Доба української революції (1917-1920 рр.) у новітній історіографії

Як новітні передруки відомих діаспорних праць, так і публікації сучасних авторів [19], на жаль, мало проясняють згадані феномени, що й зумовлює акцентувати на них, як перспективних і актуальних, увагу дослідників.

Виняток становить хіба що один із особливих напрямків військового будівництва, силових, охоронних структур взагалі -- спеціальних служб доби Української революції [20].

Наочним свідченням значних можливостей у прирощенні наукових знань у зачепленому аспекті досвіду революційної доби стала книга про діяльність Союзу євреїв-воїнів Київської військової округи [21] міжпартійної організації із сильними позиціями і впливом сіоністів. Відповідними виявилися і домінантні підходи до питань про утворення, принципи та характер діяльності єврейських військових формувань, хоча тут виявилися інша лінія, уособлювана соціалістичними партіями єврейства, котрі прагнули діяти в рамках законодавчого поля української влади. Автори прослідкували суперечності, що виникли, зробили спробу об'єктивно оцінити непрості тенденції, які підтверджуються зібраними документальними матеріалами, а вони складають значну частину видання [21, 72-136].

В контексті істотного розширення можливостей для предметних, документальних підтверджуваних суджень і висновків можна безумовно схвально ставитись до публікації окремих архівних справ щодо подій і особистостей, котрі прямо пов'язані з надзвичайно важливими епізодами історичного минулого, навколо яких нагромадилося немало вигадок, спотворень фактів, надто довільних оцінок тощо. Добре починання тут -- книга зі слідчою справою М.А. Муравйова [22].

Спостерігаючи за процесом освоєння історичною наукою конкретних напрямків, аспектів, моментів Української революції, неважко помітити, що і тут більшою або меншою мірою виявляється вплив сучасних ідеологічних тенденцій, політичної кон'юнктури. Як і в працях комплексних, узагальнюючих, в одних випадках відкриваються додаткові можливості для наближення до об'єктивності, до істини, а в інших пошукові зусилля гальмуються, не приводять до істотних зрушень, якісних надбань. На жаль, доводиться констатувати, що 85-річчя Української революції взагалі пройшло без скільки-небудь істотного реагування з боку офіційної влади. На урочистих зборах, присвячених 10-й річниці Незалежності України Президент України Л. Кучма порівнював поворот, що стався у 1991 р., уже не з революційною добою 1917-- 1920 рр., як це робив його попередник Л. Кравчук, а із хрещенням Київської Русі [23]. А на III Всесвітньому форумі українців, який проходив у дні ювілею, “значні елементи стихійності у державотворчих процесах перших років незалежності” пояснював давньою національною традицією. “Досить згадати, -- сказав Л. Кучма, -- наприклад, суперечливі, нескоординовані дії творців Української Народної Республіки чи їхніх опонентів з табору гетьмана Павла Скоропадського. Не кажучи вже про більшовицьких мрійників, які прагнули спочатку все знищити, а вже потім звести під акомпанемент облудних гасел репресивно-ідеократичну державу [24].

В результаті все обмежилося мало масштабними заходами кількох наукових колективів, які останніми роками спеціалізувалися на проблематиці 1917 -- 1920 рр. і були просто зобов'язані те зробити, виходячи лише з власних незначних можливостей.

Мова, зокрема, про конференції, засідання “круглих столів”, проведені Центром українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відділом Української революції 1917 -- 1921 рр. Інституту історії України НАН України та відділом етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, матеріали яких частково опубліковані [25].

А відтак взаємозв'язки між історичною наукою і сучасною політикою впродовж усіх років незалежності України (принаймні, про це можна впевнено стверджувати щодо революційної доби) залишалися не органічними, не тісними, не жорсткими, не взаємодетермінували один одного, що врешті, як те може видатися на перший погляд парадоксальним, мало свої неоднозначні наслідки для обох складових суспільного життя.

Відзначаючи здебільшого суперечливість впливу політичної кон'юнктури останніх півтора десятиліть на постановку і зміст досліджень історії науконально-демократичної революції, гадається, є чимало уважати однозначно сприятливою атмосферу для плідного вивчення проблеми української соборності. Починаючи з 1990 р., коли на відзначення річниці прийняття Акту злуки 22 січня 1919 р. вибудовувався живий ланцюг від Львова до Києва, йшло поступове суспільне усвідомлення важливості здійснених у революційну добу кроків, логічним втіленням якого став президентський указ про встановлення Дня соборності України, який щорічно відзначається 22 січня [26, 4]. Та й напередодні 85-ї річниці початку Української революції, яка виповнювалася в 2002 р., єдина історична подія, до якої зверталася влада як до надихаючого прикладу, був Акт Злуки [27]. Саме в ньому намагались віднайти джерела сучасної злагоди і монолітності суспільства України. На користь сказаного говорить і те, що укази про відзначення Дня соборності на найвищому рівні виходять не лише в ювілейні роки. Відповідно -- щорічно проводяться й різного роду політичні та наукові заходи.

Природно, досвід боротьби за соборність українських земель був однією зі стрижневих тем практично всіх без винятку праць (у тому числі й передруків -- репринтних відтворень зарубіжних видань) про революційні події у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті [28].

Звичайно належне місце відводилось проблемі і в узагальнюючих дослідженнях про процеси 1917 -- 1920 рр. на всіх українських теренах [29].

Українська соборність стала однією з провідних комплексних тем відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. З ініціативи та головним чином зусиллями цього колективу науковців було проведено два вельми представницьких і плідних у змістовному відношенні зібрання з наступною публікацією матеріалів [30]. Крім того, було здійснено видання комплексної, наскрізної монографії у двох книгах “Соборність України” [31], яка допомогла рельєфніше відбити досягнення і вади поборницького процесу в добу Української революції на тлі інших історичних періодів. Загалом же, певна абсолютизація набутків українського соборництва в 1919 р. зумовила й появу спеціального дослідження, покликаного об'єктивно відтворити історичний досвід у його реальній суперечності -- зіткненні об'єднавчих (доцепірових) і регіоналістських (відцентрових) тенденцій [32]. При цьому було не лише відтворено ті конкретні негативні прояви, які ускладнили практичне об'єднання УНР і ЗУНР.

