Управління фінансовою санацією підприємства

§ диверсифікацію кредитного портфеля;

§ перманентну роботу з підвищення кваліфікації фахівців кредитних відділів;

§ виконання вимог НБУ щодо формування резервних фондів;

§ контроль за цільовим та ефективним використанням коштів позичальника;

§ створення банку даних недобросовісних позичальників;

§ поширення практики консорціумного кредитування.

Важливий напрямок фінансового оздоровлення комерційного банку пов'язаний з підвищенням рівня його ліквідності. Це значною мірою залежить від ефективності управління нею. У ході антикризового управління ліквідністю та фінансуванням комерційного банку доцільним вважається прогнозування ймовірних змін у структурі активів і пасивів, вимог і зобов'язань банківських установ за трьома сценаріями:

§ за звичайного стану фінансів;

§ за умов кризової ситуації в окремому банку;

§ за загальної кризи на грошово-кредитному ринку.

У разі виникнення потреби в негайній мобілізації коштів за рахунок реалізації активів банкам рекомендовано розробляти орієнтовні графіки їх продажу з урахуванням особливостей кожного із зазначених варіантів, які тією чи іншою мірою можуть впливати на рівень ліквідності кожного з елементів активів.

Комерційному банку, який переведений у режим фінансового оздоровлення, забороняється:

§ залучати вклади фізичних осіб, відкривати нові депозитні рахунки та поповнювати діючі;

§ розширювати коло фізичних і юридичних осіб -- клієнтів банку з обслуговування їх операцій на ринку цінних паперів, у тому числі пов'язаних з веденням рахунків депозитарного обліку;

§ придбавати корпоративні права інших юридичних осіб;

§ надавати гарантії, поручительства, бланкові та пільгові кредити;

§ виконувати нові довірчі операції за дорученням клієнтів на період фінансового оздоровлення.

Режим фінансового оздоровлення є заходом впливу НБУ на комерційний банк перед застосуванням санкцій, передбачених Законом України “Про банки і банківську діяльність”. Контроль за діяльністю комерційного банку, який переведений у режим фінансового оздоровлення, здійснюється всіма рівнями системи банківського нагляду НБУ. У разі ефективного виконання заходів, передбачених програмою фінансового оздоровлення, поліпшення фінансового стану та додержання економічних нормативів діяльності комерційного банку, який діє у режимі фінансового оздоровлення, банк переводиться в загальний режим роботи. Підставою для завершення фінансового оздоровлення комерційного банку є досягнення ним необхідного рівня обсягу капіталу, що має підтверджуватись матеріалами звітності та актами інспекторських перевірок. Рішення про відміну режиму фінансового оздоровлення і переведення комерційного банку в загальний режим діяльності приймається Правлінням НБУ за поданням відповідного департаменту системи банківського нагляду на підставі клопотання відповідного регіонального управління НБУ та оформлюється відповідною постановою.

У разі, якщо програма фінансового оздоровлення не виконана протягом встановленого строку й основні показники діяльності банку не поліпшилися або погіршились, Правління НБУ за поданням відповідного департаменту системи банківського нагляду та на підставі висновку регіонального управління НБУ приймає рішення про відміну режиму фінансового оздоровлення та про ліквідацію комерційного банку.

На практиці, незважаючи на значний обсяг роботи, яка проводиться НБУ в напрямку сприяння фінансовому оздоровленню комерційних банків, переважна більшість суб'єктів банківської діяльності, які перебувають у кризі, не в змозі подолати свої проблеми і підлягають ліквідації.

Комерційному банку, переведеному на режим фінансового оздоровлення, може бути надано державну фінансову підтримку у вигляді стабілізаційної позики, що передбачено Положенням НБУ.

Стабілізаційна позика -- це позика, яка може надаватись НБУ комерційному банку на визначений Правлінням Національного банку України строк для оперативного забезпечення його платоспроможності і ліквідності й підтримки виконання заходів фінансової санації.

Стабілізаційна позика може надаватися лише за умови її забезпечення заставою високоліквідними активами комерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансово стабільних банків.

Цей вид фінансової підтримки може надаватися банкам у випадках:

1. Позика надається фінансово стабільному банку за умови цільового її використання і оформлення договору з НБУ про заставу високоліквідних активів (державні цінні папери, банківські метали, власні споруди -- після експертного оцінювання вартості останніх) та за плату на рівні облікової ставки НБУ з відповідним оформленням договору про переведення боргу банку-боржника, що перебуває в режимі фінансового оздоровлення (за згодою кредиторів банку-боржника).

2. Позика надається комерційному банку, який звернувся з клопотанням про надання стабілізаційної позики, під заставу високоліквідних активів (державні цінні папери, банківські метали, власні споруди -- після експертного оцінювання вартості останніх) та за плату на рівні облікової ставки.

3. Позика надається комерційному банку, який звернувся з клопотанням про надання стабілізаційної позики, під гарантію фінансово стабільного банку або інших юридичних осіб, які завдяки їх фінансовому стану, достатності власних коштів можуть забезпечити взяті на себе зобов'язання за плату на рівні облікової ставки НБУ.

Рішення про надання стабілізаційної позики комерційному банку приймається на підставі експертного оцінювання програми фінансового оздоровлення. Надання позики оформлюється кредитною угодою між НБУ та комерційним банком, в якій зазначаються строки надання позики, порядок її погашення і сплати відсотків за користування нею. Комерційний банк, який працює у режимі фінансового оздоровлення і якому надана стабілізаційна позика, може бути переведений в особливий режим контролю за його діяльністю.

У разі встановлення особливого режиму контролю за діяльністю комерційного банку в період фінансового оздоровлення банку забороняється безпосередній зв'язок з регіональними розрахунковими палатами для здійснення міжбанківських розрахунків. Зв'язок можливий лише через регіональне управління НБУ.

