Технополіси як стимулятор оздоровлення регіонів

Т.Кадзума розглядає в своїй науковій роботі «гологічні структури», які дозволили економіці Японії вийти на новий, високий рівень розвитку, таким чином вона випередила інші розвинуті країни, такі структури теж є за своєю суттю технопарками та досвід яких потрібно адаптувати до умов транзитивних 30 економік [20]. Науковець А. Гальчинський наголошує, що для розвитку економіки потрібно створювати та розвивати технопарки та технополіси, що мають створювати інноваційні технології. [19] Ми вважаємо, що саме технопарки можуть підтримувати компанії на різних стадіях розвитку. На одному полюсі розташовуються бізнес-інкубатори, що підтримують виключно старт-апи і спін-оффи (університетські старт-апи), а на іншому полюсі -комерційні підприємства, надають офісні приміщення транснаціональним корпораціям. Цільові партнери технопарків - технологічні, консалтингові та інноваційні компанії, що працюють в таких галузях, як інформаційні технології, телекомунікації, професійні послуги в сфері ІТ, мета діяльності яких - створення і випуск високотехнологічних послуг і продуктів, розробка інноваційних продуктів. Технопарки розглядаються нами в якості зон формування кластерів розробки і виробництва конкурентоспроможної високотехнологічної продукції. Створення сприятливих умов для інновацій, максимальне зниження трансакційних витрат за рахунок розташування всіх учасників на одній компактній майданчику з високою концентрацією кадрів різного профілю є основною метою технопарку як інноваційної інфраструктури, яка є необхідно.

Складової політики держави при переході із транзитивного типу економічного розвитку до розвинутої ринкової економіки. На практиці існує два основних шляхи формування та розвитку інноваційного процесу: від попиту і потреб виробництва до досліджень і розробок; від результатів НДДКР до створення нових видів продукції і виробництв. Перший шлях стимулюється попитом з боку виробників товарів та послуг і служить відповіддю на конкурентні виклики в промисловому секторі. Другий шлях заснований на генеруванні розробниками нововведень, створених за власною ініціативою з перспективою комерційного застосування і створення принципово нових виробництв.

Сьогодні промислові підприємства країн із транзитивною економікою відрізняються вкрай низькою інноваційною активністю. У їх витратах домінують витрати на нове обладнання при низькому попиті на дослідження і розробки. Відсутність попиту національної економіки на інновації не дозволяє запустити і підтримувати механізм переходу до інноваційного розвитку. З цієї причини капіталізація високого інтелектуального ресурсу нерідко здійснюється поза межами країни, а значні кошти підприємницького сектора виключаються з процесів відтворення вітчизняного сектору НДДКР і спрямовуються на закупівлю імпортних технологій. Викладені обставини вимагають посилення державного впливу на організацію та напрямки розвитку інноваційного процесу. У зв'язку з цим принципово важливим завданням є приведення системи організації та діяльності технопарків у відповідність з пріоритетними напрямками, концентрація їх інтелектуальних і організаційних ресурсів на критичних технологіях.

Незалежно від форм організації успішно функціонуючий технопарк може внести істотний внесок в економіку регіону країни за рахунок: стимулювання економічного зростання регіону; диверсифікації місцевої економіки, що робить її більш стійкою; розвитку успішних компаній малого та середнього бізнесу; збільшення доходів місцевого бюджету. Слід зазначити, що в сучасних умовах основним завданням технопарку є реалізація інтеграційних механізмів взаємодії освіти - науки - виробництва - влади і споживачів (по ланцюгу «прикладні дослідження - дослідно- конструкторські розробки-виробництво») для ефективної комерціалізації результатів наукових досліджень в інтересах соціально-економічного розвитку регіонів і країни в цілому.

Надаючи сприяння передачі технологій в економіку, технопарк виконує функцію підсилювача впливу, наприклад, університету або наукового центру на економічний і соціальний розвиток регіону чи міста. Крім того, технологічний парк дозволяє вирішити такі завдання як прищеплення культури підприємництва в сфері науки і техніки в університетах, наукових центрах тощо; поява нових видів виробництв, структурної перебудови та економічного відродження регіонів, створення нових робочих місць, залучення фахівців та інвестицій з інших регіонів. Таким, чином слід відзначити, що старт технологічної модернізації країн із транзитивною економікою може бути реалізований в рамках оптимізаційної стратегії, суть якої полягає у вдосконаленні наявного промислового потенціалу і облаштуванні діючих виробництв, що можливо шляхом створення технологічних, наукових та дослідницьких парків. Представляється перспективним перехід від протиставлення інтелектуального та ресурсного потенціалу до їх інтеграції з постановкою нової геоекономічної цілі: змінити роль постачальника ресурсів на постачальника технологій. Успіхи оптимізаційної стратегії можуть бути в подальшому розвинені в інноваційну стратегію розвитку економіки. Аналіз світового досвіду використання науково-технічного потенціалу для підвищення конкурентоспроможності економіки країни, показують перспективність створення інноваційних структур типу технопарків, технополісів, як основи формування центрів нових економічних відносин, які реалізують переваги ринкової економіки. Технопарки дозволяють сформувати таке економічне середовище, що забезпечує сталий розвиток науково-технологічного і виробничого підприємництва, створення нових малих і середніх підприємств, розробку, виробництво і постачання на вітчизняний та зарубіжний ринки конкурентоспроможної продукції, що сприяє розвитку сталої ринкової економіки.

