Київська Русь: етапи становлення держави та суспільної організації

ГАДЯЦЬКИЙ ДОГОВІР. Подвійна гра Москви, яка задля власних інтересів розпалювала заколот Пушкаря, продемонструвала прагнення московського уряду підкорити Україну. Це змусило Виговського вкотре замислитися над пошуком іншого союзника. Після довгих вагань він вирішив звернутися до Речі Посполитої. У м. Гадячі 6 вересня 1658 р. між Гетьманською Україною та Польщею було укладено договір, що дістав назву Гадяцького. Україна, Польща і Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об'єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств ставала незалежною державою під назвою Великого князівства Руського. Найвища законодавча влада у Великому князівстві Руському належала депутатам від усіх земель князівства, а виконавча - зосереджуватися в руках гетьмана, який обирався б довічно й затверджувався королем.Передбачалося, що Велике князівство Руське матиме власні судову й фінансову системи, йшлося про створення власної монетарні.Українське військо мало налічувати 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Церковну унію належало скасувати в усіх трьох державах. Православна церква мусила мати такі самі права, як і римо-католицька. Передбачалося створення двох університетів, причому один із них отримував статус академії (Києво-Могилянська академія), а також колегіумів, гімназій, різних шкіл і друкарень. Запроваджувалася цілковита свобода слова і друку. Гадяцький договір був більш виваженим і чітким, ніж договір 1654 р. Та, на жаль, не судилося втілити в життя, тим паче, що Польща не збиралася дотримуватися його умов.

МОСКОВСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА 1658-1659 рр. Основною причиною українсько-російської війни 1658-1659 рр. була несумісність підходів гетьманського та царського урядів щодо подальшого розвитку двосторонніх відносин:Росія, прагнучи стати наймогутнішою потугою на сході Європи та у православному світі в цілому, бажала загарбати Україну, а Україна - навпаки, прагнула зміцнити свою власну державність під захистом Москви, але без реального включення в російський владний простір. Основні події московсько-української війни 1658-1659 рр. розгортались навесні-влітку 1659 р. Наприкінці березня 1659 р. понад 100-тисячна російська армія на чолі з князем О.Трубецьким рушила на Україну. 20 квітня її було зупинено під Конотопом, який боронили козаки Чернігівського і Ніжинського полку під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Майже два місяці козаки тримали облогу. Виговський протягом цього часу готувався до вирішального бою. Гетьман домовився з кримським ханом про допомогу 40-тисячної орди і загалом мав близько 60 тис. вояків. Незабаром союзницьке військо виступило на допомогу оточеним. Головна битва відбулася 28 червня 1659 р. в районі с. Соснівки під Конотопом. Вона закінчилася нищівною поразкою московського війська. Гучна перемога під Конотопом не поклала край розбратові в Україні. Поміж українців не було єдності щодо подальшої долі Батьківщини. Незалежну Україну кожне угрупування розуміло по-своєму, обстоюючи передусім власні інтереси. Отож одразу після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого було поставлено Юрія Хмельницького.

29. Друге гетьманство Ю. Хмельницького. Переяславський договір. Слободищенська угода та її наслідки

Удруге Ю. Хмельницького обрали гетьманом у 1659 р. У своїй політичній діяльності він підтримував вихід України зі складу Росії. Однак унаслідок його особистої нерішучості був неспро можний проводити чіткий політичний курс і став «маріонет кою» в руках старшинських угруповань. 27 жовтня 1659 р. він підписав новий невигідний для України Переяславський до говір з Москвою. Переяславські статті складалися з 19 пунктів. Всупереч сподіванням козацької сторони, вони містили ряд суворих обмежень самоврядування. Документ мав на меті зміцнити позиції Московії в Україні. Статті передбачали:

Заборону козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя. Обов'язкове затвердження кандидатури гетьмана московських урядом. Заборону гетьману здійснювати дипломатичні відносини із іноземними державами.

Заборону козакам самостійно вступати у війну або надавати третій стороні військову допомогу. Обов'язок гетьмана посилати військо на перший виклик царя.

Заборону гетьману призначати й усувати полковників без згоди царя. Розквартирування московських гарнізонів і воєвод в Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані за кошти українського населення. Підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху; заборона приймати посвяту від Константинопольського патріарха. Крім цього статті передбачали видачу Москві усієї родини Виговського, котрому царський уряд вважав зрадником. 17 жовтня 1660 р. Ю. Хмельницький уклав з Польщею Слободищенський трактат, за умовами якого Украї на поверталася під владу Польщі.

