Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпаття в 40 - 80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз

Інформація з історії Церкви, переважно загального та статистичного характеру, отримана автором через мережу Інтернет на церковних сайтах. Крім того, використано матеріали зі звітних та статистичних праць, які містять цінні відомості про функціонування релігійних громад і храмів краю.

Таким чином, репрезентована джерельна база дисертації дозволила об'єктивно і досить повно розкрити тему дослідження, вирішити поставлені завдання.

У третьому параграфі - “Методологія дослідження” - розглядаються теоретичні напрацювання науковців, концепції провідних учених, які стосуються ролі та місця релігії і церкви в історії нашого народу.

Частина богословів та науковців вважають релігію основною ознакою етносу, яка забезпечує народам самобутній етнонаціональний та етнокультурний розвиток. Інші, підтримуючи думку М.Драгоманова, твердять, що “ідентифікація якої б то не було національності з релігією є абсурдом” (В. Піддубний). Чимало вчених-етнологів світу сходяться на тому, що релігія - стійка ознака етносу і є “один із найдавніших проявів людської культури (О.Борковський). У світлі історичної ретроспективи народотворення доводиться констатувати, що “релігія, безсумнівно, й особливо під час етногенезу, сприяла формуванню народів” (Е.Геллер, О.Шуба, А.Пономарьов). Відзначимо й однобічний, спрощений підхід до цієї проблеми представників ортодоксальної марксистської думки, які розглядали релігію як суто культурне явище. Зауважимо, що Україна ніколи не була моноконфесійною.

У поліетнічній і поліконфесійній Російській імперії православ'я мало статус державної релігії, а РПЦ обслуговувала імперську владу. Цей процес продовжувався і в умовах радянської дійсності, коли режим використовував окремих ієрархів РПЦ для знищення релігії, інших конфесій і власне самої РПЦ. Велась активна русифікація населення України та його церкви. Ця послідовна державно-релігійна політика Росії протягом століть негативно відбилася на національній свідомості населення колишньої Наддніпрянщини, а згодом і УРСР.

Русифікація царської Росії та цезаропапізм Московської патріархії, яка претендувала на роль “третього Рима”, політика полонізації окупованих українських земель Польщею та намагання Католицької церкви окатоличити українське населення зазнали поразки на західноукраїнській етнічній території, де вірні почали усвідомлювати свою етнонаціональну ідентичність через греко-католицизм. “Саме Українська греко-католицька церква протягом довгих століть, - наголошують О.Реєнт і О.Лисенко, - відіграла роль генератора національної свідомості, провідника і носія української ідеї”, а “наявність альтернативної конфесії дозволила народу України зберегти свою етнічну самобутність, встояти під натиском зовнішніх деструктивних сил, спрямованих на денаціоналізацію українства”.

Водночас чимало вчених-істориків і богословів стверджує, що унія спричинила глибоку релігійну кризу, яка вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні й національні конфлікти. На думку С.Головащенка, “перемога католицизму на західноукраїнських землях закріпила етноконфесійний (а потенційно і політичний) розкол української нації, запрограмувала міжконфесійне напруження в майбутньому”. З цією думкою, зрозуміло, можна погодитися лише частково.

Сучасні дослідники Е.Геллер, А.Колодний, П.Яроцький, О.Реєнт, О.Лисенко, О.Шуба, С.Головащенко, І.Пославський стверджують: релігійність кожного народу є своєрідною, бо має свої специфічні форми вияву, які є надбанням етносу в його історичній генезі. Релігійний чинник часто був визначальним у процесі етноутворення й етноінтеграції, хоча для України характерні певні особливості завдяки її поліконфесійності, коли пріоритетною була національна ідея.