Розділ 2. Технопаркові структури в розвинутих економічних системах

2.1 Технологічні парки в США

Сполучені Штати Америки раніше за інших вступили в сучасний етап науково-технічної революції з усіма економічними і соціальними змінами, характерними для переходу до постіндустріального або інформаційного суспільства. Незаперечним є той факт, що створені у Каліфорнії та Північній Кароліні наукові та технологічні парки значною мірою сприяли перетворенню відсталих сільськогосподарських регіонів у технологічно найрозвинутіші, з найвищим рівнем життя в країні. Одним з основних стимулів розвитку технопарків США стала податкова політика держави. Так, тривалий час діяли законодавчо закріплені норми повного звільнення малого (венчурного) бізнесу від сплати будь-яких податків на 5-10 років. З 1954р. в законодавстві існує приховане стимулювання проведення НДДКР у приватному секторі шляхом надання права вибору між віднесенням витрат на НДДКР в якості витрат і записом їх в актив. У наступні десятиліття число технополісів в США інтенсивно зростає. Ініціаторами їх створення стають університети, великі корпорації, а з початку 70-х - адміністрації штатів. Переосмислення ролі штатів і державних інститутів в економічному розвитку містило в собі два основних елементи: створення базових передумов підвищення підприємницької активності і зусилля по поліпшенню клімату ведення бізнесу. Здійснено податкова реформа: систематичне зниження податкового навантаження, нова система податкових кредитів - інвестиції у створення нових підприємств, купівлю та лізинг устаткування, дозволяли претендувати на податковий кредит. У 80-і рр.. в США введена спеціальна податкова пільга, стимулююча нарощування ініціативи і зусиль компаній у сфері НДДКР, що отримала назву «податковий кредит на приріст НДДКР». Дана знижка (20%) представляє собою відрахування із податку на прибуток додаткових витрат на НДДКР порівняно з відповідними середньорічними витратами за попередній (базовий) період; організаційна реформа взаємодії держави і галузей економіки, головною метою якої стала максимальна орієнтація роботи системи держустанов на потреби галузей і ринків. Створення та розвиток технопарків США тісно пов'язане з реалізацією техніці-економічного розвитку штатів. За даними обстеження Управління з оцінки технологій (1983г.) подібні програми реалізовувалися в 22 штатах. До 1988р. 45 штатів (із загального числа 50) реалізовували близько 500 програм техніко-економічного розвитку [128]. Американська модель створення технологічних парків визначається як функціонально-планувальна структура з єдиною системою обслуговування інноваційних підприємств. Ступінь розвитку структури визначається рівнем обслуговування та територіальними межами (площею), можливостями технічної бази технопарку, якістю і щільністю забудови і так далі. 35 Перший технопарк з'явився як результат реалізації взаємодії кількох економічних, соціальних і територіальних умов, таких як:

* потреба суспільства в реалізації технологічних інновацій;

* висока вартість на землю в центральних районах і низька на околиці, де розташовувався кампус університету зі значними незайнятими територіями;

* ведення університетом наукових досліджень фінансуються державою [46]. В результаті, університет став здавати свої порожні землі в оренду за недорогу ціну інноваційним компаніям, які частково залучалися для розробки спільних технологій разом з університетом. Територіальна близькість і соціальні зв'язки між співробітниками компаній і університету (багато викладачів і студенти працювали в інноваційних компаніях) сприяли формуванню унікальної середовища, що отримала назву - технопарк. Серед елементів, що визначили передумови ефективного створення технопарків у США, слід відзначити:

* національну інноваційну систему, що включає конкурентні фірми і розвинуте конкурентне середовище,

* ефективну систему освіти, розвинуті дослідницькі університети,

* розвинуту систему прав власності,

* наявність ринку капіталів, який включає венчурний капітал [32]. Як видно з рисунку, технопарк у своєму складі має певну територію, на якій функціонують інноваційні компанії, які займаються розробкою нової продукції. В межах виробничо-складської зони відбувається власне вироблення продукції та її зберігання. Університет здійснює сумісні із компаніями розробки та надає консультації. Кінцевим результатом є реалізація нових товарів або технологій, продаж патентів та ліцензій на використання розробок. Американська архітектурно-організаційна модель технопарку виникла першою, суть її полягає, в основному, в тому, що університет надає в оренду свої площі і лабораторії наукомістким фірмам, надаючи їм простий сервіс. Незважаючи на те, що надана схема організації технопарку найбільш проста і не надає вигод, що притаманні більш складним функціонально-планувальним ТЕХНОПАРК Виробничо-складська зона Територія для розміщення інноваційних компаній Транспортний зв'язок Університет Нові технології, товари, інтелектуальна власність 37 рішенням, в ній вже проявляються позитивні синергетичні ефекти.

У даному випадку, розглядаючи технопарк і університет як систему, можна простежити зростання загальної ефективності, що перевищує суму ефективностей всіх вхідних в систему елементів. Тобто показники рівня освітніх послуг, наукової діяльності, соціальної активності університету, як і економіки та конкурентоспроможності компаній технопарку, значно вище при об'єднанні їх в єдину структуру, ніж при їх відокремленому функціонуванні. Зібрані в єдиний комплекс високотехнологічні компанії і університет як постачальник технологій створюють загальну інноваційну інфраструктуру. У процесі свого розвитку технопарки США отримують різного роду державну підтримку, фінансування їх діяльності здійснюється за рахунок фондів, створених університетами та благодійними організаціями, місцевими муніципалітетами, федеральними відомствами та міністерствами, промисловими фірмами, а також за рахунок власних коштів. Фірми, що знаходяться в технопарках, отримують значні кошти та здійснення ризикованих проектів при укладанні федеральних контрактів. Інфраструктурне облаштування території технопарків здійснюється за підтримки федерального і місцевих бюджетів. Деякі з технопарків функціонують на прибутковій основі, інші є неприбутковими організаціями. Всім технопаркам США притаманна характерна риса, пов'язана з виконанням цільової установки: надання допомоги на пільгових умовах венчурним компаніям, окремим винахідникам і вченим, які розробляють нові види продукції і нові технології (надання в оренду виробничих і конторських приміщень, лабораторного обладнання, консультативних послуг, здійснення технологічної експертизи індивідуальних винаходів, складання бізнес-планів, сприяння в отриманні позик у Адміністрації у справах малого бізнесу та інше).