Проблема, до якої рано чи пізно мали обов'язково підійти фахівці -- історія політичних партій України в 1917 -- 1920 рр. Природно, їх роль була надзвичайною. Саме вони продукували революційні ідеї, формували гасла, організовували політичні акції, ініціювали створення державницьких центрів, забезпечували вироблення і здійснення їх курсів тощо. Однак даному аспекту досвіду дослідники явно не поспішали віддати належне. Хоча в узагальнюючих працях містилися обов'язкові історико-партійні сюжети, а діяльністі окремих партій присвячувалися статті, ґрунтовного, монографічного розв'язання проблема не одержувала. Мабуть найперша причина тому -- соціалістичний характер більшості тогочасних партій, принаймні -- найчисельніших і найвпливовіших, а відтак небажання пов'язувати досягнення у відродженні нації, державотворенні саме з цими організаціями. Проте спроба “розвести” партії на народницькі і державницькі (відповідно найменувалися і історичні школи) “спрацювали” лише до певної міри, кінцем-кінець виявилися логічно уразливими, неуніверсальними.

Тому, хоч і з певним зволіканням, можливо більше під дією внутрішніх потреб забезпечення цілісності дослідження революційних процесів, довелося взятися за дослідження діяльності Української партії соціалістів-революціонерів [33], а затим у її порівнянні з Українською соціал-демократичною робітничою партією [34].

Історіографія про діяльність політичних партій України в добу національно-демократичної революції становить основну частину історико-партійних видань, які хронологічно охоплюють перші два з половиною десятиліття ХХ століття [35]. Паралельно з'являються солідні праці про соціалістичні організації на західних теренах України [36], в Криму та Північній Таврії [37].

Природно, що докладаються зусилля до дослідження діяльності партій ліберально-реформістського і консервативного спрямування [38]. Якщо відтворювана діяльність деяких партій у названих творах виходить за межі 1917 -- 1920 рр., левова частка матеріалів припадає саме на цей період -- час апогею їх історичного шляху.

Не обмежуючись вивченням досвіду українських партій, історики, документалісти надали уваги і тим їх політичним суперникам, які виборювали альтернативні варіанти суспільного розвитку. Зокрема, після певної перерви було поновлено видання корпусу документів Комуністичної партії (більшовиків) України. Вийшли друком протоколи III з'їзду і IV конференції КП(б)У [39], які до того ніколи не друкувалися. З'явився і нарис про утворення та перші кроки Комуністичної партії (більшовиків) України [40]. На відміну від попередніх праць, зроблено спробу співвіднести мотиви, принципи організації КП(б)У з національними інтересами, з тим, як розвивалася Українська революція.

Достатньо інтенсивно публікуються праці, в тому числі й документальні, про єврейські партії та організації в Україні, їх участь у суспільному житті в революційну добу [41].

Природно, що розпочалися і дослідження, присвячені окремим напрямкам діяльності різних партій. Серед інших аспектів порівняно більше з'ясовуються ідеологічні процеси (один з основних моментів докладання партійних зусиль), головним чином через вивчення основного важіля масової агітаційно-пропагандистської діяльності -- періодичної преси. Якщо до 1991 р. опрацьовувалася періодика, пов'язана винятково більшовицького і радянського спрямування, яка в мовному відношенні майже вся була російською, в останні роки головна увага була зосереджена на українських виданнях [42]. Спеціального аналізу зазнала, зокрема, військова українська преса і журналістика [43].

У поле історико-бібліографічного аналізу потрапила книжково-видавнича справа революційного часу [44].

В цілому ж вивчення партійної історії в 1917 -- 1920 рр. явно відстає від інших зрізів досліджень періоду, вимагає посилення уваги науковців, зокрема до таких висхідних моментів як принципи і практика партійного будівництва, внутріпартійні процеси (ідейна боротьба, діалектика зміни орієнтацій, розмежування, розколи), партійні взаємостосунки (протиборство, співпраця -- у тому числі державно-урядова, блоки, злиття) тощо.

Потреби будівництва, розвитку сучасної незалежної України цілком природно зумовлювали перманентний підвищений інтерес до досвіду державотворення попередніх епох, періодів, у тому числі, а, можливо, у першу чергу, й революційних років. Цей зріз проблеми привертає порівняно найширшу увагу, ознаменувався появою, мабуть, найбільшої кількості публікацій. Попри певну нерівномірність у вивченні основних форм державності 1917 -- 1920 рр. (УНР доби Центральної Ради і доби Директорії, гетьманської Української Держави, ЗУНР, УСРР), сама внутрішня логіка дослідницького процесу привела до необхідності створення колективних, комплексних праць, у яких би проводився порівняльний аналіз згаданих історичних документів. Такими творами стали колективна монографія “Українська революція і державність (1917 -- 1920 рр.) [45] та другий том шеститомного проекту “Політична історія України ХХ століття” [46]. Остання книга (автори В. Солдатенко і В. Верстюк), гадається, заккумулювала в собі основні надбання вітчизняної історіографії у дослідженні тих політико-правових систем, у рамках яких довелося діяти українському етносу в часи революції, з'ясуванні домінантних орієнтацій нації, що виявилися визначальними для всього її наступного історичного поступу. Певним кроком уперед слід вважати спробу відтворення соціальної та національної революцій у взаємодіях, взаємовпливах, взаємозв'язках, а подій у різних регіонах -- не “на паралелях”, а, по-можливості, у цілісності, тій мірі взаємопоєднаності, якою вона була (чи, в інших випадках -- не була) у реальному житті.

Актуальність постановки та розв'язання комплексу проблем на зрізі з'ясування розробки теоретико-політичних моделей, практики їх революційної реалізації у 1917 -- 1920 рр. зайвий раз об'єктивно засвідчена появою в тому ж таки 2003 р. книги Д.Б.Яневського, задум і назва якої чимось нагадують другий том “Політичної історії України ХХ століття” [47]. Однак, за багатьма параметрами монографія Д. Яневського має велику низку істотних відмінностей, які не дозволяють вважати її “новим кроком у вивченні передумов Визвольних змагань українського народу 1917 -- 1920 рр., їх перебігу і багатопланових причин поразки”, як те вважає в анотації сам автор.

