Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпаття в 40 - 80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз

Активізації гpеко-католицького духовенства й чеpнецтва спpияла також і пасивна позиція пpавославного духовенства на чолі з єпископом Антонієм. Аналіз доповідних записок уповноваженого РСРПЦ в Станіславській області засвідчує, що єпархіальне управління не докладало активних зусиль у боротьбі із “залишками уніатства” та дотриманні православних обрядів і канонів у богослужіннях й обрядах.

У 1956-1957 рр. в області склалася рівновага сил між “невозз'єднаними” і православними, однак жодна із сторін так і не змогла її використати для зміцнення своїх позицій. Посилення впливу РПЦ змусило владні структури вдатися до обмежувальних заходів, у тому числі й “руками духовенства стримувати активність церкви”. А на спад активності греко-католиків вплинула смерть І.Лятишевського та арешти найактивніших учасників руху за відновлення УГКЦ з числа “невозз'єднаного” духовенства.

У п'ятому розділі - “Особливості державно-церковних взаємин у 60-х роках” - розкриваються основні принципи ідеологічно-правової політики держави у релігійній сфері, форми й методи проведення атеїстичної роботи в 60-х роках.

У першому параграфі - “Ідеологічно-правові засади політики держави у релігійній сфері на початку 60-х років” - аналізується нормативно-юридична база стосунків між владою і релігійними об'єднаннями, а також ідейне спрямування заходів радянського уряду щодо церкви.

Новий наступ на релігію в 60-х роках можна умовно розділити на два етапи. Перший (початок 1960 р. - кінець 1963 р.) характеризується застосуванням грубого адміністративного тиску, втручанням у внутрішнє життя церкви, ухваленням низки постанов і розпоряджень ідеологічно-політичного характеру, які стали “правовою” основою боротьби з релігійними впливами і суттєво підірвали її економічно-соціальну базу. Особливість цього етапу полягала і в тому, що в 1961 р. партія проголосила курс на “побудову комуністичного суспільства”, в якому не могло бути місця для релігії. Хрущовська “відлига” насправді стала для релігійних інституцій періодом утисків, обмежень і принижень.

Другий етап (початок 1964 р. - кінець 60-х рр.) характеризується запровадженням суцільної атеїзації суспільства з використанням досягнень науково-технічного прогресу в пропагандистській роботі, реорганізацією навчально-виховної системи та відповідних структур, які контролювали діяльність релігійних об'єднань. Цей етап позначений тим, що з усуненням у жовтні 1964 р. М.Хрущова закінчилась епоха правління “старої сталінської гвардії” й почалася “ера Брежнєва”, за якої хоч і мали місце переслідування політичного і релігійного характеру, але не в таких масштабах і не з такими трагічними наслідками, як це було в попередні десятиліття.

Ухвалені в 1960 - 1963 рр. урядово-партійні постанови були спрямовані передусім на нівелювання соціального статусу і матеріального становища духовенства, обмеження прав релігійних громад та максимальне розширення прав РСРПЦ. На їх основі у громад вилучали приходські будинки, проводилось укрупнення малих громад, посилювався податковий тиск, священиків перевели на фіксовану оплату праці, у церквах запроваджено жорсткий контроль за наданням священиками релігійних послуг, “церковним людям” і священикам заборонялося входити до керівних органів церковної “двадцятки”, уповноважені в областях отримали право втручатися в кадрову політику єпархії та впливати на формування керівних органів релігійної громади.

Обмежувальні санкції значно погіршили правовий і матеріальний статус священиків, і в той же час значно підвищилася роль і вплив уповноважених РСРПЦ та РСРК на релігійне життя громад і єпархії.

У другому параграфі - “Заходи влади в боротьбі з релігійними впливами на прикінцевому етапі “хрущовської відлиги”” - досліджуються зусилля держави, спрямовані на подолання релігійних впливів у першій половині 60-х рр. та їх наслідки.

Реалізація заходів призвела до значного зменшення кількості релігійних громад, яке за темпами можна порівняти з 30-ми рр. ХХ ст., коли наступ проти релігії досяг свого апогею. Наприклад, до кінця 1962 р. загалом у СРСР було знято з реєстрації 4241 культову будівлю, що становило 32,6% від загальної кількості зареєстрованих станом на 1 січня 1960 р. У Станіславській області за цей же період кількість громад скоротилася з 612 до 400. За наявності в єпархії 226 священиків богослужіння відбувалися регулярно лише у 205 громадах, оскільки не всім пасторам уповноважений дозволяв обслуговувати дві громади.

Однією з форм боротьби з релігійними впливами стало масове знищення в 1961 - 1962 рр. придорожніх хрестів та капличок. До кінця 1962 р. в області було знищено 4000 хрестів і 250 каплиць, у тому числі й таких, що мали історико-архітектурну цінність.

