Доба української революції (1917-1920 рр.) у новітній історіографії

Як водиться, далі починається аргументація протилежного. Першим фактом наводиться враження кореспондента “Киевской мысли” від Першого всеукраїнського військового з'їзду, в настроях якого “політичний піднесений націоналістичний підйом з перевагою радикальних націоналістичних тенденцій” [153, 25]. Що з'їзд був скликаний з ініціативи Українського військового клубу на чолі з М. Міхновським і мав у складі делегатів прихильників самостійництва -- безперечно. Цього не можна було не “помітити”. Що ж до “переваги радикальних націоналістичних тенденцій”, то такими для ліберальної, (хтось ладен сьогодні іменувати її право соціалістичною) великодержавної “Киевской мысли” були будь-які національні вимоги взагалі, в тому числі й автономістсько-федералістські гасла Центральної Ради, що й засвідчує знайомство з публікаціями друкованого органа впродовж року.

Другим фактом називається вибух емоцій на Першому українському селянському з'їзді після виступу самостійника О. Степаненка. Ось тільки з наведеного витягу з праці Б. Мартоса неясно, чому зчинився “страшний рев”, “крик”, “галас” від підтримки самостійницьких гасел всупереч автономістській позиції президії з'їзду на чолі з В. Винниченком, чи від обурення, викликаного іншими причинами. Справа в тому, що О. Степаненко виступав у процесі обговорення звіту делегації Центральної ради до Петрограду, якій було відмовлено у національних домаганнях (їх сутність -- широка національно-територіальна автономія у федеративній демократичній республіці Росія). І саме остання обставина викликала відповідний настрій. Що ж до картини в цілому, то “панівними темами у промовах стала критика діяльності уряду та вимоги самочинного проголошення автономії....Ідея самостійності підтримки з'їзду практично не знайшла” [11, 148].

Більше “фактів”, окрім двох вищезгаданих (як самоочевидно -- не надто переконливих), у статті не наводиться. Далі ж автори впевнено заявляють: “Подібні приклади можна довго продовжувати”. Неважко передбачити, якби у Ф. Турченка і Г. Кривоший був вибір, вони б запропонували щось справді доказове замість дещо сумнівного. Однак їх ситуація, схоже зовсім не бентежить. І на стіл кидається “останній козир”: “Зрештою робота по їх (“подібних прикладів” -- В.С.) систематизації вже проведена у двотомній монографії М. Млиновецького, в книжці П. Мірчука “Українська державність. 1917 -- 1920 рр.” (Філадельфія, 1967) і в деяких інших роботах зарубіжних і вітчизняних авторів. Можна довго сперечатися про якість цих робіт. Але одне очевидно: наведений у них матеріал переконливо свідчить, що у випадку із самостійниками мова аж ніяк не йде про “нечисленну групу радикально настроєних українців на чолі з М. Міхновським”, “тимчасових попутників Української революції. Мова йде про важливу суспільну тенденцію, від якої об'єктивний дослідник не має права відмахуватися...” [11, 26].

Те, що “деякі інші роботи зарубіжних і вітчизняних авторів -- це та ж сама “пісня”, що й “подібні приклади можна довго продовжувати” -- доводити не варто. Що праця М. Млиновецького -- то суцільні вигадки і фальсифікації замість будь-якого документального забезпечення -- показано вище, і в більшості поділяється сучасними дослідниками. Крайня заангажованість позиції П. Мірчука також всім добре відома. Знаючи про це, Ф. Турченко і Г. Кривоший мляво застерігаються -- “можна довго сперечатися про якість цих робіт”. Якщо мова про наукову якість, то вона практично відсутня, історіографічний ефект швидше негативний. Проте це мало турбує істориків, оскільки вони вважають очевидним, що наведений у працях зарубіжних авторів матеріал (ще раз доводиться із сумом констатувати, що поодинокі і зовсім неоднозначні правдиві факти буквально “тонуть” у масі відвертих підтасовок, спотворень, фантазувань) переконливо доводить їх правоту. А відтак і “козирна карта” швидше є тією рятівною соломинкою, за яку хапаються Ф. Турченко і Кривоший, намагаючись вибратись із того виру необ'єктивності, в який їх затягує за інерцією, як людей, що стали на сумнівний шлях пошуків істини негідними методами.

Інші автори статей збірника більше повторюють, хоч і не так виразно, підходи і висновки Ф. Турченка і Г. Кривоший [147, 65-118; 26, 119-158].

Звісно, вищевідзначене не може не мати свого негативного ефекту при загальній оцінці видання запорізьких істориків.

Щось подібне доводиться спостерігати, знайомлячись з деякими публікаціями, присвяченими пізнішим етапам Української революції. З жалем доводиться констатувати, що тлумачення й використання принципів демократії й плюралізму, як вседозволеності й безвідповідальності, певною мірою поширилося й на історичну науку, загрожуючи стати нормою хоча б для частини фахівців. Досить прикметними з цього погляду стали публікації адептів українського монархізму й авантюризму, аби лиш останні були забарвлені в агресивно антинародоправні й яскраво антиросійські тони.

Прихильники гетьманської моделі влади часом виявляють прямо таки дива винахідливості в її захисті (звісно у ретроспективному сенсі). Наочним прикладом тут може бути солідна монографія О. Тимощука про охоронний апарат Української Держави [151].

Слід зразу сказати, що у правничому аспекті (в усякому разі, наскільки про це може судити історик) дослідження виконано на високому рівні. Воно містить цікаві спостереження, на які не звертали увагу інші фахівці, оригінальні тлумачення непростих, суперечливих явищ і процесів, нетрадиційні, специфічні оцінки. Однак, часто погоджуючись в абстрактно-теоретичному контексті з багатьма юридичними кваліфікаціями тих чи інших суспільних дій, їх результатів, далеко не у всьому можна пристати на запропоновану автором формально-логічну схему підходу до конкретно-історичного моменту вітчизняного досвіду, найменованого гетьманатом.

