Історія українського суспільства

Незабаром козаки підійшли до Кодака. Сулима скористався відсутністю коронного війська й частини реєстровців, які тоді воювали в Прибалтиці. Діючи швидко й несподівано, запорожці легко оволоділи Кодаком і частково зруйнували фортецю, потім відійшли до Запоріжжя, де на одному з островів спорудили табір.

Наприкінці серпня розпочався похід проти запорожців. Тим часом становище повстанців ускладнювалося. Похолоднішало, забракло продуктів і палива. У таборі зростало невдоволення. Цим і скористалися зрадники. Вони схопили козацького ватажка та його найближчих помічників і видали їх полякам. У листопаді 1635 р. справу Сулими та його сподвижників було розглянуто на надзвичайному сеймі. Івану Сулиму засудили до страти.

Жорстока розправа над Сулимою та його сподвижниками сама по собі не здатна була придушити козацький рух. Тому уряд Речі Посполитої вирішив переглянути реєстр Війська Запорізького та вилучити з нього всіх неблагонадійних. Це стало приводом до нового повстання, на чолі якого стали такі ватажки як Павло Бут, або Павлюк, Дмитро Гуня, Яків Острянин, Карпо Скидан. Наприкінці літа 1637 р. Павлюк вийшов із Запоріжжя, захопив артилерію реєстрових у Корсуні й закликав їх розправитися зі старшиною. На його палкий заклик реєстровці розстріляли частину своєї старшини, почавши від гетьмана. Здібний організатор і політик, Павлюк своїми універсалами підняв на повстання не тільки козаків, а й селянство, яке почало громити панські маєтки, розправлятися з орендарями. Народний рух охопив усю Україну. До нього приєдналася й частина реєстрових.

Наприкінці 1637 р. проти повстанців вийшло польське військо під проводом Миколи Потоцького. Під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Повного розгрому зумів уникнути досвідчений полководець Гуня. Тим часом біля Боровиці Павлюк зі Скиданом уже зібрали підкріплення і об'єднані сили знову дали бій полякам, але програли. Втративши надію на перемогу, козаки вирішили капітулювати й на вимогу Потоцького видали Павлюка і ще чотирьох ватажків, яких згодом стратили у Варшаві. Скидан з Гунею, які на той час були в Чигирині, відійшли на Запоріжжя. Акт капітуляції під Моровицею підписав і Богдан Хмельницький, тодішній військовий писар.

Повстання, хоч і зазнали поразки, сприяли зростанню національної свідомості українців та накопиченню ними досвіду для майбутніх визвольних змагань.

36. Розвиток культури, освіти, книгодрукування в Україні в ХVI - першій половині ХVII ст.

Потреба національного самозбереження, що особливо гостро постала після Люблінської унії, зумовила піднесення української культури. За відсутності держави культура залишалася єдиною цариною, де українці могли боронити свою самобутність. Саме тому культурне життя в Україні XVI - першої половини XVII ст. визначають як національно-культурне відродження.

Видатною подією стала поява книг українською мовою. Однією з перших книг, у тексті яких відчувається вплив живої української мови, є Пересопницьке Євангеліє, створене у 1556-1561 рр.

Ще від часів Київської Русі на українських землях великої уваги надавали освіті.

За традицією школи діяли при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму церковнослов'янською мовою, основам арифметики, молитвам, співу. Спочатку такі школи існували в найбільших містах, згодом їхня кількість зростала: у другій половині XVI ст. вони діяли у Львові, Стрию, Рівному, Кременці, Заблудові, Володимирові-Волинському, на Житомирщині і т. д.

Першою на Україні національною школою вищого рівня була Осторозька Академія, заснована близько 1576-1580 рр. у маєтку князя Константина-Василя Острозького на Волині.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила заснував так звану лаврську школу. Усвідомлюючи, що головною хибою православних шкіл є низький рівень викладання - православні не дорівнюють католикам за освітою, Могила вирішив організувати школу за західним зразком. Однак Київське Богоявленське братство побачило у лаврській школі свого конкурента. Компромісу було досягнуто шляхом об'єднання 1632 р. обох шкіл в один навчальний заклад, що розмістився у Києві на Подолі. Так народилась Києво-Могилянська колегія, яка згодом перетворилась на академію. У 1633 р. П.Могила став київським митрополитом, таким чином опинившись біля керма всього культурного процесу в Україні.