Значну економію коштів фірмам, що входять до складу технопарку, дає користування його централізованими службами: секретарськими послугами, комп'ютерною технікою та програмним забезпеченням, науково- 38 експериментальними лабораторіями, копіювальною технікою, бібліотеками та довідково-бібліографічної службою. Головна вимога, яку висувають керівництва технопарків фірмам, складається у веденні НДР в області високотехнологічних виробництв і відповідність спеціалізації технопарків на пріоритетних напрямах досліджень, що проводяться в базовому ВНЗ. У рамках технопарку дозволяються всі види діяльності, наукової та адміністративної, які прямо або побічно пов'язані з дослідженнями та розробками і фінансуються в основному за рахунок венчурного капіталу. Ще однією характерною рисою діяльності технопарків є їх співпраця з промисловими компаніями, які отримують доступ до університетських ресурсів. Університет, як основний підрозділ технопарку, отримує можливість безпосередньо брати участь у реалізації результатів досліджень, використовувати сучасне дослідницьке устаткування, залучати фахівців з промисловості в якості лекторів, забезпечувати додатковими заробітками співробітників університету. Часто на території технопарку створюється промислове виробництво для випуску дослідних партій продукції, які стали результатом досліджень, виконаних в технопарку. Особливістю технопарків США є широке поширення їх об'єднань у науково-технічні комплекси. Найбільш відомими з регіональних агломерацій технопарків є Силіконова долина, «Шосе-128», «Трикутний дослідний парк».

Ці зони, що включають міста з населенням у кілька мільйонів осіб, унікальні з точки зору виняткової концентрації дослідних лабораторій і підприємств ключових галузей промисловості. Ці технопарки стали моделями для створення подібних структур не тільки в інших районах США («Силіконовий рукав» (штат Луїзіана), «Силіконовий ліс» (Портленд), «Силіконові передгір'я» (Сакраменто), «Коридор технології» (Арканзас), «Долина роботів» (Флорида), але і в інших країнах. Перший у світі технопарк «Силіконова долина» у США створено ще у 50-х роках ХХ століття для комерціалізації розробок Стенфордського університету (Каліфорнія) з метою розвитку мікроелектроніки у взаємодії з 39 підприємством-лідером у цій галузі «Hewlett Packard». На сьогодні він демонструє динамічні темпи розвитку[42]. Стенфордський дослідницький парк фактично є науково-промисловою агломерацією, у науково-виробничій сфері тут зайнято понад 2,5 млн. працівників.

Головною особливістю парку є його різноманітна промисловість: 29% орендарів спеціалізуються в галузі наук про життя, 21% в області інформаційних технологій, 13% в матеріалах науки і техніки, 15% в ділових і професійних послугах і 11% у наукових асоціаціях, фондах та інститутах . Це не завжди було так: раніше у парку домінували кілька великих компаній. Це найбільший в США і найвідоміший у світі технопарк, який виробляє 20% світового обсягу коштів обчислювальної техніки і комп'ютерів. За оцінками різних експертів, тут зосереджено 15% промислового і 30% конструкторського потенціалу всієї світової інформатики. За 50 років свого існування Силіконова долина показала себе однією з найбільш ефективних техніко-впроваджувальних зон світу. Багато які з заснованих у парку фірм 40 перетворилися пізніше у великі транснаціональні корпорації. З боку уряду надається підтримка у вигляді надання податкових пільг інноваційним компаніям технопарку, державних замовлень, створення венчурних фондів тощо. Наступним крупним технологічним парком є Дослідницький фонд Пердью, він розташований на 725 акрах недалеко від головного кампусу в Уест- Лафайетт, штат Індіана. Місії парку - це підготовка і розширення можливостей студентів і викладачів у розробці та комерціалізації технологій, необхідних для допомоги економіці Індіани. Можливості парку включають в себе використання спеціалізовані лабораторії, професійні конференц-зали, доступ до технічної оснащеності Університету Пердью. Особливості дослідницького парку Пердью включають в себе: найбільшу програму технології інкубації в США, 147 компаній, 57 підприємств інкубатора, майже 100 високотехнологічних фірм і організацій, 2800 співробітників, 121 млн. дол., інвестованого венчурного капіталу. Дослідницький парк Пердью є першим сертифікованим державним технологічним парком. «Шосе -128» - також один з найстаріших і відомих технопарків США.

Спеціалізацією «Шосе 128» є електронна промисловість. Контакти місцевих університетів (Массачусетський, Гарвардський) з промисловістю широкі та інтенсивні і реалізуються в традиційних для США формах: контрактні дослідження, консультації, продаж університетами ліцензій промисловим фірмам. Тут засновано понад 4000 фірм. До 1980р. в наукомісткому виробництві та обслуговуванні було зайнято 250 тис. чол. (33% зайнятих у виробництві жителів штату) [32]. Економічний спад спровокував корегування поглядів уряду штату на економічний розвиток регіону. Однією з головних причин подолання кризи стала активна політика штату початку 90-х рр., спрямована на переорієнтацію економіки на високі технології. Рамкові умови державної політики були закладені в програмі «Вибір на користь конкурентоспроможності» (відповідальний орган - Департамент економічного розвитку Массачусетса). Створено Массачусетський Офіс з розвитку бізнесу для вирішення максимально широкого спектру проблем високотехнологічних галузей, який реалізує Програму галузевих фахівців - робота фахівця в адміністрації штату.

Компанія точно знає свого фахівця, який курирує всі питання державної участі, починаючи від дозволу на професійну діяльність, податкових кредитів, до державних гарантій щодо залучення зовнішніх кредитів. Фахівці, що відповідають за розвиток кожної з галузей, працюють виключно на основі короткострокових контрактів, а праця їх оплачується порівну державою та відповідними галузевими асоціаціями на рівні 100 тис. дол. на рік. Спостерігається посилення ролі приватного сектора у прийнятті рішень про інвестування за рахунок широкого використання приватно-державних агентств (ПДА), які об'єднують приватні і державні ресурси на паритетних засадах, діяльність значного числа яких курирує Департамент економічного розвитку. Одне з таких агентств керує так званим Фондом розвитку технологій, заснованим з державною участю (перший внесок у 15 млн. дол.) і орієнтованим на надання гарантій по кредитах високотехнологічним компаніям (до 5 млн. дол. на строк до 10 років). Загальний обсяг Фонду становить 50 млн. дол. Ще одним ПДА контролюється Массачусетська корпорація технологічного розвитку, яка по суті є венчурним фондом, створеним штатом, що вкладає гроші в ранні стадії розвитку бізнесу. Поріг фінансування типового проекту від 100 до 500 тис. дол. (співвідношення державного і приватного капіталу 1:3 - 1:5). Корпорація інвестує тільки в високотехнологічні компанії, чий стабільний розвиток створить значну кількість робочих місць. Також існує спеціальна державна програма «Федеральне партнерство розширення виробництва», спрямована на поширення високих технологій в традиційних галузях. Досвід «Шосе -128» демонструє надзвичайно цікавий варіант реагування на кризові явища в масштабах регіону та їх комплексне подолання. «Трикутний дослідний парк» - третій з американських регіонів науки.