Так, однією з передумов приходу до влади П. Скоропадського О. Тимощук вважає “анархо-кримінальну ситуацію в Україні” (подібним чином навіть названо один з параграфів книги) [151, 57]. А ситуацію, на переконання дослідника, створили Лютнева й Жовтнева революції, народжені ними державні інституції із їх земельним законодавством, а також соціалістична законотворчість Центральної Ради. Аналізуючи відміну ІІІ Універсалом права власності на поміщицькі й інші землі нетрудових господарів, О. Тимощук вважає, що “невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя в Україні”[151, 58]. В результаті цього, а потім наступного кроку -- земельного закону від 18 січня 1918 р. -- “звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом” [151, 60]. Припинити хаос, хижацьке нищення багатств, змінити криміногенну ситуацію на лад і порядок і був покликаний П. Скоропадський. Щоправда для цього бойовому генералу довелося взяти на себе зобов'язання виконати висунуті уже іншим німецьким генералом -- К. Тренером -- умови: відмовитися від власного війська (досить окупаційного! -- але хто тоді не лише є, а й буде залишатися справжнім господарем становища?); віддавати українських громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько-австрійських польових судів (блискуча ілюстрація суверенітету!); дозволити союзникам “огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій” (О. Тимощук “переклав” юридичну формулу на зрозумілу кожному мову, і в нього вийшло: “тобто санкціонувати їхні каральні акції на окупованій території”) [151, 72]; погодитися зі звільненням із державних установ “соціалістичних” елементів і розпустити земельні комітети; відновити право приватної власності і сплату селянами вартості отриманої землі і ще низку пунктів подібного роду. Дослідник змушений у цьому зв'язку чесно визнати: “Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам (схвалена визначеність і категоричність), але ж у своїй більшості це й не ставило значних перешкод для розвитку власного народного господарства (зрозуміла туманність -- що тут іще скажеш?) і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату, (читай -- насильного припинення демократичних перетворень -- В.С.) для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн (перспектива в умовах іноземної окупації, як мінімум, проблематична -- В.С.)” [151, 72-73].

Однак іще сумнівніші висновки О. Тимощука, які логічно довершують запропоновану схему. “Безумовно, -- констатує правник, -- коментуючи прихід до влади П. Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним... Певна річ, вирішальну роль в одержанні (!) П. Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського... Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П. Скоропадського була відчутність ефективного державного управління, а приводом -- анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі (невже ситуація в країні і потреба її змінити то лише привід для кардинального зламу державного ладу). Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слід застосувати конкретно-історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних означень. Іншими словами, для наведення порядку (зламу анархо-кримінальної ситуації) до влади можна прийти й кримінальним (“формально-нелегітимним” [151, 76] шляхом, а потім у такий же спосіб зміцнювати й утримувати свою владу). А якщо в науці для цього “вигадали” певні терміни кваліфікації, то для фахівця-правника достатньо зверхньо оголосити їх “абстрактними кліше теорії держави і права, створеними із формальних означень” і, багатозначно натякаючи на переваги конкретно-історичного підходу, “зняти проблему” щодо П. Скоропадського. Щоправда, відносно “анархо-кримінального” народу (майже всієї нації), яка боронилася від нової влади, то тут будь-які спроби зрозуміти суспільні процеси через призму “конкретно-історичного підходу” забуваються (чи відкидаються) й у нагоді стають “абстрактні кліше теорії держави і права”. Збройні виступи проти гетьманату це апріорі “різновид політичного і кримінального бандитизму”[151, 142].

Подібна “асиметрія” практикується, як гадається, не через нехтування елементарною науковою логікою, дослідницькою коректністю, а зі свідомого рорахунку -- будь-що виправдати певну політичну позицію. Тому О. Тимощук понад усе прагне “зрозуміти позиції захисників закону (тобто гетьманців В.С.), який, незважаючи на дискусійність про легітимність законодавця, відновив знехтувані права приватного власника”!

Так ось, врешті, для чого слід було здійснювати державний переворот, ліквідовувати республікансько-демократичний лад, відміняти Конституцію, забороняти скликання Українських Установчих зборів, селянського і робітничого з'їздів, форумів провідних національних партій (УПСР і УСДРП), здійснювати ще безліч антидемократичних кроків щоб захистити права приватного власника. Природно, під останнім розуміються лише поміщицько-капіталістичні елементи (як відомо, у більшості -- на Україні -- неукраїнські). Що ж до власності, скажімо, селян, то тут знову інша мірка -- нею можна розпорядитися по праву сили (“карний тиск на селянство” [151, 144]) на користь німецьких і австрійських зайд -- і це не буде порушенням нічиїх прав, буде торжеством того ж закону -- звісно, закону гетьманського за природною логікою, антинародною і антинаціональною.

Однак, навіть визнаючи дискусійною кваліфікацію бандитських повстанських загонів, якими вкрилася практично вся Україна, автор намагається довести правомірною терористичну за своєю суттю діяльність охоронних структур гетьманату. Адже вони захищали “законослухняних громадян” (цензову абсолютну меншість населення України).

Черговим виявом асиметрії -- уже з певним національним наголосом -- є спроба О. Тимощука видати масову стихійну боротьбу українського селянства проти гетьманату і окупантів результатом, передусім, злочинних дій Радянської Росії, РКП(б) [151, 148-150, 156-161]. Навіть “анархо-комуніст” Н. Махно був “засланий” в Україну В. Леніним і Я. Свердловим із завданням здійснення терористичної діяльності, розгортання антигетьманського повстання [151, 148, 414].

А тому режим мав “досить підстав для застосування примусових заходів до комуністичних підпільників (до їх числа слідом за гетьманською адміністрацією О. Тимощук відносить усі ліві політичні сили, у тому числі й українські як “екстремістські” [151, 156] -- В.С.). їхня діяльність складала реальну загрозу життя не лише гетьманським урядовцям, а й значній частині населення України” [151, 150]. Зовсім не дивно, що “головний сенс гетьманських реформ у галузі юстиції полягав у налагодженні традиційної російської моделі судоустрою (мова про царське судочинство -- В.С.), дійова субординаційна вертикаль якої з державним самовизначенням України була порушена. Для цього, на думку П. Скоропадського та його найближчих юридичних радників (а такими, як відомо, були здебільшого старі імперські чиновники -- В.С.), десятиріччями апробовану російську схему влаштування центрального апарату юстиції необхідно було перенести із Петербурга до Києва і поширити його керівні повноваження на ті територіальні судові осередки, що залишилися в Україні” [151, 341].

