Управління ризиками прямого іноземного інвестування

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність роботи. З кожним роком, в умовах глобальної конкуренції та технічного прогресу все більше факторів впливають на економіку країн світу. Для моделювання та уникнення негативних результатів фінансової діяльності необхідно звертати увагу як на позитивні, так і негативні явища, пов'язані з інвестиційними діями, а саме з залученням та використанням прямих іноземних інвестицій (ПІІ). ПІІ вважаються принциповою причиною сприяння фінансового становлення держави. Оскільки Україна зараз переживає економічну нестабільність (через значну кількість факторів, найголовніші з них це корупція та військові дії на Сході України), то, відповідно, країна не має належного інвестиційного клімату для залучення іноземних інвестицій в бажаній кількості. Для сприяння поліпшенню інвестиційного клімату потрібно наростити інвестиційну привабливість держави, і головне, аналізувати фінансово-економічну обстановку в державі.

Аналіз та оцінка проблем інвестування в економіку завжди перебувала в центрі інтересу економічної науки. Така обстановка обумовлена тим, що, характеризуючи процес фінансового підйому в цілому, інвестиції впливають на всі гілки господарської діяльності. У передових умовах господарювання вони вважаються важливим засобом забезпечення оцінки розвитку економіки держави, структурних зрушень в етнічному господарстві, забезпечення належного тех. прогресу, збільшення якісних показників господарської діяльності на мікро- і макрорівнях. Активізація інвестиційного процесу вважається одним з пристроїв суспільно-фінансових перетворень.

Аналіз світового досвіду підтверджує, що іноземні інвестиції допомагають вирішенню проблеми недостатності власних грошей, як джерела фінансування. При їх ефективному використанні, країна може не тільки компенсувати нестачу внутрішніх інвестиційних ресурсів, а ще й підвищити ефективність виробництва та конкурентоспроможності вітчизняної продукції завдяки введенню новітніх технологій та аналізу прогресивного досвіду управління інших країн світу. До того ж, саме залучення іноземних вкладень виводить країну на всесвітні ринки, налагоджує взаємозв'язки з світовою економікою і допомагає вилізти з занепаду. Закордонні інвестори при прийнятті інвестиційних рішень, величезний інтерес постійно приділяють оцінці інвестиційного клімату в країні та ризикам, які можуть погіршувати цей клімат. В економічній літературі проблематикою управління ризиками, що впливають на інвестиційний клімат та інвестиційну привабливість країни, визначенню шляхів раціонального керування ризиками займаються І. Бланк, П. Фішер, М. Мельник, О. Носова, О. Яковлєв,С. Гутеквич та інші науковці. Іноземне інвестування є одним зі шляхів вирішення проблеми нестачі фінансових засобів вітчизняних інвесторів для забезпечення вимог національного народного господарства та його інноваційного розвитку.

Крім того інвестиції дозволяють добиватися науково-тех. звершень в забезпеченні зростання ВНП, продуктивності праці, доходів на душу населення, та ін. Тому в розвинених державах приділяється досить глибокий інтерес до інвестиційної діяльності.

Органи державного управління у цих країнах використовують широкий спектр методів її стимулювання:

- раціональна податкова система;

- прискорена амортизація;

- заохочення лізингу;

- кредити та регулювання банківських процентних ставок.

В Україні ж, на даний час не створено аргументованої системи державної соціальної допомоги інвестиційній діяльності компаній. Як наслідок цього, в інвестиційній діяльності країни утворилося замкнуте коло, коли недоінвестування народного господарства посилює спад виробництва, що в свою чергу, призводить до зниження інвестиційних можливостей суб'єктів господарювання та держави. Вивести Україну з цієї ситуації має можливість лише наукове аргументоване управління ризиками інвестиційної діяльності країни. Отже, без збільшення іноземних інвестицій в Україну, національна економіка не зможе покращити свій стан та ефективно ввійти в сучасну світову господарську систему. Саме тому дослідження сучасного стану іноземного інвестування в економіку України набуває особливої актуальності. Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження дипломної роботи.

Метою роботи є пошук раціональних шляхів управління ризиками для вирішення проблем з залучення іноземних інвестицій в економіку України.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити наступні завдання:

- визначити економічну сутність поняття ПІІ та ризики, що впливають на процес іноземного інвестування;

- дослідити динаміку розвитку прямих іноземних інвестицій в Україні та в світі;

- розглянути правові аспекти управління ризиками ПІІ;

- запропонувати раціональні напрямки (шляхи) перспектив розвитку іноземного інвестування в Україні за рахунок зниження ризиковості.

Об'єктом дослідження дипломної роботи є ризики, що впливають на залучення прямих іноземних інвестицій до України.

Предметом дослідження є управління ризиками прямого іноземного інвестування в Україну.

Методи дослідження основані на використанні не лише загальнонаукових, але й спеціальних методів досліджень на основі аналізу, порівняння, синтезу, узагальнення, дедукції, індукції та системного підходу.

Структура дипломної роботи. Дипломна робота має 94 сторінок, 49 літературних джерел та 2 додатки. Робота складається з вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1. Характеристика прямих іноземних інвестицій та інвестиційної діяльності

1.1 Сутність поняття ПІІ та їх види

В умовах глобалізації національне фінансове формування залежить від можливості ефективно використовувати не тільки класичні, однак і, особливо інтернаціоналізовані ресурси і фактори виробництва постіндустріального суспільства. В свою чергу, це гарантується в умовах реалізації моделей відкритої економіки, що пристосована до внутрішніх особливостей і зовнішнього еволюційного середовища. Інтернаціональне інвестування відіграє при цьому провідну роль, створюючи канали передачі грошових та матеріальних ресурсів, організаційно-фінансових інновацій та науково-технічних на новітній інформаційній базі.

Матеріальною основою процесу глобалізації підприємницької діяльності робиться інтернаціональне переміщення прямих закордонних вкладень, як складової міжнародного переміщення грошових коштів. Аналіз визначень ПІІ, запропонованих прогресивною сучасною думою економічної науки, ілюструє кілька різноманітних підходів. Однак всі вони характеризують ту саму суть парадоксу ПІІ.

