Історія українського суспільства
Історичні та етнокультурні витоки формування східно-слов’янської спільноти на території України. Причини та обставини остаточної ліквідації Росією Гетьманщини. Адміністративно устрій та регіональний поділ українських земель у складі Австрійської імперії.
Рубрика | История и исторические личности |
Вид | курс лекций |
Язык | украинский |
Дата добавления | 10.12.2014 |
Размер файла | 266,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.
І етап (1199--1205) -- утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».
Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII--XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров'я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг--Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варягів -- у греки».
Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.
22. Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького
Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).У 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі -- Києвом.
З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, [16], а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління.
Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250--1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Певний час галицько-волинський князь керував також землями Литви. Незважаючи на часткову економічну та політичну залежність від Золотої Орди, князівству вдалося зберегти власну зовнішню політику.
Данило вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади.
Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.
Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича -- міста боярських заколотів -- до Холму.
Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя -- печатника Кирила.
У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства.
23. Культура Галицько-Волинської держави
Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур -- європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.
Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства -- Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський монастирі.
Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 -- 15 століть.
З розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.
Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.
24. Причини занепаду Галицько-Волинської держави. Роль Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ - першій половині ІVст
З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви, які, подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами. Внаслідок цього галицько-волинський престол певний час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, як виявилося, самостійним володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325-1340) і почав титулуватися «князем землі Руської, Галицької і Володимирської». Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.
Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина -- під Польщею, Волинь -- під Литвою, Буковина -- у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ - першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель
Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.
І етап (1340--1362) -- «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230--1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга -- Гедиміна (1316--1341) -- почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва -- Волинь.
Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345--1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.
Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями -- претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».
II етап (1362--1385) -- «ослов'янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., H. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії -- державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».
Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377--1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап (1385--1480) -- втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».
Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392--1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств -- Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася.
IV етап (1480--1569) -- посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».
Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно -- 1500--1503, 1507-- 1508, 1512--1522 pp. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.
Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава -- Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
26. Польська експансія на українській землі. Унії. Політичний, соціальн0-економічний та правовий статус українських земель у складі Речі Посполітой
Казимир ІІІ Великий у 1340 р.захопив Галич, але боярство на чолі з Дмитром Дядьком на певний час зуміло відстояти самостійність князівства. У продовж 1344-1349 рр. Казимир ІІІ захопив Перемишльську і Сяноцьку землі, Галичину і частину Волині. У результаті війни між Польщею та Великим князівством Литовським Галичина з Белзької землею та Холмщиною опиналися під владою Польші, а Волинь- під зверхністю Литви.
Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.
Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.
Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітовта мусили повернутись Ягайлові.
У роки "Великої війни» 1409-1411 рр. Польща й Литва виступили союзниками у боротьбі проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним моментом цієї війни стала Грюнвальдська битва (15 липня 1410 р.). Союзне військо, у складі якого були і полки із українських земель, розгромило хрестоносців. Після Грюнвальдської бигви посилилося прагнення Лиши до державної незалежності від Польщі. У 1413 р. було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча зверхність Польщі над ним зберігалася: обрання великого князя контролювалося і затверджувалося польським королем. Литовська католицька знать урівнювалась у правах з польською шляхтою.
Однією з умов Городельської унії було зрівняння в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини -- між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.
Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального проникнення в українські землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне -- залишалося під контролем Литви. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства -- Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.
Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV -- в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.
27. Процес остаточної інкорпорації українських земель до складу Речі Посполітої. Передумови та наслідки Люблінської унії (1569р.)
1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну - Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх загальною справою; вводилася єдина монета, поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці - в Польщі.
За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до ЇЇ складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщину). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу Волзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна - в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави.
З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України.
Люблінська унія 1569 РОКУ
Причини:
Велике князівство Литовське поступово занепадало. Внаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558-1583рр.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви.
Польща і Литва об'єдналися в одну державу, яка дістала назву "Республіка" (польською мовою - Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицтвом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.
Наслідки люблінської унії
· Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.
· На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.
· Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.
· Втягненим України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населенні, зосередження торгівлі в руках шляхти. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварками (у перекладі з німецького - хутір, ферма). Під фільварки відводилися кращі землі, а їх розвиток забезпечувався за рахунок панщини - примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примусів і втрати селянами права переходу.
· Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усуваєшся від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).
