Великобританія

При обробці землі у період раннього середньовіччя використовували плуг із залізним лемешем, борону, а як тяглову силу - биків, коней, ослів. Підсічно-перелогове землеробство поступово витіснялося двопільною сівозміною.

Сіяли зернові культури (полбу, просо, ячмінь) та боби, які й становили основу раціону простолюдинів. Для людей шляхетного походження основу раціону становила мисливська здобич. Тваринництво носило допоміжний характер: розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней. З технічних культур сіяли льон, розвивалися садівництво, городництво й виноградарство.

Продуктивні сили в епоху феодалізму розвивалися надзвичайно повільно, однак за кілька сторіч вони досягли помітного прогресу. В ХІ-ХІІІ ст. трипілля стало звичайним видом сівозміни, широко поширилися посіви пшениці, для обробки землі в багатьох випадках застосовувався важкий плуг, як тяглова сила використовувалися коні. Земля вдобрювалася гноєм і мергелем. Одержали подальшого розвитку виноградарство й садівництво, вирощування технічних культур. У результаті розчищення лісів і оранки пустищ розширилася площа оброблюваних земель. Велике значення мало поширення механічних процесів у виноробстві, а також вітряних млинів (з кінця XII ст.). Однак урожаї були низькими, звичайно вони не перевищували сам-п'ять.

Поштовхом до розвитку для феодального суспільства послужили хрестові походи. Лицарі, що побували на Сході, познайомилися з розкішшю, яка стала показником престижу. Тепер феодал уже не задовольнявся домотканим одягом і прісною їжею. Виникла потреба в дорогих тканинах, пряностях, вишуканій меблях. Всього цього не можна було виробити у феоді, але можна було купити. Однак для придбання престижних товарів були потрібні гроші, для чого потрібно було продавати частину виробленого у феоді. Внаслідок цього феодальне господарство починає втрачати свою замкнутість.

Процес втягування феодального господарства в ринкові відносини відбувався поступово, виражався в почерговому скасуванні форм феодальної ренти й привів у підсумку до комутації ренти - переведенню феодальних повинностей на гроші.

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом V - XV ст. Його еволюція тісно пов'язана з розвитком феодальних відносин.

На територіях, що належали до Римської імперії, збереглася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худоби, методи інтенсивної агрокультури. Господарство варварських племен порівняно з античним було примітивнішим. У салічних франків практикувалося орне землеробство з підсічно-вогневою та перелоговою системами рільництва. Останні дві переважали у зарейнських германських племен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку ділянки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної власності, обмеженості земельних угідь, виникнення правових нормативних кодексів користування природними угіддями, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася під парами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В документах VIII-IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.

У період ґенези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично використовувалися однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для оранки - мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими боронували землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему.

У XI-XV ст. сільське господарство повільно прогресувало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи рільництва, підвищенням виробничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням процесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвитком товарного виробництва. Важливе значення мало поліпшення демографічної ситуації у XI-XIII ст.

Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах, де природна родючість ґрунту за тодішнім рівнем агрокультури забезпечувала прожитковий мінімум. На обжитих територіях землі не вистачало, тоді як частина земель не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив можливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі охоплювали другу половину XII - першу половину XIV ст., в Центральній та Східній Європі - XII-XVII ст.

Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необжиті землі і виникали нові поселення. Під час освоєння земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іригаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали, королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель виступали монастирі, частіше - спеціальні підрядники-локатори. В цілому площа освоєних земель зросла в окремих районах Англії - на 25-50 %.

Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах давала змогу отримувати у півтора рази більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. На менш родючих землях зберігалося двопілля, у лісових районах - підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобовими культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи радили залишати солому і спалювати або приорювати її. Інколи використовували зелені добрива (люпин), котрі заорювали перед посівом зернових. Встановлювалися норми вивезення гною, що став предметом купівлі-продажу. До примусів селян входили вивезення мергелю на поля, збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.

Поступово протягом IX-Х ст. головним орним знаряддям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішувався ґрунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без коліс - на наділах селян, ним також дробили землю.

Тягловою силою залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3-4 пари. Тому селяни для обробітку землі використовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав назву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотириралову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами, катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпами, з XV ст. бобові, овес, ячмінь - косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. - верхньобійні, а з XIII ст. - вітряки, запозичені зі Сходу.

Переважало зернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка переважала в Англії.

З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спеціалізація окремих регіонів, країн, областей. У північно-східній Англії основою господарства було землеробство, в північно-західній домінуючим стало вівчарство. В середині XIV ст. кількість овець досягала 12 млн.

У сільському виробництві в V-VIII ст. панівна роль належала індивідуальним господарствам у межах громади-марки. У період зрілого феодального господарства зросло значення сеньйорії. Однак вона не стала великим виробником, оскільки ґрунтувалася на дрібному селянському господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло продукцію, а й присвоювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більш інтенсивно протягом XIV-XV ст. зростало значення селянських господарств. Доменіальне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісових промислах, вирощуванні технічних культур, городництві, орієнтованих на ринок. Для землекористування характерними були черезсмужжя панських і селянських земель і єдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур, строків посіву та збирання врожаю.

