Генезис розвитку стрілецької зброї в Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

111

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет імені

Г.С. Сковороди

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему Генезис розвитку стрілецької зброї в Європі

з V по XV століття

Виконав: студент V курсу, групи 51 і/л-с

спеціальності 7.02030201 Історія

Репринцев Д. І.

Керівник: Вороніна М.С.

Рецензент: Яковенко Г.Г.

Харків - 2013 року

Актуальність теми. Старовинна зброя завжди привертає нашу увагу. За минулі сторіччя її багато різновидів безповоротно зникли, інші змінили свій вигляд. І лише деякі з них, зберігши основні риси, продовжують служити людям. Серед цих небагатьох слід назвати стрілецьку зброю. Вона з'явилася значно пізніше перших видів холодної зброї (крем'яних сокир, скребків, ножів тощо), але все ж є найдавнішим людським озброєнням. До найбільш простої та основної стрілецької зброї відноситься лук, значно складніше влаштовані арбалет і метальні машини.

Необхідність звернення до цієї теми спричинена потребою виявлення, усвідомлення й оцінки тих історичних процесів, які тривалий час або залишалися за межами наукового інтересу, або ж зазнавали не завжди коректного чи неповного фахового опрацьовування.

Серед недосліджених і малодосліджених явищ світової історії, які потребують висвітлення - становлення та удосконалення стрілецької зброї, як одного з факторів розвитку людства. Тут треба виокремити саме слово «стрілецька» зброя, а не метальна. Це пояснюється тим, що я прагну відокремити види зброї - адже метати можна різні предмети військового та невійськового типу - будь то каміння чи спис, а ось стрілецька зброя - це є механізм, який «стріляє», тобто використовує певний вид бойового снаряду. Особливим аспектом актуальності обраної теми є власний інтерес та прагнення подолати історичну міфологію, малодослідженність та зааганжовані висновки деяких дослідників, які не дозволяють об'єктивно висвітлити розвиток стрілецької зброї зазначеного періоду.

Холодна й метальна зброя - два принципово різних види, хоча їх постійно об'єднують. Справа не в конструкції, а в суті - в холодній зброї використовується тільки енергія людських м'язів, і діє вона на близьких дистанціях. У стрілецькій зброї, незалежно від її пристрою, завжди використовується інший вид енергії - енергія напруженої дуги лука чи арбалета, скручених мотузок, сухожиль (у катапульти) або кінетична енергія противаги (в європейських фрондиболах, російський пороках). Можливо заперечення, що тятива лука або арбалета натягується рукою людини, його мускульними зусиллями, але це тільки найбільш проста форма постачання потенційною енергією дуги. Можна ж пристосувати для цього будь-який інший механізм - паровий або електричний, але енергетика самого луку чи арбалету від цього не змінюється. Стріла чи болт все одно вражають ціль за допомогою енергії розпрямляючої дуги.

За думкою деяких авторів, без луку, як одного з типів стрілецької зброї, можливо б не здійснилась людська цивілізація. Це пояснюється тим, що лук є першою зброєю дальнього бою, котрий виокремлюється масовістю і географічною масштабністю. Проте в майбутньому він поступиться своїм місцем арбалету, а арбалет вогнепальній зброї.

На сьогоднішній день зазначена тематика поглиблено не розробляється. Стрілецька зброя не тільки в історії поступилась вогнепальній, а й у сфері наукового інтересу. Тому нехай моя робота послужить ділу відновлення стрілецької зброї у своїх правах та знаходження свого місця на сучасному етапі.

Історіографія. Не дивлячись на те, що цікавість до стрілецької зброї, а саме до луку та арбалету, притаманна людській цивілізації майже на протязі всієї історії, проте її наукова розробленність представлена сьогодні невеликою кількістю літератури. Коли починаєш знайомитись із її історіографією, чи вивчати не численні свідчення середньовічних авторів, мимоволі задаєш собі питання: чому сьогодні так мало дослідницьких праць на цю тему?

Очевидно, відповідь криється в тому що розвиток технологій та еволюція зброї дальнього бою у вогневальний тип привертають науковий інтерес більше, аніж старий добрий лук. До того ж на всі сто відсотків використовувати інформацію стародавніх літописів не надається можливим, у зв'язку з тим, що вони, по-перше, не завжди доступні навіть на сьогоднішньому етапі розвитку засобів масової інформації і, по-друге, не є об'єктивними і доводиться досить часто та пильно використовувати наукову критику, що не завжди добре сказується на повноті подробиць цих джерел.

А відтак, не маючи достовірних джерел, вченим досить важко писати наукові роботи, будуючи їх на одних лише припущеннях. Саме тому список історіографічної літератури, не дивлячись на всю популярність цієї теми, не дуже великий.

Спеціальні роботи, які стосувались би безпосередньо історії стрілецької зброї, раніше майже були відсутні, хоч і існували зводи археологічних пам'яток СРСР, проте вони майже не торкалися територіальних рамок Європи, а більш були спрямовані на дослідження пам'яток Київської Русі. І лише починаючи із 90 - х рр. ХХ ст. з'явилась деяка наукова і науково - популярна література. Проте, оскільки кількість джерел не додалась, вчені у цих роботах лише узагальнюють вже відомі із більш ранніх історіографічних робіт джерела. В той же час їх заслуга полягає в тому, що вони виділили ці відомості в окремі спеціальні наукові праці і часто із нових методологічних позицій підходять до висвітлення цієї теми.

Однією з перших фундаментальних публікацій з дослідження стрілецької зброї виступає праця В.Г. Федорова «История винтовки»[82] 1940 року, в якій перша глава присвячена метальній зброї давніх часів до створення пороху як такого, та виготовлення перших вогнепальних зразків. Цей розділ був добре проілюстован, проте написаний не достатньо поглибленно, оскільки книга в основному була присвячена вогнепальній зброї.