СЛОБОДИЩЕНСЬКИЙ ТРАКТАТ 1660 - Чуднівський трактат 1660 -- договір, укладений 17(27).У 1660 р. гетьманом України Б. Хмельницьким з Польщею у містечку Слободище (тепер село Бердичівського р-ну Житом, обл.) побл. м. Чуднів (тепер смт Житом, обл.). С. т. 1660 скасував невигідні для України Переяславські статті 1659. За умовами договору Гетьманщина розривала союз з моск. царем і відновлювала держ. зв'язок з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658. Залишаючи в силі більшість пунктів цього договору, польс. сторона, представлена коронним гетьманом С. Потоцьким і польним гетьманом Ю. Любомирським, не погодилася на утворення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерат, держ. утворення -- Речі Посполитої. Україні було надано обмежену автономію у складі Речі Посполитої. Гетьман зобов'язувався брати участь у воєн, діях польс. армії проти Моск. д-ви і не нападати на Кримське ханство. Передбачалося повернення магнатам і шляхті їхніх маєтків та відновлення феод, повинностей селян. Козац. рада в Корсуні схвалила С. т. 1660, але лівобережні полки на чолі з наказ, гетьманом Лівобереж. України Я. Сомком і ніжинським полковником В. Золотаренком не погодилися з умовами договору і під загрозою моск. помсти висловилися за збереження союзницьких відносин з Москвою. Цим було започатковано поділ Гетьм. д-ви на правобережну і лівобережну частини. Такі дії гетьмана призвели до громадянської війни в Україні та врешті-решт спричинили її поділ на Правобережну і Лівобережну, започаткувавши один із найтрагічніших періодів в історії України -- РуїнуПісля тривалої міжусобної боротьби старшинських груп Ю. Хмельницького було скинуто з гетьманства. У 1663 р. він постригся в ченці під ім'ям Гедеона; був архімандритом. У 1673 р. потрапив у полон до татар, був вивезений до Туреччини, уряд якої неодноразово використовував його у своїх політичних комбінаціях.

30. Історичні обставини міжнародно-правового поділу України між Росією і Польщею. Андрусівське перемир'я (1667 р.). Мирний договір (1686 р.)

У вересні 1659. Військова козацька рада обрала гетьманом Юрія Хмельницького , сподіваючись, що він продовжить справу свого батька. У жовтні 1659р. У Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права України: обмежувалась влада гетьмана, Український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалась московському патріарху. Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення політикою російського уряду висловлював і молодий гетьман. Восени 1660р. Після невдалих військових операцій проти Польщі Ю. Хмельн. пішов на укладення угоди з польським урядом . У жовтні 1660р. Сторони підписали Слододищенський трактат. Основні умови:

- скасовано невигідні для Гетьманщини Переяславські статті 1659р.;

- Гетьманщина розривала союз з Московською державою і відновлювала свій державний союз з Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди 1658р.;

- Вилучалася стаття про створення «князівства руського»;

- гетьманщина отримувала право лише на автономію на чолі з гетьманом;

- гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, зобов'язувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство.

Більшість козацтва і старшини Лівобережної України , де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю. Хмел. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невдалими. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю. Хмел. склав булаву. Правобережне козацтво новим гетьманом обрало Павла Тетерю, а Лівобережне обрало кошового отамана Івана Брюховецького. Так українська держава розкололася на два державних утворення з орієнтацією на різні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією та Річчю Посполитою. Події 1663 р. ще раз підтвердили, що територіальна цілісність України залишалася порушеною. Лівобережжя перебувало у складі Росії, а Правобережжя знову увійшло до Польщі. Протягом наступних років в Україні продовжується боротьба за владу між гетьманами, що принесло велике розорення українській землі. Однак об'єднання України так і не відбулось. У 1667 р. в селі Андрусово під Смоленськом було досягнуто угоди про перемир'я між Росією та Польщею (Андрусівське перемир'я), згідно якого було закріплено поділ України: Правобережна Україна (без Києва) відійшла до Польщі, а Лівобережжя залишилося за Росією. Запоріжжя мало визнавати владу обох держав. А в 1686 р. Росія та Польща уклали мирний договір, так званий "Вічний мир", який визнавав існуючі кордони. Умови договору: Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ; Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ; Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі; Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати "пусткою", нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати; Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі). Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689). Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні.

31. Суспільно-політичний та економічний розвиток Лівобережної України наприкінці XVII-XVIII ст.

