Великобританія

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

КАФЕДРА

КУРСОВА РОБОТА

З КУРСУ: «ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ»

ТЕМА: «ВЕЛИКОБРИТАНІЯ»

Дніпропетровськ - 2015



РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ДЕРЖАВУ

1.1 Географічне розташування

У склад Великобританії входять чотири країни: Англія, Шотландія й Уельс, розташовані на острові Британія, і Північна Ірландія та Автономна Республіка Мен. Північна Ірландія розташована на одному острові з Незалежною Республікою Ірландія. Таким чином, загальну сухопутну границю Великобританія має тільки з Ірландією.

Британські острови лежать у північно-західного узбережжя Європи. Британські острови оточені безліччю дрібних островів. На південно-заході від острова Британія розташовані острови Силли, а до Півночі від Уельсу острів Англси. На західному і північному узбережжях Шотландії розташовані численні дрібні острови, що входять до складу Великобританії.

З заходу Великобританія омивається водами Атлантичного океану, а зі сходу водами Північного моря.

З півдня Великобританія граничить з Францією, найближчим і найбільш розвинутим сусідом, що має з нею загальні водні границі. Основне сполучення між державами здійснюється через протоку Ла-Манш (британці називають її «Англійський канал»), по дну якого наприкінці двадцятого століття був прокладений тунель для швидкісного залізничного сполучення. До цього сполучення між двома країнами здійснювалося водним або повітряним шляхом.

Також найбільш близькими сусідами Великобританії є Бельгія і Нідерланди, значно далі розташовані Данія, Німеччина, Норвегія.

1.2 Площа

244,820 кмІ.



1.3 Населення

Населення Великобританії складає більш 58 мільйонів чоловік. Основу сучасної англійської нації становлять племена англосаксів.

Національний склад:

англійці більш 80%;

шотландці 10%;

валлійці (корінні жителі Уельсу) 2%;

ірландці 2,5%.

В Англії проживає понад 30 тисяч українців.

Релігія

Кожен громадянин Великобританії має право сповідувати свою релігію. Британія - це переважно християнська країна: 71,6% жителів формально є християнами, 10 % громадян належать до Римської католицької церкви, а 20% британців є прихожанами Англіканської церкви, яка офіційно має статус державної.

У Шотландії налічується 1,1 мільйона членів Пресвітеріанської церкви, що є державною церквою Шотландії. У Північній Ірландії приблизно половина населення відносить себе до протестантів, а майже 40 % жителів складають католики. В Уельсі Англіканська церква втратила статус державної в 1920 році. Це означає, що зараз там немає офіційної державної церкви, а найбільш численними конфесіями є інші протестантські течії. Найбільш авторитетною з них є Пресвітеріанська Церква Уельсу.

Значна частина населення сповідує протестантизм. Виключення складає Північна Ірландія, більшість жителів якої є католиками. Північна Ірландія є місцем постійних конфліктів на релігійному і національному ґрунті.

Священнослужителі офіційно визнаних церков Великобританії можуть отримувати заробітну плату від держави, якщо вони працюють у в'язницях або лікарнях.

Серед нехристиянських релігій поширені іслам - 2,7%, індуїзм - 1%, сикхізм - 0,6%, іудаїзм - 0,5%, буддизм - 0,3%, інші релігії сповідують 0,3%.

В країні зростає частка осіб, які вважають себе атеїстами або не визначились із конфесією віросповідання - таких 23,3%.

Наведені цифри лише приблизно відображають реальну картину, оскільки різні опитування, проведені у Великобританії за останні роки виявляли значні розбіжності у результатах, проте усі вони виявили тенденцію до зниження кількості віруючих британців.

Демографія

Для Великої Британії здавна характерним є низький приріст населення. Відбувається старіння нації. Населення віком понад 60 років становить 22% (2004 р.). Середня тривалість життя на 10 років більша, ніж у світі загалом, але дещо нижча, ніж у сусідніх західноєвропейських країнах - 74,5 років у чоловіків та 79,8 років у жінок.

Переважає міський тип розселення: 89% населення - жителі міст, причому майже половина з них проживає у великих містах і міських агломераціях.

З 1921 року близько 40% населення проживають у сімох найбільших міських агломераціях з центрами в:

Лондоні (Великий Лондон);

Манчестері (Південно-східний Ланкшир);

Бірмінгемі і Вольверхемптоні (Західний Мідленд);

Глазго (Центральний Клайдсайд), Бредфорді (Західний Йоркшир);

Ліверпулі (Мерсісайд);

Ньюкасі-на-Тайні (Тайнсайд).

Рівень урбанізації у Великобританії складає 91%. Частка сільського населення дуже невелика.

Поза цими агломераціями знаходяться ще три великі центри розселення: Ньюкасл, Глазго і Белфаст.

Найбільшими містами Великобританії є Лондон (7,7 млн. осіб), Бірмінгем (2,3 млн. осіб), Манчестер (2,27 млн. осіб), Лідс (1,5 млн. осіб), Ліверпуль (0,87 млн. осіб).

Середня щільність населення - 245 осіб/км2.

Мова

Більшість населення розмовляє англійською мовою. Англійська мова входить до північно-західної групи германських мов і є універсальною мовою спілкування у Великій Британії як мова панівного англо-саксонського етносу. Більшість шотландців і жителів Уельсу кельтського походження також говорять англійською мовою.

Виділяють південний, середній та північний діалекти англійської мови, перший з яких став стандартом літературної англійської мови. Завдяки британським колоніальним володінням в минулому та економічній і геополітичній потужності цієї країни (а з 20 століття - і США) англійська мова стала найпоширенішою мовою міжнародного спілкування, другою у світі після китайської за кількістю носіїв (до 1 млрд.) та четвертою (після китайської, Хінді та іспанської) за кількістю тих, хто вважає її рідною мовою (400-500 тис. осіб).

Один з північних діалектів став основою для національної англійської мови Шотландії (нею спілкуються 30% шотландців), яка значно відрізняється від літературної англійської за фонетикою та лексичним складом. До цієї мови увійшло багато слів з гельської.

Інші мови Британії прямо походять від кельтської. Близько 60 тис. шотландців (на крайньому північному заході) розмовляють шотландською гельською мовою, 25% валлійців - валлійською, 10% мешканців Північної Ірландії- ірландською. На півострові Корнуолл до 3 тисяч осіб вживають мову корніш. Ці мови є визнаними офіційно на регіональному рівні.