8.11.3 Призначення тимчасової адміністрації для управління комерційним банком

Згідно Закону України “Про банки і банківську діяльність” у випадку, коли стан комерційного банку загрожує інтересам вкладників, кредиторів і акціонерів, перешкод антимонопольним діям, а також у випадку надання банком недостовірної звітності в НБУ останній має право усувати керівництво суб'єкта банківської діяльності від управління і призначати тимчасову адміністрацію для управління банком на період фінансового оздоровлення.

Усунення керівництва комерційного банку від управління та призначення тимчасової адміністрації здійснюється, якщо фінансова криза банку є прямим наслідком особистих дій його менеджменту.

Метою діяльності тимчасової адміністрації та головним її завданням є приведення справ комерційного банку у відповідність до чинного законодавства, відновлення платоспроможності, забезпечення усунення виявлених порушень, причин і умов, які призвели до погіршення фінансового стану, і здійснення інших заходів щодо санації комерційного банку.

Членами тимчасової адміністрації можуть бути особи, які мають вищу економічну або юридичну освіту і досвід роботи, необхідний для виконання функцій тимчасової адміністрації банку, а саме: службовці НБУ (призначаються наказом Національного банку України за їхньою згодою); особи, які здійснюють професійну діяльність як керуючі санацією чи розпорядники майна; представники аудиторських чи консалтингових фірм (за домовленістю сторін). Керівником та членами тимчасової адміністрації не можуть бути особи, котрі мають відносини з комерційним банком як акціонери (засновники), працівники банку чи його кредитори.

Тимчасова адміністрація перевіряє договірну, бухгалтерську, звітну, касову і канцелярську документацію, матеріали Правління та ревізійної комісії щодо справ банку, а також перевіряє у присутності члена Правління комерційного банку касу та інші цінності банку. Керівник тимчасової адміністрації виконує обов'язки керівника комерційного банку, а в разі потреби організовує комплексну перевірку діяльності комерційного банку і звірку фінансової звітності з реальним станом справ силами тимчасової адміністрації, із залученням зовнішнього аудиту.

Загальна тривалість діяльності тимчасової адміністрації не може перевищувати 12 місяців. В окремих випадках установлений строк діяльності тимчасової адміністрації (адміністратора) може бути продовжений на 3 місяці.

8.11.4 Ліквідація та реорганізація комерційного банку

Законом “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” визначено, що особливості провадження у справах про банкрутство банків регулюються Законом України “Про банки і банківську діяльність”, згідно якого право звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацію мають:

1) кредитори банку;

2) Національний банк України.

Кредитори банку направляють рекомендованим листом до Національного банку України заяву про ліквідацію банку при настанні ознак неплатоспроможності банку з додаванням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов'язань банку перед ними. Якщо протягом одного місяця з дня направлення заяви зазначені особи не отримали відповідь Національного банку України, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним.

При підготовці справи до розгляду суддя отримує обгрунтований висновок Національного банку України щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора. Національний банк України зобов'язаний надати один із зазначених документів протягом місяця з дня отримання запиту суду.

Негативний висновок Національного банку України щодо доцільності відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку є підставою для залишення заяви без розгляду. Якщо банк-боржник не спроможний виконати свої зобов'язання відповідно до рішення суду про примусове стягнення протягом шести місяців і за цей час не досягнуто домовленостей щодо реструктуризації визначеного боргу, Національний банк України зобов'язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.

Справа про визнання банку неплатоспроможним може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії, після чого санація банку не допускається. Орган, який ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора, який приступає до виконання обов'язків негайно після відкликання ліцензії.

Протягом одного місяця з дня прийняття справи до розгляду суд повинен визначитися стосовно позову про ліквідацію банку. Єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок Національного банку України щодо доцільності ліквідації банку . У своєму рішенні суд повинен підтвердити кандидатуру ліквідатора .

Розгляд справи в суді щодо ліквідації банку не зупиняє діяльності ліквідатора, призначеного Національним банком України. Процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше трьох років з дня відкликання ліцензії.

Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про відкриття ліквідаційної процедури у газеті "Урядовий кур'єр" чи "Голос України" за рахунок банку . Протягом одного місяця з дня опублікування оголошення про відкриття ліквідаційної процедури кредитори мають право заявити ліквідатору про свої вимоги до банку.

З дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора:

1) припиняються повноваження загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) банку та тимчасового адміністратора, який негайно передає ліквідатору всі справи;

2) банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси;

3) строк виконання всіх грошових зобов'язань банку вважається таким, що настав;

4) припиняється нарахування процентів, неустойки (штрафу, пені) та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банку;

5) відомості про фінансове становище банку перестають бути конфіденційними чи становити банківську таємницю;

6) скасовуються арешт, накладений на майно (в тому числі на власні кошти банку на його рахунках) банку, чи інші обмеження щодо розпорядження його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

7) вимоги за зобов'язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку. При виконанні своїх обов'язків ліквідатор за своїм статусом прирівнюється до представника Національного банку України. Будь-яка особа, що навмисно перешкоджає доступу ліквідатора до банку, його активів, книг, записів, документів, несе адміністративну або кримінальну відповідальність .