Взагалі, чого не бракує Д. Яневському -- це показної амбітності, гучномовних претензій на численні “відкриття”, нескінченних нанизувань епатажних заяв. Однак все те не здатне прикрити агресивного дилетанства, наукової безпорадності.

У перших же рядках сформульовано мотивацію твору: “Для автора даної розвідки це питання інтерполюється таким чином, чому і на яких підставах процвітаючі роди Демуцьких, Кістяківських, Павловських, Філіпченків, Яневських -- як і багато інших українських фамілій -- було вирубано під корінь, все їх майно пограбовано, а ті, кому пощастило залишитись живими, були позбавлені Отчини?” [47, 5].

Відвертість Д.Яневського -- чеснота схвальна. Однак бажання скористатися історичним твором для неприкритої помсти -- не найкраща засада. Мова вже не йде про те, скільки останніми роками витрачено зусиль, щоб довести несумісність класового підходу з науковістю, і раптом... Втім, тут (як і багато де в чому іншому) Д. Яневський зовсім не оригінальний. Згадуваний Р. Млиновецький зізнався, що подібний мотив (він, правда, не висував його на перше місце, всіляко вуалював потребами якомога наукового, об'єктивного відтворення минулого) пронизував і його працю [48]. Що ж до “нового кроку”, то кидається у вічі прагнення будь-що перевершити свого попередника в частині грубих нападок на будь-кого, хто в минулому, чи нині має відмінні погляди на історичний процес, оцінку революційного досвіду, ніж Д. Яневський. При цьому збагнути “особливу” логіку автора щодо вододілу істориків минулого на “своїх” і “чужих” непросто -- турботи про аргументацію практично не виявляється.

Зовсім не прояснює питання жонглювання Д. Яневського науковоподібною історіографічною термінологією: приміром, поділ основних груп літератури на національно-комуністичну (або “провинниченківську”), національно-соціалістичну (або “прошаповалівську”), національно-державницьку (прогетьманську”), науково-подібну національно-державницьку (“пропетлюрівську”) й т. ін. (про будь-які критерії, звісно й мови немає). Природно, більшовицька для сучасного автора “одного дня перетворилася на купу макулатуру” [47, 10].

А ось в “науковій історіографії українських істориків, які опинилися в еміграції” її адепт виділяє праці М. Чубатого, К. Костіва, В. Трембіцького, В. Старосольського, Т. Гунчака та мемуари А. Марголіна, публікації документів Т. Горникевича [47, 11-17]. Вони визнаються за вартісні, чимось там подобаються Д. Яневському і читач лише на цій підставі повинен довіряти його оцінкам, у противному разі ризикує накликати на себе такий же брутальний гнів, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал.

Останніх не те що не варто шанувати, їх слід всіляко ганьбити й шельмувати. Щоправда, у ставленні до сьогоднішніх істориків суб'єктивні симпатії й антипатії вузько-прагматично, однак достатньо прозоро базуються ще й на особистісних стосунках Д. Яневського з тими чи іншими представниками наукової громадськості. Звісно, нав'язувати дружнє (як і протилежне) ставлення до кого б то не було

річ неприпустима (та й марна), однак в науці з давніх часів домінуючим принципом ставлення до вчених слугує їх відданість істині (і навпаки -- нехтування нею). Неважко передбачити, що посилання на хрестоматійні приклади для Д. Яневського зовсім “не указ”. Вочевидь хвороблива самовпевненість, самозакоханість у власну позицію, зневага до аргументів (чи невміння їх сприймати) наповнили книгу автора такою кількістю нісенітниць, елементарної фахової безграмотності, що всерйоз полемізувати з її положеннями -- спускатись до примітивного рівня запропонованого твору.

Насправді -- поважаючи читачів, їх освіченість, не пояснювати ж публічно Д. Яневському простих речей на кшталт того, що автономія -- то одна з форм державності, тоді як за переконанням автора товстої монографії -- то “неправда” [47, 24].

Або інший момент. Поза межами наукової дискусії він “доброзичливо” (насправді з явним хизуванням) полишає тезу “Директорія -- керівний центр українства”.

“Очевидний історичний факт, -- зверхньо повчає Д. Яневський -- Директорія ніколи ним не була і бути не могла, хоча б тому, що за нею не стояло законне волевиявлення навіть частини українського етносу, не кажучи вже про російський, польський, татарський, єврейський -- тощо -- просто ігнорується. Адже в кращому випадку можна говорити про те, що Директорія спиралася на організовану збройну підтримку озброєних громадян Австро-Угорської імперії українського походження -- Корпус Українських Січових Стрільців, іррегулярних озброєних загонів частини селянства Наддніпрянської України та лідерів деяких київських ультрарадикальних політичних національно-соціалістичних гуртків з гучними назвами типу “українська соціал-демократична партія” [47,26].

Можливо комусь було б і легше від того, коли б Директорія керівним центром українства “не була і бути не могла”. Однак, куди подітись від усім добре відомих фактів? Навколо кого ж об'єдналися учасники антигетьманського повстання українці, що практично миттєво унеможливило існування режиму П. Скоропадського (його агонію на місяць пролонгували австро-німецькі окупанти)? Хто ж як не Директорія стала центром (ініціатором, організатором, керівником) мас (звісно, українських), які піднялися за відновлення Української Народної Республіки ?

А це принижене, пограбоване, зтераризоване окупантами й охоронними структурами гетьманату селянство, яке перебувало у стані перманентної війни проти влади (останнє знаходив мужність визнати і один з міністрів уряду Української Держави, авторитетний історик Д. Дорошенко). Так, це воно склало “іррегулярні” озброєні загони, стихійно й інстинктивно ставши під оруду Директорії, а не її супротивника.

Ядро повстанців на початковому етапі справді представляли січові стрільці -- українські військовополонені Першої світової війни, етнічне походження яких, вочевидь, у тих конкретних обставинах переважило факт їхнього колишнього громадянства, визначило місце в боротьбі за національну республікансько-демократичну державність. До речі, мабуть, не зайве буде згадати про те, що на момент виступу січовиків проти гетьмана такої держави як Австро-Угорська імперія не існувало, що вже кілька тижнів існувала ЗУНР, а відтак апеляція до австро-угорського громадянства січових стрільців абсолютно недоречна, з будь-якої точки зору.

