Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпаття в 40 - 80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз

У зв'язку з початком демократичних процесів та активізацією греко-католиків Московська патріархія за підтримки всесоюзної та республіканської РСР з вересня 1987 р. розпочала процес відновлення діяльності раніше знятих із реєстрації релігійних громад і повернення храмів. Робилося це для того, щоб культові приміщення не дісталися греко-католикам, якщо буде дозволено їх легалізацію. Зокрема, влітку 1988 р. як православний відновив діяльність монастир у Гошеві, що викликало масове невдоволення віруючих. Влада свідомо провокувала міжрелігійний конфлікт, віддаючи зняті з реєстрації греко-католицькі церкви та монастирі православним громадам і монахам.

Важливою подією для остаточної легалізації УГКЦ мала серпнева 1987 р. заява групи священнослужителів та віруючих про початок легальної боротьби за відновлення УГКЦ в СРСР. Групу, до якої ввійшли два єпископи, 22 священики, 13 осіб із чернецтва та 174 вірних очолив таємний єпископ Володимир Стернюк. Не домігшись від влади реагування на їхні численні звернення, група за відновлення УГКЦ розпочала з 19 травня 1989 р. акцію безперервного голодування, яка тривала до 24 листопада 1989 р. Рух за легалізацію УГКЦ набув лавиноподібного характеру і почав виходити з-під контролю влади. Зокрема, в Івано-Франківську 18 червня 1989 р. відбулося одне з перших масових богослужінь, в якому взяло участь понад 3 тис. віруючих. А 29 жовтня в урочищі “Дем'янів Лаз”, що на околиці Івано-Франківська, відбулася церемонія перезахоронення останків 532 жертв сталінських репресій 1939 - 1941 рр., в якій узяло участь понад 20 тис. осіб. Поминальне Богослужіння вперше легально провело понад 50 священнослужителів УГКЦ.

Під тиском світової громадськості та у зв'язку із запланованим на 1 грудня 1989 р. візитом Президента СРСР М. Горбачова до Ватикану Рада у справах релігій при РМ УРСР 20 листопада оприлюднила заяву, якою дозволяла реєстрацію греко-католицьких релігійних громад згідно з чинним законодавством. Це стало визнанням режимом своєї поразки у боротьбі з УГКЦ. Заява поклала початок легалізації не лише УГКЦ, а й усіх інших конфесій, які раніше були заборонені.

Наприкінці 1989 р. на теренах Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей уже діяло 370 греко-католицьких громад.

Таким чином, довготривала боротьба грека-католиків за відродження УГКЦ завершилась їхньою перемогою, а державно-церковні відносини вступили в нову фазу.

У сьомому розділі - “Політика комуністичного режиму щодо інших конфесійних об'єднань” - розглядаються взаємини влади з римо-католицькими, іудейськими та протестантськими об'єднаннями.

У першому параграфі - “Ліквідація римо-католицьких та іудейських громад” - характеризуються форми, методи та наслідки знищення громад римо-католицького та іудейського віросповідань у 40-50-х роках.

Ліквідація римо-католицьких громад на теренах УРСР, в тому числі й Прикарпатті, розпочалася з Люблінської угоди від 9 вересня 1944 р. про польсько-український трансфер населення. Переселення з теренів УРСР польських громадян значно послабило Римо-католицьку церкву. Зокрема, тільки з теренів Станіславщини за час від жовтня 1944 р. до серпня 1946 р. до Польщі виїхало 26568 сімей (77930 осіб). Відповідно кількість римо-католицьких громад зменшилася з 92 (жовтень 1944 р.) до 4 (серпень 1946 р.). Крім того, за цей період “добровільно” припинили свою діяльність і всі чоловічі та жіночі чернечі ордени РКЦ.