1.4 Адміністративно-територіальний поділ

Адміністративно-територіальний поділ - це розділення території унітарної держави або суб'єктів федеративної держави на певні частини: області, провінції, губернії, департаменти і т. п., відповідно до якого будується і функціонує система місцевих органів.

Великобританія складається з чотирьох утворюючих країн (часто визначаються терміном home nations) - Англії, Шотландії, Уельсу і Північної Ірландії, кожна з яких має власний адміністративний устрій:

Англія	47 адміністративних округів; 36 графств; 29 районів Лондона; 24 незалежних міста; 10 районів; 3 королівських округи
Шотландія	32 адміністративні області
Уельс	11 графств-округів; 9 графств; 2 міста
Північна Ірландія	24 райони; 2 міста; 6 графств

1.5 Столиці

Територія	Столиця	Площа, тис.мІ	Населення, млн. чол.
Англія	Лондон	136,36	48,708
Шотландія	Единбург	78,77	5,132
Уельс	Кардіфф	20,77	2,913
Північна Ірландія	Белфаст	14,12	1,64



1.6 Природні ресурси

Берегова лінія островів добре розчленована. Навіть у південній частині головного острова віддаленість від моря не перевищує 100- 120 км, а в північній ця відстань удвічі коротша. За характером поверхні територія майже нарівно представлена рівнинами (плоскими і погорбованими) та узгір'ями. Найбільше заселена і економічно розвинена південно-східна рівнинна частина країни. Узгір'я, які поширені на заході й півночі, заселені слабо і використовуються лише для екстенсивних форм господарювання. Найбільш суворим і найменш сприятливим для проживання людини є Північно-Шотландське нагір'я.

З-поміж покладів мінеральної сировини найважливіше значення мають паливні ресурси. Кам'яне вугілля було природною основою промислового перевороту кінця XVIII - початку XIX ст. Багаті вугільні басейни Центральної Англії, Південного Уельсу, Середньої Шотландії та Північної Англії надзвичайно вдало розташовані щодо всієї території та водних шляхів. Найбільші кам`яновугільні басейни - Йоркширський, Ньюкаслський (пн Англії) та Уельський.

Значними є запаси нафти і газу(шельф Північного моря). У Британському секторі Північного моря зосереджені значні поклади нафти та природного газу. Велика Британія є єдиною з європейських країн "великої сімки", яка повністю забезпечує свої потреби власними нафтою і газом.

Надра острова містять невеликі запаси залізної руди у центральних узбережних частинах держави, свинцево-цинкових та олов`яних руд на півострові Корнуелл (пд-зх Великої Британії).

У центральній частині Англії є поклади кухонної та калійної солей.

У 70-х роках XX ст., коли частина вугільних родовищ економічно себе вичерпала, було відкрито великі поклади нафти і природного газу на шельфі Північного моря. Частка Великобританії у цих покладах становить понад 2 млрд. т нафти і 700 млрд. мі. газу. До речі, перешкодою у добуванні нафти й газу є не глибина моря, а погода. Платформи в центрі й на півночі моря працюють в умовах сильних вітрів і високих хвиль. За винятком палива, країна небагата на іншу мінеральну сировину.

Великобританія лежить у зоні широколистих лісів помірного поясу. Кліматїї вологий (океанічний) з майже рівномірним розподілом опадів протягом року. Завдяки Гольфстріму зима дуже м'яка, з рідкісними морозами, а літо прохолодне. Кількість опадів зменшується в напрямі на схід від, 2000 мм і більше на узбережжях до 600 мм на південному сході. Кліматично-ґрунтові умови сприятливі для цілорічного вирощування трав і утримання тварин, а тепер - і для нових культур, що створюються за допомогою біотехнології.

У ході промислового розвитку Великобританія першою в світі зазнала дуже значного забруднення природного середовища, особливо у вугільно-металургійних і портових районах. Заходи, вжиті в другій половині XX ст., покращили становище. Існує національна програма охорони природи і система заповідних територій. Серед десяти національних парків найбільшим і найвідомішим є Лейк-Дістрикт (Озерна округа) у Кемберлендських горах у Північній Англії.

На водні ресурси держава порівняно багата (вологий клімат сприяє повноводності річок). Лише в центральній частині Англії спостерігається дефіцит водних ресурсів. Незначні гідроресурси сконцентровані на річках Шотландії та Уельсу.

Запаси лісу в країні незначні. Лише 10% її території покрито лісами і за рахунок власних ресурсів покривається лише 15% потреби в деревині.



РОЗДІЛ 2. ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ КРАЇНИ

2.1 Рельєф та його зміни

Рельєф центральної і південно-східної частин Великої Британії горбисто-рівнинний; у Шотландії, Уельсіі Ольстері переважають невисокі гори і височини, сильно згладжені льодовиками та річковою ерозією. Півострів Уельс зайнятий Кебрійськими горами, на південь від Шотландії розташовані Пеннінські та Камберлендські гори. Найвищі гори Великої Британії знаходяться на Північно-Шотландському нагір'ї. ГораБен-Невіс, розташована недалеко від верхів'я затоки Лох-Лінне, підіймається до висоти 1343м над рівнем моря, а в районі перетину цього нагір'я і Грампіанських гір декілька вершин перевищують 1200м. Головні ріки: Темза, Северн, Трент, Мерсі.

За особливостями рельєфу територія Великої Британії поділяється на дві основні області: Висока Британія (включаючи Північну Ірландію), розташована на півночі і заході країни, підстилається стійкими древніми корінними породами і являє собою в основному сильно розчленовані височини і менш поширені низовини. На півдні і сході розташована Низька Британія, характерна горбистим рельєфом, невеликими височинами і декількома гірськими районами; в її основі залягають більш молоді осадові породи. Кордон між Високою і Низькою Британією проходить приблизно в південно-західному напрямі від Ньюкаслав гирлі р. Тайндо Ексетерав гирлі р. Ексна півдні Девона.

