Київська Русь: етапи становлення держави та суспільної організації

14. Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств, їх роль і місце у збереженні національного етносу

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Перед православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність. На захист православ'я виступили братства -- міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. За структурою братство нагадувало міські ремісничі цехи-мали власний статус, вибірність старшини, прийняття присяги. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії. У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини -- уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося. Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов'язані між собою.

15. Визрівання кризових відносин між українським суспільством та польською адміністрацією наприкінці XVI-початку XVII ст.

Збільшення чисельності козацтва в XVI ст. і його виступи проти феодального гніту непокоїли великих землевласників. А тому польський уряд, намагаючись розколоти козацтво і встановити над ним контроль, вирішив взяти на державну службу частину міських заможних козаків, які б захищали кордони Речі Посполитої й допомагали приборкувати дії бідних козаків. Польський уряд, який в мирний час закликав безжалісно винищувати "цю своєвольну голоту", охоче збільшував число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та оплату, коли потрібна була їх допомога у війнах проти Московської держави чи Оттоманської Турції. Але з відновленням миру урядовці часто-густо зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти козаків. Загострення цих суперечностей неминуче призводило до соціального вибуху. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591-1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625-1638 рр.) - тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво. Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту; енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані "угодниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Одним із перших великих козацько-селянських повстань під керівництвом українського шляхтича і гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського вибухнуло в 1591 р. Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання. Очолив його Северин Наливайко . Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, їх підтримали селяни. Після поразки повстань кінця XVI ст. декілька десятиліть не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків. Друга хвиля повстань в Україні (1625-1638 рр.), яку очолювали народні ватажки М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), і. Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця та інші, також закінчилася невдачею. Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI - на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність, неорганізованість, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення Народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

16. Виникнення козацтва та утворення Запорізької Січі. Життя та побут запорозьких козаків

Характерною рисою заселення території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала на здавна обжитих землях -- Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі -- Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя -- мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище -- козацтво. Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства). Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами. Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка -- прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби. У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500-- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців -- кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне -- з 8-- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки -- джури, молодики. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків -- нежонатих, загартованих у боях, і волосних -- сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі. Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність. Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація -- військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада. Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. Вона являла собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін. Існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

17. Організація реєстрового козацтва. Його роль у суспільно-політичному житті українського народу

Надзвичайно докучала Запорізька Січ Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їх на основне завдання -- охороняти південні кордони держави. У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які вносилися у спеціальний список -- реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади -- клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Січ також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але Речі Посполитій так і не вдалося взяти її під свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 -- вже тисячу. Але наприкінці XVI -- на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство.

Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

18. Повстання 1591-1596 рр. під проводом К. Косинського та С. Наливайка, їх суспільно-політичні наслідки

Причини повстань: постійні обмеження реєстру обурювали тих козаків, які опинялися поза ним. Несвоєчасна видача платні реєстровцям і порушення майнових прав козаків спричинили невдоволення реєстровців, а утиски нереєстровців - протести запорожців. До загострення відносин між урядом Речі Посполитої та Запорожжям призвела ухвала польського сейму 1590р., за якою король отримував право роздавати шляхті й магнатам «українські пустки» за Білою Церквою, зокрема й землі, якими здавна користувалися козаки. Внутрішньополітична напруженість в Україні була зумовлена й поширенням фільваркової системи господарювання. Наприкінці 16ст. надзвичайно широкого розмаху набули два селянсько-козацьких повстання: Повстання 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрового козацтва Криштофа Косинського. Приводом до збройного виступу Косинського стала його суперечка за землю з представниками родини Острозьких - київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким та його сином Янушем, волинським воєводою та білоцерківським старостою. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. У битві під П'яткою 23-31 січня 1593р. повстанці зазнали поразки і уклали компромісну угоду, за якою повстання припинялося, козаки зобов'язувалися визнати владу короля, а К.Косинського зняти з гетьманства. Однак повстання не припинилося. У травні 1593р. Косинський на чолі загону спробував оволодіти Черкасами, але при цьому загинув. Наслідки і значення: - масове покозачення селян і міщан; - на захоплених територіях запроваджувався козацький лад; - повстання збагатило досвід у боротьбі за свої права; - поширення козацьких звичаїв «на волості» сприяло утвердженню у свідомості українців нового соціального ідеалу - козацтва; смерть загальновизнаного лідера (Косинського) відчутно вплинула на розгортання козацького руху. Повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К. Острозького - Северина Наливайка. Повстання охопило майже всі українські землі. Северин Наливайко - син галицького шевця, який загинув від магнатських побоїв.23березня 1596 р. відбулася битва біля урочища Гострий Камінь. Переможною вона не стала для жодної зі сторін, бо обидві зазнали серйозних втрат. Вирішальна битва відбулася в травні 1596 р. в урочищі Солониці, під Лубнами. Облога табору повстанців тривала два тижні. Повстанці капітулювали 28 травня 1596 р.

Повстання Наливайка поставило під загрозу існування польської влади в Україні. Наливайка та ще 6 керівників повстання стратили 1597 р.

19. Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. XVII ст., Їх роль у становленні національної самосвідомості та протестних настроїв українського суспільства

Восени 1625 року козацька Україна знову повстала. Уряд Речі Посполитої направив на Подніпров'я 30-тис. військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. Об'єднане 20-тис. козацько-селянське військо на чолі із запорізьким гетьманом Марком Жмайлом сміливо вступило в бій зі шляхтою біля Курукового озера (навпроти Кременчука). Кілька днів біля козацького табору точилася жорстока битва. Полякам удалося захопити перші лінії козацької оборони, але й козаки дошкуляли полякам, несподівано переходячи в наступ і нищачи їхню кінноту. Шляхетське військо опинилося в скруті: не стало харчів, почалися морози й тому С. Конецпольський вирішив розпочати з козаками переговори. Запорожці пристали на запропонований мир.

Щоправда, замість гетьмана М. Жмайла підписав Куруківський трактат представник козацької старшини Михайло Дорошенко, який отримав гетьманську булаву внаслідок перевороту в козацькому таборі. Згідно з Куруківським трактатом:кількість реєстру обмежувалася 6 тис. козаків, з яких 1 тис. мусила перебувати на Січі;щорічна сплата уряду реєстровцям -- 60 тис. злотих (по 10 злотих на одного козака);повернення нереєстрових козаків (близько 40 тис.) до своїх панів та виконання ними своїх повинностей. Ситуація, що склалася після укладення Куруківського договору, неминуче мусила призвести до нового повстання. Цього разу на чолі козаків став талановитий керівник Тарас Федорович (Трясило). Готуючись до битви з каральними загонами, Т. Федорович зосередив 30-тис. військо повстанців у Переяславі. Протягом трьох тижнів точилися жорстокі бої. 28 травня 1630року вночі козацький загін увірвався в польський табір і знищив «Золоту корогву» -- добірний польський загін, який складався із 150 шляхтичів. На початку червня відбулася вирішальна битва під Переяславом. У ній загинуло багато шляхтичів, польське військо втратило артилерію, але в козацькому таборі розгорілися чвари, старшина та реєстрові козаки прагнули угоди з поляками. Т. Федорович з великим загоном козаків, які не хотіли підписувати мир зі шляхтою, пішов на Січ. Реєстровці ж уклали з польськими воєначальниками новий договір (за цим договором козацький реєстр збільшувався до 8 тис. осіб, а не внесені до цього реєстру українці мали повернутися до панських маєтків), який не був затверджений урядом.Щоб перешкодити подальшим виступам запорожців, польський уряд наказав збудувати на дніпровських порогах могутню фортецю Кодак. Фортеця Кодак перешкоджала переселятися в степи «Дикого поля» втікачам з України, запорожцям заважала підтримувати сталі зв'язки з батьківщиною. Крім того, поляки не давали козакам ловити рибу, полювати, займатися промислами. У ніч з 11 на 12 серпня 1635 року загін запорожців на чолі з Іваном Сулимою таємно підійшов до фортеці. Раптова атака на Кодак мала успіх. Козаки знищили гарнізон і зруйнували фортецю. Побоюючись нового повстання, реєстровці підступно схопили Сулиму й ще п'ятьох керівників повстання та передали їх полякам. Козаків відправили до Варшави, де й стратили. Після придушення повстання І. Сулими багато його учасників відступило на Запоріжжя. Туди ж ішли втікачі від панської неволі -- селяни, кріпаки й збіднілі мешканці міст. Україна стояла на порозі нового народного вибуху.

20. Розвиток культури, освіти, книгодрукування в Україні в XVI-перш. пол. XVII ст.

Протягом 16 - першої половини 17 ст. відбувалися важливі зрушення в розвитку укр. мови. Вони стосувалися мови літературної. Від другої половини 16 ст. почали з'являтися переклади простою мовою церковних текстів: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), Крехівський «Апостол» (60-х рр. 16 ст.), Волинське Євангеліє (1571) тощо. За традицією школи діяли при церквах і монастирях. Розгортання реформаційного руху зумовило появу протестантських шкіл. Створювали свої школи та колегіуми й єзуїти, які головну мету виховної діяльності вбачали в наверненні якомога більшої кількості українців до католицької віри. Відкривалися перші навчальні заклади. У 1576 р. з ініціативи князя Василя-Костянтина Острозького було створено Острозький культурно-освітній осередок, а згодом, у 1578 р. - Острозьку школу. З'являлися й братські школи. Перша така школа виникла у Львові 1586р., а незабаром вони почали створюватися по всій Україні. У 1615р. постала братська школа в Києві, восени в 1631р. в Києві виникла Лаврська школа. Новий етап в історії книговидання в Україні пов'язують з іменем московського першодрукаря Івана Федоровича. У 1574р. Федорович видав «Апостол» і перший укр. друкований підручник для навчання грамоти - «Буквар». У 1581р. в Острозі Федорович видав справжній шедевр серед стародруків - Острозьку Біблію. У 1596р. Л.Зизаній видав «Граматику словенську» та «Лексис». Розвивалося й літописання. Відомо три літописи: Густинський (до 1597р.), Львівський (1498-1649рр.), Острозький (1500-1636рр.). На території України поширювалося книгодрукування. Першими друкарнями стали - Швайпольт Фіоль 1491р; Франциск Скорина 1517р. - Псалтир і Біблія Руська; Іван Федоров 1569р. - Євангеліє. До середини 17ст. в Україні діяло 25 топографій. У 16 - першій половині 17 ст. почала формуватися українська драматургія. На початку 17ст. набула поширення шкільна драма. Тоді ж розвинувся український мандрівний ляльковий театр - вертеп.

21. Воєнні та політичні передумови утворення Української гетьманської держави. Державницька концепція Б. Хмельницького

Переможні битви 1648--1649 pp., унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Історики дали цій державі умовну назву -- Гетьманщина.У процесі розгортання нац.-визволь. війни у козац. еліті вперше сформ-ся основні нац. ідеї: право укр. нар. на створ. влас. не залеж-ї держ; генетичний зв*язок козац держ-ті з КР, спадком-ть кордонів, трад-й і культ. Ці положення і лягли в осн. держ. дій-ті Б. Хмель. Після взяття під контр. знач частин укр. земель та ліквідаціїї на них поль. адміністрації, гостро стало питання про власну нац. держ-ть. Потрібно було: забезпечити регул-ня економ. життя ; забезп-ти правопорядок ,захист насел-ня У Держ.конц. Хмель. сформ-ся на 2х принцип. засадах: 1) демократії 2) авторитаризму. Спочатку були демократичні засади:- функціонувала військова рада ,де право голосу мала і «чернь» - вибор-ть усіх посад - від сотника до гетьмана - відсут-ть жорстких міжстанових розмежувань. Авторитарна політика Б. Хм. - поступове обмеження впливу «чорних рад» та витіснення їх старшинською радою - вся влада - в руках гетьмана- домінування командних методів упр-ня у держ. Житті- встан-ня спадк. гетьманату, тенденція до монархії.

Соціально-економічна політика Б.Хмельницького залежала від: Результатності воєн. і політ. протист-ня з Польщею.; Позиції козацької старшини; Розмаху селянської антифеодальної боротьби. Державобудівнича діяльність Богдана Хмельницького полягала в тому, що необхідно було створити могутню козацьку державу, яка б засновувалась на державних традиціях Запорізької Січі, мала численне боєздатне військо, гетьмана, свої органи влади, право, суд та судочинство, фінансову систему.

22. Політико-адміністративний устрій, органи влади і управління гетьманської держави Б. Хмельницького

Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо. На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військового радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний. Адміністративно-Територіальний Устрій Територія, па яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки - на сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, 10). На чолі полку стояв полковник (обирався на полковій раді або призначався гетьманом), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу. Містами й селами управляли отамани. У містах з магдебурзьким правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські старости. Центром гетьманського правління став Чигирин. Судова Система На українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, магдебурзьке право. З'явилося нове джерело права - гетьманські універсали, обов'язкові для всього населення України. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів. Незмінним залишалося міське судочинство. Збройні Сили Бойове ядро української армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк складався із 1 -2 тис, записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців. Чисельність армії доходила до 100-150 тис. чоловік. Висновок: демокр: виборність посад, зокрема гетьмана, вплив рад, недемокр: авторитаризм (вся влада в руках гетьмана), спадкове гетьманство, обмеження впливу рад.

23. Історичні обставини та хід Переяславської ради. Українсько-російський договір, його оцінки в тогочасному українському суспільстві та сучасній історичній літературі

18 січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність царю. Присягати відмовились полковники Іван Богун, Іван Сірко, Уманський і Брацлавський полки, Запорізька Січ. Проти присяги виступило і київське духовенство (ось чому рада пройшла у Переяславі). Цей союз відразу настроїв проти України і хана, і Туреччину. Замість 23 статей, запропонованих українською стороною, цар погодився тільки на 11 статей, що і підтвердив “Жалуваною грамотою гетьманові і Війську Запорізькому” від 27 березня 1654 р. Все це було оформлено досить своєрідно. Українська делегація подала цареві “Березневі статті з поправками, які були зроблені за вимогою російської сторони, а у відповідь отримала царську грамоту, в якій повторювався зміст статей, тільки вже з підписом царя і наказовими способами дієслів (“...ми...пожалували...звеліли...указали...”). Зміст статей зводився до таких положень: збирання податків; плата старшині; млини для старшини; витрати на артилерію; дипломатичні відносини; затвердження маєтків митрополита; відправка російських військ на Смоленськ; польський кордон; плата війську; наказ донським козакам не порушувати миру з Кримом; допомога залогам на Кодаку і Запоріжжі. Інші справи були вирішені окремими царськими грамотами (вольності Запорізького війська, Чигиринське староство при гетьманській булаві, права шляхти)Треба сказати, що з боку Хмельницького угоду було укладено юридично недбало і нерозумно, в той час як російська сторона все осмислила всебічно і в перспективі. Основні положення "Березневих статей" - Україна (територія колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) переходить під протекторат Росії;- влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо і затверджує цар: передбачалася пожиттєвість влади Богдана Хмельницького;- чисельність козацького війська - 60 тис. чоловік;- в містах зберігалося право на само управління;- визнавалася самостійність української православної церкви - Україна отримала право вести зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною;- передбачалися спільні воєнні дії України і Росії. (оцінка договору 1654 року). Серед істориків немає згоди в оцінці характеру Переяславської угоди. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні їх копії. Український історик В. Липинський вважав, що угода була тимчасовим військовим союзом України з Москвою проти Польщі. За офіційною радянською теорією, Переяславська угода стала результатом прагнення українців і росіян до возз'єднання і що возз'єднання двох народів було основною метою визвольної боротьби українського народу і самого Б. Хмельницького. Насправді ж, Б. Хмельницький сподівався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу. Як підкреслює П. Толочко, "незважаючи на фразеологію підданства, Богдан Хмельницький фактично був сувереном не лише у внутрішній, але й у зовнішній політиці. Його уряд мав дипломатичні зносини з Росією, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством, Швецією, Австрією, Молдавією, Трансільванією, Валахією та іншими країна ми. І немає вини Богдана втому, що його на ступники на гетьманському престолі не змогли не лише примножити його здобутки, але й зберегти їх".

24. Українське суспільство в умовах «великої руїни». Боротьба за об'єднання України. Внутрішня і зовнішня політика гетьманів П. Дорошенка, Д. Многогрішного

Корсунська рада ще за життя Б.Хмельницького обрала його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату. Після поховання Б.Хмельницького старшинські угруповання відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Найбільш успішно у цьому напрямку діяв генеральний писар І.Виговський. Спочатку (у вересні 1657 р.) старшинська рада обрала І.Виговського гетьманом до повноліття Ю. Хмельницького, а згодом (у жовтні 1657 р.) - повно правним гетьманом. Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському. Ліквідація спадкоємного гетьманату негативно позначилася на долі національно-визвольної війни: старшинським угрупуванням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепаду держави. У цьому виявилася політична незрілість української еліти. Серед неї, на жаль, не знайшлося лідера, гідного Б. Хмельницького. І. Виговський, досвідчений і не позбавлений таланту державний діяч, припустив ся ряду серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення соціально-політичної боротьби в Україні. У протистоянні з Росією І.Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства. У вересні 1658 р, між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким: Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Визнавалася свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, дозволялося відкриття 2-х академій і без обмежень - шкіл і друкарень; з іншого боку, передбачалося відновлення соціально-економічних відносин, що існували до цього, зменшувалася кількість котів, Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини. Російський уряд оголосив І.Виговського зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну 150-тисячної армії. У червні 1659 р. під Конотопом армія гетьмана разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки російській армії. Але скористатися результатами перемоги І. Виговський не зміг. Його орієнтація на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різке не задоволення в суспільстві. Посилився анти-гетьманський рух. І. Виговський зрікся булави і вирушив до Польщі. У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька. У жовтні 1659 р. у Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономнправа України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська метрополія підпорядковувалася московському патріарху. Розкол України на правобережну та лівобережну. Переяславські статті, укладені під тис ком Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення політикою російського уряду висловлював і молодий гетьман. Восени 1660 р, після невдалих військових операцій проти Польщі Ю. Хмельницький пішов на укладення угоди з польським урядом. У жовтні 1660р. сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах (відновлювалися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства). Більшість козацтва І старшини Ліво бережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю. Хмельницького. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невдалими. Усвідомлюючи свою політичну не спроможність, Ю.Хмельницький склав булаву. Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665 рр.), який дотримувався пропольської орієнтації, на Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668 рр.), який зробив ставку на російський уряд. Таким чином, Українська держава роз кололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою. Трагічний період, який розпочався для українського народу після смерті Б.Хмельницького (1657 р.) позначився боротьбою між представниками казацької верхівки, увійшов в історію під назвою «Руїна». Основні причини виникнення Руїни. Загострення суперечок у середовищі української державної еліти. Виникнення гострих соціальних конфліктів. Охоплення значної частини народних масс, і насамперед козатцтва, бунтівними настроями і небажанням підпорядкуватися будь-якій владі. Активне втручання у внутрішні справи і пряма агресія стосовно Гетьманщини з боку Речі Посполитої, Московської держави, Осьманської імперії та Кримського ханства.

25. Особливості української національної революції. Причини її поразки та значення в історії України

Селянсько-козацькі повстання першої половини 17 ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню нац. самосвідомості укр. Народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психічної готовності боротися до переможного кінця. Важливими причинами, що робили козацьке повстання можливим є посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави. Доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини 17 ст. склад. з неоднаких за тривалістю і змістом періодів, у межах яких домінувала то одна то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань певною мірою і зумовила таку розбіжність у термінології щодо цього народного виступу. Народне повстання, яке розпочалося у 1648р. , охопивши більшу частину території і населення України незабаром переросло у визвольну війну, а війна-зумовивши докорінні зміни у суспільному розвитку - в національну революцію. До найважливіших особливостей української революції належать: боротьба не лише проти Речі Посполитої, але й інших ворогів української незалежності -- Московії та Криму;тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;переростання соціальної боротьби в селянську війну 1648--1652 pp., що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин;революція тривала довго, її розвиток був нерівномірним і суперечливим;відхід з 1649 р. від боротьби Західного регіону;провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво -- стан дрібних землевласників фермерського типу;зрада національних інтересів частиною панівного стану українського суспільства;слабка участь в революції міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духовенства;домінування збройних форм боротьби, яка час від часу набирала жорсткого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;вкрай негативна роль геополітичних обставин, оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли вибореній Українською державою незалежності. Революція завершилася для українського народу поразкою. Не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну. Людські втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень становили до 65--70% всього населення України; зазнали руйнувань майже всі міста та села; великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це -- жахливий негатив революції. Значення революції полягало в тому, що вона:привела до тимчасового створення національної держави, частина якої на теренах Лівобережжя на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії до початку80-х років XVIII ст.;сформувала і проголосила національну державну ідею;відіграла значну роль у формуванні нової політичної еліти;стала імпульсом для розвитку національної самосвідомості зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ»;збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;справила глибокий і тривалий вплив на розвиток усної народної творчості, історичної, художньої літератури;протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани користувалися плодами соціально-економічних завоювань в роки революції.

26. Хронологія подій української національної революції 1648-1676 рр.: воєнно-політичний і державницький аспекти. Угоди

21 січня 1648 року Богдан Хмельницький на чолі невеликого загону реєстрових і запорізьких козаків, напав на польську залогу на острові Базавлук (на Дніпрі) і знищив її. Це звільнило Запорізьку Січ від польського контролю, притягнуло запорожців на бік Богдана Хмельницького, обраного гетьманом. Наступні кілька місяців тривала підготовка ширшого повстання; розсилалися універсали, які заохочували козаків, селян і міщан стати проти шляхти. Дуже важливий був договір, який Богдан Хмельницький уклав з Туреччиною, а також з кримським ханом Іслямом III Ґераєм, за яким Тугай-бей з 40-тисячним загоном кримців мав допомогти козакам.Щоб ліквідувати повстання, у квітні 1648 уряд Речі Посполитої вислав 30 000 війська проти Хмельницького. Не сподіваючись поважніших труднощів, польські полководці -- Великий гетьман М. Потоцький і польний гетьман коронний М.Калиновський-- поділили свої сили. Це була велика тактична помилка. Близько 10 000 повстанців оточили польський 6 000 авангард на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким під Жовтими Водами і 16 травня 1648 знищили його, а 26 травня 1648 під Корсунем Хмельницький з кримцями розгромив головне польське військо, керівники якого потрапили в кримський полон.Після тих перемог по всій Україні розгорілася війна між українськими козацько-селянськими і польськими шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережжі влітку 1648 між загонами полк. М. Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом князя Я. Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Польське військо систематично вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, католицьким духівництвом і євреями, чимало яких допомагали польській шляхті.Наприкінці літа уряд Речі Посполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих німецьких жовнірів) проти Хмельницького. Але провід цього війська (О. Конецпольський, М. Остророг, князь Д. 3аславський) був слабий і недосвідчений. Вишневецький, що хотів стати головним полководцем польських сил, не мав належного контакту з наступаючим польським військом. Певні своєї перемоги, польські полководці дозволили Хмельницькому зайняти дуже вигідні позиції біля Пилявців. У бою, який відбувся 23 вересня 1648, повстанці вщент розгромили польське військо. Військо Хмельницького, перейшло на західноукраїнські землі й на початку листопада 1648 облягло Львів. Деякі козацькі відділи дійшли до етнічно польських і білоруських земель, де також вибухли антишляхетські й антипольські повстання. Ідучи назустріч проханням українських міщан, Хмельницький покинув облогу Львова і оточив Замостя, де були залишки військ Вишневецького. На той час Хмельницький мав з собою виснажене 30-тисячне військо, яке потерпало від епідемії чуми, не мало вдосталь провіанту, не мало змоги вести війну при зимових морозах. Також вагомою причиною відступу Хмельницького було те, що в разі взяття Замостя та подальшого просування війська територією Польщі, національно-визвольна війна мала вийти за етнічні кордони українців і перетворитись у загарбницьку. До того ж гетьман тверезо оцінив свої сили та міцність фортець, котрі йому необхідно було подолати по дорозі до столиці, тож він вирішив повернутись до Наддніпрянщини. 2 січня 1649 військо Богдана Хмельницького урочисто вступило до Києва. Мобілізуючи всі сили Речі Посполитої, Ян ІІ Казимир у квітні 1649 перейшов у наступ проти Хмельницького. Головне польське військо, під проводом самого короля, виступило з Волині, а литовське військо, яким командував гетьман Литви князь Януш Радзивілл, наступало на Київ. При допомозі Іслям-Ґірея Хмельницький 10 липня оточив частину королівського війська у Збаражі. Коли Ян Казімір і його 25-тисячне військо рушило на поміч обложеним 15 липня 1649, Хмельницький несподівано напав на короля і оточив його біля Зборова. Тим часом у червні й липні литовське військо майже дійшло до Києва, але козацько-селянські напади у запіллі примусили литовців відступити. Виглядало, що Хмельницький остаточно розгромить ворожі сили. Але у цю критичну хвилину Іслям-Ґірей, підкуплений поляками і незадоволений великим зростанням українських сил, відтягнув свої загони і змусив Хмельницького почати переговори з поляками. 18 серпня 1649 року Хмельницький уклав з польською делегацією під проводом Юзефа Оссолінського Зборівську угоду.У Хмельницького назріла думка цілком відірвати Україну від Польщі, але хоч він здобув ряд перемог, проте не міг остаточно розгромити ворога. Кампанія закінчилася Зборівською угодою, якою не були задоволені обидві сторони. 1650--1651. Білоцерківська угодаВлітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Польські дипломати перестерігали Москву перед козаками і перетягнули на свій бік Василя Лупула, господаря Молдови. Хмельницький посилив свої зв'язки з кримськими татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню польських впливів у Молдові, Хмельнцький у серпні 1650 вислав велике козацько-татарське військо в Молдову і примусив Василя Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша. Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдові, 50-тисячне польське військо несподівано напало 20 лютого 1651 на Брацлав. У червні відбувся головний бій біля м. Берестечка на Волині. Польська армія, у якій було близько 20 000 найманого німецького війська, набраного з ветеранів Тридцятирічної війни, стала проти українсько-татарського війська. Але українське військо, знову зраджене кримцями, зазнало поразки, і 10 липня 1651 у тяжких умовах відступило до Білої Церкви. На початку серпня литовське військо зайняло і спалило Київ. Не зважаючи на ці невдачі, Хмельницький зібрав 50 000 війська і 24--25 вересня вступив у тяжкий, але не вирішальний, бій з ворогом біля Білої Церкви. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, підсумком яких була укладена дуже невигідна для Хмельницького Білоцерківська угода 28 вересня 1651.Невдовзі по підписанні договору польські військові частини й шляхта почали повертатися на Україну і відновлювати старі порядки. Населення Правобережної України, занепокоєне появою попередніх дідичів, почало кидати свої оселі й переселятися на схід, на Лівобережжя й Слобожанщину.1652--1654. Переяславська угода весна 1652--зима 1653. Хоч козаки здобували далі деякі перемоги над поляками, з'явилися ознаки ослаблення і зневіри, і Хмельницький покладав щораз більшу надію на зовнішню допомогу. 1651-1652 він посилив зв'язки з кримськими татарами й Оттоманською Портою. Центром його уваги була Молдова. Одруження Тимоша і Розанди мало забезпечити союз України з Молдовою, а далі з Туреччиною і Кримським Ханатом. Хмельнцький вислав Тимоша на весні 1652 з великим козацько-татарським військом до Молдови. 2 червня 1652 відбувся бій під Батогом з 30-тисячним польським військом, з якого Хмельницький, що прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і в серпні 1652 Тиміш побрався з Розандою. Але на весні 1653 молдовські бояри, підтримані Валахією і Семигородом, повстали проти Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув, обороняючи Сучаву. Смерть гетьманича 15 вересня 1653 поклала кінець молдовській орієнтації Хмельницького. Тим часом в Україні знову розгорілася війна. Велике 80-тисячне польське військо наступило на Поділля, але було оточене об'єднаними силами козаків і кримських татар під Жванцем на початку грудня 1653. Та у вирішальний момент кримці знову погодилися з поляками, без згоди українського союзника, і Хмельницький мусив замиритися 5 грудня з поляками на основі Зборівського договору 1649. Ця нова татарська зрада примусила гетьмана до рішучої зміни орієнтації.Майже від початку повстання Хмельницький утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте польські поразки в Україні і загроза, що Хмельницький визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням так званої Переяславської угоди (у січні--березні 1654) у ході якої були підписані Березневі статті. За цими статтями, Україна визнала протекторат московського царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військово-політичну допомогу Москви проти Польщі.Літо 1654 -- осінь 1655. На цей час з'єднані україно-московські сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Головні бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й Західній Україні. Улітку 1654 московське військо (25000) і 20 000 козаків під проводом І. Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайняли Смоленськ, а 1655, продовжуючи наступ, у липні заволоділи Вільною. Під час білоруських походів виникло певне напруження щодо питання -- кому мають належати завойовані землі: чи Війську Запорізькому, чи Москві (за висловом В. Липинського, «війна двох Русей за Русь третю»). Тим часом поляки восени 1654 виступили на Брацлавщину, а 20 січня 1655 облягли Умань. Хмельницький і московський полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 україно--московського війська, пішли назустріч ворогові, й 29 січня 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний, бій біля Охматова. Навесні того ж року україно-московські сили перейшли в наступ на західноукраїнських землях і наприкінці вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримчани, що тоді стали союзниками Речі Посполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на схід. Осінь 1656--літо 1657. Розчарування Хмельницького москвинами зростає, і він шукає інших союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 північні частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням шведської сили, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24Жовтня 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції.Український уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віленською угодою. Тому в жовтні 1656, іґноруючи протести Москви, Хмельницький вступив у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородом, Бранденбургом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти західноукраїнські землі та з'єднати їх з правобережною Україною. Але інтереси учасників цієї коаліції були розбіжні. До того ще Польща дістала дипломатичну й військову підтримку з боку Австрії й Москви, а також і Криму. Не зважаючи на це, у січні 1657 р. 50-тисячне україно-семигородське військо (30 000 угорців і 20 000 українців), на чолі з князем Юрієм ІІ Ракоці й полковником А. Ждановичем, напало на Польщу й зайняло Галичину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою. Але утиски угорського війська над місцевою людністю й інтриги московських агентів у козацькому війську, які значно послабили його боєздатність, спричинилися до того, що польське військо почало наступати, і Ракоці змушений був відступити на схід. Наприкінці липня 1657, оточений поляками й кримцями під Межибожем, Ракоці капітулював (Чорноострівська угода 22 липня 1657). Спроба Ждановича втримати антипольський фронт, була невдала. Ця катастрофа прискорила смерть гетьмана (6 серпня 1657) і українсько-польська війна на цьому фактично закінчилася.

27. Основні напрями зовнішньої політики Б. Хмельницького

Гетьман і старшина все більше переконуються в тому, що без надійної допомоги ззовні неможливо забезпечити І перемогу над поляками і зберегти козацьку державу. Таку допомогу можна було отри мати від Туреччини або Москви. Старшина більше схилялася до союзу з Москвою, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Зумовлювалося це при належністю росіян і українців до право славної віри, близькістю їх мов, культур. Українська сторона, починаючи з 1648 р. неодноразово зверталася до Москви з проханням про допомогу. Москва реагувала надзвичайно обережно, очікуючи, поки козаки й поляки не виснажать одне одного. Із листа Б. Хмельницького московському царю: ”…мы бога молим, чтобы ваше царское величество, яко правдивый и православный Государь, над нами царем и самодержцем был. А мы готовы умирать за Ваше царское величество и с найнижайшими послугами нашими рыцарскими вашему Царскому Величеству отдаемся... ”У 1653 р. Хмельницький звернувся до царя з конкретними пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз з Туреччиною. Цар Олексій Михайлович терміново скликав Земський собор, який 2 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття Війська Запорізького під протекторат московського царя. В Україну для переговорів з гетьманом було вислане спеціальне посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним.

28. Гетьман Іван Виговський: основні напрями державної політики. Гадяцький договір 1658. р. Конотопська битва 1659. Початок громадянської війни

Ще за життя Богдана Хмельницького, 5-11 квітня 1657 р., Старшинська рада внесла ухвалу про передачу влади після смерті гетьмана його 16-річному синові Юрію. Втілення тієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми правління. Одначе після смерті гетьмана Хмельницького ситуація змінилася. 23-26 серпня в Чигирині відбулася Старшинська рада, на якій гетьманом, до повноліття Юрася Хмельницького, було обрано генерального писаря Івана Виговського. Зовнішня політика Івана ВиговськогоУ зовнішньополітичній діяльності новообраний гетьман прагнув продовжувати політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності Української держави та зміцнення її міжнародного авторитету.Уже на Генеральну козацьку раду в Корсуні 25 жовтня 1657 р. прибули посли Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Трансильванії, Молдавії, Валахії.Там було остаточно оформлено договір зі Швецією. Він передбачав створення українсько-шведського військово-політичного союзу, який мав забезпечити незалежність і територіальну цілісність України.Рада ухвалила також відновити союзи з Туреччиною і Кримським ханством та укласти перемир'я з Польщею.Водночас гетьман Виговський намагався уникнути ускладнень у відносинах із Москвою.До царя було відправлено посольство з повідомленням про обрання нового гетьмана. У Москві довго зволікали з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок, насамперед введення до найбільших міст - Переяслава, Ніжина й Чернігова московських залог на чолі з воєводами.Це дало б змогу Москві втручатися у внутрішні справи України та обмежило б її не залежність. Вимагалося також проведення повторних виборів за участю царських представників. Виговський мусив погодитися з царськими вимогами, сподіваючись, що на тому зазіхання Москви припиняться. Після лютневої ради 1658 р. у Переяславі, яка підтвердила обрання Виговського гетьманом, воєводи отримали дозвіл прибути в Україну.Внутрішня політика Івана ВиговськогоСвоєю внутрішньою політикою Іван Виговський прагнув задовольнити передусім інтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти, тобто діяв, як більшість володарів західних держав. Щедрі дарунки земельних наділів і привілеїв можновладцям спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Зростанням внутрішнього напруження скористалися полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш. За підтримки Москви вони організували заколот, розбили під Полтавою загони полковників Івана Богуна та Івана Сербина й оволоділи територією Полтавського та Лубенського полків. Заклики гетьмана покласти край громадянській війні не діяли, тож Виговський мусив ужити рішучих заходів. У травні 1658 р. гетьманське військо розбило під Полтавою загони заколотників. Пушкар загинув у бою, а Барабаша взяли в полон і стратили.Після придушення заколоту московський уряд відверто втручався в українські справи, надаючи противникам гетьмана матеріальну підтримку.