Доба української революції (1917-1920 рр.) у новітній історіографії

Дещо критичнішу позицію зайняв Ф. Проданюк. Підсумки дослідження проблеми закумульовані у захищеній ним 1997 р. кандидатській дисертації “Внутрішня політика Української Держави (29 квітня -- 14 грудня 1918 року)”. “Від квітня до грудня 1918 р. на терені України існувало своєрідне державне утворення, -- стверджує автор. -- За формою це було диктаторське правління із зовнішніми атрибутами національної традиції, залежне від німецького командування. За соціально-класовим характером -- спроба відродити народне господарство України за допомогою відновлення приватної власності. За політичною суттю -- антидемократичний режим консервативної частини населення України, яка не мала чіткої моделі побудови нової держави” [115, 21].

Однак подібні спроби знайти виважені, адекватні історичному досвіду оцінки не знайшли широкої підтримки, звучали швидше дисонансом у загальному хорі тих, хто прагнув протилежного результату. Звісно, що поряд з численними публікаціями, в яких науковість приносилася в очевидну жертву нестримній апологетиці [1], з'явилися й значно серйозніші, грунтовніші, професійніші, врешті -- гнучкіші логічні ви будови -- концепції, історичні версії. До числа таких праць слід віднести монографію Ю. Павленка і Ю. Храмова “Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз)” [104].

Свою книгу вони розпочинають прикметною тезою: “Не применшуючи історичне значення першої та другої Українських Народних Республік (відповідно кінець 1917 -- 1918 -- 1919 рр., а якоюсь мірою і 1920 р.), а також Західно-Української Народної Республіки, необхідно визнати, що апогеєм державотворчого процесу тих часів в межах України була Українська Держава гетьмана П. Скоропадського” [104, 3].

Звісно, автори вдаються і до відповідної аргументації. Вони намагаються розглядати історичний розвиток України в ХХ столітті в контексті світових подій і доходять висновку що найпринциповішими було два моменти: 1) «шлях до незалежності»; 2) «утвердження, а потім і лише тільки розпочате подолання тоталітарно-соціалістичної системи» [104, 5].

Ю. Павленко і Ю. Храмов доводять, що на нинішньому етапі суспільного поступу «звільнення у найширшому розумінні має два аспекти: національно-політичний, тобто здобуття повної державної незалежності, і соціально-економічний:

подолання тоталітарної соціалістичної системи та влади

власності панівного класу номенклатури на одержавлені засоби виробництва.

На початку ХХ століття необхідно було вирішувати передусім лише перше, державотворче завдання, тоді як друге, соціально-економічне, вимагало не радикально-революційного, а обережного реформаційного розв'язання» [104, 8]. І вже із врахуванням вищезазначеного формулюється підсумковий висновок: «Гетьманат П. Скоропадського був природною альтернативою спробі утвердження в Україні соціалізму в його половинчасто-центральнорадівському або радикально-більшовицькому вигляді» [104, 10].

Наведені витяги взято із «Вступу» до книги Ю. Павленка і Ю. Храмова. Звісно, вони майже не суперечать подальшим підходам, втіленим у монографії, значною мірою кореспондуються із її «Підсумками», хоч висновки останніх під невідпорною силою фактів виглядають уже обережнішими, не такими однолінійними, містять певну питому вагу критичних обмовок і т.і. В уяві авторів з легкістю «розводяться» національно-державницькі і соціально-економічні завдання українства на тогочасному етапі. Перші, за їх переконанням, варто було форсувати, другі ж, навпаки, якомога гальмувати (і це було б в інтересах нації).

Однак, основний урок подій 1917 -- 1920 рр. в Україні саме в тому і полягає, що спроба лідерів нації розірвати тісно взаємопов'язані між собою, взаємодетерміновані складові цілісного революційного процесу призвели до серії прорахунків, невдач, поразок і, в кінцевому рахунку -- до провалу планів, які накреслювались лідерами нації на початках революційного шляху. Тобто, суспільна практика неодноразово (принаймні, крупномасштабно тричі) довела неспроможність спроб волюнтаристських підходів до такого складного явища як революція, зокрема, довільного ранжування її завдань, відкладання деяких з них «на потім».

Взагалі, подібний підхід є свідченням спрощеного, неадекватного розуміння сутності Української революції, механізму її зародження і реалізації, факторів, які могли б сприяти досягненню стратегічних завдань визвольного руху. Адже, можливість здійснення тих чи інших державотворчих задумів у 1917 -- 1920 рр. виникла не сама собою, і не була вінцем попередніх етапів, широкого розмаху національно-визвольного руху. Вона виникла в ході досягнення загальноросійською революційною боротьбою високих щаблів розвитку, передусім, перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції, подальшого поглиблення започаткованих нею процесів. І, незважаючи на самостійність завдань Української революції, відмінність її рушійних сил, особливість протікання суспільних процесів, розраховувати на успіх можна було лише за умови синхронізації (нехай своєрідної) розв'язання всього вузла суперечностей, який детермінувався сукупними обставинами, що дуже мало залежали від волі керівників українства.

Той же, хто думає інакше, схоже, схильний до ідеалізму. Для того, щоб у 1917 -- 1920 рр. реалізувались сьогоднішні умоглядні концепції, слід було б -- ні мало -- ні багато відмінити... саму революцію, яка лише й дала українцям шанс до відродження на ту ж таки жаданну державність. Що ж до традиційних посилань на приклади Польщі та Фінляндії, то вони в науковому сенсі небездоганні, допустимі в межах співпадіння, схожості умов і наявних факторів, які насправді значно більше різнилися, ніж виявляли тотожність, подібність. У будь-якому разі порівняння потенційних можливостей і реальних проявів тогочасних рухів у Польщі, Фінляндії та Україні в 1917 та наступних роках явно не на користь останнього регіону.

І ще про одне. Чомусь із поля зору сьогоднішніх прихильників гетьманського варіанту державного будівництва (вільно чи невільно) випадають, здавалось би, обов'язкові, логічні питання. Хоча б такі. Які чинники -- внутрішні, чи зовнішні домінували у самому приході гетьмана до влади? Чому для цього довелося вдатися до державного перевороту?