В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах ярих - раз на три роки. Селянські наділи практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з коренем, а лише зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських господарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.

В Англії у 70-х роках XIX ст. 250-ти землевласникам належало більше половини всієї землі.

Для Великобританії характерний помірний і досить вологий клімат з невеликими перепадами температури протягом року, що створює сприятливі умови для розвитку сільського господарства.

Велика частина використовуваних сільських угідь зайнята пасовищами (близько 80%). Менша частина території зайнята сільськогосподарськими культурами, що в основному вирощуються в Східній Англії.

Картопля вирощується практично повсюдно. Однієї з основних культур є цукровий буряк, вирощувана в Східній Англії і Линкольншире, де розташовані основні заводи по переробці цукру.

Важливими посівними культурами є також пшениця, ячмінь, овес, вирощувані в Англії, Північній Ірландії і на східному узбережжі Шотландії.

На півдні Британії в районі Дувра розташовані нечисленні фруктові сади.

Молочне тваринництво відіграє важливу роль у сільському господарстві Великобританії. Слід зазначити, що натуральне молоко знаходить більш широке застосування, чим кисломолочні продукти. Виключення складає Північна Ірландія, де зосереджена основне виробництво молочних продуктів. Розведенням молочної худоби займаються переважно на південно-заході Англії. Великобританія відома на увесь світ своїми породами м'ясної і молочної великої рогатої худоби. Поголів'я його складає близько 11,6 млн. У горбкуватих районах Шотландії розводять в основному породи чорну уэльську і галлоуэй, а на рівнинах а бердинску білу і герефорд. У зв'язку з епідеміями коров'ячого сказу (хвороба Крейцфельда Якоба) і ящура в останні роки молочне і м'ясне тваринництво випробують жорстоку кризу.

У Британії є всі умови для розведення овець. Велика увага приділяється виведенню нових порід, як м'ясних, так і тонкорунних. У горах Шотландії розводяться спеціальні породи гірської худоби. Свинарство особливе розвито в східних районах Англії. До 30% свинини йде на виготовлення бекону, а інше на виробництво м'ясних продуктів.

4.2 Розвиток ремесла

Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії - ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провідна роль.

Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані "варварськими" народами. Виготовлення зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрному виробництві мало допоміжне значення. Поступово сформувалася домашня промисловість - систематичне виробництво певними групами сільського населення товарів на замовлення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльності належать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'явилися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали земельні наділи, за які платили феодалу чинш або виконували певні повинності. Однак основним засобом існування для них залишалась реміснича діяльність.

Відомі три організаційно-виробничі центри селянського ремесла: замок сеньйора, село, господарства окремих селян, у яких виготовлялася більша частина продукції. Ремісників-професіоналів було небагато, а тому левову частку промислових товарів залежні селяни продукували для себе і своїх сеньйорів. Внаслідок аграризації та натуралізації економіки європейські міста занепали. Вони залишилися адміністративними, політичними та культурними центрами. У VIII-Х ст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати.

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації - відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), зростання їхнього господарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, що призвело до занепаду натурально-господарських форм виробництва. Сеньйоріальне ремесло вичерпало себе і феодальне помістя не могло розв'язати свої промислові проблеми.

Успіхи сільського господарства зробили можливим існування частини населення, яке могло не займатися сільськогосподарським виробництвом. Ремісники переводилися на оброк. Вони покидали помістя і селилися на перехресті доріг у торгових містечках біля стін замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювалися на міста. Отже, відокремлення ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносин стимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню їх сприяли хрестові походи, які активізували розвиток західноєвропейської торгівлі.

Економічно розвинені міста Англії в XI-XII ст. досягли значного розквіту. Збільшилась чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля. Панівне місце займало виробництво бавовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачувалося купецтво.

Інтенсивний розвиток ремесла в XII-XIII ст. сформував цеховий лад у містах. Ремісничі об'єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у військовій, оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний тощо). Цехи складалися з майстерень певного профілю, які розташовувалися по всьому місту. Час і від часу члени цеху збиралися в церкві або ратуші, вирішуючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій статут. Документ узаконював, регламентував не тільки виробничі, духовні, а й моральні засади життя ремісничого колективу.

Члени цеху були і воїнами, які захищали ділянку оборонного муру або вежі. Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли містом. Адміністрація мала відкрите антифеодальне спрямування. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. Ті з них, хто пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними жителями міста. Герцоги часто робили спроби повернути своїх підданих з допомогою війська, але безрезультатно. Міста успішно протистояли таким авантюрам феодалів, ревно зберігаючи свої права і вольності.

У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба було пройти стаж учнівства (3 -- 7 років), скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була мати певні параметри. Для запобігання конкуренції інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами. Тому за неякісні вироби паризьких пекарів, наприклад, ставили до ганебного стовпа.

Цехова регламентація була економічно раціональною в XIII-XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної продукції, але згодом почала стримувати піднесення продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, що призвело до застою в розвитку науки і техніки.