Видатну та вагому працю, присвячену ручній метальній зброї, написав відомий радянський вчений О.Ф. Мєдведев у випуску Е1-36 Археології СРСР 1966 року[57], яка є одночасно і джерелом, оскільки надає деталізовану ретроспективу срілецької зброї Давньої Русі та Східної Європи. У цьому зводі зібрані роки дослідницької роботи: етнографічні дані, спільні праці з історії зброї та військового мистецтва, кількістні статті, археологічні колекції наукових, дослідницьких та освітніх установ, багаті ілюстрації. Поміж цього в цій праці вдалося зібрати мозаїку історії, розвитку та конструкції луку і самострілу, а також їх допоміжних пристроїів, у хронологічних межах з VIII по XIV століття. Також слід зазначити, що радянська методологія в цій праці особливого впливу не мала. У збірнику Е1-36 Археології СРСР також розмістив свої праці, присвячені давньому озброєнню Східної Європи і Київської Русі в період з IX по XIII століття, радянський та російський археолог А.М. Кирпичников[39, 40]. В його публікації простежується виникнення, розвиток, поширення і, коли можливо, призначення і бойове використання стародавньої руської зброї. Для встановлення змін у розвитку середньовічної зброї та з'ясування причин цього простежується її еволюція на досить тривалому відрізку часу, що є досить корисним відносно моєї тематики.

З розпадом СРСР з'явилися чисельні науково - публіцистичні роботи, які досить науково і ґрунтовно досліджують еволюцію стрілецької зброї Європи та Русі. Серед таких яскравих авторів цього напрямку слід виокремити Ю.В. Шокарєва з працею «Луки и арбалеты»[88]. За допомогою А.М. Менкова в цій книжці були опубліковані результати розрахунків продуктивності арбалетних воротів та важілів, що було пророблено вперше.

На сучасному етапі під видавництвами «АСТ», «Астрель», «Аванта+», «Эксмо», «Аделант», «Полигон», «Харвест», «Дорлинг», «Киндерсли» виходять чисельні науково - публіцистичні праці з історії розвитку стрілецької зброї скрізь призму воєн та суспільно - політичних відносин європейських країн. Ці книги надають важливу інформацію та заповнюють пробіли в тих сферах, що залишились поза межами наукового інтересу.

У своєму дослідженні я також використовую електронні ресурси: об'єктивні, у науковому розумінні сайти, - бібліотеки, та сайти, присвячені військовій справі. Хочу виділити В.М. Казанцева[35] - майстра спорту міжнародного класу зі стрільби із луку, який брав участь у багатьох міжнародних змаганнях і сім разів вигравав в команді Чемпіонат Росії та увійшов в історію як перший переможець в класі «мисливець». Цій людині належить електронний сайт[35], присвячений розвитку луку та його історії, періодично публікує нові статті з боку спеціаліста своєї справи.

На останок важливо ще зазначити закордонну літературу, яку я також чисельно використовував у своєму дослідженні за допомогою власних знань з англійської мови та відповідних підручних засобів. Закордонні джерела є досить цінними і допомагають дивитися на обрану тематику з інших ракурсів.

Багатим змістом виступає 4-томник «The traditional Bowyer's Bible»[98, 99, 100, 101], написаний американським колективом вчених під керівництвом Джима Хема. В цих випусках детально описується історія луку, конструкція механізму, бойові властивості, фактом об'єктивності виступає те, що вчені є не тільки теоретиками, але й практиками своєї справи - у другому томі є вступна частина «About the Authors», яка присвячена авторам[99, С.3-6 ], деякі з них співробітничають з відповідними компаніями та асоціаціями, такими як «National Field Archery Association», «IAU» (Міжнародний арбалетний союз) тощо.

Аналіз джерел. У обраній мною тематиці дослідження дуже вагомими та обов'язковими в першу чергу є першоджерела, а саме стародавні руські твори, такі як: Ніконівський, Радзивілівський, Іпат'ївський літописи, а також Лівонська хроніка[66]. В них описано застосуваання руських луків та самострілів. Ніконівський літопис описує міжкняжу боротьбу 1159 - 1176 років, та є першим джерелом, який вказує на використання арбалетів. Радзивілівський літопис, що ілюструє піхотні бої у стін Чернігова, надає найдавніші зображення арбалета. Лівонська хроніка 1223-1224 років повідомляє про руських арбалетників, які діяли проти орденських лицарів зі стін міста Юр'єва, а Іпат'ївський літопис 1261 та 1291 років згадує, що захистники міста Холм відбили напад противника, використовуючи пороки і самостріли, а також повідомляє про «великі» і «малі» коловоротні самостріли.

Звичайно, літописи та хроніка передають нам скрутну інформацію, тим не менш вони являють собою корисні джерела для осмислення атмосфери історії застосування зброї у Руській державі як окраїни Європи, а деякі праці одночасно є і літературою, оскільки містять авторський аналіз, а не тільки зображення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося як складова загальної наукової проблематики кафедри всесвітньої історії Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.

Об'єктом дослідження є стрілецька зброя: лук і арбалет середньовічної Європи.

Предметом дослідження виступає модернізація різних складових деталей та механізму стрілецької зброї в цілому, її видів, структури та бойових можливостей.

Мета дипломної роботи - здійснити комплексний аналіз становлення та використання стрілецької зброї у Європі в період з V по XV століття.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:

- встановити основні напрямки та тенденції наукових розробок історії питання та проаналізувати основні джерела з поставленої проблеми, дати їм об'єктивну характеристику;

- визначити та дослідити основні чинники, які визначали ставлення стрілецької зброї в період з початку формування феодального ладу у Європі до якісного витіснення арбалету вогнепальною зброєю;

- проаналізувати всі значущі закономірності розвитку політичної та військової сфери Європейських держав щодо використання та удосконалення стрілецької зброї;

- здійснити аналіз джерел історичної спадщини зброярів періоду середньовічної Європи у справі виготовлення та обслуговування стрілецької зброї.

Хронологічні межі роботи охоплюють період від початку формування феодального ладу у Європі та закінчуючи якісним і кількісним витісненням арбалета вогнепальною зброєю. Відповідно до такого дослідницького підходу хронологічні рамки дипломної роботи визначені періодом з V по XV століття, іноді виходячи з них для уточнення того чи іншого питання.