Чому переворот П. Скоропадського і запроваджений ним режим не отримали скільки-небудь серйозної підтримки свідомих політичних сил українства? Чому провідні партії національно-визвольного руху опинились у радикальній опозиції, утворивши Український Національний Союз, потім Директорію? Чи була скільки-небудь надійна соціальна база у режиму і якою була його соціальна сутність? Чи справді місяці гетьманування були часом “ладу і порядку” чи, навпаки, періодом небувалого за всю добу 1917--1920 рр. загострення соціальних суперечностей, вибухом громадянської війни, стихійні потоки якої були лише спрямовані Директорією у більш-менш організоване (правда, умовно, відносно організоване) русло, яке змело антинародне урядування?

Не обмежуючись риторичністю поставлених питань, можна звернутися до чималої низки досліджень, автори яких зважаються на прямі, відверті, принципові кваліфікації означеного періоду, як, приміром П. Захарченко, котрий промовисто назвав свої книги про ставлення основної маси українського населення до гетьманату “Селянська війна в Україні: рік 1918” [56].

Дискусії навколо соціалізму і його спадкоємців взагалі довели політичні сили у безвихідь, і швидше спробою “відмахнутись” від проблеми, аніж її по-діловому розв'язати, стала постанова Верховної Ради України про відзначення 80-річчя Української революції [20, 143]. Та й справді, як можна вважати серйозним суспільно-політичним реагуванням на події доленосні, епохальні проведення конкурсу студентських наукових робіт (один із трьох пунктів постанови)? А революцію як феномен взагалі зробили спробу втиснути у “прокрустове ложе” парламентаризму -- до цього мали звестись одна із спеціальних засідань Верховної Ради (потім про це забулося) і наукове зібрання у Харківській юридичній академії. Спроба спрямувати настрої у гарантовано безконфліктне русло (розмови про парламентаризм) загалом зрозуміла, хоча з наукової точки зору зовсім небездоганна. І не лише тому, що зводити революцію лише до зародження українського парламентаризму -- неприпустимо свавільно переінакшувати події.

Незмінний голова Центральної Ради, з якою і пов'язується виникнення парламентських традицій, відзначав, що цій інституції так ніколи і не судилося стати справжнім Повноцінним парламентом [44, 1988, № 9, 122-123].

Виконавчою владою навесні 1997 р. було створено оргкомітет по відзначенню подій Української революції. Однак логіку заходів було задумано і здійснено так, що цілісного реагування на історичний феномен врешті не склалося.

У міру хронологічного наближення ювілейних річниць проводилися наукові зібрання щодо окремих явищ революційної доби.

Першим із урядових заходів стала міжнародна конференція, організована 20 березня 1997 р. Національною академією наук України “Центральна Рада і український державотворчий процес”.

У надісланому учасникам зібрання привітанні Президента України звертають на себе увагу кілька моментів. По-перше, намагання максимально уникнути визначених оцінок революції, як такої, проглядає у зверненні до науковців: “Почесним обов'язком українських вчених є дослідження всіх напрямків діяльності Центральної Ради, об'єктивне висвітлення закономірностей національно-визвольної боротьби 1917--1920 років.

Неупереджене відзначення пам'ятних подій Української революції слугуватиме зростанню національної самосвідомості українського народу, підвищенню його політичної культури [162, 7].

По-друге, така ж стриманість, навіть підкреслена обережність та академічне дистанціювання відчувається і в кваліфікації утворення УНР, діяльності її визначального чинника

Центральної Ради: “Найважливішими етапами національної революції, на чолі якої стояла Центральна Рада, було утворення демократичної Української Народної Республіки і проголошення її незалежності... Центральна Рада діяла лише тринадцять місяців. Це були складні, революційні, державотворчі часи. Не простою була і діяльність Центральної Ради. Звідси її неоднозначні оцінки”[12, 6].

По-третє, якщо п'ятиріччя тому чимало ствердилося про генетичну спорідненість створеної Центральною Радою УНР і незалежної України кінця 90-х рр. ХХ ст., то у 1997 р. було виявлено турботу про те, щоб делікатно обійти таку пряму постановку питання, передбачливо запропонувавши “еластичну” формулу, яка могла бути витлумачена багатоваріантно і задовольнити різні політичні смаки: “...Ми повинні віддати належне цьому політичному органу (Центральній Раді -- В.С.) і його ролі у відродженні української державності. На його демократичних традиціях започатковано державотворчий процес, який набув якісно нового змісту у 90-х роках” [162, 6].

По-четверте, у документі немає жодної згадки про події після ліквідації Центральної Ради, хоча, звісно, Українська революція не завершилася у квітні 1918 р.

У такому ж приблизно дусі було виконано і звернення Президента України Л. Кучми до читачів журналу “Пам'ять століть”, перший номер якого з'явився на почату 1998 р. [75]

Ювілей утворення УНР, що припадав, як відомо, на листопад 1997 р., пройшов узагалі непоміченим на державному рівні. Та й засоби масової інформації також практично не відреагували на дату. Щоправда, у січні 1998 р. столичну громадськість було запрошено на урочистості до Національної опери, де відбувалося вшанування 80-річчя створення незалежної Української Народної Республіки (формула далеко небездоганна, оскільки в листопаді 1917 р. було створено автономну УНР у складі неіснуючої Російської Федерації, а в січні 1918 р. автономна до того УНР офіційно набула якісно нового статусу -- була проголошена самостійною, ні від кого незалежною, суверенною республікою українського народу). Однак, це ще можна зрозуміти, сприймаючи як прагнення поєднати у короткій формулі дві події, яке втілилося не в оптимальний варіант.