· В установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства.
28. Господарське життя на українських землях під владою Польші. Особливості суспільного та екомічного життя українських міст. Магдебурзьке право
Впродовж XIV--XV ст. у господарському житті населення українських земель відбувалися помітні зміни. Важливою рисою його розвитку в цей час стало зростання великого феодального землеволодіння. Вже наприкінці XIV ст. на українських землях нараховувалося кілька десятків латифундій (вотчин) -- великих приватновласницьких земельних володінь з натуральним характером господарювання, в яких застосовувалися напівфеодальні форми праці залежного населення.
Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їх наступ на території і права селянських общин, що виявлялося у привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо.
Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни у формах організації праці. У XIV-XV ст. відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки -- багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали чимало рис натурального господарства.
У XV ст. набули поширення ярмарки (вони постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін. містах), що було першою ознакою становлення ринку.
Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Торгівля відбувалася в спеціальні торгові дні та під час великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Торгівлею займалися купці та ремісники, що могли збувати лише товар власного виробництва.
У XIV--XV ст. став помітним процес урбанізації. Поступово відроджувалися міста. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували у залежності від магнатів й подібно до селян виконували повинності, сплачували їм натуральний податок, інколи грошима. Водночас значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами, спричиняли нові явища і процеси. Активізується розвиток торгівлі і ремесла, які поступово стають основними заняттями мешканців міст. Поглиблюється спеціалізація ремісництва: на кінець XV ст. нараховувалося вже понад 200 спеціальностей (за часів Київської Русі -- 70). Міста ставали осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Поширеними були промисли, передусім ті, що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів: млиновий (виготовлення різних сортів борошна, крупи), винокурний та пов'язаний з ним корчемний. Для регулювання виробництва і захисту власних інтересів міські ремісники певних спеціальностей об'єднувалися в особливі організації -- цехи, діяльність яких визначалася цеховими статутами. Цех володів судовою владою над своїми членами, обкладав їх податками, в разі потреби створював власне ополчення для "оборони міста". Цехи очолювалися виборними посадовими особами -- цехмістрами. Ремісники були зобов'язані випускати якісну продукцію та збувати її по однаковій ціні. Конкуренція між членами цеху не допускалася. Цех міг об'єднувати не лише ремісників однієї спеціальності, а й осіб однієї мови, віри. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики. Внаслідок цього православні українці позбавлялися права ставати членами цехів.
Міста, залежно від того на чиїй землі вони знаходилися (державній чи приватній), поділялися на королівські (великокнязівські) і приватні. Як і в інших європейських країнах, міщани прагнули позбутися залежності від своїх власників або державних урядовців й здобути самоврядування. З XIV ст. українські міста починають отримувати так зване "магдебурзьке право", на зразок того, яке існувало в містах Німеччини.
Магдебурзьке право -це феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодала. Воно закріплювало права міських станів -- купців, міщан, ремісників. Було юридичним виявом успіхів міського населення у боротьбі проти феодалів.
Встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Воно узаконювало нерівність у правах, зважаючи на стать, походження, віросповідання.
Першим магдебурзьке право отримало від галицько-волинського князя Юрія II місто Володимир-Волинський (у 1324 p.). У 1356 р. польський король Казимир III надав це право Львову. У 1499 р. магдебурзьке право отримав Київ.
Міста, які здобули магдебурзьке право, звільнялися від управління й суду воєвод та старост, або королівських (великокнязівських) намісників і запроваджували виборне самоврядування. Усі справи міського життя вирішував виборний магістрат, який формувався з-поміж заможних міщан. Він поділявся на лаву (суд у кримінальних справах), очолювану війтом і раду (адміністративний орган і суд у цивільних справах), очолювану бургомістром. На початковому етапі магдебурзьке право в українських містах поширювалося переважно на католиків, внаслідок чого православні українці усувалися від управління містом. Незважаючи на це поширення магдебурзького права мало позитивне значення для розвитку українських міст.
29. Соціально-класова структура українського суспільства у складі Речі Посполітої. Процес закріпачення селянства. Литовські статути
У ХІV-ХVI ст. соціальна структура населення українськиї земель зазнала певних змін. На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта). Трохи нижче стояли пани, які входили до складу великокнязівської ради, мали право суду над підданими. Ще нижче перебувала військово-служива знать, або зем»яни. Вони користувалися землями за умов несення військової служби.
Іншим привілейованим класом було духовенство. Воно не підлягало світським судам, володіло маєтками. Православне духовенство обкладалось податком та не брало участі в управління державою.
Сформувалась нова верства населення - міщани, які поділялися на три велики групи: патриціат ( цехова та купецько-лихварська верхівка), бюргерство (дрібні купці, торговці), та плебс (позацехові майстри, або партачі, біднота, підмайстри).
Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV --XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.
Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:
1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш).
2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).
3. Службові селяни -- ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.
У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов'язкових селянських робіт на пана (панщини), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588). Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.
30. Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братства. Їх роль і місце у збереженні національного етносу
Берестська церковна Унія
У1596 р. в Бересті була проголошена церковна унія - об'єднання православної церкви з католицькою, внаслідок чого утворилась нова - уніатська церква (греко-католицька). Уніатська церква зберігала слов'янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.
Форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства -- спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи.
Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527-1608рр.),братства (громадські організації міщан, створені для захисту православної пастви).
Це змусило Польщу в 1632р. знову дозволити легальне існування православної церкви.
Братства
Значний внесок у національно-культурне життя кін. XVI - поч. XVII ст. зробили братства. За структурою вони нагадували міські цехи, мали статути, в яких передбачалися регулярне проведення зборів, виборність старшини і прийняття присяги. Існували на членські внески братчиків і пожертвування. Братства засновували друкарні, братські школи. Особливо відомі Успенське братство у Львові (1585 р.), Київське Богоявленське братство (1615 р.); Луцьке Чеснохрестське братство (1617 р.).
Б. відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. З кінця 16 - початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів - православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу.
31. Виникнення козацтва та утворення Запорозької Сечі. Життя та побут запорозьких козаків
Початок козацтву поклали «уходники» - прикордонний український люд, який весною йшов у степ, полював звіра, рибалив, добував мед та збирав сіль на солоних озерах. Угодники формували цілі ватаги. На зиму більшість угодників поверталась назад, але частина залишалась у степу, закладаючи зимівники та хутори.
В цей час із зростом панщини в степ масово почали втікати селяни.
Причини виникнення
Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством,
Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних повинностей та державних податків.
Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.
В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевласників і урядовців.
Найперш така колонізація була справою військовою - угодники були озброєні і вели безперервну війну з татарами. Степові промисли давали великий зиск, але були ділом небезпечним, а тому ватаги формувалися із витривалих, енергійних та підприємливих людей.
На кінець XV ст. ці степові здобичники стали називатись козаками. Ця назва тюркського походження означає вільну, незалежну людину. «Їздити в козаки», «козакувати» означало промишляти в степах. І козацтво на той час було не окремим соціальним класом, а заняттям. Першу писемну згадку про українських козаків зустрічаємо у 1492 р.: кримський хан жаліється литовському князю Олександру на Черкас та козаків, які захопили татарський корабель.
Осередком козацтва стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра давали безпеку і змогу укріпитися, а крім того ця місцевість була недоступна литовським та польським урядовцям.
Козаки робили для захисту «січі» - засіки та укріплення.
Першу велику фортецю побудував у 1552 р. на о. Хортиці канівський і черкаський староста князь Дмитро Вишневецький.
Січ стала військовим і політичним центром козацтва. Назва "Запорізька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво.
Запорізька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється тим, що:
по-перше, Запорізьку Січ створив сам народ, втіливши в ній свій вільнолюбний характер і ідеали суспільного життя;
по-друге, щоб вижити в умовах постійної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреччини, Речі Посполитої, Росії), козацтву потрібна була внутрішня злагода і стабільність, які забезпечувалися демократичними порядками.
В козацькому середовищі панувала цілковита рівність - бралися до уваги лише особисті якості.
Найважливіші питання вирішувалися на загальній раді. Що ухвалено на раді - обов'язкове для всіх.
Територіально Запоріжжя ділилось на п'ять, пізніше вісім паланок.
Запорожці не мали писаних законів, в основі громади лежав звичай.
Запорожці протягом усього свого існування мали власну старшину, яка змінювалась щороку. Військові начальники: кошовий отаман, суддя, писар, осавул, курінні отамани. Військові чиновники: булавничий, хорунжий, підписарій, бунчужний, довбиш, пушкар, товмач, тощо.
В руках кошового зосереджувалася військова, адміністративна, судова й духовна влада.
На освоєних землях козаки займались землеробством, вирощували сільськогосподарські культури. Умови степу якнайкраще сприяли розведенню дрібної та великої рогатої худоби. Козаки такох займалися полюванням, рибальством, бортництвом. Кожен козак мав навички торговця: необхідно було обмінювати або продавати вироби власного господарства, військові трофеї.
32. Організація реєстрового козацтва. Його роль у суспільно-політичному житті українського народу
Реєстрове козацтво:
1524 р. - Сигізмунд I Старий доручає навербувати 1-2 тис. козаків для служби на Дніпрі, але через брак коштів не виконується;
1572 р. - універсал Сигізмунда II Августа: воєводі Юрію Язловецькому сформувати «почет» із 300 низових козаків, яких записати у реєстр;
1576 р. - універсал Стефана Баторія: 600 козаків записуються у окремий реєстр, надаються привілеї (вилучаються з-під юрисдикції власників, звільняються від податків і повинностей, дають свій присуд, обов'язкова військова служба за платню);
на початок XVII ст. склався устрій: гетьман (булава), наказний гетьман, 4 осавула, обозний, писар, полковники, сотники, із центром у м. Трахтемирові, з кінця XVI ст. - «Запорізьке Військо» на відміну від «Запорізького Війська Низового».
У XVI ст. серед козацтва складається переконання, що воно несе службу короні польській (як реєстрове, так і нереєстрове), а за цю службу не повинно коритись ніякій владі крім своєї виборної старшини, не повинно нести ніяких повинностей окрім військової служби. Козацтво не допускало ніякої різниці «в правах та свободах» між собою. Набирає силу процес покозачення населення, яке масово оголошує себе козаками.
Реєстрові козаки відіграли значну роль і в боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. внаслідок масового покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу реєстрові козаки, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол. Спроби шляхетської Польщі обмежити число козаків 40 тис. (Зборівський договір 1649), 20 тис. успіху не мали (Білоцерківський мирний договір 1651).
33. Визрівання кризових відносин між українським суспільством та польською адміністрацією на прикінці ХVI - початку ХVII ст.
Наприкінці 16 в. загострилася класова боротьба на У, викликана посиленням польського кріпосницького, національного і релігійного утиску (1569 р. - Люблинская унія, по якій укр. землі потрапили рід влада Польщі; 1588 р. - уведення кріпосного права на У (20-літнього терміна розшуку беглых); 1596 р. - Брестська унія і насильницький переклад українців під владу католицтва й ін.).
Посилення Польщею соціального, національного та релігійного гніту, зміцнення козацтва призвело до активізації в Україні антифеодального визвольного руху. Головними силами цього руху стало селянство та козацтво.
З першої пол. XVI ст. в Західній Україні (Галичина, Закарпаття, Буковина) шириться рух опришків - народних месників (вперше згадуються у 1529 р.).
34. Повстання 1591-1596 рр. під проводом К. Косинського та С. Наливайка
У кінці XVI ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-селянських повстання: 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К. Острозького - Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі).
Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.
Повстання К. Косинського (1591--1593) -- перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і місто Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592--1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П'яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.
Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою -- підступно вбитий слугами князя Випіневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.
Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.
Повстання Наливайка поставило під загрозу існування польської влади в Україні.
Северин Наливайко виношував проект створення незалежного від Речі Посполитої українського князівства, У своєму листі і до Сигізмунда III він висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Південним Бугом і Дністром, південніше Брацлава, де під його началом мало перебувати 2 тис. чоловік. При цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Цьому плану не судилося реалізуватися: його автор після жорстоких тортур був четвертований. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої.
Придушивши повстання, польський сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення "винищити їх до останку".
Але рішення залишилося на папері - здійснити його вже було Польщі не під силу. До того ж, на поч. XVII ст. Польща ув'язнула в майже безперервних війнах з Москвою та Туреччиною і потребувала допомоги козаків.
35. Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. ХVII ст.
Стурбований створенням окремої «козацької республіки», уряд Речі Посполитої розпочав підготовку до чергового карального походу проти козаків. Для приборкання козаків король у серпні 1625 р. спрямував в Україну військо Конецпольського. Назустріч йому вийшли козаки під проводом нового гетьмана Марка Жмайла. Вирішальні бої відбулися біля Крилова.
