Великобританія

У Великобританії існує також Ліберальна партія, яка організаційно оформлена в 1877 р. Вона відстоює інтереси середніх і дрібних власників та інтелігенції. У наш час її вплив на політичне життя країни незначний. Існують й інші менш впливові політичні партії.

Традиційно велике значення у державному будівництві мають профспілки. Британський конгрес тред-юніонів об'єднує понад 10 млн. осіб.

Великобританія входить до складу Європейського Союзу і є членом Північноатлантичного блоку (НАТО).

Великобританія відноситься до високорозвинених постіндустріальних країн світу. За останні два століття вона пройшла складний шлях розвитку: від найбагатшої колоніальної держави світу, батьківщини індустріального суспільства ("світової майстерні" і "світового банкіра") з величезними надприбутками, до кризи 30-х років XX ст., повоєнної відбудови господарства, до поступового відставання від своїх основних конкурентів - США, Японії, Німеччини і навіть Франції.

5.2 Війни

Тридцятилітня війна була першим загальноєвропейським конфліктом за участю більшості держав тодішньої Європи: Габсбурзького блоку разом з Ватиканом, з одного боку, і Франції, Швеції, Нідерландів - з другого. Фактично це була війна між католицизмом і протестантизмом (абсолютистська Франція, однак, пристала до другого табору). Причинами війни були внутрішні суперечності в німецькому світі, суперництво європейських держав, зокрема Франції з австрійськими та іспанськими Габсбургами.

Габсбурги - династія, яка правила так званою Священною Римською імперією німецької нації (до 1806р.), Іспанією (1616-1700), Австрійською імперією (формально з 1804р.) та Австро-Угорщиною (1867-1918). Своє ім'я династія отримала від назви замку Габсбург, побудованого 1027р. на р. Ааре у Швейцарії. Спочатку Габсбургам належало ландграфство Верхнього Ельзасу та деякі землі в Люцерні. Фрідріх І дещо розширив ці володіння, а за правління його онука Габсбурги дістали також графство Ааргау, В першій половині XIII ст. володіння графа Рудольфа поділили його сини Альбрехт Мудрий і Рудольф. Рудольф заснував так звану Лауффенбурзьку лінію Габсбургів, яка у свою чергу розпалася ще на дві, але в 1415 р. припинила існування. Альбрехт Мудрий став родоначальником головної лінії династії. Його син - перший імператор з династії Габсбургів Рудольф І (1273-1291) - протягом 1276-1278рр. відвоював у Чехії Австрію, Штирію, Каринтію та Крайку, створивши ядро володінь Габсбургів. 31438р. і аж до ліквідації Священної Римської імперії німецький трон фактично був спадковим у династії Габсбургів. За сина Фрідріха III (1440-1498) Максиміліана І (1493-1519) до австрійських володінь династії було приєднано Нідерланди. За Карла V ( 1519-1556) Габсбурги об'єднали під своєю владою Німеччину, Австрію, Іспанію, Нідерланди, частину Італії та американські колонії Іспанії. Після зречення Карла V Іспанія з її володіннями в Старому та Новому світі перейшла до його сина Філіппа II - засновника іспанського відгалуження Габсбургів, а Австрія з імператорським титулом - до його брата Фердинанда І (1556-1564). У результаті війни за Іспанську спадщину (1701-1714), яка спалахнула після смерті останнього іспанського короля з династії Карла II (1665- 1700), австрійські Габсбурги оволоділи іспанськими Нідерландами та Італією. Як лише номінальні правителі Німеччини Габсбурги прагнули закріпитися в Австрії та інших підвладних їм областях, встановлюючи абсолютистські режими. Від шлюбу Марії Терези (1740-1780) з лотаринзьким герцогом Францем Стефаном народилися Йосиф II (помер 1790р.) і Леопольд II - родоначальник останнього коліна династії, що правила в Австро-Угорщині. В результаті революції 1848-1849рр. Фердинанд І (1885-1848) був змушений зректися австрійського трону на користь свого племінника Франца Йосифа І (1848-1916), котрий у грудні 1867р. санкціонував австроугорську домовленість про утворення дуалістичної Австро-Угорської монархії. Останній представник правлячої династії Габсбургів Карл І (1916-1918) зрікся престолу після поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні 1914-1918 рр.

Німецькі протестантські князі для захисту своїх прав об'єдналися в союз - Унію. Незабаром католики у відповідь утворили своє об'єднання - Лігу. Обидві сторони готувалися до збройної боротьби. Франція будь-якими засобами намагалася не допустити посилення впливу Габсбургів у німецькому світі та підтримувала князів-протестантів. Вона сподівалася приєднати Ельзас і Лотарингію. З Іспанією Франція конфліктувала через Південні Нідерланди та Північну Італію.

Воєнні дії розпочалися під час правління цісаря Матіса, який намагався примирити протестантів і католиків. Одного разу на скаргу чеських протестантів він відмовився покарати католиків. Це дуже роздратувало протестантів Чехії. 1618 р. з вікон Празького замку чехи викинули трьох урядовців, які управляли країною від імені цісаря. А згодом чехи повстали проти Габсбургів, що, власне, і стало початком Тридцятилітньої війни (1618- 1648).

Історики поділяють Тридцятилітню війну на кілька періодів: чеський, датський, шведський і франко-шведський.

Перший період тридцятирічної війни 1618--1625:

Початком війни стало повстання в Чехії проти Габсбургів, де вони знаходились з 1526 р. Чеським дворянам було обіцяно зберегти старі вольності - сейм, що мав формальне право обрання короля, обласні станові збори, недоторканість гусистського віросповідуання, самоуправління міст. Але за Рудольфа ІІ почався наступ на права чеських протестантів. Це активізувало дворянську опозицію в Чехії, яка почала змикатись з протестантським табором в імперії. Щоб не допустити цього, Рудольф ІІ пішов на поступки і підписав "Грамоту величності”, що надавала свободу гуситського віросповідання і дозволяла обрати для охорони його захисників - дефензорів. Скориставшись цим, чеські дворяни почали створювати збройні загони під командуванням графа Турна. Матвей, що змінив на престолі Рудольфа ІІ, спирався на німців і проводив політику, ворожу чеській знаті. Своїм спадкоємцем він оголосив Рудольфа Штирійського - друга єзуїтів і противника протестантів, який заявив, що ніколи не визнає "Грамоти величності”. Озброєний натовп пражан у червні 1618 р. зайняв ратушу і викинув з вікон двох габсбурзьких "заступників”. Це був початок війни. Чеський сейм обрав уряд з 30 директорів, які взяли владу в Чехії та Моравії. Уряд зміцнив національне військо і вигнав з країни єзуїтів. Було оголошено про позбавлення Фердинанда влади над Чехією. Чеські війська під командуванням графа Турна нанесли ряд поразок армії Габсбургів, дійшли до околиць Відня. Але це був тимчасовий успіх. Чехи опинились без підтримки. Вони її шукали. Чеський сейм обрав королем Фрідріха Пфальцського. Але у нього не було достатньо сил і він вступив у переговори з Католицькою лігою, фактично погодившись з розправою над Чехією. 8 листопада 1620 р. відбулась битва при Білій Горі біля Праги. Чеські війська були розбиті. Королівство було зайняте Фердинандом ІІ. Почались репресії. Власність гуситів переходила до католиків, німців. Гуситське віросповідання було заборонене. Католицька реакція була по всій Німеччині. Фрідріх Пфальцський, "зимовий король” Чехії, був підданий опалі. Пфальц окупували іспанські війська, звання курфюрста передане Максиміліану Баварському.