Значно сутніснішою виявилася тенденція так подавати суто історичні сюжети, щоб домогтися враження, ніби Українська революція завершилася, або досягла свого апогею із відмовою від “московської орієнтації” (тобто переходом з автономістсько-федералістської платформи на самостійницьку) і від соціалістичних ідеалів. Головним аргументом слугували висловлювання, запозичені з праці М. Грушевського “На порозі Нової України. Гадки і мрії” [83]. Не маючи підстав для однозначних суджень щодо окресленого підходу, хотілось би зауважити, що в тому ж творі М. Грушевського на інших сторінках можна знайти чимало цитат зовсім протилежного спрямування і смислу [39, 44-45; 101], які знайшли своє підтвердження і розвиток у пізніших публікаціях політика і вченого [43; 45; 38; 107]. І вони цілком переконливо доводять, що один з найвпливовіших ідеологів і керманичів Української революції не зрадив соціалістичним і федералістським уподобанням. Ще впевненіше можна стверджувати подібне і щодо позиції В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка, хоча водночас було б невиправдано не помічати і певної еволюції у поглядах згаданих непересічних особистостей, які, зокрема, не ототожнювали соціалістичний ідеал лише з більшовицькою моделлю його втілення, повноцінними суб'єктами можливого федеративного об'єднання бачили абсолютно самостійні, суверенні національно-державні утворення, а основною підставою союзу України з Росією вважали гарантовану рівноправність потенційних партнерів [139; 140].

Втім, про еволюцію УНР, особливо друге її видання за доби Директорії -- воліли або не згадувати зовсім, або відбуватися більше ритуальними скоромовками. Очевидні незручності, з якими стикалися владні структури в потребі принципової оцінки Центральної Ради, Української Народної Республіки, Директорії, їх найяскравіших репрезентантів з додатковою силою відтінялися розмахом, пишнотою атмосфери, в якій проводилися конференції, присвячені річницям гетьманату, його уособленню -- П. Скоропадському [27].

Можна помітити певну непослідовність в офіційному реагуванні на породження революційної доби. Скажімо, Президент України Л. Кучма, порушуючи це питання, заявляє: “Безперечно, одним з головних, а може, й центральним, є питання про ставлення до трьох державних формувань, які з'явилися внаслідок Української революції: Української Народної Республіки (УНР), гетьманської Української держави та Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Державне утворення в Галичині -- Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) -- мала регіональний характер, а його оцінка в науковій літературі більш-менш усталена.

Що ж до державних формувань на Наддніпрянщині УНР, Української держави та УРСР, то всі вони, коли підходити неупереджено, були фазами в розвитку української державності, а тому жодного з них не можна викинути з нашої історії. Інша річ, якої оцінки заслуговують ці події з відстані 80-ти років, що минули.

Осмислюючи увесь національний досвід державного будівництва, маємо визнати, що низка об'єктивних критеріїв вивищує Українську Народну Республіку над іншими названими державними формуваннями. І хоч якою драматичною була доля УНР, саме її доба багато в чому визначила магістральну лінію суспільного поступу” [75].

Невдовзі ж, порівнюючи державні моделі УНР і ЗУНР, Президент уже віддає свої симпатії останній, за окремими параметрами навіть протиставляє її переваги (не завжди безспірні) паралельному державотворчому досвіду в Наддніпрянській Україні [7].

Скромною спробою привернути суспільну увагу чи хоча б увагу науковців до необхідності врахування, використання глибинних традицій національного державотворення у пошуках перспективних орієнтирів сучасної України, знайти у власному історичному досвіді додаткові аргументи для вибору якомога оптимальніших варіантів (з органічним поєднанням іманентних нації начал, її особливостей, менталітету з кращими цивілізаційними зразками) стало кілька спеціальних виступів і публікацій [136; 137; 166], які, на жаль, здається не мали очікуваного для автора ефекту.

Очевидні суперечності в історіографічному освоєнні досвіду Української революції (які виявилися, природно, не зненацька) викликали потребу підведення певних підсумків цього процесу, здійснення оцінок публікацій, що лавиноподібно наростали. Окрім коротких історіографічних сюжетів, які включалися до вступних частин книг із конкретних проблем революційної доби, з'явилася і спеціальна праця Л.О. Радченко “Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917--1920 років” [117]. В публікації було згадано післявоєнні публікації в зарубіжжі, в тому числі деякі праці діаспорних вчених. Основна ж увага була зосереджена на дослідженнях в Україні в 90-ті рр. Позитивно в цілому оцінюючи зусилля Л. Радченко, слід водночас вказати, що обмежитись лише її твором для того, щоб одержати повну уяву про досягнення і вади історіографії Української революції на середину 90-х рр. минулого століття не можна.

Автор ретельно згрупувала виявлені нею публікації і прийшла до висновків, що одні праці можна практично беззастережно віднести до наукових здобутків, а інші на таку роль претендувати можуть лише за умови коригування певних (здебільшого дрібних) моментів, виправлення деяких похибок, уточнення окремих даних, оцінок тощо. Звісно, такий підхід теж має право на існування, несе в собі заряд корисної інформації. Однак з монографії Л. Радченко важко уявити собі скільки-небудь предметно тенденції в розробці проблем Української революції, передусім -- на концептуальному рівні. Практично не можна знайти пояснень, тлумачень (або хоча б міркувань) щодо тих чи інших методологічних домінант і збочень.

Зважаючи на вищевикладене, було зроблено спробу розібратися, передусім, у висхідних моментах продуктивного дослідження історії Української революції, як вони уявлялися автору [144; 144]. А таких, найголовніших і найнагальніших вималювалося два.

Перший -- це з'ясування ідейних засад, концепції (платформи) національно-демократичної революції. Чим більше з'являлося публікацій українських дослідників, тим очевиднішим ставало, що попри наростання критичної тональності щодо поглядів, позицій найвизначніших лідерів українства М. Грушевського, В. Винниченка, програм найвпливовіших тогочасних партій -- УПСР, УСДРП, УПСФ, скільки-небудь предметного, ґрунтовного вивчення документів не відбувалося. Замість того, з праці до праці переконували стереотипи, розбавлені, в кращому разі, кількома висмикнутими з контексту цитатами (так би мовити “само викривального” характеру) та обов'язковими посиланнями на зарубіжні видання, які не просто стали масово доступниками, а й своєрідно вплітались у вітчизняний історіографічний процес.

Отже, було проведено аналіз політичних документів 1918-1920 рр., який дозволяв не опосередковано, а, так би мовити, “з перших рук”, не абстрактно-відсторонений, а з урахуванням конкретно-історичних обставин відтворити процес зумовленості появи революційних, державотворчих ідей, обґрунтування планів суспільного розвитку, їх кристалізації в ході зіткнення з альтернативними варіантами поступу, перевірки розрахунків і гасел у жорсткому горнилі соціальної практики. Сутність програмних настанов. Стратегії, тактики революційної боротьби, які розроблялися непересічними особистостями, талановитими мислителями, вченими, колективним розумом кращих інтелектуальних сил тогочасного історичного моменту, виявилися значно відмінними, набагато вмотивованішими і аргументованішими за їх пізніші оцінки. Адже останні нерідко робилися на основі надто довільного використання, препарування першоджерел, відбору з них “потрібних” елементів під зарані сконструйовані схеми, які, своєю чергою, легше було піддавати критичним нападкам.

