Підвищення прибутковості виробництва молока

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади, практичні проблеми формування прибутковості

1.1 Суть та показники прибутковості виробництва

1.2 Стан та проблеми формування прибутковості виробництва молока в Україні

2. Умови і рівень розвитку сільського виробництва в ДП ДГ «Кутузівка» Харківського району Харківської області

2.1 Природно - економічні умови, розміри та спеціалізація підприємства

2.2 Забезпеченість ресурсним потенціалом та ефективність господарської діяльності підприємства

2.3 Рівень розвитку молочного скотарства на підприємстві

3. Шляхи управління прибутковістю виробництва молока в ДП ДГ «Кутузівка» Харківського району Харківської області

3.1 Удосконалення технологічних аспектів виробництва молока

3.2 Стан і напрямки удосконалення кормової бази на підприємстві

3.3 Ціновий механізм як інструмент регулювання прибутковості виробництва

3.4 Поліпшення маркетингової стратегії в господарстві

Висновки і пропозиції

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

прибутковість виробництво молоко ціновий

Актуальність теми. Проблема забезпечення населення продуктами харчування з кожним роком набуває характеру глобального масштабу, і все більше зростають вимоги до задоволення людства молоком та молочними продуктами. За даними ФАО, більше половини населення земної кулі потерпає від нестачі в їжі. Покращення якості білкового харчування за рахунок продукції тваринництва потребує організації повноцінної кормової бази, відмінного маркетингу, впровадження іноваційних технологій у виробництво. У зв`язку з цим виникає необхідність у відродженні великотоварних підприємств, які зможуть вирішувати проблдему дефіциьту молока й молочних продуктів і підвищувати прибутковість галузі молочного скотарства.

Молочне скотарство - провідна галузь тваринництва в Україні та в Харківській області. Прискорення темпів росту виробництва молока має важливе народногосподарське значення. Молоко - найбільш повноцінний та багато калорійний продукт харчування. Висока поживна цінність його відома з давніх часів. Особлива популярність молока як продукту харчування пояснюється багатим вмістом повноцінного білка, молочного жиру, молочного цукру, а також різних мінеральних речовин, вітамінів, які легко перетравлюються та добре засвоюються організмом. Біологічна цінність білка, що міститься в молоці, визначається наявністю в ньому незамінних амінокислот, за відсутністю яких в їжі людини порушується білковий обмін та нормальні функції організму. Молоко широко використовується як у натуральному вигляді, так і для приготування кисломолочних продуктів, сирів та масла. По науково обґрунтованим нормам споживання в розрахунку на одну особу в рік необхідно, в середньому, 380 кг молока та молокопродуктів, з них незбираного молока - 120 кг, знежиреного - 16,8; сиру - 8,6; сиру та бринзи - 6,6; сметани - 5,8; масла - 6,0 кг [1].

В даний час стан у молочному господарстві далекий від стабільного. При дуже високій вартості основних виробничих ресурсів і низьких закупівельних цінах на молоко при переробці, більшість молочних господарств нерентабельні й тому змушені згортати виробництво.

До початку 90-х років молочне скотарство розвивалось на основі розширеного відтворення. Поголів'я корів на кінець 1990 р. становило 8378 тис. гол., середній річний надій молока від однієї корови складав 2974 кг. Це дозволило досягти споживання молока та молочних продуктів на душу населення до 373 кг, що наблизило цей рівень до науково обґрунтованої норми [2]. Згодом в наслідок суб`єктивних і об`ктивних причин поголів`я корів почало скорочуватись. Якщо у 1981 році становило 9271,1 тис.голів, то 2011 зменшилось до 2677 тис.голів. Наслідком різкого скорочення поголів'я корів в країні зменшився загальний обсяг виробництва молока в порівнянні з 1990 роком на 13254,2. Це супроводжується скороченням споживання молока населенням України за період 1990 - 2010 рр. на 39,4 % - до 225 кг на одну особу на рік.

Однією з причин погіршення кількісних і якісних показників галузі є відставання в розробці та впровадженні у виробництво новітніх досягнень науки та передового досвіду. Насамперед це стосується селекційно-племінної роботи та відтворення стада, інтенсивного кормовиробництва та повноцінної годівлі, впровадження прогресивних технологій та систем оплати праці. Усе це передбачає вибір найдоцільніших технологічних рішень, форм організації і оплати праці. Ігнорування або неповне врахування їх виступає в якості одного з основних стримуючих факторів підвищення ефективності виробництва молока.

У нинішніх умовах для розвитку молочного скотарства в Україні необхідно вжити заходів, які б дозволили зменшити негативний вплив диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію.

Мета і завдання дослідження. Метою дипломної роботи є узагальнення досвіду унікального в своєму роді молочного комплексу державного підприємства дослідного господарства УААН “Кутузівка” Харківського району Харківської області, та на основі поглибленого організаційно-економічного аналізу господарської діяльності за тривалий період виявити проблемні питання подальшого розвитку провідної молочної галузі у досліджуваному підприємстві.

Для досягнення цієї мети в роботі вирішувалися слідуючи завдання:

· проаналізувати тенденцій розвитку галузі молочного скотарства в Україні;

· узагальнити теоретичні основи економічної ефективності виробництва продукції скотарства та показники її оцінки;

· дослідити природно - економічні умови, забезпеченість, ефективність використання ресурсного потенціалу і господарської діяльності досліджуваного підприємства та сучасний стан розвитку молочного скотарства;

· вивчити та узагальнити підходи механізму управління витратами при виробництві молока;

· виявити роль та значення кормовиробництва у розвитку галузі молочного скотарства;

· проаналізувати існуючу маркетингову стратегію підприємства та передбачити можливі напрямки її удосконалення.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є механізм функціонування Державного підприємства Дослідного господарства «Кутузівка» Харківського району Харківської області з поглибленим вивченням стану і проблем розвитку молочного скотарства. Предметом дослідження є теоретичні, методичні та практичні аспекти формування ефективного виробництва молока за сучасних умов господарювання.