Видатною подією національно-культурного відродження стало розповсюдження друкарської справи, що значно прискорило культурний розвиток в Україні. Першим друкованим твором вважається «Апостол», виданий 1574 р. у Львові Іваном Федоровим.

У першій половині XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стала друкарня Києво-Печерської лаври. Заснував її 1615 р. архімандрит лаври Єлисей Плетенецький. Для потреб новоствореної друкарні він побудував папірню в Радомишлі.

37. Причини, характер, рушійні сили, періодизація Української національної революції

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

- Ускладнення соціально-економічної ситуації (зміцнення великого феодального землеволодіння, посилення кріпацтва, панщина три дні на тиждень своїми кіньми і своєю працею, здача маєтків в оренду євреям, які збільшували повинності і обсяги робіт - євреїв підчас війни вбивали не тому, що вони євреї, а тому, що вони були п'явками на українському тілі);

- Посилення анархічних тенденцій магнатства і слабкість королівської влади («на Україні править беззаконня»);

- Національно-культурне гноблення українців (зневажання мови, культури, звичаїв, позбавлення права мати свій суд, адміністрацію, армію);

- Невдоволення міського населення (міста слабко були захищені від магнатських зазіхань, які вимагали від міщан виконання повинностей і сплати податків);

- Невдоволення реєстрового козацтва (скасування козацьких прав та привілеїв);

- Розширення впливу Запорізької Січі;

- Посилення релігійного гноблення, утиски та переслідування православних з боку католиків;

- Населення Подніпровської України не знало кріпацтва і не хотіло його приймати.

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм - православ'я).

Етапи визвольної війни

Національно-визвольна війна продовжувалася тривалий час, розвивалася поступово і суперечливо. У зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогоднішнього дня залишається дискусійним.

Спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних І зарубіжних істориків, доцільно виділити п'ять періодів перебігу Національно-визвольної війни.

Перший (лютий 1648-червень 1652рр.)

- період найбільшого розмаху та інтенсивності національно-визвольної і соціальної боротьби. Основні завоювання: виборений державної незалежності у червні 1652 р. й успішне завершення Селянської війни.

Другий (червень 1652-серпень 1657рр.)

- період погіршення економічного і геополітичного становища козацької України.

Третій (вересень 1657 - червень 1663 рр.)

- період різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства - Правобережне і Лівобережне.

Четвертий (липень 1663-червень 1668рр.)

- період відчайдушної боротьби національно-патріотичних сил за возз'єднання України в умовах прагнення польського й російського урядів поділити Українську державу.

П'ятий (липень 1668- вересень 1676 рр.)

- період кризи і поразки визвольної війни. Ліквідація державності на Правобережжі.

Отже, народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в національну революцію.

38. Підготовка та початок визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Воєнні події 1648р. та їх суспільно-політичні наслідки

На початку визвольної боротьби діяльність Б.Хмельницького і його сподвижників була спрямована на вирішення трьох основних завдань:

- формування власних збройних сил і залучення на свій бік реєстрових козаків;

- залучення до боротьби широких верств українського суспільства. Б.Хмельницький звертається з універсалами до населення, закликаючи до спільної боротьби проти Польщі. Повстанський рух дуже швидко набуває всенародного характеру і охоплює всю Україну;

- укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством (укладено в березні 1648 р.).На цей непопулярний союз гетьман пішов, щоб позбавити себе війни на два фронти, а також, щоб зміцнити своє військо за рахунок татар

Визвольний похід 1648 року

Позитивне розв'язання трьох вищеназваних завдань стало запорукою успішного визвольного походу війська Б.Хмельницького у 1648 році:

У квітні- травні 1648 р. - козацько-татарське військо розгромило польську армію на р. Жовті Води. Три тисячі поляків потрапили у полон. Частина реєстрових козаків на чолі з Фіпоном Джеджалієм перейшла на бік повстанців.

У травні 1648 р. - козаки й татари завдали нищівної поразки польській армії під Корсунем: у полон потрапили 8,5 тис. чоловік, у тому числі командувач польським військом гетьман Потоцький. Розгром польського війська сприяв активізації народно-повстанського руху.