Оригінальну думку висловив тернопільський науковець Л.Кубаєвський, який із позицій філософсько-політологічного синтезу розглянув взаємозв'язок української національної ідеї та ідеї релігійної. Він стверджує, що “кінцевою метою української національної ідеї є побудова Української соборної держави, відтак для релігійної ідеї - побудова загальнонаціональної церкви”. Розглядаючи роль релігії в національному самовизначенні держави, окремі доповідачі Міжнародного симпозіуму “Християнство і національна ідея” (Тернопіль, 1999) дискутували суперечливу думку про те, що релігійний чинник сам по собі ніколи не був визначальним у процесах етнотворення й етноінтеграції, національного відродження. Пріоритет у цьому завжди, на їхню думку, належав національній ідеї. Ми схиляємося до іншої думки, оскільки в поліконфесійній Україні національна ідея у боротьбі за державну самостійність об'єднувала представників різних християнських течій, а в умовах сучасності, коли суверенна державність стала реальністю, релігійний чинник неспроможний гарантувати єдиної Помісної церкви навіть із представників християнства. На заваді цьому стоять як національно-історичні обставини, в умовах яких упродовж століть розвивалися розрізнені українські землі, так і релігійно-догматичні, звести які до спільного “знаменника” фактично неможливо. Тому вивчення проблеми взаємозв'язку етносу, суспільства і релігії в історичному плані, їх розвитку і еволюції, вплив цих процесів на релігійну і суспільно-політичну ситуацію в Україні у третьому тисячолітті - важливе завдання сучасних українських істориків, політологів, богословів, культорологів.

Ознайомлення з багатою інтелектуальною спадщиною попередників дозволило здобувачу виробити власні методологічні підходи до розв'язання поставлених завдань.

У другому розділі - “Релігійна та суспільно-політична ситуація на Прикарпатті в 1939 -1944 роках” - розглядається сукупність політичних, соціально-економічних, національних та релігійних факторів, які створили передумови і значною мірою спричинили конфесійні трансформації, що відбулися в 40-80-х рр. ХХ ст. на Прикарпатті.

У першому параграфі - “Ідеологічно-правові засади більшовицької політики у релігійній сфері в довоєнний період (1939 - 1941 рр.)” - розглядаються ідеологеми, механізми та методи, які використовував більшовицький режим для знищення релігії та конфесійних об'єднань на теренах СРСР і УРСР. При цьому автор свідомо виходить за межі періодизації, аби показати загальний фон, на якому розгорталися події конфесійного життя Прикарпаття з часу звільнення від гітлерівських загарбників у 1944 р.

По-перше, звертається увага на ідеологічно-правові засади більшовицької політики у релігійній сфері та методи, якими вона реалізовувалася на теренах СРСР у 20-30-х рр., а в 1939 - 1941 рр. та з 1944 р. - на теренах Прикарпаття.

По-друге, вказано на суттєві відмінності в становищі церкви на Станіславщині й УРСР та СРСР у 20-30-х рр. ХХ ст.

По-третє, показано вплив подій періоду гітлерівської окупації на загострення суспільно-політичних умов, що суттєво вплинуло і на релігійну ситуацію на теренах краю під час повернення радянської влади в 1944 р.

Встановлено, що у вересні 1939 р. на західноукраїнські землі було штучно перенесено весь комплекс “казарменного” соціалізму, невід'ємною складовою якого була і лінія на знищення релігії та церковних інституцій. Вона різко відрізнялася від тієї політики, яку проводили австро-угорський та польський уряди у довоєнний час, що викликало розчарування і невдовлення серед значної частини віруючих і духовенства. Це невдоволення проявлялося в різних формах і найбільш виразно втілилося в діяльності ОУН, яка в 1939 - 1941 рр. робила спроби організації повстання проти нового режиму.

Крім націоналізації церковних та монастирських земель, переведення священнослужителів у категорію “нетрудових елементів”, посилення фіскального тиску на них, органи НКВС активно працювали над вербуванням серед духовенства своїх агентів “для розтління і профілактичної роботи серед церковників”. Була спроба створити і так звану “національну” Греко-католицьку церкву, незалежну від Ватикану, а на роль лідерів-“розкольників” спецоргани “спокушали” Станіславського єпископа Г.Хомишина та львівського священика Г.Костельника.

Найголовнішою причиною, яка зумовила рух Опору проти радянської влади під час другого її приходу в березні 1944 р., були масові репресії, що розпочалися з жовтня 1939 р. і тривали до початку липня 1941 р. За нашими підрахунками, за цей же період із Дрогобицької, Львівської, Станіславської та Тернопільської областей було депортовано та ув'язнено майже 400 тис. осіб, з яких майже 50 тис. - розстріляно в тюрмах напередодні та в перші дні війни. Серед депортованих і висланих було й чимало поляків. Зокрема, тільки упродовж 10-14 лютого 1940 р. з теренів області було вислано на спецпоселення 1810 сімей (9083 особи) польської національності. Вказані обставини і стали тим несприятливим фоном, який зумовив масовий спротив радянській владі при її поверненні на терени краю в 1944 р.