Методи дослідження. Теоретичною та методичною основою дослідження є діалектичний метод пізнання та фундаментальні положення економічної теорії, розробки провідних вітчизняних і зарубіжних учених з проблем аграрної економіки. У процесі дослідження були використані такі методи: абстрактно-логічний, економіко-статистичний, розрахунково-конструктивний, монографічний, графічний та інші. При написанні дипломної роботи використовувалися інтеграційний та системний підходи по вивченню проблем економіки і організації виробництва молока в умовах ринкового механізму господарювання.

1. Теоретичні засади, практичні проблеми формування прибутковості

1.1 Суть та показники прибутковості виробництва

Необхідною умовою соціально-економічного прогресу суспільства є повне задоволення потреб населення у продуктах харчування. Основним їх постачальником є сільськогосподарське виробництво. Темпи і напрямки розвитку відтворюваного процесу в аграрному секторі економіки значною мірою залежить від ефективності сільськогосподарського виробництва в кожному виробничому циклі, а тому всі дослідження спрямовані на підвищення ефективності галузі [3].

Робота товаровиробника в умовах вільного ринку зобов'язує його постійно пильнувати за коливанням цін, тарифів, вартості послуг, розміри прибутку або збитку. Не остане місце в його моніторингу займає показник рентабельності виробництва. Точніше ступінь окупності своїх витрат, ефективність [4].

С.В. Мочерний вважає, що прибутковість підприємства слід розглядати в двох основних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто сума витрат на заміщення зовнішніх засобів виробництва та заробітну плату працівникам); по-друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку до собівартості певної партії товару [5].

К.Л. Олефір засвідчує, що матеріальною основою прибуткового виробництва є додатковий продукт, який на всіх етапах історичного розвитку був наслідком перевищення продуктивності праці над рівнем споживання. Прибутковість, як економічна категорія, відображає економічні відносини між суспільством, підприємствами та окремими товаровиробниками у зв'язку з виробництвом, розподілом і використанням додаткового продукту. Під загальним терміном прибутковість слід розуміти процес створення вартості додаткового продукту (чистого, доходу), внаслідок якого виручка від реалізованої продукції перевищує витрати на її виробництво і збут [6]. К. І. Олефіра, але він зазначає, що прибуток виступає, як орієнтир процесу росту підприємства та джерело його фінансування. Прибуток не накопичується у грошовій формі, а значною мірою витрачається на інвестиції і виступає як основа інноваційного процесу. Прибуток, народжений нововведеннями, сам є необхідною умовою їх виникнення. [4]

В фінансовому та економічному словниках прибуток трактується, як результат роботи підприємства, показник ефективності його господарської діяльності, що відображає створену і реалізовану додаткову вартість. У ньому знаходять відображення запроваджений на підприємстві режим економії та заходи відносно збільшення обсягу виробництва і підвищення.

Отже, прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріальної бази і продукції всіх форм інвестування. Він слугує джерелом сплати податків. З урахуванням значення прибутку вся діяльність підприємства спрямована на його зростання.

Не менш важливим показником, який характеризує фінансову діяльність підприємства являється і рентабельність. Рентабельність у широкому розумінні цього поняття має абсолютний показник у вигляді суми прибутку (у гривнях) і відносний показник (у процентах), коли визначається відношення суми прибутку до собівартості товарної продукції (рівень рентабельності) і виробничих фондів (норма прибутку). Оскільки абсолютний і відносний показники пов'язані з прибуткам, то на перше місце при аналізі господарської діяльності висувається питання про прибуток, який являє собою основну частину створеного чистого доходу і теоретично менший від останнього на величину диференціальної ренти і плати процентів за кредит. Практично прибуток становить різницю між фактичною ціною реалізації продукції та її повною собівартістю, тобто дорівнює величині реалізованого чистого доходу за конкретний звітний період [7].

Сільськогосподарські підприємства мають багато різноманітних засобів виробництва, які певною мірою використовуються в господарстві. Тому рентабельність характеризує також ефективність спожитих засобів виробництва, що включають в себе суму річної амортизації основних фондів і вартості використаних в господарстві матеріальних оборотних засобів. Економічна ефективність основних і оборотних фондів визначається таким показником, як норма прибутку (відношення прибутку до середньорічної вартості основних та оборотних засобів у відсотках) [8].

Цей показник визначається по господарству в цілому і показує величину прибутку на 1 гривню основних і оборотних фондів. Практично в різних господарствах часто досягається однаковий рівень рентабельності при виробництві анологічної продукції, але мають різні показники норми прибутку. Це свідчить про те, що основні і оборотні фонди господарств використовуються Показник норми прибутку найповніше відображає стан діяльності сільськогосподарських підприємств.

Показники рентабельності витрат хоч і є важливими, проте вони не дають уявлення про оцінку в цілому господарської діяльності підприємства, здійснення якої залежить від інтенсивності всіх активів (капіталу) підприємства, оборотності капіталу тощо. Рентабельность активів характеризує величину отриманого прибутку у розрахунку на 1грн. активів підприємства, що постійно перебувають на його балансі, і зумовлюється не лише рентабельностю витрат у процесі господарювання, а й розміром вкладених у підприємницьку діяльність активав та раціональним їх використанням, фінансовим станом підприємства[9].

В країнах з розвинутою ринковою економікою для визначення стану "здоров'я" підприємства та в контексті фінансового менеджменту використовувати ряд показників: основний коефіцієнт доходності (або коефіцієнт рентабельності власного капіталу) - як відношення чистого прибутку до середнього власного капіталу, у відсотках; коефіцієнт прибутковості інвестованого капіталу - відношення результатів оперативного характеру до середнього інвестованого капіталу, у відсотках; коефіцієнт прибутковості - відношення результатів оперативного характеру до чистого доходу від продажу, у відсотках; коефіцієнт рентабельності всіх активів підприємства - як відношення чистого прибутку до середньорічної вартості активів підприємства; коефіцієнт рентабельності реалізації - як відношення прибутку до обсягу реалізації.