Датський період тридцятирічної війни 1625--1629:

Просування католицьких військ на північ викликало тривогу в Данії, Голандії, Англії. У 1625 р. при сприянні Франції вони уклали угоду проти Габсбургів. Данський король Християн ІV одержав субсидії від Англії і Голандії і зобов'язався почати війну проти католицького табору в Німеччині (під виглядом допомоги протестантам, а насправді - із загарбницькою метою). Спочатку наступ Данії був успішним. Імператор боявся надмірного посилення ліги і не надавав допомоги її військам. Фердинанд ІІ сам вирішив створити армію і прийняв план Альбрехта Валенштейна (1583 - 1634). Це - чеський дворянин, який розбагатів на скупці майна повстанців. Кондорт`єр. Зумів створити велику армію найманців за принципом "війна годує війну”. У Чехії одержав кілька округів для постою військ. Укомплектував 60-тисячну армію і почав воєнні дії проти німецьких протестантів і датчан разом з Тіллі. У 1627 - 1628 рр. Валенштейн одержував перемоги, зайняв всю Північну Німеччину. Не зміг лише взяти Штральзунд. Хотів вторгнутись у Ютландію, але Франція заявила протест імператору. У самій Католицькій лізі теж загострились суперечності: католицькі князі були невдоволені діями надміру властолюбного імперського полководця. Данія, що зазнала поразки, змушена була укласти мир на умовах статус-кво і відмовитись від втручань у справи Німеччини (Любецький мир 1629 р.). Але цей мир не приніс спокою Німеччині. Найманці Валленштейна і Тіллі продовжували грабувати населення протестанських князів і міст. Сам Валленштейн одержав від імператора герцогство Мекленбург і титул адмірала-генераліссімуса Балтійського та Океанічного морів. Валленштейн почав реалізовувати "морські плани” - зайняв і зміцнив всі порти в Померанії і готував воєнні дії проти Швеції і її планів на Балтійському морі.

Шведський період Тридцятирічної війни 1630--1635:

Швеція домоглась перемир`я з Польщею і почала готуватись до вторгнення в Німеччину. Між Швецією і Францією була укладена угода: шведський король брав зобов`язання послати в Німеччину армію, а Франція повинна була забезпечити фінансову підтримку. Щоб позбавити Габсбургів підтримки з боку папської курії, Рішельє обіцяв допомогти папі в захопленні герцогства Урбіно в Італії. Шведський король Густав Адольф мав загарбницькі плани і не хотів посилення Німеччини. І католицька реакція не була байдужа до Швеції, бо тут аристократія була католицькою. І Росія була зацікавлена у виступі Швеції проти Габсбургів, навіть надала на вигідних умовах багато жита і селітри. Влітку 1630 р. Густав Адольф висадився у Померанії з невеликою, але з високими професійними якостями армією. Вона складалась із селян, була добре навчена, мала артилерію. Але наступ затримався на рік через ворожі позиції Брандербурзького і Саксонського курфюрств Однак, католицький воєначальник Тіллі у 1631 р. взяв Магдебург і пограбував його. Солдати вбили до 30 тис. городян. Тоді Брандербурзький курфюрст пропустив шведські війська. Шведська армія почала активні наступальні дії. У вересні 1631 р. шведи нанесли поразку Тіллі. Густав Адольф спекулював підтримкою селян, пізніше німецькі селяни повернули зброю проти шведів. Наступ шведів випереджав плани Рішельє. Густав Адольф вторгся в Баварію, у якої з Францією був союз. Загинув Тіллі. Становище Габсбургів стало критичним. Фердинанд ІІ знову звернувся до Валленштейна, який тепер зажадав титула генералісімуса і повної самостійності. Франція уже не заважала Валленштейну, бо боялась Густава Адольфа. Валленштейн вимотував шведів сутичками. У 1632 р. шведи нав`зали битву при Люцерні, виграли її, але втратили Густава Адольфа. Валленштейн вивів свої війська в Чехію. Після загибелі короля в Швеції керував канцлер Аксель Оксенштерн. Він відмовився від проектів підкорення Німеччини. Це покращило відносини з Францією. А Валленштейн зібрав 100-тисячну армію, вів самостійні переговори. Фрідріх ІІ запідозрив зраду. У 1634 р. Валленштейн був усунутий від посади, а згодом був убитий підкупленими офіцерами. У тому ж році імперські війська завдали поразки шведам і спустошили протестанські області у Середній Німеччині. Протестанські князі помирились з імператором.

Франко-шведський період 1635--1648:

Франція поновила союз з Швецією і сама взяла участь у діях в Німеччині, Нідерландах, Італії, на Піренеях. Під контролем Франції була 180-тисячна армія Беренгарда Веймарського, найнята на гроші. Війна затягувалась, ставала все більш грабіжницькою. У 1642 р. біля Лейпціга шведи розбили імперські війська. У 1643 р. французи розбили іспанців при Рокруа. Габсбурги чинили опір, поки загроза не нависла над Віднем. У 1648 р. був підписаний мир у 2-х містах Вестфалії - Оснабрюку між імператором, шведами і протестантськими князями, в Мюнстері - між імператором і Францією. Карта Європи сильно змінилась. Швеція одержала всю Західну і частину Східної Померанії, о. Рюген, м. Веймар, два архієпископства - Бремен і Ферден. Шведський король набув чину імперського князя. Франція одержала міста Мец, Туль, Верден, приєднала Ельзас без Страсбурга і кілька інших пунктів. Під опіку Франції перейшло 10 імперських міст. Голандія і Швейцарія були визнані незалежними державами. Баварський герцог одержав звання курфюрста і Верхній Пфальц. Вестфальський мир закріпив роздробленість Німеччини. Німецькі князі домоглись визнання своїх суверенних прав і мали укладати угоди з іноземними державами. Провідна роль перейшла до національних держав Франції, Англії, Швеції. Багатонаціональна Австрія приходила в занепад. Німеччина була розорена. На Південному Сході і Південному Заході населення скоротилось наполовину. Постраждала Чехія, де з 2, 5 млн. чол. населення залишилось 700 тис. Шведи зруйнували в Німеччині майже всі заводи і рудники. У найгіршому становищі були селяни. Зберігалась кріпацька залежність. Війна Франції з Іспанією тривала до 1659 р. і закінчилась Піренейським миром.