У другому параграфі - “Суспільно-політична ситуація на Прикарпатті в умовах війни та напередодні відновлення радянської влади” - вказується, що німецько-радянська війна призвела до змін у відносинах між сталінським режимом і РПЦ та до перетворення останньої в слухняну структуру для виконання політичних цілей, зокрема, в боротьбі проти католицизму на теренах західних областей УРСР. Встановлено, що війна значно поглибила і самостійницькі настрої серед місцевого населення Прикарпаття, в чому значну роль відіграли Акт 30 червня 1941 р., рух за створення єдиної Помісної української церкви, виникнення та діяльність УПА, а також специфіка німецького окупаційного режиму. Відзначено, що в умовах гітлерівської окупації ієрархи українських церков (УГКЦ, УПЦ, УАПЦ) намагалися зберігати нейтралітет, не виявляючи явних симпатій ні до УПА, ні до нацистів, закликали віруючих до єдності, християнської терпимості і ненасильства. Свідченням цього були, зокрема, пасторські листи митрополита А.Шептицького “До всіх Високопреосвящених і Преосвящених Архієреїв в Україні й на українських землях” (грудень 1941 р.) та спільний лист владик УГКЦ “Про моральне спустошення народу” (листопад 1943 р.), в яких вони закликали до єдності, християнської терпимості та ненасильства.

Опір радянській владі на теренах Прикарпаття розпочався вже на початку 1944 р., коли Червона армія наближалася до теренів Галичини. Зокрема, в лютому 1944 р. в містах і селах Станіславщини прокотилася хвиля масових мітингів, учасники яких протестували проти повернення радянської влади, нагадуючи про “мільйони замордованих і знищених голодом більшовицькою Москвою українців” і закликаючи до “помсти за їх мученицьку смерть”. Крім того, для збройної боротьби проти радянської влади концентрували сили і збройні формування ОУН та УПА. Терени Станіславської області склали у структурі УПА-Захід військову округу № 4 “Говерла”, де знаходилося до 10 тис. повстанців та членів ОУН. Однією з форм протесту проти радянської влади став і масовий виїзд на Захід частини місцевого населення, в тому числі й духовенства. У зв'язку з цим Станіславський єпископ Г.Хомишин навіть оприлюднив 26 січня 1944 р. звернення “До Всечесного духовенства Станіславської дієцезії”, в якому “під строгою відповідальністю” заборонив священикам “втікати за границю дієцезії в разі інвазії большевиків”.

Відновлення радянської влади забезпечували гарнізони ВВ НКВС та військових частин, оскільки звільнені райони, за словами обласного прокурора Алмазова, “насичені контрреволюційними ОУНівськими елементами”, з яких “формуються банди”, а ОУН, маючи розгалужену сітку в населених пунктах області, активно проводила “формування банд для боротьби з Радянською владою і Червоною армією”. Крім терористично-диверсійних акцій загонів ОУН та УПА однією з форм протесту проти радянської влади було і масове ухиляння від призову до Червоної армії в травні-вересні 1944 р.

Терени Прикарпаття стали ареною жорстокої боротьби учасників руху Опору проти радянської влади, що позначилося на ставленні радянської влади як до місцевого населення, так і до окремих релігійних конфесій.

У третьому розділі - “Підготовка Львівського собору” - досліджуються заходи влади з підготовки до ліквідації УГКЦ через призму суспільно-політичних подій на Прикарпатті.