Рентабельність сільськогосподарських підприємств визначається співвідношенням рівня собівартості і фактичних цін реалізації товарної продукції рослинництва і тваринництва. За даними наукових закладів і передових господарств, для успішного розвитку процесу відтворення в окремій галузі необхідно мати рівень рентабельності виробництва в цій галузі не нижче 15 - 17% для її самоокупності і 35 - 40% для самофінансування розширеного відтворення виробництва.

Отже, самоокупність характеризує певний рівень економічної ефективності виробництва. Самоокупне підприємство за рахунок власних доходів повинно покривати власні витрати і одержувати прибуток, достатній для внесення в бюджет установлених платежів, повернення банку позик і відсотків по них, утворення фонду матеріального заохочення і підтримання діяльності невиробничих галузей. При цьому маса прибутку забезпечує тільки просте відтворення виробництва в сільськогосподарських підприємствах [10].

Досягнення необхідного рівня ефективності при самоокупності є передумовою переходу господарства на самофінансування, здійснення розширеного відтворення і матеріального стимулювання трудових колективів переважно за рахунок власних засобів і нагромаджень. В умовах самофінансування обсяг прибутку підприємства забезпечує його самоокупність, а також відрахування від прибутку з метою збільшення основних і оборотних фондів та кошти на соціально - культурні заходи.

Функціонування сільськогосподарських підприємств в умовах самофінансування вимагає розв'язання багатьох проблем, насамперед удосконалення ціноутворення на продукцію сільського господарства. Принцип самофінансування може бути здійсненний тоді, коли рівень цін відповідатиме дійсним витратам на виробництво і реалізацію сільськогосподарської продукції. Важливим фактором підвищення рентабельності підприємств є також зниження собівартості сільськогосподарської продукції на основі інтенсифікації виробництва і дбалого ведення господарства [11].

Досягнення потрібного рівня рентабельності зумовлює об'єктивну необхідність створення проти витратного механізму господарювання, який має встановити насамперед залежність оплати праці від розміру доходу господарства [12].

О. М. Андрієвська спираючись на роботи радянських економістів засвідчує, що показники рентабельності - це синтетичні показники, які характеризують якісну сторону діяльності підприємства, ефективність його виробництва. Без детального аналізу цих показників неможливо оцінити ті зміни, які виникають в рівні рентабельності, встановити позитивні та негативні сторони діяльності підприємств і виявити невикористані резерви підвищення ефективності його роботи. Рентабельність характеризує також ефективність спожитих засобів виробництва, що включають суму річної амортизації основних фондів і вартість використаних у господарстві матеріальних засобів виробництва, які тією чи іншою мірою використовуються в господарстві. Такої ж думки притримується й В.Г. Андрійчук [13].

Цінова кон'юнктура будь-якої галузі характеризується співвідношенням цін та затрат і відбивається у показнику рентабельності. Відомо, що у секторі великих сільськогосподарських підприємств більшість господарств уже багато років поспіль працює в умовах збитковості. Важливо визначити, якою мірою ситуацію зумовлює ціновий фактор і якими шляхами можна подолати збитковість.

Ціна є грошовим виразом вартості продукції, яка визначається кількістю живої й уречевленої праці, необхідної для її виробництва.

Вона є еквівалентом обміну між виробником і споживачем у процесі купівлі-продажу та залежить від попиту і пропозиції. Виробник прагне отримати максимально вигідну ціну, а споживач-заплатити якомога нижчу. Урівноваження інтересів сторін-головна проблема, яка вирішується ринком і державою через ціновий механізм та запровадження політики регулювання міжгалузевих і ринкових відносин.

Як регулятор господарсько-економічних відносин і процесів відтворення ціна має забезпечити еквівалентність обміну. Цей принцип є визначальним у розбудові перспективної системи ціноутворення на аграрну продукцію. На розмір ціни впливає об'єктивний економічний закон вартості, а також економічні закони , що базуються на теорії трудової вартості, теорії граничноі корисності, теорії попиту і пропозиції. При формуванні ціни ринок вимагає врахування чинників попиту і пропозиції, які є головними ціноутворювальними факторами поряд із продуктивністю праці, ефективністю виробництва, циклічністю відтворення, станом грошового обігу фінансів і платіжністю балансу, конкуренцією політики держави у сфері ціноутворення.

На основі узгодженої методології ціноутворення на сільськогосподарську продукцію має будуватися система цін і здійснюватися цінова політика регулювання аграрного ринку. Для цього доцільно застосовувати інтервенційні, заставні, еквівалентні, цільові та порогові ціни. Показником паритету цін є співвідношення індексів цін на сільськогосподарську і промислову продукцію в поточному періоді до базового.

Підтримка паритетності у цінових співвідношеннях впливає на умови відтворювального процесу в агропромисловому виробництві, хоча не вирішує всіх проблем. Досягти паритетності, поряд із вирівнюванням цінового співвідношення можна шляхом регулювання на міжгалузевому рівні норми прибутку та рівнів рентабельності через дотування, субсидування, пільгове кредитування, пряме бюджетне фінансування. Отже, основою забезпечення паритетності має бути ринкова система ціноутворення в поєднанні з вільним ціноутворенням і запровадженням державою еквівалентних цін, підтримкою галузей сільського господарства закупівлю сільськогосподарської продукції за еквівалентними цінами; непрямий вплив на доходи сільськогосподарських товаровиробників заходами фінансово-кредитного і страхового регулювання. Вітчизняна система ціноутворення потребує перегляду принципів функціонування цінового механізму, який об'єктивно є головним інструментарієм мотивації виробника, тому цілком обґрунтовано можна стверджувати, що сформувавши адекватну мотивам господарювання ціну, держава регулює економічну діяльність.

Економічна діяльність в аграрній сфері формує основи національної продовольчої безпеки, тому забезпечення економічного інтересу господарювання є ключовим питанням політики регулювання. Регулювання економічних відносин на аграрному ринку здійснюється через ціновий механізм, який включає в себе механізм ціноутворення і механізм регулювання цін.