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали від ввезення сировини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається процес обміну між окремими районами. В кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони носили обмежений і місцевий характер. Як правило, на них продавались певні групи товарів - худоба, зерно, коні, вироби ремісників тощо. Кількість ярмарків на рік в тому чи іншому місті залежала від місцерозташування, попиту на певні товари. Багато з таких ярмарок переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі.

У XIV-XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва - мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Хоча там все виконувалося вручну (мануфактура - латинського походження, означає ручна праця), але у процесі виробництва було застосовано поділ праці. Якщо кустар сам виконує всі операції з виготовлення товару, то у мануфактурі над цим самим завданням працюють десятки робітників. Поділ праці у виробництві дав змогу значно збільшити випуск товарів, поліпшилася їхня якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відомі у містах Північної Італії та Нідерландів. Усі операції з виготовлення суконних тканин (очищення, прядіння, ткацтво, фарбування вовни) виконувалися в майстернях або вдома. Такими були так звані розсіяні капіталістичні мануфактури, їхні власники, закупивши сировину, віддавали її найманим робітникам. Готову продукцію вигідно продавали на світових ринках.

Як бачимо, ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку воно зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII--XI ст. воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший розвиток міського ремесла припадає на XII-XIII ст., у Німеччині - XIV-XV ст. Головною організаційною формою ремесла був цех.

4.3 Розвиток промисловості

Оскільки Великобританія іздавна є морською державою, традиційним промислом вважається рибальство. Основу промислу складає тріска, камбала, оселедець, форель, устриці і краби. Частка риби складає до 80% загального улову. Основна маса риби виловлюється у водах Кельтського моря, на заході і півночі Шотландії, півдні Англії. Основні рибні порти це Кінгстон на - Халлі, Грінсбі, Флітвуд, Північний Шилдс, Абердин і інші.

Батьківщиною першого промислового перевороту була Британія. Його внутрішні та зовнішні соціально-економічні передумови визрівали більше століття (друга половина ХVIII - кінець XIX ст.). До внутрішніх передумов віднесемо:

буржуазну революцію 1640-1660 років, яка ліквідувала основні перепони розвитку підприємництва, розчистила шлях для становлення індустріального суспільства. Завдяки їй відбувся перехід від середньовічної феодальної до буржуазної монархії. Політичний союз земельної та фінансової аристократії виявився тривалим і міцним. Він згодом перетворився на союз землевласників та усього класу буржуазії, забезпечуючи відносну стійкість англійської монархії. При цьому аристократія, зберігай монополію політичної влади, враховувала інтереси буржуазії;

значне нагромадження капіталу, зосередженого в руках невеликого числа людей, здатних витрачати кошти для вдосконалення економіки;

аграрний переворот XVI-XVIII ст., внаслідок якого прискореними темпами розвивалося високотоварне фермерське сільське господарство. Якщо в 1706-1725 роках Велика Британія експортували 5,4 млн. квартерів зерна, то в 1746-1765 роках вже 9,5 млн. квартерів зерна. Була вирішена проблема створення кормової бази. Якщо середня вага овець, яких продавали в 1710 році в місті Смітфілді, була 12 кг, а великої рогатої худоби -167, то в 1795 році - відповідно 36 і 360 кг;

аграрні зрушення сприяли вивільненню великої кількості людей і створили резерв дешевої робочої сили, необхідної для розвитку фабрично-заводської промисловості;

становлення єдиного національного ринку, який стимулював розвиток господарства в цілому;

розвиток науки і освіти, чому сприяли ціла низка подій і заходів. У 1662 році в Лондоні з'явилася перша наукова організації Великої Британії - Королівське товариство (майбутня Академія наук), яке сприяло підготовці кадрів для науки і промисловості. Значного розвитку набула система початкової освіти. В 1802 році видано закон про освіту, яким підприємців зобов'язували створювати фабричні школи. У них фабричні й ремісничі учні навчалися протягом чотирьох років одночасно з роботою на виробництві. До середини ХУІП ст. в Британії створюються всі необхідні умови для розвитку винахідницької думки;

завершення в другій половині XVIII ст. формування британської нації, що мало великий вплив на становлення економічної основи цивілізації нового типу.

До зовнішньоекономічних передумов промислового перевороту віднесемо наступні:

1. Колоніальні завоювання, які перетворили Британію в кінці XVIII ст. на найбільшу морську і колоніальну державу світу. Майже всі війни ХVІІІ ст. закінчувалися захопленням нових колоній. 130, у яких Велика Британія брала участь у XVIII ст., були пов'язані з колоніальними питаннями. Однак завершальним етапом у створенні колоніальної імперії Великої Британії стала її участь у Семилітній війні (1756-1763), з якої вона вийшла могутньою державою. Протягом кількох десятиліть Велика Британія загарбала і встановила контроль над Індією, Китаєм, Афганістаном, Іраном, Австралією, Канадою і іншими країнами. Використання їх незліченних багатств принесли імперії величезні прибутки, які вкладалися в промисловість, забезпечували застосування винаходів, їх швидке поширення.

2. Високоприбуткова работоргівля, центром якої був Брістоль. Близько 20 тисяч негрів щорічно вивозили англійські работоргівлі до Південної Америки і до південних колоній Північної Америки. Работоргівля здійснювалася в рамках так званої трикутної торгівлі: англійські кораблі направлялися в Африку з різноманітним "ширвжитком" і дешевими тканинами, звідти вивозили рабів у Америку, а там закуповували цукор, бавовну, патоку тощо.