Основне визначення прямих іноземних інвестицій сформулювали експерти Міжнародного валютного фонду (МВФ) у 1977 році та Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1983 році: «інвестиції вважаються прямими, якщо здійснюють свою діяльність за межами державних кордонів з метою розширення виробництва продуктів і послуг, закупівлі продуктів для імпорту в країну базування або експорту в треті держави. Їх відмінними рисами є те, що інвесторам належить адміністративний контроль над підприємствами, і вони виступають у формі акціонерного капіталу і короткострокових та довгострокових міжфірмових позик» [10].

Неважко помітити, що це визначення акцентується остаточною метою втілення прямих інвестицій і визначає мету, як виробництво товарів і їх зміщення між державами. В даному визначенні аспекту береться той факт, що ПІІ згідно зі своєю природою передбачають втілення підприємницької діяльності. З іншого боку, для здійснення підприємницької діяльності інвестору потрібно виконувати контроль над підприємством. Тому найбільшого поширення отримав підхід до визначення ПІІ, котрий становить аспект присутності контролю інвестора над підприємством на перший план.

На думку А.П. Кирєєва, ПІІ - це вкладення капіталу з метою придбання довготермінового економічного інтересу в країні - прикладення капіталу, яке забезпечує контроль прямого іноземного інвестора над об'єктом розміщення капіталу. Те є, ПІІ практично повністю з'єднані з вивезенням приватного підприємницького капіталу, не беручи до уваги при цьому відносно невеликі за розміром зарубіжні інвестиційні фірми, що належать державі [27].

Дж. Даннінг пропонує таке визначення: «ПІІ забезпечуються за межами держави, однак базуються всередині фірми інвестора. Контроль за ресурсами, які переводяться, залишається у інвестора. Вони складаються з комплекту активів і проміжних продуктів, таких, як основний капітал, технологія, вміння та знання у галузі управління, доступ до ринків та підприємливість як така» [1]. Характерним в цьому визначенні є акцент на тому, що контроль над ресурсами залишається в інвестора.

В Організації промислового розвитку ООН використовується таке визначення: «ПЗІ (ПІІ) вважається чистим притоком вкладень з метою надбання довгострокового впливу на управління підприємством, що розташовується в країні, відмінній від держави-інвестора. Вони становлять суму інвестицій в акції, реінвестицію прибутків, інші довготермінові та деякі короткотермінові капітальні потоки» [10]. Наведене визначення має макроекономічний характер і відповідно до цього описує групи потоків грошових коштів, які належать до ПІІ. В даному контексті приділено інтерес конкретно на чисті капітальні потоки.

В українській економічній літературі наведено різні визначення ПІІ. Наприклад, А.А. Пересада визначає їх так: «Пряме інвестування традиційно виконуються у виробничі фонди з метою отримання заробітку і ролі в управлінні виробництвом. Час від часу інвестор послідовно посилює прямі вкладення з метою заволодіння контрольним пакетом акцій» [22]. В даному визначенні, яке націлене на національні інвестиції, типово акцентується інтерес на цілі інвестора: придбання контролю над підприємством. Негативним вважається лімітування можливих форм і шляхів втілення прямих інвестицій (зокрема, ПІІ). Треба також відзначити певний мікроекономічний характер визначення. Б.В. Губський визначає термін «прямі інвестиції», як «вкладення капіталу з метою отримання підприємницького прибутку, та вкладення, які зумовлені довготерміновим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування» [24]. Відмітним фактором даного визначення вважається його стислість і зосередженість на важливих, на наш погляд, особливостях досліджуваної групи.

В.А. Степаненко розуміє під ПІІ «інвестиції, за яких зарубіжна компанія, яка їх здійснює, зберігає значний контроль над підприємством, в яке вони вкладені. Яскравим прикладом таких інвестицій є інвестиції транснаціональних корпорацій (ТНК)» [24]. Це визначення спрямоване на виділення ключових характеристик та вирізняються ілюстративністю.

Згідно нашої думки, ПІІ є фізичний і нематеріальний капітал, який інвестує в підприємство, держава чи підприємець в інші компанії за психологічним бар'єром для отримання підприємницької вигоди, за умови довготривалого фінансового ентузіазму і присутності права взяти участь в управлінських рішеннях. За визначенням МВФ, закордонні вкладення вважаються прямими в тому випадку, коли іноземний власник має не менш 25% статутних грошових коштів акціонерного товариства.

У практиці більшості країн десятивідсоткова акціонерна участь у статутному капіталі іноземної компанії кваліфікується, як ПІІ. У США цей поріг становить 10 %, у країнах Європейського союзу - 20-25 %, а в Австралії, Канаді і Новій Зеландії - 50 %. Через ці розходження міжнародна статистика щодо прямих іноземних вкладень не завжди відображає їх реальний стан.

Держкомстат України відносить до прямих іноземним вкладень ті, що надають інвестору перевагу щодо участі під управлінням підприємством і мають розмір не менше 10% в капіталі компанії, беручи до уваги вклади в статутні фонди спільних підприємств. [10].

В українському законодавстві визначення іноземних інвесторів дає Закон України «Про режим іноземного інвестування» [10]. Кількісний критерій у визначенні прямих іноземних інвестицій у Законі запозичений із господарсько-правової практики розвинених країн.

Ми вважаємо, шо згідно майбутнього становлення фондового ринку, більшої диверсифікації акціонерних капіталів, реформування основ діяльності підприємств така кількісна характеристика інвестиційної ролі стане підлягати виправленню. Велика частина експертів-економістів не класифікують прямі закордонні вкладення. Але, згідно нашої думки, через швидкі темпи становлення і широке застосування даної фінансової групи, потрібно систематизувати ПІІ з метою їх упорядкування та систематизації.

За суб'єктами інвестування виділяють такі найпоширеніші групи прямих іноземних інвесторів:

· транснаціональні корпорації;

· приватні інвестори-підприємці;

· інституційні інвестори.

Інвестори-підприємці (приблизно 15% від загального обсягу) - найризикованіша та найактивніша у вкладанні капіталу група. У своїх інтересах вони вживають, перш за все недоліки в законодавстві, галузі або підприємства тієї чи іншої держави. У виборі суб'єктів інвестування приділяють інтерес невеликим і середнім компаніям, за активністю яких просто спостерігати. Основною метою даних інвесторі вважається надбання швидких і ризикових доходів. Причиною такого поводження вважається висока вартість застосовуваних грошових коштів і їх обмеженість. Біля 79% від загальної кількості вкладень, зроблених приватними інвесторами-бізнесменами, складають вкладення в негрошовій формі. Даний вид інвесторів завозить в країну своє оснащення і технології виготовлення.