В основі гір у межах всієї Шотландії, Північної Ірландії та Уельсу розташовані нижнепалеозійські складчасті структури, а на півдні Уельсу і на півдні Корнуоллі - герцинські. Ці давні гірські споруди тривалий час піддавалися інтенсивному розмиву і руйнування, що призвело до вирівнювання їх поверхні.

Посилило згладжування гір четвертинне заледеніння, в результаті чого в найбільш піднесених районах сформувався рельєф альпійського типу з гострими зубчастими гребенями і вершинами, типовими долинами. Чималу роль у моделюванні рельєфу зіграли ерозійні процеси, які активно відбуваються і в даний час. У багатьох рівнинних районах ерозія сильно, а місцями і повністю стерла льодовиково-акумуляційні форми рельєфу, що утворився в ту епоху, коли льодовикові покриви спускалися з гір на рівнини. Відомо, що, наприклад, під час максимального заледеніння льоди підступили до долині Темзи, але крайній південь Англії ніколи не покривався льодом.

Північно-Шотландське нагір'я, круто піднімається на захід, займає Північну, найбільш підвищену частину Великобританії. На схід нагір'я поступово знижується і змінюється прибережними низовинами. Глибока і вузька прямолінійна западина Глен-Мор слугує кордоном великих частин Північно-Шотландського нагір'я - Північно-Західного нагір'я і Грампіанських гір з величної вершиною Бен-Невіс (1343 м) вищою точкою всієї країни.

Грампіанські гори круто обриваються до обширної западини, зайнятої Середньо-Шотландської низовиною, затоками Ферт-оф-Форт і Ферт-оф-Клайд. Південні височини Шотландії і Північної Ірландії, що досягають висот близько 900 м над рівнем моря (найвища точка - гора Меррик - досягає 842 м), відрізняються горбистим рельєфом зі слідами впливу давнього зледеніння.

На південному сході в районі гір Чевіот-Хілс Південно-Шотландська височина, що простягається з північного сходу на південний захід, змінюється Пеннінські горами, що мають субмеридіональна орієнтацію. У їх північній вапняковій частині поширений карст. Тут же знаходитися найвища точка Пеннін - гора Крос-Фелл (893 м). У Пенінских гірах на невеликій глибині залягають багаті товщі кам'яного вугілля. На основі цих родовищ виникли великі гірничо-промислові центри Ланкширского, Йоркширського та інших басейнів.

До Пеннін на північному заході підходять масивні Камберленскіе гори, складені в основному кембро-сілурскімі сланцями і стародавніми виверженими породами. Ця куполовидня височина з вершиною Скофелл (978 м) сильно розчленоване радіальними долинами, які сформувалися на місці розломів. У верхній частині гір збереглися льодовикові форми рельєфу і численні озера, через які ця територія отримала назву «Озерне коло» або «Озерний край». Краса і різноманітність місцевої природи зробили цей район одним з найжвавіших центрів туризму у Великобританії.

Кембрійські гори - це об'єднана назва гір Уельсу, вони найбільш високі на півночі, де височіє гора Сноудон (1085 м). На півдні Уельсу є великі родовища кам'яного вугілля.

Плато і височини переважають в Північній Ірландії. Серед них найбільш відомо базальтове плато Антрім на крайньому північному сході острова, що досягає у висоту більше 550 м.

Для більшої частини Англії типово чергування плоских рівнин з горбистими куестовими грядами. Куести зазвичай складені вапняками або писальною крейдою, а рівнини - більш пухкими породами: пісками, мергелями, глинами. Розвитком карсту характеризуються пологі вершини куест, а на багатьох рівнинах зберігся чохол льодовикових відкладень (морени). Зокрема, ці відкладення широко поширені на рівнинах Мідленд, що знаходяться між Кембрійськими і Пеннінські горами і що славиться своїми луками.

Зі сходу рівнину Мідленд оздоблює довгий ланцюг юрських вапнякових куест: Котсуолд, Едж та ін. У напрямку до південно-заходу вони змінюються неширокими плоскими рівнинами, які в свою чергу поступаються місцем куесту Чилтерн, що поступово переходить в хвилясту Лондонську рівнину, складену палеогеновими глинами. У осьової частини цієї рівнини перебуває долина Темзи.



2.2 Клімат та його зміни

Клімат Великобританії класифікують як середньоширотний океанічний клімат(за класифікацією Коппена) з теплим літом, не дуже холодними зимами, але постійними опадами протягом всього року. Основні фактори, які впливають на клімат Великобританії це північне розташування країни (від 50° до 60° північної широти), близьке розташування відносно Атлантичного океану і течії Гольфстрім.

Оскільки Великобританія лежить на островах, то клімат тут дуже специфічний. На клімат дуже впливає тепла течія Гольфстрім. Клімат в країні вологий і м'який. Озера і річки замерзають дуже рідко. У всі пори року дуже часто йде дощ. Загальна середня кількість опадів є 1100 мм. Найвологіші місяці із вересня по січень. Крім того, Британія знаменита своїми туманами. Іноді тумани такі густі, що неможливо побачити щось у межах 2 або 3 метрів. Кожний, хто приїжджає до Великої Британії говорить, що вона здається єдиним великим красивим парком. Країна має океанічний і надто вологий клімат, з м'якою зимою і пасмурним літом, туманами та вітрами. Його формують атлантичні циклони. Більша частина опадів випадає на заході, особливо на західних схилах гір і нагір'їв (у середньому 2000 - 3000 мм на рік). Найменш волога частина країни -- південний схід (у середньому 625 мм опадів щороку). У Великій Британії переважають опади у вигляді дощів, лише на півночі у горах протягом 1 - 2 місяців випадає сніг. Середня температура січня коливається від +7°С на півострові Корнуолл до +3,5°С у Східній Англії, однак бувають і морози до -15°...-18°С. Літо у країні прохолодне, середня температура липня становить +16°С, а в районі Лондона - +11°...+13°С.

Основні фактори, котрі впливають на клімат Великобританії це північне розташування країни, близьке розташування відносно Атлантичного океану і течії Гольфстрім.

На крайньому південному заході зима достатньо тепла, дощова, на сході та півночі - більш прохолодна. Середня температура січня від +7°C на південному заході до +4°C на сході. Літо прохолодне, вологе на північному заході і тепліше та більш сухе на південному сході країни. Середня температура липня від 13 °C на півночі до 16,5 °C на південному сході. Середньорічна кількість опадів на західному узбережжі становить 1000-1500 мм, у північній його частині - 2000-3000 мм, на південному сході країни - 600-750 мм.