Трансформаційні процеси в агропромисловому комплексі об'єктивно зумовили необхідність системи цін на аграрну продукцію. Орієнтиром забезпечення ефективності цінової політики має стати розбудова системи економічних відносин з метою досягнення еквівалентного обміну. Здійснення ефективної цінової політики базується на першочерговій необхідності забезпечення відтворення, формування стійкого економічного інтересу ведення господарської діяльності. В аграрній економіці шляхами реалізації цих принципів визначено так: 1)забезпечення простого відтворення виробництва через ціни підтримки; 2)забезпечення функціонування цін пропозиції на рівні еквівалентних (з урахуванням середньої норми прибутку на функціонуючі активи-основні та оборотні засоби, земля); 3)формування ефективного механізму підтримки через дотування, відшкодування різниці між еквівалентними і ринковими цінами; 4)підтримка виробників за умови підвищення цін на ресурси, що споживаються сільським господарством, для забезпечення міжгалузевого балансу економічних інтересів;

Принципи і складові цінового механізму визначається ціновою політикою. Функціонуючий в аграрній економіці ціновий механізм потребує адаптації до вимог конкурентного ринку та інтересів його учасників, повинен регулювати аграрну економіку з позиції узгодження і балансування попиту-пропозиції. Тому ціни, що складаються на ринку мають регулюватися державою. Існуючий механізм регулювання цін не взмозі забезпечити розширене відтворення в сільському господарстві, тому мінімальні ціни повинні встановлюватися на рівні еквівалентних.

Основні принципи встановлення й застосування цін і тарифів в Україні визначає Закон «Про ціни і ціноутворення» від 3 грудня 1990 року, що передбачає відмову держави від контролю за цінами та запровадження вільних цін, сформованих відповідно до попиту і пропозиції. Прийняття цього закону означало раптовий перехід до системи вільного ціноутворення, що певною мірою негативно позначилося на економіці аграрного виробництва. Раптова лібералізація цін спричинила нееквівалентність обміну між сільським господарством та обслуговуючими галузями.

Виробники сільськогосподарськоі продукції змушені купувати матеріально-технічні ресурси за високими цінами та продавати свою продукцію за низькими. Через обмеженість платоспроможності населення бюджетних коштів сільського господарства не в змозі вирішити проблеми, що накопичилися.

Ціна є однією з істотних умов господарського договору, тому при його укладенні сторони зобов'язані погодити ціну договору. Проблема ціноутворення є ключовою у забезпеченні економічного інтересу господарювання на селі, економічним базисом, який зумовлює мотивацію аграрної праці та добробут економічних агентів.

У сільському господарстві потрібно вирішувати проблему формування ефективної моделі ціни, яка враховує інтереси держави, виробника і споживача, тобто головним завданням є обґрунтування розміру ціни, яка забезпечить еквівалентність обміну.

Розв'язання проблеми прибутковості аграрного виробництва залежить від окремої групи факторів: рівень податкових вилучень; ціни на сільськогосподарську сировину; кредитна політика; бюджетна підтримка.

Ціни, являють собою тонкий, гнучкий інструмент і в той же час досить могутній важіль управління економікою, хоча їхні реальні можливості впливу на економіку взагалі і на рівень життя зокрема набагато менші, ніж надії, що покладаються на ціни та на ціновий механізм людьми.У ціновому механізмі потрібно розрізняти і виділяти дві взаємодіючі частини. Це, з одного боку, самі ціни, їх види, структура, величина, динаміка зміни, з іншого -- ціноутворення як спосіб, правила встановлення, формування нових цін і зміни діючих. Ціноутворення, з яким люди знайомі набагато менше, ніж з цінами, є активною частиною всього цінового механізму. Воно, власне, і зумовлює величину ціни. Проте найчастіше ціноутворення від нас приховане, а ціни ми бачимо наочно. Ціни і ціноутворення складають у своїй єдності ціновий механізм.

Ефективність проходження сільськогосподарської продукції від виробників до споживачів значною мірою залежить від збалансованого розвитку усіх сфер інтегрованого виробництва, забезпечення раціонального співвідношення між цінами і доходами партнерів виробничого процесу.

Цінова політика в аграрному секторі на сучасному етапі його розвитку має ґрунтуватися на вільному ціноутворенні в поєднанні з державним регулюванням і посилення антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії та послуги для аграрних товаровиробників. У такий спосіб вона сприятиме беззбитковому виробництву сільськогосподарської продукції з відповідним рівнем продуктивності. Ринкове ціноутворення шліфувалося протягом багатьох століть. Воно увібрало в себе найефективніші принципи і методи досягнення успіху з підприємницькій діяльності через реалізацію раціональної системи цін.

При ринковому ціноутворенні реальний процес формування цін відбувається не на виробництві, не на підприємстві, а у сфері реалізації продукції, тобто на ринку під дією попиту і пропозиції, товарно-грошових відносин. Ціна товару та його користь проходять перевірку ринком і остаточно формуються на ринку.

Ціноутворення на сільськогосподарську продукцію є важливим засобом використання економічних законів (передусім - закону вартості) для подальшого розвитку та удосконалення аграрного виробництва. При встановленні цін повинні враховуватись об'єктивні умови - ціноутворюючі фактори, які забезпечують рівень й співвідношення цін. Ці фактори виявляють необхідність державного регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. Воно призначене, з одного боку, захищати населення від безпідставного підвищення рівня реалізаційних цін на продукти першої необхідності (хліб, молоко, м'ясо), а з другого - підтримати ті сільськогосподарські підприємства, які по природним умовам не можуть нормально (рентабельно) функціонувати в умовах ринкових цін.

В Україні розроблена «Концепція ціноутворення на продукцію АПК в перехідний період до ринкової економіки», де висвітлені питання ціноутворення на сільськогосподарську продукцію в повній єдності з іншими складовими економічного механізму. Обґрунтована методика визначення рівня цін на основі норми прибутку, розглянута проблема еквівалентності цінового обміну між сферами АПК і шляхи забезпечення паритету цін.

