Історія українського суспільства

- у 1781-82рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;

- у 1783р. запроваджено кріпосне право в Україні.

Цього ж року було ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а приблизно 10 тис. заможних козаків отриманій грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії.

54. Правобережна Україна в другій половині ХVII - ХVIII ст.: політичний та соціально-економічний розвиток

З кінця XVII - початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне панування, до 4-6 днів на тиждень зросла панщина, збільшилися різноманітні повинності та податки, посилилося національно-релігійне гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків і переслідувань. В судах і діловодстві використовувалися лише польська й латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква східного обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і торгівлі.

Гайдамацький і опришківський рух. Гайдамаками (від тур. «гайда» - гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками - на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного, Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.

На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював О.Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше В. Баюрак та І. Бойчук.

55. Соціальні і національно-визвольні рухи на Правобережжі та в Західній Україні в другій половині ХVII - ХVIII ст.

З кінця XVII - початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне панування, до 4-6 днів на тиждень зросла панщина, збільшилися різноманітні повинності та податки, посилилося національно-релігійне гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків і переслідувань. В судах і діловодстві використовувалися лише польська й латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква східного обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і торгівлі.

Повстання 1702-1704 рр. Під керівництвом козацькі полковники С.Палій, С.Самусь, З.Іскра, А.Абазин та ін.. на Правобережжі відродилися козацькі вольності, але у 1699 р. поляки вирішили остаточно скасувати козаччину. Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля й Київщину, захопили Немирів, Вар, Вінницю, Брацлав, однак не могли здобути Фастова.

Пізніше саме у Фастові було прийнято рішення про всенародне повстання проти польської влади.

Весною і влітку 1702 р. повстання охопило Київщину, значну частину Брацлавщини й Поділля, розпочалися виступи на Волині й Галичині. На Закарпатті у 1703р. теж розпочався визвольний рух проти угорських феодалів.

Протягом 1703-1704 рр. повстання було придушене. Гайдамацький і опришківський рух. Гайдамаками (від тур. «гайда» - гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками - на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного, Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.

На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював О.Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше В. Баюрак та І. Бойчук.

Коліївщина. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 р. У лютому того року польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальне зрівняння у правах православних і протестантів з католиками. Одночасно серед православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти, підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II.

Керівником повстання весни 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник І.Гонта перейшов на бік повстанців. 10 червня у місті стався страшний погром, загинуло бл. 2 тис. людей.

Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було бл. 30) очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту - уманським полковником.

26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту.

56. Поділи Речі Посполитої. Зміни у політичному становищі правобережних та західноукраїнських землях

Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Три територіальних розділи польської держави були проведені в 1772, 1793 і 1795 роках сусідніми з Річчю Посполитою державами: Росією, Австрією й Пруссією.

І поділ -- у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія --- Галичину, Пруссія -- споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. -- Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.

ІІ поділ -- 1793р. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Пруссія -- польські землі.

ІІІ поділ -- 1795 р. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Пруссія привласнила західнолитовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.

57. Реформи Марії-Терези і Йосифа ІІ кінця XVIII ст. та їх вплив на західноукраїнські землі

Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. До складу Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) - Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70--80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою та Иосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами «по-людськи». її спадкоємець Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було юридично оформлене.

Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї освіченого абсолютизму, проголосили загальну середню освіту; створили в містах і селах для широких мас населення цілу мережу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.

58. Розвиток української культури наприкінці ХVII - ХVII ст.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали:

1) середні навчальні заклади - колегіуми, які були засновані в Чрнігові (1700), Харкові (1772), Переяславі (1738). Вони готували служителів релігійного культу, державних службовців, вчителів початкових класів. Центром культурного життя була Києво-Могилянська колегія, яка 1701р. грамотою Петра І одержала статус і права академії.

2) Книгодрукування. Наприкінці ХVII - ХVIII ст. Діяло 13 друкарень у Києві, Чернігові, Львові,Луцьку та ін. Запровадження «гражданського» шрифту, після чого кирилицею друкувалися лише церковні видання, а «гражданкою» - світські.

3) Посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Суть цього процесу-пошуку причинно-наслідкових зв'зків історичних подій і явищ; критичне ставлення до джерел; виокремлення історії із сукупності гуманітарних знань. Найяскравіши твори ХVIII ст. «Літопис Самовидця»

59. Українські землі у складі Російської імперії наприкінці ХVIII ст. - першій половині ХІХ ст.: адміністративно-територіальний устрій, особливості соціально-економічного і політичного розвитку

Українські землі у складі Російської імперії поділялись на Лівобережну Україну (Малоросія), Південно-Західний край і Новоросію. На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Лівобережна Україна); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторствам.

На чолі губерній стояли губернатори й генерал-губернатори. У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники. Повіти ділились на стани, які очолювали поліцейські пристави. Казенна палата, як державна установа, відала збиранням державних податків. Цивільна влада спиралась на військову.

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницьких відносин і зародження капіталізму.

Ознаками цього періоду були:

- розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму у сільське господарство;

- руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або переведення селян на місячну, що означало повну ліквідацію селянських господарств;

- занепад кріпосницької мануфактури й початок у 1830-1840 рр. промислового перевороту й завершення його у 60-80 рр. XIX століття.

60. Характер політичної влади російського уряду. Суспільно-політичні рухи Наддніпрянської України: їх прояви і значення

У Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі.

Причинами декабристського руху стали:

- вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої Французької революції серед інтелігенції та дворянства;

- усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав.

Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло «Південне товариство», яке нараховувало 100 членів. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму - «Руську правду», яка передбачала: повалення самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї, як окрема область. Отже, не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу.

На початку 40-х рр. центром національно-визвольного руху стає Київ.

У 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство (12 чоловік, Шевченко, Костомаров, Куліш, Білозерський).

У кінці 50-х рр. почали організовуватись напівлегальні гуртки - Громади. Перша громада виникла в Києві у 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів». Очолив її історик, пізніше професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух, прозваний «українофільством», набув значного поширення. Громади виникли і діяли в багатьох містах.

Діяльність громад мала в основному культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, етнографії, історії). Громадівці розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг.

61. Національне відродження Наддніпрянської України. Діяльність перших політичних організацій. Кирило-Мефодіївське братство

У Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі.

Причинами декабристського руху стали:

- вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої Французької революції серед інтелігенції та дворянства;

- усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав.

Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло «Південне товариство», яке нараховувало 100 членів. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму - «Руську правду», яка передбачала: повалення самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї, як окрема область.

Тісні стосунки у «Південного товариства» були також із «Товариством об'єднаних слов'ян», яке виникло у 1823р. у Звягелі (суч. Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів.

Кирило-Мефодіївське братство. У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В. Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до нього входив геній українського народу - Тарас Шевченко.

Програма братства передбачала визволення слов'ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу - Річ Посполиту. Україна, Київ бачились братчикам як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко - шлях революції й повалення царизму.

У 1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років.

Значення братства:

Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху.

62. Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі Австрійської імперії в першій половині ХІХ ст. Населення західноукраїнських земель. Національне та соціальне становище українців

Не було адміністративної єдності і в українських землях, які знаходились у складі Австро-Угорської імперії. Східна Галичина була частиною «королівства Галіції і Лодомерії» із центром у Львові. «Королівство» поділялось на 12 округів (дистриктів). Буковина виступила окремим округом з центром у місті Чернівцях. Закарпаття адміністративно підпорядковувалось Угорському королівству. Його територія поділялась на чотири адміністративні одиниці - «Жупи». Керівникам - жупанам - належала вся повнота влади. На селі землевласники, управителі (посесори) та наглядачі (мандатори) забезпечували поліцейсько-судову владу. Політика Габсбургів була спрямована на поневолення українців, їх асиміляцію.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці - польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були економічно нерозвинутим регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Йшов процес обезземелення селян.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначалася на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст -- Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10--12 тис.). Найбільші міста Закарпаття -- Ужгород, Мукачеве, Марамош, Сигет -- налічували наприкінці 40-х років по 6--7 тис. чол.

63. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях в першій половині ХІХ ст. Вплив революції 1848-1849 р. на соціально-економічне і політичне становище українців

У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає «Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії», що ставило за мету поширення серед селян релігійної літератури українською мовою. Під тиском польського духовенства воно змушене було розпуститися. Розгортається друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті.

Важливу роль відіграє гурток «Руська трійця» (1830-1837 рр.), заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету перетворення української народної мови на мову літературну. Видаючи альманах «Русалка Дністровая», гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція стала переорієнтовуватись на народ.

Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.

У листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги введення автономії у Східній Галичині. Повстання зазнало поразки. У Північній Буковині у 1848 р. селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплю вали поміщицькі володіння. Повстання очолив депутат австрійського рейхстагу Лук'ян Кобилиця. Владі вдалося придушити повстання лише через 1,5 року.

Значення революції у тому, що вона привела до ліквідації кріпосного права і піднесення національно-визвольного руху.

64. Національно-політичний рух українців у Галичині і Буковині під час революції 1848-1849 р.

Під впливом революції 1848р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила політичну організацію - Головну Руську Раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ Г. Яхимович. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та виборення автономного устрою. Організовувались загони української національної гвардії, використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. Рада була ліквідована у 1851р. реставрованою австрійською монархією.

Революційні зворушення поширились і на Північну Буковину.

Селяни намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики.

Депутат австрійського рейхсрату Лук'ян Кобилиця, виступаючи 16 листопада 1848 р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закликав присутніх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сторожинецької округ. Повстанці створили збройні загони, які контролювали гірські дороги.

65. Розвиток української культури наприкінці ХVIII ст. у першій половині ХІХ ст.

Рубіж ХVІІІ-ХІХ ст. ознаменувався початком відродження укр..культури на тлі загального національного відродження.

Національне відродження - це усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії.

Це перш за все:

Відродження народних звичаїв і традицій;

Розширення сфери вжитку української мови;

Створення національної школи, театру, мистецтва, літератури.

Національне відродження є культурно-політичним процесом, бо його кінцева мета - завоювання національної незалежності, утворення самостійної держави.

Етапи національного відродження XIX ст.:

Академічний. Звернення, збирання, дослідження народних звичаїв, пісень і легенд, вірувань, побуту, врешті історії та історичних документів і видання досліджень, але мовою іншого народу (російською). Сум, ностальгія за минулим;

Культурний. Боротьба за введення народної (української) мови в освіту, літературу, побут, науку, громадське життя. Рух за відродження мови, пробудження національної свідомості, створення культурно-освітніх груп та гуртків;

Політичний. Нація, об'єднана спільною мовою, висуває вже політичні вимоги, виявляє потяг до самостійності. Створення політичних груп та гуртків, постановка питання про завоювання українцями політичних прав та свобод.

Періодизація національного відродження XIX століття.

- У Східній Україні відродження почалося раніше - з останньої чверті XVIII ст. («Енеїда» Котляревського) - так як Гетьманщина мала певну політичну і культурну автономію, і саме тут відроджувалася національна література та поезія;

- Однак, шляхта і дворянство XVIII ст. ще недооцінювали народну мову;

- Наприкінці XVIII - початку XIX ст. з'являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. «Батьківщина « як поняття вже охоплює всі українські землі;

- Паралелізм в процесі відродження свідчить про внутрішню єдність українців Східної України і Галичини;

- І. Лисяк-Рудницький: 130 років відродження - від кінця козацької держави до Першої світової війни (шляхетський період - 1780 - 1840, народницький - 1840 - 1880, модерністський - 1890 - 1914).

66. Ліберальні реформи 1860-70-х рр. в Росії та специфіка їх реалізації в Україні. Соціально-економічний і політичний розвиток під російської України на етапі становлення капіталізму

19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписаі «Положення про селян». Два найголовніших питання: особистої залежності селян від поміщика та поземельні відносини.