Ті, хто іменується Д. Яневським “лідерами деяких київських ультрарадикальних політичних національно-соціалістичних гуртків” насправді репрезентували накрупніші найвпливовіші українські партії. В УСДРП і УПСР у 1918 р. відбувалися дуже складні процеси розмежувань і розколів, зменшувалася їх загальна чисельність. Однак авторитетніших і масовіших за них українських організацій у той час (як і за всю добу Української революції) просто не існувало.

Що ж до “радикальних політичних національно-соціалістичних гуртків” то ними насправді були ліві українські соціал-демократи (вихідці з УСРДП), що в липні 1918 р. влилися до створюваної тоді КП(б)У, а також “боротьбисти”, які відкололися від УПСР і дедалі дистанціювалися впродовж року від її центральної течії. Відтак справжні “ультрарадикали” “національно-соціалістичних гуртків” жодного відношення до Директорії не мали. Домінуючі позиції в останній здобули центристські елементи (і це просто порівняно “лівіші” від відверто правих, однак усе ж центристські, за нині вживаною термінологією -- “лівоцентристські” сили), конкурувати з якими, попри всі втрати, не могла жодна тодішня політична організація.

У сукупності перераховані сили не складали переважної частини нації, хоча Д. Яневський наполягає на тому, що за Директорією “не стояло законне волевиявлення навіть частини українського етносу”. Однак, по-перше, уже названі ним самим складники сумарно, безперечно, є “частина українського етносу”. І, по-друге, ця частина -- у конкретно-історичних обставинах останніх місяців 1918 р. -- це ще й більшість політично активного, приведеного в революційний рух українства. Доля революцій, доля народів (такі вже невмолимі історичні закони) вирішальною мірою і врешті-решт залежить від позиції саме політично активної частини суспільства (це підтверджено досвідом будь-якої країни). В усякому разі, якщо поставити питання про чисельність сил, які активно протистояли (боролись) із силами, моральним і політичним центром яких була Директорія, то неспростовну відповідь дали історичні результати -- зникнення авторитарно-монархічного табору з політичної арени внаслідок мізерних власних потенцій і скільки-небудь помітної підтримки нацією.

Що ж до “законного волевиявлення”, то в революційні часи подібні процедури здебільшого набувають явочного характеру. А вдаються до того усі без винятку політичні чинники. Ну як же тоді можна вимагати від одних сил (особливо тих, які чимось не подобаються) діяти легітимно, “за правилами”, благодушно забуваючи про “грішки” їх супротивників, що здобували владу в результаті державних переворотів і утримували її воєнним терором?

Однак і тут Д. Яневський чи то не знає, чи (як завжди) не хоче знати, помічати, що Трудовий Конгрес України, який представляв українську людність переважної більшості регіонів України (у тому числі навіть і західних її теренів -- ЗУНР) наприкінці січня 1918 р. офіційно переобрав Директорію у тому ж складі, як її було сформовано у середині листопада 1918 р. Якого ж іще “законного волевиявлення навіть частини українського етносу” потрібно?

Врешті, зовсім незрозуміла логіка історика, за якою феномен Директорії як керівного центру українства -- це апріорне ігнорування волевияву росіян, поляків, татар, євреїв. Можна, звичайно, послатись зовсім не на формальний бік справи -- увагу до потреб і забезпечення прав усіх національних меншин, якої надавали Директорія, уряд УНР у своїй законотворчості й політичній практиці. Однак, у стилі нав'язуваної Д. Яневським войовничої категоричності чому б з подібною принциповістю не нагадати автору, який шукає бодай вигаданого приводу для політичного приниження авторитету нації, її керівництва, що Директорія як політичний центр українства, його повстанський центр, як офіційний вищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, головний чинник Української революції у 1918 р., створювалася в першу чергу для того, щоб реалізувати мету українства, переважної більшості населення краю. Для того, щоб згуртувати націю на боротьбу проти планів реанімації єдиної і неподільної Росії (про що маячила не лише значна частина росіян (великоросів) в Україні, а й значною мірою євреїв; що поляки (не лише ті, хто жив в Польщі, а й у Східній Галичині та Західній Волині), розв'язали агресію проти Західно-Української Народної Республіки з моменту її проголошення, а на захоплених етнічно-українських територіях вчинили кривавий терор проти місцевих українців; що татари вели в Криму в 1918 р. шалену антиукраїнську кампанію, а на цьому тлі уряд М. Сулькевича робив усе можливе для реалізації татарсько-сепаратистських замірів...

Зацитований і розібраний абзац з книги Д. Яневського -- це лише два речення. І скільки ж тут очевидних елементарних помилок, відвертих підтасовок і фальсифікацій, нестримної демагогії й дутого апломбу! Однак саме з таких абзаців і зіткана вся монографія, сконструйовано науковоподібні концепції, зроблено безапеляційні, неаргументовані висновки, гідні подиву (щоб не зірватись на різкішу кваліфікацію) узагальнення.

Що вже про них говорити, якщо висхідний “будівельний матеріал” відбирається так неякісно, низькопрофесійно, а конструкція (дослідження) зводиться за хибним планом, антинауковими засобами?!

Однак, щоб відвести можливі звинувачення не у прямій, а опосередкованій критиці, або ж узагальненнях, зроблених на основі одного (можливо -- випадкового?) моменту, можна звернутися й безпосередньо до висновків Д. Яневського. Він вважає, що з березня 1917 р. по листопад 1920 р. на території України “функціонувало або було проголошено принаймні півтора десятки державних та квазідержавних утворень (насправді наводиться перелік сімнадцяти) [47, 428-429].

Справжньою “новацією” є критерії для визначення таких утворень. Це виключно документи -- від конституцій до окремих партійних ухвал (елементарні вимоги науки про обов'язкове поєднання в критерії для періодизації історичного процесу об'єктивних і суб'єктивних чинників відкидаються (чи забуваються).