На тотальне обмеження релігійного впливу спрямовувалося створення згідно з ухвалою Президії Верховної Ради УРСР від 15 грудня 1961 р. при районних та міських виконавчих комітетах адміністративних комісій, а також запровадження радянських обрядів відповідно до постанови ЦК КПУ “Про стан і заходи поліпшення науково-атеїстичного виховання трудящих в Українській РСР” від 9 жовтня 1962 р. Однак “хрещення” та “вінчання” у спеціально відкритих будинках і палацах урочистих подій не користувалося популярністю серед населення Прикарпаття, особливо в сільській місцевості. Більшість із тих, хто все ж через певні обставини змушений був послуговуватися радянськими звичаями, згодом нелегально дублювали їх за релігійним обрядом.

Масове зняття з реєстрації громад та храмів спричиняло численні протести та скарги віруючих у різні інстанції. Наприклад, у Станіславській області станом на 1 січня 1963 р. вважалися знятими з реєстрації 162 церкви, з яких тільки 52 було “освоєно”, а ще 110 культових приміщень руйнувалися. Незважаючи на численні прохання дозволити богослужіння хоча б на великі релігійні свята, жодне не було задоволене. Таке ставлення владних структур до культових святинь та потреб віруючих посилювало соціальну напругу. Щоб зняти її, режим вдавався до своєрідної методики “випускання пари” - з'являлися постанови ЦК КПРС чи РСРПЦ “про факти грубого порушення законодавства про культи”, в яких “винними” визнавалися окремі уповноважені в областях та місцеві органи влади. Як правило, таких чиновників переводили на іншу роботу чи їм “серйозно вказували” на недоліки. За цими прихованими заходами й надалі маскувався атеїстичний курс партії. Зокрема, одна з перших таких постанов РСРПЦ, в якій згадувалася незадовільна робота уповноваженого РСРПЦ в Івано-Франківській області, з'явилася 7 березня 1963 р.

Наприкінці першої половини 60-х років активізували свою діяльність “невозз'єднані” греко-католики та “покутники”. На це вплинули такі події, як звільнення з тюрми на початку 1962 р. та депортація до Рима митрополита Йосифа Сліпого, три сесії Другого Ватиканського Собору (1962 - 1965 р.), а також критика світовою громадськістю порушень свободи совісті в СРСР.

Незважаючи на застосування жорстких адміністративних методів у боротьбі з релігійними впливами, владі так і не вдалося підмінити релігійний світогляд “матеріалістично-науковим”. Динаміка релігійних послуг в 1964 р. порівняно з 1960 р. залишалася досить високою. Кількість хрещень зросла з 61% до 68%, похоронів зі священиком - із 65% до 78%, а кількість вінчань зменшилася з 38% до 27%, що пояснювалося як демографічним фактором, так і особистими чи кар'єрними міркуваннями.

У третьому параграфі - “Тотальна атеїзація суспільства та її наслідки” - досліджується технологія тотальної атеїзації суспільства та її вплив на свідомість віруючих і релігійне життя на теренах Прикарпаття.

Наприкінці 1963 р. - на початку 1964 р. відбулися зміни тактики у боротьбі режиму з релігією та конфесійними об'єднаннями, суть яких полягала у переході до суцільної атеїзації з використанням досягнень науково-технічного прогресу, створення відповідної наукової бази, кадрового потенціалу для пропагандистсько-виховної роботи, а також злиття РСРПЦ і РСРК в одну структуру - Раду у справах релігій (РСР). Методи жорсткого адміністрування тимчасово відходять на другий план. Ідеологічною комісією при ЦК КПРС розроблено конкретний план дій та заходів, які 2 січня 1964 р. ЦК КПРС ухвалив у формі постанови “Про заходи щодо посилення атеїстичного виховання населення”. У документі окреслено конкретні завдання різних установ у справі атеїстичного виховання - від низових партійних осередків до Академії наук СРСР.

Незважаючи на ці масштабні плани, режим так і не досяг “запланованих” успіхів у нівеляції релігійних впливів. Причиною цього стали фактори об'єктивного й суб'єктивного характеру. Найголовніший полягав у тому, що партійні ідеологи так і не змогли прорвати внутрішню оболонку сімейного виховання прикарпатців, основу якого становили національно-історичні та духовно-релігійні традиції. Водночас стратегія виживання спонукала людей сповідувати подвійні моральні стандарти, щоб не наражати себе на можливі адміністративні та інші санкції.