Його поява стала результатом планомірної і досить наполегливою спроби відтворити на новому місці штучно ті процеси, які спостерігалися в Массачусетсі та Північної Каліфорнії як природний результат розвитку ринкової економіки даних територій. Технопарк був організований у 1959р. з ініціативи губернатора штату за участю університетів - Північнокаролінского, Північнокаролінского державного і університету Дьюка. На зміцнення університетів штату були виділені значні суми з місцевого бюджету, але основна ставка робилася на залучення великих НДЦ і високотехнологічних фірм шляхом надання податкових пільг, кредитів на вигідних умовах та інших преференцій. До середини 80-х рр. кількість робочих місць, створених Північнокаролінскім парком, досягло 27000, кількість фірм парку - 40 [24].

У рамках технопарку діють 5 видів податкових пільг, що сприяють промисловому зростанню, 14 різних видів допомоги промисловим фірмам (у проведенні НДДКР, навчання та перекваліфікації персоналу, участі в конкурсах на отримання державних контрактів, будівництві споруд, придбанні модернізованого обладнання), інформаційний центр, 5 інкубаторів [27]. Використання в США концепції розвитку технопарків можна також проілюструвати на прикладі м. Сан-Антоніо в штаті Техас, де взаємодіють 7 основних «сегментів»: університет, великі наукомісткі компанії, уряд штату, місцева влада, федеральний уряд, громадські групи підтримки. Спеціалізація парку - медичні прилади та інструменти, біотехнології, спеціальна обчислювальна апаратура. Академічний сегмент (ядро) представлений двома великими приватними науковими організаціями (Південно-Західний фонд біомедичних досліджень і Південно-Західний дослідний інститут), а також низкою університетів і коледжів (Техаський університет Сан-Антоніо і його Медичний науковий центр). У технопарку Сан-Антоніо чітко простежується ланцюжок - від інкубатора і технопарку - до регіону науки. Уряд штату сприяє розвитку т двома шляхами: фінансовою підтримкою університетів і прийняттям законів штату, які сприяють розвитку промисловості та економіки в цілому.

Діють шість видів фінансової допомоги інноваційним підприємствам, п'ять видів податкових пільг (наприклад, звільнення від місцевого прибуткового податку), фонд венчурного капіталу, програма розвитку інкубаторів. Слід відмітити заснований в 2002 році, парк «Діскавері» - це мережа комплексних науково-дослідних центрів, які призначені для великомасштабних, міждисциплінарних досліджень. Парк «Діскавері» складається з 11 основних центрів, які, як очікується, будуть мати довгу або навіть невизначену тривалість життя і зосереджують увагу на дослідженнях у біологічних науках, нанотехнологіях, передових виробництвах, енергетиці, онкології та медичній техніці. Парк «Діскавері» має також проектні центри. Вони будуть мати міждисциплінарний характер. З моменту свого заснування в 2002 році фінансування для парку виросло до більш ніж 50 мільйонів дол. у 2009 році і зараз представляє значну частину портфелю досліджень університету.

Основна мета парку «Діскавері» - відкриття і розвиток нових компаній. Це сприяло відкриттю 24 фірм [28]. Надалі відмітимо діяльність парку «Дослідницький трикутник», розташованого в Північній Кароліні, він є успішним прикладом того, як науково-дослідний парк може змінити економічну ситуацію в регіоні, який зіткнувся з економічним спадом і скороченням робочих місць у зв'язку зі зменшенням концентрації виробництва. Слід зазначити, що зростання доходів на душу населення в Ролі-Кері та Даремі був набагато нижче середнього державного та середнього національного показників до формування парку. На противагу цьому дохід на душу населення в регіоні сьогодні значно перевищує середній показник по США і набагато перевищує середній показник по Північній Кароліні. Зростання зайнятості в «Дослідницькому трикутнику» розпочався в середині 1960-х, час, коли менш ніж 12% робочих місць в регіоні було зайнято у високотехнологічних галузях. Після того, як зайнятість повільно досягла 10000 робочих місць у 1970-х роках, її рівень швидко зростав протягом 1980-х років і з тих пір продовжує зростати. «Дослідницький трикутник» це приклад регіональної ініціативи, підкріпленої довгостроковими зобов'язаннями по ресурсах (активами) і відсотками, ефективним керівництвом, і, перш за все, скоординованим ефективним державно-приватним партнерством, він є моделлю для зусиль багатьох країн зі створення динамічних нових фірм, які забезпечать зростання і робочі місця в майбутньому. Слід відзначити, що особливістю американських технопарків є їх тісний зв'язок з університетами і державними дослідницькими центрами. При цьому використовується декілька моделей взаємовідносин, коли університети створюють технопарк як свій внутрішній структурний підрозділ, самостійну структуру, як спільне підприємство разом із державною (урядовою структурою), підписують контракти з виконавцями проектів.