Мал. 1

Битва під Лютценом - одна з найбільших битв тридцятирічної війни, між шведськими військами під проводом Густава ІІ Адольфа і габсбурзькими частинами на чолі з Альбрехтом Валленштейном 16 листопада 1632 року:

У 1632 році війська католицької ліги під проводом Валленштейна вступили в район Саксонії. Слідом за ними тут ж рушили війська Густава Адольфа, який прагнув запобігти об'єднанню військ імператора. Поблизу Наумбурга Густав організував свої підрозділи і очікував на противника. Після отримання інформації, що Валленштейн вислав свої підрозділи на чолі з Паппенгеймом в напрямку Галле і Лютцена, 15 листопада Густав спрямував свої підрозділи в тому ж напрямку. Валленштейн швидко зорієнтувався в ситуації зібрав свої підрозділи і наказав Паппенгеймові повернутись назад. Зайняв позицію на північ від дороги на Лейпциг, скерувавши війська фронтом на південь.

Центр позиції зайняли чотири колони піхоти, а кавалерія була розташована на пагорбах - праве крило в околицях Лютцена на чолі з Генріхом фон Голком, а ліве під проводом Матіаса Галаса Вранці 16 листопада шведи розпочали рух з місцевості Ріппах в напрямку імперських військ. Шведська армія складалась з двох частин, в склад кожної входила піхота і кавалерія. Загалом шведські сили налічували близько 16000 чоловік, імперські сили без Паппенгейма налічували 15000 солдатів (плюс 10000 Паппенгейма). Зорієнтувавсь в ситуації Густав наказав армії зміститись вліво, і її праве крило потрапило під вогонь імперської артилерії, яка обстрілювала шведські колони на марші. Тільки близько полудня сили Густава добрались до лінії противника і розпочали битву.

Густав вирішив нанести головний удар силами правого крила своєї армії, котрим він керував особисто. Метою короля було вибити противника з Лютцена. Тут розгорілись найважчі бої, в яких імперські війська поступово відступали перед шведами. Під час битви кавалерія Паппенгейма нанесла по шведах удар, але вони зуміли відбити атаку, а Паппенгейм був смертельно поранений. Підкріплення імперська армія отримала також від Октавіо Пікколоміні який на чолі двох полків вступив в битву. Вступ бій нових сил був цілком несподіваним для Густава, і під час одного з боїв короля було смертельно поранено. По його смерті битва тривала далі. Розлючені смертю полководця шведи продовжували шалено битися під проводом князя Бернарда Веймарського, який перейняв командування.

Під вечір Бернардові вдалося примусити імперські війська відступати. На полі бою боронилась піхота під проводом пораненого Валленштейна. Забравши тіло вбитого Паппенгейма імперські війська розпочали відступ в напрямку Лейпціга. На полі бою імперські війська залишили всю артилерію і до 3000 полеглих.

Шведи втратили близько 1500 загиблих і поранених, включаючи короля Густава.

Мал. 2

Вестфамльський мир 1648:

- завершив Тридцятирічну війну (1618--1648 рр.), підписаний у Мюнстері 24 жовтня 1648 р.

Ще в 1638 Папа і данський король закликали до припинення війни. Два роки після цього ідею підтримав німецький рейхстаг, який зібрався вперше після тривалої перерви. 25 грудня 1641 року відбулося підписання попереднього мирного договору, за яким імператор, що представляв також Іспанію, а з другого боку Швеція і Франція, заявили про свою готовність скликати у вестфальських містах Мюнстері і Оснабрюці конгрес для укладення загального миру. У Мюнстері велися переговори між Францією і імператором. В Оснабрюці -- між імператором і Швецією.

Гостра боротьба розгорнулася вже навколо питання про той, хто має право брати участь в роботі конгресу. Франції і Швеції вдалося подолати опір імператора і добитися запрошення князів імперії.

У результаті конгрес вийшов найбільш представницькою нарадою в історії Європи: на ньому були присутні делегації 140 суб'єктів імперії і 38 інших учасників. Імператор Фердинанд III Габсбург був готовий піти на великі територіальні поступки (більші, ніж довелося віддати у результаті), але Франція зажадала таких поступок, про які він спочатку навіть не думав.

Імператор повинен був відмовитися від підтримки Іспанії і не втручатися в справи Бургундії, яка формально була частиною імперії. Національні інтереси узяли гору над династичними. Імператор підписав всі умови фактично сепаратно, без іспанського кузена.

Укладений 24 жовтня 1648 року одночасно в Мюнстері і Оснабрюці мирний договір увійшов до історії під найменуванням Вестфальського.

Мапа Європи після підпису Вестфальського миру 1648 року

Мал. 3

Окремий договір, підписаний дещо раніше, припиняв війну між Іспанією і Нідерландами. Вони, а також Швейцарія, визнавалися незалежними державами. Неврегульованою залишилася тільки війна між Іспанією і Францією, яка продовжувалася до 1659.

За умовами миру, Франція отримала Південний Ельзас і лотарінгське єпископство Мец, Туль і Верден, Швеція - острів Рюген, Західну Померанію і герцогство Бремен, плюс контрибуцію в 5 млн талерів. Саксонія - Лузацію, Бранденбург - Східну Померанію, архієпископство Магдебург і єпископство Мінден. Баварія - Верхній Пфальц, баварський герцог став курфюрстом.

Значення Вестфальського миру:

Сучасні історики розглядають Вестфальський мир як подію, яка заклала основи сучасного світового порядку - поділу світу на національні держави і появу пов'язаних з цим принципів міжнародного права. В деякому розумінні саме Вестфальський мир заклав основи сучасної Європи, більша частина якої входила в ті часи до сфери впливу Священної Римської Імперії.
Цей мир фактично зрівняв в правах реформоване християнство (різні протестанські церкви) з римо-католицьким християнством. На міжнародному рівні був визнаний принцип - чия держава того й віра. Окрім того, в міжнародній політиці з'явилось поняття - вестфалійська система - яка забезпечувала суверенітет держави на своїй території.