Що ж, з погляду монархічних переконань і орієнтацій П. Скоропадського, все логічно, навіть закономірно. І якщо виявити елементарну послідовність, то доведеться визнати, що весь режим гетьманату (це, принаймні, переконливо засвідчує досліджуваний О. Тимощуком сегмент життєдіяльності системи) був за глибинною суттю антиреволюційним, антидемократичним, абсолютистським. І ніякими шатами не прикрити його непривабливої дійсності (до речі, автор не може скрити, що й “німецькі військові суди були далекими від демократичних здобутків європейського та північноамериканського судочинства того часу” [151, 341]. Мова вже не йде про каральні військові заходи, військово-польові суди, страти без слідства і суду тощо.

Природно, що політико-правова модель гетьманату, як історичний анахронізм і антипод справжнього національного інтересу не мала скільки-небудь обнадійливих перспектив, була приречена на неминучу поразку. Проти цього не може нічого заперечити й О. Тимощук: “...Відповідь на запитання про причини краху Української Держави 1918 р. доцільно шукати не в стратегічних і тактичних прорахунках внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядових кабінетів, а пов'язувати її із загальною поразкою в цей час у світі консервативної моделі держави влади” [151, 420].

Однак, як не дивно, науковець вважає, що на той час республіканські форми державного правління просто не виявили на досвіді своїх негативних якостей, не стали панацеєю від усіх соціальних хвороб, а П. Скоропадський зі своїми однодумцями з'явився на українській державній арені передчасно[151, 421]. “Гетьманат як форма правління, федерація з небільшовицькою Росією як державний устрій, авторитаризм як політичний режим виявилися в остаточному підсумку нежиттєздатними”, -- наголошує О. Тимощук [151, 3] і тут же намагається знайти пояснення очевидного історичного результату передусім у зовнішніх щодо системи чинниках.

На цьому фоні виваженішою конструктивнішою виглядає позиція О. Реєнта, який присвятив П. Скоропадському спеціальну монографію у серії “Особистість і доба” [118]. Власне, левова її частка, мабуть, обґрунтована, присвячена подіям, пов'язаним із гетьмануванням П. Скоропадського. Часто сюжети набувають навіть не суто біографічного, а значно ширшого характеру: мова йде про процеси, у центрі яких перебував і вирішальною мірою впливав на які гетьман.

І тут автор уникає необґрунтованих перебільшень, абсолютизацій, у порівнянні з іншими начебто “приземляє” свого героя. Насправді він знаходить рівнодіючу між крайнощами і, враховуючи різні точки зору, намагається відтворити реальну картину 1918 р.: розкрити “пружини”, які “виштовхнули” П. Скоропадського на політичний Олімп, схиляючись при цьому до скептичної оцінки Української народної громади, намагаючись зрозуміти особисті мотивації поведінки гетьмана [118, 64, 68 та ін.], оцінити його персональний внесок у вироблення і здійснення політичного курсу Української Держави.

Всебічно проаналізувавши всі найважливіші зрізи функціонування гетьманської системи (органів влади, судової системи, внутрішньої і зовнішньої політики, духовно-культурного сегменту), О. Реєнт об'єктивно підкреслює позитивні моменти, водночас звертає увагу на негативи будівництва і розвитку Української Держави, політичні прорахунки, показує, як практично у кожній сфері життя накопичувалися передумови її невідворотного краху. Зрештою закономірний фінал гетьманату, на думку автора, був детермінований всім ходом подій, а Грамота про федерацію з Росією була тактичним маневром у фарс-мажорних обставинах, стала каталізатором (а не головною причиною) повстання [118, 235].

На жаль, складаючи історичне мозаїчне панно, О. Реєнт у низці моментів некритично поставився до деяких мемуарних свідчень, приміром, Н. Суровцевої. Зокрема, всупереч її твердженням, В. Винниченко ніяк не міг проводити 30 квітня 1918 р. засідання політичних партій на київській приватній квартирі [118, 77], оскільки перебував на хуторі Княжа Гора неподалік Канева і про переворот дізнався значно пізніше, взагалі ніякої участі в політичних подіях з кінця січня 1918 р. до арешту гетьманською вартою і наступного швидкого звільнення на початку липня 1918 р. не мав.

Не можна погодитися з істориком і в тому, що “грамота про федерацію з Росією ніяких практичних та юридичних наслідків не мала, залишаючись декларацією намірів”, що “цей політичний козир гетьманська влада вжила суто для внутрішнього користування” [118, 236]. Ця теза посилено відстоюється тими, хто намагається всіляко применшити ефект від одного з відчайдушних, водночас цілком закономірних кроків П. Скоропадського. Насправді, практична безрезультатність згаданого задуму була зумовлена зовсім не тим, що гетьманська адміністрація не докладала зусиль до реалізації документа. Особливу активність тут, природно, виявляв Г. Афанасьев -- міністр закордонних справ, відомий антантофіл, який 14 листопада 1918 р. змінив на посаді міністра закордонних справ “германофіла” Д. Дорошенка.

Уже 16 листопада Г. Афанасьев у телеграмі головнокомандуючому Добровольчої армії генералу А. Денікіну повідомив, що “українські сили в порозумінні з Доном і паралельно з Добровольчою армією направляються на боротьбу з більшовиками і на відновлення єдності Росії” [172, 2]. Наступного дня від А. Денікіна надійшла відповідь, в якій зазначалося: “Оскільки Україна стала на шлях російської державності, вважається необхідним досягти згоди з питань єдиного фронту, єдиного командування -- для боротьби з більшовиками і єдиного російського представництва на міжнародному конгресі” [172, 6-7].

На черговому засіданні Ради Міністрів того ж 16 листопада 1918 р. Г. Афанасьев повідомив присутніх про “намір урядів усіх новостворених у Росії держав зібратися на конгрес у Києві”. Уряд доручив міністру закордонних справ “з'ясувати всі необхідні для скликання такого конгреса дані, а також програму конгреса” і увійти з цього питання “у зносини з представниками всіх зацікавлених держав” [171, 49 зв].

20 листопада Г. Афанасьев звернувся з відповідною телеграмою до командування Добровольчої армії, урядів Дону, Кубані, Тереку та Грузії, запропонувавши обговорити в Києві “загальний єдиний план боротьби з більшовизмом, як на зовнішніх кордонах, так і всередині держав і областей”, та спільну позицію на міжнародній мирній конференції щодо “запровадження порядку в окремих частинах Росії” [172, 8].