Таким чином, аналіз створення та розвитку провідних технопаркових структур США, дозволяє зробити висновок про досить сильну державну підтримку технопарків країни, що виражається в прямих субсидії, наданні податкових, амортизаційних та інших видів пільг компаніям технопарків, створенні регіональних венчурних фондів, наданні гарантій за кредитами, прийнятті законів, що стимулюють діяльність технопарків, формуванні держзамовлень на інноваційні розробки. В останні роки процес створення технопарків в США дещо сповільнився. Спостерігається не стільки утворення нових технопарків, скільки активізація діяльності існуючих: поліпшення системи управління, звуження спеціалізації, поглиблення співпраці з промисловими фірмами, організація широких рекламних кампаній. Урядові організації і великі приватні компанії збільшують асигнування на допомогу молодим фірмам, створюваним на території технопарку. Всі ці та інші чинники сприяють зростанню ефективності діяльності багатьох технопарків, підвищення їх ролі як сполучної ланки між наукою і виробництвом, зростанню наукоємності виробництва. Американський досвід розвитку технопарків зробив і продовжує робити сильний вплив на розвиток цих структур в інших країнах світу. Більш ніж 50-річний досвід США у створенні й функціонуванні технопарків, як і американської системи комерціалізації технологій у цілому, є найбільш досконалим. Американська концепція технопарків широко використовується, з урахуванням місцевих особливостей, як базова модель створення технопарків в усьому світі.

2.2 Досвід технополісів Японії та Китаю

Японська модель науково-впроваджувальних територій передбачає будівництво нових міст, так званих «технополісів». Вони зосереджують наукові дослідження в передових галузях, забезпечують безперервне відтворення інновацій, з'єднання фундаментальних наукових досліджень і прикладних розробок, впровадження їх у практику. Тим самим, вони є інтенсивною формою інтеграції науки і виробництва. Саме слово «технополіс» було введено в Японії в 1980 році і символізує синтез двох важливих ідей, що лежать в основі промислової стратегії Японії. Перша ідея («технологія») полягає в модернізації галузей японської промисловості на основі нових технологій. Друга ідея («поліс») сходить до грецьких античних міст-держав, які були засновані на рівновазі між приватною промисловістю, визнаними суспільством ідеями та громадськістю [18]. Умовами отримання статусу технополісу виступали такі вимоги як наявність у місті університету та висока ступінь розвитку транспортної інфраструктури. На відміну від американської «Силіконової долини», концепція японських технополісів висуває більш збалансований підхід до розвитку наукомісткої технології. Не обмежуючись упором лише на технологію, вона пропонувала створення абсолютно нових наукоградів, заповнених дослідними і технологічними центрами, новими університетами, житловими масивами, парками і установами культури. Всі вони задовольняють декільком необхідним критеріям:

* вони розташовані не далі, ніж в 30 хвилинах від своїх "міст-батьків" (з населенням не менше 200 тисяч чоловік) і в межах одного дня від Токіо, Нагоя або Осаки;

* займають площу меншу або рівну 500 квадратним милям;

* мають збалансований набір сучасних науково-промислових комплексів, університетів і дослідницьких інститутів у поєднанні зі зручними для життя районами, оснащеними культурною і рекреаційною інфраструктурою [17]. Таким чином, японська модель характеризується високим ступенем взаємозалежності всіх складових частин технополісу (університету, науково- дослідницьких організацій, технологічного парку), крім того, міські органи самоврядування є частиною технополісу та контролюють весь процес створення та комерціалізації наукових розробок. ТЕХНОПОЛІС Науково- виробничі та промислові Транспортно- логістичні комплекси Високотех- нологічна продукція Крупний технопарк Університет Науково- дослідницьк і організації, філії ВНЗ Міська інфраструктура Інноваційні компанії Нові інноваційні компанії У цілому практично всі японські технополіси, як повністю сформовані так і ті, що перебувають у стадії становлення, функціонують цілком успішно. Зони цих технополісів складаються з трьох взаємопов'язаних районів:

* наукового містечка з університетів, державних дослідницьких інститутів і лабораторій науково-дослідних розробок корпорацій;

* промислової зони, де розташовані фабрики, розподільні центри та контори;

* житлових кварталів [18]. Надалі ідеї технополісів і активної участі держави в їх будівництві та функціонуванні поширилися по всьому азіатському регіону. Особливо активно великі технопарки і технополіси почали створювати в Китаї, Індії, Малайзії, Сінгапурі. Міністерство економіки Японії, при проведення аналізу розвитку світової економіки, констатувало, що країни, які вибрали інновацію як головну стратегію розвитку, успішно подолали кризу перехідного періоду від ери індустріальної до ери інформаційної. Таким чином, провідні японські інноваційні структури - це великі об'єднання-технополіси, спонсором яких виступає держава. Наприклад, у технополіс «Цукуба» входить 3 технопарки, понад 50 державних дослідних інститутів, на які витрачається близько половини національного бюджету НДР. У Японії за підтримки уряду з 1984 р. активно реалізується довгострокова програма «Технополіс» зі створення в малих містах країни 26 зон новітніх технологій, метою діяльності яких є вихід економіки на черговий щабель технологічного піднесення, а також стимулювання соціального розвитку периферійних префектур. Серед цих структур домінує саме технополіс «Цукуба», який створено на початку 70-х років на базі спланованої акції одночасного «трансплантування» найкращих наукових центрів країни до єдиного субрегіону. Він включає близько 50 державних НДІ, на які припадає 64 майже половина Національного бюджету на НДР. Подібною є структура технополіса «Кіото». Юридичною підставою для створення технополісів став прийнятий ще у 1983 р. японським парламентом Закон «Про прискорення регіонального розвитку на основі високотехнологічних промислових комплексів». Протягом 1984 р. урядом було офіційно зареєстровано 14, а до липня 1988 р. ще 10 таких комплексів. Тут створюються й розвиваються наукомісткі технології і виробництва, що визначають військову й економічну могутність Японії, а саме: авіабудування; випуск апаратури для космічних досліджень; виробництво приладів і волокон, матеріалів із заздалегідь заданими властивостями, що створюються на основі біотехнологій, медичної електронної техніки, промислових роботів, інтегральних схем, ЕОМ; розробка математичного забезпечення ЕОМ і пристроїв для редагування текстів і перекладання їх на іноземні мови; виготовлення фармацевтичних препаратів і медичного інструменту тощо. Технополіси, відповідно до законодавства, передбачалося створювати в районах зі слабким розвитком наукомістких виробництв, але за умови, що в регіоні є університети. Саме місцевим університетам приділяється вирішальна роль у здійсненні й координації наукових розробок, насичення зони технополіса кваліфікованими фахівцями і дослідниками. Як вже було зазначено, всі підприємства, науково-дослідні інститути, культурно-побутові установи мають розташовуватися неподалік від центру міста: дорога до них не повинна забирати більше, ніж 30 хвилин. Обов'язковою умовою ефективної взаємодії всіх наукових установ і компаній у регіоні є оперативний обмін інформацією.