3. Високий і стабільний попит на британські вироби. Затяжні і успішні війни XVIII ст. не тільки породжували безперервний попит на британські товари, a викликали попит на спеціальні, стандартизовані товари. Основним предметом експорту було сукно, яке в 1700-1770 роках становило в ньому 25-30%, тканини визначеного сорту і кольору, необхідні для обмундирування. Відповідно зріс попит на чоботи, ґудзики, боєприпаси, рушниці, багнети.

4. Політика протекціонізму та меркантилізму, яку проводив уряд.

5. Сприятливі географічне розташування та природно-економічні умови Великої Британії - водні комунікації, зручні гавані, великі поклади залізної руди і вугілля, наявність сировини для текстильної промисловості (розвиток вівчарства).

6. Нарешті, важливим фактором промислового перевороту був технічний прогрес. Пошуки шляхів розв'язання проблеми масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів наприкінці XVIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, за якого стало можливим впровадження цих винаходів і перехід до масового виробництва.

Першою галуззю, в якій почалося запровадження машин, було ткацтво, насамперед бавовняне та суконне. З 1730-х по 1780-і роки було здійснено цілий ряд удосконалень ткацьких верстатів та запроваджено нових прядильних верстатів, які дозволили значно покращити якість пряжі та збільшити продуктивність праці в кілька десятків разів. Так, в 1765 році було винайдено механічну прядку "дженні", на якій можна було працювати з 16-18 веретенами, у 1767 році створено прядильний верстат (ватермашину), який працював за допомогою води. В 1779 році була створена "мюль-машина", яка поєднала переваги і принципи роботи прядки "дженні" та ватермашини, даючи тонку і міцну бавовняну пряжу що конкурувала з індійською. Вона поширилася у виробництві й стала технічною основою механізованого прядіння. Нарешті, в 1785 році був винайдений механічний ткацький верстат, який замінив роботу 40 ткачів. Його винахідник Едмунд Арткрайт у 1787 році заснував першу механічну ткацьку фабрику з 20 верстатами.

Швидкий розвиток британської промисловості вимагав збільшення виробництва металу, який в мануфактурний період виплавлявся на базі деревного вугілля. Така технологія була малоефективною, до того ж призвела до масового і швидкого знищення лісів, що стало національною проблемою і причиною цілої низки урядових ухвал. У 1735 році англійський інженер-металург Авраам Дербі розв'язав проблему застосування мінерального палива в доменному виробництві. Для отримання високоякісного чавуну з залізної руди він почав використовувати кокс і негашене вапно.

У 1784 році Генрі Корт отримав патент на печі по переробці чавуну в ковке залізо, застосувавши високу димову трубу для збільшення тяги й таким чином обійшовся без дуття. Це дозволило збільшити продуктивність праці в металургії в 15 разів.

Виплавка металу за новою технологією привела до збільшення попиту на вугілля, яке разом із запоною рудою стало основною сировиною металургійної промисловості. У Південному Уельсі, Шотландії, Ланкаширі, Йоркширі почали розробляти нові вугільні копальні. Видобуток вугілля збільшився з 26 млн. тонн у 1700 році до 76 млн. тонн до 100 млн. тонн у 1795 році.

Епохальне значення для промислового розвитку Британії, а потім і світу мав винахід шотландського механіка Джеймса Ватта, який у 1769 році створив першу парову машину, а згодом разом з фабрикантом Дж. Болтоном і перший завод з їх виробництва. У 1784 році він удосконалив її в універсальну машину подвійної дії (корисна робота здійснювалася при русі поршня в обох напрямах, оскільки пара, розширюючись, тиснула то на один, то на другий бік поршня). Парова машина дала змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувати залежність від водяного двигуна і відкрила для промисловості нові регіони країни. На початку ХІХ ст. у Великій Британії працювало 320 парових машин Дж. Ватта, які працювали в різних галузях промисловості. їх кількість та потужність постійно зростали (якщо до середини століття потужність парових машин у країні зросла більше ніж у 120 разів, то до 1870 року - у 800 разів).

Застосування парових машин прискорило розвиток металургії, вугільної промисловості, транспорту. На початку XIX ст. парові самоходи, які розвозили пасажирів, з'явилися спершу в Лондоні, а потім у Франції, Німеччині, Італії. А в другій половині XIX ст. парові пасажирські омнібуси та вантажні тягачі стали важливим транспортним засобом у передових країнах світу. У 1807 році інженер і механік з Ірландії Роберт Фултон у США побудував перший пароплав, а вже 1811 році виробництво пароплавів розгорнулося в Великій Британії.

Поява високоякісних сортів заліза дала можливість виготовляти з нього більш досконалі інструменти. Англійський механік Генрі Моделі створив токарний верстат (1797), діркопробивну машину для вироблення отворів в листах котельного заліза, мікрометричний штангенциркуль, металевий щит, за допомогою якого в Лондоні під Темзою було прокладено тунель. Згодом він заснував досить великий машинобудівний завод, де виготовляли деталі для парових машин, а згодом стругальні механічні верстати.