Транснаціональна корпорація є підприємством, до якого входять материнська компанія, її дочірні підприємства та асоційовані підприємства за кордоном. Іноземна дочірня компанія - це підприємство, в якому інвестор, вважається резидентом іншої держави, має значну, важливу частину грошових коштів, котрі дозволяють йому на протязі тривалого часу впливати на управління цим підприємством. Як показує світова практика, ТНК вважаються довгостроковими інвесторами, які мають власні особисті технології. Дані фірми тримають на середньому рівні ставку внутрішньої прибутковості вкладень, як і інвесори-комерсанти вкладуть в більшій мірі в негрошовій формі [27].

Прямі іноземні інвестиції ТНК можуть бути спрямовані:

· на отримання участі в існуючому зарубіжному незалежному підприємстві;

· на створення нового підприємства чи розширення вже наявного дочірнього підприємства цієї ж ТНК.

До складу інституційних інвесторів відносять фонди прямого інвестування, які переважно здійснюють середньотермінові капіталовкладення (5-7 років), купуючи великі пакети акцій компаній. Цей вид інвесторів досягає вищих рівнів прибутковості. Серед інституційних інвесторів виділяють такі, як МФК та ЄБРР, які фінансують уряди різних країн (приблизно 3,5-4,5 %). Такі інвестори мають іншу інвестиційну стратегію і аспекти інвестування. На відміну від ТНК, їхні цілі ще більші, ніж максимізація вигоди. Вони сприяють реструктуризації компаній, прискоренню трансформаційних процесів в економіці [1].

Згідно з метою інвестування ПІІ ділять на вкладення для досягнення фінансової, підприємницької або іншої мети. Інвестиції, які вкладаються для досягнення фінансової мети - вкладення капіталу з метою отримання відсотків за користування кредитом, позикою та іншими формами позикового капіталу. Вкладення, які інвестуються для досягнення підприємницької мети - включення грошових коштів з метою встановлення контролю над підприємством, надбання інформації про діяльність підприємства, недопущення суперників на ринок. Інвестиції, які вкладають для реалізації іншої мети - включення грошових коштів для встановлення впливу на незалежний суб'єкт, реорганізацію міждержавних фінансових взаємозв'язків.

Актуальними є виділення таких видів ПІІ, як:

· майнові внески, основні фонди;

· експорт за кордон власного капіталу (капітал батьківської компанії або інших філіалів):

· акції, гроші, паї, інші цінні папери;

· реінвестовані прибутки;

· права на використання нематеріальних активів;

· внутрішньо фірмові трансфери (кредити, субсидії, позики батьківської компанії або однієї філії до іншої філії);

· права користування водою, землею та іншими ресурсами або майном [12].

Українськими нормативно-правовими актами зауважено такі форми здійснення іноземних інвестицій:

· створення підприємств, цілком з належним іноземним станом;

· створення спільних підприємств з різною частин іноземної ролі або покупки частини уже існуючих підприємств;

· придбання нерухомого чи рухомого майна шляхом прямого одержання майна;

· спільна робота з закордонними інвесторами на підставі контракту з суб'єктами господарської діяльності України у відсутності створення юридичної особи;

· надбання прав на використання території та впровадження природних ресурсів на території Україні;

· в інших формах, що не заборонено законами України [1].

Розрізняють також горизонтальні і вертикальні ПІІ. Горизонтальні прямі інвестиції - це прямі інвестиції за кордон, але в межах однієї галузі. Горизонтальні прямі інвестиції дають ТНК змогу використовувати такі свої переваги, як технологія, ноу-хау, і уникати додаткових переговорних (організаційних) витрат, що зазвичай відбувається, коли фірма вступає у зв'язки з незалежними компаніями. Такий вид прямих закордонних вкладень вважається основою формування горизонтально інтегрованого інтернаціонального виробництва транснаціональних корпорацій.

Вертикальні прямі інвестиції - це прямі інвестиції в галузі, що належать до різних стадій виготовлення одиничного продукту. Вони надають ТНК ймовірність підміняти окремі частки внутрішньофірмових систем виготовлення і реалізовувати на малоефективних ринках. Наприклад, вертикальні прямі вкладення дають можливість компанії розташуватися в 2-ох пунктах знаходження спеціалізоване низьковитратне обладнання без ризику, його сили будуть не завантажені. Вертикальні прямі іноземні інвестиції ведуть до утворення вертикального інтегрованого міжнародного виробництва.

Згідно нашої думку, цю класифікацію ПІІ необхідно збільшити такими позиціями, як: юрисдикцією виникнення, намірами інвестора, за здатністю генерувати грошові потоки, що дасть ймовірність розмежувати ПІІ згідно інвестиційної безпеки для країни-отримувача інвестицій.

На сьогодні вже добре відомі позитивні результати прямого інвестування, як для держав-реципієнтів так і для держав-донорів. Але вірогідні ситуації, коли прогнозовані результати залучення ПІІ не відбуваються. Тому неможливо оминути увагою тих можливих небезпек, які можуть бути для конкретної місцевості або країни в цілому ПІІ.

Основними проблемами для приймаючих держав при даному, є дуже велика роль інтернаціональних фірм в окремих сферах економіки, їх фінансова сила, дієздатність до маневрування в інтернаціональному ареалі, як і лімітування ними державного суверенітету держав-реципієнтів ПІІ. [27].

Іншим проблематичним питанням, котре нерідко хвилює населення, питання в значенні природного збереження закордонних інвестиційних планів. Наприклад, в Україні вже стало типовим світоглядом, що жителі інших країн мають у своєму розпорядженні на українській місцевості лише екологічно нечисті компанії, функціонування яких виснажує природні ресурси і завдає шкоди навколишньому середовищу і здоров'ю людей. Але, на основі досвіду багатьох держав світу доведено, що прямі іноземні інвестиції вважаються не тільки засобом доступу до зовнішніх джерел фінансування або передових технологій або сучасного маркетингу, однак і виступають причиною стабільного фінансового підйому держави, засобом забезпечення її конкурентоспроможності на великому світовому ринку.