У ставленні до римо-католицьких громад, які залишилися, місцеві органи влади порушували конституційні права та чинне законодавство. Так, незважаючи на те, що на теренах області станом на 1 січня 1947 р. проживало понад 3 тис. поляків, а в окремих населених пунктах було достатньо віруючих, щоб зареєструватися як самостійні релігійні громади, уповноважений РСРК та місцеві органи з різних причин не дозволили їм цього зробити. Крім того, здійснювався тиск на римо-католицьких ксьондзів, а деякі з них були арештовані органами МДБ. Під страхом можливих репресій римо-католицькі священики та особи чернечого стану виїжджали до Польщі. Відсутність ксьондзів давала право уповноваженому не реєструвати та знімати з обліку релігійні громади. З цієї причини до кінця 50-х рр. усі чотири римо-католицькі громади припинили своє існування.

Шляхом адміністрування та заборон в області до кінця 40-х рр. припинили свою діяльність і дві офіційно зареєстровані громади іудейського віросповідання у Станіславі та Коломиї. Така мізерна їх кількість була зумовлена масовим знищенням єврейського населення гітлерівськими окупантами в роки окупації. Місцева влада свідомо віддала їм у користування напівзруйновані синагоги, заборонивши при цьому збирати добровільні пожертви на їх ремонт. А позаяк громади “не ремонтували” свої культові приміщення, то вони були зняті з реєстрації.

Таким чином, політика радянської влади щодо релігійних громад польської та єврейської етноменшин спрямовувалася на припинення їх діяльності шляхом адміністративно-силових та обмежувальних заходів.

У другому параграфі - “Особливості формування протестантської релігійної мережі в другій половині 40-х років” - стверджується, що в перші повоєнні роки РСРК проводила політику “батога і пряника” проти протестантських релігійних конфесій ЄХБ, АСД, п'ятидесятників (ХЄВ і ХВЄ) з метою виявлення й фіксації їхньої церковної мережі. У серпні 1945 р. під тиском РСРК було насильно об'єднано ЄХБ та ХЄВ (п'ятидесятників) у Спілку євангельських християн і баптистів (СЄХБ). Таким чином РСРК домоглася ліквідації церкви п'ятидесятників “законним” чином і отримала можливість через залякування і тиск на лідерів новоутвореної організації проводити цілеспрямовану боротьбу з “реакційним сектантством”. Подальший процес практичного злиття громад ХЄВ і ЄХБ відбувався у складних внутрішніх протиріччях, оскільки чимало громад п'ятидесятників було проти об'єднання. Це призвело до гострих конфліктів у другій половині 50-х та першій половині 60-х рр. Окремі з них зверталися до уповноваженого РСРК при РНК УРСР з проханнями створити самостійну спілку ХЄВ. Відповідно чимало з них залишилося на нелегальному становищі, що ускладнювало фіксацію точної кількості громад і віруючих ХЄВ. Так, за даними духовного центру ЄХБ, станом на 1 січня 1946 р. із зареєстрованих 200 громад до ЄХБ приєдналося лише 116. На теренах Станіславщини наприкінці 1946 р. на обліку в уповноваженого РСРК значилося 9 громад ЄХБ у складі 313 осіб. Чисельно меншою була конфесія АСД, яких налічувалося 6 груп у складі 111 осіб та 106 осіб “наближених”.

Значне поширення в Україні та Прикарпатті в повоєнні роки мали громади церкви Свідків Єгови, діяльність яких була заборонена. На теренах краю нелегально діяло понад 1800 єговістів.

Таким чином, до кінця 40-х років на теренах Прикарпаття сформувалася релігійна мережа протестантських об'єднань, яка у відносно незмінному вигляді збереглася до кінця 80-х рр.

У третьому параграфі - “Становище протестантських об'єднань у 50-80-х роках” - характеризується політика вищого партійного й радянського керівництва щодо легальних і нелегальних протестантських конфесій. Автор умовно розділяє два періоди: перший - 50-ті - перша половина 60-х рр. - пов'язаний з відкритим наступом влади на протестантські об'єднання; другий - середина 60-х - 80-ті рр. - продемонстрував приховані методи боротьби проти протестантських об'єднань та заходи радянської держави з їх ліквідації.

Підготовку до масованого наступу на вказані об'єднання владні структури розпочали на початку 50-х рр., переконавшись у недієздатності ліберальних методів боротьби з релігією. Зокрема, одну з перших масових акцій із виселення було проведено 27 - 28 березня 1951 р., під час якої з Української РСР було виселено 2100 сімей єговістів.