Територіальні рамки дослідження охоплюють території Середньовічної Європи, проте основна увага буде націлена на провідні держави, такі як Англія, Франція, Німеччина. Окремі пункти присвячені Русі, як окраїни Європи.

Наукова новизна дипломної роботи полягає у спробі детально дослідити ґенезу розвитку та становлення стрілецької зброї (особливо луку та арбалету) у Європі в період з V по XV століття, висвітлення провідних технологій виготовлення, їх запозичення, та обслуговування цього виду зброї того часу. Доволі новим в даній роботі, за допомогою великих масивів літератури та джерел, виступають такі ланки, як опис використання стрілецької зброї в провідних арміях Європи на основі великих битв, характеристика бойових властивостей луку та особливо арбалету скрізь призму середніх віків, руйнування історичних міфів щодо місця арбалетників на Русі.

Методологічна база дослідження. Процес оновлення сучасної історичної науки, пов'язаний з глобальним переосмисленням її предмета, методів дослідження, місця в системі інших гуманітарних наук і функцій в сучасному суспільстві змушує дослідників відмовлятися від простого опису історичних ідей, напрямів і шкіл. Поворот в історіографії кінця XX століття, який поставив питання про взаємини між реальністю та уявленнями про неї, зробив неможливим вивчення історичної думки лише з точки зору відкриттів, що наближають розуміння історії до стандартів сучасної наукової ортодоксії. Сьогодні традиційні підходи доповнюються новими методами, що склалися на основі принципів гуманітарного пізнання.

Дипломна робота заснована на загальних методологічних принципах сучасної інтелектуальної історії. Щодо розвитку стрілецької зброї, то це передбачає не тільки вивчення уявлень вчених, укладених в спеціальних роботах, але й аналіз різних видів літератури та джерел - наукової, науково - публіцистичної тощо.

Залучення в дипломній роботі художніх творів в якості історичного джерела зажадало використання методологічних розробок, націлених на вивчення взаємодії художнього і наукового способів відображення минулого соціальної реальності.

У дипломній роботі використовуються як історичні, так і загальнонаукові методи. Основу становить порівняльно-історичний метод, що дозволяє провести необхідні порівняння основних історичних типів стрілецької зброї з метою виявлення їх загальних рис, особливостей, самобутності і ступеня запозичення. Контекстний аналіз застосовувався для дослідження загальної духовної атмосфери епохи, визначення взаємозв'язків загальнозначущих для того часу ідей, загальнокультурними і соціальними зрушеннями, що відбуваються в суспільстві. Метод періодизації дозволив виділити деякі етапи в розвитку даної тематики в історичному процесі, виявити нові елементи, що ввійшли в їх структуру на кожному етапі. Також використовується проблемно-хронологічний принцип аналізу літератури та джерел, хронологічній метод висвітлення подій із застосуванням методів аналізу і синтезу.

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що фактичний матеріал і висновки дипломної роботи можуть бути використані при вивченні курсу всесвітньої історії, історії України та спецкурсів зі зброєзнавства, для підготовки та написання контрольних, курсових і дипломних робіт, а також у навчально-виховному процесі загальноосвітніх середніх та вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дипломної роботи обговорювались на засіданні кафедри всесвітньої історії ХНПУ ім. Г. С. Сковороди.

Структура дипломної роботи. Робота складається зі вступу, п'ятьох розділів (в першому розділі - два підпункти; в другому розділі - три підпункти, причому в другому підпункті ще три підпункти; в четвертому розділі - три підпункти, причому в другому підпункті ще чотири підпункти, а в третьому підпункті - три підпункти), висновків, методичного розділу, списку використаних джерел та літератури, а також п'яти додатків.

зброя стрілецький європа

РОЗДІЛ 1.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЛУКУ

1.1 Становлення та поширення луку у Європі

Без луку, цього геніального винаходу, можливо, не розвивалась би людська цивілізація. По суті лук був першим механічним пристроєм, створеним людським розумом. Він перетворював потенційну енергію напруженої дуги в кінетичну енергію стріли, правда, не без допомоги людських м'язів. Застосування тільки мускульної сили для кидання будь-яких снарядів: каменів, списів, дротиків - не давало такого результату, як метання стріли з луку. Ефективність цієї зброї пояснює його поширення серед усіх племен і народів.

Складний лук в ранньосередньовічній Європі набуває поширення з початком Великого переселення народів. З простим луком європейські племена були знайомі задовго до цього часу. Поява складного лука з кістяними накладками хунського типу пов'язана з набігами гунів, а потім аварів. Ці кочові племена протягом IV-VIII століть нової ери вели безперервні війни з Римською імперією, Візантією, франками, германцями, лангобардами, східними слов'янами і іншим населенням тогочасної Європи. У похованнях на території Угорщини знайдені залишки складних луків з кістяними накладками[Мал. Б.10]. Занесені кочівниками-степовиками, такі луки були освоєні у виробництві місцевими жителями і залишилися на озброєнні східних європейців.

Однак основним для жителів Європи залишався простий лук. У франків, що створили в VI-X століттях нової ери найбільшу в Європі державу, головна роль відводилася феодальному лицарському стану - кінним важко озброєним вершникам. Піхота лише обслуговувала лицарів і була озброєна самою примітивною зброєю - дешевим луком і списом. Винятком можна вважати норманів, які вели в VIII-XI століттях загарбницькі війни. Основою їхнього війська була піхота, захищена кольчугою і шоломом. Такий воїн з луком в руках зображений на гобелені XI століття в Байо[Мал. А.1]. Цей знаменитий килим ручної роботи довжиною 11 метрів був витканий за переказами королевою Матильдою - дружиною нормандського герцога Вільгельма Завойовника. На ньому зображені сцени боїв норманів з саксами, жителями тодішньої Англії.

Бойовий лук британців, а пізніше англійців завжди був простим, його дуга складалася з деревини однієї породи[Мал. А.2]. Вважається, що найдовший лук (по англійськи «long bow») був створений в Південному Уельсі і досягав довжини 2,2 м. Після перемоги англійського короля Едуарда I над шотландцями в 1298 році такий лук став головною бойовою зброєю англійської піхоти. Більш того, він був взагалі улюбленим видом зброї в Англії. Балади про знаменитого народного героя Робіна Гуда описують його як чудового стрільця.