Джеймс Несміт удосконалив конструкцію фрезерного верстата (1829), створив паровий молот (1843), який заклав основи механізації ковальського виробництва. В цей же час іншими винахідниками були створені різноманітні токарні, токарно-гвинторізні, стругальні та зуборізні верстати.

Видатний британський верстатобудівник Джозеф Вітворт, який увів у машинобудування принципи і засоби точної роботи, винайшов першу вимірювальну машину, ввів калібри і навчився вимірювати поверхні, що оброблялися з точністю до сотих, а пізніше і до тисячних часток міліметра. Йому належить ідея стандартизації різьби на гвинтах, яка пізніше знайшла широке застосування в машинобудуванні. У 1837 році було винайдено електромагнітний телеграф - засіб для передачі сигналу по дротах або інших каналах електрозв'язку (в США електромагнітний телеграф запатентував С. Морзе), а в 1847-1852 роках було прокладено телефонну лінію між портами Дувр і Кале.

В період промислової революції значного розвитку набуло будівництва транспорту, транспортних сполучень та комунікацій. У 1779 році збудовано перший залізний міст через річку Северн, виготовлений цілком із литих чавунних деталей. За його модель інженер А. Дербі у 1787 році отримав золоту медаль від Товариства мистецтв.

Значне збільшення перевезень вугілля, металу, тканин з використанням переважно гужового транспорту ставало збитковим. У 1795 році почалося будівництво каналів, які згодом з'єднали в єдиний Великий канал з кількома виходами до моря. В результаті транспорт став у 4 рази дешевшим. У зв'язку з цим значно розвинулася гончарна промисловість, збільшилася розробка покладів солі та інших корисних копалень. Пшениця, вугілля, гончарні й залізні вироби з центральних графств швидко знайшли шлях до моря. Згодом усю країну охопила лихоманка будівництва шляхів сполучень.

У 1825 році розпочався залізничний бум. Джордж Стефенсон створив самохідну паросилову установку на основі стаціонарної парової машини, яка розвивала швидкість до 20 миль/год. У 1830 році була збудована залізниця Манчестер - Ліверпуль, яка вже мала комерційне значення. Будівництво залізниць, довжина яких в 1835-1850 роках зросла в 23 рази, викликало докорінні зміни в економіці Великої Британії, створивши стабільні комунікації між різними районами та галузями промисловості.

Згодом будівництво залізниць вийшло за межі Великої Британії. Почалася нова фаза британської торгівлі. Якщо до середини ХІХ ст. країна експортувала переважно предмети широкого вжитку, зокрема бавовняного та суконного текстилю, то тепер почали вивозити все більше рейок, паровозів, залізничних платформ, різноманітних машин.

Розвиток залізничного транспорту і пароплавства сприяв посиленню еміграції. У 1837 році почалася колонізація Нової Зеландії. У 1840 році число поселенців в Австралії стало такс велике, що її фактично припинили використовувати як місце, куди засилали правопорушників на каторжні роботи. Багато людей емігрувало до Канади.

Промисловий переворот змінив економічну географію Великої Британії. Виникли нові промислові райони, які спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів і продуктів: Ланкашир, Манчестер і Глазго стали центрами бавовняної, а Йоркшир - суконної промисловості; Південний Уельс, Середня Шотландія, Західний Мідленд були головними центрами видобування вугілля та важкої промисловості; Лондон з 2,5 млн. населення став світовим банківським і торговельним центром, де здійснювалися основні зовнішньоторгові й фінансові операції. Значно зросли обсяги промислового виробництва (протягом першої половини ХІХ ст. у 4 рази) та продуктивність праці (за період 1770-1840 роках у 27 разів). Наприклад, видобуток кам'яного вугілля в 1870 році становив більше половини світового, а виплавка чавуну - половину світового виробництва. На середину ХІХ ст. Велика Британія перетворилася на "фабрику світу", виробляючи близько половини світової промислової продукції і зайняла виняткове становище у світовому господарстві й міжнародній політиці.

Промислово-торговій британській гегемонії сприяла економічна політика держави. До тих пір, поки індустріалізація ще не була завершена, панували високі митні збори на іноземні товари. Коли ж промисловість настільки зміцніла, що перестала боятися іноземної конкуренції, буржуазія проголосила необмежену свободу торгівлі - так званефритредерство (з англ. - вільна торгівля). Його суть полягала в повному звільненні від мита майже всіх товарів, що завозилися в Британію, і була розрахована на взаємне сприяння, тобто зустрічну відміну чи значне скорочення мита на ввіз англійських товарів в інші країни. Це забезпечувало Великій Британії як вільний збут за кордоном своїх товарів, так і дешеву імпортну сировину та продовольство.

Перемога машинного виробництва дала поштовх до формування соціальної структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив 45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Велику Британію на країну міст і фабричних поселень. На кінець XIX ст. у містах проживало майже 75% населення. З аграрної країни Велика Британія перетворилася на провідну індустріальну державу.