Законодавчі акти реформи вирішували такі ритання:

-скасування кріпосного права;

- визначення правового статусу селян;

- організація селянського самоврядування;

- наділення землян землею;

- викуп землі селянами;

Створення інститути мирових посередників.

Упродовж 1860-1880 р. у Наддніпрянській Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактурного виробництва до заводського та фабричного.

- особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість (65% вугілля імперії, 50% чавуну, біля 50% заліза і сталі);

- розвивалося виробництво сільськогосподарських машин (біля половини вироблених в імперії);

- бурхливе будівництво залізниць (1/5 імперської протяжності, перша - Одеса/Балта);

йшов процес урбанізації (Одеса, Київ, Харків, Катеринослав).

Зростає обсяг торгівлі, особливо через азово-чорноморські порти. Так, експорт цукру - 80% загальноімперського, вовни - 70%.

67. Соціально-економічнийі політичний статус укр. земель у складі імперії Гасбургів. Конституційні реформи 1860-х р., їх вплив на укр. суспільність

Західноукраїнські землі

Реформи Йосифа II: 1781 р. - звільнення селян від кріпацтва, зменшення і чітке визначення розмірів панщини (до 30 днів на рік). Заборона у Галичині збільшення поміщицького землеволодіння за рахунок селянського. Суд здійснював вже не поміщик, а чиновник.

1848-1849 рр. - буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії. Низка реформ.

1860-ті рр. - прийняття конституції, закріплення федеративного устрою, рівність регіонів, внутрішня автономія та сейм Галичині й Буковині, загальне виборче право, місця українцям у парламенті.

На початку 70-х рр. XIX ст. у Австро-Угорщині закінчився промисловий переворот. Промисловість українських земель мала переважно дрібний, кустарний характер, була слабо механізована. Розвивались нафтодобувна, тютюнова, солеварна галузі.

У 60-80-ті рр. почалося будівництво залізниць.

Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету «Слово».

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство «Просвіта», створюють у Львові клуб «Руська бесіда».

68. Передумови та тенденції формування укр. націїї у складі Російської та Австро-Угорської імперії

Національне відродження - це усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії.

Це перш за все:

Відродження народних звичаїв і традицій;

Розширення сфери вжитку української мови;

Створення національної школи, театру, мистецтва, літератури.

Національне відродження є культурно-політичним процесом, бо його кінцева мета - завоювання національної незалежності, утворення самостійної держави.

Етапи національного відродження XIX ст.:

Академічний. Звернення, збирання, дослідження народних звичаїв, пісень і легенд, вірувань, побуту, врешті історії та історичних документів і видання досліджень, але мовою іншого народу (російською). Сум, ностальгія за минулим;

Культурний. Боротьба за введення народної (української) мови в освіту, літературу, побут, науку, громадське життя. Рух за відродження мови, пробудження національної свідомості, створення культурно-освітніх груп та гуртків;

Політичний. Нація, об'єднана спільною мовою, висуває вже політичні вимоги, виявляє потяг до самостійності. Створення політичних груп та гуртків, постановка питання про завоювання українцями політичних прав та свобод.

Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступила ініціатором і організатором цього руху. Центрами стали міста, в яких діяли університети: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.), Одеса (1865 р.). В Західній Україні значну роль у відродженні відігравало греко-католицьке духовенство.

Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого. Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні -- "Молот", "Друг", "Життя і слово". Широкі кола освіченої громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість. Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

69. Формування політичної свідомості українців в суспільно-політичній системі Росії і Авсиро-Угорщини (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як найвищих форм політичного руху.

Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає у 1900р. у Харкові - Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло ще кілька невеликих за чисельністю, слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902р.), Українська соціал-демократична спілка (1904р.),Українська демократична партія (1904р.) та інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагались активно використовувати трибуну Державної думи.

Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже усі українські політичні партії припинили свою діяльність включно до 1917р. Лише радикально-демократичним діячам вдається у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною діяльною організацією на Наддніпрянщині у цей період.