З початком відродження піхоти в Європі в XIII-XIV століттях підвищується і значення лука. Він стає військовою зброєю, і майже всі знамениті битви Середньовіччя починалися з обстрілу позицій противника лучниками. У деяких боях, наприклад під Азенкуром в 1415 році[72, С.153-155], лучники зіграли вирішальну роль. 25 000 французьких лицарів зіткнулися з 5700 англійцями, в основному лучниками. Англійці, сховавшись за частоколом, просто розстріляли колір французького лицарства. Через 30 років інший французький король Карл VII[Мал. А.3] створює наймане військо, до складу якого входили і кінні, і піші лучники.

Луки у кіннотників могли бути іншими, ніж у піхотинців. Багатим кінним лицарям подобалися дорогі східні луки[Мал. А.4]. Особливо цінувалися «венеціанські» луки, які насправді були турецькими[Мал. А.5]. Називалися вони так через венеціанських купців, які привозили їх зі Сходу. Східні луки були короткі (120-130 см), дуже потужні і красиво прикрашені розписом. Турецькі луки відносилися до розряду складних, оскільки складалися з дерева, рогу і сухожиль. Європейцям був відомий і більш дешевий варіант складного луку, який клеївся тільки з дерева, але різних порід. Фрагмент такого луку, датований X-XI століттями, був знайдений при розкопках на території польського замку Вавеля в Кракові[86, С.132].

У період розпаду лицарства в Європі в XV столітті і заміні його на піхоту і кавалерію арбалет почав тіснити лук. Пов'язано це було з тим, що стрільба з луку вимагала довгого навчання стрілка. Арбалет був сильніший і поступався луку лише в скорострільності, тому він майже витиснув лук із армії. Але ненадовго: на початку XVI століття його змінив мушкет - ручна вогнепальна зброя.

Отже, головним положенням цієї частини є той факт, що лук поділявся на два основних види ? простий та складний. Простий лук на території Європи активно застосовувався завдяки тому, що був відомий ще задовго до епохи Середньовіччя, класифікувати та прослідити його хронологічне та географічне поширення практично неможливо, тому історія луку у Європі починається з його іншого виду - складного, як більш ефективного знаряддя ведення воєн.

1.2 Лук на Русі

У IX - Х столітті на Русі і в інших народів Східної Європи, від Старої Ладоги і Прикам'я до Причорномор'я, складний лук став панівною формою лука.

Лук і стріли надзвичайно широко вживалися в стародавній Русі. Вони були основною і найважливішою зброєю далекого бою і промислового полювання. Майже всі більш-менш значні битви не обходилися без лучників і починалися з перестрілки. Як правило, попереду війська і з флангів у похідному порядку знаходилися стрілки, озброєні луками. Вони охороняли військо від раптового нальоту противника. З Лівонських хронік випливає, що на Русі існували спеціальні загони стрільців - лучників, які не тільки охороняли війська в поході, але й мужньо витримували перші атаки ворога[66]. Генріх Латвійський зазначав високе мистецтво російських лучників у боротьбі з німцями і постійно протиставляв російських лучників німецьким арбалетникам першої половини XIII століття[57, С.4]. Сила російських складних луків була величезна, російські стріли пробивали обладунки німецьких лицарів, як це трапилося, наприклад, під Венденом в 1218 році[46, С.87].

Про широкий вжиток луку і стріл у русів Х століття можна судити за численними згадками в наших літописах і ще більш численними знахідками залізних і кістяних наконечників стріл на всіх давньоруських поселеннях і у всіх похованнях воїнів, а також і за відомостями візантійських письменників того часу. Костянтин Багрянородний говорить, що руси, подорожуючи на човнах по Дніпру у Чорне море, мають звичай зупинятися на острові Св. Григорія за Крарійською переправою, де вони за звичаєм встромляють колом стріли і приносять у жертву живих півнів[57, С.5]. При жертвоприношеннях вони могли використовувати тільки споконвічну, звичайну для них зброю.

Інший візантійський історик Х століття Лев Диякон повідомляє, що руси Святослава, обложені в Преславі, відстрілювалися з луків. Відстрілювалися вони і в Доростолі, вміло користувалися луком і стрілами у відкритому бою. У битві під Доростолом, повідомляє Лев Диякон, «они сильно напали на римлян, кололи их копьями, поражали коней стрелами и всадников сбивали на землю»[57, С.5].

Тут вже видно, що у русів виробилися прийоми боротьби з ворожою кіннотою. Твердження Льва Диякона, що руси не вміли їздити верхи, невірно. У цьому поході у Святослава, що йшов водним шляхом, кінноти могло і не бути. Але відомо, що він був нерозлучний з конем і навіть спав на сідлі замість подушки.

Немає необхідності наводити всі літописні звістки про вживання луку і стріл в стародавній Русі. Припущення, що в давній Русі був поширений складний лук, висловлювалося вже давно. Однак раніше дослідники ґрунтувалися виключно на давньоруських зображеннях Х - XVII століття. Більш достовірних даних ні Д. М. Анучин, ні В. І. Сизов, ні Л. Нідерле на доказ свого припущення привести не могли[57, С.5].

Але з 1966 року є десятки і сотні речових доказів у вигляді залишків складних давньоруських луків IX - XIII століть, їх різних кістяних накладок, а також луків інших народів Східної Європи.

Форма складного луку з одягненою тятивою нагадує букву «М» з плавними перегинами. Саме такими зображуються давньоруські луки на всіх без винятку пам'ятках образотворчого мистецтва давньої Русі. Такі луки, судячи по зображеннях, вживалися і для полювання, і для війни. Дешевий варіант дерев'яного складного лука знайшли в Новгороді в шарі другої половини XI століття. Знали на Русі і варіант хунського луку з кістяними накладками. Про це говорять знахідки в шарах початку XIII століття в тому ж Новгороді. Велику кількість кістяних накладок для кінців луків та їх рукоятей, виявлено в давньоруських містах X-XIII століть. Але крім них для полювання використовувалися і прості луки-самостріли, що встановлювалися на лісових звіриних стежках. Їх конструкція, мабуть, нічим не відрізнялася від луків-самострілів.