прямий іноземний інвестиційний ризик

1.2 Теорії іноземних інвестицій

Інноваційні тенденції інтенсифікації ПІІ викликають виникнення нових форм, розкладів і способів фінансування різних сфер фінансової діяльності. Особливий інтерес в системі міжнародного інвестування приділяється саме державам, що розвиваються, так як вони вважаються повномасштабною платформою для розвитку і становлення нових ринків, системи спільної роботи, науково - тех. прогресу, а ще ресурсним джерелом на масовому рівні.

Теоретичні засади становлення ПІІ розглядались економістами різних країн світу та українськими вченими: Андрійчука В.Г., Школи І.М., Гаврилюка О.В., Коуз Р., Мьоллерс Ф., Гейця В.М., Даннінг Д., Норт Д., Поручника А.М., Портер М., Рогача О.І., Рут Ф, Губського Б.В., Новицького В.Є., та багатьма іншими економістами експертами, що присвятили своє життя виділенню невирішеним раніше частинам загальної проблеми.

На сьогоднішній день міграція капіталу стає дедалі актуальним питанням, яке формує нові виклики для суб'єктів економічної діяльності. На особливу увагу у даному контексті заслуговують країни, ринкова система яких знаходиться на стадії розвитку.

З 60-х років концепції та теорії прямих іноземних інвестицій мали широку інтерпретацію в зарубіжній фінансовій літературі. У ряді наукових досягнень виконуються спроби пояснити зміни в моделях ПІІ і мотивуваннях закордонних інвесторів у відповідь на різні фінансові стратегії та спонукальні теми в державах-реципієнтах. Але, вони не давали логічно завершеного інструментарію, що дозволяє оцінити віддачу інтернаціональних потоків грошових коштів, технологій і ноу-хау. Аналіз діяльності ТНК володіє важливим значення для зведення своєї власної політико-законної бази для залучення ПІІ, що вважається за потрібне, однак відсутньою, є причина фінансового успіху і науково-технічного лідерства. Здійснення політичних дій, спрямованих на залучення ПІІ дозволяє фірмам отримати спеціальні права та особисто починати іноземне інвестування. Держави Східної та Центральної Європи вже пожинають плоди здійснення політики залучення прямих іноземних інвестицій. Аналіз експерименту даних держав володіє не тільки науковим, але й фактичним сенсом для України. Одне з перших комплексних досліджень ПІІ, що було проведено Р. Верноном, знайшло відображення в теорії циклу міжнародного виробництва товару [48, с.2].

Відповідно до теорії, природний життєвий цикл товару і відповідна зміна витрат приводять ТНК до трьох варіантів рішення: виробляти товар в серединні країни, експортувати його або переносити його виробництво на іноземні ринки. Життєвий цикл товару складається з трьох основних фаз: інновація, зрілість і стандартизація. Тоді як продукт втрачає свою ринкову свіжість, досягаючи фази зрілості, фірма традиційно шукає можливості його експорту. На даному етапі суперництво стає більш твердим, що призводить до збільшення втрат на одиницю продукції і зниження вигоди. Зрештою, на кроці стандартизації фірми, повинна бути більш цікавою на місці розміщення виготовлення в інших державах, особливо великих. На кроці стандартизації, фірми починають інвестування за психологічним бар'єром в намірах зберегти своє лідерство і з можливістю пізніше перепродувати той же продукт на внутрішній ринок, де він з'явився вперше.

Теорія Р. Вернона дала зрозуміле пояснення рішень, що приймаються американськими корпораціями по переміщенню виробництва за кордон. Так як в даний час компанії і їх конкуруючі фірми мають зарубіжні відділення, суперництво поширюється з внутрішніх ринківх на світові. При анексії нових ринків ТНК формують стратегічні альянси і «з'їдають» зарубіжні фірми. Це потрібно для того, щоб, забезпечуючи доступ до нових ринків і технологій, берегти і посилювати своє лідерство. Їх рішення визначалися стратегічними цілями, ніж явними стадіями зрілості продукту. Роль держави в економіці і спонукальному механізмі, ще сильніше впливають на рішення інвесторів. Зараз звичайна ТНК проводить торгові і інвестиційні стратегії відразу в декількох державах, зароджуючи єдину систему внутрішньо корпоративних операцій і взаемоакціонування.

Причини зростання ТНК США і їх рішення про виробництво за кордоном були проаналізовані С. Хаймером [49, с.200]. Він зробив упор на перевагах, що стосуються технологій і інновацій. Згідно його дослідженням закордонні інвестори спрямовуються застосовувати недосконалість ринку, так як виробничі вкладення за кордон з'єднані з більш високими ризиками і витратами, ніж інвестування в своїй країні. Крім того, потрібно доп інвестування для забезпечення організаційних та технічних витрат: на управління зарубіжними відділеннями, високі затрати на рекламну активність і формування, що пов'язані з лінгвістичними і культурними бар'єрами, і є можливість дискримінації. Таким чином, компанія, інвестуючи повинна бути специфічною, а згідно суті, мати монополістичні переваги, які виникають з недосконалості ринку.

С. Киндлбергер у доповнення до позиції С. Хаймера, виділив на основі недосконалості ринку чотири ключові ознаки успіху ТНК, незалежно від сфери їх дії та державного втручання:

· можливість використання зовнішньої і внутрішньої економії - ефект масштабу;

· недосконалість, пов'язана з товарною політикою фірм: імідж, техніка маркетингу, торгівельної марки, товарна диференціація;

· політика держави і інтервенція уряду;

· недосконалість, пов'язана з факторами виробництва: безпосередній контроль над виробництвом, власні технології, кваліфікація персоналу, привілейований доступ до ринків капіталу.

Використання теорії монополістичної конкурентної боротьби до ТНК, привело до вивчення таких елементів, як просторий доступ до причин виготовлення і до покупців, а ще економії на масштабі в рамках інтернаціонального виробництва, дистрибуції та постачання. Дана концепція застосовувалася для дослідження причин, що сприяють тріумфу діяльності ТНК, як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках.