Таким чином, гори служать природним бар'єром, який затримує вологе повітря на заході. Найбільше опадів припадає на другу половину літа. Сніг випадає на всій території країни, але дуже нерівномірно. В гірських районах Шотландії сніговий покрив тримається не менше 1-1,5 місяця. На півдні ж Англії сніг випадає дуже рідко і тримається не більше тижня. Найбільша хмарність спостерігається на півночі. Взимку часті тумани, особливо на півночі та заході.

2.3 Визначні катаклізми в історії

В Англії у 1783-1784 роках сніг лежав 202 дні.



РОЗДІЛ 3. ЕТНІЧНА ГЕОГРАФІЯ КРАЇНИ

3.1 Поява населення та його розміщення

Першими відомими предками сучасного населення Великобританії були бритти. Це кельтські племена, які з І тисячоліття до н.е. населяли Англію і від яких походить одна з її назв - Британія.

Землі, населені бриттами, складалися з безлічі нестійких територій, підвладних різним племенам. Межі цих територій до і під час Римського періоду точно не визначені, однак, імовірно, вони включали в себе весь острів аж до Клайд - Форту на півночі. Землі північніше цих, були населеніпіктами, хоча частина з них пізніше була включена до складу гельського королівства Дав Ріада. Острів Мен також спочатку був населений бриттами, проте в кінцевому підсумку став гельською територією. Найімовірніше, що в Ірландії в цей час повсюдно проживали гаельські племена.

У підсумку бриттська мова на цих землях був витіснена мовою англосаксів. У той же час деякі бритти утвердилися на території нинішньої Британії. Там вони утворювали свої невеликі королівства. Брити також утримували контроль над Корнуолл і північно-західною Англією, де збереглися такі королівства як Думнонія і Регеда

У 43 році римляни вторглися до Британії. Бритти протистояли римським легіонам, але до 84 році римляни завоювали острів аж до Клайд. Однак через 20 років вони відступили на південь. Хоча бритти здебільшого зберегли свої землі, вони були підпорядковані римським управителем.

Від кінця І до початку V ст. о. Британія був провінцією Римської імперії (крім північної частини сучасної Шотландії). Римляни побудували тут міста і фортеці, але переселенців з теплої Італії було обмаль. У 407 р. римські війська залишили острів, бо змушені були захищати кордони Італії від варварів, і римо-британські зв'язки фактично припинилися. Римська культура у Британії почала занепадати. Вожді місцевих кельтських племен вели міжусобну боротьбу.

Приблизно одночасно з відходом римлян германомовних англосакси почали вторгнення на східне узбережжя Британії, де заснували свої королівства. Германські племена англи, сакси і юти переселилися на цю територію в V-VII ст. н. е. Походили ці північно-західні германські племена із земель між Ельбою і Рейном (сучасна Німеччина) - сакси, з Ютландського півострова (сучасна Данія) - англи та юти. Спершу завойовники захопили південно-східне узбережжя Британії, а потім почали просуватися вглиб острова. Вони знищували кельтів або перетворювали їх на залежних людей, обкладали даниною. До кінця першого тисячоліття англосакси і гели завоювали велику частину бритської території в Британії, мова бритів була практично повсюдно витіснена, зберігшись лише в Уельсі, Корнуоллі, деяких районах Камбрії. В Уельсі і Шотландії бритти зберігали незалежність до норманського завоюваннята на сусідньому острові Ірландія. Частина кельтів переселилася на континент, до Галлії, на півострів Арморика (згодом Бретань). Бритти воювали із загарбниками більше ніж століття, але врешті були змушені відійти на захід Британії. Деякі кельтські племена переселились до Шотландії і навіть через Ла-Манш у Бретань.

Захопивши Британію, завойовники зруйнували римські міста й села та утворили сім королівств, внаслідок того, що воювали між собою за верховну владу. Королівствами англів були Останглія, Мерсія і Нортумбрія; саксів -Ессекс, Вессекс, Сассекс; ютів - Кент. Германські племена не мали спільної мови, але поступово поширився і почав переважати діалект англів з Мерсі. Мову, якою розмовляли завойовники, почали називати англійською, а саму країну - Англією. Підкорене населення і завойовники поступово злилися в один народ та мали однакові звичаї. Цей народ стали називати англосаксами. У результаті англосаксонського завоювання Британія перетворилася в Англію: кельтів було знищено або поневолено, римська культура і звичаї зникли.

У першій половині IX століття сім англосаксонських володінь, заснованих в Британії, були об'єднані в одну державу королем Эгбертом (827); хроніки говорять, що він перший став називатися королем Англії. Приблизно в той же час почалися спустошливі набіги норманів на острів.

Слово «нормани» означає «північні люди». Так називалися германці, які оселилися на Скандинавському півострові і і Ютландії. Сувора північна природа, неродючий грунт і сусідство моря підтримували їх неспокійний, войовничий характер і зробили з них відважних мореплавців. Звичайно старші сини князів наслідували батьківські володіння, а молодші набирали собі дружини удальцов і на своїх двощоглових човнах відправлялися в інші країни шукати видобутку; вони стали відомі під назвою морських королів, або вікінгів. Морські бурі часто розбивали їхні легені суду, але ті з них, хто пережив катастрофу, анітрохи не втрачали ні мужності, ні самовпевненості і сміялися над вітрами і хвилями. «Буря -(йдеться в їх піснях)- допомагає гребти нашим веслярам. Ураган до наших послуг: він кидає нас туди, куди ми хотіли йти». Про страх, який навіювали ці пірати Західної Європі, свідчить молитва: «Від люті норманів визволи нас, Господи!» (А furore Normannorum libera nos, Domine.)

Удачі скандинавських і данських вікінгів залучали до подібним підприємствам та інших. Потім вони перестали задовольнятися однією здобиччю і почали завойовувати землі. У Західній Європі головні їхні зусилля були звернені на острів Британія. Незабаром після Егберта майже вся Англія підпала під панування данців. І звільнив Англію від цього панування онук Егберта Лгьф-ред Великий (871-900).

Альфред був одним з найосвіченіших государів свого часу і дуже любив книги. На початку його правління молодий недосвідчений король порушив невдоволення підданих надмірною самовпевненістю і неповагою до старих саксонським звичаям. Під час одного з нападів данців він був навіть покинут своїми васалами і примушений ховатися під чужим ім'ям в хатині пастуха серед лісів і боліт західній частині острова. Альфред вичікував час, коли англійці, виведені з терпіння утисками завойовників, знову звернуться до свого короля. Біля нього зібралася значна дружина, і коли час, наспів, він знову почав війну. Але перед рішучою битвою Альфред під виглядом англійського барда проник у табір данців і, забавляючи їх своїми піснями, дізнався положення і сили ворога. При Эддингтоне данці були розбиті вщент, і англійці повернули свою незалежність. Після того не раз припливали нові датські дружини, але постійно зазнавали поразки.

Подібно Карлу Великому, Альфред чудовий не одними військовими подвигами, але й мудрим цивільним правлінням. Він розділив Англію на округи або графства (це ділення було принесено саксами з Німеччини) і затвердив старий німецький звичай у вирішенні кримінальних злочинів дванадцятьма голосами: дванадцять чоловік висловлювали свою думку про те, винен чи ні підсудний. (Ці дванадцять чоловік називалися присяжними, тому що присягали говорити по совісті.) Взагалі Альфред з великою строгістю спостерігав за правосуддям. У його час, говорять літописи, якщо подорожній втрачав на дорозі гаманець із золотом, то міг бути впевнений, що ніхто до нього не доторкнеться. Люблячи сам займатися науками, Альфред дбав про відкриття шкіл, в тому числі і такою чудовою, як Оксфордська, з якого потім виріс в найдавніший Англії університет.

При спадкоємцях Альфреда данці знову почали розоряти Англію своїми набігами. Щоб помститися їм, англійський король Этельред Нерішучий (978-1016) організував великий змову і одного разу, в призначений день і годину, англійці винищили всіх данців, що оселилися на острові (1002). Але цей вчинок викликав ще більші лиха. Данці з'явилися знову і, через кілька років, підкорили всю Англію. Датський король Кнуд Великий (1016-1035) об'єднав під своєю владою Данію, Англію, Шлезвіг, Норвегію і став одним з наймогутніших правителів свого часу. Спочатку Кнуд з жорстокістю відстоював свої права, але коли утвердився на престолі, зробився добрим, побожний і справедливий. (Переказ розповідає про те, як він присоромив своїх підлабузників, які говорили, що йому коряться земля і море.) Після Кнуда Великого англійцям вдалося повернути собі незалежність; вони закликали на престол нащадка своїх колишніх королів, Едуарда, який виховувався в Нормандії, так як мати його була сестрою нормандського герцога. Едуард, прозваний за свою побожність Сповідником (1041-1066), оточив себе нормандських лицарями, віддавши їм головні посади, і тримався нормандських звичаїв, до великого незадоволення англійців. Зі смертю Едуарда Сповідника припинився будинок Азьфргда Великого. Збори вельмож звів на престол одного з англійських графів - Гарольда II. Але у нього тут же з'явився сильний суперник, герцог Нормандії Вільгельм.

Вільгельм був побічним, хоча і спадковим сином нормандського герцога Роберта Диявола (прозваного так за свій жорстокий, буйний норов). Перебуваючи в спорідненні з Едуардом Сповідником, він вже давно думав, враховуючийого бездітність, заволодіти Англією. Далекоглядний Вільгельм намагався убезпечити себе і з боку честолюбного графа Гарольда. Випадок допоміг йому. Одного разу Гарольд зазнав корабельної у французьких берегів і потрапив в руки Вільгельма. Останній обійшовся з ним дружньо, але взяв з нього урочисту клятву над мощами святих у тому, що він допоможе Вільгельму успадковувати англійський престол.

Коли Едуард Сповідник помер, нормандський герцог нагадав Гарольду про клятву, але той назвав її насильницькою і послався на обрання народу. Тоді Вільгельм оголосив його клятвопорушником і викрадачем престолу. Римський папа прийняв бік Вільгельма, надіслав йому освячене прапор і виголосив церковне відлучення над його противником. Навколо Вільгельма, за його заклику, крім нормандських баронів зібралося багато французьких та нідерландських лицарів, сміливих шукачів видобутку і пригод; з сильним військом він висадився на південному березі Англії біля порту Гастінгс.

Гарольд II зі своїми англосаксами бадьоро виступив назустріч Вільгельму і зійшовся з ним при Гастінгсі. Бачачи переважаючі сили ворога, друзі порадили Гарольду відступити і дочекатися підкріплення; він відкинув пораду і зміцнився на одній з височин. Ніч перед битвою воїни Гарольда провели навколо палаючих багать за веселими піснями і з кружками пива; в нормандському таборі, навпаки, воїни в глибокій тиші молилися і сповідалися у своїх священиків. Рано вранці нормандці в стрункому порядку вийшли на битву; один з воїнів виїхав вперед із лав і заспівав пісню про Роланде; в той же час він спритно підкидав і ловив свій меч. Військо повторювало за ним приспіви.

Саксонці, озброєні довгими секирами, хоробро відбили всі напади ворога на свій табір. Вільгельм наказав кидати списи і стріли, так що вони градом сипалися на голови оборонялися; сам Гарольд, необережно підняв голову, втратив око. Однак нормандці ніяк не могли взяти табір. Тоді Вільгельм застосував хитрість: він наказав частині свого війська відступити - англійці, розпалені битвою, погналися за ворогом і спустилися з висот; але тут виступила приготовлена засідка, і вони були оточені. Засмутивши свій бойовий порядок, англійці вже не могли встояти проти нормандських копій і зазнали поразки; Гарольд був убитий.

Битва при Гастінгсі дуже важлива за своїми наслідками. Вона віддала всю Англію в руки Вільгельма Завойовника (1066-1087), який негайно вступив у Лондон, вінчався тут королівською короною і почав будувати неприступний лондонський замок Тауер. Він відняв у англійських дворян більшу частину їх земель і роздав у льон своїм баронам, які також побудували міцні замки і засіли в них зі своїми дружинами. За наказом Вільгельма складена була опис всіх нерухомих маєтків Англійського королівства з їх населенням. Цей опис («Книга Страшного Суду») показує, що в державі було більше 60 000 лицарських ленів, а всі населення Англії досягало приблизно 2 000 000. Вільгельм, як і його батько, суворо поводився з англійцями, не поважав законів країни і примусово вводив французьку мову. Згодом внаслідок змішування французької мови з англосаксонським виникла сучасна англійська мова.

Старший син Вільгельма, Роберт, успадковував Нормандію, а інший, його улюбленець, Вільгельм ІІ отримав Англію. Правління його мало такий же суворий і деспотичний характер, як і батька. Вільгельм II загинув на полюванні - один з придворних лицарів смертельно поранив його стрілою. Молодший брат і його наступник, Генріх I, на прізвисько Вчений, знову об'єднав Нормандію з Англією. Після смерті Генріха 1(1134) припинилося чоловіче потомство Вільгельма Завойовника. Престол перейшов до потомства жіночої лінії: до графу

Генріху Плантагенету (1154); він царював під ім'ям Генріха II і почав в Англії династію Пшнтагенетов. Чоловіче потомство Вільгельма Завойовника минулося трагічно наступним чином.

Одного разу король Генріх I повертався зі свого Нормандського герцогства в Англію. Він готувався вже сісти на корабель, коли з'явився до нього один нормандський моряк, по імені Томас, і сказав: «Батько мій служив твоєму батькові все своє життя, він переправив його на своєму кораблі, коли той ішов на Гарольда. Государ, зроби мені таку честь; у мене є відмінно споряджене судно, яке називається «Білий корабель». Король відповідав, що для себе він вже вибрав корабель і довірив Томасу двох своїх синів і дочку, до трьохсот знатних осіб. Молоді люди весело вирушили в дорогу і веліли щедро почастувати вином п'ятдесят веслярів. Настала місячна ніч. На прохання принців Томас наказав своїм людям гребти дужче і поплив більш прямою дорогою, щоб наздогнати короля. Раптом «Білий корабель» наскочив на підводний камінь і хвилину опісля пішов до дна. Врятувався тільки один чоловік. Коли Генріху принесли звістку про те, що трапилося, він впав на землю як громом уражений; з того дня ніхто не бачив усмішки на його обличчі.



3.2 Формування сучасної етнічної структури країни

Формування британської нації відбувалося особливим шляхом, який не зіставимий з французькою моделлю формування нації (протистояння «низів» і «верхів» у Велику французьку революцію), також і з німецькою моделлю, у зв'язку з тим, що Великобританія ніколи не була роздробленою державою, як Німеччина до 1871 року.

В XIV-XV століттях, в період великих географічних відкриттів, у Великобританії величезну роль починає грати національна економіка, яка і об'єднувала населення країни.

Великобританія, на відміну від інших європейських держав, завжди була дещо ізольована, через своє географічне місцеположення.

Величезну роль в консолідації британської нації зіграла і релігійна складова (XVII вік) - була вчинена революція з релігійними мотивами (протистояння католиків, протестантів).

Також важливу роль в процесі формування британської нації можна відвести процесу обгороджування, в результаті якого проходила асиміляція селянського населення в містах, а також освоєння землі селянами у віддалених куточках Великобританії.

В Англії Біблія була перекладена на англійську мову раніше, ніж в інших європейських державах; таким чином, виникла єдина універсальна для всіх британців англійська мова.

Британці часто протиставляють себе іншим етносам:

а) Британія мала наймогутнішу і широкомасштабну колоніальну імперію в світі. Але при цьому британці демонстрували свої відмінності з іншими народами миру.

б) Різко відрізнялася і британська колоніальна політика, яка на відміну від французької або іспанської не намагалася асимілювати тубільців в своїх колоніях, керуючись принципом: «ми - англійці! Вони - тубільці!».

Протягом сторіч люди мігрували до Британських островів із багатьох частин світу. Частина намагалася уникнути політичного або релігійного переслідування, інші, щоб знайти краще життя або уникнути бідності. Переселенці з Європейського материка приєднувалися до місцевого населення Британії в часи Римської Імперії й протягом вторгнень англів, саксів, ютів, данціві норманів. Сюди прибувало багато ірландців. Багато євреїв прибуло до Британії в кінці 19-го сторіччя і в 1930-х роках. Після 1945року у Великій Британії поселилось багато інших біженців із різних європейських країн. Великі громади переселилися з Вест-Індіїі південної Азії в 1950-60-х роках. Є також значні громади американців, австралійців і китайців, а також інших європейців, таких як,наприклад,греки,українці,поляки,серби,естонці,латиші,вірмени,італійціііспанці,росіяни. На початку 1970-х у країну починають прибувати значні маси іммігрантів із Латинської Америки,Південно-Східної Азіїі Шрі-Ланки. Люди з Індії, Пакистану і Бангладешу - це більш ніж половина від загальної етнічної чисельності некорінного населення, а люди Вест-Індійського походження - наступна найбільша група. Населення іноземного походження майже повністю сконцентроване в центрі країни, в особливості, у Лондоні.

Корінні жителі країни складають 92% населення (2001, перепис), з них:

англійці - 83,6 %;

шотландці(в основному в Шотландії) - 8,5 %;

валлійці (в основному в Уельсі) - 4,9 %;

ірландці(в основному в Північній Ірландії, ольстерци) - 2,9 %.

Іммігранти і їх діти проживають головним чином в конурбаціях Великого Лондона, Західного Мідленда і Мерсейсайда. Вони складають близько 8 % населення країни, у тому числі:

вихідці з Індії, Пакистану і Бангладеш - 3,6 %;

Китаю - 0,4 %;

країн Африки - 0,8 %;

темношкірі вихідці з островів Карибського моря - 1 %.

3.3 Походження основних етносів

Етнічний склад дуже різноманітний - білошкіре населення Великобританії складає близько 86% і має багато коренів: кельти, римляни, англосаксонці, вікінги та норманці, внаслідок частих набігів цих народів у минулому. Оскільки Великобританія була колоніальною країною, то після розпаду імперії сюди тривав великий потік переселенців з Азії, Африки та Карибських островів. Індійці, пакистанці, бангладешці,китайці та інші азіати, чорношкірі вихідці з Карибів та з Африки - усі ці етноси є підданими Британії. І хоча, начебто, етнічні меншини складають невеликий відсоток, небіле населення Британії проживає компактно, в основному - у Лондоні та Лестері(у цих містах вони складають 30% усіх жителів).