Прості дерев'яні луки для насторожування[Мал. Д.119] (або дитячі) були виявлені в шарі VIII - Х століть Старої Ладоги. Довжина їх 85-86 см, товщина в середній частині 2,5 см і на кінцях 1,5 см. На кінцях мались зарубки для прикріплення тятиви. Г. П. Гроздилов і П. М. Третьяков при виданні знахідок з розкопок М. І. Рєпнікова пишуть: «Судя по размерам и грубоватой отделке, эти луки не служили в качестве самостоятельных орудий, а являлись частью охотничьих самострелов, устанавливаемых на звериных тропах»[57, С.5]. На жаль, кістяна накладка від рукояті складного лука з розкопок М. І. Рєпнікова 1911 року не звернула на себе увагу видавців.

Прості луки, подібні староладожському, могли бути просто дитячою іграшкою. Три таких дитячих лука були знайдені і в Новгороді в шарах Х - XIII століть.

Луки на Русі були широко поширені. Про це крім археологічних знахідок свідчать малюнки в давньоруських літописах, а також зображення на пам'ятниках мистецтва. У російських переказах постійно згадувався лук. У літописах згадуються майстра - лучники і тульники (тул - сагайдак). У Лівонських хроніках записано, що на Русі існували спеціальні загони стрільців-лучників[66]. У більш пізній час на озброєнні помісної кінноти в обов'язковому порядку складався саадак - набір з лука в налучнику і сагайдака зі стрілами. Руські воїни володіли луком не гірше татар, з якими вони постійно воювали. Безсумнівно, свідченням поширення в стародавній Русі складного лука є його зображення на мініатюрах особових літописів і пам'ятниках мистецтва. Такі зображення є на срібному обкутті турового рогу Х століття з Чорної могили[70, С.13]; на болгарській мініатюрі, що ілюструє похід Святослава у Х ст. на Болгарію[57, С.5]; в Ізборнику Святослава 1073 року[66]; на кам'яному грузилі кінця XI або початку XII ст. з Новгорода[57, С.5]; на різьбленому камені Дмитрієвського собору XII ст. у Володимирі[57, С.5]; на фресках XI - XII ст. в Київському Софіївському соборі[57, С.5]; на мініатюрах Кенігсберзького літопису, що ілюструє події Х - XIV ст.[66]; на тулії рогатини тверського князя XV ст. Бориса Олександровича[57, С.5].

Неможливо перелічити всі давньоруські зображення складних луків з характерними заломленими вперед кінцями на іконах, фресках, предметах побуту, монетах тощо. Вони повністю відповідають реальним лукам, які використовували на Русі і у її сусідів.

Як правильно зазначив А. В. Арциховський, «форма луков в древней Руси в основном не подвергалась изменениям, и их рисунки всюду однообразны»[6, С.58].

Таким чином, можна зазначити, що в давній Русі луки складного виду активно використовувались у боях, і більш того, їх конструкція була на рівні західноєвропейських зразків, якщо не перевищувала їх своєю потужністю. Історія луку на Русі в час Середньовіччя, також починається по суті з складного типу луку, що підтверджується чисельними пам'ятками писемності та археологічними дослідженнями.

Підводячи підсумок першого розділу, важливо зазначити, що лук у середньовічній Європі був основним видом стрілецької зброї. Поміж лука складного типу, також чисельно використовувався англійський довгий лук простого типу. Хронологічно, лук, без особливої конкуренції застосовувався як основна стрілецька зброя до кінця Х ст., потім його вже почав тіснити арбалет, проте це не витіснило його взагалі ? англійський лук існував паралельно з арбалетом впродовж п'яти століть. Вже потім луки почали ставати лише примхою любителів і застосовуватися лише у мисливстві, змаганнях та у деяких невеликих загонах лучників, також любителів цього типу зброї.

РОЗДІЛ 2.

ВИДИ ТА МЕХАНІЗМ, БОЙОВІ ВЛАСТИВОСТІ ЛУКІВ

2.1 Основна конструкція різних видів луків

При всій своїй зовнішній простоті лук - досить складно улаштований механізм. Розрізняють декілька частин[Мал. Б.6]. Основна частина луку, його дуга, іменувалася на Русі кібіттю. Слово, мабуть, арабського походження. Місце, за яке тримали лук, називалося рукоять. Закінчення кібітті з зачепами для тятиви іменувалися кінцями лука. Дуга, розташована між рукояттю і кінцем, називалася плечем або рогом. Таким чином, дуга лука складалася з рукояті, двох плечей (рогів) і двох кінців. Сторона лука, звернена до мети, вважалася «спинкою», а звернена до стрілка - «животом» лука. Частина, піднята під час стрільби вгору, іменувалася верхньою, звернена до землі - нижньою. У асиметричних луків верхня частина мала більш довге плече.

По конструкції і функціональним можливостям розрізняють простий і складний луки. Справа в тому, що звичний нам вигляд, лук має лише при натягнутій тятиві. При знятій тятиві дуга лука набуває ту форму, яку задумали його виготовлювачі[Мал. Б.7].

Простий лук, найбільш стародавній і легкий у виготовленні, складається з цілісного шматка деревини. При знятій тятиві він виглядає майже як пряма палиця.

 З розвинених країн Європи, простий лук активно застосовувався тільки в Англії. Найбільш потужні прості луки мали довжину 180-220 см[Мал. А.2]. Простий виготовляли з різних видів деревини здатної зберігати гнучкість протягом тривалого часу. Для простого луку підходили акація, тис, в'яз, клен, ясен. В Англії в основному використовували тис. У свій час був навіть виданий королівський указ про те, щоб у кожному селі садили тисові дерева[98, С.105].

Прості луки могли підсилюватися наклеєними сухожиллями тварин і обмотуватися для водонепроникності тонкою корою.

До категорії простих луків відносяться, хоч і рідко зустрічаються, але мали розповсюдження в XV-XVII століттях, сталеві луки[Мал. Б.8].