У кожному технополісі під керівництвом місцевої влади розроблено плани розвитку, утворено координаційні центри й органи сприяння, до складу яких входять вчені, викладачі, архітектори, представники різних груп населення; визначені підприємств, які є технічними лідерами й компанії, що готові реалізувати програму розвитку технополіса. Крім того, план передбачає домовленість із національними банками про виділення пільгових кредитів. Законом про технополіси передбачені значні пільги для учасників проектів, спрямовані на заохочення розвитку наукомістких галузей промисловості. Протягом п'яти років від моменту прийняття програми в галузях високої технології діє система прискореної амортизації, що дає компаніям змогу списувати за перший рік до 30 % вартості устаткування і 15 % вартості будинків і споруд. Таким чином, уряд надає субсидії на дослідницьку діяльність у технополісах, приймаючи на себе до третини витрат з організації лабораторіями спільних НДДКР у галузі новітніх технологій і розробок нової техніки. На відміну від американської концепції, концепція японських технополісів висуває більш збалансований підхід до розвитку наукомісткої технології. Азіатсько-тихоокеанські країни, що впевнено прямують до створення третього світового економічного центру, намагаються всебічно застосовувати інноваційні методи розвитку. Величезне значення надасться технопаркам у Китаї, більшість з яких створені за рішенням Державної Ради КНР. Національні і іноземні інвестиції в них складають мільярди доларів. Сьогодні в КНР - 53 національних парки (спеціальні технологічні зони), 50 провінціальних парків та 30 парків при університетах, які системно охоплюють понад 65 тис. малих і середніх компаній, їхній сумарний кадровий науково-технічний потенціал становить майже 3 млн. вчених та інженерів. Створення технопарків у Китаї зумовлене потребою стимулювання й активізації інноваційних процесів. Організацію технопарків було закладено в рамках програми «Смолоскип», затвердженої Держрадою КНР у 1988 р. Лише за три наступні роки (до травня 1991 р.) у було створено 38 технопарків. Фактично національні технопарки Китаю є зонами економічного й технічного розвитку. Китай часто розглядається в якості одного з провідних практиків у використанні стратегії науково-дослідних парків для економічного і регіонального розвитку.

Великі науково-технологічні промислові парки Китаю є головним інструментом країни для підвищення конкурентоспроможності на міжнародному рівні завдяки значним національним і регіональним інвестиціям в економічний розвиток. Основним напрямком при виробленні п'ятирічних планів Китаю став економічний розвиток, обумовлений технічним прогресом, і велика кількість дослідних парків стала механізмом, що використовувался для досягнення цієї мети. У Китаї на державному рівні існує 54 науково-технічних індустріальних парки, що покликані допомогти у створенні бази для розвитку промисловості, насамперед, це стосується галузей електроніки та інформаційних технологій, нових матеріалів і біомедицини. Наполегливе втручання з боку національних і місцевих органів влади для створення і збільшення кількості дослідних парків є відмінною рисою китайської політики створення та функціонування технопарків. Для огляду науково-технологічних промислових парків Китаю, вважається доцільним розділити науково-дослідні парки на три типи. Найбільш відомими є багатонаціональні (міжнародні) зони розвитку, такі як Шеньчжень, Дунгуань, і Сучжоу, в яких підкреслюється роль транснаціональних корпорацій як двигунів прогресу. Інший тип являє собою багатонаціональні зони навчання, серед яких Шанхай вважається лідером. Нарешті є місцеві інноваційні зони навчання, які більше покладаються на вітчизняні технології з деякою взаємодією з іноземними компаніями. Прикладом таких парків є Сіань, який багато в чому спирається на ресурси місцевого університету та оборонної промисловості Китаю. Китайський уряд надає основну фінансову підтримку біотехнологічним компаніям. На додаток до дотацій від Національного фонду інноваційних технологій для малого та середнього бізнесу уряд створив спеціальний фонд «Shanghai Pudong New Area Venture Fund» для залучення додаткового венчурного капіталу. У 2006 році цей показник склав більше 2,5 мільярдів доларів на венчурне фінансування лише для парку «ZHT» [29, с.39].

Ще одним характерним прикладом є «Дунгуань» - науковий парк в Пекіні. До складу парку входять понад 20 000 підприємств і 950 000 співробітників, що одержують загальний доход в розмірі 850 млрд. юанів (близько 124 млрд. дол. США). Більш ніж 800 підприємств мають дохід, що перевищує 100 млн. юанів. Серед галузей промисловості, представлених в парку, більшість (56,6%), класифікуються як інформаційні технології, 12,5% - нові джерела енергії, 12,3% - біомедицина, 9,4% - передові виробництва і 8,4% - нові матеріали [29] . Надалі доцільним вважається навести приклад Шанхайського високотехнологічного парку «Шеньчжень». Створений у липні 1992 року в центрі Pudong New Area, парк включає в себе Зону технічних інновацій, Зону високотехнологічної промисловості, Зону наукових досліджень і освіти і житлову зону. У парку високих технологій «Шеньчжень» виділяються три основні напрями інноваційної діяльності: природничі науки, на частку яких припадає близько 50% доходів, програмне забезпечення та інформаційні технології. До його складу в галузі природничих наук входять шість із першої десятки світових компаній в галузі фармацевтики та інформаційних технологій. Китайські компанії представлені більш ніж 60 фірмами з розробки лікарських препаратів, 35 компаніями з виробництва медичного обладнання та діагностики і більш ніж 15 компаніями традиційної китайської медицини. На частку парку в даний час припадає 25% ВВП Шанхая, 50% зовнішньої торгівлі і 30% іноземних інвестицій. З 25 квадратних кілометрів, виділених під парк, 17 вже використовуються, на них знаходяться більш ніж 3600 компаній, більше 140 з яких є іноземними [16]. Промисловий парк «Сучжоу», заснований в 1994 році, є унікальною спільною розробкою китайського та сінгапурського урядів, він займає передове місце в сфері високих технологій у світовій економіці.