У першому параграфі - “Боротьба за збереження статусу УГКЦ” - акцентується увага на зовнішніх і внутрішніх протиріччях, які переживала УГКЦ після звільнення теренів краю від гітлерівських окупантів, пошуках митрополитами А.Шептицьким і Й.Сліпим компромісних шляхів задля збереження церкви і нормалізації відносин з режимом. Обидва архієреї дотримувалися позиції лояльності, вважаючи, що режим “виправився” і його політика до УГКЦ не буде такою жорсткою, як в 1939 - 1941 рр. Вони закликали духовенство “зблизитися” з радянською системою і “всіляко її підтримувати”. У той же час була частина духовенства, яка сподівалася на нову світову війну й відродження Польщі в кордонах 1939 р., де становище УГКЦ не буде таким трагічним, як в умовах радянського режиму. Крім політичних, були й суперечності релігійно-догматичного характеру. Зокрема, після смерті А.Шептицького активізувалися так звані “восточники” на чолі з о.Г.Костельником, які були невдоволені надмірною “латинізацією” УГКЦ і схилялися до візантійства. Суттєву роль відіграли й особисті амбіції та образи окремих священиків, зокрема Г.Костельника, до нового митрополита. Ускладнювало ситуацію й те, що уряд намагався руками ієрархів УГКЦ схилити учасників українського національного підпілля скласти зброю, що суперечило національно-історичному духу церкви та перетворювало її у прислужницю радянського режиму.

У другому параграфі - “Посилення тиску на УГКЦ та його наслідки” - з'ясовано механізми, організаційно-пропагандистські форми та методи ліквідації УГКЦ. Наступ проти неї здійснювався на основі розробленого головою РСРПЦ Г.Карповим плану, з використанням досвіду полоцького “возз'єднання” 1839 р. та створення “обновленської” РПЦ на теренах СРСР у 20-х рр. ХХ ст. Стратегія наступу включала в себе широкомасштабні пропагандистські акції, спрямовані на фальшування історії УГКЦ, а особливо діяльності її ієрархів в окупаційний період, а також застосування репресивних заходів. У спеціально розроблених таємних інструкціях для партійного активу відзначалася позитивна роль РПЦ у “згуртуванні східних слов'ян в єдиній Руській державі на боротьбу з фашизмом”. Водночас відзначалося, що УГКЦ “опинилася в таборі контрреволюції” і намагалася за допомогою гітлерівців “відірвати Україну від Радянського Союзу”. Для широкого загалу була опублікована 6 квітня 1945 р. стаття В.Росовича (Я.Галана) “З хрестом чи ножем”, в якій автор висвітлював діяльність УГКЦ та її ієрархів як “антинародну”, “зрадницьку”, “ворожу” тощо. Стаття поклала початок відкритого наступу проти УГКЦ, логічним продовженням якого стали арешти 11-12 квітня її ієрархів.

У третьому параграфі - “Створення та діяльність “Ініціативної групи” з підготовки Львівського собору” - висвітлюється діяльність даної інституції на теренах Прикарпаття, спрямована на підготовку Львівського “возз'єднавчого” собору.

Після масованої пропагандистської атаки й арештів ієрархів УГКЦ влада вдалася до наступного кроку - легалізації “Ініціативної групи”, оприлюднивши на початку липня 1945 р. у місцевій пресі її заяву та відповідь уповноваженого РСРПЦ при РНК СРСР по УРСР П.Ходченка. В основу заяви, за “підказки” організаторів антиунійної акції, було покладено модифіковану версію відомої тріади - “самодержавство, православ'я, народність”. А щоб “єдине православ'я” могло стати запорукою “єдиної народності”, УГКЦ необхідно було ліквідувати, оскільки вона відстоювала національні інтереси “українських сепаратистів”. Зміст заяви та проблеми, які в ній порушувалися, свідчать, що її авторами були “спеціалісти” з відомства голови РСРПЦ Г.Карпова.

Діяльність “Ініціативної групи” мала широку підтримку з боку уповноважених РСРПЦ у західних областях та місцевих органів влади. Агітаційна кампанія із залучення до “Ініціативної групи” супроводжувалася грубими порушеннями прав віруючих і чинного законодавства. На початок агітаційної кампанії (серпень 1945 р.) у Станіславській області налічувалося 566 греко-католицьких громад і 367 священиків. Встановлено, що збори священиків у деканатах (районах) проводилися за складеним уповноваженим графіком, погодженим із керівництвом облвиконкому й органами НКДБ. Зібрання проходили в гострих дискусіях, чимало священиків відкрито заявляли, що за жодних обставин не перейдуть у православну віру й будуть агітувати проти цього вірних у своїх єпархіях. Окремі з них були невдовзі репресовані. За період з 1 серпня до кінця 1945 р. було арештовано 33 священиків, а понад 30 виїхало за межі області. До кінця року до “Ініціативної групи” вступило лише 177, а з понад 674 громад виявили бажання перейти в православну віру тільки чотири. У сусідніх областях картина була аналогічною.