Складні луки, в залежності від використовуваних матеріалів, буває, по-перше, склеєним з дерева різних порід і сухожиль; по-друге, із дугою з дерева, кістяних накладок і сухожиль; по-третє, із дугою з дерева, рогових пластин і сухожиль. Етнографічно, до другого типу, відносяться хунські і скіфські луки[Мал. Б.13], а до третього - турецький.

Форма складних луків при знятій тятиві вигнута, розрізняють два варіанти вигину дуги[Мал. Б.7]. Більш слабкі луки, звані відкритими, вигинаються у зворотний бік тільки кінцями. У найбільш потужних, так званих закритих, луків в зворотній бік вигинаються (і часом дуже сильно) кінці і обидва плеча. До останніх відносяться турецькі луки.

Детальніше зупинюсь на складному луку, склеєному з деревини різних порід. Унікальною знахідкою для розуміння пристрою такого лука є залишки кібітті, знайдені в Новгороді в шарі XI століття, що представляє собою одне з двох плечей луку[28, С. 162].

Плече новгородського лука міцно склеєно з двох дерев'яних планок - яливцевої і березової. Яливцева планка розташована на внутрішній стороні лука і краще оброблена; в розрізі має вигляд сегмента. Її внутрішня поверхня плоска і забезпечена трьома вузькими поздовжніми жолобками для кращого склеювання. Зовнішня березова планка, звернена до мети, тонше яливцевої, і її зовнішня площина оброблена гірше. Це пояснюється тим, що на неї ще наклеювалися сухожилля, які згнили навіть у новгородському ґрунті. Однак зовнішня обмотка лука з гвинтоподібно наклеєною смугою берести частково збереглася. Її ширина 35 мм, а товщина всього 0,5 мм. По деяким причинам шар сухожиль становив 2-3 мм. Один край плеча зі злегка скошеним рівним зрізом. До нього повинен був примикати дерев'яний або кістяний кінець лука з прорізом для тятиви. Враховуючи довжину збереженого плеча (79 см), відсутньої рукояті і решти втраченого, загальний розмір лука склав би 190 см. Це досить багато для складного лука і вказує на його велику потужність. При такій довжині лук краще застосовувати пішому воїну.

Особливий інтерес представляють хунські луки, оскільки після V століття нової ери луки подібної конструкції поширилися в Східній Європі, а пізніше і на Русі. Хуни - тюркомовний кочовий народ - склався на початку I тисячоліття до нової ери. Зазнавши поразки від китайців в I столітті нової ери, північні хуни почали експансію на захід, змішавшись з місцевим населенням Південного Уралу, вторглися в Причорномор'я і під ім'ям гунів стали тероризувати Європу[23, С.32].

Хунські луки мали дерев'яну основу, яка в похованнях не збереглася. Проте знайдені кістяні накладки[Мал. Б.9] в залежності від їх розташування на дузі[Мал. Б.10] дозволяють виділити кілька варіантів конструкції. Виявлені накладки серединні і кінцеві. Серединні в свою чергу могли бути бічними або фронтальними. Серединні накладки шириною 3-4 см, довжиною від 20 до 35 см і мають овальні загострені закінчення. Кінцеві накладки вужчі, шириною менше 2 см, довжиною 18-36 см, вигнуті в різних ступенях. На їх кінцях зачепи для тятиви. Зовнішня поверхня всіх накладок полірована, внутрішня - з косою або сітчастою нарізкою для кращого зчеплення при склеюванні.

Комбінацією накладок забезпечувалася потрібна жорсткість і гнучкість хунських луків. Крім того, укорочення або подовження накладок також міняли бойові властивості. Виробники могли враховувати індивідуальні запити споживачів. При подальшій еволюції хунського лука зменшувалася кількість накладок, а складові бічні накладки взагалі зникли. Це призвело до зменшення жорсткості плечей і підвищенню їх пружності.

Хунські луки були симетричними і асиметричними, довжиною 1,4-1,6 м. У більш пізнього хунського луку не було кінцевих і складових бічних накладок, змінилася форма кібітті, підвищилася пружність.

Надалі розміри лука зменшилися, він завжди був асиметричним, накладки залишилися тільки серединні, на рукояті, зате на плечах з'явилися фронтальні накладки. Все це не тільки спростило конструкцію, але і зробило лук гнучкішим і міцнішим. Варіанти хунського луку поширилися в V-X століттях нової ери на величезній території від євразійських степів до Дунаю і узбережжя Балтійського моря і тепер конкретна конструкція залежала від стилю та традицій виробництва місцевих майстрів. Одне залишалося незмінним: поєднання дерев'яної основи і кістяних накладок.

Завдяки великій кількості збережених в музейних колекціях складних турецьких луків[Мал. Б.11] XV-XVIII століть можливе ретельне вивчення їх пристрою. Кібіть луку[Мал. Б.12] склеєна з дерев'яних і рогових пластин. Використовували деревину клена, ясеня, берези. Рогову пластину розташовували на «животі» - внутрішній стороні луку, зверненої до стрільця. На дерев'яну планку приклеювали сухожилля крупних тварин, наприклад биків. Для запобігання від вологи поверхню кібітті покривали різними матеріалами - на Сході це міг бути пергамен або срібна фольга. Зверху лук розписували фарбами і захищали лаком. Розміри турецьких луків при натягнутій тятиві не перевищували 130 см.

Більшість збережених луків без тятиви і тому вони сильно зігнуті у зворотній бік. Пов'язано це не тільки з тим, що сухожилля на зовнішній стороні стягують кінці лука всередину, але і з технікою виготовлення. Дуга при створенні лука спеціально вигиналася в протилежну сторону і довгий час утримувалася в такому положенні. Натягнути на такий лук тятиву без спеціальних пристосувань неможливо, тому тятиви з турецьких луків не знімалися. У той час як з хуннского, скіфського або іншого подібного луку тятива, зазвичай жорстко закріплена на одному кінці, з іншого кінця знімалася.