Вивчаючи Вестфальський мир і Тридцятилітню війну в Європі слід пам'ятати про інші події, які відбувалися в той час - англійська буржуазна революція під проводом Кромвеля і українська визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, яка зробила свій внесок у розвал Речі Посполитої (а отже Священної Римської Імперії і династії Габсбургів, сателітом якої була тогочасна Річ Посполита).

Релігійні війни, що розпочалися ще після реформації, продовжувалися і у 17 столітті.

Багато їх було, але найбільш значною серед них була так звана Тридцятирічна війна, про яку ми вам зараз і розповімо.

Це була перша загальноєвропейська війна (тобто війна, у якій брало участь багато країн Європи).

Воювали дві великі групи: католицькі країни, що входили у склад так званого гамбургського союзу та протестанські країни, що у свою чергу входили у склад антигамбургської коаліції (об'єднання).

А почалося все у 1618 році з того, що у Чехії, яка входила у склад Священної Римської імперії, повстали дворяни-протестанти. Вони виступили проти католицьких правителів з династії Габсбургів - імператорів Священної Римської імперії.

Дворяни вибрали своїм правителем протестанта Фредеріка.

Але у 1619 році правити Священною Римською імперією почав Фердинанд ІІ. Скоро повстання проти нього охопило і Германію.

Тоді Фердинанд ІІ вирішив знищити у своїй імперії протестантизм і направив війська у Чехію. Війська Фердинанда перемогли, і Фредерік з сім'єю повинен був бігти разом з сім'єю у Нідерланди.

Католицтво стало єдиною дозволеною у Чехії релігією.

Через деякий час Іспанія послала свої війська проти протестантів-голандців, і у 1625 році стало зрозумілим, що іспанці перемагають.

Тоді голандці звернулися за допомогою до Англії та Данії. Але іспанці все одно перемогли.

Вважаючи, що протестантський світ у небезпеці, шведський король Густав І Адольф виступив у 1630 році зі своєю армією проти Іспанії та Священної Римської імперії. Він виграв дві великі битви, але у останній був вбитий, тому через два роки Швеція вийшла з війни.

Настав останній період війни. На боці протестантів у війну вступила Франція. Незважаючи на те, що Франція була католицькою країною, вона була не зацікавлена у перемозі Іспанії та Священної Римської імперії.

Спочатку іспанцям вдалося отримати декілька важливим перемог, але з 1637 року перемагати стали французи та їх союзники.

І у 1648 році війна закінчилася підписанням так званого Вестфальского договору, згідно з яким протестанські країни отримали свободу та незалежність.

Семирічна війна 1756-1763:

Виникла в результаті боротьби Великобританії з Францією за колонії в Північній Америці і Ост-індії і зіткнення агресивної політики Пруссії з інтересами Австрії і Росії. Прусський король Фрідріх II, спираючись на союз з Францією (з 1741), вів агресивну політику, направлену головним чином проти Австрії, яка прагнула повернути Силезію, захоплену Пруссією в результаті війни за Австрійський спадок1740-1748 рр.; при цьому Австрія спиралася на союз з Росією (з 1746) і Великобританією (з 1750). Тим часом в 1754-1755 рр. почалися англо-французькі озброєні зіткнення в Канаді, а в травні 1756 Великобританія оголосила війну Франції. Англо-французький конфлікт викликав корінні зміни традиційних політичних зв'язків між європейськими державами. Великобританія, опасаючись нападу Пруссії на Ганновер (спадкове володіння англійського короля), уклала з нею 16(27) січня1756 р. союзний Уайтхоллський договір. Це змусило Австрію піти на угоду зі своїм відвічним ворогом - Францією і укласти з нею 20 квітня (1 травня) 1756 р. союзний договір. Англо-прусське зближення змусило Росію переглянути свою зовнішньополітичну орієнтацію на Великобританію і приєднатися до Версальського договору, уклавши 31 грудня 1756 року (11 січня 1757) Петербурзький союзний договір з Австрією. В результаті утворилися дві коаліції: з одного боку - Пруссія, Великобританія (з Ганновером) і деякі німецькі держави (Гессен-Кассель, Брауншвейг, Шаумбург-Ліппе і Саксен-гота), в житті яких важливу роль грали англійські субсидії, з іншою сторони - Австрія, Франція, Росія, Швеція, Саксонія і більшість німецьких держав, що входили в т. н. Священну Римську імперію і що вступили у війну за рішенням імперського сейму в Регенсбурге 6 (17) січня 1757 року. Фрідріх II ставив своєю за мету захопити Саксонію і обміняти її на Богемію (Чехію), а також поставити Польщу у васальну залежність від Пруссії, Австрія хотіла повернути Силезію, Франція - захопити Ганновер, а Швеція - прусську Померанію. Росія прагнула зупинити небезпечну експансію Пруссії на С. і розширити свої кордони на З., а Польщу компенсувати за рахунок території Пруссії; при цьому Росія звела наклеп про свою неучасть у війні проти Великобританії. Пруссія мала добре підготовлену 150-тисячну армію, північно-німецькі держави виставили 47 тис. чоловік. Антипрусська коаліція мала в своєму розпорядженні удвічі більші сили, але в 1756 не була готова до війни. Скориставшись цим, Фрідріх II з 95-тисячною армією 17(28) серпня 1756 року вторгся до Саксонії і оточив саксонську армію (18 тис. чіл.), яка 4 (15) жовтня капітулювала. Австрійські війська були відкинуті за р. Егер. У 1757 році Фрідріх вирішив скористатися повільністю в розгортанні сил противників і розгромити австрійців в Чехії до підходу їх союзників. Проти Росії в Східній Пруссії був залишений корпус фельдмаршала Х. Льовальда (30 тис. чоловік). 25 квітня (6 травня) прусські війська завдали поразки австрійської армії фельдмаршала М. Брауна під Прагою і блокували її в Празі. Але на виручку їй підійшла австрійська армія фельдмаршала Л. Дауна яка завдала поразки пруссакам при Коліне 7 (18) червня, і Фрідріх II був вимушений залишити Чехію. Весной 1757 у війну вступили союзники Австрії. У квітні 70-тис. французька армія маршала Л.Ш. д'Естре зайняла Гессен-Кассель, а після капітуляції армії Ганновера при Клостер-Цевене - і Ганновер. Інша французька армія принца Ш. Субіза (24 тис. французів і 33 тис. імперських військ) у серпні підійшла до Ейзенаху, загрожуючи вторгненням до Пруссії. Фрідріх II був вимушений залишити Саксонію і рушити проти імперських для франко військ, які йому удалося 25 жовтня (5 листопада) розгромити при Росбахе. Потім Фрідріх перекинув війська до Силезію, де австрійці зайняли Бреславль і обложили Швейдніц, і розгромив австрійські війська при Лейтене, після чого прусські війська зайняли всю Силезію.