Другим визначальним моментом була принципова оцінка історіографічних надбань про Українську революцію в емігрантській, діаспорній літературі. Критичний настрій щодо головних ідеологів національно-демокрнатичної революції був з часом поширений і на їх історичні праці (згадуваний уже Р. Млиновецький однаковою мірою нападає на “шкідливу діяльність” соціалістів, народників, автономістів і на їх “шкідливі книжки” [99, 468]. Загальний позірний підхід тут зводився до того, що зазнавши поразки в національно-визвольній революції, її провідники -- М. Грушевський, В. Винниченко, П. Христю, М. Шаповал, І. Мазепа, Д. Дорошенко та інші автори найгрунтовніших історичних розвідок про події 1917--1920 рр. насправді на “науковому фронті” просто прагнули виправдати свою колишню безпорадність, неефективність втрати такої рідкісної можливості для реалізації національних сподівань, яка випадає на долю далеко не кожного покоління.

Абстрактно розмірковуючи, такий варіант, звісно, зовсім не виключений. І справді, ті, хто першими взявся за перо, щоб відтворити для нащадків карколомні звиви революційного поступу, відразу ж опинилися в несприятливій, значною мірою, психологічно дискомфортній ситуації. їм належало відстоювати об'єктивність, обороняючись від ідейного пресингу переможців (більшовицьких ідеологів, радянських істориків), що для сторони, яка зазнала поразки, завжди нелегко, пов'язано з традиційним подоланням підозри у свідомій маніпуляції суспільною думкою. Водночас треба було продовжувати ідейне суперництво з тими представниками українського ж табору, які покладали на лідерів революції провину за провал спроб досягнення визвольних задумів. Щоправда, у такій, виправдувальній від самих своїх витоків, позиції були не лише мінуси, які неминуче нашаровувались на процес підготовки історичних праць, а й певні позитивні моменти. До останніх, безперечно, відносилась вихідна самокритичність, як своєрідна захисна реакція на ймовірні (більше невідворотні) звинувачення у науковій недобропорядності.

Та найголовніше, мабуть, полягало в тому, що наріжні камені у фундамент історіографії Української революції закладали справді визначні вчені, мислителі, пошук правди для яких становив і наукове і життєве credo. Та й справді, наукова компетентність, високий професіоналізм істориків М. Грушевського і Д. Дорошенка, виняткова ерудиція соціолога М. Шаповала, гідні подиву скрупульозність П. Христюка, відповідальність І. Мазепи, феєричний талант В. Винниченка перетворювали кожну їх працю про Українську революцію на справжнє історіографічне явище, на чергову виразну віху у пізнанні надзвичайно складної сторінки минулого. Якщо до того додати ще й те, що саме в працях означених авторів сумарно було введено до наукового обігу практично все коло джерел, якими оперували їх наступники аж до рубежа 80--90х рр., то можна зрозуміти неперехідну цінність, актуальність історичних розвідок 20-х -- 30-х рр.

Такий висновок переростає у стійке переконання після неупередженого порівняльного аналізу згаданих праць із тими, які з'явилися друком пізніше. Так, після другої світової війни публікації про Українську революцію здебільшого присвячувались ювілеям тих чи інших подій 1917--1920 рр. [8; 112; 129; 50; 57; 109; 116; 163; 155]. Звичайно, з фактологічного боку прирощення нових знань практично не було [19; 158]. Принципово відмінних концепцій також не з'являлося. Природно зменшилась кількість мемуарних творів. Втім, в цілому вдалими виявились спроби створення синтетичних нарисів про непросту добу історії України, зокрема енциклопедично -- довідкового характеру [53; 59; 113].

Однак, чергові поразки від радянської влади, крах спроб ОУН і УПА, інших національних сил досягти бодай якогось реального результату у боротьбі за незалежну українську державність привели до посилення емоційно-негативних настроїв щодо росіян, комуністичної ідеології, національної політики, що здійснювалась у Радянському Союзі.

Такі настрої поширювались і на історичну ретроспективу, не просто включалися до праць про події 1917--1920 р., а часто перетворювалися на наскрізну ідею, домінантний мотив. Активно залучаючись у такий спосіб до тогочасної ідеологічної боротьби, ставши одним із форпостів психологічної війни, такі праці мало що додавали в науковому сенсі. Навпаки, спостерігалось очевидне сповзання на крайні, непримиренні позиції, в процесі чого у жертву приносилась науковість, об'єктивність, виваженість. Нехтування фактами, документами, елементарною логікою нерідко набирало чималих масштабів. В невщухаючій полеміці з радянською історіографією, в обопільних звинуваченнях на перше місце поступово виходили й абсолютизувались ті, часто не найголовніші моменти, які найбільше відрізняли позиції одних і других [91; 95; 148; 6].

Характерно, що В. Винниченко відчув нагнітання пристрастей і збочненя в історіографічному процесі уже наприкінці 40-х рр. і прагнув вкотре відстоювати історичну об'єктивність у “Заповіті борцям за визволення”. Але до його думок, справедливих застережень у 50-х -- 80-х рр. взагалі мало хто прислухався (написана 1949 р. праця визначного письменника і політика навіть не була надрукована).

Не дуже зважали і на теоретично глибокі, без перебільшення -- історико-філософські розвідки дуже своєрідного, самобутнього науковця -- І. Лисяка-Рудницького [81, 82].

Його прагнення йти від фактів і документів до висновків, а не навпаки -- прагматично підлаштовувати під довільну (це зовсім не значить, що випадкову, без свідомого розрахунку) схему, сприймалося швидше як претензія на оригінальність, винятковість, почасти навіть дивакуватість.