Для Великобританії характерно домінування однієї нації (корінної), але і наявність значної кількості національних меншин.

Этнос	Населення	% від загального
Белі британці	50 366 497	85,67 %
Белі (інші)	3 096 169	5,27 %
Індийці	1 053 411	1,8 %
Пакистанці	977 285	1,6 %
Ірландці	691 232	1,2 %
Змішанні	677 117	1,2 %
Чорношкірі з Карибів	565 876	1,0 %
Чорношкірі Африканці	485 277	0,8 %
Бангладешці	283 063	0,5 %
Азіати (не китайці)	247 644	0,4 %
Китайці	247 403	0,4 %
Інші	230 615	0,4 %
Чорношкірі (інші)	97 585	0,2 %
% от населення Британії у відповідності з переписом 2001 року



РОЗДІЛ 4. ЕКОНОМІЧНА ГЕОГРАФІЯ КРАЇНИ

4.1 Розвиток сільського господарства

Виникнення сільського господарства пов'язане з неолітичною революцією, що є переходом від господарства Золотого віку до такого, що веде землеробство. Це привело до створення культурних рослин і доместикації (одомашнення) тварин.

В V--Х ст. у країнах Європи формувалося феодальне господарство на основі приватної власності феодала на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне значення мали відчуження алоду, перемога великого землеволодіння над дрібним, становлення між землевласниками і селянами відносин панування і підпорядкування, а всередині пануючої верстви -- покровительства і служби. Прискорили ці перетворення війни, зовнішня експансія, законодавча та податкова політика держав, санкція нею імунітетної системи та придушення опору селян.

Зрілі феодальні відносини (XI--XV ст.) практично в усіх країнах Європи мали класичну форму і майже не відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI-- XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що склалася у трьох видах -- королівська, світська, духовна. Ієрархічна структура землеволодіння обмежувала права окремого феодала на землю. Існувала власність верховна, сеньйоріальна і підпорядкована васальна. Лише з часом ленні володіння стали відчужуватися. Система майорату давала можливість успадковувати землю старшому синові повністю або дві третини її.

Основними господарськими одиницями стали сеньйорії. Вони були різними за розмірами (від великих на кілька тисяч наділів до найдрібніших на 5-10 наділів).

Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на надільній системі, що давала змогу селянинові мати самостійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економічну реалізацію права власності на землю - земельну ренту. Селянські наділи (віргати в Англії) були спадковими, могли відчужуватися всередині сеньйорії, а за згодою сеньйора - поза нею. За структурою це були складні земельні комплекси. Будинок з присадибною ділянкою знаходився у селі. Орні наділи розташовувалися посмужно, кожен складався з 3-4 ділянок. Площа наділів була різною. З розвитком товарно-грошових відносин нерівність у забезпеченні селян землею зросла. В Англії, за "Книгою Страшного суду" (середина XI ст.), половина вілланів мала 30-60, а наприкінці XVIII ст. - 7-7,5 акра орної землі.

В Англії, яка належала до Римської імперії з І ст. н. е., рабовласницька система власності не сформувалася. В англосаксонський період (V-XI ст.) домінувала селянська вільна сусідсько-територіальна громада-марка. Значні за розмірами спадково-сімейні наділи-гайди на 120 акрів (48 га), колонізаційні можливості, примітивна агрокультура, взаємодопомога забезпечували тривале (порівняно з Франкською державою) збереження громадської власності. Англійський фолькленд - наділ, яким володіли за "народним правом", не став "класичним" алодом, вільно відчуженою власністю, оскільки певні права на землю зберігала громада. Більшість населення становили вільні селяни-керли. Невільне населення - раби та залежні літи з завойованого кельтського населення -- використовувалося як челядь або "сиділо" на землі, відробляючи оброк і панщину її власникові. Проте поступово алодизація землі, вичерпування колонізаційних можливостей, соціально-економічна диференціація населення, збагачення родоплемінної (ерлів) та службової (тенів) знаті, які мали від п'яти до сорока гайдів землі, робили неминучим формування великого землеволодіння і перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирішальне значення мали королівські дарування (з VII ст.) монастирям, ерлам, тенам земель з вільним населенням - боклендів (земля, придбана за грамотою) з правами на збирання доходів, фіску, суду, стягування штрафів. Фактично король дарував не землю, а владу над вільними селянами, право імунітету. Між власником бокленду і населенням встановлювалися особисті відносини залежності. Селяни зберігали право фолькленду на землю, але одночасно феодал мав на неї право бокленду. Поступово фолькленди зменшувалися, утворювалися помістя-манори, зростали примуси селян.

Надання землі для прожиття зросло після об'єднання в IX ст. англо-саксонських королівств у єдину державу і реформ короля Альфреда на зразок реформ Карла Мартелла. Королівська влада дарувала феодалам і монастирям імунітет, насамперед судовий. Прекарні відносини не поширилися. Розвивався інститут комендації. Великим землевласником стала католицька церква, володіння якої з'явилися в Англії наприкінці VI-VII ст. Процес феодалізації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і датські завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали особисту свободу і громадське зевлеволодіння.

Завершення процесу феодалізації господарств в Англії пов'язане з нормандським завоюванням у середині XI ст. Це була експансія більш розвиненого французького феодалізму. Як наслідок, права короля декларувалися на всі землі, вони надавалися на правах ленів, тоді ж склалися васальні відносини та ієрархія власності. Відбулася уніфікація соціального складу селян на дві головні групи - повнонадільних вілланів і малоземельних коттерів. Матеріали першого (1085-1086 pp.) перепису населення і землеволодінь в історії Англії та усієї Європи, які отримали назву "Книги Страшного суду", юридичне зафіксували панування феодальних відносин у англійському суспільстві.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Хоч існували певні відмінності в становленні його різних категорій, градація правового статусу зменшилася. Загальною ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністративна, військово-політична залежність від власника землі. Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Права феодалів значно розширилися. Було досягнуто всебічної регламентації життєдіяльності селян. Контролювалися поголовний чинш (обов'язок щодо особистості власника), поземельні примуси, успадкування майна і відчуження земельних ділянок, шлюби селян, постої військ і військові реквізиції, міри маси і об'єму. Власники сеньйорій збирали екстраординарний податок - таллю, мали судові права щодо вищої юрисдикції, змушували селян будувати замки, дороги, платити сервітути - спеціальні внески за користування луками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та дорожні мита. Значного поширення набув баналітет - монопольне право феодалів на господарські об'єкти для переробки сільськогосподарської продукції. Селяни платили десятину на користь церкви і державні податки.