Жорсткий тиск на представників протестантських об'єднань оголошувався боротьбою з “порушеннями радянського законодавства про культи”. Віруючі зазнавали адміністративних і судових переслідувань. У дослідженні наводяться численні факти репресивної діяльності органів місцевої влади, МВС, КДБ, прокуратури проти протестантських об'єднань та окремих віруючих. Наприклад, за період з 1 квітня до 1 листопада 1959 р. кількість єговістів в області зменшилася з 2260 осіб до 1735. Методика полягала в тому, що єговістів під загрозою виселення змушували прилюдно відрікатися від віри. Крім того, до них застосовувався й указ Президії Верховної Ради УРСР “Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно-корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя” від 12 червня 1961 р. За рішенням районних адмінкомісій до кінця 1961 р. з області було виселено 17 осіб, а 13 оштрафовано.

Внаслідок дії низки зовнішніх і внутрішніх факторів держава з 1978 р. змінює свою тактику стосовно протестантів, відмовившись частково від адміністративно-силових форм впливу. Цьому посприяв інцидент, що мав міжнародний розголос. Зокрема, у 1977 - 1978 рр. в Українській РСР 639 сімей п'ятидесятників звернулося у вищі органи влади із заявами про дозвіл на виїзд у будь-яку несоціалістичну країну світу. Своє рішення вони пояснювали грубими порушеннями в СРСР ст. 52 Конституції про свободу совісті й віросповідань. Після проведеної “роз'яснювально-виховної” роботи до кінця 1978 р. майже всі бажаючі виїжджати “передумали”. В Івано-Франківській області мали намір виїхати 14 сімей (75 осіб, у тому числі 36 дітей).

Більш лояльними методами влада в наступні роки прагнула вивести опозиційні громади з підпілля і провести нову реєстрацію. Але якщо в інших регіонах УРСР до кінця 70-х рр. легалізувалося 102 протестантські групи (8006 осіб), то на Прикарпатті - жодної. Переслідування карного характеру у 80-х рр. в основному стосувалися лише відмовників від служби в армії. Наприклад, за три роки (1980 - 1982 рр.) в області було притягнуто до кримінальної відповідальності 20 призовників - членів протестантських громад.

До кінця 80-х рр. у динаміці розвитку протестантських об'єднань не спостерігалося різких змін. На Прикарпатті легально діяло 7 груп ЄХБ, 5 груп АСД, одна група ХВЄ, а нелегально - 49 груп єговістів і 9 груп п'ятидесятників.

Заява РСР при РМ УРСР від 20 листопада 1989 р. фактично поклала початок легалізації і протестантських об'єднань.

ВИСНОВКИ

У висновках підведено загальні підсумки дослідження, сформульовано основні положення, що становлять зміст дисертації. Основні наукові результати дослідження можна викласти у таких тезах:

1. Незважаючи на досить значний пласт наукової літератури з питань релігійного життя в умовах радянської дійсності в 40-80-х рр. ХХ ст., малодослідженою залишалася проблема поліконфесійного життя на регіональному рівні, зокрема Прикарпатті, в контексті політичного курсу, який проводив комуністичний режим стосовно релігії.

2. Політика радянської влади у сфері релігії була логічним продовженням ідеології марксизму-ленінізму, спрямованої на знищення церкви як соціального інституту та релігії як різновиду світосприйняття, що втілювалася на практиці радянським режимом різними методами з порушенням чинного законодавства і свободи совісті громадян.

3. Юридичний статус релігії на теренах Прикарпаття до приходу радянської влади у вересні 1939 р. докорінно відрізнявся від тієї ситуації, в якій перебували конфесії в СРСР і УРСР. У міжвоєнній Польщі хоча й мали місце певні релігійні та національні утиски, але не в таких масштабах і таких формах. Релігійні об'єднання користувалися відносною свободою в рамках чинного законодавства, а тому релігія відігравала важливу роль національно-духовного і морального чинника, тісно пов'язаного з національно-історичними та християнськими звичаями і обрядами. Саме з цієї причини намагання радянського режиму адміністративно-репресивними методами підмінити релігію комуністичною ідеологією викликали масовий спротив населення краю.

4. Під час гітлерівської окупації значно посилилися національно-самостійницькі тенденції, де УГКЦ на чолі з митрополитом А.Шептицьким виступала як духовно-об'єднувальний фактор. Тому з другим приходом радянської влади вона стала “ворогом” більшовиків з ідеологічних та політичних міркувань, а тому мала бути знищена.

5. Розробляючи сценарій ліквідації УГКЦ, тоталітарний радянський режим використав як досвід царизму, так і власноруч апробовані методи створення так званої “обновленської” церкви у 20-х рр. та перетворення РПЦ у “державну” церкву з вересня 1943 р. В основі цієї “методології” була широкомасштабна антиунійна пропаганда, репресії, переслідування, шантаж, адміністративний тиск.

6. Арештувавши ієрархів УГКЦ та створивши “Ініціативну групу”, режим розколов духовенство і віруючих на прихильників і противників “возз'єднання” з РПЦ, а антиканонічні та антизаконні рішення Львівського собору узаконили цей розкол, наслідки якого проявляються й досі.

7. Переведення у православну віру греко-католицьких громад та ліквідація греко-католицького чернецтва на Прикарпатті в другій половині 40-х - початку 50-х рр. здійснювалися винятково адміністративно-силовими методами, причому їх арсенал був надзвичайно різноманітним.

8. Процес православізації ускладнював збройний самостійницький рух, для якого терени Станіславщини були основною соціальною базою до середини 50-х рр. І лише завдяки масовим переселенням “ворогів народу”, в результаті якого з карти області зникло понад два десятки населених пунктів, владі вдалося придушити збройний опір і в основному завершити політику православізації.

9. Адміністративно-силовими методами до кінця 50-х років на теренах краю було припинено і діяльність громад римо-католицького та іудейського віросповідань.

10. Наприкінці першої половини 50-х рр. на Прикарпатті зароджується рух за відновлення УГКЦ, який тривав до кінця 80-х рр. Започаткувало цей рух таке явище як “покутництво”, а посилили його своєю участю “невозз'єднані” греко-католицькі священики та представники чернецтва.

11. В умовах боротьби із “залишками” уніатства значно посилилася позиція та вплив на віруючих РПЦ. Цьому сприяла перш за все та обставина, що більшість священиків, які під тиском ззовні перейшли в православну віру, продовжували в богослужіннях та під час надання релігійних послуг зберігати традиції греко-католицизму.

12. Тотальна атеїзація в 60-70-х рр. характеризувалася двома підходами: адміністративно-силовим та пропагандистсько-просвітницьким. Однак жодний із них не приніс очікуваних “переможних” результатів, а лише загострив протистояння між віруючими та режимом і змусив частину з них, зважаючи на соціальний статус та особистісні причини, вдаватися до задоволення своїх релігійних потреб нелегально.

13. Не дало очікуваних результатів урізноманітнення й комбінування форми і методи у боротьбі з протестантськими релігійними об'єднаннями, частина з яких, як і “невозз'єднані” уніати, діяли в підпіллі.

14. Криза “розвиненого соціалізму” наприкінці 70-х - на початку 80-х рр., а також критика світовою громадськістю порушень свободи совісті в СРСР змусила радянсько-партійне керівництво шукати шляхи для реформування системи влади. Реформи торкнулися і релігійної сфери, що в кінцевому результаті призвело до легалізації УГКЦ та інших релігійних об'єднань наприкінці 1989 р.

15. Незважаючи на всі зусилля пропагандистсько-атеїстичного та адміністративно-репресивного характеру, режиму так і не вдалося знищити церкву як соціальний інститут і релігію як різновид соціальної свідомості. Марксистський світогляд, підкріплений можливостями влади, так і не зміг подолати тисячолітні цінності, традиції та віру.

ЛІТЕРАТУРА

І. Авторські та колективні монографії

1. Андрухів І.О. Галицька Голгофа. Ліквідація УГКЦ на Станіславщині в 1945-1961 рр. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1997. - 84 с.

2. Андрухів І.О. Цариця Карпатського краю. Нарис історії Василіанського чернецтва, монастиря та чудотворної ікони Матері Божої в Гошеві. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. - 160 с.

3. Андрухів І.О., Француз А.Й. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939-1959). - Рівне - Івано-Франківськ: Таля, 2001. - 336 с. - Частка дисертанта 85 %.

4. Андрухів І.О., Гаврилюк С.В. Тисмениця. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. - 486 с. - Частка дисертанта 80%.

5. Андрухів І.О. Цариця Карпатського краю. Нарис історії Василіанського чернецтва, монастиря та чудотворної ікони Матері Божої в Гошеві. Видання друге, виправлене та доповнене. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2002. - 160 с.

6. Андрухів І.О. Релігійне життя на Прикарпатті: 1944-1990 рр. Історико-правовий аналіз. - Івано-Франківськ: Обласна друкарня, 2004. - 344 с.

7. Андрухів І.О., Кам'янський П.Є. Суспільно-політичні та релігійні процеси на Станіславщині в кінці 30-х - 50-х роках ХХ ст. Історико-політологічний аналіз. - Івано-Франківськ: Нова зоря, 2005. - 364 с. - Частка дисертанта 70%.

8. Андрухів І.О., Кам'янський П.Є. Історія релігій в Галичині та на Прикарпатті. Історико-правовий аналіз. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2006.- 364 с. - Частка дисертанта 50%.

9. Андрухів І.О. Релігія і церква в політиці радянської влади та її прояви на теренах Прикарпаття в період Другої світової війни (1939-1945). - Івано-Франківськ: Типовіт, 2006. - 112 с.

10. Андрухів І.О. Етнорелігійні та етноконфесійні процеси на Прикарпатті. - Івано-Франківськ: Типовіт, 2006. - 114 с.

11. Андрухів І.О. Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпатті в 40 - 80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз. - Івано-Франківськ, 2006: Лілея-НВ, 2006. - 432 с.

ІІ. Статті у фахових часописах:

12. Андрухів І.О. Політика “радянізації” на західноукраїнських землях (1939 - 1941 роки) // Обрії. Науково-педагогічний журнал Івано-Франківського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. - Івано-Франківськ, 2000. - № 1. - С. 68 - 74.

13. Андрухів І. О. Становлення та діяльність органів НКВС і Робітничо-селянської міліції на Станіславщині в 1939 - 1941 рр. //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. Науково-теоретичний журнал. - К., 2001. - № 2. - С. 125 - 134.

14. Андрухів І. О. Спроби збройного повстання ОУН на західноукраїнських землях (грудень 1939 - грудень 1940) // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. - Івано-Франківськ, 2001. - № 7. - С. 84 - 87.

15. Андрухів І.О. Діяльність “ініціативного комітету” на Станіславщині з підготовки Львівського собору (липень 1945 - лютий 1946 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей /НАН України. Ін-т історії України. - К., 2003. - Вип.7. - Част. 2. - С. 138 - 149.

16. Андрухів І.О. Становище УГКЦ на Станіславщині 1944-1949 років у контексті політичних реалій // Обрії. Науково-педагогічний журнал Івано-Франківського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників. - 2004. - №1. - С. 79 - 85.

17. Андрухів І.О. Переведення у православну віру греко-католицьких релігійних громад на теренах Станіславщини в 1946-1949 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - К., 2004. - Вип. 8. - Част. 2. - С. 183 - 190.

18. Андрухів І.О. Ліквідація греко-католицьких монастирів на Станіславщині у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. ХХ ст. // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. - Івано-Франківськ, 2004. - № 10. - С. 149 - 159.

19. Андрухів І.О. Релігійна ситуація на Прикарпатті в 1944 - 1945 рр.: Історико-правовий аналіз // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей /НАН України. Ін-т історії України. - К., 2005. - Вип. 9. - Част. 3. - С. 8 - 19.

20. Андрухів І.О. Заходи органів влади проти впливу РПЦ та “залишків уніатства” на теренах Станіславської області в 50-х рр. ХХ ст. // Український селянин. Зб. наук. праць / За ред. А. Г. Морозова. - Черкаси: Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2005. - Вип. 9. - С. 73-76.

21. Андрухів І.О. Рух за відновлення УГКЦ на Станіславщині в другій половині 50-х рр. ХХ ст. // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Івано-Франківськ: Плай, 2005. - Вип. ІХ. - С. 41 - 47.

22. Андрухів І.О. Державно-церковні відносини на Івано-Франківщині в першій половині 60-х років ХХ ст. // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 2005. - Вип. 240-241. Філософія. - С. 166 - 171.

23. Андрухів І.О. Рух “покутників” на теренах Прикарпаття в 40-80-х рр. ХХ ст. Історико-політологічний аналіз//Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Випуск 14. - Ужгород: СМП “Вісник Карпат”, 2005. - С. 71 - 78.

24. Андрухів І.О. Боротьба радянської влади проти РПЦ у другій половині 60-х рр. ХХ ст. та її наслідки на теренах Івано-Франківської області. // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Випуск 15. - Ужгород: СМП “Вісник Карпат”, 2005. - С. 66 - 70.

25. Андрухів І.О. Поліконфесійна ситуація на Прикарпатті в перші повоєнні роки (1944-1945) // Українознавчі студії. Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника. - Івано-Франківськ, 2005 - 2006. - № 6 - 7. - С. 309 - 315.

ІІІ. Статті у збірниках наукових праць та матеріалах конференцій:

26. Андрухів І.О. Християнство і молодь Галичини (кінець XIX - перша третина XX століття. // Молодіжний рух України: історія та сучасність. Збірник матеріалів. український інститут соціальних досліджень. - Київ: НВФ “Студцентр” / НІКА-Центр, 1998. - С. 15 - 24.

27. Андрухів І.О.Християнська мораль як виховний чинник у діяльності українських молодіжних товариств Галичини в кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. // Християнство в Україні на межі третього тисячоліття. Зб. наук. праць. - Івано-Франківськ: Плай, 2002. - С. 292 - 296.

28. Андрухів І.О. Діяльність УПА на Станіславщині // Українська Повстанська Армія - феномен національної історії: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. - Івано-Франківськ: Плай, 2003. - С.28 - 37.

29. Андрухів І.О. Християнство як виховний чинник: минуле і сучасне. Порівняльний аналіз // Етичні основи підготовки та діяльності дільничних інспекторів міліції. Матеріали науково-практичного семінару (13 березня 2004 р.). - Івано-Франківськ, 2004. - С.143-158.

30. Андрухів І.О. Релігійне життя на теренах Івано-Франківщини в першій половині 60-х років ХХ ст. // Україна соборна: Зб. наук. статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - Вип. 2. - Ч. ІІ. - С.383 - 390.

31. Андрухів І.О. Релігійний рух на теренах Станіславської області в 50-х рр. ХХ ст. // Соборність України: історична спадщина і виклики часу. Зб. наук. статей. Випуск 3. - Переяслав-Хмельницький, 2005. - С. 229 - 234.

32. Андрухів І.О.Правове забезпечення свободи совісті та віросповідань радянським режимом в 40-80-х рр. ХХ ст. // Держава і Право: минуле і сучасне. Зб. наук. праць Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ. Випуск 1. - Івано-Франківськ, 2006. - С. 45 - 60.

33. Андрухів І.О. Стосунки між Сходом і Заходом України через призму подій другої половини 40-х років ХХ ст. та радянських ідеологем // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє: Матеріали Всеукраїнської конференції. - Луганськ: Знання, 2006. - С. 149 - 156.

ІV. Науково-методичні матеріали та посібники:

34. Андрухів І.О. Основи християнської моралі. Посібник для учнів молодшого та середнього шкільного віку. - Івано-Франківськ, 1995. - 183.

35. Андрухів І.О. Давня історія України та рідного краю (від найдавніших часів до ІХ ст.). Навчальний посібник для учнів 6 класу загальноосвітніх шкіл Івано-Франківської області. - Івано-Франківськ, 1997. -126 с.