Київська Русь: етапи становлення держави та суспільної організації

42. Основні напрями розвитку польського національно-визвольного руху насхідноукраїнських землях у першій половині XIX ст.

На початку 1848 року в низці європейських країн розпочалися буржуазно-демократичні революції. їхньою невід'ємною складовою частиною стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної та Центральної Європи. Через цю національно-визвольну боротьбу революцію 1848 року називають «Весною народів».Не оминули революційні події й Австрійську імперію. Під їхнім потужним впливом тут відбулися радикальні зміни в усіх сферах життя. Наляканий революцією імператор Фердинанд був змушений проголосити в Австрії конституцію та демократичні свободи. Ці позитивні зрушення сприяли активізації національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Першими відреагували на них ліпш організовані поляки. Вони відразу надіслали австрійському імператорові петицію, закликаючи його до ще більшої лібералізації та надання польському населенню в Галичині широких політичних прав. При цьому поляки повністю ігнорували наявність у краї українців. 13 квітня 1848 року керівництво польського визвольного руху проголосило утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цього керівного органу полягала у відродженні Польщі в кордонах 1772 року та надання їй статусу автономії в складі Австрійської імперії. Такі плани, зрозуміло, позбавляли українців Правобережжя й Західної України права на вільний самостійний національний розвиток. Для консолідації українських патріотичних сил та організації боротьби за свої права представники українських демократичних кіл Галичини 2 травня 1848 року утворили у Львові Головну руську раду, яка стала першою українською політичною організацією. її головою обрано перемишльського єпископа Григорія Якимовича. Головна руська рада виступила з декларацією національної єдності українського народу на всіх заселених українцями територіях, як в Австро-Угорщині, так і в Росії.

Головна руська рада:очолила політичне керівництво українським національним рухом у Галичині;почала видавати свій друкований орган -- газету «Зоря галицька»;звернулася до австрійського уряду з конкретними політичними й культурними вимогами українського народу.За прикладом Головної руської ради в містах і селах краю виникло близько 50 місцевих рад, до яких увійшли представники українських демократичних верств. Завдяки цьому революційний рух поширився і на провінцію. У жовтні 1848 року у Львові зібрався Собор руських учених -- перший з'їзд західноукраїнських діячів науки й культури. У його роботі взяли участь 118 осіб. Серед першорядних Собор руських учених розв'язував питання про можливість і необхідність використання на галицьких землях української мови. У доповіді Якова Головацького наголошувалося, що українська мова є єдиною і спільною мовою як у Західній, так і в Східній Україні, вона є мовою одного народу, насильницьки розділеного державними кордонами двох імперій. Тому граматика української літературної мови та її абетка мають бути спільними на всій території України. Собор схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу впровадження рідної мови в усіх школах. У рішенні також була підтримана вимога поділу «Королівства Галичини і Лодомерії» на два краї: український та польський. Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Наприкінці 1848 року відповідно до цісарського декрету у Львівському університеті була відкрита кафедра української мови й літератури, професором якої призначено Я. Головацького. У липні 1848 року розпочав свою роботу перший австрійський парламент. Серед 383 депутатів було 39 українців, які в парламенті поставили вимоги про поділ провінції на дві частини та безплатне скасування кріпацтва в краї.Коли революція поступово пішла на спад, розпочався активний наступ реакції, унаслідок якого консервативні сили імперії швидко відновили втрачені раніше позиції. Уже в березні 1849 року був розпущений австрійський парламент, невдовзі скасовано демократичну конституцію, а замість неї Франц-Йосиф І подарував народові нову -- антидемократичну, яка істотно обмежувала права громадян і парламенту на користь влади. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, у 1851 році Головна руська рада була розпущена.Незважаючи на поразку, революція 1848-1849 pp. мала важливе значення для населення західноукраїнських земель. Головним її здобутком, безумовно, стала активізація національно-визвольної боротьби українців, підвищення рівня їхньої національної самосвідомості, створення першої власної політичної організації.

43. Діяльність українців у першому парламенті Австро-Угорщини

Друга половина ХІХ століття в історії суспільно-політичної боротьби українців західноукраїнських земель, стала переломним моментом, яка пов'язується із всезростаючим опором шовіністичній антиукраїнській політиці польської адміністрації. Із запровадженням та поширенням конституційного устрою в Австрійській імперії, на її теренах масово поширюються національно-політичні рухи. Українці, як і інші народи імперії все більше почали усвідомлювати переваги проголошених конституційних свобод та розпочали боротьбу за свої національні права. В цей період, суспільно-політичне життя галицьких українців проходило в запеклій боротьбі, як на шпальтах українських часописів, під час багатолюдних віч, в ході мирних маніфестацій чи з парламентсько-сеймової трибуни, за проведення реформи існуючої куріальної системи виборів до австрійського райхсрату (парламенту - Ю.П.), і тим самим збільшення числа мандатів для українців держави. В цей період австрійський парламент формувався за куріальним (становим) принципом. Першу виборчу курію становили великі землевласники. До другої належали купці і фабриканти, які голосували через своїх представників в промисловій і торговій палатах, а також безпосередньо в ІІІ-й і І-й куріях. До ІІІ-ї - міської курії входили всі міщани, а до ІV-ї - курії сільських громад - лише самостійні господарі, які платили значні податки. П'ята загальна курія обирала до парламенту 72 депутатів (від Галичини 15). Її запровадження сприяло збільшенню кількості виборців з 1 млн. 700 тис. осіб до 5 млн., але виборче право залишалося нерівним. Так, у 1897р. українці становили в імперії 13,2% населення, а в парламенті мали всього трьох з 353 послів, - це зокрема митрополит Юліан Куїловський, о. Данило Танячкевич [4, с. 81; 3, с. 308-310]. Тому проведені досі реформи майже не збільшували представництво українців у парламенті.

Вагому роль при цьому відігравала не стільки нерівність виборчого права, зокрема між куріями, скільки зловживання польської адміністрації під час виборів у Галичині. Крім того, виборче законодавство до австрійського парламенту встановлювало нерівномірне та непропорційне співвідношення депутатських мандатів від різних верств населення Так, представники великої земельної власності та платники високих податків, що становили 0,4% загального числа населення, мали забезпечено близько 30% мандатів. Однак, українців серед них були одиниці, так лише під час виборчої каденції 1907-1911рр. українцями - землевласниками були посли з Буковини, барон Микола Василько та Антін Лукашевич, а також пожиттєвий член Палати Панів (верхня палата парламенту, сенат - Ю.П.) Владислав Федорович. Незважаючи на те, що в ХІХ-на початку ХХ ст. українське селянство було найбільш багато чисельною частиною населення Галичини та Буковини, воно зазнавало постійних утисків і в політичних правах з боку польської адміністрації та шляхти. Тому селянство було на тривалий час позбавлене можливості впливати на суспільно-політичне життя в краї та імперії загалом. Лише до першого державного сейму Австрії, який засідав з 10.07.1848р. і нараховував 393 посла, було обрано 96 депутатів з Галичини та Буковини, з них 35 українців. А серед них було 23 селянина, 8 священників та 4 світських інтелігентів (адвокатів, вчителів, лікарів - Ю.П.) [3, с. 6]. Слід відмітити, що серед українців Галичини та Буковини, були в австрійському парламенті у різних періодах 10-ть пожиттєвих членів верхньої палати Райхсрату. Зокрема це шість галицьких греко-католицьких митрополитів: Сильвестр та Йосип Сембратович, Констянтин Чехович, Андрій Шептицький, Юліан Куїловський, Спиридон Литвинович - віце-президент Райхсрату в (1861-64рр.), а також, голова української парламентської репрезентації (українська фракція в парламенті - Ю.П.) Юліан Романчук, - віце-президент Райхсрату з 1910р., член краєвої шкільної Ради, публіцист, голова НТШ Олександр Барвінський, професор львівського університету Іван Горбачевський, та згадуваний вже землевласник Владислав Федорович Перші вибори до австрійського парламенту на підставі загального виборчого права, що відбулися 1907 р. змінили його національний склад. Зокрема Палата Послів налічувала 516 депутатів, з них: італійців - 19, німців - 231, поляків - 80, сербів - 2, румунів - 6, українців - 32, хорватів - 11, чехів - 107В новообраному парламенті українська репрезентація (представництво - Ю.П.) утворила Русько-український клуб, до якого увійшли представники 22 націонал-демократів, 3 радикали, 2 соціал-демократи, 5 москвофілів: 12 адвокатів, 9 шкільних учителів, гімназійних та університетських професорів, по 3 священнники та журналісти, 2 селянина, 2 землевласники, 1 суддя Реформа виборчої системи до австрійського парламенту стала переломним моментом в історії Галичини та Буковини, початком нового етапу визвольних змагань. У липні 1907 р. в новообраному парламенті українські депутати оприлюднили декларацію про державно-правовий статус русинів в Австро-Угорщині. В ній вони не лише висловили своє негативне ставлення до польських володарів краю і свою вимогу національної автономії, а й відкрито звинуватили австрійський уряд у співучасті в гнобленні українців. На своєму засіданні від 05 липня 1907р. Русько-український парламентський клуб прийняв програму діяльності посольського представництва, де зазначалося, що клуб буде займати стосовно Відня опозиційну політику, доки не будуть створені належні умови розвитку для українського народу в Австрії.

Внаслідок проведення реформи виборчої системи до австрійського парламенту, українці отримали можливість демократичними методами відстоювати свої конституційні права. Їх можливості настільки зросли, що центральний уряд змушений був з ними рахуватися, зокрема, найбільше він боявся обструкції (блокування роботи - Ю.П.) русинами райхсрату. Угода українців з урядом сприяла зростанню їх впливу, водночас вона загрожувала порушити політичну автономію польського посідання в Галичині, оскільки давала Відню право втручатися у стосунки між двома народами.

Тому, наприкінці 1907р. австрійський уряд був змушений піти на поступки українцям. Він відреагував на промову українських послів і вперше визнав існування українського питання в імперії. Також, виступ українців зустрів прихильне ставлення з боку німецьких та чеських депутатів. Зокрема, уряд пообіцяв: 1). навести порядок в галицькій адміністрації, та притягнути винних урядовців у зловживанні під час парламентських виборів; 2). cприяти у проведенні виборчої реформи до галицького сейму; 3). полагодити справу урядової мови у громадах і провести чесні вибори до громадських рад; 4). відкрити дві українські кафедри в Львівському університеті; 5). надати українцям концесію на заснування банку у Львові; 6). надати постійні субсидії для "Просвіти" та на фундацію "Народного Дому" у Львові Факт узгодження центральним урядом з Колом Польським (польське парламентське представництво - Ю.П.) угоди з українцями давав їм надію, що зобов'язання уряду не викличуть протестів з польського боку. Проте угода спричинила так звану "малу революцію" серед польських політичних сил краю. Узгодження Віднем з польськими послами парламенту угоди з русинами свідчило про збереження його довіри до поляків і про пріоритет польського фактору в австрійській політиці. Уряд лише прагнув стримати загострення міжнаціональних взаємин в Галичині, згідно пропозицій поляків. На той час Відень не міг піти на більші поступки українцям. Польський елемент залишався важливим для австрійської корони фактором збереження внутрішньої рівноваги з огляду на домінуючий чесько-німецький конфлікт. На його тлі польська лояльність була необхідною умовою збереження хоча б часткової стабільності та необхідним чинником для реалізації агресивних планів Відня у зовнішній політиці, зокрема експансії на Балканах. Однак, поступки Відня русинам лише посилили польські негативні наміри по відношенню до них. В результаті цього та з метою подальшої боротьби з українським національним рухом в Галичині більшість польських політичних сил пішли на союз з москвофілами. Цьому сприяло й те, що москвофіли під час виборів до парламенту 1907р. фактично зазнали поразки, отримавши лише 5-ть з 28 русинських мандатів краю, а серед їх молодих і старих діячів виникли непорозуміння [5, с. 432]. У райхсраті вони вийшли з Українського клубу з тієї причини, що українські партії змінили його назву, відмовившись від попередньої - Руський, яку москвофіли вважали історичним етнонімом для галичан - русинів [Українське представництво в парламенті після виборів 1911 р. становило 29 депутатів, з них 24 депутати з Галичини і 5 з Буковини. Якщо брати в розрізі партійного представництва, то знову ж тут була перевага представників націонал-демократичної партії - 21 мандатів, радикали отримали 5 місць, один від соціал-демократів та лише два мандати вибороли москвофіли: 2 землевласники - М.Василько та Антін Лукашевич, 3 судді - В. Сінгалевич, Л. Левицький, 2 селянина - Павло Лаврук, Тимотей Старух, 3 священники - Степан Онишкевич, 6 гімназійних та університетських професорів - Ю. Романчук, О. Колесса, С. Дністрянський, 11 адвокатів та журналістів - К. Левицький, В. Бачинський. К. Трильовський [2, с. 234; 9, с. 177].

Таким чином, результати виборів 1911 р. продемонстрували, що москвофільський рух серед української спільноти Буковини та Галичини не отримав належної підтримки, - вони отримали лише 7,6 % усіх мандатів, порівняно із досягненнями націонал-демократів у 70% [9, с. 178]. В новообраному парламенті 16 липня 1911 р. з числа депутатів парламенту, представників від націонал-демократичної партії, радикальної партії та послів від Буковини, під проводом К. Левицького був сформований Український парламентський союз. Президентом союзу було обрано К. Левицького, віце-президентами було обрано М. Василька, М. Лагодинського, Т.Окуневського. секретарем Є. Левицького. Парламентський союз поставив собі за мету добитись вирішення для українців краю такі питання: заснування українського університету та проведення виборчої реформи до галицького сейму. Протягом 1912-1913рр. українські парламентарі: М. Василько, Т. Окуневський, Л. Бачинський, А. Шептицький, як з парламентської трибуни, так і в приватних розмовах з австрійськими урядовцями постійно піднімали питання про виборчу реформу до галицького сейму та питання відкриття українського університету у Львові. Лише на початку 1914 р. українцям вдалося досягти згоди з польською сеймовою більшістю щодо відкриття українського університету, а також узгодити питання щодо утворення двомандатних виборчих округів у Галичині. Однак, події першої світової війни не дали можливості українцям реалізувати на практиці, досягнуті ними важкою багаторічною політичною боротьбою поступки з боку польської адміністрації та офіційного Відня в галузі виборчих прав.

44. Розвиток української культури наприкінці XVIII-у першій половині XIX ст.

Кінець XVIII і перша половина XIX ст. -- час розкладу феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, зародження і зміцнення буржуазно-капіталістичних відносин. У галузі економіки цей період дає багато прикладів виникнення окремих підприємств та цілих галузей промисловості: на Донбасі - вугільної, в Харкові й Одесі - чавуноливарної, на Київщині - цукрової, на Чернігівщині, Поділлі і в Галичині - суконної. Наприкінці XVIII-у першій половині XIX ст. в Укр. розпочинається національно-культурне відродження. Зріс інтерес до націон. історії (збирання та публікації історичних джерел, видання журналів…). Твір “Історія Русів” з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті. Твір змальовує істор. розвиток Укр. з найдавніших часів до 1769р.У 1777р. виходить у світ в Петербурзі “Опис весільних укр.. простонародних обрядів” Г.Калиновського - започатковано укр. етнографію. Велику роль у піднесенні культури мали навчальні заклади. У 1805 р. було засновано Харківський, а в 1834 р.- Київський університети. У 1817 р. відкрито Одеський ліцей, у 1820 р.- Ніжинську гімназію вищих наук (з 1832 р. ліцей). Почали функціонувати чимало гімназій і повітових шкіл. Певну роль у розвитку культури відігравав найстаріший на Україні Львівський університет (1661 р.).Фундаментом вітчизняної фольклористики став Цертелєв - збірка “Опыт собрания старинных малороссийских песен.” (1819)

На поч. 19 ст. з'явилася перша ластівка укр.. мовознавства - друкована “Граматика малоруського наречия”(1818) Павловського.

Сприяло нац.. відродженню 4-и томна праця Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”, яка побачила світ в 1822р. в Москві. Фактично,це перша узагальнююча праця з історії України.

У 1823 вийшов словник укр.. мови, укладений Вейцеховичем.

На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокрема вихованцями видатного російського художника К. Брюллова -- І. Сошенко, Д. Безперчий, Т. Шевченко та ін. Випускник Петербурзької академії художеств 1815 р., К. Павлов відіграв важливу роль у розвитку української художньої культури.Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії.Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського.Перша збірка Шевченка ”Кобзар”(1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних, та фразеологічних можливостей укр.. мови. Це підтверджувала й творчіть Котляревського, Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основяненка. Новий міністр освіти в Рос. Імперії граф Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання лежить через зміцнення трьох суспільних основ - самодержавства, православ'я, народності => посилення процесу русифікації та новий наступ на права соц.. меншин. У цьому контексті слід сприймати появу 1846р. у Києві укр.. політ. організ. - Кирило-Мефодіївського товариства. Засновники - Білозерський, Костомаров, Куліш, маркевич… приймав активну участь Шевченко. Основні програмні положення сформовані у “Книзі буття укр. народу” і “Статуті словянського братства Св. Кирила і Мефодія”.

45. Історичні та етнонаціональні корені сх. слов'ян

З кінця V--початку VI ст. розпочинається стрімкий і масштабний процес розселення слов'янського етносу з території прабатьківщини. Здавалось, непохитно-монолітний до того слов'янський світ розколовся, і величезні маси людності зірвалися з насиджених місць і рушили землями Європи. Це було викликано насамперед інтенсифікацією розкладу родо-племінного ладу, спричиненого розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, швидким зростанням населення слов'янського світу (своєрідний «демографічний вибух»), визріванням і наростанням соціально-майнової нерівності в їхньому суспільстві.То була доба виникнення квазідержавних суспільних об'єднань (союзів племен і далі племінних княжінь) і закладання підвалин державності у слов'янських народів. У процесі розселення складалась східнослов'янська, далі давньоруська, етнокультурна спільність. Вона посідала величезну територію Східної Європи, залишаючись об'єднаною відносно мови і культури спільністю.

Історики нових часів встановили, що названі Нестором племена насправді були племінними об'єднаннями, союзами, утворення яких належить до часу не пізніше VI ст. Та сам літописець навіть приблизно не датує їх і не називає жодних дат в їхній давній історії. Тим часом, визначення хронологічних меж періоду існування великих союзів племен (частина яких переросла в згадані Нестором племінні княжіння) дало б змогу чіткіше уявити передумови складання Давньоруської держави.Еволюція східнослов'янської спільноти перебувала в обопільному зв'язку з формуванням державності. У створенні й розвитку етнокультурних об'єднань важливе, часом вирішальне значення мали давні держави, що об'єктивно прискорювали етногенетичні й культурні процеси та явища. З іншого боку, складання таких об'єднань сприяло утворенню і розвиткові державності. Так сталося й у східнослов'янському суспільстві.Давньоруська етнокультурна спільність склалася протягом VI--IX ст. і розвивалася в наступні століття. Вона зберігала відносну єдність матеріальної й духовної культури, сталість самого способу життя і в часи існування централізованої держави (X--перше тридцятиріччя XII ст.), і в добу удільної роздробленості (40-ві рр. XII--30-ті рр. XIII ст.). Навіть політичне відособлення земель і князівств у складі федеративної держави, якою зробилася Київська Русь з 40-х рр. XII ст., не призвело до обласної замкненості й дроблення цілісної давньоруської культури. Носіями культурної спільності, хранителями народних засад і традицій в суспільстві були трудівники, ремісники й селяни, насамперед жителі великих і матих міст. Саме селяни великою мірою забезпечили єдність (хай і відносну) матеріальної та духовної культури на просторі Руської землі, від Суздаля до Берестя, від Галича до Тмуторокані. Бо вони були прив'язаними до землі, а ремісники постійно переїздили з одного князівства до іншого і спілкувались з колегами з інших міст. Галицькі кам'яних справ майстри працювали у Володимирі на Клязьмі, смоляни -- в Чернігові, а новгородські будівничі творчо використовували досвід смоленських і полоцьких зодчих. Особливо значну роль у забезпеченні культурної єдності східного слов'янства відіграв Київ. Могутня, цілісна і масштабна культура стольного града держави постійно і сильно впливала на аналогічні явища і процеси всіх земель і князівств давньоруського часу.Не слід абсолютизувати культурну єдність східнослов'янської етнокуль- турної спільності, як це робилось у недавньому минулому, так само, як і не арго недооцінювати її. Здебільшого цілісна, вона зберегла місцеві особливості в мові, побуті, звичаях, господарстві, що не встигли згладитися за часи її існування (принаймні до кінця XIII ст.). Відчутне відособлення окремих територій у процесі суспільно-економічної еволюції суспільства стало основною причиною того, що локальні особливості (при збереженні досягнутої в перебігу етнокультурного розвитку спільності матеріальної й духовної культури) зміцніли і поступово, протягом кількох століть, надали специфічного спкжультурного обрису групам земель, які поволі переростали в території української, російської та білоруської народностей.

46. Процес формування держави Київська Русь. Норманська теорія та її сучасні критики

Укінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу -- могутню Давньоруську державу.Нормани -- це загальна назва населення Скандинавії -- шведів, норвежців, датчан (слов'янські літописці називають їх варягами). У VII--IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Нормани відіграли певну роль в формуванні і становленні давньоруської держави. Норманська теорія -- наукова теорія, за якою, нормани (від скандинавського терміну, що означає "північна людина"; у літописах - варяги) є засновниками східнослов'янської державності, в т.ч. й Київської Русі. Творцями Норманської теорії були німецькі історики. Підставою для висновку про скандинавське походження Русі (держави і назви) слугувало довільне тлумачення ученими-норманістами писемних джерел, насамперед "Повісті минулих літ", про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких князів - Рюрика, Синеуса і Трувора. Опосередковано ця теорія доводила провідну роль скандинаво-германських народів у постанні руської державності.Теорія історичного процесу утворення класів і держави у східних слов'ян суперечить норманській теорії. Її основні докази: а) для цього існували всі необхідні економічні, передумови: достатньо високий розвиток продуктивних сил (археологами знайдені залізні знаряддя праці; доведене відділення ремесла від с/г та інше, що говорить про майнову диференціацію, від котрої один крок до утворення класів і держави); численні успішні військові - походи слов'ян приносили прибуток і прискорювали процес класоутворення; захоплення старійшинами общинних земель говорить про початок складання феодальних відношень і т.і.;б) археологічні розкопки вказують, що кількість поховань воїнів-норманів мізерно мало в порівнянні зі знайденими похованнями руських воїнів;в) у літописах наступних сторін нормани не згадуються, тому можна зробити висновок, що їх кількість була малою і вони швидко злилися з корінним населенням - ослов'янилися;г) порівняльний аналіз залишків озброєнь норманів і слов'ян говорить про приблизно однаковий рівень розвитку продуктивних сил;д) у літописах прямо говориться; що ще до приходу варягів. у Києві правив 1-й князь - слов'янин Кий (кін. поч. ' 7 ст.); франкські «Бертинські першоджерела вперше згадують про державу східних слов'ян (поч. 9 в.), коли в 838 р. до візантійського імператора явилися - посли, що підтверджували, що «їхній народ звуть Росс і спрямовані вони царем, називаним Хаканом, заради дружби».е) до приходу варягів на території Русі існували протодержавні утворення.Літопис оповідає, що варяги у 859 році прийшли із-за моря, брали данину з племен чуді, словен, кривичів. У862 році ці племена вигнали варягів «в море», але не змогли організувати свою владу і закликали інших варягів, щоб її організувати. Прибули три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус -- у Білоозері, Трувор -- в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об'єднавши під своєю владою північні слов'янські племена словенів, кривичів та фінські -- мері, весь, мурому. Літописи повідомляють, що перед своєю смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.[3]У 882 році Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. Однак, в Києві у 882 році стався спрямований проти князя християнина Аскольда державний переворот, в якому брали участь вірогідно язичники -- бояри із великокнязівського оточення. В результаті до влади прийшла нова династія -- Рюриковичів. Таким чином, важко говорити про норманське завоювання і створення руської держави. Олег із своєю дружиною стали на службу середньовічній ранньофеодальній слов'янській державі, яка на той час пройшла уже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назви.Варяги приходили на Русь не лише як дружинники своїх вождів, але також як купці, поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони були нечисельними вкрапленнями у величезний слов'янський світ, що мав досить високу культуру. Тому процес їх асиміляції слов'янами здійснився дуже швидко, і варяги не зіграли, та й не могли зіграти вирішальної ролі у формуванні і розвиткові великої середньовічної слов'янської держави -- Київської Русі

47. Передумови формування української народності в межах держи Київська Русь

Народність -- це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і формується на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів. Віддавна живучи племенами, слов'яни час від часу об'єднувались у значно більші спілки - племінні об'єднання, або союзи племен. Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. Власне, великими об'єднаннями слов'янських племен були і венеди, і анти, і склавіни. Назви східнослов'янських племінних союзів, що дожили до часів утворення КР, зберіг літопис «Повість минулих літ». Так на території України, за літописом, мешкало сім племінних об'єднань: поляни, деревляни, волиняни хорвати, уличі, ти- в ер ці та сіверяни. Звертаємо вашу увагу, що поряд із назвою «волиняни» літописець вживає іще дві - дуліби та бужани. Більшість сучасних дослідників переконані, що всі три назви стосуються одного племінного союзу, при цьому «дуліби» - найдавніша назва, а дві наступні виникли згодом. Що ж до узвичаєних нині термінів «племінні об'єднання» або «союзи племен», то їх не вживав літописець, а послуговувався словом «княжіння» - тобто володіння князя.Племінні княжіння були своєрідними зародками держав, у них лише складався примітивний апарат влади, а спадкоємна знать, очолювана князем, ще не виділилася в окрему соціальну групу, Сучасні дослідники підкреслюють, що союзи східнослов'янських племен на території України вже в 7 ст. являли собою одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка за названими ознаками виразно відрізнялася від північних східнослов'янських племен. За наступних століть об'єднувальні тенденції у цій групі лише посилювалися, що сприяло виникненню в 9 ст. держави з центром у Києві, а також формуванню українського народу та його мови.

48. Українські та зарубіжні політичні думки щодо походження українців

Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу українців. Існують такі теорії:теорія «споконвічності» -- українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30--40 тисяч до 2--3 млн. років; теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 1950--80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

49. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських земель

Роль і місце в литовській державі давньоруських земель. Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. І етап (1340--1362) -- «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230--1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга -- Гедиміна (1316--1341) -- почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва -- Волинь.Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345--1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями -- претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».II етап (1362--1385) -- «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., H. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії -- державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377--1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земельIII етап (1385--1480) -- втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392--1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств -- Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. IV етап (1480--1569) -- посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно -- 1500--1503, 1507-- 1508, 1512--1522 pp. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава -- Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

50. Польська експансія на українські землі. Унії. Політичний і соціально-економічний та правовий статус українських земель у складі Речі Посполитої

З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою -- польський король Казимир III (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази. Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. По смерті Казимира III "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Після смерті Людовіка у 1387 р. Польща знов хотіла захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

51. Причини, характер, періодизація і рушійні сили української націоналістичної революції

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. З-поміж основних її причин можна виділити наступні:Ускладнення соціально-економічної ситуації (зміцнення великого феодального землеволодіння, посилення кріпацтва, панщина три дні на тиждень своїми кіньми і своєю працею, здача маєтків в оренду євреям, які збільшували повинності і обсяги робіт - євреїв підчас війни вбивали не тому, що вони євреї, а тому, що вони були п'явками на українському тілі);Посилення анархічних тенденцій магнатства і слабкість королівської влади (“на Україні править беззаконня”); Національно-культурне гноблення українців (зневажання мови, культури, звичаїв, позбавлення права мати свій суд, адміністрацію, армію); Невдоволення міського населення (міста слабко були захищені від магнатських зазіхань, які вимагали від міщан виконання повинностей і сплати податків); Невдоволення реєстрового козацтва (скасування козацьких прав та привілеїв); Розширення впливу Запорізької Січі;Посилення релігійного гноблення, утиски та переслідування православних з боку католиків;Населення Подніпровської України не знало кріпацтва і не хотіло його приймати.Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм - православ'я).

ЕТАПИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ. Національно-визвольна війна продовжу валася тривалий час, розвивалася поступово і суперечливо. У зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогод нішнього дня залишається дискусійним.Спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків, доцільно виділити п'ять періодів перебігу Національно-визвольної війниПерший (лютий 1648-червень 1652рр.) період найбільшого розмаху та інтенсив ності національно-визвольної і соціальної боротьби. Основні завоювання: виборений державної незалежності у червні 1652 р. й успішне завершення Селянської війни.Другий (червень 1652-серпень 1657 рр.) період погіршення економічного і геополітичного становища козацької України.Третій (вересень 1657-червень 1663 рр.) період різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в грома дянську війну і призвела до розколу козаць кої України на два гетьманства - Право бережне і Лівобережне.Четвертий (липень 1663-червень 1668рр.)період відчайдушної боротьби національ но-патріотичних сил за возз'єднання Укра їни в умовах прагнення польського й росій ського урядів поділити Українську державу.П'ятий (липень 1668- вересень 1676 рр.)період кризи і поразки визвольної війни. Ліквідація державності на Правобережжі.Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

52. Початок і розгортання національно-визвольної війни, соціально-економічні зміни на українських землях у 1647-1657

На початку визвольної боротьби діяль ність Б.Хмельницького і його сподвижників була спрямована на вирішення трьох основ них завдань:формування власних збройних сил і залучення на свій бік реєстрових козаків;залучення до боротьби широких верств українського суспільства. Б.Хмельницький звертається з універсалами до населення, за кликаючи до спільної боротьби проти Польщі. Повстанський рух дуже швидко набуває всенародного характеру і охоплює всю Україну;укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством (укладено в березні 1648 р.).На цей непопулярний союз гетьман пі шов, щоб позбавити себе війни на два фронти, а також, щоб зміцнити своє вій сько за рахунок татар.

Визвольний похід 1648 року. Позитивне розв'язання трьох вищеназва них завдань стало запорукою успішного визвольного походу війська Б.Хмельниць кого у 1648 році:У квітні- травні 1648 р. - козацько-татарське військо розгромило польську армію на р. Жовті Води. Три тисячі поляків потрапили у полон. Частина реєстрових козаків на чолі з Фіпоном Джеджалієм пере йшла на бік повстанців.У травні 1648 р. - козаки й татари завдали нищівної поразки польській армії під Корсунем: у полон потрапили 8,5 тис. чоловік, у тому числі командувач польським військом гетьман Потоцький. Розгром поль ського війська сприяв активізації народно-повстанського руху.Улітку 1648 р. визвольна боротьба охопила майже всі українські землі Речі Посполитої.Свої володіння зберегли лише право славні монастирі, а також та українська і польська шляхта, яка стала на бік повста лих. Утверджувалася дрібна власність на землю селян, міщан, козаків.Армія Б. Хмельницького зросла до 100 тис. чоловік. На чолі полків стали Іван Богун, Матвій Гладкий, Мартин Пушкар, Філон Джеджалій та інші полководці.На кінець червня повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Ліво бережну Україну,на середину вересня були звільнені Правобережжя, Поділля, частина Волині. На звільненій території українці створювали власні органи влади, формували нову модель соціально-еконо мічних відносин.У вересні 1648 р. - відбулася битва з 60-тисячною польською армією поблизу міста Пилявці. Перемога українців створила сприятливі умови для визволення Західної України.У жовтні 1648 р. - Б.Хмельницький взяв в облогу Львів, а згодом - фортецю Замостя. У листопаді 1648 р. - козацькі полки ра зом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон.Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Виникла можливість об'єд нання українських земель у межах націо нальної держави збройною силою!Однак Б.Хмельницький не пішов на еска лацію бойових дій, прагнучи політичного врегулювання конфлікту. 21 листопада 1648 р. під Замостям він уклав перемир'я з новообраним польським королем Яном Казимиром, пого дившись відвести українське військо від західних рубежів.

53. Суспільно--політичні причини поділу козацької держави на 2 держави

Березень 1657-червень 1665 Корсунська рада ще за життя Б. Хмельницького обрала його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату. Після поховання Б. Хмельницького стар шинські угруповання відійшли від принци пу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Найбільш успішно у цьому напрямку діяв генеральний писар І.Виговський. Спочатку (у вересні 1657 р.) старшинська рада обрала І.Виговського гетьманом до повноліття Ю. Хмельницького, а згодом (у жовтні 1657 р.) - повно правним гетьманом. Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському. Ліквідація спадкоємного гетьманату не гативно позначилася на долі національно-визвольної війни: старшинським угрупуванням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепа ду держави. У цьому виявилася політична незрілість української еліти. Серед неї, на жаль, не знайшлося лідера, гідного Б. Хмельницького.І.Виговський, досвідчений і не позбав лений таланту державний діяч, припустив ся ряду серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення соціально-полі тичної боротьби в Україні.У протистоянні з Росією І.Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполи тою і повернувся до ідеї входження козаць кої України до складу королівства.У вересні 1658 р, між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким:Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Визна валася свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, дозволялося відкриття 2-х академій і без обме жень - шкіл і друкарень; з іншого боку, передбачмося відновлення соціально-економічних відносин, що існу вали до цього, зменшувалася кількість ко тів, Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини.Російський уряд оголосив І.Виговського зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну 150-тисячної армії. У червні 1659 р. під Конотопом армія гетьма на разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки російській армії. Але ско ристатися результатами перемоги І.Ви говський не зміг. Його орієнтація на Річ По сполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різке не задоволення в суспільстві. Посилився анти-гетьманський рух.І. Виговський зрікся булави і вирушив до Польщі.У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька.У жовтні 1659 р. у Переяславі між геть маном і російським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська метрополія підпорядковувалася московському патріарху.