Разом з тим, економіка країни після промислового перевороту почала розвиватися циклічно, зазнаючи криз. Перша циклічна криза вибухнула в 1825 році і охопила майже всі галузі економіки. Надалі британське виробництво періодично супроводжувалося його скороченням і депресіями. Це відбулося у 1836, 1847, 1866 роках, причому з 1847 - кризи стали світовими. Найглибшою в ХІХ ст. була криза 1866 року, яка перетворилася у довгострокову депресію і поклала початок падіння гегемонії країни.

Кризи спонукали скорочення виробництва і посилення робітничого руху. В 30-40-х роках XIX ст. він дістав назвучартизм. Результатом стало створення полі гич них партій, реформування парламенту Великої Британії, розширення фабричного законодавства; введення 10-годинного робочого дня для жінок і підлітків (1847).

На сьогодні,Великобританія є однією з чотирьох країн, що визначають економічну міць Європи. Промисловість Великобританії включає безліч галузей, частина з яких має світове значення. Мідленд це основний промисловий район Великобританії.

Металургія

Металургія у Великобританії є однією з найбільш розвитих галузей промисловості. У ній зайнято більш 582 тисяч чоловік. Причому перше місце по числу зайнятості належить чорній металургії (332 тисячі чоловік). Інше приходиться на кольорову металургію. Основними центрами виробництва сталі і чавуна є Кардифф і Суонс (Уельс), Лідс (Англія). Щорічна виплавка сталі більш 15 млн. тонн. Алюмінієві заводи розташовані в основному в Шотландії й Уельсі.

Споживачами продукції чорної металургії є в основному машинобудівні заводи.

Машинобудування

Машинобудування є однієї з ведучих галузей промисловості Великобританії. Воно включає безліч напрямків, для кожного з яких характерно своє розміщення. Так наукомістке машинобудування (авіаційна промисловість, електроніка) розташовані в основному навколо Лондона. Верстатобудування зосереджене в районі Бірмінгема. Суднобудування - спеціалізація району Глазго, а текстильне машинобудування розвите в основному в районі Манчестера.

Паливно-енергетичний комплекс

Основними джерелами енергії є вугілля і нафта, у меншому ступені природний газ. Вуглевидобувна промисловість є однієї з найстарших галузей промисловості Великобританії. На початку століття британське вугілля переважало на світовому ринку, зараз же у Великобританії добувається щорічно більш 80 млн. тонн вугілля. Основні райони вуглевидобутку Кардифф, Південний Уельс і Центральна Англія (Шеффилд).

Нафту добувають на шельфі Північного моря в східного узбережжя Англії і Шотландії. Щорічний видобуток складає більш 94 млн. тон. Основні заводи по переробці нафти розташовані в Саутгемптоне, Чешире, Йоркширу . Доход від експорту нафти досягає 150 млн. фунтів стерлінгів. Видобуток газу складає 55 млрд. мі у рік і росте щорічно. Електроенергетика базується на теплових і гідростанціях.

Численні ГЕС розташовані в гористих районах Шотландії й Уельсу, а ТЭЦ у вуглевидобувних районах. Частка АЕС невелика, хоча в останні роки відзначається збільшення їхнього будівництва.

Хімічна промисловість

Хімічна промисловість зосереджена в основному в Бірмінгемі і в Мідлсброу. В основному це виробництво пластмас, що миють і дезінфікують засобів, барвників, добрив. Великобританія є одним з найбільших експортерів барвників у світі. Високого рівня розвитку досягла фармацевтична промисловість. Щорічно росте попит на медичні препарати, вироблені у Великобританії.

Легка промисловість

Легка промисловість є одним з найстарших видів виробництва у Великобританії. У цій сфері зайнято близько 690 тисяч чоловік, причому більше половини з них жінки. Основними районами розвитку легкої промисловості є Ланкашир, Йоркшир, Ліверпул, Манчестер. На острові Льюис зосереджене виробництво вовняних тканин, в основному знаменитій на увесь світ «шотландки». По виробництву вовняних тканин Великобританія входить у число світових лідерів. Виробництво трикотажу розвите головним чином у Шотландії і Мідлендсі. Виробництво льняних тканин зосереджено головним чином у Північній Ірландії. Великобританія здавна спеціалізується на виробленні шкіри і є світовим експортером шкіряних виробів. Фабрики, що займаються шкіряним виробництвом, розташовані повсюдно, однак значна їхня частина зосереджена в Ланкаширі, Йоркширі, Мідлендсі, околицях Лондона. Великобританія займає третє місце у світі по виробництву взуття. Щорічно продається більш 200 мільйонів пар взуття. Швейна промисловість Великобританії є найбільшою в Європі. Великобританія є великим експортером одягу. Основними центрами швейної промисловості є Лондон, Лидс і Манчестер.

Харчова промисловість

У харчовій промисловості Великобританії зайнято понад 860 тисяч чоловік. Асортимент виробленої продукції досить різноманітний.

У Великобританії дуже велике споживання хлібобулочних і кондитерських виробів, шоколаду і какао. Більш 2/3 усього хліба виробляється в автоматизованих пекарнях, де хліб випікається, ріжеться й упаковується практично без утручання людини. У менш великих пекарнях роблять різне печиво, торти і настільки популярні серед англійців кекси. Британські бісквіти відомі на увесь світ, і доход від їхнього експорту складає більш 12 мільйонів фунтів стерлінгів. Британія поставляє на експорт близько 30% світового шоколаду. Доход від експорту шоколаду складає щорічно до 14 мільйонів фунтів стерлінгів.