Улітку 1648 р. визвольна боротьба охопила майже всі українські землі Речі Посполитої.

Свої володіння зберегли лише православні монастирі, а також та українська і польська шляхта, яка стала на бік повсталих. Утверджувалася дрібна власність на землю селян, міщан, козаків.

Армія Б.Хмельницького зросла до 100 тис. чоловік. На чолі полків стали Іван Богун, Матвій Гладкий, Мартин Пушкар, Філон Джеджалій та інші полководці.

На кінець червня повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Лівобережну Україну,

на середину вересня були звільнені Правобережжя, Поділля, частина Волині. На звільненій території українці створювали власні органи влади, формували нову модель соціально-економічних відносин.

У вересні 1648 р. - відбулася битва з 60-тисячною польською армією поблизу міста Пилявці. Перемога українців створила сприятливі умови для визволення Західної України.

У жовтні 1648 р. - Б.Хмельницький взяв в облогу Львів, а згодом - фортецю Замостя.

У листопаді 1648 р. - козацькі полки разом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон.

Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Виникла можливість об'єднання українських земель у межах національної держави збройною силою!

Однак Б.Хмельницький не пішов на ескалацію бойових дій, прагнучи політичного врегулювання конфлікту. 21 листопада 1648 р. під Замостям він уклав перемир'я з новообраним польським королем Яном Казимиром, погодившись відвести українське військо від західних рубежів.

39. Воєнні та політичні передумови утворення Української гетьманської держави. Державницька концепція Б. Хмельницького

У роки визвольної війни українського народу в Україні виникає держава в формі казацької республіки - Військо Запорізьке, або Гетьманщина.Її територія включала Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частину Волинського воєводства та Білої Русі.

Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо.

На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військового радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.

Б. Хмельницький здійснював курс на зосередження в своїх руках всієї повноти влади і на встановлення спадкового гетьманату.

Сучасні історики позитивно оцінюють політику Б.Хмельницького, спрямовану на встановлення спадкового гетьманства, оскільки вона сприяла консолідації суспільства навколо державної ідеї, запобігала гострій міжусобній боротьбі за владу.

Таким чином, національно-визвольна війна призвела до розбудови Української держави, в якій знайшли своє продовження традиції Запорізької Січі і реєстрового козацтва. В історичній літературі держава, що постала у 1648-1649 рр., отримала назву Української козацької республіки.

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648--1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

-- право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

-- незалежність і соборність Української держави;

-- генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною -- від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й назву козацької держави -- Військо Запорозьке.

40. Політико - адміністративний устрій, органи влади і управління гетьманської держави Б. Хмельницького

Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо.

На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військового радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.

Адміністративно-територіальний устрій

Територія, па яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки - на сотні (полків у різні часи було 36,26,16,10). На чолі полку стояв полковник (обирався на полковій раді або призначався гетьманом), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу.

Містами й селами управляли отамани.

У містах з магдебурзьким правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські старости.

Центром гетьманського правління став Чигирин.

Судова система

На українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, магдебурзьке право.

З'явилося нове джерело права - гетьманські універсали, обов'язкові для всього населення України.

Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів. Незмінним залишалося міське судочинство.

Збройні сили

Бойове ядро української армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк складався із 1 -2 тис, записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців.

Чисельність армії доходила до 100-150 тис. чоловік.

41. Воєнно-політичні події на українських землях протягом 1651-1653 рр. та їх наслідки

Польський уряд, прагнучи не допустити зміцнення України, у лютому 1651 р. відновив війну.

Закономірним результатом непослідовної тактики Криму стала найтяжча за всю війну поразка українців під Берестечком у липні 1651 р.

Татари залишили поле бою і силою затримали при собі Б.Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати. Полякам дістався весь обоз і гетьманська канцелярія.

У липні литовські війська взяли Київ.

Однак, Хмельницькому вдалося відновити боєздатність армії, зупинити польсько-литовське військо під Білою Церквою і змусити противника до переговорів.

Та все ж укладена 28 вересни 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків:

- територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством;

- козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. осіб;

- гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права закордонних зносин.

Договір не влаштовував жодну із сторін.

Польський сейм навіть відмовився його схвалити.

Саме в цей час починається масове переселення українців у північно-східні і східні українські землі, які ще з кінця XV ст. перебували в межах Московської держави. Переселенці засновують міста Харків (1655 р.), Суми, Охтирку та інші. Згодом цей край отримав назву Слобідська Україна (від слова "слобода" - так називалися поселення, які отримували від уряду певні пільги).

Кульмінація національно-визвольної війни

Український народ не прийняв тяжкі умови Білоцерківської угоди.

Навесні 1652 р. Б.Хмельницький відновив воєнні дії проти Польщі, заручившись у черговий раз підтримкою Криму.

У травні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі.

Перемога викликала масове антипольське повстання населення України, в результаті на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Восени 1653 р. відбулася битва між українсько-татарськими та польським військами біля м. Жванець на Поділлі. Польська армія опинилася в оточенні. Однак, кримський хан знову зрадив українську сторону і пішов на переговори з королем, які завершилися 15 грудня 1653 р. Кам'янецькою угодою, як підкреслюють В.Смолій і В. Степанков, "відносно козацької України вона передбачала відновлення не умов Зборівського договору (як це часто стверджується історіографії), а лише передбачених ним прав І зольностей козацтву".

42. Основні напрями зовнішньої політики Б. Хмельницького

Гетьман і старшина все більше переконуються в тому, що без надійної допомоги ззовні неможливо забезпечити І перемогу над поляками і зберегти козацьку державу.

Таку допомогу можна було отримати від Туреччини або Москви. Старшина більше схилялася до союзу з Москвою, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Зумовлювалося це приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їх мов, культур.

Українська сторона, починаючи з 1648 р. неодноразово зверталася до Москви з проханням про допомогу. Москва реагувала надзвичайно обережно, очікуючи, поки козаки й поляки не виснажать одне одного.

Із листа Б. Хмельницького московському царю: «…мы бога молим, чтобы ваше царское величество, яко правдивый и православный Государь, над нами царем и самодержцем был. А мы готовы умирать за Ваше царское величество и с найнижайшими послугами нашими рыцарскими вашему Царскому Величеству отдаемся... «

У 1653 р. Хмельницький звернувся до царя з конкретними пропозиціями тісного союзу, погрожуючи, що укладе союз з Туреччиною.

Цар Олексій Михайлович терміново скликав Земський собор, який 2 жовтня 1653 р. прийняв рішення про прийняття Війська Запорізького під протекторат московського царя. В Україну для переговорів з гетьманом було вислане спеціальне посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним.

43. Історичні обставини та хід Переяславської Ради. Українсько-російський договір та його оцінки в сучасній історичній літературі

18 січні 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя.

Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність царю.

Присягати відмовились полковники Іван Богун, Іван Сірко, Уманський і Брацлавський полки, Запорізька Січ. Проти присяги виступило і київське духовенство (ось чому рада пройшла у Переяславі).

Цей союз відразу настроїв проти України і хана, і Туреччину.

Замість 23 статей, запропонованих українською стороною, цар погодився тільки на 11 статей, що і підтвердив «Жалуваною грамотою гетьманові і Війську Запорізькому» від 27 березня 1654 р. Все це було оформлено досить своєрідно. Українська делегація подала цареві «Березневі статті з поправками, які були зроблені за вимогою російської сторони, а у відповідь отримала царську грамоту, в якій повторювався зміст статей, тільки вже з підписом царя і наказовими способами дієслів («...ми...пожалували...звеліли...указали...»). Зміст статей зводився до таких положень: збирання податків; плата старшині; млини для старшини; витрати на артилерію; дипломатичні відносини; затвердження маєтків митрополита; відправка російських військ на Смоленськ; польський кордон; плата війську; наказ донським козакам не порушувати миру з Кримом; допомога залогам на Кодаку і Запоріжжі.

Інші справи були вирішені окремими царськими грамотами (вольності Запорізького війська, Чигиринське староство при гетьманській булаві, права шляхти).

Треба сказати, що з боку Хмельницького угоду було укладено юридично недбало і нерозумно, в той час як російська сторона все осмислила всебічно і в перспективі.

Основні положення "Березневих статей"

- Україна (територія колишніх Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) переходить під протекторат Росії;

- влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо і затверджує цар: передбачалася пожиттєвість влади Богдана Хмельницького;

- чисельність козацького війська - 60 тис. чоловік;

- в містах зберігалося право на самоуправління;

- визнавалася самостійність української православної церкви;

- Україна отримала право вести зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною;

- передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.

Оцінка договору 1654 року

Серед істориків немає згоди в оцінці характеру Переяславської угоди. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні їх копії.

Український історик В.Липинський вважав, що угода була тимчасовим військовим союзом України з Москвою проти Польщі.

За офіційною радянською теорією, Переяславська угода стала результатом прагнення українців і росіян до возз'єднання і що возз'єднання двох народів було основною метою визвольної боротьби українського народу і самого Б.Хмельницького.

Насправді ж, Б.Хмельницький сподівався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу.

Як підкреслює П. Толочко, "незважаючи на фразеологію підданства, Богдан Хмельницький фактично був сувереном не лише у внутрішній, але й у зовнішній політиці. Його уряд мав дипломатичні зносини з Росією, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством, Швецією, Австрією, Молдавією, Трансільванією, Валахією та іншими країнами. І немає вини Богдана втому, що його наступники на гетьманському престолі не змогли не лише примножити його здобутки, але й зберегти їх ".

44. Суспільно-політичні причини та обставини розгортання громадської війни та поділу козацької України на два гетьманства (вересень 1657р. - червень 1663р.). Українське суспільство в умовах «великої руїни»

Корсунська рада ще за життя Б.Хмельницького обрала його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату.

Після поховання Б.Хмельницького старшинські угруповання відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Найбільш успішно у цьому напрямку діяв генеральний писар І.Виговський. Спочатку (у вересні 1657 р.) старшинська рада обрала І.Виговського гетьманом до повноліття Ю.Хмельницького, а згодом (у жовтні 1657 р.) - повноправним гетьманом.

Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському.

Ліквідація спадкоємного гетьманату негативно позначилася на долі національно-визвольної війни: старшинським угрупуванням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепаду держави. У цьому виявилася політична незрілість української еліти. Серед неї, на жаль, не знайшлося лідера, гідного Б. Хмельницького.

І. Виговський, досвідчений і не позбавлений таланту державний діяч, припустився ряду серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення соціально-політичної боротьби в Україні.

У протистоянні з Росією І.Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства.

У вересні 1658 р, між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким:

Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Визнавалася свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, дозволялося відкриття 2-х академій і без обмежень - шкіл і друкарень; з іншого боку, передбачмося відновлення соціально-економічних відносин, що існували до цього, зменшувалася кількість котів, Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини.

Російський уряд оголосив І.Виговського зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну 150-тисячної армії.

У червні 1659 р. під Конотопом армія гетьмана разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки російській армії.

Але скористатися результатами перемоги І.Виговський не зміг. Його орієнтація на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різке незадоволення в суспільстві. Посилився анти-гетьманський рух.

І. Виговський зрікся булави і вирушив до Польщі.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька.

У жовтні 1659 р. у Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, які суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська метрополія підпорядковувалася московському патріарху.

Розкол України на правобережну та лівобережну

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Незадоволення політикою російського уряду висловлював і молодий гетьман.

Восени 1660 р, після невдалих військових операцій проти Польщі Ю.Хмельницький пішов на укладення угоди з польським урядом. У жовтні 1660р. сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах (відновлювалися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства).

Більшість козацтва І старшини Лівобережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невдалими. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю.Хмельницький склав булаву.

Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665 рр.), який дотримувався пропольської орієнтації, на Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668 рр.), який зробив ставку на російський уряд.

Таким чином, Українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

Трагічний період, який розпочався для українського народу після смерті Б.Хмельницького (1657 р.) позначився боротьбою між представниками казацької верхівки, увійшов в історію під назвою «Руїна».

Основні причини виникнення Руїни

- Загострення суперечок у середовищі української державної еліти.

- Виникнення гострих соціальних конфліктів.

- Охоплення значної частини народних масс, і насамперед козатцтва, бунтівними настроями і небажанням підпорядкуватися будь-якій владі.

- Активне втручання у внутрішні справи і пряма агресія стосовно Гетьманщини з боку Речі Посполитої, Московської держави, Осьманської імперії та Кримського ханства.

45. Боротьба за воз'єднання Української держави (червень 1663- вересень 1676 р.) Внутрішня і зовнішня політика гетьманів П. Дорошенка, Д. Многогрішного

Про підготовку російсько-польського договору Україна не знала, в Андрусів не були запрошені ні І.Брюховецький - гетьман Лівобережної України, ні Петро Дорошенко, обраний замість П.Тетері гетьманом Правобережної України (1665-1676 рр.).

Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює кілька реформаційних кроків, починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета переговорів -- повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз'єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги у реалізації його плану, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об'єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П.Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І.Брюховецького і об'єднав козацьку Україну.

У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об'єднаної України.

Відкрилася перспектива відродження возз'єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Для організації опору Польщі П. Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з російськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного. Роз'єднання козацьких сил, що відбулося, негативно позначилося на розвитку подій.

Дем'ян Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Росії і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672 рр.).

Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

Лівобережжя

Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Росії, взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б.Хмельницького. Гетьман відновив зв'язки з П.Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д.Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою російського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про "зраду", і після суду в Москві його заслали до Сибіру.

Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до Росії Івана Самойловича (1672-1687 рр.).

Правобережжя

П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П.Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670-1674 рр.).

Боротьба П. Дорошенка за збереження єдності

Підтиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П.Дорошенко почав шукати опори у турецького султана.

У 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, відмовившись від Правобережної України:

Поділля відходило до Туреччини: Українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П. Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати виплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами.

Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися.

У 1673 р. П.Дорошенко пішов на переговори з Москвою. Він погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, ЇЇ прав і вільностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною. Оскільки позиції сторін не співпали, переговори припинилися.

На початку 1674 р. російські війська разом з військом І. Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. І Самойлович обирається гетьманом усієї України.

Москва усвідомлювала, що її спроба повернути Правобережжя під свою протекцію приведе до неминучої війни з Туреччиною, Та коли влітку 1674 р. турки і татари вступили на правобережні землі, російсько-українське військо залишило їх без захисту і втекло на Лівобережжя. Похід турецько-татарської армії на Правобережжя мав жахливі наслідки. Потік переселенців у Лівобережну Україну та Слобожанщину набув масового характеру. Правобережне населення звинувачувало П.Дорошенка у всіх бідах і нещастях, які принесли з собою татари і турки.

Після відходу турецько-татарських сил активізував воєнні дії на Правобережжі польський король Ян Собеський.

У грудні 1674 р. П.Дорошенко пішов на переговори з поляками, погодившись на входження до складу Речі Посполитої, але за умови збереження цілісності України та на основі статей Гадяцького договору. Переговори зазнали невдачі.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка.

Починаючи з 1674р. становище П. Дорошенка погіршується: правобережне населення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники, родичі. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його округи.

У жовтні 1676р., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і російські гарнізони, П.Дорошенко капітулював, присягнувши на вірність російському цареві. Гетьману не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б.Хмельницький.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише па короткий період.

Національно-визвольна війна 1648-1676 рр., не дивлячись на поразку, мала велике історичне значення. Вона:

зумовила формування ідеї утворення незалежної соборної української держави;

призвела до відтворення Української держави, частина якої па території Лівобережної України (гетьманщина) проіснувала на правах автономії в складі Росії до 80-хрр. XVIII ст.

вплинула па розвиток національної самосвідомості українців;

сформувала нову політичну еліту, яка стала па захист українських національних інтересів;

збагатила традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення:

сприяла розвитку української культури, перш за все, народної творчості, літератури, літописання.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною і Кримом, Україна виявилася роздробленою:

Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували піл владою Росії;

Правобережжя - під вдалою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля).

У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

46. Історичні обставини міжнародно-правового поділу України між Росією і Польщею. Анрусівське перемір»я (1667 р.). Мирний договір (1686 р.)

Війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини і Криму набули затяжного, надзвичайно складного і трагічного характеру, супроводжувалися все більшим втручанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України.