Оскільки існувала реальна загроза зриву плану “возз'єднання”, то РСРПЦ у таємній інструкції наказувала уповноваженим в областях не “чекати поки відбудеться Собор уніатського духовенства з цього питання”, а “через православного Львівського єпископа Макарія ще до Собору здійснювати це возз'єднання”. Таким чином, де-факто “канонічне оформлення” громад у складі РПЦ проводилось адміністративним шляхом, а де-юре його мав “узаконити” Львівський собор, якому відводилася роль пропагандистської ширми.

У Львівському соборі від Станіславської єпархії брала участь делегація в складі 47 осіб на чолі з “новопоставленим” православним єпископом Антонієм Пельвецьким, яку представляли 176 членів “Ініціативної групи”. Під тиском обставин учасники Собору змушені були ухвалити силоміць нав'язані розроблені РСРПЦ рішення про ліквідацію УГКЦ.

У четвертому розділі - “Боротьба проти “залишків уніатства” в 1946-1959 роках” - розкриваються особливості переведення у православну віру католицьких громад на Прикарпатті, ліквідації чернечих об'єднань, виникнення “покутництва” та зародження руху за відновлення УГКЦ.

У першому параграфі - “Переведення у православ'я католицьких громад” - встановлено, що цей процес здійснювався за допомогою силових методів: священиків, які виступали проти “возз'єднання”, арештовували або позбавляли парафій, а громади, які відмовлялися переходити в православ'я, не реєструвалися уповноваженим. Відповідно станом на 4 травня 1946 р. у Станіславській єпархії перейти в православну віру вже “погодилося” 269 священиків із 322 взятих на облік.

Процес православізації гальмувала діяльність на теренах області збройного самостійницького підпілля. Повстанці використовували різні методи стримування переходу священиків та громад у православну віру - від словесних переконань до фізичного знищення. Зокрема, станом на січень 1947 р. два священики було вбито, а 70 сільських гpомад і 63 священики відмовилися “возз'єднуватися”. На придушення опору “невозз'єднаних” священиків та вірних значний вплив мали політичні депортації органами МВС-МДБ сімей учасників руху Опору, “бандпосібників” та “куркулів”. Зокрема, упродовж 1947-1952 рр. із області було виселено понад 30 тис. осіб, а з карти краю зникло 28 населених пунктів. Масові репресії стали основним “аргументом”, що дозволив в основному завершити процес православізації на теренах Прикарпаття, а також ліквідувати збройний опір. Наприкінці 1951 р. у православну віру перейшло 596 релігійних громад.

Певну роль у переході греко-католицьких громад у православну віру відіграло й те, що священики, які під тиском обставин перейшли в РПЦ, продовжували проводити богослужіння та надавали релігійні послуги за греко-католицьким обрядом. Про це свідчать доповідні за результатами вибіркових перевірок обласного уповноваженого та інспекторів із центральних апаратів РСРПЦ, які відвідували область.

У другому параграфі - “Ліквідація греко-католицького чернецтва” - досліджуються механізми витіснення з регіону греко-католицького чернецтва на фоні загального процесу православізації. Станом на 1 січня 1945 р. на Прикарпатті діяло 5 чоловічих та 6 жіночих греко-католицьких чинів і згромаджень та понад 20 їх філіалів. До травня 1945 р. було припинено діяльність згромадження сестер мироносиць у Богородчанах, “Пресвятої Непорочної Діви Марії” та отців-василіян у Станіславі.

27 березня 1946 p. Станіславський облвиконком затвердив “План пеpеселення і злиття монастиpів і монахів гpеко-католицької цеpкви в Станіславській області”. “Злиття” мало відбутися у два етапи: на першому передбачалося сконцентрувати мешканців жіночих і чоловічих монастирів у спеціально визначених монастирях, а на другому - перевести їх у православну віру. У разі відмови рекомендувалося відправляти частину із них на проживання до близьких родичів, а безрідних та похилого віку - в будинки для перестарілих. 29 травня 1946 р. РСРПЦ ухвалила постанову, згідно з якою всі греко-католицькі монастирі вважалися православними. Оскільки 36 ченців і 162 черниці Станіславщини відмовилися перейти в православну віру, то до кінця 1947 р. адміністративним шляхом було припинено діяльність трьох чоловічих і одного жіночого монастирів.