31.1 Характер політичної автономії Гетьманщини, правові засади її функціонування в останній третині XVII-XVIIIст. Особливості суспільно-політичного розвитку Гетьманщини

Гетьманщина -- напівофіційна назва Лівобережної України разом з Києвом, котра після Андрусівського перемир'я 1667 р. залишалася у складі Російської держави (в офіційних документах царської Росії Лівобережна Росія називалася Малоросією). На Лівобережжі велику групу населення складали козаки. Козацтво було звільнене від багатьох податків, мало право власності на землю, користувалося пільгами у торгівлі та заняттях промислами. У перші повоєнні роки починає збагачуватися козацька старшина. Найбільшими землевласниками були гетьман та полковники. Крім земельних угідь, гетьману та полковникам належали млини, рудні, ґуральні (підприємства по виробництву горілки), броварні (пивоварні), гути (підприємства по виробництву скла), рибні ставки тощо. У 50-60-х pp. окремі категорії селян уже епізодично виконували панщину на користь козацької старшини та певні повинності (заготовляли дрова, ловили рибу, будували мости тощо), старшина обмежує особисті права козаків, захоплює їхні землі. За переписом 1666 р. на Лівобережжі нараховувалося близько 90 міст і містечок. У багатьох з них існували магістрати, які керували їх внутрішнім життям. Великі міста (Київ, Полтава, Чернігів, Ніжин) були важливими центрами ремесла і торгівлі. У другій половині XVII ст. на Лівобережжі працювали ремісники близько 300 спеціальностей. У перші повоєнні роки на Гетьманщині зберігалися ті органи управління, які склалися ще в роки визвольної війни: об'єднане військово-адміністративне управління, виборність гетьмана (після виборів на військовій раді його мав затверджувати цар), генеральної, полкової і сотенної старшини, податкова система, судочинство, право на дипломатичні відносини з різними країнами (за винятком Польщі й Туреччини). Керівництво адміністративними, військовими, судовими та іншими справами очолював гетьман (звідки й походить назва Гетьманщина). Як і в попередній час, уся територія Гетьманщини поділялася на полки та сотні. Усі поточні справи на території полку чи сотні вирішували полкові та сотенні канцелярії. Поступово роль виборних органів занепадає. Гетьмани все рідше скликали загальні військові ради, обмежуючись обговоренням питань внутрішньої політики у вузьких радах, на яких була присутня тільки козацька старшина; полковники і сотник у кінці XVII ст. уже не обираються, а призначаються гетьманом і царським урядом. Царський уряд відразу ж після Переяславської ради став на шлях послідовного обмеження прав гетьманської адміністрації. У1669 р. у Глухівських статтях було скасовано права Гетьманщини на самостійну зовнішню політику. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили економічну самостійність, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини (заборонялося вести торгівлю з Кримом, рекомендувалося сприяти російсько-українським шлюбам, вимагалося під страхом смерті приймати неповноцінні монети, які спеціально карбувалися для московського війська). Усі справи, пов'язані з Україною, царизм вирішував через Малоросійський приказ, що прагнув поставити під контроль діяльність органів управління Гетьманщини.

31.2 Соціально-класова структура українського суспільства в умовах Гетьманщини, її еволюція впродовж кінця XVII-XVIII ст.

Населення Гетьманщини в часи Хмельниччини дорівнювало близько 3 млн. осіб[3]. Існувала фактична всестанова рівність з розподілом обов'язків станів без виділення жодного з них у привілейовану верствуВ часи Руїни, в результаті безперервних бойових дій, сильно скоротилося населення Правобережжя. За ініціативи Москви, протягом 1674-1678 років, населення подніпровської смуги правого берега, від Києва до Чигирина, було насильно перевезено урядом гетьмана Самойловича на Лівобережжя та Слобожанщину. Частина біженців рятувалася втечею на Галичину і Волинь. Населені пункти й рештки фортифікацій були знищені аби покласти край існуванню Черкаського, Канівського, Чигиринського і Корсунського полків, що були опорою Дорошенка [5]. Існування безлюдної пустки на Правобережжі було вигідно Московії, Речі Посполитій та Османській імперії, які юридично закріпили її Бахчисарайським (1681) і Вічним мирами (1686). Операції насильницького переселення українців на лівий берег Дніпра отримали назву «Великого згону». До 18 століття район Подніпров'я залишався незаселенимВ гетьманування Мазепи склалися норми соціального ладу, які збереглися впродовж усього 18 століття. Козацтво остаточно заступило політичне місце шляхти. Практика Мазепи жалувати родичам генеральної, полкової і сотенної старшини титули знатних товаришів -- бунчукового, значкового і військового -- сприяло оформленню спадкової привілейованої олігархічної групи, відмежованої від рядового козацтва. Титули урівнювали їхніх носіїв з посадовою виборною старшиною. Нова козацька аристократія називала себе шляхетською, підкреслювала свою пряму наступність від руської шляхти 17 століття, використовувала шляхетські герби.а момент ліквідації в Гетьманщині проживало 1 027 928 чоловіків[7]. Козаки складали одну десяту населення. До козацької старшини належало близько 2400 осіб, до виборних козаків -- 176 000 осіб, до козаків-підпомічників -- 198 осіб, інших козаків -- 1 000 осіб. Духівництво, шляхта й іноземні службовці не перевищували 11 000 осіб. Шляхта мала майнові прерогативи і не була зобов'язана до військової служби. На середину 17 століття в Гетьманщині проживало близько 300 шляхетських родин, більшість представників якої стали козацькою старшиною або міщанами. Шляхтичі зберігали форму земського самоврядування, але не брали участі в керуванні державою.Міщани зберігали при собі традиційні форми самоврядування. Під час Хмельниччини 50--80 % міського населення покозачилося. Проте у 18 столітті, через кристалізацію козацького стану, існував бар'єр між міщанами й козаками. Найбільшою категорією населення були селяни. Після Хмельниччини вони стали вільними землевласниками з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці. До підсусідків належало 80 000 осіб, до селян з приватних маєтностей -- 465 000 осіб, до селян з рангових маєтностей -- 25 000 осіб, до селян інших категорій -- 25 000 осіб.