В травні 1757 70-тисячна російська армія під командуванням фельдмаршала С.Ф. Апраксина рушила з Ліфляндії до Східної Пруссії, 24 червня (5 липня) був узятий Мемель, а 19(30) серпня прусський корпус Льовальда був розбитий при Грос-Егерсдорфе. Обстановка вимагала настання на Кенігсберг, але Апраксин відвів армію назад в Литву. Причиною цього була хвороба і передбачувана смерть імператриці Єлизавети Петрівни, після чого очікувалася зміна зовнішньої політики Росії на користь Пруссії. Проте Єлизавета видужала, а Апраксин був відданий під суд і замінений генералом С.Фермором. Шведські війська у вересні 1757 році вторглися до Померанію, але після відступу російській армії відійшли до Штральзунду. Взимку 1757-1758 рр. російських військ знов вступили до Східної Пруссії і 11(22) січня 1758 зайняли Кенігсберг. Східна Пруссія була включена до складу Росії. Кампанія 1757 року, не дивлячись на значні успіхи прусських військ, показала перевагу сил і можливостей антипрусської коаліції,

В 1758 році Фрідріх II направив свої головні зусилля проти австрійських і російських військ. Він вступив до Чехії і обложив Ольмюц, але дії австрійських військ Дауна на його комунікаціях і настання російської армії, яка в липні обложила Кюстрін, змусили його перекинути війська Франкфурту-на-Одері. 14(25) серпня сталася кровопролитна битва приЦорндорфе, що закінчилося безрезультатно. Прусські війська відійшли до Кюстріну, а росіяни - до Ландсбергу. Фрідріх II рушив на допомогу принцові Генріху Прусському, війська якого в Саксонії тіснили австрійці але при Хохкирхе 3(14) жовтня потерпів поразку. Проте подальші дії австро-імперських військ Дауна були невдалі, і вони відійшли з Саксонії. Дії російської армії Фермера проти фортеці Кольберг також не мали успіху, і російські війська відійшли за Віслу. Бойові дії в Ганновері і Гессене йшли із змінним успіхом. Герцогові Фердинанду Брауншвейгському і ганноверцам удалося відкинути французькі війська, але французька Рейнська армія Субіза, що потім посилилася, знов відтіснила брауншвсйгцев за Рейн. Незначні результати кампанії 1758 викликали взаємне недовір'я серед членів антипрусської коаліції. Росія і Австрія не без підстав підозрювали Францію в намірі укласти сепаратний світ. Під їх тиском глава французького уряду кардинал Ф. Берні був замінений герцогом Е. Ф. Шуазелем і між Австрією і Францією був підписаний новий Версальський договір про продовження війни з Пруссією, до якого пізніше приєдналася і Росія. До початку 1759 військ антипрусської коаліції налічували 352 тис. чоловік, Пруссія і її союзники - 222 тис. чоловік. Весной російська армія почала настання до Одеру. У червні її очолив новий головнокомандуючий генерал П.С.Салтиков, який 12(23) липня розбив прусський корпус генерала К.Г.Веделя при Пальцигеі зайняв Франкфурт-на-Одері, загрожуючи Берліну. Фрідріх II поспішно виступив проти російських військ, на підтримку яких прибув австрійський корпус генерала Р.Е.Лаудона. 1(12) серпня 1759 року сталася Кунерсдорфськоє битва , в якій прусська армія була розгромлена. Перемога відкрила дорогу на Берлін, але із-за протидії австрійського командування, що затримало свої війська, була упущена можливість звитяжного закінчення війни в 1759 році. На З. обидві французькі армії, що об'єдналися, потерпіли поразку при Міндене 21 липня (1 серпня) і відступили з Гессена. Кампанія 1759 р. загострила протиріччя в антипрусській коаліції. Франція, головним противником якої була Великобританія, схилялася до укладення миру і не погоджувалася на приєднання Східної Пруссії до Росії. Австрія прагнула використовувати російську армію в своїх егоїстичних інтересах, на що Росія не погоджувалася. Невдача англо-французьких переговорів перешкодила виходу Франції з війни. У 1760 р. Фрідріх II ледве зміг набрати армію в 100-120 тис. чоловік. проти 220 тис. в російських і австрійських імперських військах. Проте неузгодженість в діях російського і австрійського командувань і бездіяльність останнього привели до того, що жодних рішучих результатів досягти не удалося. Заняття Берліна 28 вересня (9 жовтня) корпусом генерала З.Р.Чернишеване удалося використовувати для подальшого настання через відсутність підтримки з боку австрійців, і місто було залишене зважаючи на наближення 70-тис. прусській армії Фрідріха. Хворого фельдмаршала Салтикова на посту головнокомандуючого змінив фельдмаршал А.Б.Бутурлін. Після відходу російських військ з Берліна Фрідріх рушив до Саксонії і 23 жовтня (3 листопада) наніс поразка Дауну приТоргау. Франція запропонувала скликати мирний конгрес, але зустріла опір Росії, яка вважала, що Пруссія недостатньо ослаблена. Великобританія не йшла на компроміси, а Фрідріх вирішив продовжувати війну, щоб закріпити за собою Силезію. У 1761 досягти узгодженості в діях росіян і австрійців не удалося, що дозволило Фрідріху успішно маневрувати. Крупних битв не відбувалося. Єдиним результатом кампанії з'явилося узяття Кольберга (Колобжега) російським корпусом генерала П. А. Румянцева 5(16) грудня. У серпні 1761 року Франція уклала династичний пакт з Іспанією, Неаполем і Пармой -- державами, де правилиБурбони. Іспанія вступила у війну на стороні Франції, а Португалія -- на стороні Великобританії. Не дивлячись на обмежені результати кампанії 1761, до кінця року положення Пруссії стало важким: вона втратила половину Силезії, була відрізана від Польщі, де купувала продовольство, а російські війська після захвату Кольберга затвердилися в Померанії. Уряд, що змінився у Великобританії, відмовив Пруссії в подальших субсидіях. 25 грудня 1761 (5 січня 1762) померла імператриця Єлизавета Петрівна і на престол вступив ярий залицяльник Фрідріха II -- Петро III, який припинив війну і повернув Пруссії всі зайняті російськими військами території, а 24 квітня (5 травня) 1762 уклав з Пруссією союзний договір. Наслідком цього був вихід з війни Швеції 11(22) травня 1762. Хоча Петро III 28 червня (9 липня) 1762 був повалений Катериною II і союзний договір з Пруссією розірваний, війна не була відновлена. Вихід Росії з війни фактично врятував Пруссію. Фрідріх II, використовуючи російський корпус Чернишева, що тимчасово діяв у складі прусської армії, витіснив австрійські війська з Силезії і Саксонії. Генріх Прусський отримав перемогу над імперськими військами при Фрейбурге (жовтень 1762), 23 жовтня (3 листопада) був підписаний прелімінарний світ між Пруссією і Францією, а 13(24) листопада поміщено перемир'я між Пруссією і Австрією.