В результаті до числа державних (квазідержавних) утворень автор відносить і наступні. Два “видання” 9 підросійських губерній, які з березня по 31 серпня 1917 р. становлять складову та невід'ємну частину Росії, а з 1 вересня по 6 листопада 1917 -- уже “Російської Республіки”. Підстава для “вододілу” -- постанова Тимчасового уряду від 1 вересня 1917 р. Крім неї, в обох випадках згадано “Свод законов Российской империи”.

Важко при всьому бажанні, знайти в обох документах бодай якесь підгрунтя вважати 9 українських губерній у складі Російської імперії чи республіки державним (ба, навіть квазідержавним!) утворенням.

Що ж до І і ІІ Універсалів Центральної Ради, постанови Тимчасового уряду від 3 липня 1917 р., тимчасової інструкції останнього Генеральному Секретаріату від 4 серпня (якою, як усім добре відомо, прерогативи українського уряду обмежувалися п'ятьма губерніями), то їх Д. Яневський, мабуть, не вважає такими, які мали відношення до процесу набуття

Україною державності (національно-територіальної автономії у складі республіці Росія).

Неясно, чому кінцевою датою Української Держави позначино 15 листопада 1918 р. Того дня була випущена лише відозва Директорії з закликом до антигетьманського повстання та схожий документ за підписом С. Петлюри. Повстання за відновлення УНР, яке розпочалося 16 листопада успішно, розвивалося динамічно і потім з ряду причин загальмувалося, що дало можливість режиму П. Скоропадського офіційно проіснувати до середини грудня 1918 р. Відречення від гетьманської влади сталося 14 грудня.

Ніхто не пов'язує з Декларацією УНРади від 18 жовтня 1918 р. утворення Західно-Української Народної Республіки, хоча безперечно віхою на шляху оформлення державності на західноукраїнських теренах це справді стало.

Неймовірна плутанина з визначенням сутності і датування таких утворень як УНР доби Директорії.

По-перше, із запропонованої хронології державних утворень неясним залишається, в якому державницькому стані перебувала Україна більше місяця -- з 15 листопада 1918 р. (за Д. Яневським -- кінцева грань існування гетьманату) до 26 грудня 1918 р. (за тим же автором -- початкова дата існування УНР).

Лише з останньої дати, вважає Д. Яневський починається “Трудова” Українська Народна Республіка; “колективний голова держави -- Директорія УНР”. Подив викликають акти, на підставі яких функціонувало це утворення -- “Декларація Директорії УНР” 15 грудня 1918 р., “Декларація Української Директорії, що зробила Директорія” (останній документ не датовано). Тут, вочевидь, чергова плутанина -- можливо мова йде про одну і ту ж Декларацію Директорії від 26 грудня 1918 р.

З 22 січня до 15 липня 1919 р., за уявами Д. Яневського, існувала “одноцільна суверенна Народна Республіка”, тобто соборна Україна. Однак, її офіційною назвою було визначено “Українська Народна Республіка”, а ЗУНР одержувала назву “Західної Області Української Народної Республіки”. Одностороння денонсація Акта злуки від 22 січня 1919 р. була здійснена УНРадою і частиною Ради державних секретарів у Відні під керівництвом Є. Петрушевича 20 грудня 1919 р.

Отже, є прямий сенс продовжити до цієї дати існування соборної УНР.

Д. Яневський обриває соборницькпй стан 16 липня 1919. Аргумент -- з цього числа існував Закордонний Центр Західно-Української Народної Республіки. Тут ніяких правничих актів, як підстави створення та функціонування даної інституції, не наводиться. До числа державних утворень у монографії відноситься і Державний центр УНР в екзилі. Гадається, що, закордонні центри УНР і ЗУНР, як мінімум, не слід поспішати вважати державними утвореннями, у всякому разі -- повноцінними. Це швидше державницькі інституції “без території” (О. Шульгін), тобто і без держав. Якщо спробувати йти за логікою Д. Яневського, не менше підстав для кваліфікації державними утвореннями, мали Центральна Рада з Генеральним Секретаріатом (березень -- початок липня 1917 р.), Директорія з моменту створення тощо.

Однак, повертаючись до еволюції УНР, як її подає Д. Яневський, знову доводиться констатувати, що тут плутанина продовжується й далі. У монографії значиться: “10. 16 липня 1919 р. -- 13 лютого 1920 р. Українська Народна Республіка; “трудова” з 12 серпня -- “парламентська”; одноосібний глава держави та головнокомандувач збройними силами -- С. Петлюра... 11. 14 лютого -- 20 листопада 1920 р. УНР; голова Директорії з одноосібними повноваженнями голови держави С. Петлюра”. Тут варто сказати, що виділяти у процесі розвитку УНР періоди, коли вона була “трудовою” і “парламентською” немає жодного практичного сенсу, оскільки перемога одного, чи іншого принципу обмежувалась ідеологічною сферою, майже ніяк не позначилася на функціонуванні державного організму.

Серйозні незгоди виникають і з запропонованою Д. Яневським генеалогією Української Соціалістичної Радянської Республіки. Визначення “друга” і “третя” УСРР автор бере в лапки, очевидно сам немало сумніваючись у правомірності таких витворів. Тут також не обходиться без плутанини з датуваннями. Неясно, чому кінцевою датою Української Республіки Рад визначено липень 1918 р. Помилково вказується, що 27 -- 30 грудня (рік -- ?) було проголошено Донецько-Криворізьку республіку. Насправді це було зроблено FV з'їздом Рад Донецько-Криворізького басейну 27 -- 30 січня 1918 р.

Незрозуміло, чому відлік історії “другої” УСРР Д. Яневський починає в січні 1919 р., а не, скажімо, від 20 листопада 1920 р. -- найімовірнішої дати створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України, чи від 28 листопада 1918 р. появи “Маніфесту” уряду УСРР. 6 січня 1919 р. було ухвалено рішення лише про офіційну назву держави -- Українська Соціалістична Радянська Республіка.