На площі, що становить всього 0,1% площі і з населенням в 0,5% від населення Китаю, на його частку доводиться 2,3% ВВП, 1,5% фінансових доходів, 10% вартості імпорту та експорту і 8,3% іноземних інвестицій. Зі списку компаній «Fortune 500» 113 діють у Сучжоу [19, с.38]. Таким чином, в Китаї розрізняють три типи науково-дослідних парків: багатонаціональні зони розвитку, багатонаціональні зони навчання, місцеві інноваційні зони навчання. Китай на сьогодні є одним із провідних практиків у використанні стратегії науково-дослідних парків для економічного і регіонального розвитку. Великі науково-технологічні промислові парки Китаю є головним інструментом країни для підвищення конкурентоспроможності на міжнародному рівні.

2.3 Технопарки в Росії та республіки Білорусь

У Росії формування першої хвилі технопарків почалося наприкінці 1980-х - початку 1990-х років минулого століття. Більша частина з них була організована на базі ВНЗ. Ці технопарки не мали розвинутої інфраструктури, власної нерухомості, підготовлених команд менеджерів. Вони створювалися як структурний підрозділ ВНЗ й не були реально діючими організаціями, які ініціюють, створюють і підтримують малі інноваційні підприємства. В одиничних випадках технопарки були утворені у формі закритих акціонерних товариств, що надавало можливість здійснювати гнучке керування при відносній незалежності від базової організації. Слід відзначити, що російські технопарки за рідкісними винятками, і на сьогодні не виконують класичних функцій інкубатора, а є в першу чергу своєрідними «площадками безпеки», які захищають підприємства, що перебувають в них, від агресивного зовнішнього середовища. Термін перебування малих фірм у технопарку не обмежений і становить на сьогодні у середньому близько 10 років (при міжнародному стандарті в 2-3 роки).

Процеси створення технопарків у Російській Федерації проходили досить стрімко. В період з 1990 по 2003 рр. були створені і активно розвивалися понад 70 технопарків, сфера впливу яких поширювалась на дві третини великих і середніх міст Росії. Вже на початку 90-х років в системі вищої школи почали свій шлях наукові парки в містах Томську, Зеленограді, Саратові, Санкт- Петербурзі, Уфі, Москві. Вони виявилися практично першими з числа нових організаційних структур, які виступили в регіонах в якості опорних центрів формування нової інноваційної інфраструктури, одним з 70 засобів інтеграції та об'єднання зусиль ВНЗ та інших наукових організацій з метою підтримки та розвитку інноваційної діяльності, в першу чергу в сфері малого науково-технічного підприємництва. Понад 90% технопарків, що діють у науково-технічній сфері, організовані в університетському середовищі. Необхідно відзначити ряд факторів, що зробили істотний вплив на розвиток технопарків в Російській Федерації.

У 1990 р. була заснована Асоціація науково-технологічних парків вищої школи. У 1992 р. Комітет по вищій школі Міністерства науки Росії сформував міжвузівську науково- технічну програму «Технопарк», яка надала дослідженням і розробкам за програмою з організації технопарків у сфері вищої освіти системний характер. Особливе значення на початкових етапах становлення нових технопаркових структур мала підтримка органами державного управління суб'єктів Російської Федерації. Уряди Республіки Татарстан та Республіки Башкортостан, адміністрації Свердловської, Новгородської, Томської та Саратовського областей, мерії Москви і Санкт-Петербурга надали сформованим технопаркам статус опорних регіональних центрів підтримки інновацій та розвитку малого наукомісткого бізнесу. При проведенні аналізу системи технопарків Росії дослідники виділяють три групи: технопарки-лідери, технопарки середнього рівня розвитку, початківці або технопарки низького рівня розвитку. Спільним для технопарків- лідерів є:

* наявність матеріально-технічної бази,

* порівняно непогана фінансова забезпеченість,

* юридична самостійність,

* наявність висококваліфікованої команди менеджерів,

* високий рівень управління технопарком,

* тісні партнерські зв'язки з університетами, регіональною та муніципальною владою. Технопарки-лідери активно підтримуються засновниками. Вони відомі в Росії і за кордоном. Технопарки середнього рівня розвитку мають слабку матеріально-технічну базу, проте, вони сформували середу підтримки малого підприємництва, мають кадри, які пройшли спеціальну підготовку в області інноваційного менеджменту, беруть участь у вирішенні соціально-економічних проблем регіону. Технопарки-початківці представляють собою найбільш численну групу технопарків. За своїм станом і функціональним можливостям ця група істотно неоднорідна: є технопарки, що стійко працюють і динамічно розвиваються; ряд технопарків, які не отримали розвитку, а також такі технопарки, які тільки приступили до формування середовища підтримки інноваційного процесу. Бурхливе зростання технопаркових структур пояснюється двома основними причинами. Перша з них спільна з причинами виникнення наукових парків за кордоном: спроба використовувати їх як ефективний інструмент регіональної політики, структурної перебудови регіональних господарських комплексів, а отже, і економіки країни в цілому. Інша причина специфічна саме для Росії в сучасних умовах транзитивної економіки. У зв'язку з тривалою економічною кризою в країні сильно постраждав інноваційний потенціал. Гостро постала проблема його збереження. Для вирішення цієї проблеми також використовуються можливості технологічних парків, які створюють сприятливі умови для підприємництва [38]. Цікаво, що один з найбільших технопарків в Російській Федерації, Науковий парк МГУ, зайняв одинадцяте місце. Настільки невелике число реально працюючих технопарків, виявлене за підсумками акредитації,на думку експертів пояснюється тим, що при створенні технопарків не використалися ринкові підходи. Більшість із них організовувались з єдиною метою - одержати додаткові бюджетні кошти під нову структуру.

У той же час з боку держави не проводилося якої-небудь первісної селективної політики за заданими критеріями, зокрема, не проводилась оцінка окупності проектів. Характерно, що проведена акредитація не змінила існуючого стану. Так наприклад, Зеленоградський технопарк (був створений у 1991 р.) являє собою особливий випадок, оскільки на його базі поступово формувалися всі види інноваційної інфраструктури, що склалася на сьогоднішній день в країні. Засновниками парку виступили: ВНЗ, префектура, ряд державних і комерційних підприємств м. Зеленоград. Технопарк був організований як структура підтримки підприємств, що займаються впровадженням наукоємних проектів, надавав інфраструктурну і технічну допомогу, допомогу в області передачі технологій, у здійсненні пошуку партнерів та консалтингу. У складі парку в даний час працює понад малих компаній, що виробляють науково-технічну продукцію. Цілі створення цього технопарку виявляються у розвитку високих інноваційних технологій в країні, в розвитку малого інноваційного бізнесу, у забезпеченні кращих умов ведення господарської діяльності для малих підприємств-виробників, налагодженні зв'язків між промисловістю і малим наукомістким бізнесом, створенні нових робочих місць. Спеціалізація технопарку полягає у розробках екологічно чистих джерел енергії; розробках в галузі моніторингу навколишнього середовища; у створенні нових матеріалів; у сфері оптоелектроніки та лазерних технологій; у розвитку сучасних безвідходних технологій [30] . У результаті реалізації програми було передбачене створення технопарків в сфері високих технологій, які мають володіти розвиненою інженерною, транспортною, соціальною, виробничою та житловою інфраструктурою.

У державну програму були включені наступні об'єкти: 1. «Дмитровський технопарк» (Московська область) - інформаційні технології. 2. «Черноголовській технопарк» (Московська область) - хімія, інформаційні технології. 3. Технопарк «Ідея» (Казань, Татарстан) - інформаційні технології. 4. Технопарк «Ідея» - об'єкт ТАСМА (Казань, Татарстан) - нафтохімія. 5. Західносибірський інноваційний центр - об'єкт «Геолог» (Тюмень) - технології розвідки і розробки родовищ нафти і газу, інформаційні технології. 6. Західносибірський інноваційний центр - об'єкт «Алебашево» (Тюмень) - технології розвідки і розробки родовищ нафти і газу, інформаційні технології. 7. Технопарк Новосибірського Академмістечка (Новосибірськ) - біотехнології, інформаційні технології, силова електроніка, наукове приладобудування. 8. Обнінський Технопарк - об'єкт ІАТЕ (Обнінськ, Калузька область) - ядерні технології, інформаційні технології. 9. Обнінський Технопарк - об'єкт РМЦ (Обнінськ, Калузька область) - біотехнології, радіомедицина. 10. Нижегородський Технопарк «Анкудіновка» (Нижній Новгород) - інформаційні технології, біотехнології. 11. ІТ-парк Санкт-Петербург - інформаційні технології [30]. Поблизу або на території кожного з цих технопарків присутній якірний ВНЗ, що має бути центром технологічного обміну і підготовки кадрів. До складу кожного технопарку повинні увійти такі об'єкти: офісні приміщення, бізнес-інкубатори, центри колективного користування, лабораторні приміщення, складські комплекси, орендне житло, постійне житло, готелі, школи і дитячі сади, медичні установи, торгові комплекси і розважальні центри, центри громадського харчування, спортивні споруди. Графік створення кожного технопарку повинен визначається окремо, проте основні блоки ми можемо виділити для програми в цілому:

* 2006-2007 - підготовка проектної та дозвільної документації, уточнення бізнес-планів по кожному об'єкту;

* 2007 рік - розгортання організаційно-правової інфраструктури програми;

* 2007-2009 рік - будівництво об'єктів інфраструктури на відібраних ділянках;

* 2008 рік - укладання угод з якірними інвесторами та резидентами;

* 2008-2010 рік - будівництво об'єктів технопарків. Таким чином, за період дії технологічних парків в Росії, була створена ціла мережа технопарків. Важливу роль в цьому відіграють спеціальні фонди фінансування, ініційовані державою і об'єднаннями підприємців, Російським фондом фундаментальних досліджень, Фондом сприяння розвитку малих форм підприємств у науково-технічній сфері. Але в цій сфері є й чимала кількість проблем. Ключовими проблемами у державній підтримці розвитку технопарків є відсутність надійної правової бази їх створення та розвитку (хоча саме поняття і ознаки технопарків, концепція і технологія їх створення вже вироблені) та недостатність матеріально-технічної та фінансової підтримки. Положення також ускладнюється складною економічною ситуацією в країні, особливо високими податками на виробництво і високими відсотками по кредитам. У Білорусі, як і у всіх транзитивних країнах, спостерігається дефіцит малих і середніх підприємств, особливо тих, що працюють у галузі науки й наукового обслуговування, дуже малою є частка середніх підприємств. На сьогоднішній день в Білорусі регулювання науково-технологічного розвитку здійснюється у двох напрямках:

* перше - вдосконалення традиційних методів регулювання: формування науково-технічної політики, розробка та реалізація науково-технічних програм, підвищення мотивації науково-технічної діяльності тощо;

* друге - використання нових підходів і методів регулювання науково- технологічного розвитку, що включають таргетування наукомістких галузей, створення умов для трансферту високих технології та комерціалізації науково- технічних розробок, формування інноваційної інфраструктури, яка забезпечує ефективний зв'язок науки з виробництвом, результатом чого має бути випуск інноваційної продукції. В даний час в Республіці Білорусь є лише окремі елементи інноваційної інфраструктури: малі та середні науково-інноваційні підприємства, два науково-технологічних парки (у м. Мінську та м. Могильові), 9 інкубаторів та центр підтримки підприємництва в системі Міністерства підприємництва Білорусі. Слід відзначити, що з метою розвитку інноваційної інфраструктури та ринкової економіки створено Мінський інноваційний фонд розвитку, що є науково-виробничою організацією [34]. Саме технологічні парки, як вже було відзначено, є «точками зростання» сучасного технологічного прогресу в країнах із транзитивним типом економіки.