Також Великобританія спеціалізується на виробництві фруктових джемів і готових фруктових начинок для пирогів, що широко експортуються в різні країни світу.

Щорічно Великобританія експортує більш 700 тон свіжоморожених фруктів і близько 120 тон морожених овочів.

Серед м'ясних продуктів переважає виробництво шинки і бекону традиційних англійських продуктів.

Широко розповсюджений випуск алкогольної продукції. Всесвітньою популярністю користуються Шотландський скроні, джин, ель.

4.4 Розвиток торгівлі

У V-XV ст. в структурі економіки особливе місце займала зовнішня торгівля, переважно оптова і транзитна:

Північно-західний ремісничий район (Англія і Нидерланди);

Центральний район - продаж промислової сировини і драго-цінних металів (Середземномор'я, Іспанія, Скандинавія);

Східний сільськогосподарський і промисловий район (Балтика, Угорщина, Польща, Росія).

Природне районування феодальних центрів не виключало торгової зв'язки всередині них, хоча вона не була особливо інтенсивною. Розвиток міжміських товарно-грошових відносин також було обусловлено територіальною спеціалізацією окремих місцевостей. Так як попит на вироби ремісників був не надто гострим, купівля товарів приурочивалась до певних періодів. Так в XI-XII ст. в Англії, Німеччині, Італії та Франції з'явилися ярмарки. Вони стали сполучною ланкою між безліччю роз'єднаних міст і в той же час своєрідною змичкою між морської та сухопутної іноземної торгівлею і торгівлею внутрішньою.

Тоді як зовнішня торгівля усередині розвивалася, внутрішня торгівля значно гальмувала її прогрес. Постійні грабежі, відсутність гідної дорожньої системи, численні митні збори, відсутність єдиної грошової одиниці були головними недоліки торгівлі тієї епохи. І подібна, часом одностороння система торгівлі, сповільнювала розвиток суспільства в цілому.

Середньовічні торгово-промислові міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені у їхньому виникненні на своїх землях, через те що мита і податки з них приносили немалі прибутки. Система феодальної земельної власності міцно прив'язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою повторювали структуру феодального помістя. Значну частину площі міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодал постійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві. Багато міських жителів працювали в сільськогосподарському виробництві. Як сільські ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. В дещо кращому становищі були купці, хоч і не звільнені від повинностей.

Феодали мали певні обов'язки. Вони повинні були захищати місто, його жителів від посягань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У Х ст. це було нелегко. Набіги норманів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феодали втрачають своє значення як захисники міст. Це призвело до надзвичайного загострення протиріч між міщанами і феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися наприкінці XI-XIII ст. в ході так званих комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали власні управління (виборний муніципалітет на чолі з мером), суд, фінанси, військове ополчення. Виникли міське і ринкове право. Всі повноправні міщани були вільними, користувалися майновими і політичними правами. Міста мали різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької власності, встановлювалися ярмаркові правила.

Західноєвропейські міста були невеликими за розміром та населенням, оточені високими мурами, валами, ровами, наповненими водою. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша - адміністративний осередок. Тут проходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а також публічні страти злочинців. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. Місто не мало каналізаційних споруд, нечистоти виливали прямо на вулиці. Все це призводило до спалахів епідемій чуми, холери, які часто спустошували міста. Набагато більше мешканців жило за мурами і валами у передмістях. У випадку ворожого нападу населення рятувалося за фортечними мурами і разом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі, друкарі).

Торгівля разом із ремеслом становила економічну основу середньовічних міст. Для значної частини їхнього населення вона була основним заняттям.

Протягом XI-XV ст. в Західній Європі значно розвинулася зовнішня, а також транзитна торгівля, яка зосереджувалася передусім у двох основних європейських регіонах. Одним із них був район Середземномор'я, де перехрещувалися торгові шляхи, що зв'язували Іспанію, Південну й Центральну Францію та Італію між собою, а також із Візантією та країнами Сходу. Пальма першості тут належала купцям Генуї та Венеції. Західна Європа постачала в східні країни шерстяні тканини, зброю, золото, срібло. Зі Сходу в Європу широким потоком надходили предмети розкоші, вино, зерно, цукор.

Інший район торгівлі охоплював Балтійське й Північне моря. У ньому були активно задіяні Півпічно-Західна Русь, Польша, Східна Прибалтика, Північна Німеччина, скандинавські країни, Фландрія, Брабант, Північні Нідерланди, Північна Франція та Англія. Вони торгували найрізноманітнішими товарами, із Новгорода, важливого транзитного центру в торгівлі Русі із Західною Європою, надходили хутра, льон, віск, сало. Скандинавські країни постачали деревину, залізо, мідь, рибу. З Англії привозили вовну, із Північної Франції - вина, із Фландрії - різнокольорове сукно, із Північної Німеччини - сіль, зерно тощо.