Конструкція турецького складного луку передбачала максимально можливе використання природних властивостей матеріалів. Сухожилля мають межу міцності на розрив приблизно в чотири рази більший, ніж деревина. Рогові пластини - лише вдвічі більший, ніж деревина. Тому сухожилля на спинці лука знаходяться під розтягуючою напругою, а рогові пластини працюють на стиск. Крім того, вони швидше, ніж деревина, здатні відновлювати втрачену форму. Поєднання сухожиль і рогових пластин надає плечам луку одночасно і міцність і гнучкість. Короткі гнучкі плечі турецького лука, з одного боку, збільшують довжину натягнення тятиви, а з іншого - надають стрілі велику швидкість і відповідно далекобійність. У цьому один із секретів популярності турецьких луків та використання їх конструктивних особливостей при виготовленні луків в Угорщині, Польщі та Росії.

Отже, в цьому пункті я ознаменував складову характеристику трьох головних видів складних луків: хунського, турецького та скіфського; також короткий опис англійського довгого луку. Головним в зазначеному вище є те, що складний лук, а точніше його дуга, складався з таких частин: рукоять, двоє плеч (або рогів) і двоє кінців. Основними матеріалами для луків слугувала деревина різних порід, сухожилля, рогові накладки.

2.2 Бойові властивості та комплектуючі луків

Стріли

Будь-який вид луку існував не сам по собі, а як пристрій для метання з нього бойових снарядів - стріл. Яким би гарним не був лук, без стріли він нікому не був потрібен. В ідеалі кожен лук, володіючи власною індивідуальністю, повинен мати тільки для нього спеціально пристосовані стріли. Для мисливця або стрільця-снайпера це ще можливо, але для масового озброєння військ така умова була практично нездійсненною. Проте існували обов'язкові вимоги до будь-яких типів стріл, пов'язані з їх масою і розміром.

Маса стріли визначає її початкову швидкість і вражаючу здатність. Довжина стріли залежить від розмірів луку і довжини натягнення його тятиви. Діаметр стріли пов'язаний з потужністю лука і твердістю древка. Занадто тонка або пружна стріла при натягуванні тятиви прогнеться, що змінить траєкторію її польоту[45, С.112]. Існували також вимоги до форми наконечника, типу оперення. Дотримання всіх правил визначало механізм і зовнішній вигляд стріли.

Будь яка стріла складається[Мал. Б.14] з наконечника, древка, оперення і вушка древка, яке найчастіше є закінченням древка, але іноді являє собою окремий елемент. Основу стріли складає древко. Його робили з прямошарової деревини - ялини, сосни, берези, ясеня, тополі, - причому не з гілок, а з заздалегідь висушених колод, розколотих на довгі прямі цурки. Заготовки обстругують і полірують різними ножами. На Сході для древка часто використовували комиш, бамбук і очерет. Комиш, як слабкий матеріал, годився лише для легких коротких стріл з наконечником не важче 5 грам. Бамбук і очерет підходили краще, але були потрібні дерев'яні вставки (як і для комиша) для кріплення наконечника і вушка, яке було окремим елементом. Скіфи часто застосовували очеретяні стріли, і знахідки вставних кістяних і дерев'яних вушок в їх курганах не рідкість[Мал. Б.15]. Часто держак розфарбовували або цілком, або смужками поблизу вушка. Існує припущення, що кольорові смужки представляли собою мітки, що дозволяли воїнові відрізняти стріли різних призначень[60, С. 22].

За формою древко було не строго прямолінійним, а сигарообразним, з потовщенням у середині, щоб стріла не прогиналася. Вушко було ширше древка і мало полуовальне поглиблення по діаметру тятиви. Діаметри очеретяних і бамбукових держаків від 5 до 8 мм, а дерев'яних 10-15 мм. Вибір оперення стріли залежав від наявності в конкретній місцевості тих чи інших великих птахів - орла, пугача, яструба, глухаря, сокола, грифа, морських птахів. Використовували тільки великі махові пера з одного крила. Їх розщеплювали і приклеювали, як правило, по три штуки, декілька відступивши від вушка древка. Бій стріли залежав від розташування оперення: ближче до вушка підвищувалася точність бою, далі - збільшувалася початкова швидкість.

Наконечники стріл, яких під час розкопок знайдено понад ста типів і варіантів, класифікують за кількома схемами. До найбільш давніх відносяться кременеві наконечники, зазвичай лавролистної або подовжено-трикутної форми. До найдавніших відносяться і кістяні наконечники, хоча вони декілька десятків століть існували паралельно з металевими. Пізні знахідки кістяних наконечників датуються XII-XIII століттями нової ери. Їх ранні форми копіювали крем'яні, з часом з'явилися конусоподібні і навіть пірамідальні з багатьма гранями.

Бронзові і залізні наконечники були більш ефективними. За типом кріплення до древка, серед них виділяють черешкові (з держаком для насадки) і втульчаті[Мал. Б.20]. Найдавніші бронзові були черешковими з плоским двулезвійним пером, яке мало лавролистну або подовжено-ланцетну форму. Краще за інших виготовлення бронзових наконечників освоїли скіфи, налагодивши їх ливарне виробництво. Археологи виявили велику кількість ливарних форм для наконечників та їх частин[Мал. Б.15]. Вони були втульчатими, спочатку дволопастними, а потім трилопастними, пірамідальної форми[65, С.98].

Залізні наконечники були в основному черешковими. Виділяють безліч їх типів, серед яких основними є трилопастні[Мал. Б.16] (з пірамідальним або трикутним пером і двох'ярусні), плоскі[Мал. Б.17] (гостротрикутні, ромбічні і з шипами) і більш пізні пірамідальні[Мал. Б.18] (з трьома, чотирма гранями і ромбічні). Ці наконечники встромляли в древко стріли черешком і зміцнювалися смужками берести або нитками.

Особливим видом залізних наконечників були зрізні[Мал. Б.19], призначені для підрізання сухожиль у коней або тятив на луках супротивників. Вони мали напівкруглу, плоску або ромбічну передню частину. Самими екзотичними виглядають вільчаті зрізні.

Наконечники для запальних стріл[Мал. Б.21], які застосовувалися багатьма народами, могли бути будь-якими. Такій стрілі, несучої підпалюючий заряд, достатньо було лише встромитися у щось дерев'яне, а вогонь робив свою справу.