Ліквідатор припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення одного місяця з дня опублікування оголошення про початок ліквідаційної процедури. Кредитори мають право надіслати ліквідатору свої заперечення щодо визнаних ним вимог протягом одного місяця з дня отримання повідомлення. Ліквідатор зобов'язаний у двомісячний строк з дня призначення надіслати повідомлення всім клієнтам, які користуються послугами відповідального зберігання, про необхідність вилучити свої цінності протягом трьох місяців з дня оголошення про початок ліквідаційної процедури. Матеріальні цінності, що перебували на відповідальному зберіганні банку і не були вилучені власниками в зазначений у повідомленні строк, вважаються фондами, на які не можуть претендувати кредитори банку. Ці цінності переходять у розпорядження Національного банку України для повернення законним власникам.

Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється ліквідатором у порядку, встановленому законодавством України. Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою. Після проведення інвентаризації та оцінки майна банку ліквідатор розпочинає продаж майна на відкритих торгах, якщо Національним банком України не встановлено інший порядок його продажу.

Порядок продажу майна банку, склад, умови та строки придбання майна погоджуються з Національним банком України та повідомляються через засоби масової інформації.

У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банку ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Майно банку, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах.

Кошти, одержані в результаті ліквідаційної процедури, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів, у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою;

б) вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що виникли у випадках, визначених законодавством про гарантування вкладів фізичних осіб;

в) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банку, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

г) витрати, пов'язані з роботою ліквідатора, в тому числі: на оплату державного мита; на публікацію оголошення про ліквідацію банку; на публікацію в органах інформації про порядок продажу майна банку; витрати ліквідатора, пов'язані з утриманням і збереженням активів банку; на проведення аудиту; на оплату праці працівників, залучених для здійснення ліквідації;

д) зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян.

2) у другу чергу задовольняються вимоги вкладників - фізичних осіб в частині перевищення суми, передбаченої системою гарантування вкладів фізичних осіб, вимоги, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками;

3) у третю чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги. У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, та не задоволені за недостатністю майна не розглядаються і вважаються погашеними.

У разі, якщо на момент закінчення строку ліквідації залишилися непроданими активи банку і негайний продаж матиме наслідком істотну втрату їх вартості, ліквідатор передає такі активи в управління визначеній Національним банком України юридичній особі, яка зобов'язана вжити заходів щодо продовження погашення заборгованості кредиторів банку за рахунок отриманих активів. Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається власникам, а майно державних банків - відповідному органу приватизації для наступного продажу. Кошти, одержані від продажу цього майна, спрямовуються до Державного бюджету України.

Ліквідація банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з моменту внесення запису про це до Державного реєстру банків після ухвалення звіту ліквідатора.

Реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням його власників або примусово за рішенням НБУ. Реорганізація може здійснюватися шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення. Порядок здійснення примусової реорганізації банків встановлюється Законом “Про банки і банківську діяльність” та нормативно-правовими актами Національного банку України.

Законодавчі передумови та вимоги у разі реорганізації банківської визначено в розділі 6.1.

§ потужність фінансова

§ правило вертикальної структури капіталу

§ санація автономна

§ санація альтернативна

§ санація двоступінчаста

§ санація зовнішня

§ тактичний механізм фінансової стабілізації

§ фінансова рівновага

9. Форми, правила та умови фінансування санації підприємств

9.1 Форми фінансової санації

Форми фінансування суб'єктів господарювання класифікуються за джерелами надходження капіталу та за правовим статусом інвесторів.

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють :

§ зовнішнє фінансування;

§ внутрішнє фінансування;

За правовим статусом інвесторів розрізняють:

§ власний ;

§ позичковий капітал.

Сукупний капітал підприємства складається з власного та позичкового капіталу. Отже, фінансувати санацію можна за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, за допомогою кредиторів. У виняткових випадках може надаватися державна фінансова підтримка. Санація може бути спрямована на реструктуризацію активів або пасивів.

За формальними ознаками розрізняють два види санації:

а) санація без залучення на підприємство додаткових фінансових ресурсів;

б) санація із залученням нового фінансового капіталу.

У першому випадку санація може набирати таких форм:

§ зменшення номінального капіталу підприємства;

§ конверсія власності в борг;

§ конверсія боргу у власність;

§ пролонгація строків сплати заборгованості;

§ добровільне зменшення заборгованості;

§ самофінансування.

У другому випадку можливі такі форми:

§ альтернативна санація;

§ зменшення номінального капіталу з подальшим його збільшенням (двоступінчаста санація);

§ безповоротна фінансова допомога власників;

§ безповоротна фінансова допомога персоналу;

§ емісія облігацій конверсійної позики;

§ залучення додаткових позик.

В літературних джерелах розглядають також :

§ автономну санацію, здійснювану з використанням власних коштів підприємства та капіталу його власників,

§ зовнішню санацію, що відбувається за рахунок коштів кредиторів і держави.

§ окремий вид санації підприємств -- це санація за державної фінансової підтримки. Держава може фінансувати санаційні заходи на поворотній або безповоротній основі, може вдатися до непрямих методів сприяння санації суб'єктів господарювання: податкові пільги, створення особливих умов підприємницької діяльності і т. ін.

Якщо в балансі підприємства за результатами звітного року відбито непокриті збитки минулих років (чи збитки звітного року), то має бути прийнято рішення про джерела покриття цих збитків. У цьому контексті вживається поняття “чиста санація”, або “санація балансу”. Чиста санація полягає в санації балансу неспроможного підприємства. Вона спрямована на формальне покриття засвідчених у балансі збитків. Санація балансу, як правило, є необхідною передумовою для залучення коштів інвесторів та кредиторів.

9.2 Визначення потреби в капіталі

9.2.1 Зміст та види потреби в капіталі

Перш ніж здійснювати заходи щодо залучення фінансових ресурсів, необхідних для санації підприємства, слід визначити потребу в капіталі. Потреба в капіталі - це виражена в грошовому еквіваленті потреба підприємства у грошових та матеріальних засобах, необхідних для виконання поставлених цілей та забезпечення фінансової рівноваги.