Битві передували затяжні переговори. Польська сторона зажадала від козаків видачі ватажків морських походів, видачі листування з Москвою, зменшення реєстрового війська до кількості, яка була перед Хотинською війною, повернення самовільно зайнятих у королівнах земель тощо. Великого удару завдала козацтву перша зрада татар, які забули щойно укладений союз з Україною.
В урочищі Мед вежі Лози козаки протягом однієї ночі спорудили укріплення й успішно відбили кілька польських штурмів, завдаючи шляхетському військові великих втрат. Мало не загинув при цьому й сам Конецпольський. Це змусило польське командування вдатися до мирних переговорів, які було завершено укладанням компромісної угоди. Від козаків Куруківську угоду підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість Жмайла.
Договір передбачав козацький реєстр на 6 тис.; ті ж хто не увійшов до списку, мусили повернутися до маєтків своїх власників. Одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запоріжжі, щоби перешкоджати втечам селян. Козаків зобов'язували не втручатися в релігійні справи, відмовитися від морських походів, а також не підтримувати зносин з іншими державами.
Куруківська угода посилила суперечності між козаками - тими, хто потрапив до реєстру і тими, хто лишився поза ним. А що останніх була більшість, то загроза нових спалахів козацького невдоволення залишалася. До того ж ситуація в Україні ускладнювалась запровадженням нового загальнодержавного податку. Мешканці міст і сіл бралися до зброї. Десятки тисяч утікачів збиралися на Січі. Так визріло нове повстання.
Нереєстрові обрали гетьманом Тараса Федоровича більше відомого під прізвиськом Трясила. Низівці під його проводом 1630 р. вирушили в напрямку до Черкас, прихопивши й гармати. Козаки напали на польський табір і захопили три найбільші гармати. Загалом бої точилися з середини травня до початку червня і не принесли вирішального успіху жодній стороні. 8 червня в Переяславі було укладено компромісне перемир'я, яке, між іншим, передбачало «взаємну амністію» для учасників повстання і реєстрових козаків, котрі залишились на боці коронного війська. Козацький реєстр збільшувався до 8 тисяч. Козаки отримували право самі обирати собі гетьмана. Деяке пом'якшення уряду Речі Посполитої у ставленні до козаків, засвідчене Переяславською угодою, було пов'язане з наближенням кінця терміну перемир'я з Московською державою, поновленням воєнних дій та участю в них козацьких загонів.
В лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну постанову «Про припинення козацького свавілля», і на територію Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Крім того, з метою контролю над козаками передбачалося збудувати в пониззях Дніпра, поближче до Запорізької Січі потужну фортецю, в якій постійно перебувала би польська залога. Вояки залоги мали б перешкоджати втікачам, які хотіли потрапити на Низ, а також перекрити головний шлях постачання Запоріжжя провіантом і боєприпасами. Будівництво Кодака вкрай обурило запорожців. Вони обрали гетьманом Івана Сулиму, який розробив план зруйнування Кодака й розіслав універсали із закликом до боротьбі. На початку серпня 1635 р. козацьке військо виступило з Січі.
...Подобные документы
Становище українських земель у складі Великого Князівства Литовського. Політичний устрій Гетьманщини наприкінці ХVІІ - першій половині ХVІІІ ст. Голод 1932-1933 рр.: причини і наслідки. Соціально-політичне та культурне життя на Україні в 1945-1953 рр.
реферат [43,9 K], добавлен 28.10.2010Державний лад України в умовах нової економічної політики. Конституція УРСР 1929 р. Адміністративно-територіальний поділ українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперії. Наслідки революційних подій 1905-1907 рр. в Росії та в Україні.
контрольная работа [25,3 K], добавлен 28.10.2010Характеристика первісного суспільства і перші державні утворення на території України. Сутність українських земель у складі Литви і Польщі. Особливості розвитку Української національно-демократичнлої революції. Національно-державне відродження України.
книга [992,2 K], добавлен 13.12.2011Розвиток українських земель у складі Австрійської та Російської імперії: аграрна реформа і ліквідація кріпацтва, становлення капіталізму, поява пролетаріату і буржуазії. Суспільні течії та рухи в Україні, діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
контрольная работа [27,1 K], добавлен 19.05.2010Перші державні утворення на території України. Виникнення українського козацтва. Українські землі в складі Литви та Польщі. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій. Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток України.