Війна на морі і в колоніях спочатку розвивалася успішно для Франції, але з 1758 французький флот і війська в колоніях почали терпіти поразки, а відвернення сил Франції на війну з Пруссією не давало можливості направити за море підкріплення. В результаті англійські війська захопили Канаду (1760), частину Луїзіани, Флоріду і велику частину французьких колоній в Індії. 30 січня (10 лютого) між Великобританією і Францією був поміщенийПаризький мирний договір 1763, до якого приєдналися Іспанія і Португалія. Завершив С. СтГубертусбургський світ 1763, підписаний 4(15) лютого Пруссією з одного боку і Австрією і Саксонією, -- з іншою; світ підтвердив прусське володіння Силезієй і графством Глац.

Хоча С. ст не змінила політичної карти Європи, але істотно вплинула на співвідношення сил її учасників. Великобританія, що значно розширила свої колоніальні володіння за рахунок Франції і Іспанії, стала сильною морською державою. Укріпила своє положення Пруссія, початкуюча в С. ст свою боротьбу за гегемонію в Германії. Значно була ослаблена Франція, економічне виснаження якої підсилило внутрішню кризу, що привела до Великої французької революції. Ослаблена Австрія стала союзником Росії в боротьбі проти Туреччини. Для Росії С. ст створила передумови зростання її політичного впливу, військової могутності і територіального розширення в подальші десятиліття.

В історії військового мистецтва С. ст знаменує класичний період в розвитку лінійної тактики і т.з. «стратегії того, що зморив» з маневреними діями на комунікаціях противника. Війна виявила неспроможність цієї стратегії. Російська армія показала високі бойові якості і зразки ведення бою в умовах лінійної тактики, не дотримуючись сліпо її шаблонів.

Втрати воюючих держав:

Австрія - 400 тис. вбитих.

Пруссія - втратила близько 262 500 чоловік, хоча сам Фрідріх офіційно оголосив про 180 000 вбитих.

Росія - 138 тис. вбитих.

Франція - 168 тис. вбитих.

Англія - 20 тис. убитих.

Іспанія - 3 тис. вбитих.

У цілому за війну було вбито понад 600 тис. солдатів і 700 тис. мирних жителів. Загальні втрати склали 1 млн. 300 тис. чоловік

Наполеонівські війни(1803-1815)- серія з кількох воєн, проведених Францією в період Консульства (1799-1804) і імперії Наполеона (1804-1814, 1815). Виступивши проти коаліції європейських країн (Австрії, Англії, Росії, Швеції і Пруссії), Наполеон одержав ряд перемог біля Аустерліца (1805), Єни(1806), Ейлау і Фрідланда (1807), але не зміг вести ефективної війни проти Англії після поразки в морському боюбіля Трафальгара. Найпершою метою війн було прагнення Наполеона завдати повної поразки Англії та усунути її як політичного та економічного суперника Франції. Його війська воювали в Іспанії з 1808, коли Наполеон втрутився у династичні чвари іспанських Бурбонів, потерпіли поразки в Росіїв1812і в бою біля Лейпцигу, що призвело до його полону і заслання на острів Ельбу. Наполеон повернувся у Францію в 1815, почав новий виступ проти сил коаліції, що завершилося повною поразкою Франції біля Ватерлоо. Для боротьби з Наполеоном європейські монархи створили ряд коаліцій.

Занепокоєний бурхливою підготовкою плану Наполеона щодо висадки на Британських островах, уряд Британії розгорнув активну діяльність щодо піготовки сильної антифранцузької коаліції на континенті. До 1805 року вдалось створити третю антифранцузьку коаліцію в складі Англії, Австрії та Росії. Англія мала фінансувати дії союзників, а Австрія та Росія - виставляти свої війська на полях битв. Для цього союзниками був розроблений грандіозний план по розгрому наполеонівської Франції. На півночі Європи, проти Данії мала діяти 100 тис. російсько-англійська армія. У Центральній Європі, проти Баварії та прирейнських союзників Наполеона - 80 тис. австрійська армія Макка, на допомогу якій з Росії рухалась 45 тис. армія Кутузова.

Для Британської імперії, як і для інших країн-учасниць, Перша світова війна, за перемогу в якій заплатили своїми життями 900 тис. британців, рішуче позначилася на подальшій долі імперії. Унаслідок війни традиційні британські галузі економіки - вуглевидобувна, металургійна, суднобудівна скоротили своє виробництво. Натомість хімічна галузь, автомобіле-, літако- і машинобудування - галузі, що працювали на війну, перебували на піднесенні. Перебудова британської промисловості проходила боляче для країни. До того ж скоротився експорт британських товарів, Англія втратила традиційні ринки збуту товарів, а нових не набула.

Проте довгоочікуваний мир, що настав у 1918 р., був настільки радісною подією, що тимчасово «згладжував» проблеми. Упродовж двох повоєнних років у Британії спостерігався справжній купівельний бум: населення, прагнучи надолужити згаяне за роки війни, скуповувало практично всі товари, що з'являлися на полицях крамниць. Та, як це завжди буває, гроші скоро скінчилися й товари, які вироблялися у дедалі більшій кількості, уже не розкуповувалися. У 1920 р. розпочалася звичайна у такій ситуації криза перевиробництва, що змінилася застоєм.

При цьому соціального вибуху не сталося. Власне, перед країною найменш гостро, порівняно з іншими європейськими державами, постала загроза комуністичної революції. Натомість у суспільстві, де вкорінилися парламентські традиції й законність, загострилася боротьба за соціальну справедливість. Причому обидва табори - працівники і роботодавці, розуміли цю справедливість по-своєму: робітники вимагали від підприємців і держави дотримання їхніх економічних прав, а підприємці - скасування запровадженого у роки війни державного регулювання економіки при збереженні державного субсидіювання.

Чи не головною повоєнною проблемою Британії було ірландське питання - ірландські націоналісти більше не задовольнялися гомрулем (самоврядуванням). На виборах у грудні 1918 р. в Ірландії перемогла націоналістична партія Шін Фейн, а в ірландській столиці Дубліні самопроголошений парламент проголосив Ірландію незалежною республікою.

У 1919 р. в Ірландії розпочалася громадянська війна, в якій провідну роль відігравала Ірландська республіканська армія (ІРА). Проти незалежності виступили уряд Д. Ллойд Джорджа та шість протестантських графств Ольстера.

1921 р. між ворогуючими сторонами було укладено перемир'я й досягнуто домовленостей, за якими Ірландія отримала статус домініону у складі Британської імперії, а шість протестантських графств Ольстера - право проголосувати за вихід зі складу Ірландської республіки і залишитися частиною Сполученого Королівства.

Не уникла Британія й загальноєвропейських повоєнних проблем: промислового спаду, безробіття і, як наслідок, зниження рівня життя більшості населення. Насамперед ці проблеми були пов'язані зі змінами у світовій торгівлі. По-перше, падіння цін на сировину призвело до збідніння британських колоній, а відтак - до скорочення британського експорту в колонії. По-друге, продукція індійських та японських текстильних фабрик через дешевизну робочої сили почала витісняти Англію з її традиційних ринків збуту.

Поворотним пунктом у новітній британській історії стали парламентські вибори, що відбулися у грудні 1918 р.

Лейбористська партія набрала відразу 2,3 млн голосів і отримала 63 місця в парламенті, уперше ставши провідною опозиційною партією. Також ці вибори були першими, в яких взяли участь жінки (ті, яким виповнилося 30 років). Країна стала свідком грандіозної перемоги лідерів, які обіцяли «вичавити» достатньо коштів і цінностей з Німеччини на відшкодування страждань британців у роки війни. Лідер лібералів Д. Ллойд Джордж залишився прем'єр-міністром, але політика його коаліційного уряду надто залежала від консерваторів.

Парламентські уряди лібералів та консерваторів існували в Британії упродовж багатьох століть і здавалося неймовірним, що цьому настане кінець. Почергово то одні, то інші перебували чи біля керма влади, чи у статусі парламентської опозиції.

Коли 1923 р. було сформовано перший лейбористський уряд, знайшлося чимало недалекоглядних людей, які перелякалися, що це знаменує початок революції в країні.

Проте скоро вони самі пересвідчилися в тому, наскільки вони помилялися. Лейбористи заперечували комунізм російського ґатунку і обстоювали винятково конституційний шлях приходу до влади. Прем'єр-міністр Рамсей Макдональд виявився зовсім не диктатором і, до того ж, послідовним прихильником Ліги Націй.

Його уряду судилося проіснувати чотири роки, і 1924 р. до влади повернулися консерватори на чолі зі Стенлі Болдуїном (цей уряд проіснував до 1929 р.).

С. Болдуїн був досвідченим політиком, але виявився недостатньо активним прем'єром. Він щиро вірив у те, що після жахів і страждань Першої світової війни понад усе британці потребують миру і спокійного життя. Відтак не випадково у Локарно міністр закордонних справ О. Чемберлен грав одну з головних ролей у відродженні віри у довготривалий мир у Європі. Ця віра настільки опанувала багатьма британцями, що вони не часто замислювалися над тим, що протока Ла-Манш не може бути перешкодою для ворожої авіації.

Уряд С. Болдуїна прагнув проводити спокійну внутрішню й зовнішню політику, проте саме період прем'єрства С. Болдуїна був неспокійним часом соціальних конфліктів у Британії. Найскладнішою була шахтарська проблема. Для англійців, які непорушно шанують традиції, вугілля було не просто джерелом тепла, воно було невід'ємним атрибутом британського способу життя. Цілі покоління сформувалися з переконанням, що у світі може трапитись що завгодно, але камін, розпечений англійським вугіллям, повинен завжди палати в оселі. Проте з часом шахти стали збитковими, попит на вугілля скоротився через післявоєнну економічну депресію на континенті та конкуренцію з боку нафти.

Британські тред-юніони (профспілки) вважали, що таке становище склалося тому, що приватні власники не дбають про стан вугільної промисловості, а відтак існує єдиний вихід - шахти потрібно націоналізувати. Власники шахт дотримувалися іншої думки - щоб шахти могли успішно конкурувати з новими джерелами енергії, а шахтарі й далі мали роботу, слід подовжити тривалість робочого дня і скоротити заробітну плату. Про те, що в роки війни власники шахт отримували надприбутки, але на модернізацію шахт виручку не витрачали, вони воліли не згадувати.

Ще 1921 р. уряд повернув шахти власникам, чим накликав на себе гнів шахтарів. Упродовж п'яти років держава витрачала чимало коштів платників податків на субсидії власникам шахт, щоб ті не скорочували кількість робочих місць під приводом збитковості шахт. Наприкінці квітня 1926 р. державні субсидії припинилися і власники почали звільняти шахтарів з роботи. Реакція шахтарів була блискавичною - 3 травня вони розпочали грандіозний страйк, який переріс у загально-британський і тривав до 12 травня, завдавши найтяжчого у XX ст. удару британській промисловості.

Проте шахти стали яблуком розбрату не лише між шахтарями і власниками шахт, страйк розколов Британію навпіл: по один бік конфлікту стали шахтарі, по інший - середні та заможні верстви.

Шахтарів підтримав Британський конгрес тред-юніонів (БКТ), а власників - уряд С. Болдуїна, через що прем'єр опинився віч-на-віч із загрозою загального страйку. Профспілки інших галузей закликали своїх членів припинити роботу на підтримку шахтарів, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці.

Дев'ять днів життєдіяльність країни підтримувалася завдяки участі добровольців, які прибирали вулиці, вивозили сміття тощо, проте майже нікому не спадало на думку вдатися до революції і повалити парламент. Англійці віддавали перевагу вирішенню справ у рамках закону, не перетворюючи трудовий конфлікт в особисту ненависть. Відомий навіть випадок, коли між страйкарями і поліцією було організовано футбольний матч.

Так само повелися й усі без винятку політичні партії, закликавши до порозуміння, щоб протистояння не переросло у громадянську війну.

11 травня 1926 р. Верховний суд країни визнав страйк незаконним і вже наступного дня керівництво БКТ оголосило про його припинення. Страйк шахтарів, які не підкорилися рішенню Генеральної ради БКТ, тривав до кінця листопада.

Крах загального страйку послабив позиції тред-юніонів і вони не відновили свою могутність аж до закінчення Другої світової війни. Проте він змусив парламент прийняти у 1927 р. важливий закон про трудові конфлікти і профспілки. Цей закон завдав тред-юніонам такого удару, від якого вони не отямилися до закінчення Другої світової війни.