В історико-економічній літературі існують протилежні точки зору щодо статусу селян у Західній Європі на першому етапі (XI-XIII ст.) зрілого Середньовіччя. Тривалий час панувало твердження, що доменіально-панщинна система і серваж як форма особисто-спадкової залежності селян різного походження були загальноєвропейським явищем і свідчили про кріпосний стан селянства. Прихильники іншої точки зору, ґрунтуючись на нових дослідженнях з історії аграрних відносин, вважають, що поняття кріпосний", "кріпосництво" характерні для пізнього Середньовіччя (кінець XV - середина XVII ст.). Вони означали прикріплення селян до землі, їхню спадкову залежність від сеньйора, широке використання панщини, підтримку цих норм центральною владою, тобто загальнодержавний статус. У європейських країнах у XI-XIII ст. з розвитком товарно-грошових відносин доменіально-панщинна система стала обмеженою, переважала натуральна та натурально-грошова рента. Поземельний чинш становив 25-30 % селянського врожаю. Переважну частину доходів забезпечували сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася самостійність селянських господарств, розширилися їхні права. Всі селяни брали участь у майнових і земельних угодах, мали право успадковувати та продавати майно, примуси їх були фіксовані. Звичайним явищем стало переселення селян у міста або інші сеньйорії. Оскільки це був період політичної роздробленості, сеньйори практично не могли повертати селянутікачів. Лише в Англії, на відміну від інших європейських країн, сеньйоріальна структура характеризувалася повільним розпадом доменіально-панщинного господарства.

У XII-XIII ст. підвищився правовий статус, розширилися права селян на володіння землею. Громади й окремі сім'ї викуповували такі сеньйоріальні обов'язки, як обмеження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування рухомого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися талля, розміри військового збору, торгові та дорожні мита, судові штрафи. Отже, вони звільнялися від особисто-спадкової залежності. Зміцнювалася їхня господарська самостійність.

В Англії наприкінці XI-XII ст. сформувалася універсальна маноріальна система. Було вироблено правовий статус залежного селянства. Віллани і коттери визнавалися спадково залежними від лордів і виключалися з сфери королівської юрисдикції. У документах поняття "віллан", "серв" стали взаємозамінними. Головною повинністю їх була панщина з власним інвентарем і тягловою худобою. З 30-хроків XII ст. з'явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні системи оренди манорів, комутації (заміни) відробіткової ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язку з можливістю збільшити прибутки за рахунок продажу товарів доменіального господарства відбулася так звана маноріальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала регулярною, 3-4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежність селян. Лорди захопили більшу частину громадських земель. Однак у середніх і невеликих манорах використовувалися феодальний найм, праця найманих сезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт, зростання товарних відносин у останній третині XIII ст. знову призвели до комутації панщини грошовою рентою.

Отже, у XI-XIII ст. в усіх регіонах Європи господарська структура сеньйорії мала спільні ознаки. Зросли доменіальні володіння за рахунок лісів, луків, пасовищ, зменшилася панська оранка. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права. Селяни-власники наділів платили натуральну і грошову ренти. Роль сеньйорії у загальній системі феодальної експлуатації була більшою порівняно з державною юрисдикцією.

Протягом XI-XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні до королівських, ні до приватних сеньйорій (так звані державні селяни). Ці дрібні землевласники: вільні люди короля у Франції, фрігольдери в Англії, "вільні селяни" у Візантії, "імператорські" вільні у Німеччині самостійно розпоряджалися землею, переселялися з місця на місце, судилися тощо. Проте всі вони були феодальне залежними через представників королівської (князівської, імператорської) влади. За користування землею, відчуження її селяни платили податки та виконували державні примуси значно менші, ник селяни сеньйорій.

У XIV-XV ст. у різних регіонах відбувся новий аграрний переворот, що змінив господарську структуру феодальних сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністю соціально-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демографічна криза. Лише під час чуми 1347-1350 pp. загинуло 40 % населення Франції, третина в Англії, четверта частина в Німеччині.

В середині XV ст. населення Європи порівняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину. Спустошувалися орні землі, які заростали лісом і перетворювалися на пасовиська. Зникали поселення, зокрема в Англії - 23 % загальної кількості. Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували становище війни, феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподарського виробництва різко зменшився. Загострилися внутрішні суперечності феодального маєтку, економічні можливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський розвиток сеньйорій підпорядковувався ринковим відносинам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільшилися масові народні рухи проти посилення феодального гноблення, за фіксацію примусів, збереження громадських земель.

Шляхи перебудови господарства були різними в кожній країні.

В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у кілька етапів. У першій половині XIV ст. комутація панщини охопила дрібні та середні сеньйорії. Наприкінці XIV - на початку XV ст. внаслідок несприятливих факторів: запустіння земель, нестачі робочих рук та їх дорожнечі після І чуми почався короткий період "сеньйоріальної реакції", що І-виявилася у рекомутації панщини і спробах прикріпити Цївілланів до землі. У XV ст. комутація панщини стала повсюдною і остаточно завершилася. Біплани перетворилися на копільгольдерів - землекористувачів на "строк життя" за спеціальними документами, копії яких зберігалися в місцевій церкві, з виплатою незмінної щорічної ренти. Спадкових прав на землю англійські селяни не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами в оренду переважно комерційного типу. Практикувалися дрібноселянська термінова половинщина та наймана праця батраків. Зменшення орних земель сприяло розвитку тваринництва, насамперед вівчарства, що не вимагало великих коштів і давало значні прибутки. Лорди, багаті селяни почали зводити доменіальні землі в одну ділянку і обгороджувати їх. Такі землі виходили з примусової сівозміни, на них можна було господарювати самостійно. Роль манора в експлуатації селян зменшилася, а значення державно-централізованих податків зросло.

...