У торгівлі па Балтійському й Північному морях важливе значення мали міста, об'єднані в союз під назвою Ганза. Його було створено в середині XIII ст. купецтвом німецьких міст. Центром цього союзу стало місто Любек. У різний час до союзу входило від 50-60 до 100 міст. Ганзейські купці займалися переважно посередницькою торгівлею, транспортуючи й збуваючи товари на ринках різних європейських країн. Поступово Ганза утвердила свою монополію (виключне право) в торгівлі між Нідерландами, Англією, скандинавськими країнами й Руссю. Вона дозволяла собі втручатися і в європейську політику, але лише в тому випадку, коли цього вимагала торгівля. Так, 1367 р. пересіклися торгові інтереси Гапзи і данського короля. Данії було оголошено війну. Ганза здобула перемогу й навіть отримала право голосу при обранні нового короля Данії.

В епоху Середньовіччя існували також союзи, що об'єднували переважно купців одного міста. Вони називалися гільдіями. Подібно до законів цеху при вступі в гільдію треба було зробити грошовий внесок і почастувати її членів. Гільдія мата статут, її очолював старшина. До об'єднання купців спонукало намагання утвердити монополію торгівлі у своєму місті тільки за членами гільдії, аби відсторонити конкурентів. Крім того, члени гільдії зобов'язувалися захищати одне одного під час торгових подорожей.

Серйозною перепоною для торгівлі був поганий етап доріг. До того ж кожен феодал і кожна міська комуна збирали мито з купця, який проїжджав через їхню територію. Мито платили також при переїзді через міст, перевантаженні товарів у гавані, продажу їх на ринку тощо. Товари з корабля, викинутого на берег під час шторму, ставали власністю феодала, якому ця земля належала.

Інколи доходило до трагічного: феодали навмисно виставляли фальшиві сигнали, аби кораблі розбивалися. Проте кількість купців невпинно зростала.

У XI-XIII cт. завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяльності селянських господарств були під контролем феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості сеньйорія не могла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та правової самостійності селян.

У XIV-XV cт. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося доменіальне господарство. Склалися нові форми землекористування та експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найм.

Спільною ознакою для всіх європейських країн було зростання державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини.

Повільно прогресувало сільське господарство. Найвищим досягненням агрокультури в Англії стало чотирипілля. Внаслідок внутрішньої колонізації розширилися посівні площі, вдосконалилися знаряддя праці.

З'явилися нові культури, збільшилися врожаї. Зросло значення садівництва, городництва, виноградарства.

Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тваринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід селян.

Урбанізація Західної Європи, що розпочалася з XI cт., зумовила переростання міст на центри ремісничого виробництва і торгівлі. Внаслідок "комунальних" революцій значна частина міст домоглася сеньйоріальності. Вони сприяли визволенню селян від особистої залежності, становленню сільських комун. Міста Середземномор'я, Нідерландів стали центрами міжнародної, посередницької торгівлі, експортного ремесла. У Скандинавії міста, що були ремісничо-торговими центрами, залишилися у залежності від феодалів.

Основною організаційною формою ремесла були цехи. В XIV-XV cт. розпочався розпад цехового ладу, що заважав технічному прогресу.

Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоративний характер. Купці об'єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні ринки. Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відносини між європейськими країнами та Сходом (левантійська - від латинського слова левант - схід).

Отже, товаризація сільського господарства, розклад цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу, зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, утворення загальнонаціональних ринків свідчили про те, що феодальне господарство вичерпало себе і людство вступило в індустріальну добу.

РОЗДІЛ 5. ПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ КРАЇНИ

5.1 Формування сучасної території

великобританія клімат ремесло транспорт

В епоху Великих географічних відкрити Великобританія захопила величезні заморські території і стала метрополією обширної Британської імперії, де у XIX ст. проживало близько 40% населення земної кулі. Розпад колоніальної системи у XX ст. привів до нових форм політичного і економічного об'єднання колишніх колоніальних територій. Ними стала Британська Співдружність, куди на цивілізованих засадах нині входять близько 50 країн і територій, що колись належали Британській імперії. Членами співдружності є також домініони Канада, Австралія, Нова Зеландія та інші незалежні і залежні від Великобританії території.

У другій половині XX ст. економіко-географічне положення Великобританії змінилося. Утворення Спільного ринку посилило перевагу географічного розташування континентальної Європи. Великобританія опинилася, до певної міри, на окраїні загальноєвропейських інтересів Європейського Співтовариства.

Максимальна протяжність острова Великобританія з півночі на південь простягається майже на тисячу кілометрів, а зі сходу на захід - менше ніж на 500 км. Північна Ірландія має максимальну протяжність 120 км - із півночі на південь і близько 200 км - зі сходу на захід.

Великобританія - унітарна парламентська монархія. Формально законодавча влада належить монарху і парламенту, який складається із палати общин (650 осіб), палати лордів (близько 1200 осіб). Фактично - Кабінету Міністрів, що його формує прем'єр-міністр.

Основними політичними партіями є Консервативна і Лейбористська. Консервативна партія заснована у 1867 р. і виражає інтереси монополістичного капіталу, земельної аристократії і частини управлінського персоналу. Лейбористська партія створена у 1890 р. і перебуває під впливом соціал-реформістів та профспілкових лідерів.