Отже, підтверджений фронтальним порівняльним аналізом публікацій 20-х -- 80-х років один з кардинальних висновків двотомного дослідження “Українська революція: концепція та історіографія” зводився до того, що праці основоположників історіографії революційної доби (М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, Д. Дорошенка, М. Шаповала, І. Мазепи, їх однодумців) мали значно більшу історіографічну цінність, аніж тих, хто перейняв від них естафету, особливо ж тих, які з суб'єктивних міркувань не лише відходили від принципів наукових досліджень, а й зробили спробу необ'єктивного осуду попередників1.

А інший, взаємопов'язуваний зі згаданим, значною мірою похідний від нього висновок, природно, полягав у тому, що для дальшого ефективного освоєння історичною наукою досвіду Української революції слід орієнтуватися більше на дослідження авторів 20-х -- 30-х років, які не втратили суто історіографічного значення, а не на пізніші праці, котрі, очевидно, поступалися науковим ґатунком і результатами. Додаткової впевненості у правильності такого висновку додавала і об'єктивна порівняльна оцінка новітніх історичних надбань -- публікацій 90-х років, одним (хоча, звісно не єдиним) із критеріїв вододілу яких на продуктивні і контрпродуктивні сама собою постала все та ж ціннісна орієнтованість на відмінні за підходами і якостями праці попередніх десятиліть. Запропонована логіка була схвально зустрінута і підтримана рядом авторитетних вчених, визнаних фахівців у вивченні проблем історії революцій [123].

Здавалось, на користь запропонованих узагальнень прямо говорили солідні документальні видання, здійснені академічними інститутами [160; 90; 161]. Включені до них матеріали спонукали укладачів, членів редколегій у супровідних компонентах (передмовах, довідкових частинах) дистанціюватися від авантюризму, екстремістських крайнощів з відвертим нехтуванням фактами, документами на догоду зарані обраним схемам.

Природно, що орієнтація на пошук істини, на турботу про доказовість науковими засобами пропонованих точок зору зумовили появу низки праць з достатньо високими фаховими якостями [11; 69; 63; 119; 125; 92]. Це тим важливіше, що частина з них були виконані як навчальні посібники, де елементи гіпотетичності, дискусійності, сумнівності мають бути по можливості зведені до мінімума.

Природно, що публікаторський бум навколо актуальної, важливої проблеми зумовив і появу еклектичних праць, у яких акумулювалися дослідницькі досягнення (звісно, це здійснювалося також під певним умоглядним кутом). Хоча за своїм призначенням подібні твори не можуть претендувати на роль вартісних, визначальних чинників історіографічного процесу, пройти повз них також було б несправедливо, оскільки в них певною мірою віддзеркалюються успіхи і вади розвитку науки. Щоправда, немає потреби у детальному аналізі такої літератури, обмежившись одним, але достатньо промовистим прикладом.

Так, на ознаменування 80-річчя IV Універсалу Центральної Ради та 80-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки у Львові вийшла досить велика за обсягом, панорамна за задумом праця канадського історика Василя Вериги “Визвольні змагання в Україні 1914--1923 рр.” [10]. Автор скрупульозно відтворив всі скільки-небудь значимі події переламного десятиріччя в історії України. Він використав опубліковані документальні збірники, мемуарну і дослідницьку літературу (здебільшого -- емігрантську, діаспорну, зарубіжну, частково -- радянські видання).

Ставши на в цілому помірковану, толерантну позицію, В. Верига ретельно підібрав багато з того, на що вийшла зарубіжна історіографія Української революції на початок 90-х рр. ХХ століття і зробив спробу знайти своєрідний знаменник, інтегральний підсумок. З одного, інформаційного, боку, значення проведеної роботи безсумнівне, і вона може слугувати корисним хронологічним путівником щодо подій буремної доби. З іншого ж, концептуального, боку, цілісності, оригінальності досягти не вдалося. В результаті виявляються суперечності, логічні “нестиковки” в підсумкових, порівняльних оцінках різних форм державності -- УНР доби Центральної Ради і Української Держави за гетьманування П. Скоропадського, УНРдоби Директорії і Західно-Української Народної Республіки. Чіткої шкали підходів В. Верига (можливо й свідомо) не запропонував і це врешті не дозволяє визначено судити про згадані феномени, явища, які розглядаються. Те ж стосується і численних політичних партій тощо.

Взагалі зробивши явний акцент на фактологічний бік відтворення досвіду, автор порівняно мало аналізує процеси, занурюється в їх глибинну сутність, механізми їх детермінації і взаємопов'язаність, виявляє домінантні тенденції і закономірності, відтінює особливості. У тих випадках, коли В. Верига йде за відомими, більш-менш усталеними історіографічними зразками, надбаннями (вони досить легко “прочитуються”), все само собою зрозуміло. У тих же випадках, коли автор пробує витворювати власні схеми (наприклад, виступ полуботківців у липні 1917 р., перший Всеукраїнський з'їзд Рад у грудні 1917 р., особистісні суперечності в Директорії на початку 1919 р. та ін.), виникають обґрунтовані питання щодо рівня аргументованості, документальної вірогідності, ступеня виваженості запропонованих тлумачень, які здебільшого не можуть надійно протистояти критичним закидам, що невільно народжуються.

Виникають заперечення і щодо цілого ряду висновків, так би мовити, основоположного, стрижневого характеру. Повторивши кілька разів тезу про те, що доля Української революції була цілком передрішена, а справа -- програна на кінець 1917 р. [10, Т. I, 8, 396; Т. ІІ, 415], В. Верига водночас слідом за О.Терлецьким намагається доводити, що доба визвольних змагань українців продовжувалась від березня 1920 р. до березня 1923 р. [10, Т. I, 7-8; Т. ІІ, 412-413] Однак і логічне і, головне, сутнісне обґрунтування хронологічних рамок періоду явно залишає бажати кращого. Та незрівнянно важливіше те, що незрозумілим стає весь сенс такого детального розгляду подій не лише до 1923 р., а й навіть у межах до 1920 р.

Ще більш дивно поставлене питання про ціну революційних здобутків. Вони виглядають як “програна українська державність”, людські, матеріальні та культурно-історичні втрати.

За логікою викладу виходить (можливо автор і сам того і не сподівається), що краще б тієї доби взагалі не було, якщо платити за суспільно-національний прогрес подібним чином [10, Т. ІІ, 415-416].

