму в оренду на пільгових умовах ділянок землі та виробничих приміщень;

* наявність технологічної інфраструктури, розвинутої індустрії ділових послуг;

* наявність ризикового капіталу [9]. Ми можемо відзначити, що в основу створення технологічних парків покладена координація діяльності та співробітництво таких головних ланок, як наука, вища школа, державний сектор, виробництво, приватні компанії, місцеві та регіональні органи управління. Доцільним вважається наголосити, що технологічні парки у високорозвинених країнах світу це, перш за все, інноваційні організації, що формуються навколо великих наукових центрів (університету, інституту). Тому у високорозвинених країнах світу технологічний парк -- це комплекс дослідних інститутів, лабораторій, дослідних заводів, створюваних на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою (лабораторні корпуси, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи транспортних та інших комунікацій, магазини, житлові приміщення) [10]. Технологічні парки у таких країнах є зонами економічної активності, які поєднують потенціал університетів, науково-дослідних структур, промислових та інфраструктурних організацій та сприяють функціонуванню інноваційної економіки. У своїй практичній діяльності вони спираються на результати наукових і технологічних досліджень та мають розгалужені зв'язки з промисловими підприємствами, дослідницькими установами як на загальнодержавному, регіональному, так і на міжнародному рівнях [11].

Технологічні парки у високорозвинених країнах світу виникають завдяки тим умовам, які створюються для їх функціонування -- від розробки нового виробу до його серійного виробництва. Як свідчать зарубіжні дослідження, парки у високорозвинених країнах світу бувають трьох типів: а) наукові парки у вузькому значенні, які займаються виключно дослідженнями; б) дослідницькі центри, в яких нововведення доводять до стадії технічного прототипу; в) інкубатори (у США) та інноваційні центри (у Західній Європі), в рамках яких університети "дають притулок" заново виникаючим компаніям, надаючи їм за помірну плату землю, лабораторне обладнання [12]. Більшість з цих організацій є юридичними особами, що засновані на базі провідних університетів, а потім об'єднувати на певній території наукові установи, промислові підприємства, різні маркетингові сервісні центри та інформаційні центри. У периферійних районах зі створенням технопарків відкриваються можливості реалізовувати в рамках технопарку повний інноваційний цикл. У цьому випадку функції технопарку можуть починатися проведенням досліджень і розробок, підготовкою кадрів і завершуватися серійним виробництвом. Головне призначення подібних технопарків - допомога підприємствам у вирішенні проблеми розміщення наукомісткого і високотехнологічного виробництва. Тому і розміри їх територій повинні бути на порядок більшими, ніж у центральних районах, а вимоги до інтенсивності використання міських земель - менш жорсткими. У межах міста технопарки в містобудівному відношенні становлять планово виражену частину міської території, яка має необхідну інфраструктуру, де сконцентровані наукові установи, організації з впровадження наукових розробок, підприємства наукомістких і високотехнологічних виробництв, установи, пов'язані з підготовкою та перепідготовкою кадрів.

При цьому територіальні параметри технопарків, що створюються, співвідношення між дослідницькою і виробничою функціями, обсягом і сферою кооперації можуть розрізнятися залежно від конкретної економічної ситуації в регіоні (місті). У центральних районах міста, де можливості регіонального розвитку лімітовані, функції технопарків доцільно обмежити наданням послуг з розробки та впровадження технічних і технологічних нововведень. Їх вирізняють незначні розміри (0,5-10 га) і достатньо висока інтенсивність використання території/більше 10 тис. м 2 сумарної площі приміщень на 1 га) [13]. На погляд економістів Є. Ахромкіна та Д. Клюшина, загальною рисою при створенні і розвитку технологічних парків у високорозвинених країнах світу є те, що в цьому процесі велика роль належить державі. Важко знайти такий технопарк, при створенні якого тією не використовувалась би державна допомога. Однак слід підкреслити, що технопарки відрізняються деякими особливостями участі держави в їх законодавчій, інформаційній та фінансовій підтримці. Економічна політика більшості високорозвинених країн світу по відношенню до технологічних парків включає такі види урядової підтримки: пільгове фінансування окремих проектів парків, надання субсидій, податкові та кредитні пільги, видача державних замовлень на інноваційну продукцію, пільговий механізм реєстрації та ін. У розвинених країнах технологічні та наукові парки відіграють важливу роль в розвитку інфраструктури науки й технологій. У більшості таких країн інноваційні центри були створені для поліпшення та налагодження процесу взаємодії між науково-технічним сектором і ринком, а також того щоб створити нові можливості для фінансування інноваційної науково-технічної діяльності.