Для ефективного управління процесом ціноутворення необхідно мати більш-менш точну інформацію про витрати на здійснення тих чи інших видів діяльності, а в середині цих видів діяльності - про витрати на виробництво і реалізацію окремих типів продукції (робіт, послуг). Можна навести доволі великий перелік завдань, які слід вирішувати підприємству з тією чи іншою періодичністю для формування ефективної політики ціноутворення:

· Встановлення нижнього рівня ціни на продукцію (роботи, послуги), яка випускається;

· Обґрунтування зміни асортименту (зняття з виробництва одних видів продукції, освоєння випуску нових тощо);

· Оцінка заходів щодо вдосконалення технології та організації виробництва;

· Оцінка маркетингових заходів;

· Оцінка конкурентоспроможності товарів та ін.

Поряд з тим як підприємство формує свою політику ціноутворення держава приймає рішучі дії по встановленню та підтриманню рівноваги цін.

Регулювання цін реалізується у таких формах: прямого (адміністративного) регулювання; непрямого (опосередкованого) регулювання через вплив на попит і пропозицію. Кожна з наведених форм оперує певними конкретними методами.

В Україні практично діє механізм державного регулювання цін, який відповідає крайньому правому блоку регулюючих методів, що можна об'єднати під умовною назвою «захист інтересів окремих соціальних груп». Головними його складовими є: методи штучного обмеження доходів населення (скорочення соціальних виплат, надмірне оподаткування заробітної плати і підприємницьких доходів) з метою мінімізації темпів інфляції попиту; заходи, спрямовані на підтримку вітчизняних монополій (тарифна політика, що передбачає відшкодування фактичних витрат); протекціонізм по відношенню до окремих підприємств; зовнішньоторговельні обмеження (обов'язковий продаж частки валютної виручки підприємств-експортерів, квотування і ліцензування експортно-імпортних операцій); лобіювання інтересів економних суб'єктів (суб'єктивне неконкурентне визначення переліку рейдерів енергетичного, паливного, газового та інших ринків); порядок оподаткування, яким передбачаються переважно фіскальні та (значно меншою мірою) регулюючі функції при фактичній відсутності ознак, які б стимулювали економічне зростання.

1.2 Стан та проблеми формування прибутковості виробництва молока в Україні

Україна має сприятливі умови для виробництва молока і молочних продуктів, але проблему насичення ринку ними нашій країні не вдалося вирішити в повній мірі, навіть в найкращі для розвитку молочного скотарства роки. Але, слід зазначити, що наприкінці 80-х - на початку 90-х років Україна була близькою до вирішення цього завдання. При нормі споживання 380 кг, фактично споживалось 373 кг (в 1960 р. - 230 кг, в 1970 р. - 311 кг, в 1980 р. - 331 кг), що складало 98,2% до норми

Найважливішою проблемою розвитку аграрного сектора економіки України упродовж останніх майже двох десятиліть є низький рівень прибутковості сільськогосподарського виробництва. Така ситуація значною мірою обумовлена невирішеністю проблеми подолання диспаритетності ціноутворення на матеріально-технічні ресурси для сільського господарства і продукції його виробництва. Підвищення цін на основні види матеріальних ресурсів, що споживаються сільським господарством здійснювалось значно вищими темпами по відношенню до цін на сільськогосподарську продукцію. При цьому зниження купівельної спроможності населення, його орієнтація на самозабезпечення (виробництво продукції на присадибних ділянках і т.п.) обмежує можливості підвищення цін на сільськогосподарську продукцію [14].

Важливою причиною низьких цін і прибутків сільськогосподарських товаровиробників являється їх неспроможність до ефективного здійснення експортних поставок. На сьогодні основними експортерами залишаються іноземні компанії - трейдери, які здійснюють понад 90 % зернового експорту та експорту насіння соняшнику держави. Отже, монополізація вторинного ринку названих видів продукції, які є стратегічно важливими в плані забезпечення доходності сільськогосподарського виробництва не дає можливості досягти високої економічної результативності. Серед причин, що стримують вихід вітчизняних товаровиробників на зовнішній ринок посідають такі як: відсутність партій однорідної товарної продукції в окремих виробників; недостатність фінансових ресурсів для проведення експортних операцій; відсутність належного інформаційного забезпечення та моніторингу про кон'юнктуру зовнішнього ринку та ціноутворення і особливості формування каналів реалізації продукції, відсутність висококваліфікованих фахівців у галузі проведення зовнішньоекономічних операцій.

Переваги в ціні на зернові могли б бути використані за рахунок використання товарних бірж, як важливого механізму утримання відносно високого рівня цін на вітчизняну продукцію. Це могло б забезпечити зменшення кількості комерційних структур в процесі реалізації продукції від виробника до споживача, можливості зниження трансакційних витрат в умовах деперсоніфікованого обміну, полегшення укладання угод, їх юридичне оформлення та забезпечення всіх суб'єктів ринку необхідною комерційною інформацією про ціни на ті чи інші активи, мінімізацію ризиків невиконання договірних зобов'язань [15].

Однією з причин низької прибутковості аграрних підприємств є некерована державою лібералізація цін і комерціалізація ринку. При цьому важливою вадою системи економічних відносин аграрної сфери доцільно також вважати встановлення численних митних пільг і символічних ставок митних зборів на імпортну сільськогосподарську продукцію, всього на рівні 3-5 %, тоді як західні країни використовують для захисту своїх виробників жорсткі митні збори та інші досконалі методи державного регулювання.

Питання пов'язані із станом та ефективністю виробництва продукції скотарства як на державному, а також на регіональному та на рівні окремих підприємств постійно обговорюються. Як в літературі, так і в державних нормативних актах на них звертається велика увага на рівні різних документів.