Другий етап наступу на чернецтво розпочався восени 1949 р. і закінчився у березні 1950 р. Зокрема, 8 беpезня 1950 р. Станіславський облвиконком ухвалив остаточне рішення пpо закpиття ще діючих одного чоловічого та чотирьох жіночих монастирів. Ченці з Гошівського монастиря ЧСВВ та черниці з Гошівського монастиря “Святої Родини”, які протестували проти такого рішення, були арештовані 26-27 березня органами МДБ і ув'язнені на різні терміни. Під час слідства ченців піддавали фізичним тортурам, а їх “злочини” проти радянської влади були сфальсифіковані, свідченням чого є той факт, що майже всі ченці-василіяни, які відбули покарання, в 60-х рр. були реабілітовані рішенням Пленуму Верховного Суду СРСР.

Заборонивши в березні 1950 р. діяльність на теренах Прикарпаття греко-католицьких чинів та згромаджень, влада цим самим ліквідувала осередки “воїнства Христового”, які символізували дух греко-католицизму і надихали віруючих на боротьбу за відновлення УГКЦ. З їх ліквідацією фактично і завершився процес розправи над Греко-католицькою церквою.

У третьому параграфі - “Методи утвердження православ'я і спротив “невозз'єднаних” греко-католиків у 50-х роках” - висвітлюються методи, за допомогою яких РПЦ поширювала свій вплив на теренах краю, боротьба проти “залишків уніатства” та наслідки цих процесів.

Незважаючи на всі зусилля, владним структурам так і не вдалося повністю ліквідувати “залишки уніатства”. Станом на 1952 р. в області продовжувало діяти нелегально 35 “невозз'єднаних” священиків, які проводили “свою огидливу антиpадянську pоботу сеpед віpуючих”. А 11 громад категорично відмовлялися переходити в православ'я.

“Нове дихання” в активізацію релігійного руху “невозз'єднаних” на Прикарпатті внесли “покутники” - група греко-католицьких віруючих та священиків, найбільш радикально налаштованих проти радянської влади. З появою “покутників” було започатковано рух за відновлення УГКЦ, перший етап якого тривав до початку 60-х рр. Породило рух “покутників” так зване “середнянське диво” (“явлення Божої Матері”), яке 22 грудня 1954 p. сфальсифікувала група греко-католиків с.Середнє Войнилівського району на чолі зі священиком Г.Солтисом. Фальсифікація “дива” була однією з форм протесту проти атеїстичного режиму та виявом сподівання на його знищення при заступництві божественних сил. Важливість цього “дива” полягала в тому, що воно активізувало релігійний рух і до “святого місця” потягнулися паломники не лише зі Станіславщини, а й сусідніх областей. Намагання влади припинити паломництво не мало успіху.

Посиленню руху за відновлення УГКЦ посприяло також і повернення в область у 1955 - 1956 рр. після відбуття покарання греко-католицьких священиків і монахів. Наприкінці 1956 р. на Станіславщині вже проживало 84 “невозз'єднаних” уніатів. Повернувся до Станіслава і єпископ І.Лятишевський, якого віруючі вважали правонаступником покійного владики Г.Хомишина, котрий помер наприкінці грудня 1945 р. у Лук'янівській тюрмі. В області виникла ініціативна група за відновлення УГКЦ, духовним наставником якої став І.Лятишевський, а керівником о.А.Казновський. Члени ініціативної групи домагалися від уповноваженого РСРК в області зареєструвати їх як pелігійну гpомаду “укpаїнських католиків”.

На активізацію pуху за відновлення УГКЦ вплинули також і події в Угорщині 1956 р., з якими частина віруючих пов'язувала можливу причину розв'язання нової світової війни та знищення СРСР, і надії на демократичні зміни, в тому числі й стосовно легалізації УГКЦ.