Грудня 1918 р. міністр закордонних справ Української Держави повторив своє звернення, визначивши днем проведення конгресу 18 грудня [172, 11].

Одночасно з цими кроками міністр закордонних справ Г. Афанасьев повідомив країни Антанти про склад нового уряду та його мету -- відновлення єдиної Росії на федеративних засадах, зі збереженням за Україною всіх правових гарантій її державної й національно-культурної самобутності і, головним чином, зі збереженням і зміцненням державного правопорядку в Україні [28].

Колишній посол Російської Республіки Василь Маклаков, зі свого боку, інформував міністра закордонних справ Франції Стефана Пішона, що реорганізація українського гетьманського уряду створює реальне підґрунтя для співробітництва. Тому Ясська конференція за участю представників держав Антанти та російських антибільшовицьких сил, що відбулася 16--23 листопада 1918 р., запропонувала Києву дотримуватися порядку, спокою і чекати приходу з Півдня військ Антанти, а зброю застосовувати лише проти більшовицьких повстанців.

Проте військові успіхи Директорії звели нанівець усі спроби Г. Афанасьева врятувати гетьманат шляхом отримання допомоги від Антанти та білої Росії.

Зручним способом самоствердження для певного кола авторів стала експлуатація імені С. Петлюри. Частково міфологізована, частково сумнівна й скандальна слава Голови Директорії й Головного Отамана Військ УНР часом сприймались і використовувались як надійний захисний щит від природних претензій до примітивізму, поверховості, декларативності публікацій, центральним героєм яких був С. Петлюра. Більше того, їх автори справедливі сумніви, критичні міркування будь-які заклики до виваженості, науковості, принциповості досліджень неодмінно переводились у площину політичних звинувачень відповідальних істориків у антипатріотизмі, відсутності державницьких почуттів і т. ін.

Причому певний час (десь першу половину 90-х рр.) на відстоювання подібних позицій направлявся переважно юнацький ентузіазм малодосвідчених фахівців, що робили свої перші кроки в науку. Поширення набули, зокрема “конкурси петлюрознавців” із гучними публічними заохоченнями, широкою публікацією витворів тих, хто прилучався до літератури, найменованої “петлюріаною” [1].

Не забарилися з передруком і поширенням в Україні діаспорних публікацій, у яких С. Петлюрі віддавалась пальма першості серед інших політичних діячів Української революції. Проводились численні публічні акції, (конференції, “круглі столи”, наукові читання й т. ін), де ім'я Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР дедалі частіше звучало серед найвидатніших представників української еліти всіх часів.

Оптимізації досліджень про діяльність С. Петлюри в добу революції могли б дієво посприяти численні документи, віднайдені і опубліковані В. Сергійчиком у вітчизняних та зарубіжних (російських і польських) архівах [2]. Вони органічно доповнили два томи, що значно раніше побачили світ за кордоном [3]. Добра половина за обсягом видання датовані 1920 рр., а в решті (1921--1923 рр.) зустрічається чимало сюжетів, дотичних до проблем попереднього періоду, пов'язаних із ним.

Можливо, не з усім, написаним у передмові до видання, яка має назву “Великий державник України” можна погодитись. Так, з перших же рядків розвідки відомий історик висловлює різні закиди владі, яка не визначилася у своєму ставленні до С. Петлюри “боїться згадувати його ім'я, не кажучи вже про гідне відзначення пам'яті...”.

Ще категоричніше В. Сергійчик ладен картати тих, хто зважається на критичні зауваження на адресу одного з керівників Української революції. “Користуючись історичним безпамянством вічного нашого вічного нашого чиновництва, наголошує він, -- вороги української державності продовжують знеславлювати світлий образ Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки” [3, 5]. Гадається, що не слід поспішати зараховувати до числа “ворогів української держави”, зокрема, тих вчених, які прагнуть об'єктивних оцінок діяльності С. Петлюри. А “світлий образ” останнього зовсім не варто штучно додатково освітлювати такими, приміром, твердженнями, нібито ім'я С. Петлюри “уособлює українців-самостійників національно-визвольних змагань 1917 -- 1921 років” [3, 5]. Справа в тому, що до початку 1918 р. С. Петлюра не займав самостійницьких позицій, що, до речі, підтверджують і документи тома [3, 23]. І така, на перший погляд, незначна неточність в умовах перманентної дискусії навколо імені С. Петлюри здатна породжувати підозру, чи не робиться те свідомо, щоб у будь-який спосіб домогтися звеличення діяча, який можливо того й не вартий (навіщо інакше вдаватись до відходу від істини). Однак в цілому передмова виважено представляє зібрані в книзі матеріали, а самі вони краще за все інше дозволяють об'єктивніше пізнати С. Петлюру, його революційну діяльність.

На жаль, доводиться констатувати, що одержаною можливістю далеко не сповна скористалися історики, які обрали за краще зробити свій внесок у з'ясування неоднозначної у руслі вже позначених у першій половині 90-х рр. тенденцій. І хоча серед тих, хто присвятив себе “петлюріані”, було чимало й зрілих за віком людей, які змогли здійснити низку солідних за обсягом, зовнішньою атрибутикою (товстелезні -- на сотні сторінок, коштовне поліграфічне виконання тощо) видань, останні лише зайвий раз продемонстрували відсутність політичного прогресу, підкреслили невідповідність форми і змісту випущених книг. Можливо, найнаочніше це доводять праці С. Литвина [4].

Одне із завдань, які вони виконують -- всемірне звеличення С. Петлюри, “захист” його імені від будь-яких критичних зауваг. Втім автор замахується і на “зверхзавдання” поставити свого героя над усіма іншими видатними діячами Української революції.

Вже у вступі С. Литвин без тіні сумніву заявляє: “Майже вщухли дискусії стосовно М. Грушевського (це зовсім не так В.С.). Подеколи не зовсім заслужено, на думку автора, винищився над сучасниками В. Винниченко -- політик (чому б не додати до зловтішних атак численних заздрісників на справжній талант ще одну “оригінальну” “думку автора”? -- В.С.).

І хоча, як мовиться, Бог любить трійцю (те, що подібна лексика, м'яко говорячи, дисонує з науковою мовою, автора, вочевидь, зовсім не бентежить -- В. С.), місце третього (а може першого ? !), (промовисте поєднання знаків пунктуації належить “гострому перу” С. Литвина -- В.С.), -- залишається майже порожнім” [5, 13].

Так, без зайвого клопоту “майже” розчистивши місце на вищій сходинці історичного п'єдисталу, автор без затримки заходився підсаджувати на нього С. Петлюру. А оскільки, очевидно, далеко не всі у вітчизняній науці готові були допомагати в реалізації такого задуму, навряд чи взагалі могли погодитись із ними, С. Литвин з таким же ентузіазмом кинувся “розчищати історіографічні завали”. Де не вистачало наукових аргументів, у бій без вагань вводилась “важка артилерія” -- звинувачення прибічників відмінних точок зору в не спокутних ідейно-політичних гріхах. “Що стосується окремих сучасних українських істориків, -- металево натискає С. Литвин, то, незважаючи на помітний прогрес у об'єктивному висвітленні Петлюри, нерідко їхні дослідження базуються на старих догмах радянської історіографії, і далі тиражуючи різко негативні оцінки його діяльності. Спостерігається стійка тенденція до збереження комуністичних стереотипів на зразок “Петлюра -- диктатор”, “Петлюра погромник” і т. ін.

Серед них слід назвати І. Хміля, Д. Табачника, В. Солдатенка, Ю. Павленка та Ю. Храмова тощо. Зокрема В. Солдатенко у монографії “Українська революція”, широко цитуючи тексти В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка, І. Мазепи, акцентує увагу переважно на прорахунках і помилках Петлюри, що порушує баланс між об'єктивністю і суб'єктивізмом. Дослідник мало послуговується новими документами, до певної міри, уникаючи їх. А між тим, останнім часом з'явилися більш повні, уточнені дослідження, які вносять суттєві корективи у завчені постулати. Імовірно авторові не вдалося утриматись від явних симпатій до про радянського трактування розвитку української революції, від простої констатації невдач без наведення об'єктивних факторів, що спричинили ці невдачі. На сучасному стані розвитку історіографії та рушення джерельної бази про С. Петлюру некритичне використання заяложених цитат, введених у науковий обіг радянською історичною наукою, звужує діапазон знань про складні періоди української історії” [5, 31-32].

Варто зауважити, що процитоване -- зовсім не прикрий невдалий виняток. То швидше загальний стиль, манера продукування праць С. Литвина. Будь-хто з дослідників знає, що до історіографічних досліджень треба дорости. І людина, яка зважається на них, мусить, по-перше, хоча б більш-менш вивчити якийсь період ґрунтовніше, аніж він представлений у наявних публікаціях, а відтак мати справді власну, виношену, аргументовану точку зору. Це зовсім не значить, що остання обов'язково має не співпадати, чи ж кардинально відрізнятися у якихось, навіть багатьох, позиціях з працями попередників -- вони ж також фахівці! До того ж писати просто хронологічно пізніше і за сприятливіших обставин звісно, мати певні переваги над попередниками. Однак для справжнього науковця згадані чинники зовсім не визначальні. Інакше довелось би дійти висновку, що справжня історична наука починається з приходом у неї кожної нової генерації дослідників.

По-друге, автор історіографічної праці має піднятись, як мінімум, до рівня досліджень, про які він береться судити. Гадається, навіть з моральної точки зору важливо відчувати, тримати дистанцію, яка зумовлюється природною різницею між власним науковим потенціалом та історичними здобутками видатних історичних діячів, рівно як і дійсно цінними (на всі часи і ситуації) працями талановитих вчених, мислителів. Такі з'являються не вельми часто й продовжують справляти благотворний вплив і на сучасне ідейно-політичне, наукове життя, незважаючи на безкінечні спроби їх дезавуювання та дискредитації явно дрібнішими авторами-ремісниками.

Схоже, в обох визначальних випадках С. Литвина непросто віднести до фахівців, які набули необхідних для історіографів якостей. Повертаючись до наведеного витягу, важко втриматись від того, щоб не відреагувати хоча б на очевидні недолугості.

Покликаючись до Бош, автор насправді явно плутає грішне з праведним. Звинувачуючи “окремих” істориків у тому, що “їхні дослідження базуються на старих догмах радянської історіографії”, конкретно -- В. Солдатенка у “явних симпатіях” до “про радянського трактування розвитку української революції” (тобто широких цитуваннях текстів В. Винниченка, М. Шаповала, П. Христюка, І. Мазепи), С. Литвин просто не знає, що радянських трактувань розвитку Української революції ніколи не було, оскільки ніколи не визнавалось самого факту, феномену Української революції. То ж як може бути “прорадянське трактування розвитку української революції”?

Про погане знання С. Литвином історіографічного процесу свідчить і те, що “некритичне використання заяложених цитат, введених у науковий обіг радянською історичною наукою” (мова про названих авторів та ще М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Лозинського) -- це щось від лукавого. Оскільки праці усіх згаданих особистостей знаходились у спецфондах. І якщо й щось цитувалось у дуже обмежених обсягах, то це був В. Винниченко без конкретних посилань на сторінки його творів.

Загадкою залишається те, як будь-яке (критичне, чи некритичне) введення до наукового обігу інформації взагалі може “звужувати” “діапазон знань про складні періоди української історії”. Як неможливо збагнути, що в науці може бути “баланс між об'єктивністю і суб'єктивізмом”, який В. Солдатенко “порушує”, оскільки “акцентує увагу переважно на прорахунках і помилках Петлюри” “без наведення об'єктивних факторів, що спричинили невдачі”.

Ті, хто не поділяє поглядів С. Литвина на С. Петлюру і В. Винниченка багаторазово звинувачуються у незнанні, чи ігноруванні джерельної бази, яка буцімто істотно розширилася останнім часом. Жодного ж випадку використання нових документів принципового характеру у книгах автора виявити не вдалося. А тому доводиться констатувати, що то просто голі декларації, демагогічні заклинання, які до науки мало дотичні.