31.3 Економічний розвиток Лівобережної України. Зародження ранньокапіталістичних відносин

Сільське господарство залишалося основною галуззю української економіки. Однією з основних причин Хмельниччини була антифеодальна боротьба вітчизняного селянства. Тому відразу ж після утворення власної держави, уся власність старої польської магнатської шляхти була експропрійована народом. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними [1]. Тимчасове часткове повернення до старих феодальних норм після поразки 1651 р. під Берестечком та Білоцерківської угоди тільки підсилило спротив селянства "дідичним панам". Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Батозькій битві (1652 p.).Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква -- 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького -- складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.Особисто вільні селяни мали сплачувати казні податок у вигляді грошового чиншу. Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку обробляли, своєю власністю. В другій половині XVII -- на початку XVIII ст. її вільно передавали у спадок, дарували, продавали, купували. В приватновласницьких, тимчасово-умовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з наявними примусами на користь власників землі.Після Визвольної війни, 80--90 % селян мали землю. За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765--1769 pp.), старшинські, монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність заможних селян, які сконцентрували значну частину надільної землі та худоби. Безземельні посполиті або займалися землеробством на старшинській, монастирській, казенній землі, що виділялась їм у тимчасове користування, або жили за рахунок продажу робочої сили.Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до 30--40 голів рогатої худоби, 20--30 свиней, 30--40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках старшини або "на пропитання", або за річну плату (2--10 крб.).Іван Скоропадський. Один із найбільших землевласників, мав близько 20 тисяч селян.Із самого початку існування держави, старшинське землеволодіння існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих козаків до відновлення феодального землеволодіння. Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція. Пізніше, гетьмани активно включилися у поступовий розподіл державних земель між своїми прибічниками. Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII--на початку XVIII ст. свідчать дані "Генерального слідства про маєтності", проведеного в 1729--1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяславському, Лубенському полках до 1708 p. у власність старшини перейшло 518 населених пунктів. У 30-х роках XVIII ст. вже понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини. Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто примусове, або загарбання козацьких і селянських земель; гетьманські надання і пожалування царського уряду "за службу великому государю" з фонду вільних військових маєтностей. За гетьмана Данила Апостола основний земельний фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла. Протягом другої половини XVII -- першої чверті XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними "Генерального слідства про маєтності", в 1729--1730 pp. у 9 полках (крім Стародубського) монастирям належало 305 маєтків i 11 073 подвір'їв посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір'їв Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась обмежити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив духовним землевласникам купувати землю, лише приватним особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне володіння частиною громадських земель у вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення госп.XVII--XVIII ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими. Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові -- 4,5 %, у Гадячі -- 16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин -- 42,3 % дворів ремісників, Стародуб -- 48,5 %. У Києві працювало 4 тис. ремісників. [1]У 20-х роках XVIII ст. в Гетьманщині під впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих мануфактур. Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво. Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були придатнішими для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварство, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2--4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю перейшло до дворянства. У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому 14 осіб. Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію -- в шинках уроздріб, збували оптом. Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні промисли. Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри. Осередком цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путивля. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано урядом Польщі. Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітровими заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. будувалися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам. Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селітри. З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку) та ін. Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню селітроваріння.Чим глибшим був суспільний поділ праці, тим більшою ставала потреба різних соціальних та професійних груп у виробничому спілкуванні. Неабияку роль у цьому відігравали міські торги та базари, на які приїжджали переважно жителі навколишніх сіл і міст. На них скуповували товар оптом для продажу на ярмарках та вроздріб. Право проводити торги на базарах надавалося містам, містечкам і селам спеціальними привілеями. Кількість їхня постійно зростала. На кінець XVIII ст. на території Лівобережної України -- щорічно діяло 8680 базарів та торгів.