Т. Хорст та інші економісти як пояснення інвестицій за кордон виділили інші специфічні переваги, зокрема, розмір компанії, вертикальну інтеграцію, диференціацію товарної номенклатури, конкурентні позиції на внутрішньому ринку, перевагу технологій, корпоративні стратегії [46, с. 258]. Вірність такого підходу продемонстрована інтернаціоналізацією виробничої діяльності все зростаючої кількості ТНК середнього обсягу. У цих випадках ноу-хау та високі технології, якими володіють дані фірми, стають головними причинами їх масового перебування. Незважаючи на це, гранична величина компанії все ж таки вважається потужною причиною в рішенні вкласти кошти за кордон. Він орієнтується чисельністю персоналу, річним товарообігом і розміром вигоди такої компанії. Деякі економісти індивідуальності інвестиційних стратегій європейських ТНК в США роз'яснювали швидше - протидією стратегіям південноамериканських фірм в Європі, ніж «битву» з власними європейськими конкурентами в США. Відображаючи «американську небезпеку» на внутрішніх ринках, європейці форсували власні прагнення відповідно до інтернаціоналізації. Таким чином, ПІІ не завжди орієнтуються видимими чинниками фінансової вигоди, згідно останньою міркою, що не в початковій стадії, однак в значній мірі можуть розглядатися як контрзаходи, спрямовані на придушення власних головних суперників на внутрішньому ринку і за психологічним бар'єром також. Дана змінена версія моделі залишається можливою і зараз, і використовується в основному в фінансово-потужних компаніях, що походять з держав з приблизно схожим рівнем фінансового становлення, зокрема з США, Європи та Японії.

У декілька іншому напрямі аналізує потоки ПІІ концепція інтерналізації, яка встановлює зв'язок між ПІІ крупних корпорацій та їх внутрішньою організацією, що відображає ієрархічну інтеграцію бізнес-функцій. Вона передбачає наявність недосконалості ринку і була сформульована в другій половині 70-х рр. П. Бакклі і М. Кассоном [34, с. 23]. Відповідно до цієї концепції, великі компанії мають всі шанси збільшувати власну активність при наявності цілісної внутрішньої текстури, виключаючи суперників на їх ноу-хау. У концепції істотно найменший інтерес приділяється виробничій функції, менеджменту і грошового маркетингу, які дозволяють фірмам бути у фаворитах і розширювати власні операції на інші ринки і галузі. ТНК отримують свою конкурентну перевагу зовсім не внаслідок використання одного-єдиного специфічного фактору в одній певній функціональній сфері, а в наслідок своєї здатності інтерналізувати своє ноу-хау, замість того, щоб передавати його іншим організаціям.

Концепція інтерналізації вважається основою для інших теоретичних підходів ПІІ. Ранні теорії транснаціоналізації, зокрема ті, які були винайдені на базі недосконалості ринку, життєвого циклу продукту і олігополістичного захисту, мають всі шанси існувати з'єднаними в рамках узагальненої парадигми інтерналізації. Внутрішня конструкція ТНК має можливість розглядатися, як інший ринок де витрати на трансферти можуть бути знижені за рахунок економії на масштабі. Компанія може зберегти конкурентну перевагу, завойовану на внутрішньому ринку, шляхом об'єднання своїх зарубіжних філій в мережу «внутрішніх» ринків.

Група теорій в рамках неокласичного напряму пов'язана з підходом так званого «наздоганяючого циклу». Одна з перших узагальнюючих теорій в цьому контексті є концепція «гусей, що летять», розроблена японським вченим К. Акамацу в кінці 30-х років. Згідно теорії, існують три фази розвитку галузі:

Фаза 1: Продукція надходить в економіку через імпорт від зарубіжних виробників.

Фаза 2: Для задоволення зростаючого національного попиту відкриваються нові міс- цеві виробництва.

Фаза 3: Надлишки продукції експортуються на нові зарубіжні ринки [40, с. 4].

Пізніше модель К. Акамацу була поглиблена японськими вченими з урахуванням розвитку нових індустріальних країнах (зокрема, Південна Корея, Тайвань) і країнах, що розвиваються (зокрема, Таїланд, Малайзія), де багато капіталомістких галузей розвивалися у наслідок спричинених ПІІ трансфертами ноу-хау і передових технологій. Згідно К. Коджіме [41, с. 375], парадигма «наздоганяючого циклу» К. Акамацу пояснює розвиток економік-переслідувачів. Вона має на увазі взаємодію і динамічні зміни в фінансових відносинах між сучасними державами і країнами, що розвиваються, так як крайні розвивають власні економіки, змагаючись з фаворитами в їх сфері діяльності. Дана концепція підтверджується дією вдалої погоні майже всіх держав, що розвиваються, згідно великим фаворитам, особливо у виробництві споживчих товарів з невисокою доданою вартістю. Незважаючи на те, що в багатьох промислово розвинених державах формування торгових взаємин час від часу утримується. Країни, що розвиваються намагаються не відставати від власних промислово розвинених суперників і по здатності удосконалювати свою промислову основу. Для активізації процесу «погоні за лідером» необхідно усунути торгівельні бар'єри і запропонувати ТНК умови, за якими вони почали б переміщати свої технології і ноу-хау у великих обсягах. Важливість існування урядової політики як передумови успіху країни в подібній «погоні» К. Акамацу не розглядалася.

К. Коджіма і Т. Озава добавили до цієї парадигми фактор ПІІ і продемонстрували, як технологічна і фінансова допомога іноземних ТНК може сприяти економічному зростанню в країнах, що розвиваються. Вони показали це на прикладі японських компаній, що перемістили свої виробництва і менеджмент на сусідні ринки Китаю і Південно-Східної Азії. Хоча дані інвестиції і були викликані якостями зниження виробничих витрат і виходу на ринок, вони несли для місцевих економік позитивний результат. Японські інвестиції спричинили створення величезної кількості конкурентоспроможних секторів економіки, таких, як автомобілебудування і текстильна галузь в Таїланді, розділ побутової електроніки в Малайзії та Гонконгу, створення мікрокомп'ютерів на Тайвані. Крім презентації ролі ТНК в якості каталізатора фінансового становлення, К. Коджіма ще ділить проторгівельні і антиторгівельні ПІІ. У той час як проторгівельні ПІІ (результат експорту) мають тенденцію переміщатися з національних, порівняно безперспективних галузей у зарубіжні, що мають хороші конкурентні переваги, антиторгівельні - виникають в тому випадку, коли ТНК, належить розділу з непоганими конкурентоспроможними перевагами на внутрішньому ринку, та виконує інвестування в зарубіжний розділ, фактично не володіючи перевагами. Якщо держава практикує стратегії, націлені на заміщення імпорту, в її високо захищені розділи економіки традиційно потрапляють антиторгівельні ПІІ. Але в останні роки більша частина країн, що розвиваються, проводять експортно спрямовану політику, націлену на залучення вкладень в торгово і експортне виготовлення. Великомасштабне вивчення впливу на конкурентні та і віддачі, були проведені М.Портером [47, с.345].