Базою для класифікації форм, яких може набирати потреба в капіталі, є групування вихідних грошових потоків підприємства. Потреба в капіталі зумовлюється тим, що момент здійснення грошових витрат та момент надходження грошових коштів за продукцію, на виробництво якої понесені витрати, не збігаються в часі. Щоб визначити потребу в капіталі, сукупні витрати підприємства доцільно розмежувати на дві групи:

1) витрати, пов'язані з підготовкою та організацією виробництва (капітальні витрати);

2) витрати, пов'язані з веденням та обслуговуванням виробництва (поточні витрати).

До першої групи належать витрати на заснування (реорганізацію) підприємства, купівлю та введення в дію основних фондів. Кошти, заморожені в таких витратах, повертаються на підприємство поступовим їх включенням у ціну реалізації продукції протягом тривалого часу. Отже, капітал, необхідний для фінансування зазначених витрат, має бути мобілізований на довгостроковий період. Такий капітал називають інвестиційним.

Витрати другої групи пов'язані з оплатою праці персоналу та придбанням предметів праці. Вони повністю переносять свою вартість на готову продукцію в поточному виробничому циклі, повністю включаються в ціну реалізованої продукції і повертаються на підприємство через короткий проміжок часу. Для фінансування таких витрат визначають потребу в оборотному капіталі.

Оборотний капітал (оборотні кошти) -- це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва та реалізації продукції.

Фінансовий капітал -- важлива складова економічної потужності підприємства. Загалом економічна потужність включає в себе два основні компоненти: виробничу (технологічну) та фінансову потужність. Показник технологічної потужності характеризує обсяг продукції, який можна виробити на наявних у підприємства основних фондах. Фінансова потужність підприємства показує, який обсяг виробництва товарної продукції здатне профінансувати підприємство. Технологічні потужності фінансуються за рахунок інвестиційного, а фінансова -- за рахунок оборотного капіталу. Загалом технічна та фінансова потужність є взаємозалежними величинами і визначаються можливостями збуту продукції.

9.2.2 Потреба в капіталі для проведення санації підприємства

Головною метою фінансового менеджменту у процесі санації підприємства є мобілізація фінансових ресурсів для виконання основних завдань:

1) відновлення (поліпшення)платоспроможності;

2) формування фінансового капіталу для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Щоб виконати перше завдання, підприємству потрібні оборотні кошти, а щодо другого йому знадобиться як інвестиційний, так і оборотний капітал.

У першому випадку потреба в капіталі постає переважно на пасивній стороні балансу (погашення кредитів, виплата процентів, виконання податкових та інших зобов'язань), а в другому -- потреба в капіталі виникає на активній стороні балансу (фінансування капітальних вкладень та поточної операційної діяльності).

Визначення потреби в капіталі, необхідному для відновлення платоспроможності підприємства, є першочерговим завданням фінансового менеджменту на підприємстві, яке перебуває у кризі. У разі виникнення в підприємства дефіциту оборотних коштів можливі перебої в його постачанні, у процесах виробництва та збуту, виникають прострочені платежі й невиправдана заборгованість. Зрештою це призводить до фінансової кризи. З метою відновлення платоспроможності перед підприємством постає нагальна необхідність поповнення фондів обігу, зокрема таких їх елементів, як кошти в касі та на поточних рахунках у банківських установах.

Потреба у грошових коштах визначається згідно з оперативною (Crash) програмою та платіжним календарем. Базою для визначення потреби в капіталі є дані аналізу фінансового стану підприємства та розшифрування кредиторської заборгованості за окремими контрагентами,обсягами заборгованості та строками погашення. Потреба в капіталі, яка випливає з оперативної (Crash-)програми, складається із сум заборгованості, щодо яких не вдалося досягти домовленості про їх списання чи реструктуризацію та строк сплати яких настав або настане найближчим часом. Враховуються також платіжні зобов'язання, які можуть виникнути в ході поточної операційної діяльності суб'єкта господарювання.

Від правильності визначення обсягу капіталу, необхідного для відновлення платоспроможності та виконання поточних зобов'язань, залежить подальша життєдіяльність підприємства, оскільки неспроможність погасити заборгованість в установлений строк є підставою для порушення проти підприємства справи про банкрутство.

Потреба в капіталі для проведення виробничо-технічних санаційних заходів визначається за планом капіталовкладень, а також за організаційним та фінансовим планами проекту санації. Обсяг необхідних фінансових ресурсів обчислюється так:

“+” обсяг потреби в інвестиційному та оборотному капіталі;

“-” очікуваний обсяг виручки від реалізації окремих об'єктів активів;

“±” від'ємний (додатний) Саsh-Flow (грошовий потік), очікуваний у періоді проведення санації.

Визначальним при цьому є обсяг потреби в інвестиційному та оборотному капіталі.

9.2.2.1 Визначення потреби в інвестиційному капіталі

Потреба в інвестиційному капіталі визначається на підставі бюджету капіталовкладень, в якому відбито виробничу програму (асортимент товарів, робіт, послуг, які планується виробляти), а також зазначено, яке саме виробниче обладнання, технічну документацію, технологію, “ноу-хау” та в кого, на яких умовах і в який термін слід придбати, суму витрат на придбання. Загалом на обсяги потреби в інвестиційному капіталі впливають фактори:

§ виробнича програма;

§ вартість машин та обладнання, які заплановано придбати;

§ вартість модернізації існуючих основних фондів;

§ розмір підприємства;

§ правова форма організації бізнесу;

§ вид діяльності (галузь);

§ місце розташування підприємства;

§ строк окупності інвестицій.