Вимоги закону про трудові конфлікти і тред-юніони

- Між оголошенням страйку і його початком має пройти певний час («охолоджувальний період»), щоб роботодавці й працівники спробували порозумітися, уникнувши страйку;

- Організатори та учасники незаконних страйків підлягали штрафу чи навіть відповідальності перед судом;

- Масове пікетування заборонялося;

- Політичні внески тред-юніонів до скарбниці Лейбористської партії заборонялися;

- Тред-юніони державних службовців не могли членствувати в БКТ.

У 1929 р. лейбористи на чолі з Р. Макдональдом, зі значною перевагою вигравши парламентські вибори, сформували однопартійний кабінет. Проте другому лейбористському уряду судилося швидко відчути полум'я «Великої депресії». У серпні 1931 р. світова економічна криза перевиробництва зачепила й Британію. Найбільшої глибини криза досягла навесні 1932 р., коли обсяги виробництва скоротилися більш ніж на 1/5.

Уряд добре розумів природу кризи перевиробництва товарів і послуг, проте обрав для подолання інфляції найкоротший, але й соціально найвразливіший вихід - скоротив державні витрати. Така політика партії, яка неодноразово декларувала, що вона є захисником людей праці, спричинила невдоволення нею не лише серед населення, а й серед лейбористів.

У результаті в серпні 1931 р. лейбористський уряд подав у відставку, розраховуючи забезпечити партії переконливу більшість у парламенті на дострокових виборах, що відбулися того ж року. Проте сталося інакше - лейбористи не лише не поповнили свою фракцію у парламенті, а й програли вибори. Тоді ж Р. Макдональд, вийшовши з партії з нечисленною групою лейбористських прихильників, очолив коаліційний (спільно з консерваторами) «національний уряд». Ця коаліція лише за назвою була консервативним урядом. У 1935 р. Р. Макдональд поступився прем'єрським кріслом лідеру Консервативної партії С. Болдуїну.

Політичне життя незвичної до політичних скандалів, тим більше у зв'язку з королівською родиною, Англії 1936 р. було збурене у зв'язку з подіями, що сталися після смерті внаслідок застуди короля Георга V. У січні принц Уельський і герцог Корнвелльський став новим королем - Едуардом VIII. Проте на заваді тривалому і, можливо, щасливому правлінню нового короля став його намір побратися з простолюдинкою - американкою Уолліс Симпсон. Від імені уряду і більшості британців прем'єр-міністр С. Болдуїн поставив короля перед вибором: або кохана, або корона.

І король прийняв рішення - 10 грудня 1936 р. Едуард VIII звернувся по радіо до нації із заявою, що він зрікається трону на користь свого брата герцога Йоркського. Останній у травні 1937 р. став королем Георгом VI, а Едуард, зберігши титул «Королівської Величності», виїхав зі своєю обраницею до Франції, де вони через місяць взяли шлюб.

Зміни сталися не лише на троні, айв уряді. Унаслідок конституційної кризи кабінет на Даунінг-стрит, 10 зайняв консерватор Невілл Чемберлен, молодший брат О. Чемберлена. Упродовж наступних років консерватори домоглися деякого економічного відновлення країни, але міністри виявилися сліпими перед загрозою миру, яка насувалася з боку диктаторських режимів. Більшість британців, які проголосували на виборах 1937 р. за консерваторів, були в цілому задоволені своїм життям і не виявляли бажання ризикувати миром і статком, щоб спинити А. Гітлера та Б. Муссоліні. Коли у 1938 р. вони зорганізувалися, було надто пізно.

5.3 Революції

Майже тисячу років, Англія є монархією. На сьогоднішній день серед держав світу, що входять у число так званих "Великих держав", Великобританія є єдиним представником монархічної форми правління.

Але в тисячолітній історії монархічної Англії э короткий період, коли монархічна традиція перервалася. З 1649 по 1660 роки Англія була, чи, принаймні, вважалася, республікою, так званою "Співдружністю". В зовнішньополітичних документах вона навіть іменувалася "Англійська республіка". На ділі реально республіканське правління проіснувало лише чотири роки.

У 1653 році Олівер Кромвель, спираючи на армію, розігнав парламент і з цього моменту в Англії фактично був установлений режим особистої військової диктатури Кромвеля.

Кромвель придумав для себе титул "Лорда-протектора" і наділив себе повноваженнями, що далеко перевершували ті, котрі мали англійські королі до революції. До кінця свого правління Кромвель домігся, що влада лорда-протектора стала спадкоємною. Однак у дійсності після смерті Кромвеля в 1658 р. "Протекторат", (так називався створений Кромвелем уряд), проіснував менш двох років.

Незважаючи на короткий період республіканської влади в Англії, немає жодної області історії Європи взагалі й історії Англії зокрема, через яку революція середини XVII століття не провела б глибоку борозну, що знаменує початок нової епохи всесвітньої історії.

Саме це визначає важливість і актуальність дослідження ролі О.Кромвеля в даний період.

Олівер Кромвель (коротка біографія):

Олівер Кромвель народився 25 квітня 1599 року в родині небагатого пуританського землевласника Роберта Кромвеля. Після закінчення міської школи в Гентінгдоні в 1616-17 розпочав навчатися в Кембріджському університеті, але не зміг його закінчити в зв'язку з раптовою смертю батька.

Історик Грановський у своїх знаменитих "Лекціях по історії середньовіччя" писав про нього: "Кромвель не був людиною низького походження, належав до одного із самих знатних прізвищ; одержав відмінну освіту, з молодості відрізнявся похмурим і замисленим характером, який вів його до містицизму. На 17- ому році він повинен був залишити учені заняття і повернутися додому ... Тут він присвятив себе читанню релігійних книг; політичних переконань у нього не було ще . У двадцятилітньому віці він зміг продовжити освіту і два роки, з 1619 по1620 рік вивчав право в Лондоні. У двадцять один років, 22 серпня 1620 Кромвель женився на пуританці Елізабет Буршьє і тривалий час займався родиною і розвитком свого маєтку .

У 1628 році він виставляє свою кандидатуру на виборах у Палату громад і стає членом англійського парламенту від Гентінгдона. Але на цьому поприщі він практично нічого не встиг, тому що в березні 1629 року Карл I розпустив парламент.

Наступні 11 років свого життя Кромвель проводить як типовий англійський землевласник середньої руки: орендує пасовища, розводить худобу. Правда й у цей період він найчастіше займається активною політичною діяльністю, зокрема в 1636-38 роках бере участь у русі в захист общинних прав селян.