Сумнівна і кінцева дата існування цієї УСРР -- грудень 1920 р. Те ж стосується обох віх “третьої УСРР” -- лютий-травень 1920 р. І вже зовсім явна перетримка, нічим невиправдане перебільшення рішення IV Всеукраїнського з'їзду Рад про об'єднання з 7 травня 1920 р. ”Радянської Росії та України в єдину державу” і кваліфікація цього факту як реального об'єднання. Невже не ясно (окрім усього іншого), що такого рішення не можна було перевести в життя навіть формально в односторонньому порядку, без відповідного волевиявлення іншої сторони, другого суб'єкта відносин Радянської Росії? Невже автор не знає, що об'єднання “в єдину державу” ніколи не було, а був об'єднавчий процес за утворення союзної держави -- СРСР (зовсім інша справа, як трактувати пізнішу деформацію федералістських засад з тенденцією до закріплення на практиці унітаризму), який також зайняв іще більше як два з половиною роки?

Не можна обійти й того, що затята тенденційність автора нерідко заводить його на шлях грубих фальсифікацій. Не приховуючи своїх крайніх ворожих антипатій до ідей і практики соціалізму у будь-якому прояві -- від більшовицького до національно-українського, Д. Яневський множить очевидні нісенітниці. Так, прагнучи одним пострілом “поцілити відразу двох зайців”, він ставить створення Директорії і організацію нею антигетьманського повстання у залежність від волі В. Леніна. “У повній відповідності із філософією та практикою своєї партії загрібати жар чужими руками там і тоді, де і коли це було можливо, -- резонує публіцист, -- ленінські делегати Х. Раковський і Д. Мануїльський під час зустрічі з В. Винниченком 3 листопада на квартирі В. Мазуренка наказали почати повстання 14 листопада (тут цей пасаж підкріплюється посиланнями на виступ В. БарладянуБерладника “Повстання проти П.Скоропадського: причини і наслідки на ювілейній конференції 1993 р. -- В.С.). Це означало неминучий стратегічний програш його організаторів. На цю обставину свого часу звернув увагу П. Солуха, зауваживши, що “з хвилиною проголошення з Білої Церкви повстання проти Гетьмана, Ленінові непотрібні стали ні Винниченко, ні Шаповал, ні Січові Стрільці, ні договір з Мануїльським, ні перемир'я. Прапор повстання, піднятий Директорією, -- писав він, -- перейшов до рук Леніна. Тепер Москва, без Директорії робитиме повстання за українську радянську владу” [47, 253].

В. Берладяну-Бирладник стверджує, що уже 7 листопада, за даними Є. Коновальця, все було готове до антигетьманського виступу. “Але для початку повстання не вистачало наказу з Москви. 13 листопада, за день до початку протигетьманського повстання, В. Винниченко зустрівся на квартирі міністра фінансів у центральнорадівському уряді УНР В. Мазуренка з Х. Раковським і Д. Мануїльським, які й наказали йому розпочати повстання” [49, 110]. При цьому автор посилається на винниченкове “Відродження нації”.

З наведеного залишається загадкою, чому треба було чекати наказу з Москви, чому цей наказ було одержано 13 листопада (Д. Яневський взагалі відніс цей епізод до 3 листопада).

Твердження В. Барладяну-Бирладника взагалі є вигадою, оскільки нічого подібного тому, про що він пише немає у В. Винниченка. “Під час підготовки повстання, повідомляє Голова Директорії, -- шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціатори руху ввійшли в переговори з представниками російської совітської делегації Х. Раковським і Д. Мануїльським для координації наших виступів під час повстання. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усилениям своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов'язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. З свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні.

Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. Не надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того бажання немає, я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором” [50, 158-159].

Отже, ні про дату, ні про ленінський наказ щодо повстання й мови немає. Тобто написане В. Барладяну-Бирладником з посиланням на В. Винниченка є примітивною фальсифікацією. Те ж саме можна віднести і до міркувань П. Солухи. Всім добре відомо, що для боротьби за відновлення в Україні радянської влади (а відтак -- і боротьби з Директорією) 20 листопада 1918 р. було створено Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим. Однак, Москва робила все, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні “літери” Брестського мирного договору, а тому ще деякий час свідомо гальмувала активізацію боротьби революційних сил за владу в Україні.

Однак Д. Яневському реальні факти не потрібні. Вони ж не вписуються в його схему, а тому ними треба знехтувати, використавши для вигаданої концепції очевидні фальсифікації, робити на основі більше ніж сумнівних даних надто “сміливі” прикінцеві висновки: “Історія України 1917 -- 1920 рр. є не тільки історією боротьби десятків тисяч людей під гаслами побудови нового суспільства на засадах соціальної справедливості, національної та політичної толерантності, але також історією безглуздості, кінець-кінцем -- злочинності соціалізму в його національній українській інтерпретації як вищій фазі розкладу ортодоксальної візантійсько-золотоординської цивілізаційної моделі, усталеної на одній окремо взятій території в її сучасних межах” [47, 441].

Просто вражаюче, неймовірне для вченого нагромадження неточностей, прорахунків, помилок, підтосовок, спотворень, вигадок та й просто нісенітниць не здатні перекрити ні апеляції до авторитету визнаних теоретиків (щоправда, їх положення у пристосуванні до конкретно-історичного українського контексту революційної доби виглядають у більшості протиприродно, штучно і, навіть, абсурдно), ні ті сюжети, де автор виходить на конструктивні міркування (як, скажімо, щодо деяких аспектів історії Українського Національно-Державного Союзу, потім -- Українського Національного Союзу). А відтак, у підсумку негатив переважає у книзі Д. Яневського, а її поява є не стільки кроком вперед у дослідженні важливої проблеми, а швидше в бік від природного шляху наукового поступу, вносить плутанину в уже з'ясовані аспекти, одним словом, гальмує науковий прогрес. Єдине на що вона безсумнівно може претендувати, так це на яскраве віддзеркалення всіх тих негативів, які виявилися в історіографічному процесі останніх п'ятнадцяти років. У такому концентрованому рельєфному вигляді вони досі не зустрічались у жодного автора.

Звичайно у працях, подібних частково вищезазначеній, годі шукати будь-яких наукових підходів до діяльності державницьких утворень на національному українському ґрунті, які за сутністю були радянськими, ідейно, організаційно й політично скеровувалися більшовиками. Мова, звісно, передусім про Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Зміщення акцентів у бік критичності, певного, а почасти істотного порушення наукової симетрії виявляється навіть у публікаціях тих дослідників, які у такій спосіб “своєрідно” реагують на безумовно гіпертрофовані однобічності радянської історіографії, котра практично однозначно-позитивно оцінювала увесь досвід більшовизму революційного часу (про недоліки, прорахунки, негативи також як відомо, йшлося, однак явно не співмірно їх справжнім масштабам і наслідкам). В цьому контексті мова може йти про публікації С. Кульчицького, Р. Симоненка, Є. Юрійчук, І. Хміля [51] та ін.