До подібних “операцій” С. Литвин вдається постійно. На що розраховує при тому -- невідомо. Невже на дрімучу неосвіченість читачів, примітивізм їх мислення, брак здорового глузду? Інакше, як можна погодитись з автором грубезних томів, який, приміром, намагається вивести С. Петлюру з будь-яких критичних підозр у момент листопадової катастрофи 1919 р. На переконання С. Литвина, його герой у критичний момент виявляв “ясність бачення... ситуації, твердість і рішучість у вжитті необхідних заходів” [5, 328]. А на спростування “поширених тверджень” про “начебто... розгубленість та безвольність” С. Петлюри у цей час, “відсутність його впливу на ситуацію і хід подій” наводиться “низка вольових рішень” -- хаотичної кадрової чехарди, планів та наказів про віддачу полякам Кам'янця-Подільського, Проскурова, Шепетівки з тим, щоб “українська армія, зосередившись у районі Старокостянтинова, і, будучи забезпеченою на крилах поляками, могла б реорганізуватися і відпочити” [6, 9].

М'яко говорячи, згадане не лише не внесло переламу у події, а породжувало додаткове нервування. Сумніви у здатності Головного Отамана адекватно оцінювати ситуацію, привело до антипетолюрівського заколоту ряду отаманів. Сам же С. Петлюра упродовж лише одного тижня пройшов шлях від гучно мовних закликів непохитно продовжувати боротьбу регулярним військам, погроз розстрілами карати за непослух (26 листопада 1919 р., Старокостянтинів) “до необхідності перемінити, з огляду на зраду Галицької Армії (зауважимо, що те сталося місяцем раніше -- В.С.) методи провадження боротьби з ворогами української державності” (партизанська тактика, Чортория, 3 грудня 1919 р.).

Старанно обходячи свідчення І. Мазепи, згідно з якими уже 26 і 27 листопада С. Петлюра повідомляв Голову Ради Народних Міністрів УНР про персональне рішення залишити посади, С.Литвин намагається спростувати твердження Ю. Тютюнника, що Голова Директорії і Головний Отаман “поспішив виїхати до Польщі, щоб не брати на себе відповідальності за рішення, які обов'язково мусіли бути прийняті” [6, 24]. Робить це історик, посилаючись на пізніші дані ад'ютанта С. Петлюри О.Доценка, який доводить, буцімто все було навпаки, що всі вмовляли С. Петлюру від'їхати до Варшави, а він чинив спротив аж до офіційного рішення військово-державної наради 3 грудня 1919 р. в Любарі (тут уже, мовляв, нічого не вдієш -- “дисципліна є дисципліна...”) [5, 330].

Які підстави у С. Литвина для того, щоб сумніватись у свідченнях глави уряду й одного з найвищих військових посадовців, більше -- беззастережно спростовувати їх посиланнями на мемуари О. Доценка залишається неясним. Втім, великим рахунком, сподіватись на скільки-небудь логічні мотивації позиції запопадливого адепта С. Петлюри не варто. Арсенал доказовості вичерпується туманними міркуваннями недоладними слово жонглюваннями на кшталт того, що “вимагати від Петлюри” восени 1919 і 1920 рр. “якоїсь надлюдської твердості -- означає знову ж іти второваним, старим шляхом радше соціалістичного реалізму, який не допускав нюансів, що не вкладалися у прокрустове ложе заданої схеми, аніж об'єктивної істини” [5, 389]. Полишаючи осторонь весь абсурд подібної “творчості”, спробуємо зрозуміти, де та “об'єктивна істина”, на яку невтомно покликається С.Литвин. Це просто чергове голослівне тенденційне твердження “про волю і незалежність, що не тільки вимагались від Петлюри, але таки були ним виявлені в цей останній місяць боротьби української армії” [5, 389] (кінець жовтня -- листопад 1920 р. -- В.С.). Насправді ж, з наведених С. Литвиним фактів видно, що паралельно з нереалістичними закликами до однодушної боротьби і дедалі кращим усвідомленням її безнадійності С. Петлюра юридично оформляв своє владарювання в екзині. Останнє для керівника УНР уже в першій половині листопада 1920 р. вималювалось цілком виразно і невідворотно [5, 390-397].

Тенденційність в оцінках особистості С. Петлюри, його діяльності, природно, не сприяє об'єктивному, всебічному висвітленню значної низки питань, прямо (чи навіть і опосередковано) пов'язаних з позицією, поведінкою Голови Директорії, Головного Отамана військ УНР.

Так, незважаючи на періодичні заклики поставити на серйозну основу вивчення одного із дуже непростих проявів Української революції -- отаманщини -- особливого прогресу тут не спостерігається. Дехто не визнає самого терміна. Інші по-різному тлумачать сутність явища.

Спроби довести, що отаманщина стала злим фатумом Української Народної Республіки, оскільки зірвала плани будівництва республіки трудового народу, вироблені Головою Директорії В. Винниченком і підтримані провідними національними партіями, Трудовим Конгресом України, замінивши їх домінуванням у реальному житті, в управлінні всіма процесами, включаючи політичні, державотворчі, економічні військового начала аж до його практичної абсолютизації [7], знайшли своїх досить рішучих опонентів.

В полеміці, яка часом набуває досить гострих форм, виявляються різні підходи. Так, С. Литвин, хоч і неодноразово апелює до того, що знайомство з невідомими раніше документами дає йому підстави для нового погляду на проблему (однак, як і в інших випадках, не наводить нічого нового, скаржачись на складності з доступом до одержаних із-за кордону джерел в сучасній Україні [5, 288], переслідує головну мету -- відповідальність за отаманщину зняти з С. Петлюри.

Для цього він, по-перше, намагається явище усього суспільно-політичного життя штучно завузити до внутрівійськового, по-друге, звинувачує у тенденційності В. Винниченка, який начебто з ревнощів, першим розкрив роль С. Петлюри у формуванні отаманщини, по-третє, перекласти провину за бунти проти Петлюри і Директорії на більшовиків (останній чинник настільки гіпертрофується автором, що ставитись до подібних сентенцій всерйоз зовсім не варто).

Однак кілька сторінок, витрачених С. Литвином на описання добре відомих фактів [5, 288-295], не стільки доводять непричетність Головного Отамана до започаткованої і виплеканої ним тенденції, скільки переконують у зворотному. Ті ж дві-три цитати з архівних документів, які наводяться в книзі, свідчать про прагнення С. Петлюри хоча б частково, якщо не приборкати отаманщину, то продемонструвати, що вища політична влада готова на рішучі дії проти тих, хто користуючись військовою силою, переходить межі своєї компетенції [5, 289-296].