32. Розвиток української культури наприкінці XVII-XVIII ст.

Розвиток української культури в другій половині XVII--XVIII ст. відбувався за досить складних умов. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культурницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодрукування, мистецтва. Найяскравіше така політика виявилася за гетьманування Івана Мазепи. Водночас розвиток української культури стримувався розчленуванням українських земель та неоднаковими умовами їх розвитку.Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування 1687 р. Української православної церкви Московському патріархатові. Іншим кроком царського уряду, що посилював втручання царату в духовне життя України, були всілякі цензурні утиски стосовно українського книгодрукування. На Лівобережній Україні та в Слобожанщині впроваджувалися нові типи шкіл -- головні й малі народні училища. Царські реформи перетворили освіту в Україні на привілей вищих верств населення, навчання провадилося російською мовою. На Правобережжі та в Західній Україні більшість колегіумів перебувала під контролем єзуїтів.Але попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні XVII--XVIII ст. залишалася на досить високому рівні.Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва протягом XVII--XVIII ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Підтримка гетьмана Івана Мазепи, зокрема здобуття в 1701 р. статусу вищого навчального закладу, сприяла розквітові цього навчального закладу.Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Чимало книжкової продукції виходило й у Чернігівській друкарні. Також у Львові, Луцьку, Кременці, Умані, Почаєві - церков. літ-ра, твори того час. укр. письмен-ів, підручники. Високий рівень освіти й книгодрукування сприяв розвиткові літератури.Найбільшим філософом України, найвидатнішим поетом другої половини XVIII ст. був Григорій Сковорода. Протягом XVII--XVIII ст. дедалі дужче зростала зацікавленість природничими науками. У лекціях провідних професорів Києво-Могилянської академії використовувалися елементи астрономії, фізики, біології, медицини.Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музиці й співу вважалося обов'язковим предметом.В архітектурі- українське, або козацьке, бароко. Найяскравіше за часів гетьмана Івана Мазепи.Протягом XVII--XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра, іконопис, світський портретний живопис.У кінці 18 ст. -1798 р. - «Енеїда» Котляревського - зародження нової укр. літ-ри.

33. Державотворча діяльність І. Мазепи

Іван Мазепа - державний діяч і політик, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець. Намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час він просто продовжував політику, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. I. Мазепа мріяв замінити демократичний порядок самоустрою на українських землях монархією в особі гетьмана. Як відомо, він зробив деякі кроки в цьому напрямі, поширив свою владу на значну територію України, прийняв під своє керування наперекір московському цареві правобережних козаків, вів таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і закликав його об'єднати зусилля для боротьби з Петром І. Саме І. Мазепа першим виплекав ідею незалежної держави, підняв цю ідею на висоту загальнонаціональної історичної мети. Політичні погляди І. Мазепи було покладено в основу українсько-шведського союзу 1708 р.: гарантував Україні збереження її державного ладу, єдність і недоторканність території. Ним також передбачалося підвищення авторитету єдиноправителя України -- гетьмана.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.В ідеалі бачив Укр незалежною і суверенною розбудованою козацькою державою, поклавши в основу національну ідею.

34. Діяльність української політичної еміграції на початку XVIII ст. Основні положення Конституції Пилипа Орлика

Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції). Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками. Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим радником гетьмана Мазепи. Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика", або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу. Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р.; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика" стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів.Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу -- Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

35. Поділи Речі Посполитої. Зміни у політичному становищі правобережних та західноукраїнських земель. Причини поділу

РП: політична анархія у країні, спричинена боротьбою за владу різних угрупувань ,втручання інозем. держав у внутр. справи РП- розорення країни внаслідок постійних повстань, війни зі Швецією та Рос.Ініціатор поділу РП- прусь. імператор Фрідріх II.Всього- 3 поділи:I поділ (1772)Росія захват. частину Схід. БілорусіїАвстрія-Схід. Галичину Прусія-Помор*яII поділ (1793)Росія- Правобер. У., Центр. БілорусьПрусія-Гданськ, знач част. Великої Польші.III поділ (1795)Росія- Білор. ,Волинь, Латв та Литов земліАвстрія - Галичину, частину Волині, Малопольські землі із Краковом.Прусія - осн. частину великої Польші з Варшавою.=>РП припинила своє існування.Таким чином під владою Рос. - Правобережжя, за винятком Галичини, Буковини та Закарпаття, які належ. Австрії.Перші заходи рос. влади на землях Правобережжя:

- поширено адмін. устрій Росії. Українські землі об'єднано у Київ., Волин., Подільську губерніїдерж. мова - рос.