9.2.2.2 Визначення потреби в оборотному капіталі

Визначення потреби в оборотному капіталі для фінансування виробничого процесу є набагато складнішою проблемою, ніж розрахунок потреби в інвестиційному капіталі, оскільки наявність та структура оборотних коштів підприємства залежить від періоду, протягом якого капітал, авансований у виробництво певного продукту, знову надійде на підприємство у складі виручки від реалізації. Цей період досить важко розрахувати, оскільки він зумовлений багатьма невизначеними чинниками.

Потреба в оборотному капіталі, необхідному для забезпечення фінансово-господарської діяльності, визначається за окремими видами оборотних активів:

§ готовою продукцією;

§ запасами сировини, матеріалів та напівфабрикатів;

§ незавершеним виробництвом;

§ витратами майбутніх періодів.

У вітчизняній практиці потребу в оборотних коштах визначають на основі їх нормування. Сукупний норматив (загальну потребу в оборотних коштах) обчислюють, підсумовуючи нормативи за окремими статтями. Норматив оборотних коштів за кожною статтею розраховується множенням одноденних витрат у грошовому вираженні на відповідну норму запасу в днях. До основних факторів, які впливають на обсяг потреби в оборотних коштах, слід віднести такі:

1) обсяг виробництва та реалізації продукції протягом періоду, на який визначається потреба в капіталі;

2) умови постачання підприємства: кількість постачальників, строки поставок, форми розрахунків тощо;

3) організація процесу виробництва: тривалість виробничого циклу, розмір витрат, номенклатура продукції;

4) умови реалізації продукції: кількість споживачів готової продукції, їх віддаленість, форми розрахунків тощо.

Обсяг потреби в капіталі залежить і від ефективності управління дебіторською та кредиторською заборгованістю. Наприклад, надання товарних кредитів з метою стимулювання збуту продукції збільшує часовий інтервал між витратами та надходженням коштів - потреба в капіталі збільшується, у разі використання товарних кредитів постачальників факторів виробництва потреба в капіталі зменшується, коли одержано попередню оплату за товар, потреба в капіталі зменшується, якщо попередньо оплачені фактори виробництва, потреба у фінансових ресурсах зростає.

Плануючи обсяги потреби в капіталі, який відволікається в дебіторську заборгованість, слід враховувати наступне:

1. Обмеження щодо надання товарних кредитів, відстрочок з оплати продукції може негативно вплинути на обсяги реалізації, оскільки в умовах ринку споживачі продукції надають перевагу контрагенту, який пропонує найвигідніші умови розрахунків та постачання.

2. Надмірне захоплення наданням товарних кредитів може зумовити неефективне відволікання фінансових ресурсів, знизити платоспроможність підприємства та призвести до високих витрат, пов'язаних зі стягненням заборгованості.

3. Здійснюючи авансовану оплату факторів виробництва, можна отримати значні знижки в їх ціні, що може позитивно вплинути на собівартість продукції. При цьому слід порівняти позитивний ефект від зниження цін та збереження надійного постачальника з негативними наслідками відволікання коштів у дебіторську заборгованість під час здійснення авансових розрахунків.

Слід також взяти до уваги, що за наявності невиправданої (простроченої) чи безнадійної дебіторської заборгованості виникає порушення фінансової рівноваги, оскільки в підприємства на відповідну суму зменшується обсяг ліквідних оборотних коштів. Для покриття фінансового розриву слід вдатися до позапланового залучення коштів з інших джерел.Одним із методів покриття фінансового дефіциту (доволі поширеним у вітчизняній практиці господарювання) є порушення строків виконання власних платіжних зобов'язань, тобто використання невиправданої кредиторської заборгованості як джерела поповнення оборотного капіталу. Проте така політика є надзвичайно ризиковою. Вона може призвести до накладення на підприємство штрафів. Це, в свою чергу, впливає на імідж суб'єкта господарювання як партнера і зрештою призводить до його фінансової кризи.

9.3 Забезпечення фінансової рівноваги на підприємстві

Необхідною умовою життєдіяльності підприємства є, як відомо, забезпечення його постійної платоспроможності. Основним завданням фінансового менеджменту є така координація вхідних та вихідних грошових потоків, щоб у будь-який час підприємство було спроможним виконати свої поточні платіжні зобов'язання. Цього можна досягти, додержуючи фінансової рівноваги в довгостроковому періоді.

Фінансова рівновага передбачає, що грошові надходження підприємства дорівнюють або перевищують потребу в капіталі для виконання поточних платіжних зобов'яіань.

Рівняння фінансової рівноваги можна подати в такому вигляді (базова модель):

початковий стан резервів ліквідності + виручка від реалізації продукції + надходження від інвестиційної діяльності + надходження від фінансової діяльності = поточні виплати в рамках операційної діяльності + інвестиції + погашення заборгованості (основна сума, відсотки) + виплата дивідендів + кінцевий обсяг резервів

В процесі фінансового аналізу використовується також модифікація базової моделі, в якій на боці вхідних потоків замість виручки від реалізації враховується чистий прибуток та амортизація (Саsh-Flow), тоді як на боці вихідних потоків не враховуються поточні виплати в межах операційної діяльності.

Рівняння фінансової рівноваги (1 модифікація базової моделі):

початковий стан резервів ліквідності + Саsh-flow надходження від фінансової діяльності = інвестиції + погашення заборгованості (основна сума) + виплата дивідендів + формування резервів

Амортизацію та прибуток (Саsh-Flow) можна розглядати як джерела самофінансування підприємства. Надходження від фінансової діяльності (кредити банків, акціонерний, пайовий капітал) формують зовнішні фінансові джерела. Якщо витрати на здійснення поточної операційної діяльності перевищують виручку від реалізації, то у підприємства виникне дефіцит оборотних коштів, який слід буде покрити за рахунок інших джерел. Враховуючи викладені аспекти, можна сформувати ще одну модифікацію рівняння фінансової рівноваги.