Наведеними документами, які зовсім не суперечать змістом і характером, давно відомим фактом, С. Литвин ще раз підкреслив, що отаманщина виходила далеко за рамки вузько військового чинника. Автор змушений згодитися врешті і з тим, що С. Петлюрі не вдалося впоратися з отаманщиною [5, 295-296], яка не лише зашкодила військовому будівництву, а й постійно дестабілізувала ситуацію в УНР, зривала її зсередини.

Інший підхід уособлює Р. Коваль -- автор, співавтор численних книг-нарисів, укладач документальних збірників про отаманів. Так би мовити, місцевого рівня. З досягненнями, думками, висновками енергійного, пристрасного шукача історичних знань, патріота широкий загал був ознайомлений завдяки циклам передач на українському радіо.

Р. Коваль -- автор і співавтор багатьох колективних видань “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії”, “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, “Отаман святих і страшних”, “Повернення отаманів Гайдамацького краю”. Вивчаючи події 1917--1921 рр. в Україні, Р. Коваль доходить висновку, що українська або точніше “малоросійська” інтелігенція в особах М. Грушевського та В. Винниченка не виконала покладеної на них долею ролі перед нацією: “Українська інтелігенція перебувала в наркотичному полоні “передової російської культури”. І раз у раз “заганяла у спину національної революції ніж облудної соціалістичної проросійської демагогії”. “Кімнатний теоретик” М. Грушевський “не мав наміру одривати Україну од Росії, а Винниченко виступав проти творення українського війська” [8, 26].

Діячі Центральної Ради гальмували революцію від самого її початку. “Народ хотів проголошення Самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним і декларувала як найсміливіше своє прагнення автономію у складі Росії.

Народ прагнув війська, а міністри-соціалісти погоджувались на міліцію. Українці на мітингах і вічах кидали виклик Москві, а Генеральний Секретаріат посилав до Петрограду делегації, щоб узгодити те, що узгодити неможливо... Центральна Рада потонула у безплідних і непотрібних дискусіях із проханням освятити їх державотворчі ініціативи” [8, 27].

Отже, інтелігенція не розуміла настроїв народу, його інтересів, тому не могла бути його провідником та лідером. “Саме тоді, -- продовжує Р. Коваль, -- відповідальність на себе взяли українські отамани за справи в селі, волості, повіті, столиці...”. Автор переконаний, що “український феномен 1917 р. полягав в тому, що не провід, а так звані темні насправді покозачені маси -- виявили пасіонарність, прагли революційної творчості, були творцями революційної дійсності, саме вони будували на руїнах Російської імперії величну українську державність” [9, 30]. “Перелякані писаки” (термін Р. Коваля) були нездатні на це.

Саме тому “українська державність творилась “знизу”, народом, а не владою навіть всупереч їй” [9, 31] -- підводить підсумок своїм логічним ви будовам Р. Коваль.

Найяскравішим проявом величі та патріотизму українців він вважає отаманію як доказ самоорганізації українців, а це означає здатність до життя. Зародилася отаманщина, на думку історика-аматора, не в 1919 році, до чого схиляються більшість фахівців початку і кінця ХХ століття, а в 1917, під час формування загонів українського вільного козацтва.

Він дає власне визначення суспільно-політичному феномену як бурхливої української стихії -- бунтівної, вогненної, нещадної, здатної змести на своєму шляху ворожу стихію іншого народу. Отаманія -- невід'ємна риса національного характеру, завдяки якій українці збереглися як нація. А відтак отаманію потрібно було не критикувати, а очолити.

В цілому схвально оцінюючи український повстанський рух та щиро захоплюючись його керівниками, автор згадує, що були серед отаманів різні люди, в тому числі самозакохані авантюристи. Але інших -- вольових, рішучих, сміливих, справжніх патріотів -- було набагато більше. До таких імен і привертає увагу читачів та слухачів Р. Коваль. Серед них М. Григор'єв, Зелений, Кость Блакитний, Гулий-Гуленко, М. Омелянович-Павленко та Ю. Тютюнник. Піддаючи нищівній критиці погляди та особисті якості лідерів Центральної Ради, зокрема М. Грушевського та В. Винниченка, іноді С. Петлюри, публіцист протиставляє їм постаті отаманів, наділених виключно позитивними рисами. їх образи яскраві, майже ідеальні. Хоча деякі все-таки мали один недолік: своєчасно не зрозуміли небезпеки більшовизму і тому певний час воювали на боці радянської влади як наприклад М. Григор'єв чи Зелений.

Підтримуючи Р. Коваля в актуальності зачепленої теми, далеко не у всьому можна погодитись з методами створення галереї історичних портретів отаманів та отаманщини як явища в цілому.

Головний недолік його публікацій полягає в абсолютизації мемуарних джерел, які лежать в основі пошуків. Некритично поставившись до праць, у яких учасники, очевидці різного роду повстанських акцій “заднім числом” підкореговували факти, Р. Коваль відбирає до своїх творів все, що тільки можна витлумачити позитивно і емоційно-захоплено подає це у нарисах. Нерідко при цьому допускається відхід від об'єктивної передачі навіть тієї інформації, яка міститься у спогадах. Так, факти, які, на погляд публіциста, можуть зіпсувати портрет отамана -- патріота обходяться, змальовуються. Окрім того, що це веде до деформацій відтворюваних реалій, це ще й вияв ретроспективної несправедливості щодо тих, хто не зміг реалізувати проектів державотворення через розгул отаманської стихії, а також тих, хто безпосередньо постраждав від погромів, якими, як правило, супроводжувалися бойові шляхи й здобутки більшості отаманів.

На жаль, не лише в працях Р. Коваля можна спостерігати відхід від об'єктивності у поясненнях того негативного явища, як відоме в історії громадянської війни як єврейські погроми.

Здавалось би тут багато що мало стати на свої місця з публікацією В. Сергійчуком спеціального збірника документів [10]. Однак навіть цей плідний історик у тлумаченні реальних фактів і подій [11] обирає, як гадається, не найоптимальніший варіант.