- за польською шляхтою збережено її права

- діяв 3й Литовський статут 1588р.

- головні посади обійняли рос. чиновники- землі катол. церкви конфіск-ні і передані рос. дворянствуНа Західноукр. землях, які тепер належали Австрії, вони встановлює свої порядки і у кунці 18 ст. там проводяться реформи Марії Терезії та Йосифа II

- Адміністративна реформа; Мета реформ - покращення матеріального становища селян; стабілізація соц.-економ ситуації та укріплення імперії; модернізація управлінської системи - заміна місцевої шлахти на імперських чиновників.

36. Реформи Марії-ТерезІЇ і Йосифа IIкінця XVIII ст. та їх вплив на західноукраїнські землі

Мета реформ- покращення матеріального становища селян; стабілізація соц.-економ ситуації та укріплення імперії; модернізація управлінської системи - заміна місцевої шлахти на імперських чиновників.Зміст реформ:

1) Адмініст+ративна реформа- Поділ корол-ва Галичини та Ладомирії на округи, очол-ні старостами.- Містами управл. магістрати, признач. імперською адмін-ією.- Вищий представницький орган краю- сейм, провідні позиції в якому займ. поль шляхта- Замість поль. законів запровадж-ся загальноімперські.- Львів- столиця королівства

2) Аграрна реформа- Складено «Інвентарі», до яких внос. повинності селян і розмір іх податків без права їх збільшення землевласником.- Заборона тілес. покарань.- панщина обмеж. 3 днями на тиждень- Селяни отрим певні громад. права (брати шлюб, навчати дітей у школах, право на само вряд-ня)- Скас-но поміщ. суд над селянами- З 1789 скас-но панщину

3) Релігійна реформа:- Церква підпорядк. державі- Рим-катол і греко-катол церкви рівні- рівні права представників різних віросповідань

4) Освітня реформа- у Відні твор генераль. греко-катол семінарію- Віднов. діяль-ть Львів університету (1784)- Створено мережу дитячих початк. шкіл з рідною формою навчанняРеформи сприяли:- політ. модерн-ії краю- посил-ню нім впливу та відстор-ню ук-ів від управл-ня- поширенню серед селянства та греко-катол. духов-ва позитив. ставл-ня до правлячої династії Габсбургів.Проте після смерті Йосифа II прогрес. перетворення скасовані його наступниками, у т.ч. знову вводиться кріпацтво, панщина і селян. повинності.

37. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії наприкінці XVIII-у першій половині XIX ст. Характер соціально-станової структури українського суспільства

Колись край вільних козаків-фермерів, став вотчиною поміщиків, а більшість козаків потрапили у кріпацтво. Фермерський лад, який формувався в Україні з козацьких часів, був майже зруйнований, тут почали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки.Отже, основна маса селян потрапила в кріпаки. Селянство поділялося на дві основні групи -- поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян).Українські селяни сіяли жито, пшеницю, овес, гречку та інші традиційні культури, хоча вже почали поширюватися соняшник, картопля тощо. Розвивалося, особливо в південній Україні, скотарство. Розвиток суконної промисловості. Виробництво свічок. У Криму займалися виноградарством, виробництвом шовку. Продовжують удосконалюватися всілякі промисли: вироблення посуду, полотна, взуття. Розвиваються важливі їх центри.У 30--40-х роках XIX ст., із запізненням понад 150 років порівняно з Англією, в Російській імперії, в тому числі й в Україні, почався промисловий переворот (від мануфактури до фабрики, від ручної праці до машинної). В Україні з її потужними можливостями сільського господарства в першу чергу формувалися підприємства харчової промисловості (цукрової, горілчаної тощо). Найважливішим соціальним наслідком цього явища було формування міської буржуазії та робітничого класу. Повним ходом продовжувалося формування ринкових відносин, Наддніпрянська Україна вже була включена до загальноросійського ринку. Водночас вона була відрізана від підавстрійських земель України, що мало негативні наслідки.У результаті розвитку ремесел, промисловості й торгівлі спостерігалося збільшення міст, зростання в кілька разів міського населення. 1782 р. дозволено поселятися в Києві російським купцям=>міста України втрачають своє українське обличчя, місце українських міщан займають представники інших національностей, українців витісняють на околиці міст і в села, прискорився процес їх помосковщення.

38. Національне відродження Наддніпрянської України. Діяльність перших політичних організацій. Кирило-Мефодіївське братство

Початком нац. відродження вважають появу у 1798 р. перших трьох частин «Енеїди» Івана КотляревськогоІдеями національного відродження наснажена й «Історія русів»- Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування.Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Дмитра Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії» (1822) - перша масштабна наукова узагальнююча праця з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.На початку XIX ст. чи не найважливішим осередком українського національного відродження - Харків. У Харкові стали виходити журнали, присвячені місцевому краю та його інтересам.