Гадається, не треба нікого переконувати, що для досягнення перелому (або хоча б зрушень) у бік більшої об'єктивності відтворення згаданого аспекту історичного досвіду варто серйозно поставити в центр уваги предмет дослідження. Однак до цього явно не доходить. Якщо деякі сюжети, пов'язані з діяльністю місцевих більшовиків, рад робітничих і селянських депутатів так чи інакше порушуються у новітніх історичних працях, то розвиток революції в Росії в цілому, діалектика і динаміка соціальних змін явно зняті з порядку денного сьогоднішніх досліджень. На цю обставину цілком слушно звертає увагу в одній із останніх книг С. Кульчицький [1]. Щоправда, сам він обмежує своє дослідження аналізом подій в Петрограді (за рідкісними винятками). Не всі новації історика, зокрема, кваліфікація етапів розвитку російської революції, їх найменування, видаються бездоганними, абсолютно переконливими. Однак самим фактом випуску праці, постановкою питань, запропонованими міркуваннями і висновками [2] С. Кульчицький запрошує українських фахівців-гуманітаріїв до дискусії, яка, безумовно, назріла.

Зрозуміло, тільки на цьому шляху можна збагнути чимало важливих моментів у розвитку подій в Україні, глибше з'ясувати дію механізмів національно-визвольної революції, кінцевий успіх якої щонайтісніше був пов'язаний і постановкою та розв'язанням загальноросійських, а в них -- на першому місці -- соціальних завдань. Проте, з жалем доводиться констатувати, що після книг Б. Андрусишина і О. Реєнта [3] не з'являється праць, присвячених робітничій політиці. А особливий акцент на селянському характері української нації у досліджуваний момент, позірне перетворення селянського інтересу на осереддя всієї тогочасної державної політики якось заступили спеціальну увагу до спроб розв'язання селянського питання, їх предметної оцінки. В усякому разі скільки-небудь помітних зрушень щодо цього аспекту досі не сталося.

Рівною мірою це стосується жіночого питання, молодіжної політики та й інших аспектів внутрішньої політики в цілому. На цьому фоні до числа результативних варто віднести дослідницькі зусилля, спрямовані на розробку такого важливого аспекту досвіду національно-демократичної революції і державотворення в 1917 -- 1920 рр. як зовнішньополітична, дипломатична діяльність українських урядів. Численні невеличкі, або ж вузько-тематичні публікації, присвячені аналізу вироблення зовнішньополітичного курсу окремих державних утворень, налагодження двосторонніх міжнародних стосунків, участі в міжнародному житті [4] змінилися серйозними монографічними працями, розділами у масштабних колективних виданнях, у тому числі і в підручниках [5]. Щоправда, в одних випадках спостерігалося занадто довірливе -- аж до некритичного -- ставлення до публікацій активних учасників подій революційної доби [6], а в інших -- відбувалося зміщення акцентів у бік перебільшення незалежності як українських урядів, так і курсу їх зовнішньої політики [7]. Проте, як би там не було, у підсумку це призводило до відходу від реальності.

Певна деформація історичної адекватності доповнювалася переконанням деяких авторів, що корінні причини невдач Української революції, української справи крилися в тому, що зарубіжний світ не оцінив належним чином зрушень, які привели до появи на геополітичній карті української держави, у багатьох відношеннях, якщо й не ігнорував цього чинника, поставився до нього зневажливо, або байдуже.

Втім, однією з причин такої позиції демократичного Заходу було й неусвідомлення необхідності боротьби за волю України певною частиною самих українців. По суті таким є лейтмотив вступної статті В. Сергійчука до солідного документального збірника (704 с.) з дуже виразною назвою “Неусвідомлення України” [8].

Адекватну картину стосунків з оточуючим світом прагне відтворити В. Матвієнко [9]. Він поставив завдання дослідити політику УНР та Української Держави щодо новопосталих державних утворень на території колишньої Російської імперії у 1917 -- 1921 рр. Обраний автором зріз вивчення історичного досвіду, попри, здавалось би свою очевидну значущість і актуальність, у багатьох своїх аспектах, та й у цілому залишався поза увагою фахівців -- як істориків України, так і тих, хто займався аналізом досвіду міжнародних відносин, формування і здійснення зовнішньої політики. Традиційна увага до питань українсько-російських відносин (передусім, відносин з РСФРР), стосунків з центральними державами Європи і Антантою загалом зрозуміла, мала логічне пояснення, однак, усе ж не вичерпувала всього спектру сутнісних суспільних зв'язків, що зав'язувались між народами, націями, державами у 1917 -- 1920 рр., і мали принципово важливе значення, не дозволяла вийти на справжнє розуміння місця, ролі Української революції в зрушеннях, які переживались тогочасним світом.

В. Матвієнку вдалося досить успішно показати найістотніші зрушення в суспільно-політичній і національній сферах життя в сусідніх з Україною регіонах -- Білорусії, Бессарабії, на Дону, Кубані, на Кавказі, в Закавказзі, як основи для зародження різного рівня міждержавних відносин, розкрити зумовленість тієї чи іншої політики, конкретних кроків, дипломатичних зусиль, ініціатив тощо.

Паралельно із вивченням періоду в цілому, окремих його проблем, історики завжди багато робили для з'ясування внеску окремих особистостей у революційний поступ України. Однак для останнього часу дедалі характернішими стають монографічні дослідження про тогочасних політичних діячів [10], серед яких особливу цінність мають ті, про кого раніше взагалі не було публікацій, або ж вони виходили лише в зарубіжжі, не відзначалися Грунтовністю, детальністю, вичерпністю. Гарним прикладом тут може бути книга про Н.Я. Григоріїва [11]. Xоч він і не належав до діячів “найвищого калібру”, дослідження його діяльності та творчого спадку додає чимало для кращого розуміння епохи, суспільних настроїв, окремих подій, масштабів захоплення тими чи іншими ідеологічними прагненнями тощо.