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство «Просвіта», створюють у Львові клуб «Руська бесіда». З 1880р. починають видавати газету «Діло», а у 1885р. створюють політичну організацію - Народну Раду. Основними гаслами народовців були: народність, лібералізм, демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова у Галичині, І.Франко, М.Павлик, С.Данилевич та ін., у 1890р. створюють першу політичну організацію європейського зразка - Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми було покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України, видавалися газети «Народ», «Хлібороб».

Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії. Найвпливовішою була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно захищала інтереси селянства.

На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що опікувалося питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.

70. Передумови та специфіка укр..національного руху в Російській імперії на етапі становлення індустріального суспільства. Хлопомани. Громадівський рух

У цей період з'явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме:

- виникнення громадівського руху;

посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;

створення українських національних партій.

На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863р., Емський 1876р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша громада виникла у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В. Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897р. громади об'єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку.

Із наступом реакції у 80-тих роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

Активно розвивати в Наддніпрянській Україні національну свідомість мас взялися студенти Київського університету. Наприкінці 6О-х років вони утворили таємний гурток «Хлопоманів».

Хлопомани -- кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху другої половини XIX ст. Хлопоманство зароджувалось як рух за розвиток української мови. Сам термін означав бажання зблизитися з простим людом -- хлопами (так називали феодально залежних селян у Київській Русі, а згодом у Польщі та на українських та білоруських землях, що входили до її складу). Xлопомани розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг, улаштовували маніфестації на честь Т.Шевченка, мріяли про об'єднання України з Польщею, не обмежуючи своїх претензій Дніпром. Та частина українських діячів, яка більше займалася питаннями національної культури, на відміну від них не ставила питання про відокремлення України від Росії.

71. Розвиток культурно-освітнього і національно-політичного руху у західноукраїнськиї землях (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)

Розвиток національного рух У Західній Україні:

1) тут активізувалися діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М. Махновського "Самостійна Україна;

2) діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство "Просвіта" мало 78 філій, 2944 чи/палень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися па сторінках редагованого М.Грушевським та ].Франком журналу "Літературно-науковий вісник". Упродовж 1899-1917рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і українську літературу;

3) зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;

4) розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації "Сокіл", "Січ", які розтали в української молоді почуття патріотизму, схильність до дисципліни, знань;

5) широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований па економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Розвитку кооперативного руху сприяли "Просвіта" та уніатська церква.

72. Суспільно-політична та національна проблематика в програмах українських та загальноросійських політичних партій на зламі ХІХ-ХХ ст.

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух (масонські ложі, декабристський рух, революційні демократи 60-х рр.).

На 70-80-ті рр. припадає діяльність, так званих, революційних народників. Програма їх організації «Народна воля», створеної у 1876 р. передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, народну власність на землю і фабрики. Основою нового суспільства повинна була стати селянська община.

Народники розгорнули широку пропаганду серед селянства («ходіння в народ» 1874 р.), але народ не відгукнувся.

В Україні: гурток «Чайківців» (1872-1874 рр., Київ), «Київська комуна» (1873-1874 рр.), гуртки в Одесі, Чернігові та Полтаві.

У 80-ті рр. відбулася радикалізація народницького руху. Розкол у 1879 р.:

поміркована течія («Чорний переділ», мирне вростання Росії в соціалізм);

радикальна течія («Народна воля», зосереджується на політичному терорі. 1 березня 1881 р. народовольці вбивають імператора Олександра II)

У відповідь уряд посилив репресії і розгромив народницькі групи та гуртки, стративши їх керівників та активістів (Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов).

Соціал-демократичний рух базувався на марксистській ідеології. Саме марксизм в Росії користувався більшою популярністю, ніж на Заході. Перші українські пропагандисти - М. Зібер, С. Подолинський.

У 80-90-х рр. в Україні марксистські гуртки діяли в Одесі, Києві, Харкові. В основному їх діяльність зводилась до пропаганди та агітації.