Далеко не у всьому бездоганна і структура двотомника: наприклад спочатку подається повна історія ЗУНР (включаючи емігрантське існування її політичного проводу), а потім читач змушений повертатися до початків відродження УНР у грудні 1918 р. і наскрізно прослідковувати історію цього державницького феномену під проводом Директорії, в тому числі й ті її етапи, коли революція здійснювалась соборним фронтом, а ЗУНР офіційно була оголошена областю УНР.

“Генеалогія Української Соціалістичної Радянської Республіки чомусь починається лише з грудня 1919 р., з “третьої советської окупації України”, а вмотивованість хронологічного продовження розповіді, виходячи з висунутої ідеї -- визвольні змагання -- до 1923 р. залишається як мінімум, проблематичною, оскільки об'єкти, на яких зосереджується автор, мають до означеної дії здебільшого опосередковане відношення.

Не вельми виправданими, органічними виглядають в даному розділі (про УСРР) сюжети щодо українців поза межами етнічно-державної території (Поволжя, Зелений Клин, Середня Азія, Європа, США і Канада, Бразилія і Аргентина). Втім і в інших розділах, так би мовити, етногеографічний бік справи теж часом викликає певні сумніви (скажімо, коли мова заходить про Білорусію, Бессарабію тощо).

Отже, не ставлячи під сумнів потрібність книг, подібних виданій В. Веригою, віддаючи належне пізнавально-інформаційній функції, яку вона може виконувати, не можна, однак, віднести її до праць дослідницько-новаторського характеру, історіографічних явищ, які допомагають розв'язати якусь наукову проблему, чи в результаті нетрадиційних підходів відкривають оригінальний погляд на неї, вносять корективи в уяви про малодосліджені, малозрозумілі, або заплутані аспекти досвіду, наближають до об'єктивного пояснення складних, суперечливих процесів. Наявність же зовнішньої атрибутики (солідність поліграфічного оформлення, навіть очевидне багатство видання, спеціальні підсумкові сюжети у розділах, кінцеві висновки, серйозний довідковий апарат, включаючи характерні лише для академічних видань останнього часу детальна бібліографія, іменний та географічний покажчики тощо) лише зайвий раз підкреслюють розрив між тим, яким бачився двотомник в ідеалі, і тим, яким він врешті виявився.

Природно, серед інших з'являлися і публікації, автори яких прагнули вийти на власне розуміння того, що сталося в революційну добу, зав'язували дискусії навколо різних аспектів історичного досвіду, енергійно відстоювали запропоновані точки зору.

Своєрідною ремінісценцією означеного став збірник статей запорізьких істориків [159]. Відстоюючи підхід, згідно якого Українська революція хронологічно обмежувалась березнем 1917 р. -- початком 1918 р., автори поряд із досить слушними міркуваннями та введеними до наукового обігу новими фактами і документами, вступили в дискусії з приводу низки питань, серед яких на чільне місце висунулися справді ключові моменти -- про діалектику національного і соціального чинників у політичному курсі Центральної Ради та про ставлення до її автономістсько-федералістських орієнтацій, спроб їх практичної реалізації. Однак слід відразу ж сказати, що визнати запропоновані аргументи переконливими навряд чи можна. Прикладом тут може бути стаття Ф. Турченка і Г. Кривоший, яка відкриває збірник: “Магістралі й глухі кути Української революції”.

Намагаючись зрозуміти й оцінити розвиток подій в Україні в 1917 р. через їх порівняння з історичним розвитком інших націй, автори резонно зауважують, що вітчизняний досвід виявився нетиповим для європейських національних революцій. Там завоювання політичної незалежності і соціально-економічні перетворення виявилися розведеними у часі.

В Україні ж ці процеси були одночасними, навіть не паралельними, а взаємопереплетеними й взаємозумовленими. Гадається, можна висунути й категоричніше (в силу своєї очевидності) твердження. Саме соціальна (Лютнева) революція стала детонатором національної (Української) революції, а істотне поглиблення останньої, її піднесення на якісно вищий національно-державотворчий щабель прямо пов'язано з іншою соціальною (Жовтневою революцією), яка змела з політичної арени Тимчасовий уряд як основне гальмо національної (Української) революції. Без особливого ризику помилитися можна стверджувати й інше: якби у лютому 1917 р. в Росії не відбулося буржуазно-демократичної революції, що повалила самодержавство, як оплот соціального і національного гніту, до національно-демократичної революції в Україні того року могло і не дійти. В усякому разі аналіз характеру і масштабність українського визвольного руху, тенденцій його розвитку у роки імперіалістичної війни: не дає підстав для висновків, що самотужки він міг набути такої масовості, глибини й інтенсивності, яке дозволяло б говорити про переростання у нову, вищу фазу, а саме революції.

Однак, всупереч добре відомим фактам, Ф. Турченко і Г. Кривоший хотіли б, щоб розпочавшись із соціального катаклізму подальші процеси в Україні (на той час невід'ємній частині Росії і якось інакше майже ніхто ситуацію й не оцінював) набули лише національно-визвольного характеру (як в Європі), щоб “на цьому етапі (після повалення самодержавства і початку початку Української революції -- В.С.) соціальні суперечності і антагонізми, питання про соціальноекономічний лад в майбутній державі не розкололи націю” [153, 27].

“Підганяючи” українську ситуацію під європейський контекст (швидше -- схему), автори розвідки, без будь-яких на те серйозних підстав, вважають, що Українська революція розпочиналася за загальновідомим сценарієм, оскільки, за їх переконанням “з вирішенням соціально-економічних питань люди готові були деякий час почекати” [153, 27]. Звичайно, будь-якому читачеві бажано було б знати, про яких людей мова. -- Невже безземельних селян, голодуючих солдаток та їхніх дітей, виснажених від перевтоми робітників? Бажано було б також, щоб запропонований висновок підтверджувався документами щодо настроїв цих “людей”, зафіксованих, скажімо, в резолюціях їх зібрань тощо. Однак, відчуваючи очевидний брак у таких документах, у конкретних фактах, історики спритно підміняють предмет розмови (взагалі дуже примітна риса й інших статей збірника). “Перспектива відновлення українського суверенітету, -- ведуть далі Ф. Турченко і Г. Кривоший, -- об'єднувала всю націю, всі соціальні групи”[153, 27]. І зовсім не зважаючи на те, що національна консолідація далеко не тотожна відмові від соціальних прагнень, тим більше, що суспільство в Україні було поліетнічним, автори статті закликають на допомогу М. Грушевського, який на початку революції писав: “Національні почуття -- скільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв'язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського суспільства -- від панських і буржуазних груп до пролетарів”[41, 91].