Рівняння фінансової рівноваги (2 модифікація базової моделі):

Мобілізація фінансового капіталу (резерви ліквідності + самофінансування + акціонерний (пайовий) капітал + позичковий капітал = використання фінансового капіталу (інвестиції (фінансові, реальні )+ погашення заборгованості (основна сума) + виплата дивідендів + формування резервів + поповнення оборотних коштів

Якщо фінансовий менеджмент підприємства неправильно розрахував строки залучення та використання капіталу або якщо вони порушені в результаті погіршення умов діяльності підприємства (зменшення обсягів реалізації, неврахування інфляції під час формування відпускних цін, високий рівень невиправданої дебіторської заборгованості, непередбачені штрафи за порушення податкового законодавства тощо), то фінансова рівновага порушується і підприємство не в змозі виконати свої платіжні зобов'язання. Якщо неплатоспроможність є стійкою, то це є підставою для порушення справи про банкрутство підприємства.

Використання моделей фінансової рівноваги з метою забезпечення платоспроможності та ліквідності підприємства, що перебуває у кризі, спрямоване на збільшення вхідних грошових потоків та зменшення вихідних. Збільшення вхідних грошових потоків досягається за рахунок таких основних заходів:

1) мобілізації внутрішніх резервів самофінансування;

2) рефінансування дебіторської заборгованості;

3) стимулювання збуту основної продукції;

4) залучення додаткового акціонерного (пайового) капіталу;

5) одержання нових позик.

Вихідні грошові потоки зменшуються в результаті заходів:

1) зменшення поточних виплат у рамках операційної діяльності (зниження собівартості продукції);

2) реструктуризації кредиторської заборгованості;

3) перегляду дивідендної політики;

4) заморожування інвестицій.

Система санаційних заходів, що грунтується на використанні моделей фінансової рівноваги в довгостроковому періоді, формує тактичний механізм фінансової стабілізації.

9.4 Правила фінансування

Кредитори та інвестори, маючи на меті гарантувати свої вкладення та не допустити порушення фінансової рівноваги, вимагають додержання певних правил під час формування структури капіталу. На практиці зазначені правила широко застосовуються для аналізу фінансового стану підприємств, оцінювання їх кредитоспроможності та інвестиційної привабливості. Додержання правил формування активів і пасивів є необхідною умовою забезпечення фінансової рівноваги та оптимізації структури капіталу.

Правила фінансування формують принципи, згідно яких підприємство мобілізує фінансовий капітал для покриття потреби у фінансових ресурсах. На них слід зважати, виробляючи стратегію залучення фінансових джерел санації підприємств. Розрізняють основні правила фінансування підприємств:

§ золоте правило фінансування;

§ золоте правило балансу;

§ правило вертикальної структури капіталу.

Перші два правила характеризують горизонтальну структуру капіталу та майна підприємства. Останнє стосується лише пасиву балансу. Усі три правила базуються на розрахунку низки показників, що характеризують співвідношення певних статей балансу.

9.4.1 Золоте правило фінансування

Золоте правило фінансування називають також золотим банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Правило вимагає, щоб терміни, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися з термінами, на які вони вкладаються в реальні чи фінансові інвестиції. Це означає, що фінансовий капітал має бути мобілізований на термін, не менший від того, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобто в об'єктах основних та оборотних засобів.

Підприємство, додержуючи вимог золотого правила фінансування, забезпечує собі стабільну ліквідність та платоспроможність. Але під час застосування цього правила постає проблема порівняння окремих статей активу та пасиву балансу (окремих об'єктів інвестування та джерел фінансування). Це можна (і є сенс) робити лише на стадії планування фінансово-господарської діяльності.

Загалом вважають, що має діяти принцип “загального фінансування”, згідно якого усі активи фінансуються за рахунок усіх пасивів. На практиці застосовуючи золоте правило фінансування, користуються двома умовами, що виражають його зміст:

250.

251.

У разі додержання золотого правила фінансування фінансова рівновага забезпечується за таких умов:

1) інвестований капітал своєчасно (у передбачені строки) вивільняється в результаті господарської діяльності;

2) існує можливість пролонгації строків повернення капіталу;

3) платежі, термін оплати яких настав, можна здійснити за рахунок надходжень від операційної та інвестиційної діяльності.

9.4.2 Золоте правило балансу

Золоте правило балансу вимагає не лише паралельності термінів фінансування та інвестування, а й додержання певних співвідношень між окремими статтями пасивів та активів. Правило вимагає виконання двох умов:

а) основні засоби мають фінансуватися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик;

б) довгострокові капіталовкладення мають фінансуватися за рахунок коштів, мобілізованих на довгостроковий період, тобто довгострокові пасиви мають використовуватися не лише для фінансування основних фондів, а й для довгострокових оборотних активів (наприклад, оборотні засоби, авансовані у стратегічні запаси сировини, неліквідні товари тощо).

Використання золотого правила балансу дає змогу уникнути проблем з ліквідністю, якщо списання активів у результаті господарської діяльності за обсягами і термінами збігається з погашенням залученого капіталу і якщо грошових надходжень достатньо для забезпечення розрахунків у процесі поточної операційної діяльності. У довгостроковому капіталі має також існувати можливість пролонгувати строки погашення існуючих кредитів і залучити новий капітал. Якщо ж такі можливості існують, то дотримання золотого правила балансу є необов'язковим.