Перехід до нової системи атеїстичного “виховання” одразу ж призвів до збільшення релігійної активності серед населення Прикарпаття. Наприклад, у 1966 р. кількість хрещень дітей зросла майже на 1700 випадків (6%) при однаковій народжуваності порівняно з 1965 р. Це змусило місцеві органи влади з 1967 р. повернутися до адміністративно-силових методів. Однак аналіз статистичних даних засвідчує, що наприкінці 60-х рр. понад 50% населення Прикарпаття залишалися “твердими” віруючими, а щорічні доходи єпархії постійно зростали. Високий рівень релігійності та активність “невозз'єднаних” уніатів і “покутників” відзначені в постанові ЦК КПУ від 11 липня 1968 р. “Про серйозні недоліки в роботі партійних організацій Івано-Франківської області з атеїстичного виховання населення”. На виконання постанови під особливий контроль місцевими органами влади було взято 99 сімей (171 особу) “покутників”, 64 греко-католицьких священиків та 95 осіб чернечого стану. До кінця року пропагандистами та лекторами прочитано 11540 лекцій на антирелігійну тематику, а в селах, де проживали “уніати”, “покутники” та “сектанти”, створено спеціальні групи дружинників, які мали “присікати” їх релігійну діяльність.

У шостому розділі - “Державно-церковні відносини та політика у сфері релігії в 70 - 80-ті роки” - досліджуються основні напрями політики радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя в умовах “розвинутого соціалізму” та “перебудови”.

У першому параграфі - “Особливості релігійних процесів у першій половині 70-х років” - з'ясовуються основні тенденції державно-церковних відносин та релігійних процесів на Прикарпатті у зв'язку зі зміною керівництва Московської патріархії та створення республіканської РСР.

З обранням у 1972 р. новим патріархом митрополита Пимена курс партії та уряду на знищення релігії залишався незмінним і мав розуміння й підтримку з боку Московської патріархії. Свідченням цього був той факт, що численні прохання священнослужителів відмінити рішення Помісного собору 1961 р. й відновити правовий статус рядового духовенства навіть не розглядалися на Помісному соборі 1972 р. А за словами голови РСРПЦ В.Куроєдова, обрання патріархом Пимена та рішення Помісного собору були “яскравим свідченням лояльності переважної більшості духовенства до радянської влади”. Відповідно “боротьбу з релігією” як головну “програмову вимогу партії” підтримували не лише радянсько-партійні чиновники, а й керівництво Московської патріархії. Підтвердженням цього стало продовження практики втручання уповноважених у кадрову політику єпархії та діяльність керівних органів релігійних громад. Станом на 1 січня 1972 р. в області, де проживало 1272,6 тис. осіб і було 765 населених пунктів, налічувалася 371 православна громада, з яких лише в 196 богослужіння відбувалися кожної неділі, а в інших - періодично. Кількість священиків зменшилася до 199 осіб. Уповноважений та місцеві органи влади перешкоджали забезпеченню єпархії священичими кадрами, а парафії, де не було настоятеля, знімалися з реєстрації.

У 70-х рр. активізовується рух віруючих за відновлення діяльності знятих із реєстрації релігійних громад та повернення храмів. Сотні скарг з області надходили не тільки до уповноваженого, а й до республіканських та всесоюзних радянсько-партійних інстанцій.

Оскільки основна маса православних громад, “невозз'єднаних” уніатів, протестантських об'єднань знаходилися на теренах УРСР, то в серпні 1974 р. з ініціативи першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького було створено республіканську Раду в справах релігій, що мало посилити боротьбу з релігійними впливами та спростити вирішення багатьох питань.

У другому параграфі - “Релігійне життя в другій половині 70-х років” - вказується, що новостворена республіканська РСР, як і всесоюзна, діяла старими методами, віддаючи перевагу жорсткому адмініструванню. Відмінність полягала лише в тому, що відтепер не потрібно було звіряти кожен крок із Москвою. Ідеологічний відділ ЦК КПУ розробив чергові “заходи”, які не відрізнялися новизною і зводилися в основному до стандартних фраз, як “посилити”, “покращити” атеїстичну роботу.

Упродовж 1972 - 1975 рр. в області було знято з реєстрації лише 11 громад. Однак це не свідчило про відмову від адміністративних методів атеїстичної роботи, а про те, що в області уже фактично залишилися одні “укрупнені” релігійні громади, зняття яких з реєстрації могло викликати соціальне невдоволення. Гострою проблемою залишалася кадрова криза, оскільки в єпархії налічувалося всього 196 священиків, значна частина з яких була похилого віку.

У зв'язку з наближенням 30-річчя Львівського собору з січня 1976 р. розпочалася широкомасштабна пропагандистська кампанія проти уніатів. У ЗМІ та в окремих наукових виданнях повторювалися старі ідеологічні штампи про їх “злочинну антинародну діяльність”, “зв'язки з українськими буржуазними націоналістами та німецько-фашистськими каральними органами” тощо.