Зрозуміло, що М. Грушевський тут відзначає тільки історичні особливості, які сприяли формуванню однакових прагнень різних верств українського суспільства в національній сфері. Однак вчений і політик зовсім не констатує відсутності у трудящих бажання і готовності боротись за свої соціальні інтереси. Навпаки, в основі запропонованої Головою Центральної Ради концепції революції лежала ідея народоправства, реалізація якої була немислима без кардинальних соціальних змін в суспільстві. І саме ці соціальні зміни, запровадження в життя справжнього, всеохоплюючого демократизму тільки й могли бути найвірнішим гарантом реалізації національних, національно-державних прагнень українців.

А.Ф. Турченко та Г. Кривоший навіть не помічають, як вони починають суперечити власним висновкам, коли тут же пояснюють, що основною причиною “затягування” в досягненні “політичного суверенітету України” стало те, що керівництву Центральної Ради “не вистачило рішучості очолити соціально-економічні перетворення”.

Даремно покладаючись на Тимчасовий уряд, який свідомо зволікав з розв'язанням будь-яких проблем, український провід став заручником чужої волі, зрадив власній концепції, стратегії руху. “Ця обставина істотно вплинула на перебіг Української революції, навіть сприяючи посиленню соціальної напруженості в суспільстві, переходу конфліктів у неконтрольовано-стихійну сферу, ведучи до наростання суперечностей між самими українцями” [153, 28], -- змушені визнавати під натиском незаперечних фактів Ф. Турченко і Г. Кривоший.

Доводиться лише гадати, які причини зумовлюють безплідний пошук ними варіантів спростування очевидних істин. Можливо, в основі хибної позиції лежить елементарна нездатність пройнятись духом революційної епохи, зрозуміти її феноменальність, невідповідність холодній логіці, сьогоднішньому розрахунку.

Адже один із загальновизнаних уроків Української революції полягає в тому, що її провідники не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись з декларуванням її головних компонентів, програвали в часі іншим силам.

Не в змозі ігнорувати самоочевидне, запорізькі історики продовжують відтворювати причинно-наслідковий зв'язок політики і невдач Центральної Ради, особливо наполягаючи на тому, що соціалістичне керівництво Української революції штучно звузило соціальну базу руху, “відмовившись від співпраці з ліберальними і консервативними елементами суспільства” -- помісництвом, буржуазією, іншими зажиточними верствами.

Ф. Турченко і Г. Кривоший висувають персональні претензії до М. Грушевського, який на початках революції чимало говорив про “безкласовість”, “безбуржуазність” української нації, однак у наступному дедалі більше закликав до “необхідності боротьби з власною буржуазією і панством, витіснення їх на периферію політичного життя” [153, 29].

Однак переважна більшість нації, як це визнають і автори статті, брала участь у революції, нетерпляче домагаючись соціальних змін, що не могло не враховуватись лідерами Центральної Ради, яка взяла на себе місію виразника народних інтересів. В результаті “неприхований політичний тиск штовхав українську буржуазію і поміщиків (як і територіальні групи підприємців і землевласників) до опозиції Центральній Раді і навіть до вступу в загальноросійські підприємницькі і поміщицькі організації в Україні (“Союзы земельних собственников”, “Союзы фабрикантов и заводчиков”, галузеві об'єднання підприємців), які байдуже, а то й вороже ставилися до національно-визвольної боротьби українського народу”[153, 33]. Конституція недалека від істини. Дивне ж те, що у об'єктивних процесах, виявляється, винен той же М. Грушевський, його оточення. “Таким чином, -- прямо продовжують свої міркування Ф. Турченко і Г. Кривоший, інтереси імущих верств українського суспільства штучно фокусувалися на соціально-економічних питаннях, а національно-державні мотиви діяльності відступали на другий план” [153, 33].

Тобто, суб'єктивному чиннику (проводу Української революції) приписується роль, якої він не міг виконувати -- свавільно управляти об'єктивними суспільними процесами.

І, здається, ті, хто взявся провести читачів складними лабіринтами революційних хитросплетінь і вивести їх із “глухих кутів” нерозуміння, убезпечити від “рецидивів класово-партійного підходу”, самі “заплуталися у трьох соснах”. Тому й змушені вдаватися до голої демагогії. “Якщо в умовах соціальної революції компроміс між класами з різними економічними інтересами є виключенням з правила, то в умовах революції національної, навіть якщо вона має демократичний характер, такий компроміс є правилом, запорукою успішного розвитку національного прогресу” [153, 34], -- твердо заявляють Ф. Турченко і Г. Кривоший.

Однак тут доведеться нагадати, що, згідно конкретно-історичного підходу, кожна революція здійснюється за своїми “правилами”, що диктуються реальними обставинами із дією безлічі об'єктивних чинників, а не вигаданими “заднім числом” “правилами” сучасних істориків, кон'юнктурна “запрограмованість” яких виявляється на кожному кроці.

Так мало не на кожній сторінці відповідного підрозділу статті (“Поміщики, капіталісти й національна солідарність”) Ф. Турченко й Г. Кривоший повторюють, що через соціалістичні погляди лідерів Української революції до роботи в Центральній Раді “не були допущені” поміщики й капіталісти. Як це можна було зробити в 1917 р. при пануванні нічим не обмеженої демократії, відсутності будь-яких адміністративних важелів у М. Грушевського, В. Винниченка та інших соціалістів -- загадка, якщо, втім, не допустити, що такий результат був природним, реальним виявом тієї ж таки соціальної революції, переплетіння її з національно-визвольною боротьбою, чого сучасні історики так би не бажали. Адже це вже не “за їх “правилами”.

Не менш довільно згадані автори поводяться і при з'ясуванні такого важливого аспекту Української революції -- боротьби в ній двох тенденій -- автономістсько-федералістської та самостійницької.