Врешті-решт, Росія і Польща ЗО січня 1667 р. уклали Андрусівське перемир'я на 13,5 років - визнавалося входження Лівобережної України до складу Росії, а Правобережної України - до складу Польщі, Київ на два роки залишався за Росією, Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

«Вічний мир» між Росією і Річчю Посполитою у 1686 р. Росія і Річ Посполита підписали в Москві трактат «Вічний мир», який підтвердив права першої на Лівобережну Україну, Київ і Запорожжя. Правобережжя залишалося за Польщею. Туреччина зберегла за собою завойоване нею Поділля. За угодою 1686 р. Росія і Річ Посполита зобов'язувалися допомагати одна одній в разі війни з Туреччиною або Кримським ханством. «Вічний мир» стабілізував політичне становище у Східній і Південній Європі, на якийсь час пом'якшив стосунки між Росією і Річчю Посполитою.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими державами. Єдиний народ був розколотий і оцінишся в сферах впливу різних держав.

47. Особливості української національної революції. Причини її поразки та значення в історії України

Ліквідація Правобережного гетьманства, що збіглася з відреченням від влади П. Дорошенка, ознаменувала поразку революції. У наступні десятиріччя, незважаючи на спроби І. Самойловича, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, С Палія та П. Орлика відновити на Правобережжі функціонування держави та її інституцій чи домогтися возз'єднання його з Лівобережним гетьманством не вдалося.

Основні причини поразки революції:

-- відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної державної ідеї; гострі суперечності між окремими угрупованнями, що продовжували жорстку міжусобну боротьбу;

-- переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними;

-- зрада національних інтересів більшістю панівного стану передреволюційного українського суспільства, яка воювала проти власного народу за польські імперіалістичні інтереси;

-- несформованість на початку революції національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва в 1648 p., призвело до залишення ворогові Західного регіону, а відтак породило проблему соборності Української держави;

-- розкол України на два великі регіони: козацьку Україну та Західну Україну, що стало на заваді об'єднання зусиль нації в її боротьбі за незалежність;

-- розпад козацької України на два гетьманства (Лівобережне й Правобережне) та Запорожжя, що істотно послабило національно-патріотичні сили і призвело до жорсткої міжусобної боротьби;

-- ліквідація встановленої Б. Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади, запеклу боротьбу за булаву, всевладдя старшин на місцях;

-- прорахунки (після смерті Б. Хмельницького) .урядів у проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу і тим самим руйнували підвалини молодої держави;

-- різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища козацької України;

-- постійна агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, спрямована на ліквідацію самостійної Української держави

До найважливіших особливостей української революції належать:

-- боротьба не лише проти Речі Посполитої, але й інших ворогів української незалежності Московії та Криму;

-- тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;

-- переростання соціальної боротьби в селянську війну1648--1652 pp., що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин;

-- революція тривала довго, її розвиток був нерівномірним і суперечливим;

-- відхід з 1649 р. від боротьби Західного регіону;

-- провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво -- стан дрібних емлевласників фермерського типу;

-- зрада національних інтересів частиною панівного стану українського суспільства;

-- слабка участь в революції міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духовенства;

-- домінування збройних форм боротьби, яка час від часу набирала жорсткого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;

-- вкрай негативна роль геополітичних обставин, оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли вибореній Українською державою незалежності2.

Революція завершилася для українського народу поразкою. Не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну. Людські втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень становили до 65--70% всього населення України; зазнали руйнувань майже всі міста та села; великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це -- жахливий негатив революції.

Значення революції полягало в тому, що вона:

привела до тимчасового створення національної держави, частина якої на теренах Лівобережжя на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії до початку 80-х років XVIII ст.;

сформувала і проголосила національну державну ідею;

відіграла значну роль у формуванні нової політичної еліти;

стала імпульсом для розвитку національної самосвідомості.

зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ»;

збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;

справила глибокий і тривалий вплив на розвиток усної народної творчості, історичної, художньої літератури;

протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани користувалися плодами соціально-економічних завоювань в роки революції.

48. Українська національна революція в контексті європейського революційного руху ХVI- XVII ст.

Раніше події української революції зображувались у відриві від розвитку європейського революційного руху. Але це не так. Українська революція 1648--1676 pp. типологічно належить до одного ряду з європейськими революціями XVI--XVII ст. Вона мала багато спільного з Німецькою, Нідерландською та Англійською революціями XVI--XVII ст. Найближче вона була до Нідерландської революції 1566--1609 pp., що мала на меті виборення національної незалежності та встановлення буржуазних відносин. Українська революція, на відміну від Англійської та Нідерландської, що завершилися перемогою, зазнала поразки (як і Німецька). Але у зовнішньополітичному аспекті вона викликала серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі. Вона різко послабила позиції Речі Посполитої та Криму й .зумовила зміцнення ролі Московської держави, Швеції й Брандербургу. Революція вплинула на загострення соціальної боротьби в Польщі, Московії, Молдові; національно-визвольної боротьби -- в Білорусі, Валахії, Сербії, Болгарії.