На I з'їзді РСДРП у Мінську в 1898 р. із 9 делегатів 4 представляли соціал-демократів України.

На рубежі 70-80-х рр. на основі земської ліберальної опозиції сформувався ліберальний рух. Ліберали відстоювали ідею конституційної монархії та побудови економіки за законами вільного ринку, виступали проти революційних форм і методів боротьби, за пошук компромісу з царизмом. Опорою лібералів були земства. Ліберали видавали опозиційні газети, проводили з'їзди земських службовців, подавали петиції.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку їх єднала антисамодержавна направленість. Але, з другого, загальноросійські революційні організації відштовхували учасників українського визвольного руху нехтуванням інтересами українського народу.

73. Політизація укр.національного руху Наддніпрянської України на прикінці ХІХ-ХХ ст. Студентський рух. Братство тарасівців

Наприкінці XIX ст. починають формуватися українські політичні партії.

Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, створена у Львові у 1890 р. І. Франком та М. Павликом.

У 1899 р. народовці на чолі з К. Левицьким утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєднались М. Грушевський та І. Франко.

У цьому ж році створюється Українська соціал-демократична партія, яка стояла на позиціях марксизму.

Таким чином, XIX ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська освіта і культура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.

90-ті рр. ХІХ ст. - період піднесення молоді, яка організовувалася в гуртки. Ця радикально налаштована молодь дістала назву «Молода Україна». Під такою назвою з 1896 р. в Києві існувала таємна громада з більш як сотнею учасників, що сповідувала ідеї соціалізму і національної окремішності українців. За даними поліції, подібних громад було 22, причому найважливіші з них - у Києві, Чернігові, Лубнах та Одесі. Складали їх переважно студенти.

Через рік українські студенти провели другий з'їзд, на якому заснували свою Центральну спілку. Основні пункти програми спілки були такими:

«1. Спинити шкідливе й згубне для нашої нації винародовлення студентської молодіжи на Україні російській і повернути всіх студентів-українців до служіння інтересам українського народу.

2. Довести до відомості як народної маси, так і інтелігентних верств суспільства, що лихий, безвідрадний соціально-економічний і взагалі культурний стан нашого народу залежить від його національно-політичного рабства як безпосереднього наслідка російського абсолютизму».

Тарасівці, Братство (Братерство) Тарасівців -- таємна організація «свідомих українців», речників українського національного активізму з самостійницькими тенденціями (на відміну від несвідомого малоросійства й аполітичного «українофільства»). Засноване влітку 1891 року (дехто подає 1892) під час відвідин могили Тараса Шевченка біля Канева.

1891 року була закладена програма Братства тарасівців. Серед основних положень були такі:

- самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби

- федеративна всередині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини

- на чолі держави гетьман як президент і сейм

- мета держави -- передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа

- свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія

- боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками

- Україна для українців, себто, що визнають себе українцями

- культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля,

74. Революція 1905-1907 рр. І Україна. Українські громади у І та ІІ російських Думах

У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь.

На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.

Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. - в період розвитку революції по висхідній лінії:

жовтень - загальний політичний страйк, який змусив царя Миколу II піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;

червень- збройне повстання на броненосці "Потьомкін";

листопад - повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом; виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;

грудень - збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.

Важливе значення для розвитку суспільно-політичного життя мала поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу -- думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала у своїх лавах понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. І хоча практична ефективність думської діяльності депутатів-українців була незначною, важливе політичне значення мала можливість оприлюднення з найвищої державної трибуни національних і соціальних вимог та інтересів українського народу (наприклад, селянин с. Кошелівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії В. Хвіст заявив 1906 р. у стінах Думи, що Україна нагально потребує земельної реформи та політичної автономії).

75. Українські землі напередодні Першої світової війни: економічна та суспільно-політична ситуація

Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто "лівими".

Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р, прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу.