Кінець XVIII--40-ві pp. XIX ст. - перший етап нац. відродження в Наддніпр. Україні -- період «збирання спадщини» - звернення до історичного минулого, інтерес до Гетьманщини, до етнографії. Зусиллями української інтелігенції тоді з'явилися численні історичні та етнографічні дослідження, збірки фольклору. Водночас відбувалося утвердження української мови як літературної та становлення нової української літератури.Діяль-ть перших політ орг.-ій:

1) Південне товариство (1821) - декабристи- у м. Тульчин. Керівник- Пестель. Прогр док-т- «Руська правда»:- заборона кріпацтва - рівність усіх - об'єднання народів Росії- особиста свобода рдуку ,віросповідання

2) Тов-во об'єднання слов'ян (1823) - брати Борисови, Андрієвич.Прогр документ: - федерація слов'ян республік, кожна з яких має право на власне само вряд-ня

3) Кирило-Мефодіївське братство (1846) - Білозерський, Гулак, Костомаров, Куліш, Маркович, Шевченко.вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху; Започаткувавши перехід від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України.Програмні положення братства виклад у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», - Микола Костомаров, та у «Записці»- Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.Громадсько-політична діяльність: поширювали ідеї братства через розповсюдж. його програмних документів, прокламацій, твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книгК-М бр-во проісн. 14 місяців. У березні 1847 року за доносом О.Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

39. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель наприкінці XVIII-у першій половині XIX ст.

Унаслідок 3-х поділів Польщі до Австрії відійшли такі укр. землі: Галичина, Буковина та Закарпаття.Влада Австрії, здійснюючи адміністративно-територіальний поділ, як і царський уряд, не зважала на етнічний склад населення. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі (де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. У представницькому органі краю переважала польська шляхта, хоч вона і не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота, влади зосереджувалася в руках губернатора, що призначався австрійським імператором. «Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів. Окремим округом до королівства до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу на Північну -- українську і Південну -- румунську); Закарпаття входило до складу Угорщини, що була частиною Австрійської імперії.У багатонаціональній Австрійській імперії західноукраїнські землі, в свою чергу, самі були багатонаціональними. Разом із представниками корінної нації -- українцями -- тут жило багато поляків, євреїв, німців, румун та ін. Але на соціальній драбині західноукраїнського суспільства українці знаходились на нижніх щаблях, оскільки здебільшого були представлені феодально залежним селянством. Щодо них провадилась асиміляторська політика.

40. Особливості національного відродження на західноукраїнських землях. Головна руська рада (ГРР) - перша політична організація української громади в Австрійській імперії

Західна У. у результаті трьох поділів Польщі (1773-1793, 1795 р.), виявилася під владою Австро-Угорщини. З початку XIX в. на захоплених землях починає рости укр. національно-визвольне прямування. Причини національно-визвольного прямування: 1) ріст феодального утиску в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян), суворим бюрократическо-полицейским режимом і ін.; 2) зростання національного утиску (заборона на викладання укр. мови в школах і культурно-суспільних заснуваннях, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати укр. населення й ін.). У березні 1845 р. спалахнула буржуазно-демократична революція в Австро-Угорщині (відбулося народне повстання у Відні і Будапешті, був скинутий уряд Меттерниха, (імператор Фердинанд I пообіцяв увести конституцію і демократичні свободи), що дало поштовх національно-визвольному прямуванню в західно-укр. землях.Основні події і результати нац-визв. прямування 1848-1849 р. у західній У: 1) Березень 1848 р. - величезна демонстрація у Львові, що склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ і перетворення Галичини в польську автономну провінцію2) Квітень 1848 р. - почалися штурмування селян, що могло породити значне селянське повстання. Для запобігання його Австро-Угорщина скасувала 17 квітня в Галичині кріпосне право: панщину й особисту залежність селян від феодалів. 3) У травні 1848 р. укр. ліберальна буржуазна інтелігенція й уніатське духівництво створили у Львові першу укр. політичну організацію - «Головну Руську Раду», на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада домагалася установлення власної укр автономії Галичини, формування рядів національної укр. гвардії і введення в навчальних закладах навчання на укр. мові. У результаті: уряд затвердив лише вимогу про викладання предметів у школах і гімназіях на укр. мові. 4) У листопаді 1848 р. - відбулося збройне повстання у Львові с. вимогою введення укр. автономії в Східній Галичині і проти спроб Австрії роззброїти ряди укр. національної гвардії У повстанні взяли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Повстання було жорстоко придушено каральними військами після артилерійського обстрілу міста. 5) У Північної Буковині - протягом 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі землі, пасовища і лісу, створювали збройні ряди. У листопаді 1848 р. спалахнуло збройне повстання, придушене карателями лише через 1,5 року - у квітні 1850