Одним із важливих напрямів аграрної реформи, яка проводиться в Україні, є створення ефективного діючого агропромислового комплексу та вступ України до Світової організації освіти (СОТ) [16]. Переходом до ринкових відносин агропромислова галузь потребує реформування, яке повинне враховувати багато моментів, у тому числі і на законодавчому рівні. Тому була прийнята Державна Цільова Програма розвитку українського села на період до 2015 року. Нею визначені окремі напрями підтримки державою сільськогосподарських товаровиробників, способи і сучасні механізми, які б дали змогу забезпечити ефективне господарювання в аграрному секторі [17].

Одним із законодавчих актів, які регулюють розвиток молочного скотарства є Закон України «Про молоко та молочні продукти». Цей закон визначає правові та організаційні основи забезпечення якості та безпеки молока та молочних продуктів для життя та здоров'я населення і довкілля під час їх виробництва, транспортування, переробки, зберігання і реалізації, ввезення митну територію та вивезення з митної території України [18].

У 2008 році була затверджена Галузева програма розвитку молочного скотарства України до 2015 року. Основними завданнями Програми є збільшення поголів'я молочних корів до 4,4 млн. голів, зростання продуктивності до рівня 4300 - 4500 кг, доведення обсягів виробництва молока орієнтовно до 20 млн. тонн, а частку заготівель молока із сільськогосподарських підприємств до 50 %, з часткою вищого ґатунку - 80 % і першого ґатунку - 20 %. В підготовленій програмі наводиться ряд заходів, за допомогою яких вона буде виконуватися [19].

Виробництво молока в Україні сільськогосподарськими підприємствами останнім часом невпинно скорочується у зв'язку зі зменшенням поголів'я ВРХ, проте, за валовим виробництвом займає 5 місце серед європейських держав і входить у десятку найбільших світових виробників молока. Конкуренція на ринку молочних продуктів невпинно зростає. Якщо взяти до уваги, що через купівельну спроможність населення внутрішній ринок не в змозі спожити всю вироблену в країні молочну продукцію, перед усіма молокопереробними підприємствами стоїть завдання аналізу ситуації на світовому ринку молока та пошуку шляхів просування своєї продукції. А в даній ситуації, коли найбільшим виробником молока і молочних продуктів є ЄС, а Україна претендує на членство в цій організації, питання конкурентоспроможності молочного скотарства на світовому ринку постає надзвичайно актуально.

Практика свідчить, що в середньому в кожному районі залишилося по одному - два господарства з розвинутим тваринництвом. Якщо з ферм вивозяться останні тварини, то ферма через півроку зникає (розбирають навіть фундамент), тому для відродження тваринництва будуть необхідні величезні кошти.

Протягом 2011р. зберігалась негативна тенденція скорочення загального поголів'я сільськогосподарських тварин. На 1 січня 2012р. в країні нараховувалось 4425,8 тис. голів великої рогатої худоби, що на 68,6 тис. голів, або на 1,5% менше порівняно з початком 2011р., у т.ч. у сільгосппідприємствах - 1510,6 тис. голів (на 15,8 тис. голів, або на 1% менше), у господарствах населення - 2915,2 тис. голів (на 52,8 тис. голів, або на 1,8% менше).

Поголів'я корів в аграрних підприємствах (583,7 тис. голів) зменшилось на 0,9%, у господарствах населення (1998,5 тис. голів) - на 2,1%, що зумовило загальне скорочення показника на 1,9% [20] (рис.1.1).

У господарствах населення зосереджена значна частина поголів'я худоби та птиці: на початок 2012р. вони утримували майже дві третини (65,9%) поголів'я великої рогатої худоби (у т.ч. корів - 77,4%); 55% свиней; 83,3% овець та кіз; 47,3% птиці всіх видів.

Рис. 1.1. Динаміка поголів'я ВРХ і корів в Україні

На початок 2012р. в аграрних підприємствах дві третини поголів'я великої рогатої худоби утримувалось товаровиробниками з чисельністю стада від 500 до 2999 голів (929 сільгосппідприємств, або 23,2% кількості підприємств, що вирощували велику рогату худобу); майже половина поголів'я свиней утримувалась на підприємствах із чисельністю стада понад 5 тис. голів (100 підприємств, або 2,4%); 98% птиці всіх видів - із чисельністю понад 50 тис. голів (174 підприємства, або 26,1%).

У господарствах населення зосереджена значна частина поголів'я худоби та птиці: на початок 2012 р. вони утримували майже дві третини (65,9%) поголів'я великої рогатої худоби (у т.ч. корів - 77,4%); 55% свиней; 83,3% овець та кіз; 47,3% птиці всіх видів.

На початок 2012 р. в аграрних підприємствах дві третини поголів'я великої рогатої худоби утримувалось товаровиробниками з чисельністю стада від 500 до 2999 голів (929 сільгосппідприємств, або 23,2% кількості підприємств, що вирощували велику рогату худобу); майже половина поголів'я свиней утримувалась на підприємствах із чисельністю стада понад 5 тис. голів (100 підприємств, або 2,4%); 98% птиці всіх видів - із чисельністю понад 50 тис. голів (174 підприємства, або 26,1%).

Якщо тваринництво аграрних підприємств характеризувалося інтенсивністю господарювання, то у господарствах населення обсяги реалізації худоби та птиці на забій випереджали обсяги їх вирощування (табл. 1.1.).