З прийняттям нової Конституції СРСР (1977 р.) та УРСР (1978 р.) в області активізовується рух віруючих за відновлення діяльності знятих із реєстрації громад РПЦ, повернення культових споруд, легалізації УГКЦ. Зокрема, впродовж 1977 р. у вищі радянсько-партійні інстанції надійшло 165 заяв і скарг, а на прийомі в обласного уповноваженого побувало 933 громадяни, але, незважаючи на конституційні “гарантії”, жодне з них не було задоволено. У той же час із 313 знятих із реєстрації культових приміщень упродовж 1961-1977 рр. було “освоєно” лише 111, в тому числі 83 - під склади. Інші стояли пусткою і руйнувались. Натомість голова РСР при РМ УРСР пропонував уповноваженим в областях виявляти серед авторів скарг і заяв “осіб, які заплямували себе зв'язками з німецько-фашистськими загарбниками, і використовувати ці факти для компрометації їх перед віруючими”, а також “впливати” на скаржників через трудові колективи, близьких родичів та членів сім'ї.

Наприкінці 70-х рр. розпочинається завершальний етап руху “невозз'єднаних” уніатів за відновлення УГКЦ, який тривав до кінця 80-х рр. На їх активізацію мали значний вплив як міжнародні події (Гельсінська угода 1975 р.), так і обрання новим папою Римським Івана Павла II та його підтримка цього руху.

Незважаючи на зусилля республіканської РСР та місцевих органів влади, релігійна обрядовість у регіоні залишалася стабільною і досить поширеною. В окремих районах релігійними послугами користувалося від 75 до 100% населення. Зростали й щорічні прибутки єпархії. Так, якщо в 1979 р. прибуток становив 1 194 023 крб., то в 1980 р. - 1 240 548 крб., із яких прибуток від виконання обрядів склав 432 791 крб., а сума добровільних пожертвувань - 644 096 крб. Про посилення релігійного впливу свідчив і той факт, що впродовж 1973 - 1978 рр. з області намагалися поступити на навчання в духовні семінарії 99 осіб, з яких 28 досягли своєї мети, в тому числі й 6 членів ВЛКСМ.

Доведено, що, незважаючи на посилені заходи, спрямовані на послаблення впливу релігії і ліквідацію “залишків уніатства”, досягти відчутних результатів республіканській РСР і радянсько-партійним органам на місцях не вдалося. А заходи жорсткого адміністрування тільки поглиблювали кризу в стосунках віруючих із режимом.

У третьому параграфі - “Релігійна ситуація та рух за відродження УГКЦ у 80-х роках” - характеризуються особливості релігійних процесів в остання десятиріччя існування радянської влади.

На початку 80-х рр. виникло чергове загострення ідеологічного протистояння між СРСР та Ватиканом, в центрі якого перебувало питання про відновлення діяльності УГКЦ. У листі до патріарха Йосифа Сліпого від 19 березня 1979 р. папа Римський підтвердив законність Берестейської унії 1596 р. і засвідчив свою повагу українському єпископату, духовенству та вірним. У відповідь РСР при РМ СРСР 30 січня 1980 р. ухвалила спеціальну постанову “Про заходи з організації протидії намаганням Ватикану спровокувати незаконну діяльність католицької церкви і залишків уніатства в Україні”, в якій від уповноважених вимагалося в областях “посилити” роботу з недопущення таких явищ.

Важливе значення для посилення активізації руху мали рішення Синоду єпископів УГКЦ (Ватикан, 25 листопада - 2 грудня 1980 р.), який ухвалив декларацію про невизнання рішень Львівського собору 1946 р. Всі його учасники висловили готовність боротися за відродження Греко-католицької церкви в Україні. У таємній заяві РСР при РМ УРСР з цього приводу наголошувалося, що рішення Синоду сприймається як “грубе втручання Ватикану у внутрішні справи Української РСР”. У відповідь було сплановано ряд “контрзаходів” для “розвінчування ворожої політики Ватикану”, в тому числі й посилення контролю за діяльністю “невозз'єднаних” греко-католиків та “покутників”.

На початку 80-х років відбулися помітні зміни і в житті Івано-Франківської єпархії РПЦ. Зокрема, змінився глава єпархії, штат священиків за три роки збільшився на 33 особи, а з реєстрації не було знято жодної громади. На обліку перебувало 357 громад, хоча фактично діючими була лише 331 громада, оскільки не вистачало священиків. Активну діяльність проявляли 44 греко-католицьких священики, 5 дяків, 101 монахиня і 129 “покутників”.