41. Особливості російського визвольного руху на східноукраїнських землях у першій половині XIX ст. Україна в програмних документах декабристів

Історичні документи та події засвідчують, що Україна була широко охоплена декабристським рухом. Захистивши свою Вітчизну від наполеонівської навали, охоплені патріотичним натхненням російські й українські дворяни-офіцери та селяни-солдати протягом 1813-1814 pp. брали участь у розгромі війська Наполеона в Європі. Перебуваючи в закордонних походах і несучи гарнізонну службу, вони ознайомилися з життям європейських народів і вжахнулися неймовірною відсталістю своєї країни, необмеженою самодержавною владою, диким свавіллям і хабарництвом чиновників, варварським пануванням поміщиків, повною безправністю, страшною злиденністю та неосвіченістю народів Російської імперії. ОПОЗИЦІЯ (від латин, oppositio -- протиставлення) -- опір, протидія, протиставлення одних поглядів, однієї політики іншим поглядам, іншій політиці; угруповання, яке протистоїть політиці офіційної влади. РЕАКЦІЯ (фр. reaction, від латин. ге... -- проти і actio -- дія), В історії -- активний опір суспільному прогресові з боку віджилих або переможених суспільних верств, політичний режим установлений для збереження та зміцнення старих суспільних порядків і придушення прогресивних сил. Щоб приборкати «явний дух опозиції», що охопив тоді Україну та інші терени імперії, російський царизм розпочав вести активну реакційну політику. За прізвищем царського улюбленця -- генерала О. Аракчеєва -- вона отримала назву «аракчеєвщина». Генерал активно боровся проти просвітницьких і революційних настроїв, які почали виникати у дворянському середовищі, й ще сильніше сприяв пригнобленню селянства. Царські власті примушували військових поселенців і землю обробляти, і військової вправності набувати. Така подяка своїм підданим за героїчний порятунок Російської імперії ще більше обурювала молоде російське офіцерство, яке вважало себе «дітьми 1812 року». До числа декабристів належало багато представників українських дворянських родин. Із трьох декабристських організацій дві -- Південне товариство й Товариство об'єднаних слов'ян -- були створені та діяли в Україні. Історики визнають: порівняно з Північним товариством, вони були більш радикальними й революційними. В Україні був створений головний програмний документ декабристського руху -- «Руська правда». На Київщині відбулося повстання Чернігівського полку. Із п'яти страчених керівників декабристського руху троє були безпосередніми керівниками Південного товариства. Як свідчили декабристи на слідствах, їхні революційні погляди значною мірою формувалися під впливом надзвичайно жахливого становища українців у царській «тюрмі народів». Разом із тим у програмних документах декабристів не йшлося про можливості вирішення власне українських питань. Товариство об'єднаних слов'ян своїм завданням вважало визволення всіх слов'янських народів від самодержавства, нещадного економічного гноблення та об'єднання їх у рівноправний федеративний союз від Адріатичного і Чорного до Балтійського та Білого морів. У межах цього союзу керівники товариства планували об'єднати «Сербію, Кроацію й Далмацію, Трансільванію й Угорщину, Богемію й Моравію, Волощину й Молдову, Польщу й Росію». Отже, про долю України, на землях якої перебувало російське офіцерство, у програмних документах Товариства об'єднаних слов'ян навіть не згадувалося. Так само до української теми ставився й керівник Південного товариства П. Пестель. Складена ним «Руська правда» визнавала рівні права за всіма народами Російської імперії. Разом із тим наголошувалося, що майбутня Російська республіка має бути централізованою державою. Павло Пестель визнавав право на самовизначення лише за польським народом. Усі інші неросійські племена й народи, у тому числі й українці, мали становити один народ -- російський. Інтереси українців «одному з найоригінальніших умів Росії» були настільки байдужі, що він не брав їх до уваги навіть розробляючи новий адміністративний поділ Росії на 10 областей. Українські терени пропонувалося без урахування національного складу мешканців розділити на три області: Українську, Чорноморську і Вершинну. Водночас із проголошенням вірності республіканським і демократичним ідеалам, П. Пестель стояв на позиціях зросійщення всіх народів імперії за схемою: «Єдина територія, єдина держава, єдина мова, єдині закони». Отже, декабристський рух був загальноросійським, який охопив Україну як імперську провінцію, у якій дислокувалися значні військові сили імперії. Навіть походячи з українських родин, живучи чи служачи в Україні, декабристи не бачили й не планували вирішення жодного власне українського питання.