9.4.3 Правило вертикальної структури капіталу

Правило вертикальної структури капіталу пов'язане з аналізом складу та структури джерел формування капіталу. Прив'язування до активів, тобто до напрямків використання фінансових ресурсів підприємства, у такому разі не здійснюється. Правило вертикальної структури вимагає додержання певного співвідношення між власним і позичковим капіталом підприємства.

Аналізуючи вертикальну структуру балансу, обчислюють два основні показники: коефіцієнт фінансової незалежності (“автономії”) та коефіцієнт заборгованості. (Методика розрахунку та трактування показників наведені в 3.3.3.2 ).

Щодо структури капіталу існують різні погляди. Більшість економістів вважають, що співвідношення власного та позичкового капіталу підприємства має становити 1:1. Тоді загальна сума заборгованості не повинна перевищувати суму власних джерел фінансування, тобто критичне значення Кавт=0,5. Згідно з іншими тлумаченнями правила вертикальної структури капіталу, для промислових підприємств частка власного капіталу має становити не менш як 60%; для торгівлі -- 50%. Існують також думки, що відношення власного та позичкового капіталу має становити 2:1.

Автори вертикальної структури (1 : 1) свою позицію обґрунтовують тим, що власники підприємства мають брати участь у його фінансуванні внесками чи рефінансуванням прибутку щонайменше в такому самому обсязі, як і кредитори.

На практиці структура капіталу підприємств значною мірою залежить від галузі виробництва, до якої вони належать, форми організації бізнесу, а також від низки інших специфічних факторів. Аналізуючи структуру капіталу підприємств за окремими формами організації бізнесу, можна виявити таку закономірність: в акціонерних товариствах, і особливо в тих, акції яких котируються на біржі, частка власного капіталу майже вдвічі більша, ніж у підприємств інших форм організації бізнесу. Це можна пояснити тим, що звітність акціонерних товариств публікується в пресі, а для інвесторів, які оцінюють ризиковість своїх вкладень, рівень заборгованості підприємства відіграє вирішальну роль. Саме тому акціонерні товариства прагнуть підвищити показник своєї фінансової незалежності.

Коли йдеться про визначення оптимальної структури капіталу, слід враховувати, що головною метою будь-якого підприємства є максимізація прибутку в довгостроковому періоді. Якщо рентабельність сукупного капіталу (рентабельність активів) перевищує проценти за користування кредитом, то підприємству вигідно буде залучати позики. Проте якщо проценти за користування позиками перевищують рентабельність активів, фінансування за рахунок залучення кредитів слід мінімізувати.

Отже, розрахувати оптимальну структуру капіталу для всієї сукупності підприємств неможливо. Навіть для підприємств однієї галузі це робити недоцільно, оскільки оптимальне співвідношення власного та позичкового капіталу залежить від специфічних умов діяльності кожного конкретного підприємства (галузь, форма організації бізнесу, місцезнаходження, прибутковість активів, процентні ставки за користування позиками тощо). Існує думка, що оптимальної структури капіталу на практиці не існує взагалі. Обсяг можливої заборгованості підприємства обмежується готовністю кредиторів надавати позики. Ця готовність залежить від рівня ризику неповернення кредитів. Ризики, пов'язані з погіршенням структури капіталу підприємств та коливанням рентабельності власного капіталу, оцінюються з огляду на ефект фінансового лівериджу.

9.4.4 Ефект фінансового лівериджу

Щоб визначити оптимальну структуру капіталу, тобто виявити граничну межу використання позичкового капіталу для конкретного підприємства розраховують ефект фінансового лівериджу Ефл. Цей показник доцільно обчислювати у процесі санаційного аудиту підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, маючи на меті визначити відхилення від оптимальної структури капіталу та оцінити ризики, що при цьому виникають, а також під час розробки такої стратегії фінансування санації, яка дасть змогу оптимізувати джерела залучення фінансових ресурсів.

Якщо відомі рентабельність активів підприємства Ра, обсяг власного капіталу ВК та сума кредиторської заборгованості Кр, то прибуток П від інвестування можна обчислити за формулою:

П=Ра(ВК+Кр).

Цей самий прибуток можна виразити підсумовуванням прибутку після сплати процентів за кредит та суми процентів:

П=Рвк х ВК + Пс х Кр,

де Рвк, -- рентабельність власного капіталу;

Пс -- ставка процента за кредит.

Оскільки праві частини рівностей однакові, маємо:

Ра(ВК+Кр)=Рвк х ВК+Пс х Кр.

Звідси можна вивести формулу для обчислення рентабельності власного капіталу:

Останнє рівняння показує, що рентабельність власного капіталу залежить не від абсолютних величин, якими є суми власного та позичкового капіталу, а від відносних показників (рентабельність активів, проценти за кредит, коефіцієнт заборгованості). Якщо ставка процента за кредит не залежить від рівня заборгованості і залишається стабільною , то між коефіцієнтом заборгованості та рентабельністю власного капіталу існує лінійна залежність (чим більша заборгованість, тим більша рентабельність).

Підвищення рентабельності власного капіталу за рахунок залучення позичкового капіталу, якщо рентабельність активів перевищує проценти за кредит, називається ефектом фінансового лівериджу, або ефектом фінансового важеля..Назва ефекту походить від другої назви показника заборгованості - коефіцієнт фінансового лівериджу. Але оскільки в літературі зустрічаються різні варіанти обчислення цього показника ( нами використано інший спосіб, див.3.3.3.2), то в цьому розділі ми показник заборгованості називаємо коефіцієнтом заборгованості та уникаємо ототожнювання його з коефіцієнтом фінансового лівериджу.

Ефект фінансового лівериджу характеризує залежність рентабельності власного капіталу підприємства від рентабельності всіх активів, процентів за кредит та коефіцієнта заборгованості. Він вимірює ефект фінансування діяльності та підвищення рентабельності власного за рахунок збільшення частки позичкового капіталу.