Таблиця 1.1.Вирощування та реалізація на забій худоби і птиці всіх видів (у живій вазі)

Загальне виробництво м'яса (у забійній вазі) у 2011р. становило 2,1 млн.т, що на 4,1% більше порівняно з 2010р. Зростання виробництва м'яса спостерігалось як в аграрних підприємствах (на 80,9 тис.т, або на 7,1%), так і в господарствах населення (на 3,9 тис.т, або на 0,4%). У структурі виробництва м'яса сільськогосподарськими підприємствами найбільшою була питома вага м'яса птиці всіх видів (66,7% загального обсягу), а господарства населення надавали перевагу виробництву яловичини та телятини (32,5%) і свинини (43,0%). У 2011р. в аграрних підприємствах (без врахування дотацій та доплат) відчутно зменшилася збитковість вирощування на м'ясо великої рогатої худоби, яка становила мінус 25,1% проти мінус 35,9% у 2010р., свиней - мінус 3,9% проти мінус 7,8%, а та-кож виробництво вовни - мінус 71,7% проти 82,2%. Поряд з цим, ще більш збитковим стало вирощування овець та кіз на м'ясо (мінус 41,1% проти мінус 29,5%). Порівняно з 2010р. відбулося зростання на 3,5% ? молока і молочних продуктів. При цьому, середні ціни реалізації продукції тваринництва зросли на 9,2% (табл.1.2.).

Через скорочення поголів'я корів, навіть за умови зростання продуктивності молочного стада, загальне виробництво молока у 2011р. скоротилось на 1,4% і склало 11,1 млн.т, у т.ч. у господарствах населення - на 2,1% (8,8 млн.т, або 79% загального обсягу); сільськогосподарські підприємства збільшили виробництво молока на 1,3%. Середньорічний надій молока від однієї корови, що була в наявності на початок року, в господарствах усіх категорій склав 4174 кг (на 92 кг, або на 2%, більше проти 2010р.), у т.ч. у сільськогосподарських підприємствах - 4109 кг (на 134 кг, або на 3%, більше), у господарствах населення - 4192 кг (на 82 кг, або на 2% більше).

Таблиця 1.2. Середні ціни реалізації 1 ц молока та молочних пролдуктів, грн

Виробництво молока у 2011р. залишилося рентабельним, порівняно з 2010р. прибутковість його підвищилася - з 17,9% до 18,4%. Середня ціна реалізації молока проти 2010р. зросла на 3,5% і склала 3041,6 грн. за т. Товарність молока на сільськогосподарських підприємствах становить 80%, тоді як особисті селянські господарства на споживчому ринку або переробним підприємствам реалізують близько половини виробленого молока, решта - залишається в товаровиробників, її використовують для власного споживання, згодовують тваринам, або вона просто втрачається. Переробні підприємства не зацікавлені закуповувати молоко з приватного сектору за ринковими цінами. Великотоварні ферми, які постачають більші обсяги й де якість молочної сировини легше контролювати, мають і кращу ціну - в середньому, вдвічі вишу, ніж особисті господарства. Обсяги реалізації молока рпереробним підприємствам показхано в таблиці 1.3.

Таблиця 1.3. Продаж молока переробним підприємствам

Переробні підприємства залишаються основними партнерами сільгосппід приємств, так як їх частка у загальному обсязі продажу молока склала 94,6%. Загальні об-сяги реалізації сільськогосподарськими підприємствами (крім малих) молока збільшили-ся на 2,9% і становили 2061,3 тис.т. У 2011р. виплати дотацій за реалізацію молока та молочних продуктів на переробні підприємства становили 5,2 млн.грн.

У 2011р. експортовано молока і молочних продуктів на 593,3 млн.дол. США, що на 9,2% більше в порівнянні з 2010р. Основну частину (75%) вартості експорту молочних продуктів складали сири всіх видів (445 млн.дол. США, або 80,3 тис.т) та 16% ? молоко і вершки згущені (95,1 млн.дол. США, або 36,9 тис.т).

Обсяг імпорту молока і молочної продукції у 2011р. зріс проти 2010р. на 20,1% і становив 133,4 млн.дол. США. Основними імпортними молочними продуктами залишаються сири, масло вершкове та інші жири, вироблені з молока. Так, за 2011р. сирів усіх видів імпортовано 12,2 тис.т на 68 млн.дол. США (51% вартісного обсягу), масла вершкового та інших жирів з молока ? 5 тис.т на 25,8 млн.дол. США (відповідно 19,3%).

Основні причини стримування виробництва молока: скорочення поголів'я корів, подорожчання кормів, випереджаючі темпи росту цін на пально-мастильні матеріали порівняно із закупівельними цінами на молоко.

Розв'язання продовольчої проблеми та підвищення добробуту населення України значною мірою залежить від розвитку сільського господарства, зростання його ефективності. Молочне скотарство входить до числа найбільш інтенсивних сільськогосподарських галузей. Воно вимагає значних матеріальних витрат і залучення трудових ресурсів. Однією з його особливостей є те, що молоко - продукт, який швидко псується й мало транспортабельний. Тому молочне поголів'я розміщують передусім у районах із високою густотою населення - у приміських зонах великих міст. Розвиток приміських сільськогосподарських підприємств є важливою народногосподарською проблемою.

Щорічно населення міст і промислових центрів споживає десятки й сотні тисяч тонн сільськогосподарської продукції, серед якої основну частину займає мало транспортабельна. Дальні транспортні перевезення потребують значних матеріальних витрат і знижують якість продукції. У зв'язку з цим виникає об'єктивна необхідність у забезпеченні міського населення в достатній кількості мало транспортабельними продуктами харчування, такими як незбиране молоко, яйця, овочі, картопля тощо, головним чином за рахунок виробництва їх у сільськогосподарських підприємствах, які розташовані в безпосередній близькості від споживача.

Сільськогосподарське виробництво і молочне тваринництво підпорядковуються загальним економічним законам, однак мають і свої особливості порівняно з промисловістю. В сільському господарстві суттєву роль відіграють природні умови, тому в ньому процес відтворення більшою мірою залежить від конкретних для кожної зони природних умов.

Нині дедалі швидшими темпами зростає частка ринку безпечної для здоров'я молочної продукції, що безпосередньо пов'язано з майбутнім молочного скотарства та молочної промисловості України, підвищенням їх конкурентоспроможності. У сучасних умовах сільськогосподарські та переробні підприємства пов'язують управління якістю молока не лише з плануванням і суворим контролем виробництва, але й із впрова-дженням ефективних систем управління якістю

Молокопродуктовий підкомплекс України посідає важливе місце у формуванні продовольчого забезпечення країни. Від його розвитку залежить не тільки здоров'я населення, але й рівень соціальної напруги в країні, особливо в сільській місцевості.