Такі структури в розвинених країнах розглядаються як один з найбільш важливих та успішних інструментів інноваційної політики, орієнтованої на механізми поширення інновацій. При цьому робиться акцент на застосування існуючих ноу-хау й технологій у промисловості замість стимулювання розвитку більше складних досліджень. Стратегічний курс технопарків в інноваційній економіці заснований на їх потенційній здатності стимулювати та підтримувати інноваційних процес, прискорювати необхідний обмін технологіями (hardware) і інформацією (software) між різними елементами науково-технічної інфраструктури. Крім цього, технопарки також відіграють важливу роль у подоланні природних розбіжностей та комерційних бар'єрів, які завжди будуть існувати між дослідниками й підприємцями. Спектр послуг, надаваних інноваційними центрами Західної Європи, країн Азії та у США досить багатосторонній і починається, як правило, з рішення традиційних завдань, таких як передача технологій, і закінчується більше розвиненими послугами. Внаслідок проведеного дослідження діяльності технологічних парків, можна зробити висновок, що у більшості випадків технопарки надають цілком певний набір послуг:

* трансферт (передача) технологій.

* впровадження нових технологій і результатів досліджень із науково- технічного сектора в промисловість є традиційним завданням, а найчастіше й основним видом діяльності технопарків.

* допомога в бізнесі: комерційні компанії, що надають послуги по певних питаннях, пов'язаним з технологіями можна розглядати як спеціалізовані організації, що працюють у науково-технічному секторі.

* поширення технологій: означає передачу певних знань із дослідницьких інститутів групі МСП, що мають загальні потреби в технологіях (проекти, розраховані на багатьох користувачів).

* пошук технологій: укладається в дослідженні національного й міжнародного ринку з метою придбання перспективних технологій і комерційних можливостей, які можуть бути використані компаніями даного регіону. Це завдання часто виконується незалежно від конкретних запитів промисловості.

* патентування, ліцензування й фінансування. Багато технологічних та наукових парків надають малим і середнім підприємствам послуги, спрямовані на захист їхніх винаходів і право інтелектуальної власності, пов'язаної з патентуванням й одержанням ліцензії. Ця функція часто реалізується на національному рівні, де можна ефективно використати наявні бази даних.

* підвищення комерційної активності: інноваційний і технологічний менеджмент.

* розвиток нових видів діяльності й створення робочих місць.

* підтримка регіональних ініціатив [14]. Таким чином, внаслідок специфіки своєї діяльності й наявності широкого спектра контактів з регіональною промисловістю, парки відіграють важливу роль у реалізації багатьох комерційних ініціатив у своєму регіоні. Наприклад, оцінка регіональних планів технологічного розвитку, бізнес парків, мереж між науковими інститутами в регіонах, залучення іноземних капіталовкладень, проведення семінарів.

1.3 Технологічні парки в економічних системах: проблеми переходу на інноваційний тип розвитку

Слід зазначити, що сучасна ринкова економіка індустріально розвинених країн світу має у своєму розпорядженні велику іманентну можливість реалізації результатів наукових досліджень. Якщо проводити аналіз проблеми переходу країн із транзитивним типом розвитком на інноваційні засади, то на сьогодні їх головною проблемою є те, що інструментів для реалізації результатів досліджень вони в своєму розпорядженні майже не мають. Це пов'язано з тим, що в індустріальних країнах існує розвинена інноваційна система та інноваційна інфраструктура, також вони характеризуються високою інноваційною активністю підприємств, змушених в умовах жорсткої конкуренції постійно шукати шляхи до вдосконалення структури свого виробництва. Зазначимо, що інноваційна інфраструктура передбачає, в першу чергу, наявність у ній специфічних ринково-орієнтованих суб'єктів господарювання, найбільшого поширення серед яких набули технопарки. Класичне розуміння цілей і завдань їх організації робить їх функцій вельми важливими для держав з транзитивною економікою, які адаптують основні ідеї інноваційного розвитку індустріальних країн, тому що головним чинником сталого та динамічного розвитку суспільства країни є перехід до інноваційного шляху розвитку економіки, основними складовими якого є не лише та кількість інвестицій у технічну модернізацію економіки країни, наявність висококваліфікованих та підготовлених кадрів, високі показники ефективності праці, наявність високого науково-технічного та дослідницько-виробничого потенціалу економіки та її галузей, але й високий, постійно зростаючий рівень системи ефективності впровадження інновацій у всі сфери життя суспільства. Альтернативи інноваційному розвитку економіки не існує. Досвід розвинених країн - тому підтвердження. Сьогодні в промислово розвинених країнах світу основним чинником економічного росту стає не капітал і засоби виробництва, а знання та нові ідеї, які забезпечують випуск інтелектуальної, конкурентоздатної продукції високої якості. В даний час динамічний розвиток держав і висока якість життя населення забезпечуються саме інноваційно- інтелектуальним характером економіки [15]. Транзитивна економіка, притаманна ряду країн, робить їх залежною від кон'юнктури світових цін на сировину, а їх частка на світовому ринку наукомісткої продукції за різними оцінками мізерно мала, наприклад, у Росії лише 0,3%, України - 0,05%, при цьому частка США - 36%, Японії - 30%. [15].