У своєму дослідженні М.Портер проілюстрував динамічну взаємодію між стратегіями ТНК і конкурентними перевагами країн-реципієнтів. Хоча теорія порівняльної переваги і критикується окремими вченими, включаючи Дж. Даннінга, вона ясно сприяє кращому розумінню транснаціональної діяльності компаній, акцентуючись на чотирьох визначальних факторах конкурентної переваги, які разом утворюють «діамант конкурентної переваги».

Фактор 1: Корпоративна стратегія, структура і конкуренція: управління і вміння лідирувати, цілі компанії, організація нових сфер бізнесу і підприємництво, забезпеченість ризиковим капіталом та ін.

Фактор 2: Стан факторів, зокрема людських, фізичних, знання, капітал, інфраструктура.

Фактор 3: Складові попиту, такі, як обсяг попиту в країні, темпи його зростання, сегментація споживачів, характеристики споживачів.

Фактор 4: Існування супутніх і підтримуючих галузей.

За допомогою інтервенції уряди мають можливість безпосередньо впливати на стан попиту і пропозиції на місцеву і іноземну продукцію. Вони єдині, хто формують фінансові системи і характеризують фіскальну, валютну політику діяльність прямих іноземних інвестицій. Розумна урядова політична спрямованість ПІІ посилює гідності в країні, викликає підйом довіри серед потенційних інвесторів та сприяє залученню коштів, технологій та досвіду. Подальший розвиток теорія ПІІ отримала на рубежі 70-х - 80-х рр. в сформульованій Дж. Даннінгом «еклектичній» парадигмі [37, с. 197]. Цей термін був вибраний тому, що, відповідно до визначення, мета парадигми полягає у виборі найкращих методів, доктрин і стилів і в об'єднанні окремих елементів, взятих з різних теорій.

Концептуалізація парадигми шляху інвестиційного становлення на думку Дж. Даннінг, вбудовує еклектичну парадигму в масову теорію фінансового становлення за допомогою ПІІ. Парадигма роз'яснює види і моделі спрямованості фірм в сфері ПІІ. Відповідно до цієї парадигми в будь-який момент часу розмір закордонних активів, розміщується і контролюється мультинаціональними фірмами.

Це відбувається за допомогою сукупності ОLI-переваг, що містить в собі об'єктивні і суб'єктивні складові, оскільки вони залежать від виду діяльності, специфіки компанії і очікуваних і реальних вигод, що надаються інвестору країною-реципієнтом. Бажання корпорацій інвестувати за кордон зростає з наявністю O-переваг, які необхідно оцінити порівняно з перевагами конкурентів, а також із зростанням прибутку або вигод, що визначаються L-перевагами у країні-реципієнті. Еклектична парадигма є “вичерпною” теорією, що пояснює всі типи інтернаціоналізації відповідно до наявних переваг для іноземного інвестора. Компанія, що має як порівняльні (О), так і інтерналізаційні (I) переваги, вирішує інвестувати за кордон у тому випадку, коли L-переваги існують поза країною її походження. І навпаки, компанія з тими ж О та I перевагами вважає за краще експортувати товари і послуги, якщо потенційна країна-реципієнт пропонує слабкі L-переваги. У разі, коли фірма не може захистити свої конкурентні переваги, вона, можливо, буде вимушена продавати ліцензії іноземним підприємствам, підтримуючи обсяги виробництва на внутрішньому ринку.

Еклектична парадигма Дж. Даннінга представляється не тільки розширеною доктриною інтерналізації (за рахунок I-переваг), проте ще зачіпає значні складові бізнесу і теорії стратегічного управління (за допомогою O-переваг). В даному відношенні конкурентні переваги, відгороджені вченими від бізнесу, як детермінанти процесу інтернаціоналізації, що не сильно відрізняються від O-переваг, конкретних Дж. Даннінгом. Вони представляють всебічні і вичерпні теорії для поняття сутності ПІІ. Еклектична парадигма ще допомагає зрозуміти, як держави просуваються по шляху інвестиційного становлення з вихідних позицій, як неповторні реципієнтит до майбутніх звершень, стаючи джерелами ПІІ. Парадигма шляху інвестиційного становлення, сформульована Дж. Даннінгом має на увазі ще те, що експорт та імпорт державою ПІІ перебуває в безпосередній залежності від значення її фінансового становлення відносно іншого світу. Вона передбачає, що в своєму розвитку держави проходять 5 кроків (фаз) і мають всі шанси стати класифікованними відповідно до їх схильності бути реципієнтами інвестицій або зовнішніми інвесторами. Парадигма ілюструє операцію держави як нетто-експортура вкладень, котрі орієнтуються, як різниця між розмірами поміщених і залучених вкладень.

Позитивна позиція нетто-експортера інвестицій показує, що країна стала нетто-експортером інвестицій і, навпаки, у разі негативної позиції - нетто-імпортером. Відповідно до еклектичної парадигми Дж. Даннінга схильність країни залучати або не залучати ПІІ характеризується трьома типами переваг - О, L і I. Положення країни із залученням ПІІ країни також обумовлюється загальним станом економіки, зокрема, розвитком її галузей. Держави з трудомісткістю, невисоким науково-технічним виробництвом, а ще держави, де домінує індустрія - практично постійно вважається нетто-імпортерами ПІІ. Як тільки вони починають вдосконалювати капіталомістку промислову активність, районні компанії починають вербувати економічну міць і вкладати кошти за кордон (фази 2 і 3 шляху інвестиційного розвитку). Китайські та Індійські економіки домоглися фази 2 шляху інвестиційного становлення на витоку 90-х років. Положення з ПІІ починає вдосконалюватися з розвитком виготовлення наукоємних та високотехнологічних продуктів і послуг, особливо якщо це виконюється в рамках мудрої політичної діяльносі модернізації індустрії за допомогою ТНК, що веде країну до 4-ї фази шляху інвестиційного становлення (Швеція, Ірландія).

1.3 Ризики при ПІІ

Прямі іноземні інвестиції можуть здійснюватися за допомогою: створення загальних компаній, передачі акцій від материнської фірми в дочірну фірму держави-реципієнта, рефінансування вигоди дочірніх фірм, надання корпоративних позик від материнської фірми дочірньої фірми, розташованої в приймаючій країні. Прийнято відокремлювати 2-і форми прямого інвестування: організація нової компанії і злиття та поглинання (M&A, ЗІП) вже існуючих фірм. Для економіки держави-реципієнта ПІІ мають найбільше значення по зіставленню з кредитами або іншими формами переміщення інтернаціональних грошових коштів. Згідно прямого іноземного інвестування вкладник конкретно зацікавлений в ефективному застосуванні власних коштів, так як ефективність від вкладень складає його виручка, при цьому партнери приймаючої держави, нерідко отримують нову технологію, сприяння в організації виготовлення та збуту продукції і тому подібне.

Ризик характеризується як небезпека потенційної ймовірної втрати ресурсів або недоодержання доходів порівняно з прогнозованим варіантом [2].

Як свідчить практика, існує прямий зв'язок між політичними успіхами регіональних лідерів і інвестиційним кліматом в регіоні. Тобто зниження інвестиційного ризику в областях супроводжується зростанням популярності їх лідерів. І, навпаки, одіозність і погана репутація місцевої влади вельми негативно впливає на «тонких за вдачею» інвесторів.

Область характеризується відносною однорідністю і стабільністю політичних переконань населення. Рівень політичного ризику оцінюється експертами як «нижче середнього». Правовий (нормативний) ризик розглядається як відсутність режиму сприяння інвестиційному процесу, ненадійність державних гарантій, нестабільність і недосконалість законодавства. Крім того, нормативний ризик тісно пов'язаний з рівнем нормативного втручання місцевих властей в бізнес.

Рівень адміністративного втручання в бізнес можна чудово відстежити на такому чутливому компоненті, як мале підприємництво. Технічний ризик зумовлюється великою кількістю хиб та помилок широкого спектру сторін інвестування, як-от пов'язаними з якістю проектування, технічною базою, обраною технологією, управлінням проектом, перевищенням кошторису.

Соціальний ризик - той показник ризику іншими словами можна назвати рівнем соціальної напруженості.

Фінансовий ризик випливає з нездійснення очікуваних дій з фінансового боку проекту. Це можуть бути незаплановані зменшення або зникнення джерел та обсягів фінансування, незадовільний фінансовий стан партнерів, зриви надходжень коштів від реалізації вироблених товарів чи послуг, неплатоспроможність покупців продукції та власні підвищені витрати. Під фінансовим ризиком розуміється стійкість фінансової системи і її здатність забезпечувати господарську діяльність підприємств. До економічного ризику відносять також ризик не завершення будівництва, ризик неповернення боргу. Цей вид ризику дозволяє оцінювати негативні тенденції в економічному розвитку регіону.

За Е.Брігманом маркетинговий ризик виникає з прорахунків під час оцінки ринкових умов дії проекту, наприклад ринків збуту чи постачання сировини і матеріалів, організації реклами чи збутової мережі, обсягу ринку, часу виходу на ринок, цінової політики, внаслідок низької якості продукції [31, c. 27].

Екологічний ризик - це рівень забруднення навколишнього середовища, включаючи радіаційне, стан екології. Рівень використання виробничого потенціалу визначається станом основних засобів та наявними потужностями. Але для інвестора, як це ні парадоксально, негативні оцінки екологічної ситуації можуть бути і позитивним чинником. В цьому випадку з'являється можливість реалізувати інвестиційний проект з екологічно шкідливими складовими при мінімальних витратах. Розмістивши, таке підприємство поряд з вже існуючим хімічним заводом, інвестор уникне штрафів, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища, або істотно їх зменшить в порівнянні з екологічно чистою зоною. Зарубіжні автори залежно від джерел виникнення і можливості усунення розрізняють систематичний (що не диверсифікується, ринковий) ризик і несистематичний (специфічний, диверсифікується) ризик [35].

Систематичний ризик виникає в результаті зовнішніх дій, що впливають на ринок в цілому: війна, інфляція, економічний спад, дорожнеча кредитних ресурсів. На цей вид ризику доводиться від 25 до 50% загального ризику по будь-якій інвестиції, цей вид ризику неможливо усунути.

Несистематичний ризик викликається такими чинниками як складність доступу до сировини, невдалі програми маркетингу, втрата крупних контрактів, високий рівень конкуренції, специфічна дія деяких урядових заходів (екологічний контроль, судові процеси). Оскільки всі перераховані чинники специфічні для кожного суб'єкта інвестиційної діяльності, той їх вплив на портфель інвестицій можна усунути за допомогою диверсифікації вкладень [35].

Отож, ризик учасників проекту може бути пов'язаний з усіма неочікуваними подіями в управлінні та фінансовому стані підприємств-партнерів. За впливом на результати діяльності виділяють ризик збільшення витрат; ризик зменшення надходжень; ризик зменшення прибутків. Аналіз ризику проводиться за допомогою статистичного, аналітичного методів, шляхом експертних оцінок, використовування аналогів, доцільності витрат. Оцінка здійснюється шляхом підбору безлічі чинників, методом їх ранжирування, угрупування і розрахунку вагових коефіцієнтів важливості окремих груп показників.

Вагомими в Україні є проектні ризики, до яких можна віднести контрактний (невиконання зобов'язань поставок), маркетинговий (низький рівень дослідження ринку) і бюджетний (перевищення затрат над тими, які були запроектовані). Залежно від ступеня впливу на фінансове положення компанії виділяють: безризикові інвестиції, інвестиції з допустимим рівнем ризику, інвестиції з рівнем критичного ризику і інвестиції з катастрофічним рівнем ризику.

Названі вище ризики дуже високі в Україні. Такий їх рівень характерний для перехідної економіки, коли на ринку діють оператори (юридичні та фізичні особи) з принципово різними підготовкою і можливостями. Відсутній великий, так званий олігархічний, капітал, який міг би забезпечити фінансування ризикованих проектів та розвиток венчурного бізнесу, який так необхідний для розвитку науково-технічного прогресу та розкриття потенційних можливостей української науки, збільшення частки відрахувань (резервування) на непередбачені обставини. Іншими складовими системи заходів протидії ризикам є заставні операції та гарантування (при наданні інвестиційних кредитів), лімітування виділених на інвестиції коштів і залучення екаунтингових компаній для отримання додаткової інформації про об'єкт інвестування. Будь-які операції, які здійснюються для мінімізації ризиків, належать до однієї з цих перерахованих груп і передбачають збільшення затрат на реалізацію інвестиційного проекту.