49. Гетьманщина наприкінці ХVIІ- XVІIIст., кордони, населення, адміністративно-територіальний, політичний та соціально-економічний устрій

Після закінчення Руїни центром політичного, економічного та культурного життя українства стала Гетьманщина Лівобережжя.

На кінець XVII ст. під гетьманською булавою перебувало1/3 території відвойовано. Хмельницьким. Столиця - місто Батурин.

Гетьманщина була розділена на 10 полків: (Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський, Полтавський).

На українські землі, що входили до складу Росії, з метою уніфікації системи управління, наприкінці ХVІІІ ст. був поширений загальноросійський адміністративний поділ. Територію України поділили на губернії і повіти.

На Лівобережній Україні у 1796 р. була створена Малоросійська губернія, а на Слобожанщині - Слобідсько-Українська губернія (у 1835 р. перейменована у Харківську губернію).

У тому ж році (1796 р) Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Подільську і Волинську.

Наприкінці XVII--XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмували та деформували поступальний розвиток.

50. Державотворча діяльність І. Мазепи

Правління І.Мазепи наприкінці ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. позначилося внутрішньою стабілізацією Гетьманщини. Як гетьман, Мазепа протягом тривалого періоду орієнтувався на Росію, а у проведенні внутрішньої політики спирався на старшину, намагаючись витворити станову державу західноєвропейського зразка із збереженням козацького устрою. Він багато зробив для розвитку в Україні освіти, культури, церковного життя, впорядкування господарства та соціально-економічних відносин.

Іван Мазепа - державний діяч і політик, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець. Намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час він просто продовжував політику, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

I. Мазепа мріяв замінити демократичний порядок самоустрою на українських землях монархією в особі гетьмана. Як відомо, він зробив деякі кроки в цьому напрямі, поширив свою владу на значну територію України, прийняв під своє керування наперекір московському цареві правобережних козаків, вів таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і закликав його об'єднати зусилля для боротьби з Петром І.

Саме І. Мазепа першим виплекав ідею незалежної держави, підняв цю ідею на висоту загальнонаціональної історичної мети. Політичні погляди І. Мазепи було покладено в основу українсько-шведського союзу 1708 р. :гарантував Україні збереження її державного ладу, єдність і недоторканність території. Ним також передбачалося підвищення авторитету єдиноправителя України -- гетьмана.

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, та встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

В ідеалі бачив Україну незалежною і суверенною розбудованою козацькою державою, поклавши в основу національну ідею.

51. Діяльність української політичної еміграції на початку ХVIII ст. Основні положення Конституції Пилипа Орлика

Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького», або ж «Конституція П. Орлика».

Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову - планувалося скликати козацький парламент - Генеральну раду. Також фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.

Основні положення:

- Проголошувалися незалежність України від Росії та Речі Посполитої

- Обгрунтувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством

- Територія України визначалася умовами Зборівського трактату 1649 р.

- Запорожцяи повинні були вернути їхні давні містечка Трахтемирів, Кодак, Келеберду, землі над Ворсклою

- Ліквідувалися фортеці, побудовані І.Мазепою. Стр.100

52. Процес та наслідки інкорпорації України до складу Російської імперії в ХVIII ст

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в другій половині XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

I етап (1734--1750) -- посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу:

II етап (1750--1764) -- тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі -- саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети -- К. Розумовський.

III етап (1764--1783) -- остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію.

53. Централізаторська політика Катерина ІІ до України. Причини та обставини остаточної ліквідації Росією Гетьманщини

Остаточне скасування української державності

У 1762 р. престол зайняла Катерина II прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:

- у 1764 р. ліквідовано гетьманство, вся повнота влади зосередилася в руках Малоросійської колегії;

- у 1775 р. знищено Запорізьку Січ. ЇЇ землі були роздані царським фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорізьких козаків склалася по-різному: 25 тис, козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775-1828 рр.), значна кількість запорожців отримала статус селян;

...