Останніми роками в Україні здійснено переведення молоко продуктового під комплексу на ринкові засади, однак цей важливий захід здійснено без розробленої комплексної науково обґрунтованої програми його розвитку, не враховано міжнародні вимоги, які діють на територіях держав-членів Світової організації торгівлі (СОТ) у цій сфері, що спричинило кризові явища у розвитку ринку молока і молокопродуктів.

Формування і розвиток ринку молока в Україні відбувається під впливом дії ринкового механізму, його складових - попиту, пропозиції, ринкової ціни і конкуренції. Ринковий механізм, регулюючи на попит через зміну цін, забезпечує відповідний баланс виробництва й пропозиції, оскільки це дві протилежні сили, які викликають зростання й зниження ціни.

На основі узагальнення літературних джерел слід зазначити, що ринок молока і молокопродуктів - це сукупність взаємодії складових ринкового механізму, за допомогою яких здійснюється виробництво, реалізація, споживання молока та продуктів його переробки, процесів купівлі - продажу молока та молочних продуктів через оптову й роздрібну торгівлю.

Молоко, яке вироблене в сільськогосподарських підприємствах, фермерських господарствах, господарствах населення, за запропонованою схемою належить до ринку сільськогосподарської сировини, а при реалізації безпосередньо споживачам - до ринку продовольства. Молоко є невід'ємним елементом системи економічних взаємовідносин - виробництва, переробки й реалізації молокопродуктів і зумовлює, на нашу думку, доцільність аналізу й регулювання ринку молока та молокопродуктів як єдиного цілого.

Розвиток ринку молока і молокопродуктів підлеглий загальним закономірностям розвитку економіки й пов'язаний із ринком інформації про грошові доходи населення, можливості збільшення продовольчих ресурсів, ринком фінансово-кредитних, матеріально-технічних ресурсів тощо. Розглянемо рівень рентабельності виробництва молока в сільськогосподарських підприємствах Харківської області на прикладі таблиці 1.4 .

Таблиця 1.4. Рівень рентабельності виробництва молока в сільськогосподарських підприємствах

Аналізучи дану таблицю можна зробити висновок, що рівень рентабельності виробництва молока має нестійку тенденцію. В 2011 році в порівнні з 1990 роком рівень рентабельності молока зменшився в 2,5 рази, але починаючи з 1995 року рентабельність зростає.

Для забезпечення доходності агропромислового виробництва важливе значення має державне регулювання доходів сільськогосподарських підприємств, включаючи використання урядових субвенцій, поліпшення системи кредитування, цінової та податкової політики, інвестування тощо. Доходи основних товаровиробників повинні сприяти досягненню розширеного відтворення. При цьому державна фінансова допомога повинна орієнтуватися в основному на крупні підприємства, які ефективніше використовують субсидії, зорієнтовані на поширення інновацій та розвиток зовнішньоекономічної діяльності.

2. Умови і рівень розвитку сільського виробництва в дп дг «Кутузівка» Харківського району Харківської області

2.1 Природно - економічні умови, розміри та спеціалізація підприємства

Державне підприємство дослідне господарство «Кутузівка» створене в 1961 р. на базі Українського науково-дослідного інституту тваринництва Лісостепу і Полісся УРСР з метою організаційно-господарського забезпечення умов для своєчасного і високоякісного проведення наукових досліджень і апробації наукових розробок, вивчення і втілення передових технологій виробництва молока і м'яса. Дослідне господарство розташоване на відстані 8 км від обласного центру м. Харкова. На території ДП ДГ «Кутузівка» знаходяться чотири населених пункти: с. Кутузівка з населенням 1248 чол., с. Момотово - 273 чол., с. Бобрівка - 62 чол., с. Байрак - 74 чол. Загальна чисельність жителів становить 1657 чоловік, з них близько 400 осіб працюють у досліджуваному господарстві. В селищі Кутузівка розміщені такі об'єкти соціальної сфери: Кутузівська загальноосвітня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, АТС, пошта. На утриманні ДП ДГ «Кутузівка» знаходиться Будинок культури на 300 місць, профілакторій, стоматологічний кабінет, системи водопостачання й водовідведення. Майже всі дороги селища заасфальтовані. Житловий фонд, який складався переважно з багатоповерхових будинків з центральним опаленням і водопостачанням в 1998 р. був переданий на баланс Кулінічівської селищної ради.

Харківський район розташована на північному сході України в лісостеповій фізико-географічній зоні та займає південно-західну окраїну Середньоруської височини. Клімат помірний. Середньорічні температури: літня + 21°С, зимова - 7°С. Середньорічна температура повітря району в середньому складає +6,5^оС. Кількість опадів - 540 мм (середньорічна). Опади розподіляються нерівномірно. Ґрунтовий покрив на території господарства представлений чорноземом типовим середньо гумусним та реградованими ґрунтами інших формацій. Вміст гумусу в орному шарі складає 4,0-5,1 %. В цілому, природно-кліматичні умови господарства є досить сприятливими для вирощування районованих сільськогосподарських культур і виробництва продукції тваринництва.

Державне підприємство дослідне господарство “Кутузівка” є юридичною особою. Права і обов'язки юридичної особи воно набуває від дня реєстрації. Товариство здійснює свою діяльність на основі і відповідно до чинного законодавства. На теперішній час основним напрямком діяльності господарства є виробництво та реалізація сільськогосподарської продукції.

Господарство має відокремлене майно, самостійний баланс, поточний та інші рахунки в установах банків, діє за принципом повного господарського розрахунку, має печатку, на якій зазначене його найменування, кутовий штамп та інші печатки, необхідні для ведення діловодства, знак для товарів і послуг.

Економічною основою діяльності господарства є державна власність на основні фонди, інше майно, що належить підприємству внаслідок реформування колгоспу, а також орендовані паї. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банківських установах.Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності.