Доба української революції (1917-1920 рр.) у новітній історіографії

Правда, тут заспокоює те, що читачі будуть звертатися до згаданих книг зовсім не з метою знайомства з передмовами до них, а оригінальні твори І. Мазепи, Д. Дорошенка, інших авторів ще справлять свій позитивний, благотворний вплив на розвиток сучасного українського історіографічного освоєння досвіду 1917 -- 1920 рр.

Однією з надійних запорук успіху в цій справі, безперечно, є розширення джерельної бази для наукової роботи. У цьому зв'язку слід сказати, що вже давно назріло питання про “інвентаризацію” джерел з історії Української революції. Часи, коли можливості дослідників істотно обмежувалися різними допусками до фондів спеціального зберігання архівів і бібліотек, зарубіжних матеріалів давно відійшли у минуле. Скаржитися у цьому сенсі більше ні на кого і на що. Однак і відчутного прориву на принципово новий фактологічний рівень у працях з історії 1917 -- 1920 рр. не сталося. Можливо, тут у нагоді стали б огляди джерел, що перетворилися нині на загальнодоступні, своєрідні “путівники” по фондам [22] (та й опублікованим документальним збірникам, чому були непогані приклади в минулому [23]) бодай із загальною оцінкою їх потенційних наукових можливостей.

Схоже, що подібна робота ще лише розпочинається [24].

Єдиний вид джерел, який потрапив у поле комплексної джерелознавчої оцінки -- це періодична преса революційної доби [25].

Разом з тим виконана П. Губою аналітична робота базується на методиках, характерних більш для вчорашнього дня. Такі ефективні, загальновживані сьогодні прийоми дослідження як контент-аналіз, історико-політологічний та журналістсько-лінгвістичний дискурси тощо автором не застосовуються, що істотно впливає на оцінку практичної цінності згаданих праць.

При оцінці рівня історіографічного освоєння досвіду Української революції важливо враховувати реакцію на публікації і дослідження не лише вітчизняних фахівців і читачів, а й науковців поза межами України. а тут варто визнати, що термін у 10 -- 15 років -- не такий уже значний, щоб подолати інерцію закорінених схем, підходів, тягар звичних стереотипів.

Так, складається враження, що, крім українських істориків, представники інших національних регіонів ще не доходять до більш-менш визначеної постановки питання про таку якість національно-визвольних процесів, яку б можна було характеризувати як національні революції. Зокрема, на вельми представницькій міжнародній науковій конференції в Москві (квітень 2001 р.), присвяченій історії реформ і революцій в Росії в XX столітті (її матеріали склали два великих за обсягом томи [26]) лише учасники, котрі прибули з України, доводили, що в їхньому регіоні в 1917 -- 1920 рр. певна частина подій і явищ вилилася у такий специфічний, самодостатній феномен, який правомірно іменувати національно-визвольною революцією [27]. Репрезентанти ж інших національних регіонів колишньої Росії (СРСР) зайняли споглядальну, очікувальну позицію.

Трапляються й факти негативного реагування, упередженого ставлення до наукових пошуків, в основі яких, мабуть, лежить централістська традиція й світобачення.

Так московський історик В. Булдаков, який вороже ставиться до самої ідеї революції, як тільки може, брутально характеризує те, що сталося в Росії в 1917 і наступних роках, з величезним цинізмом і неприкритою ненавистю характеризує революціонерів (майже незалежно від партійних уподобань та ідейно-політичних орієнтацій) [28], відверто глузує з приводу самої можливості національних революцій, природно, прагне спростувати міркування своїх українських колег, які дотримуються інших поглядів. Саме поняття національно-визвольна революція він багатозначно й зневажливо бере в лапки, а сутність процесів, які відбувалися в національних регіонах, вважає настільки неістотними, примітивними, теоретично необґрунтованими, політично неспроможними й безплідними, що їх тільки й можна розглядати на рівні мало не фізіологічних, стадних рефлексів (прикметна уже назва відповідного сюжета книги -- “Этнические пасынки империи: “свои” против “чужих”) [29].

Навіть у тих випадках, коли В. Булдаков нагромаджує достатньо значний за обсягом, переконливий за змістом фактичний матеріал (наприклад, про українізацію, що розгорнулася в російській армії в 1917 р.), він прагне так тенденційно витлумачити, оцінити його, щоб відтворювана картина мала якомога непривабливий характер. “Націоналізація”, “українізація” армії, на думку московського історика (лапки це також його витвір), позначена “характерным термином уродцем революционной эпохи” стала “навязчивой идеей почти всех скороспелых националистов”, потім почала переростати в “психоз”, розгул “национально-освободительной демогогии”, а в результаті “немногие солдаты-идеалиты скоро потонули в массе воспользовавшихся национальной идеей шкурников и дезертиров”: “стихийно “украинизирующиеся” полки не случайно получали имена обиженных “москалями” казацких старшин и гетьманов”. “Развращающая роль этого повертия” (“эскалация этнической кичливости в армии”) привела до того, що “солдаты по-разному, но неуклонно наглели...” [30].

“Винахідливість” у частині лайливих епітетів автор виявляє неабияку. Проте через роздратування щоразу рельєфніше проглядають прикриті науковістю шовіністичні мотиви. В. Булдакова гнівно обурює, що на революційні дії здатні й націонали (як вони сміли наважитися !? Потрапили в неволю то й вічно будьте в ярмі!!).

Позначений настрій пронизує й спеціальну публікацію В. Булдакова, присвячену революційним подіям в Україні в ХVІІ столітті і в 1917 р. [31]. Тут хіба що азартна нестриманість у різких висловлюваннях переходить у прямі образи української еліти, конкретних лідерів національно-демократичної революції, до яких у переважної більшості українців, попри критичні підходи до оцінок колишніх політичних діячів, зберігається загалом шановливе ставлення.

Вважаючи революційні події в Україні 1917 -- 1921 рр. лише частиною тодішнього загальноросійського хаосу (“все было нелепо, алогично, случайно, смешное вполне естественно переплеталось с трагическим”), московський автор, вірний своїй позиції, твердить: “Если общеросийская одурь заставила поверить в ближайшее чудо мировой революции, то в малороссийской своей ипостаси она, естественно, доходила до мечтаний о “Великой Украине”. [32]. То ж дослідник-“великорос” і намагається поставити на місце “малоросів” -- подібні їх марення варті, в кращому разі, хіба що здивування та іронії.

Втім, мабуть, згадані публікації В. Булдакова швидше виняток з правила, а не позиція більшості російських істориків, які з довірою ставляться до новітніх пошуків своїх українських колег і готові до конструктивних наукових дискусій в рамках елементарного національного такту і політичної коректності.

Співпраця ж, обмін науковими досягненнями стають дедалі нагальнішими й неодмінно позитивно позначаються як на осягненні українського досвіду, так і в значно ширших, загальноросійських масштабах, де регіональні події хоч і були географічно периферійними, накладали свій відбиток на цілісний процес, так чи інакше впливали на кінцеву політичну рівнодіючу. А відтак об'єднання зусиль неодмінно принесе обопільний ефект.

Здійснений вище аналіз основних тенденцій історіографічного освоєння досвіду Української революції впродовж останніх півтора десятиліть дозволяє зробити деякі висновки і певні міркування щодо подальшої розробки проблеми.

Завоювання Україною незалежності, процеси наступних років створили неможливу до того, надзвичайно сприятливу ідейно-політичну ситуацію для дослідження історії національно-демократичної революції, привели до помітних наукових надбань. Однак, поряд з природною актуалізацією означеної тематики, дія кон'юнктурних підходів у даній сфері виявилася особливо сильною, привела до істотних деформацій, негативних нашарувань і, навіть, викривлень, спотворень історичної ретроспективи. Наростання критичних атак на феномен революції як засіб суспільного розвитку, на наріжні засади концепції національної революції і державності, стратегічним осереддям яких були курс на народоправство (соціалізм), уособлений у демократичній республіці і реалізація принципу федералістських стосунків у оновленій Росії, вилились у науково необгрунтовані оцінки, узагальнення, висновки, породили відрив штучно створених умоглядних схем від конкретно-історичної основи, ігнорування фактів і документів. Подолати нездорові підходи на сьогоднішній день, на жаль, не вдалося. Більше того, існують підстави (серед них на чільному місці -- очевидна відсутність чіткої суспільної стратегії) для передбачень, що цей процес затягуватиметься й не так швидко, як того хотілося б, увільниться від негативних впливів непередбачуваної кон'юнктури.

Далеко не кращим чином новітній історіографічний процес позначився на формуванні фахових якостей молодої (почасти й не такої вже молодої) генерації сучасних дослідників. Безапеляційне засудження і позірне відкидання набутків радянської історіографії як потенційного чинника, а також некритичне залучення, засвоєння надбань зарубіжної діаспорної літератури, як практично істинних, об'єктивних, виявилося типовим, дуже полегшеним шляхом до входження у наукове середовище, закріплення у ньому значного числа недостатньо освічених, зрілих, підготовлених кадрів. Для вироблення їх світоглядних позицій, справжніх наукових критеріїв діяльності очевидним негативом обернулося ствердження домінантних на сьогодні концепцій не шляхом відвертих інтелектуальних змагань, творчих дискусій, широких обговорень, а, здебільшого, через накидання, насадження поглядів, що уявлялися потрібними для нинішнього ідейнополітичного життя. Позначилася й ейфорія, невміння (почати -- й небажання) реалістично оцінювати суспільні та наукові набутки.

Незважаючи на рішуче засудження марксистського класового підходу до історичного минулого, войовнича позиція чималого числа дослідників-дилетантів, при слабкому освоєнні ними наукової методології, дуже часто приводить на ті ж таки класові позиції як банальних заангажованих захисників певних корпоративно-станових інтересів (звісно, на історичних ристалищах). За таких обставин, природно, годі й сподіватися на прорив до істини.

На заваді прогресу у вивченні подій 1917 -- 1920 рр. стоїть штучно створений у свідомості розрив між соціальною і національною революціями, нерозуміння взаємозв'язку, механізму співдії між ними. Тому практично занедбано в останні десятиліття -- півтора виявилася проблематика соціальної революції (тут описуються хіба що епізоди ворожого ставлення соціалістичних рухів, у першу чергу більшовицько-радянського, до національно-визвольних прагнень української нації). А без її розробки просто не збагнути сутності того, що відбувалося в українському національнодемократичному таборі.

Комплексне вивчення періоду 1917--1920 рр. як складової взаємодетермінованої системи революцій (з усіма їх своєрідностями, суперечностями, альтернативними розрахунками й стратегіями -- нагальна потреба, яка диктується рівною мірою як життєвою, так і науковою логікою, прагненням збагнути реальну дійсність.

Дедалі очевиднішими стають вади практики проведення досліджень революційних подій у регіонах України, так би мовити, “на паралелях” -- у Наддніпрянській Україні й на західноукраїнських теренах, особливо після створення ЗУНР і ухвалення Акта Злуки 22 січня 1919 р. Регіоналістський підхід, місцевий патріотизм не лише не сприяють відтворенню цілісної, повної картини загальноукраїнського процесу, а продукують нічим не виправдані своєрідні неприродні змагання на історичному Грунті, протиставлення досягнень. Особливо це характерно для дослідників із західних теренів, котрі в своїх працях прагнуть довести переваги практики розв'язання актуальних проблем революційної доби саме в цьому регіоні, переоцінюють внесок у загальну справу його провідних діячів. Найнаочніше це виявляється в публікаціях про Українську Галицьку Армію.

Все ще продовжується пошук власної системи координат для загальної концепції історії національно-демократичної революції. Незважаючи на те, що більшість фахівців визнають за пріоритетну точку відліку український інтерес, на практиці застосовують здебільшого невідповідні національній природі, чужі схеми: проросійські й антиросійські, пропольські й антипольські, німецькі й антинімецькі, проантантівські й антиантантівські тощо. Ті ж, де відправним моментом був би український інтерес, все ще доводять своє право на доцільність.

Однак, лише обравши відправним власний, національний чинник і послідовно слідуючи вимогам конкретноісторичного підходу, можна врешті збагнути, що в різних обставинах саме українська ідея, українська справа були путівною зорею, яка вказувала шлях, надихала на дії М. Грушевського і М. Міхновського, В. Винниченка і П. Скоропадського, С. Петлюру і Є. Петрушевича... Це зовсім не значить, що всіх їх варто урівняти в оцінках історичної значимості, чи вивести поза будь-яке критичне поле. Однак, мабуть, варто припинити їх протиставляти одного-одному, розводячи на різні полюси. Що ж до взаємостосунків, то слід прагнути неупередженості, виваженості, аргументованості, по-можливості, виключаючи суб'єктивізм, особисті симпатії й антипатії, та ін.

Звісно, позитивний ефект має дати застосування подібних критеріїв не лише щодо згаданих політичних діячів, а й значно ширшого, по можливості, якнайширшого кола учасників національно-демократичної революції. На сьогодні у вітчизняній історіографії оформилася парадоксальна ситуація, коли, здається, в Українській революції не було жодного помітного функціонера, якого б не спробували здискредитувати, звинуватити у багатьох гріхах як дійсних, так і, часто, вигаданих. Кінцевий ефект, не просто непривабливий, він неповноцінний і з морально-психологічної точки зору, несе в собі негативний етично-виховний заряд.

Дуже важливим елементом досліджень, від якого залежить поглиблене, сутнісне формування наріжних параметрів сучасної концепції історії Української революції, залишається проблема співвідношення між процесами, які відносяться власне до революційних, і тих, які складають зміст уже дещо іншого явища -- громадянської війни. Незважаючи на природну тісну взаємопов'язаність взаємодоповнюваність обох феноменів, тут заховані й такі відмінності, які допомагають краще зрозуміти цілий комплекс питань, без яких епоха 1917--1920 рр. не може розраховувати на адекватну історичну реконструкцію і задовільне тлумачення, переконливу оцінку.

Так, чітке розмежування між революцією, як історично зумовленим глибокими причинами масштабним рухом мас за досягнення життєво важливої мети для народу, нації, країни, і громадянською війною, військовою боротьбою за владу без широкого усвідомлення цілей, наявності обґрунтованої стратегічної програми, як гадається, здатне долучити додаткові аргументи для визначення моменту, коли власне революційність вичерпує свої потенції і переходить, трансформується у нову якість.

Тобто можна вести мову про нові підходи у кристалізації завершальної грані Української революції. Сьогоднішній різнобій у цьому аспекті (початок 1918 р., весна 1919 р., кінець 1919 р., кінець 1920 р., осінь 1921 р., 1922, 1923 і навіть 1924 рр.) серед іншого, зумовлений і нехтуванням згаданого критерію.

Не вдаючись тут у деталізацію, слід зауважити -- він дає серйозні підстави для того, щоб вважати заключною віхою національно-демократичної революції кінець 1919 р. А далі домінантними були сутнісно інші процеси -- війна, повстанство, об'єднавчий рух за утворення СРСР, уконституювання останнього тощо.

Публікації сучасних авторів небездоганні і ще з одного погляду, а саме -- ставлення до зовнішніх щодо Української революції факторів, які, за незначним винятком, кваліфікувались як несприятливі, негативні, ворожі. З однієї праці до іншої переходить стереотип (як і кожний стереотип -- вкрай спрощений): головним зовнішньополітичним ворогом Української революції, української державності, українства була РСФРР, імперські амбіції і заміри її комуністичного керівництва, посібником (агентом) яких була КП(б)У як обласна організація РКП(б). Відповідно -- непримиренною мала бути і лінія керівництва Української революції. Що ж до інших зовнішніх сил, сусідів, то ставлення до них було диференційованим і, як правило, менше категорично-ворожим, аніж до росіян, їх радянського (совітського) керівництва.

Схоже, що ця тенденція з особливим ентузіазмом впроваджується у новітні публікації, маючи виправданням антиросійські емоції, що накопичувалися десятиліттями і вибухнули в момент досягнення Україною державної незалежності, подальшого небезхмарного розвитку українсько-російських відносин, які часом доходили до загрозливо-конфліктної межі.

Тут, здається, можна бути і об'єктивнішими, коли в логічних конструкціях за точку відліку щодо оточуючих спільнот знову брати український інтерес, а супротивників і ворогів ділити (ранжувати) не за домінуючими кон'юнктурними настроями, а за тими реальними діями, які відбивалися на розвитку визвольних, державотворчих процесів в Україні. Звичайно, зведення подібної методологічної позиції майже до математичної формули, застосування як жорсткого кліше теж навряд чи виправдано. Очевидно, подібні мірки цілком доречні як висхідний пункт логічних вибудов. Однак, у подальших висновках-конструкціях варто гнучко враховувати й інші фактори (наприклад, ідеї спільного коріння, історичної ролі слов'янської єдності, релігійної, мовно-культурної близькості та ін.).

Звертає на себе увагу також нерівномірність інтересу і, відповідно, ступінь вивченості двох етапів революційного процесу -- за доби Центральної Ради і за доби Директорії. Це впадає в око і при поділі загальної кількості публікацій: тих, що присвячені дослідженню другого періоду незрівнянно менше, ніж тих, що розкривають перший період революції. Те ж певною мірою стосується і структурних співвідношень у комплексних працях, виступах, що відтворюють досвід революції в цілому на різних ювілейних заходах.

І якщо в політичних акціях таку “асиметрію” можна ще зрозуміти, навіть у чомусь виправдати, то побудова за подібною схемою публікацій, покликаних висвітлити цілісний процес Української революції, національного державотворення в 1917 -- 1920 рр., свідчить, передусім, про те, наскільки слабо опановується саме друга фаза боротьби -- кінець 1918 -- 1920 рр.

Досвід останніх півтора десятка років з повною силою засвідчив, наскільки важливі для історика не лише наукова, а й моральна позиція. Особливо високі вимоги до моральних якостей дослідника висуває вивчення переламних етапів суспільного розвитку, коли надзвичайної ваги набувають особистісні орієнтації в проблемах добра і зла, гуманізму й нелюдяності, честі й негідності, справедливості й паразитизму, істинності й нечесності. В моменти збудження, вирування пристрастей, коли людина нерідко потрапляє в екзістенціальну ситуацію і неодмінно має робити життєвий вибір (часто усвідомлюючи неможливість змінити, навіть вплинути на непідвладні процеси, принципового значення набуває, з якими мірками підходити до оцінки вчинків, індивідуумів, різних їх груп, глибинної мотивації, зумовленості кроків, поведінки).

Навіяна новітньою кон'юнктурою зневага до діячів, організацій, які в критичні моменти віддавали пріоритет загальнолюдським, національним інтересам і цінностям над особистими, жертвували індивідуальними вигодами заради суспільного прогресу, ставили завдання досягнення загального добробуту вище за власний, що пронизує чимало праць про події 1917 -- 1920 рр., засвідчує: справді науковому розумінню минулого, його виваженим, ґрунтовним оцінкам це лише заважає, веде в бік від істиного, повноцінного знання.

Як з'ясувалося, поважне ставлення до історичних діячів, які зробили перші, найтрудніші, найскладніші й найвідповідальніші кроки до відродження нації у всіх сферах життя після довгих століть залежного, бездержавного існування, не прищеплюється самопливом, вимагає суспільної турботи.

Слід зауважити -- виховання моральних якостей важливе не лише для молодих науковців, а й, як нагальний урок, витікає з поведінки тих, хто займається історичними дослідженнями уже тривалий час, однак, не маючи твердих принципів, ідейних переконань, з полегкістю змінює підходи при кожному новому кон'юнктурному політичному повороті. Наука від цього лише програє, дискредитується.

З вищевідзначеного витікають і ті нагальні, принципові завдання, на яких бажано й доцільно сконцентрували дослідницьку діяльність істориків. З найістотнішого можна спеціально виділити наступні моменти.

Необхідно продовжити вивчення процесу історіографічного освоєння досвіду революційної доби 1917 -- 1920 рр., надати цій роботі належної масштабності, комплексності, самодостатності, а результати втілити у серйозній монографії (монографіях), серії спеціальних збірників статей, присвячених окремим аспектам, зрізам, проблемам дуже складного, суперечливого періоду.

Принципово важливо на справді науковому, теоретичному рівні, без будь-яких упереджень, ідеологічних розрахунків, кон'юнктурних впливів розв'язати питання про роль революцій у суспільному прогресі, у тому числі про роль національно-визвольних революцій у долі української нації.

Реалізація цього завдання може створити надійну методологічну, теоретичну передумову для спрямування зусиль фахівців у конструктивне пошуково-дослідницьке русло, концентрації уваги на визначальних напрямках, найвартісніших моментах історико-революційного досвіду.

Для правильного, всебічного і Грунтовного розуміння революційної епохи, зумовленості процесів і подій, закономірностей і їх розвитку, об'єктивної оцінки досягнутих неоднозначних результатів слід подолати очевидний крен останніх років у бік вивчення лише історії національно-демократичної революції, штучно абстрагуючи останню від соціальної боротьби, що з лютого 1917 р. мала загальноросійський характер, взаємоперепліталася в тому числі з іншими рухами, тими, що виникли на національних окраїнах, то зливаючись із ними, то рухаючись паралельними курсами, а то приходячи у суперечності, різновекторність, антагоністичну непримиренність.

Тому, зважаючи на наявний прогрес у дослідженні національно-визвольної революції в Україні, яким значною мірою вже компенсовано колишній нігілізм до цього феномена, сьогодні можна і потрібно зробити спробу відтворення історичного процесу 1917--1920 рр. у всій його повноті, багатоплановості і різнобарвності. Звісно, подібна комплексна всеохоплююча праця не може бути простим, механічним зведенням докупи того, що колись було зроблено у вивченні Лютневої і Жовтневої революцій і того, що маємо на даний момент у осягненні Української революції. Апріорі важливо прагнути якісно нового результату, у процесі досягнення якого обидва головні складники мають “переплавитися”, допомагаючи зрозуміти складну детермінованість тих суспільних проявів, збагнути які за інших обставин нерідко дуже важко, часом практично неможливо. Головне ж, що на цьому шляху можна сподіватись на відтворення значно адекватнішої картини всього періоду 1917 -- 1920 рр., аніж це було раніше.

Предметом спеціальної турботи українських істориків має стати координація дослідницьких зусиль з фахівцями інших регіонів, інших національних утворень, що виникли на пострадянському просторі. Було б зовсім невиправдано чекати, що закріплення не лише в українській, а й у світовій історіографії уяв про події в Україні як про національно-демократичну революцію слід чекати від зарубіжних фахівців. Однак їх реакція неодмінно буде позитивною, якщо відповідні праці дослідників України будуть достатньо переконливими, високоякісними, повноцінно науковими. Можливо тоді й представники інших національних регіонів, орієнтуючись на український приклад, підуть їх шляхом і, в разі наявності достатніх підстав, зможуть вийти на новий рівень кваліфікації революційних подій у відповідних регіонах. Тоді взагалі загальноросійська картина процесів 1917 -- 1920 рр. може набрати значно іншого вигляду, ніж вона уявляється сьогодні.

Природно, при цьому має виявитися граничний науковий і, водночас, взаємний національний такт, повага до всіх аргументів, а не бажання реалізувати старі образи, інші емоції, покласти їх в основу досліджень.

Надзвичайної ваги набуває об'єктивне, правдиве з'ясування питання про роль соціалістичної ідеї у революційному процесі 1917 -- 1920 рр. в Україні. Переведення дискусій з політичної у суто науково-теоретичну площину дозволить не лише “пробитися” до глибинних підвалин тих воістину тектонічних зсувів, які відбулися в суспільній свідомості, захоплювали настрої мас, збуджували неймовірну енергію, піднімали на вчинки епохальних масштабів. Тільки так, вочевидь, можна буде пізнати й те, чому практично увесь цвіт нації, демократичної інтелігенції тією чи іншою мірою пов'язував у буревійний час свою долю з боротьбою за реалізацію цієї ідеї, яка ототожнювалася з торжеством соціальної і національної справедливості, справжнього гуманізму.

На першочергову увагу заслуговує продовження предметного дослідження концепцій революцій, що сталися в 1917 -- 1920 рр.

Є, зокрема, всі підстави вважати вкрай необхідним продовження і поглиблення вивчення концепції (платформи) Української революції. В новітніх публікаціях явно абсолютизуються одні її елементи (національні, державотворчі) за нічим не виправданої неуваги, а то й нехтування іншими (передусім, соціально-визвольними), що відразу ж створює хибну систему координат, у якій досліджуються конкретні події, явища, процеси.

Створюється враження, що сучасні дослідники все ще серйозно побоюються заново розібратися у таких висхідних моментах концепції Української революції як безкласовість і безбуржуазність (за новітньою термінологією -- нестратифікованість, неструктурованість) української нації, а без цього важко, неможливо зрозуміти сутність багатьох документів, що визначали поведінку політичних сил.

У числі кардинальних проблем, що чекають на розв'язання, -- співвідношення Української революції і тогочасної ліберальної політики, суперечностей, що виникли між платформами Центральної Ради, Директорії і курсом більшовиків, Радянської влади. Іншими словами, це місце і роль в концепції реформ (поступовості) і радикалізму (максималізму).

Якісно нового рівня висновків і узагальнень можна досягти, вивчаючи в комплексі, а не поокремо, різні за сутністю і формами державні утворення, що виникали і функціонували в Україні 1917 -- 1920 рр. Такий підхід може виявити додаткові аргументи для обгрунтування причин успіху, перемоги одних з них і невдач, поразок інших. Нагальна потреба демократичного суспільства -- визначитись у своєму генному зв'язку з попередніми формами державності, у зв'язку з чим важливо дати чітку науково-політичну кваліфікацію утворенням, що існували в Україні в 1917 -- 1920 рр. І якщо сьогодні можна говорити про більш-менш задовільне дослідження у розробці означених аспектів щодо доби Центральної Ради, УНР кінця 1917 -- початку 1918 рр., гетьманської Української Держави, то практично лише позначився прогрес щодо з'ясування політичного курсу Директорії. Мова, зокрема, про обгрунтування планів розбудови Республіки трудового народу на основі трудових рад із Трудовим Конгресом на чолі, про намагання прищепити на національний грунт альтернативний варіант загального виборчого права за західноєвропейськими (парламентськими) зразками, всупереч народоправчим (соціалістичним) тенденціям.

На серйозний, можливо у чомусь навіть прискіпливий, аналіз давно чекає механізм формування і функціонування отаманщини як специфічної національно-революційної моделі масового руху, унікального тимчасового воєнно-адміністративного устрою, управління суспільними процесами.

У цьому зв'язку слід увільнити від неприродних нашарувань, надмірної героїзації, міфологізації феномен отаманщини як стихійний вияв протестно-бунтарських настроїв, у якому поєдналося інстинктивне прагнення до справедливості з відсутністю скільки-небудь надійного теоретичного оформлення перспектив, мети відчайдушної боротьби.

Достатньо логічною, вмотивованою і перспективною може виявитися і постановка питання у дещо іншій площині про співвідношення між революцією як дійсно широким, справді масовим, глибоким рухом за досягнення прогресивних суспільних ідеалів і отаманщиною як уособленням збройною боротьби (вона може теж набувати досить значних масштабів) за досягнення вузько-корпоративних, або, навіть, корисливих особистих інтересів з неясними, невиразними або ж свідомо прихованими, замаскованими завданнями.

З історії добре відомо, що нерідко продовження військової боротьби пояснювалося не стільки надією на перемогу, з наступною реалізацією первісних програмних задумів, скільки безвихідністю становища, прагненням до самозбереження у єдино можливий спосіб, оскільки альтернативні варіанти виявилися на той час вичерпаними. У всякому разі, висловлене міркування досить сутнісно кореспондується з тією ситуацією, якою характеризувався розвиток подій в Українській Народній Республіці в 1919 -- 1920 рр.

Зовсім не можна вважати вичерпаною проблему співвідношення автономістсько-федералістських і самостійницьких начал, тенденцій, курсів в Українській революції. Тут надзвичайно важливо судити про уподобання, орієнтації і дії тогочасних керівників українського руху не з позицій пізніших етапів суспільного розвитку, а, не полишаючи конкретно-історичного контексту, намагатися зрозуміти мотивацію їх поведінки, яка у більшості була ніяк не спонтанною і необґрунтованою, а мала в основі національний інтерес, була розрахована на суспільний, національний прогрес.

Щодо загалом відомих, проте дуже мало вивчених тенденцій Української революції, то тут на особливу увагу заслуговують процеси, що відбувалися всередині практично кожної з українських партій, з'ясування еволюції різних політичних течій, що досить серйозно позначилися на долі визвольної боротьби. Чималий інтерес становить і проблема стосунків українських і загальноросійських політичних партій, яка раніше висвітлювалася здебільшого тенденційно, однобоко.

Плідними можуть виявитися і нові підходи до “старої”, почасти навіть призабутої проблеми -- про багатокорінність КП(б)У, про сучасне “прочитання” під цим кутом зору історії Української Комуністичної партії (боротьбистів), Української Комуністичної партії, всієї історії українського націонал-комунізму.

Є прямий сенс заново підійти до питання про результати революції, її уроки. Після десятиліть безупинної критики лідерів українства в подіях 1917--1920 рр. варто провести елементарні (звісно, об'єктивні, правдиві, вивірені) підрахунки всіх “плюсів” і “мінусів” того, що принесла буремна доба, співставити їх, принципово зважити, наскільки б “невигідно” це будь-кому не видавалось. При цьому і оцінка всіх “плюсів” і “мінусів” теж має бути не примітивно-спрощеною, а адекватною масштабності і складності того явища, феномена, який вивчається.

Паралельно зі з'ясуванням позначених аспектів, очевидно, є підстави сподіватися на подолання сумної практики термінологічного різнобою: “національно-визвольна боротьба”, “визвольні змагання”, “державотворчі змагання”, “національно-демократична революція”, “національна революція”, “Українська революція” тощо. Навряд чи варто доводити, що це далеко не рівноцінні категорії, а їх довільне вживання не сприяє досягненню згоди науковців і політиків у таких принципово важливих питаннях, як причини феномена, його сутність, типологія, хронологічні межі, періодизація, роль і місце у вітчизняній та європейській (навіть і світовій) історії.

Як загальний висновок, гадається є достатні підстави констатувати: зосередження в останні роки уваги дослідників на історії Української революції як безпосередньому об'єкті, попри висловлені вище зауваження, принесло свої позитивні зрушення. Основні етапи, оцінки багатьох тогочасних подій, явищ, тенденцій на сьогодні набагато ясніші, ніж декілька років тому. Це все зумовлює, з одного боку -- можливість, а з іншого -- нагальну потребу у продовженні, поглибленні, оптимізації досліджень, їх піднесенню на якісно вищий рівень.

Література

1. Андрусишин Б.І. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917 -- 1920 рр. -- К., 1995. -- 192 с.;

2. Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: соціально-політичні і економічні зміни 1917 -- 1920 рр. -- К., 1996. -- 265 с.

3. Павлюк О.В. Боротьба України за незалежність і політика США (1917 -- 1923). -- К., 1996. -- 187 с.;

4. Гудь Б, Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння: до питання генези українсько-польського співробітництва 1917 -- 1921 рр. -- Львів, 1997. -- 68 с.;

5. Держалюк М.С. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917--1920 роках. -- К., 1998. -- 240 с.; Камінський Є., Дашкевич

6. Овсій І.О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року). Навч. посібник. -- К., 1999. -- 240 с.; Нариси з історії дипломатії України. -- К., 2001. -- 736 с.

7. Сергійчук В. Непізнаний світом його ж феномен // Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917--1921 роки з аналізом сьогодення. -- Львів, 2002. -- С. 3-16.

8. Матвієнко В.М. Українська дипломатія 1917 -- 1921 років: на теренах постімперської Росії. -- К., 2002. -- 397 с.

9. Тюрменко І. Державницька діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона). -- К., 1998. -- 228 с.;

10. В'ячеслав Липинський в історії України (до 120 річчя з дня народження). -- К., 2002. -- 240 с.

11. Бевз TA. Н.Я. Григоріїв -- політик і вчений. -- К., 2002. -- 285 с.

12. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. -- К., 1998. -- 256 с.; Події і особистості революційної доби. -- К., 2003. -- 268 с.

13. Тинченко Я.Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. Ч.І. Біографічно-довідкова. -- К., 1995;

14. Стрельський Г.В. Українська дипломатія національно-державного відродження 19171920 рр. в особах. -- К., 2000. -- 48 с.; Матвієнко В.,

15. Головченко В. Історія української дипломатії у постатях. -- К., 2001. -- 278с.

16. Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. -- К., 2002. -- 352 с.

17. Мельниченко В.Ю. Християн Раковський: Невідомі сторінки життя і діяльності. -- К., 1992. -- 159 с.

18. Попович М. Україна: незалежність здобута і втрачена // Київська старовина. -- 2001. № 1. -- С. 14-26; № 2. -- С. 25-37.

19. Стрельський Г., Трубайчук А. Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. -- К., 1996. -- 192 с.;

20. Іваненко В.В., Голуб А.І., Удод ОА. Очищення правдою: (Відома і невідома Україна в об'єктиві історії ХХ сторіччя. -- К., 1997. -- 208 с.;

21. Логвиненко И.А. Политическая деятельность Украинской Центральной Рады.

Размещено на Allbest.ru