Різниця (Ра -- Пс) є так званий диференціал фінансового лівериджу. Якщо диференціал фінансового лівериджу додатний, то будь-яке збільшення коефіцієнта фінансового лівериджу зумовлює зростання відповідного ефекту. Проте з підвищенням Кфл зростає ризик, а тому збільшуються процентні ставки за кредитами, що їх одержує підприємство. Це, у свою чергу, зменшує диференціал, знижуючи ефект фінансового лівериджу.

Збільшувати Кфл доцільно, якщо його диференціал більший від нуля. Від'ємне значення диференціалу фінансового лівериджу веде до зниження рентабельності власного капіталу. У такому разі рентабельність власного капіталу зменшується тим швидше, чим вища частка позичкового капіталу в структурі пасивів підприємства. Чим вищий коефіцієнт заборгованості, тим нижчий рівень рентабельності власного капіталу.

10. Оцінювання вартості майна підприємства

10.1 Необхідність, завдання та принципи експертного оцінювання вартості майна підприємства

Оцінювання вартості майна підприємств необхідне у випадках:

§ у разі банкрутства та ліквідації підприємства, коли оцінювання має на меті визначити вартість ліквідаційної маси

§ під час реорганізації підприємства - для визначення бази для складання передавального чи розподільного балансу, а також встановлення пропорцій обміну корпоративних прав;

§ у разі продажу підприємства як цілісного майнового комплексу - для визначення реальної ціни продажу майна;

§ у разі застави майна та коли потрібно визначити кредитоспроможність - для визначення реальної вартості кредитного забезпечення;

§ в процесі санаційного аудиту з метою визначення санаційної спроможності - для розрахунку ефективності санації;

§ під час приватизації майна державних підприємств - для визначення початкової ціни продажу об'єкта приватизації.

Оцінювання вартості майна підприємства належить до найскладніших фінансових проблем. З метою вироблення уніфікованих підходів до методології та порядку проведення оцінювання в 1981 році був створений Міжнародний комітет зі стандартів оцінки вартості майна, яким було розроблено ряд стандартів та правил оцінювання:

§ МСО 1: Ринкова вартість як база оцінки.

§ МСО 2: Бази оцінки, відмінні від ринкової вартості.

§ МСО 3: Оцінка з метою фінансової звітності і суміжної документації.

§ МСО 4: Оцінка забезпечення позики, застави і боргових зобов'язань.

-- Правило № 1: Концепція оцінки діючого підприємства.

-- Правило № 2: Врахування токсичних і шкідливих речовин при оцінці.

-- Правило № 3: Оцінка основних засобів, машин та устаткування.

-- Правило № 4: Оцінка бізнесу.

Згідно вітчизняного законодавства при оцінці майна підприємства слід керуватися Методикою оцінювання вартості майна під час приватизації. Встановлено, що для майна, яке продається на аукціоні, оцінна вартість є початковою. Для оцінювання уповноважені на це органи (власники майна, арбітражний керуючий,Фонд державного майна) мають право залучати на підставі договору експертів з оцінювання майна.

Розрізняють два способи оцінювання : масове та експертне.

Масове оцінювання майна -- це визначення вартості майна з використанням стандартної методології та стандартного набору вихідних даних без залучення експертів.

Експертне оцінювання майна полягає у визначенні оцінної вартості майна експертом відповідно до угоди із замовником.

Основні принципи оцінювання вартості майна підприємства :

§ Принцип заміщення -- покупець не заплатить за об'єкт ціну, яка перевищує існуючу мінімальну ціну майна з аналогічною корисністю.

§ Принцип корисності -- об'єкт має вартість лише тоді, коли він є корисним для потенційного власника. Корисність може бути пов'язана з очікуванням майбутніх доходів чи інших вигод.

§ Принцип оптимального розміру -- найвищим попитом користуються об'єкти оптимальних розмірів.

§ Принцип зміни вартості -- вартість об'єкта оцінювання постійно змінюється зі зміною внутрішнього стану та під дією зовнішніх чинників.

§ Принцип ефективного використання -- серед усіх можливих варіантів експлуатації об'єкта вибирається той, що забезпечує найефективніше використання його функціональних характеристик.

§ Принцип розумної обережності оцінок -- оцінювач має критично (із розумним упередженням) ставитися до всієї інформації, яку йому надає адміністрація об'єкта оцінювання, і по можливості перевіряти цю інформацію, звертаючись до незалежних джерел.

§ Принцип альтернативності оцінок -- використання різних методів оцінювання та порівняння показників вартості, здобутих у результаті застосування альтернативних методів.

Вибір того чи іншого методу залежить від характеру об'єкта оцінювання. Залежно від об'єкта розрізняють такі види експертного оцінювання майна:

§ експертне оцінювання цілісних майнових комплексів підприємств (найбільш складне оцінювання);

§ експертне оцінювання акцій (часток, паїв) у статутних фондах господарських товариств (складне,якщо ці права не котируються на біржі);

§ експертне оцінювання нематеріальних активів;

§ експертне оцінювання рухомого майна;

§ експертне оцінювання нерухомості.

10.2 Порядок оцінювання вартості майна

Оцінювання вартості майна підприємства складається з етапів:

1. Збір інформації про об'єкт оцінювання.

2. Інвентаризація майна.

3. Аудиторська перевірка фінансової звітності підприємства.

4. Складання акта обстеження та технічного стану об'єкта оцінювання.

5. Експертне або масове оцінювання.

6. Складання акта оцінювання вартості майна або звіту про його експертне оцінювання та висновків експерта про оцінну (ліквідаційну) вартість майна.

...