Намагаючись якомога вивести з-під критичних атак провід Української Народної Республіки, або применшити, приглушити його негативні оцінки, В. Сергійчук і ще багато хто із авторів шукають причини достатньо поширених ексцесів де завгодно, в чиїй завгодно поведінці, тільки не в позиціях і поведінці лідерів Української революції. Така висхідна точка відліку. Природно, не всіх переконує і дискусії продовжуються без перспективи швидкого досягнення взаємопорозуміння.

Можливо, для останнього плідним виявився б підхід, за якого від відповідальності за погроми не увільняли жодну (хай найдемократичнішу, найсправедливішу) із влад, на території панування якої сталися погроми. Тобто й денікінська, й радянська, й українська, й анархістська (скажімо махновська) й григоріївська (природно, у час протистояння іншим центральним владам -- як регіонально-отаманська) і інші влади були відповідальними за все, що відбувалося у суспільному житті у масштабах дії їх юрисдикції, тобто й за погроми. Нічого неприродного, алогічного у такому визнанні, як висхідній точці відліку немає. Однак, це створює ту можливо найоб'єктивнішу відправну базу, на якій повинен розгортатися подальший предметний аналіз кожного випадку, ексцесу і т. ін. Саме такий шлях замість пошуку винних у таборі суперників, міг би своєю неупередженістю завоювати визнання якомога ширшого загалу дослідників.

Доводиться констатувати, що майже не знайшли розвитку дослідження ще початку 90-х рр. про анархо-махновський рух [12]. Хоча дотичні до теми публікації час від часу з'являються [13], вони вже не можуть бути визнані за істотне прирощення наукових знань [14], більше є реакцією на повернення в наукове русло публікацій, що грішать міфотворчістю, фальсифікаціями.

Кращому розумінню сутності згаданих, як і багатьох інших складних, суперечливих аспектів революційної доби безсумнівно сприяв би їх розгляд під кутом зору громадянської війни в українському суспільстві. Однак багато дослідників намагаються взагалі відмахуватись від останньої обставини, вважаючи, що криваві військові дії в Україні -- то лише вияви зовнішньої агресії (передусім, Радянської Росії), або ж результат спровокованих інонаціональними чинниками (ненаціональними партіями зокрема) протиприродних українству акцій. Тому запрошення до дискусій з приводу причин, ініціаторів громадянської війни в Україні, її сутності співвідношення між революцією і громадянською війною [15] тощо виявилися без відгуку.

Взагалі, доводиться визнати, що освоєння воєнного аспекту історії Української революції, досвіду військового будівництва останніми роками здійснювалося нерівно, суперечливо. Незважаючи на те, що саме в цій сфері було зроблено одні з перших у новітній історіографії кроків щодо переосмислення тих стереотипів, які напрацьовувалися і закріплялися десятиліттями [16], саме тут прогрес виявився пов'язаним із подоланням особливого роду ускладнень. Спроби поглибленого вивчення проблеми і на фактологічному і на теоретично-узагальнюючому рівнях жорстко блокувалися кількома позиціями-висновками, проти яких будь-які аргументи, здавалося, були безсилими.

Справа в тому, що в хід пускалися всім добре відомі програмні положення українських соціалістичних партій про непотрібність регулярних армій як абсолютне пояснення неспроможності Української революції, національної державності захистити себе, як головну причину поразки всієї української справи. Цю тезу обов'язково доповнювали заяви про те, що більшовики, радянська Росія, навпаки, з імперських міркувань військовий чинник беззастережно висували на перше місце, що зрештою і вирішило питання про владу в Україні на їх користь всупереч інтересам української нації. Як незаперечний елемент логічних ви будов “вмонтовувалася” і теза про зневажливе ставлення наймогутнішої на той час військово-політичної сили -- Антанти, інших країн Заходу до відродження української нації, її державності, надання для цього належної матеріальної, дипломатичної, врешті фізичної (тобто крупно масштабної військової) допомоги.

Будь-яка апеляція до реальних фактів, мотивацій рішень, розрахунків політичних лідерів революційної доби по суті без обговорень, більше -- без будь-якого бажання розбиратися у суті предмета, рішуче й беззастережно відхилялася, відкидалася. А відтак у публікаціях превалювали однобічність, поверховість, заангажованість.

Спробу якщо не змінити ситуацію, то хоча б вплинути на неї було зроблено в монографії про роль військового чинника у боротьбі за політичну владу в Україні за доби Центральної Ради (у вступній частині книги зроблено, мабуть, найґрунтовніший, як на сьогодні історіографічний огляд проблеми, а у додатках подано найбільш широку бібліографію дотичних до неї публікацій [17]. Перша реакція наукової громадськості на прагнення зламати усталені підходи, вийти на неупереджені наукові оцінки й узагальнення через предметний, принциповий аналіз реального воєнно-політичного становища в Україні, конкретної розстановки сил, військових потенцій, рівня готовності, боєспроможності відповідних формацій, осягнути логіку дій проводу національно-визвольної боротьби, тощо виявилася позитивною [18].

Гадається, що на такий же підхід чекають й інші періоди історії Української революції. Важливо, зокрема, на суто документальній основі реалістично відтворити та оцінити адміністрацією (дуже обмеженою, як відомо, своїх можливостей окупаційною адміністрацією) щодо створення власних збройних сил.

Усвідомлення і врахування очевидних для всіх природних прагнень фахового генерала сформувати надійний гарант національної державності, про що йдеться у будь-якому творі, зовсім не достатньо, щоб збагнути практично повну нездатність гетьманату протистояти загалом не такому вже й могутньому та організованому повстанському війську Директорії.

Що ж до останнього, тут також слід утримуватися як від ейфорійних перебільшень в оцінках його боєздатності. Конкретних ратних здобутків, так і в непомірному критицизмі (нерідко, навіть, з елементом іронії). Звісно “золоту середину” можна забезпечити ніяк не арифметично, чи геометрично, зарані визначеною постановою, а, знову ж таки, скрупульозним вивченням джерел. Лише ґрунтовний аналіз фактичного матеріалу, глибоке проникнення у мотивацію поведінки широких верств населення, окремих індивідумів, здатність зрозуміти психологічні настрої від макродо мікрорівня у поєднанні зі знанням тонкощів національного менталітету, глибинних традицій здатні, як гадається, вивести на скількинебудь задовільне тлумачення таких непростих явищ з мало прогнозованими і нерегламентованими проявами як уже згадані повстанство (партизанщина), отаманщина (отаманія), воєнні заколоти тощо.