Безумовні симпатії Ф. Турченка і Г. Кривоший на боці самостійників, у першу чергу М. Міхновського. Що ж до автономістів, відношення до них однозначно критичне. Дослідники вважають, що “самостійники, добиваючись для України незалежності, вели значно реалістичнішу політику, ніж автономісти”.

Прорахунки самостійників “були прорахунками у тактиці боротьби, у той час коли прорахунки автономістів були стратегічними” [153, 23].

Дивно, але для Ф. Турченка і Г. Кривоший реалізм є швидше абстрактним поняттям, аніж конкретним. У противному випадку, як можна пояснити те, що “значно реалістичніша політика” самостійника з початку XX століття і аж до кінця 1917 р. М. Міхновського мала надто обмежене коло прибічників, тоді як гасла автономізму і федералізму були явно домінантними в середовищі політичної еліти і незрівнянно сильніше підтримувались масами. Реалізм в політиці це і можливості втілення в життя найпривабливіших, найсправедливіших задумів. Переважна більшість лідерів Української революції в 1917 р., керуючись саме реалістичними підходами, науковим аналізом ситуації, віддавали перевагу автономістсько-федералістським орієнтаціям. Однак, на думку згаданих авторів, метою Української революції була зовсім не автономна Україна, як то доводили М. Грушевський, В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Єфремов та ін., як було визнано в тисячах резолюцій найрізноманітніших зібрань українців, підтверджено їхніми діями. За Ф. Турченком і Г. Кривоший, “мета революції визначається не програмами її лідерів, не їх прагненнями, а тим більше суб'єктивними оцінками своєї діяльності” [153, 23].

Можна цілком припустити, що історики через 80 років після подій, що вивчаються, можуть бачити крізь призму наступних суспільних процесів якісь аспекти досвіду глибше, сутнісніше, аніж учасники революцій. Однак це зовсім не може бути достатньою підставою для того, щоб всупереч відомим фактам довільно переінакшувати історію на догоду певним уподобанням. Така ситуація (по суті -- зрада принципу історизму) неминуче веде саме в ті “глухі кути”, в які, на думку сьогоднішніх істориків, завели Українську революцію її керманичі.

Знайомлячись із працями запорізьких дослідників, їх критикою концепції М. Грушевського (зауважимо, також історика з неабиякими аналітичними здібностями), не можна не звернути уваги на ще одну умоглядну конструкцію. В їх уяві в 1917 р. існувала Україна (точніше нація, яка обирала свою долю) і решта колишньої імперії -- Росія. Оскільки українські автономісти “не зустрічали підтримки російського суспільства, без якої федерація звичайно ж була неможлива, Україна повинна була або погодитися на дальше перебування у складі унітарної Росії, перебудованої у відповідності з інтересами домінуючих в ній політичних сил, або наважитися на повний політичний розрив із нею. Якогось третього, компромісного шляху (а федерація -- це завжди міжнародний компроміс) не було. Отже, незалежно від поглядів і прагнень окремих партій чи їх політичних лідерів, український визвольний рух стояв перед завданням досягнення незалежності. Тому прагнення самостійників співпадали з логікою історичного процесу, у той час як дії автономістів гальмували цей розвиток” [153, 23-24].

Однак, варто пам'ятати, що Росія у своїй абсолютній більшості складалася з національних регіонів. А лютий 1917 р. поклав початок демократичній децентралізації романівської “тюрми народів”. Українська революція стала органічною складовою цього об'єктивного процесу. Автономістсько-федералістський курс Центральної Ради враховував політичні реалії й передбачав пере устрій держави (тієї ж таки Росії) на демократичних засадах із збереженням її цілісності, що мало над важливе значення в умовах імперіалістичної війни, коли Україна перетворилася на один із головних об'єктів чужоземних зазіхань. Варто пам'ятати, що подібні до позицій Центральної Ради погляди сповідували і лідери більшості національних окраїн (регіонів) колишньої імперії. В результаті це дозволяло надійно просувати справу державотворення (виборювати) автономію явочним шляхом (Універсали Центральної Ради, створення Генерального Секретаріату, вимушені кроки щодо визнання української автономії де-факто Тимчасовим урядом). Нарешті рішення форумів усіх провідних політичних партій, усіх впливових громадських організацій, Національного конгресу, З'їзду народів. Тисячі резолюцій зборів, мітингів з місць -- це не накинута М. Грушевським усій нації точка зору, а, навпаки, теоретичне оформлення народного воле вияву, іманентних настроїв.

Що ж до самостійництва, то при всій повазі до його речників, не можна сказати, щоб вони запропонували нації скільки-небудь переконливі гарантії утримання проголошеної самостійності. Це не могло не усвідомлюватись як відповідальними політиками, так і широким загалом, який не поспішав висловити своєї прихильності, ще більше бажання конкретними діями підтримати абстрактно дуже привабливі (і безумовно -- історично справедливі) гасла самостійників.

Можливо, сказаним можна було б і обмежитись. Однак, запорізькі автори, швидше за все, відчуваючи хисткість своєї позиції, прагнуть підкріпити її елементами, важливими для історика. Вони намагаються довести, що самостійницька течія була вже досить потужною у 1917 р. Крім Української Народної партії М. Міхновського називаються ще Братство самостійників, Союз української державності, групи членів в УПСР, УСДРП, УПСР. Сюди ж зараховується й Українська хліборобсько-демократична партія, котра тільки-но зачиналася влітку 1917 р., й Українська партія самостійників-соціалістів, утворена в грудні 1917 р.

Жодних даних про чисельність хоча б однієї з організацій не наводиться. Це не дивно -- їх просто не існує. Впродовж року згадується хіба що кілька прізвищ, які інколи збуджували настрої запальними виступами із радикальними заявами. Це також відомо, не один раз описувалося в літературі. Однак, при бажанні, виявляється, можна робити й значно далекосяжніші висновки, свідомо перебільшуючи ступінь впливу самостійників. “їх голос звучав сильно, -- майже патетично заявляють Ф. Турченко і Г. Кривоший, -- інколи навіть досить різко і багатьом не подобався (! -- В.С.)....Твердження, що самостійників було мало і їх заклики не зустрічали підтримки в народі... відверто упереджене і не аргументоване” [153, 25].