У багатьох українських губерніях було введено «воєнний" або ж "особливий" стан: заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних квартирах, різко зросла кількість арештів, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань, панували воєнні суди зі спрощеною формою судочинства,.

Досить відчутним був наступ реакції у культурній сфері - заборонялося студентам брати участь у будь-яких зібраннях, ліквідувалася автономія вищих навчальних закладів.

Посилення національного гніту - Уряд заборонив викладання українською мовою у школах, не дозволялося у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

З 1907 по 1910рр. тривав період реакції - жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом - голова уряду Росії П. СтолипІн.

У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка передбачала:

знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі - фермерів;

ліквідація аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.

В її основі лежали головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну "власність (хутір чи відруб)," переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності у бідності.

У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх (з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля І млн.).

Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства.

76. Перша світова війна і Україна. Відношення до війни соціальних і національних прошарків та політичних організацій укр. суспільства

Війна розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український рух,

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.

Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну де рукаву.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914р. вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. з добровольців - молодих вихованців організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт " - був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно;

- більшість українських партій, в т. ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;

- частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

- частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;

- найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцое, М. Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

77. Політика урядів Австро-Угорщини і Російської імперії в українському та польському питанні у роки Першої світової війни

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мили агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні Інтереси, пригнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України:

- Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля,

- Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

- Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України

Росія, окупувавши в 1914 -1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г. Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква, її митрополита А. Шептицького було депортовано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

78. Політична ситуація в Україні після Лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції. Суспільно-політичні сили та інститути влади в Україні на етапі 1917- початку 1918 р.

На початку 1917 р. Російська імперія знаходилась на грані краху.

23 лютого (8 березня) через перебої у постачанні хліба почалися заворушення у Петрограді.

27 лютого 1917р. в Росії перемогла революція. В цей день в Петрограді було утворено два нових реальних органи влади:

Тимчасовий комітет IV Думи (згодом - Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим;

Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з меншовиком Чхеїдзе.

В ніч з 2 на 3 березня Микола ІI зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів - вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.

Реальна влада в Росії зосереджувалася в руках Тимчасового уряду.

Влада перейшла до рук Тимчасового уряду й Рад робітничих і солдатських депутатів. Активними в петроградських подіях були і українці - солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився Тимчасовий український революційний комітет.

Повідомлення з північної столиці в Україні сприймалося по-різному. Позбувшись шоку, поступово починають включатися в політичне життя різні групи й партії, які формують нові революційні органи. Серед перших була Рада об'єднаних громадських організацій (голова М.Страдомський).

На периферії створюються губернські і повітові комісаріати. Обираються Ради робітничих та селянських депутатів на чолі з меншовиками й есерами.

Не залишились осторонь і представники українських політичних партій. Вони, за ініціативою Товариства українських поступовців, створюють у Києві Центральну Раду.

79. Українська Центральна Рада Та Генеральний секретаріат - перші державні структури відродження України. Склад, політична програма, універсали УЦР

Формування Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований 4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації - соціалістам-революціонерам (есерам), соціал-демократам та іншим.

20 березня 1917р. Центральна Рада надсилає привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у своїй діяльності видає відозву до українців, закликаючи їх творити нове вільне життя, домагатися всіх прав, зробивши наголос на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя.

Основні напрями політичної програми:

- боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 укр.губерній та етнічних земель;

- Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв»язання питання про автономію у складі Російської республіки;

- Співпраця з тимчасовим урядом;

- Надання нац.мешинам рівних політичних. прав.

Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат -- виконавчий орган, уряд, сформований Українською Центральною Радою.

Перший склад Генерального секретаріату складався з 8 генеральних секретарів та генерального писаря.

Універсамли Україмнської Центрамльної Рамди -- грамоти-прокламації, що їх видавав український парламент для широкого загалу, як гетьмани козацької доби. Українська Центральна Рада (УЦР) видала 4 Універсали, які визначили етапи української держави -- від автономної до самостійної.

Умови І Універсалу

Проголошення автономії України в складі Росії;

Джерелом влади в Україні є український народ;

...