Необхідність переходу до інноваційної політики та формування ринкової економіки політики викликана тим, що більшість виробництв в країнах із транзитивною економікою відносяться до третього і четвертого технологічного укладу, тобто технологій, створеним ще в середині минулого століття. Набагато рідше зустрічаються виробництва п'ятого укладу. У той же час в розвинених країнах активно здійснюється перехід до шостого технологічного укладу, тобто до ринку високотехнологічної продукції. Слід визнати, що сучасна економіка «транзитивних» країн орієнтована скоріше на відтворення в умовах уже сформованої технологічної структури, ніж на створення нової галузевої структури промисловості і перехід до нового технологічного укладу. Основу сучасної промисловості країн із транзитивною економікою складають підприємства та технології, створені ще за часів радянського періоду. Слід відзначити, що за останні роки можна спостерігати не лише значне погіршення технологічної структури, але й збільшення розриву у науково-технічному розвитку з провідними країнами світу. У даний час існує ряд реальних передумов для інноваційно- технологічного розвитку економіки країн із транзитивним типом, у т.ч.:

* в деяких сферах зберігся потужний науково-технічний потенціал;

* існує значний освітній потенціал;

* зберігається багаторівнева система освіти;

* існує забезпеченість різноманітними природними ресурсами [16]. Використання визначених переваг і потенціалу має сприяти створенню системи генерації знань, стимулювання ділової активності, які разом з менеджментом якості дозволять організувати виробництво конкурентоспроможних на світовому ринку товарів і послуг. Аналіз функціонування економіки країн із транзитивною економікою свідчить про неминучість переходу її розвитку на основі використання інновацій та нових технологій.

Потенціал не інноваційного типу розвитку близький до вичерпання, після чого неминуче скорочення експорту ресурсів, зниження рівня ВВП, погіршення доходів населення, зниження життєвого рівня, зростання бідності та інші негативні наслідки [17]. Інноваційний прорив, який необхідний економіці, можливий тільки на основі власної елементної бази п'ятого і шостого укладів. Головними складовими інноваційного розвитку є модернізація інноваційного потенціалу та створення необхідних організаційно-мотиваційних умов для прориву в новий стан. На перший план висувається завдання створення державою загальних умов розвитку підприємництва та інноваційної діяльності, створення середовища, яке стимулює інноваційний ризик, сприяє залученню приватного та іноземного капіталу у створення наукоємної продукції, стимулювання різних форм кооперації між державним, освітнім і підприємницьким секторами наукової та промислової діяльності.

Інноваційних шлях розвитку економіки передбачає зростання економіки переважно за рахунок впровадження досягнень науково-технічного потенціалу, який забезпечує довгострокове, стале економічне зростання за рахунок реалізації науково-технічних інновацій при значному збільшенні ефективності вкладення капіталу та зменшенні затрат праці, таким чином забезпечується інтенсивний шлях розвитку економіки країни. Дослідження останніх років свідчать, що інноваційна модель економіки має складний характер. Вона складається з багатьох елементів, які знаходяться в динамічному взаємозв'язку. Головними елементами інноваційної моделі є: система продукування наукових знань та інновацій; система освіти та підвищення кваліфікації; система комерціалізації наукових знань та інновацій; система використання інновацій; система управління і регулювання інноваційного розвитку економіки [17]. Кожна з наведених систем відіграє свою роль у функціонуванні інноваційної моделі, без жодної з них неможливо досягти позитивних результатів. Згідно з думкою Л.Мусіної, інноваційно-орієнтована економіка визначається низкою специфічних для неї рис, зокрема:

* чітко визначеною спрямованістю відтворювального процесу на досягнення високої технологічної конкурентоспроможності країни за рахунок наукових знань, технологій та інформації;

* наявністю соціально-економічної інфраструктури, відповідної завданням зростання технологічної конкурентоспроможності до рівня найбільш розвинутих країн світу;

* наявністю технологічного і виробничого потенціалу - матеріальних і людських ресурсів, здатних забезпечити випуск конкурентної високотехнологічної продукції;

* порівняно з традиційною економікою значно більш високими показниками економічної ефективності виробництва, які більш ніж на половину досягаються за рахунок інноваційних факторів. Для інноваційної моделі характерна переорієнтація державного впливу від прямого втручання в економічні процеси до переходу на більш ефективні методи опосередкованого впливу: створення умов для зростання ринкового попиту на інновації; сприяння розвитку конкурентного середовища; надання пріоритетної підтримки розвитку науки і освіти; забезпечення захисту інтелектуальної власності; забезпечення підвищення якості робочої сили та випереджальної динаміки зростання її вартості та ін. [17]. Успішно реалізований інноваційний розвиток економіки залежить від ефективної реалізації фундаментальних науково-технічних досліджень, розробки інновацій та впровадження їх у масове виробництво для насичення внутрішнього ринку країни та нарощування її експортного потенціалу, що є особливо актуальним в умовах перехідного періоду економіки. Інструментом реалізації таких завдань стає створення та функціонування технологічних парків. Природні ресурси не можуть сьогодні принести їх власникам нового статусу і забезпечити розвиток без звернення до технологій постіндустріальних країн. Використання передових зарубіжних технологій для переозброєння промисловості країн із транзитивною економікою та інших галузей економіки в багатьох випадках є ефективним і неминучим в умовах глобалізації та підвищення спеціалізації країни, сприяє зростанню продуктивності та конкурентоспроможності товарів.

Однак збереження такої тенденції не дозволяє вийти на передові технологічні рубежі, породжує залежність від імпорту технологій і готового технологічного обладнання, веде до зниження затребуваності власного науково-технічного потенціалу, зростання бар'єрів між наукою і виробництвом. Проблеми і принципи науково-технічного розвитку були сформульовані ще в роботах американського економіста Й. Шумпетера, який пов'язує якісне зростання економіки з інноваціями і виділяє кілька видів принципово нових комбінацій факторів виробництва: створення нового продукту, використання нової технології виробництва, використання нової організації виробництва, відкриття нових ринків збуту і джерел сировини. Постійні інновації є головним джерелом прибутку, не існує в ситуації простого відтворення (господарського кругообігу). У зв'язку з розробкою динамічної моделі економічного розвитку Й.Шумпетер ввів поняття 29 «ефективної конкуренції» та «ефективної монополії», зв'язавши їх з процесом нововведень і функцією підприємництва. У другій половині XX століття його розробки були реалізовані в державній політиці ряду розвинених країн. Традиційне господарське зростання не здатне змінити положення країни в системі світового поділу праці та забезпечити її стабільний і комплексний прогрес, а виробництво і застосування знань робить можливим швидкий економічний розвиток при відносно низьких темпах зростання матеріального виробництва. На сьогодні у країн із перехідним типом економіки існує проблема обмеженості числа та інструментів впливу на інноваційну активність, що робить необхідним концентрацію інтелектуального капіталу і формування точок росту інноваційної економіки по всьому циклу: від виникнення ідеї до промислової реалізації.

Такий організаційною формою є технопарки. Технопарки створюються для надання широкого спектру послуг з підтримки інноваційного підприємництва шляхом розвитку матеріально-технічної, соціально-культурної, інформаційної та фінансової бази його становлення. Проблему створення та розвитку технопарків в умовах транзитивних держав розглядало багато вітчизняних та зарубіжних науковців, серед яких найбільш відомими є А.Гальчинський, В.Яковенко, Д.Стеченко, Т.Кадзума та інші. Наприклад Д.Стеченко характеризує процес створення та розвитку технопарків в Україні, доходить висновку, що впровадження таких структур є важливим при проведенні ринкових реформ та наполягає на їх побудові за модульним принципом [18]. В.Яковенко наголошує на тому, що серед багатьох напрямків діяльності технопарків, підприємницька є найбільш важливою, бо динаміка її розвитку є найбільш прискореною [19].