Диверсифікація передбачає розподіл інвестиційних коштів між різними об'єктами вкладення капіталу, що не пов'язані між собою. Цей метод можна застосовувати і до реальних, і до фінансових інвестицій. У випадку реальних інвестицій кошти можна вкладати у виробництво зовсім різних товарів чи послуг або інвестувати різні напрями вдосконалення технологій. Диверсифікованими можуть бути також ті інвестиції, які вкладені в один об'єкт під різне забезпечення. Наприклад, інвестор може вкладати кошти, а реципієнт надає під їх заставу реальне майно, яким він готовий відповідати за цими залученнями. У разі невдачі інвестору гарантується повернення частини вкладеного ним капіталу у вигляді закладеного майна. Отже, диверсифікація є одним із найдешевших способів мінімізації інвестиційних ризиків, кількість яких особливо велика в умовах перехідної економіки.

Визначаючи вид ризику, потрібно оцінити його рівень і вплив на загальні результати. Безризикові інвестиції в нашій державі знайти важко, тому що на рівень ризику впливають не тільки економічні, а й політичні, соціальні, екологічні та інші фактори. Розрізняють загальноекономічний ризик, що походить від несприятливих умов в усіх сферах економіки, та індивідуальний ризик, пов'язаний з умовами даного проекту.

Висновок до розділу 1

Досвід свідчить, однак, що переваги ПІІ набагато переважають їх недоліки. Усвідомлюючи певні витрати у разі залучення ПІІ, більшість країн- реципієнтів все-таки дійшла висновку про домінування їхнього позитивного ефекту в прискоренні економічної динаміки. Підсумовуючи викладене вище, можна зробити висновок, що для України, як країни, що переживає системну трансформацію, стратегічною метою зовнішньоекономічної політики має стати максимальне використання позитивних ефектів від залучення прямого іноземного капіталу.

Питання активізація процесів вивозу капіталу за кордон у формі ПІІ та мотивації суб'єктів - інвесторів залишаються відкритими для дискусії. Дослідження підтверджують, що на сьогоднішній день не має єдиного зразка фінансування, оскільки основними складовими в даному процесі є використання широкого кола фінансових та організаційних ресурсів, формування ефективних інституційних механізмів та забезпечення глобальнодіючої нормативно - правової бази, яка б захищала інтерес обох сторін.

Таким чином, розумне використання ПІІ є запорукою успішного функціонування національних господарств у сучасному конкурентному світі. ПІІ розглядаються сьогодні не тільки як засіб отримання доступу до зовнішнього джерела фінансування чи сучасних технологій або передового управлінського досвіду, але й як фактор зростання національних економік, забезпечення їхньої конкурентоспроможності на світовому ринку. До того ж ПІІ не лягають важким тягарем на зовнішній борг, а навпаки, сприяють отриманню коштів для його погашення. Проте, для збільшення позитивних ефектів від ПІІ та проникнення ТНК в національну економіку завданням держави є досягнення балансу між стимулюванням збільшення обсягів інвестицій, руху товарів та робочої сили, гарантіями збереження ПІІ та захистом прав національних виробників.

Розділ 2. Основи управління ризиками в іноземній інвестиційній діяльності

2.1 Тенденції та динаміка ПІІ у світі

У 2017 році приплив глобальних прямих іноземних інвестицій (ПІІ) знизився на 18,1 % до 1,36 трлн. дол. порівняно з 2016 роком [15]. Хоча у2016 році зросли на 16,2% (досягнувши при цьому $ 1,51 трлн.), цим самим, вперше перевищивши рівень до кризових (2005-2007р.р.), незважаючи на тривалі наслідки світової фінансової та економічної кризи 2008 - 2009 рр. [33]. Зростання обсягу інвестицій до більш високого рівня займають більше часу, ніж очікувалося, головним чином через економічну нестійкість і політичну невизначеність (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Світовий обсяг прямих іноземних інвестицій у 2013-2017 роках

Джерело складено автором

Як бачимо, за останні 5 років обсяг прямих іноземних інвестицій у світі не мав чіткої динаміки до збільшення або зменшення. Після кризи обсяг ПІІ збільшувався, але досить повільними темпами, а у 2017 році приплив світових іноземних інвестицій взагалі зменшився.

У 2018 році ПІІ залишаться, за прогнозами ЮНКТАД, близькими до рівня 2017 року, коли верхня межа інтервалу складе 1,46 трлн. дол. За міру поліпшення макроекономічної кон'юнктури і відновлення впевненості інвесторів в середньостроковій перспективі транснаціональні корпорації (ТНК), можливо, вкладуть свої рекордно високі грошові авуари в нові інвестиції. Після цього приплив ПІІ може вирости до 1,61 трлн. дол. в 2019 році і 1,81 трлн. дол. в 2020 році (рис. 2.1).

Рис. 2.1 ГлобальніпотокиПІІв2007-2017рокахіпрогнозина2018-2020роки(млрд.дол.США)

Такі фактори, як структурна слабкість глобальної фінансової системи, можливе погіршення макроекономічних умов відтворення, а також істотні політичні невизначеності в областях, мають вирішальне значення для впевненості інвесторів, що можуть привести до подальшого зниження припливу ПІІ.

Країни, що досить стрімко розвиваються, займали в 2017 році лідируючі позиції в залученні ПІІ і отримали більше ПІІ, ніж інші держави: на них припадає 52,03% масового припливу ПІІ. Тим не менше, приплив ПІІ в країни, що розвиваються, дещо знизився (на 4%), в 704 млрд. дол., поступаючись рекордному рівню попереднього року. Серед ареалів, що розвиваються надходження в Латинську Америку, Азіюта Карибський басейн зберігся на історично високому рівні, але темп підйому дещо зменшився. Згідно порівняння з 2016 роком, відбулося збільшення припливу ПІІ в Африку. Ростуть ПІІ і в державах зі структурно-слабкою економікою, до яких відносяться менш розвинені держави, внутрішньоконтинентальні держави і невеликі острівні країни (рис. 2.2).