курс лекций [278,0 K], добавлен 19.01.2012Криза середньовічних і розвиток нових соціально-економічних відносин у першій половині XIX ст. Наслідки політико-адміністративних нововведень для українських земель у складі Російської імперії, суперечливий характер розвитку сільського господарства.
реферат [28,2 K], добавлен 21.11.2011Дослов'янські народи на території сучасної України. Продуктивні форми господарства слов'янських племен - землеробство і скотарство. Походження, розселення та устрій. Культури східних слов'ян. Християнізація слов'янських князів. Становлення державності.
контрольная работа [43,6 K], добавлен 27.03.2011Політичний устрій українських земель 10-12 століть. Окружні з’їзди князів, органи управління та адміністративний апарат. Суспільний устрій українсько-руських земель 11-12 століть. Вільні, напіввільні і невільні люди. Галицько-Волинське князівство.
реферат [41,0 K], добавлен 19.02.2011Приєднання українських земель до Литви. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського. Формування українського козацтва і Запорозька Січ. Берестейська унія і її вплив на українське суспільство.
курсовая работа [72,9 K], добавлен 29.04.2009Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської та під владою Австрійської імперій. Сільське господарство як головна галузь економіки. Промисловий і сільськогосподарський пролетаріат. Становище селян та військових поселенців.
курсовая работа [2,8 M], добавлен 16.07.2011Обмеження та остаточна ліквідація царизмом автономії України, діяльність К. Розумовського. Перша Малоросійська колегія, знищення Запорізької Січі. Заселення Південної України. Три поділи Польщі Прусією, Австрією й Росією, доля українських земель.
контрольная работа [26,1 K], добавлен 19.05.2010Політичні та соціальні перетворення в Україні у кінці XVIII – на початку XIX ст. внаслідок геополітичної ситуації у Центральній та Східній Європі. Зміни у правовому статусі Гетьманщини. Витіснення з домінантних позицій українських ремісників і купців.
реферат [21,5 K], добавлен 15.11.2009Військово-адміністративний устрій Гетьманщини. Незалежність Запорізької Січі, роль козацької ради. Судова система українських земель. Функції Малоросійського приказу. Міграційні потоки, пільги та привілеї переселенцям. Розвиток сільського господарства.
реферат [20,8 K], добавлен 10.03.2010Слов’яни в історичному контексті. Концепції щодо території формування та походження слов’ян. Склавини та анти – предки українського народу. Економічний розвиток, суспільний устрій та культура східних слов’ян напередодні об’єднання їх у феодальну державу.
реферат [27,5 K], добавлен 28.12.2008Вивчення передумов і наслідків революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії, яка внесла докорінні зміни не лише в політичний, економічний, культурний розвиток Австрійської імперії, а й змінила всю тодішню Європу. Участь слов'янських народів в революції.
курсовая работа [46,6 K], добавлен 19.09.2010Поява первісних людей на території України в часи раннього палеоліту. Вдосконалення виробництва і знарядь праці в епоху мезоліту. Формування трипільської спільноти на терені сучасної України. Особливості розвитку суспільства у період бронзового віку.
реферат [21,9 K], добавлен 29.09.2010Найдавніші поселення людей на території України періоду кам'яного віку. Кочові і землеробські племена України в ранньому залізному віці. Античні міста-держави Північного Причорномор‘я. Ранні слов'яни та їх сусіди. Германські племена на території України.
презентация [734,5 K], добавлен 06.01.2014Гетьманування І. Мазепи. Північна війна і Україна. Політичний і соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської держави. Ліквідація автономного устрою України. Гайдамацький рух. Коліївщина. Виникнення українського козацтва.
дипломная работа [31,4 K], добавлен 27.02.2009Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу. Причини і джерела формування цього прошарка. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі. Формування української державності в ході визвольної війни. Виникнення реєстрового козацтва.
реферат [25,4 K], добавлен 01.02.2016Тенденції консолідації української нації у складі Російської імперії. Розвиток українського національного руху наприкінці XIX ст. Роки революцій, розвиток командно-адміністративної системи України в складі СРСР. Українська еміграція. Сталінські репресії.
шпаргалка [77,5 K], добавлен 12.12.2010