“Заселяючи” історію Української революції людьми, дослідники поступово перейшли від розвідок про окремих особистостей, переважно у журнальному і газетному форматах, до створення збірників з біографічними нарисами про учасників подій. Причому із видання до видання розширювалося коло тих, кому присвячувалися нариси, а останні набували дедалі кращих якостей, ґрунтовності, виваженості в оцінках подій [12].

До довідкової літератури потрапили, передусім, систематизовані дані про військових діячів та дипломатів [13]. Причому, природним прагненням до всебічності та об'єктивності, відмовою від свавільного членування історичного процесу, “відкидання” “непотрібних” сюжетів, особистостей тощо можна пояснити включення до серйозних видань біографічних сюжетів про представників усіх державних утворень, що існували в добу революції, у тому числі й радянських.

Певною мірою ця тенденція втілилася у фундаментальному проекті, присвяченому урядам України в ХХ столітті, їх керівникам [14]. Прикметно й те, що з'явилася наукова монографія про офіційного першого главу Народного Секретаріату (першого уряду) УСРР, ключову постать процесу утворення КП(б)У, одного з найпомітніших політичних діячів революційної доби М. Скрипника [15]. Зважаючи на те, що в 1992 р. було видано політичну біографію Голови РНК України Х. Раковського [16], на черзі, вочевидь, дослідження про Голову Тимчасового робітничо-селянського уряду України Г. Пятакова.

Однак це лише зайвий раз підкреслює, що ціла когорта непересічних особистостей, які очолювали уряди УНР, серед них В. Винниченко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович та ін. все ще “не удостоїлися честі” створення політичних біографій на монографічному рівні.

Втім, за для справедливості, слід відзначити, що про самий вершечок національної політичної еліти буревійного часу проведено надзвичайно цікаве, оригінальне дослідження. Це ессе філософа М. Поповича [17]. Глибокі, нетрадиційні міркування щодо потенцій і реальних справ таких вождів революції, “знакових постатей” як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, С. Єфремов, С. Петлюра народилися через спробу осягнення на психологічно-ментальному рівні, на перехресті особистісного (з його неповторноіндивідуальним мікросвітом) і всезагально-людського (з його у чомусь невідворотними, у чомусь непередбачуваними макропроцесами).

А тому, навіть не у всьому пристаючи на запропоновані М. Поповичем оцінки, не можна не визнати, що вони викликають величезний інтерес і повагу, а спосіб їх досягнення безперечно надзвичайно плідний і перспективний, очікує на своє ширше застосування. Гадається, що тут наочно виявляється науковий ефект, який блискуче демонстрували свого часу В. Винниченко, М. Шаповал і С. Єфремов, теоретичний доробок яких нерідко незаслужено призабуто, або свідомо сплюндровано.

Звісно, для роботи на такому рівні, який би з гідністю продовжив естафету кращих надбань вітчизняного суспільствознавства, історії революції в тому числі, необхідний неабиякий талант. Однак, уже усвідомлення цього -- правильний крок у пошуку справді вартісних наукових орієнтирів.

Звичайно, паралельно зі спробами просунути вперед вивчення періоду в цілому, здійснити продуктивні кроки удослідженні окремих періодів і проблем з'являються і еклектичні публікації, спрямовані більше на синтез і пропаганду наукових набутків. Втім, і в них часом містяться окремі новації, “свіжі підходи”, цікаві деталі [18].

Чимало роблять для обнародування результатів досліджень про Українську революцію, їх популяризацію часописи “Український історичний журнал”, “Iсторичний журнал”, “Київська старовина”, “Пам'ять століть”, “Діалог”, “Iсторія України”, наукові записки та вісники академічних установ, вузів, газети, щорічники “Iсторичний календар”, “Україна дипломатична” тощо. Охопити аналізом весь цей масив публікацій майже неможливо. Однак, зважаючи на те, що авторами праць порівняно меншого формату є значна частина тих науковців, яких згадано вище, можна сподіватися, що найпомітніші тенденції у розвитку сучасної історіографії Української революції у вищезапропонованих міркуваннях “схоплені”, проаналізовані, оцінені.

Спеціальним аспектам історіографічного аналізу, безперечно, міг би стати внесок окремих видавництв у поширення наукових знань про національно-демократичну революцію в Україні в 1917 -- 1920 рр. Тут також “проглядають” певні позиції, уподобання. Проте й тут, врешті, гору беруть орієнтації на справді наукові цінності й загально-значимі, загальнонаціональні інтереси.

Так, незважаючи на те, що в останнє десятиріччя висловлювалося чимало критики на адресу праць тих авторів, хто свого часу закладав наріжні камені історіографії Української революції, видавці, тим не менше, йдуть на перевидання найфундаментальніших творів минулого. Головних пояснень тому, очевидно, два.

По-перше, існує потреба в ознайомленні широкого вітчизняного читача з кращими зразками (пам'ятками) досліджень попередніх епох. По-друге, заново відтворювані праці користуються чималим попитом (який, природно, вивчається) як такі, що не втратили своєї наукової цінності і в наші дні.

Саме цим можна пояснити появу відразу двох видань тритомника І. Мазепи “Україна в огні й бурі революції”. Причому, в першому випадку видавці вирішили відтворити не празький варіант 1942 р., а взяли за основу мюнхенський 1950 -- 1952 рр. -- тобто у двох книгах. В другому ж, взагалі, подали всю працю в одному томі [19].

Не вдовольнившись журнальними передруками з двотомника Д. Дорошенка “Історія України. 1917 -- 1923 рр.” було вирішено перевидати твір у книжковому форматі [20]. Повторно перевидаються й інші зарубіжні публікації [21].

Безумовно позитивно оцінюючи появу відомих, важливих праць масовими тиражами, не можна не звернути уваги, що значну роль тут відіграли комерційні розрахунки. Науковість (мається на увазі передмови -- представлення книг) явно відійшли на другий план. А вступні статті до дніпропетровського видання книги І. Мазепи (їх автор В.С. Мороз) не просто “не дотягують” до рівня презентованого твору, а й містять цілу низку дуже прикрих помилок, безглуздих тверджень тощо.