Про наконечники мисливських стріл сказати що-небудь складно, оскільки дослідники їх окремо не виділяють. Швидше за все багато з них були універсальними, особливо наконечники для бою великих звірів. Вважається, що для ураження звірів з цінним хутром застосовувалися або тупі наконечники, або з м'якого матеріалу (кістка, дерево) [73, С.133].

Отже, в процесі еволюції, з поширенням захисних обладунків, особливо важкого типу, наконечники стріл воліли до пірамідальної, ромбічної або гранованої форми. Що стосується розмірів стріл (разом з наконечником), то це залежало не від розмірів лука, а було пов'язане з довжиною натягу тятиви. Наприклад, для коротких скіфських луків використовували досить довгі стріли (до 80 см). Справа в тому, що круто відігнуті вперед кінці луку дозволяли розтягнути тятиву до 75 см. В середньому ж для досить потужних луків будь-яких типів використовувалися стріли довжиною від 60 до 100 см.

Особливе значення для стрільби має маса стріли. Підраховано, що у давньоруських стрілах вага наконечника стріли і древка співвідноситься 1:5, а згідно арабським джерелам це співвідношення дорівнює 1:7. Виходячи з першого співвідношення вага самих стріл з легкими бронзовими наконечниками скіфського типу масою в 3-5 г становила 15-25 г. Більш важкі залізні наконечники стріл могли важити від 5 до 25 г, хоча зустрічаються і більші масою до 45 г. Стріли з ними важили від 25 до 125 г, гранично до 225 г[57, С.102].

Тятива

Якість тятиви має для бойових властивостей луку першорядне значення. Вона повинна володіти значною міцністю, бути стійкою до вогкості або, навпаки, до підвищеної сухості і не бути еластичною. Якість тятиви більше залежала від способу виготовлення, чим від самого матеріалу. Багато народів (включаючи слов'ян) використовували шовкові нитки. Часто тятиви робили з сухожиль, кишок тварин, з сиром'ятної шкіри, навіть з кропивної або конопляної мотузки.

Технології виготовлення сильно різнилися: тятиви скручували, вили, обмотували зверху іншим матеріалом (нитками, берестою), покривали клеєм, лаками, просочували жиром, воском. Іноді петлі тятиви виготовлялися з більш дешевих матеріалів. У разі перетирання замінювали тільки саму петлю. Тятиви берегли - в сиру погоду знімали з луків. У деяких народів взагалі було прийнято в похідному положенні скидати тятиву з одного кінця лука, щоб вона не знаходилася під напругою даремно[89, С.91].

Натягнути тятиву на складні луки було важко. Тому застосовувалися спеціальні способи. На грецьких вазах зображено, як скіфи через ногу, використовуючи силу стегнових м'язів, натягують тятиву на короткий тугий лук. Більш простий варіант, який підходив для довгого лука, полягав у наступному. Стрілок в стоячому положенні упирав кінець нижнього плеча лука в ступню лівої ноги. Лівою рукою тягнув рукоять луку до себе, правою згинав верхній кінець дуги і одночасно великим і вказівним пальцем штовхав петлю тятиви до вирізу на кінці. Ліве коліно служило упором для нижнього плеча лука. Для зняття тятиви доводилося згинати лук таким само засобом.

Таким чином, тятива для луку є однією з головних умов його вірного функціонування і мала першочергове значення у виготовленні та обслуговуванні комплексу озброєння лучників.

Налучі та сагайдаки

Носіння стріл вимагало якихось футлярів. Футляри оригінальної прямокутної, з розширювальною догори формою з кишенею для стріл були у скіфів, називалися вони горіти[Мал. Б.22]. У поперечному розрізі мали овал, рідше прямокутник. Каркас складався з дерев'яних планок, поверхня обтягувалася шкірою, зовнішня сторона іноді прикрашалася золотою або бронзової пластиною зі штампованим зображенням. Горіти були різних розмірів: довжиною від 30-40 см (лук входив до середини) до 70 см.

До речі, навіть в ранній середньовічній Європі налучів не існувало - лук обгортали тканиною або поміщали в довгий мішок зі шкіри[90, С. 41].

Футляри для стріл також з'явилися не одразу. У стародавній Русі, як у всій Східній Європі, переважали берестяні[Мал. Б.24] або шкіряні сагайдаки, перейняті від кочових народів. У пізньому Середньовіччі в Росії і Європі з'явилися запозичені зі Сходу шкіряні відносно плоскі сагайдаки чудернацької форми, що декілька повторювали налуччя. Вони також могли багато прикрашатися. У Центральній Європі не рідкістю були дерев'яні сагайдаки у вигляді довгої призми, прикрашені різьбою.

Сагайдаки носили на правому боці майже завжди, а горіти на лівому[Мал. Б.23]. Стріли укладали наконечниками як вниз, так і вгору. Середня місткість сагайдаків в середньому становила 20-30 стріл. Тільки скіфи і деякі суміжні народи поміщали в горіти до 100 і більше стріл. Це пояснюється їх тактикою бою (масований обстріл), а також легкістю самих стріл. Часто на зовнішній стороні шкіряного сагайдака або горита була кишеня для ножа, яким підрізали вушка держаків і навіть обстругували луки.

Отже, сагайдаки та налучі також були важливим предметом озброєння середньовічного воїна. Особливо в цьому пункті виділяються скіфські горіти, які за своїми властивостями були на порядок більш функціональними аніж їхні західноєвропейські види.

2.3 Ефективність стрільби

Лук був зброєю індивідуальною і в руках досвідчених стрільців давав вражаючі результати і по точності бою, і по дальності пострілу.

Англійські рекорди безприцільної стрільби склали 557 м. За точності бою класичними є показники англійського короля Генріха VIII[Мал. Б.25], стріла якого потрапляла в яблуко з відстані 220 м[59, С.276].

Однак крім рекордних результатів цікаві можливості луків як масової зброї. Знахідки археологів свідчать, що лук мав достатню потужність, щоб пробити кістки людини і великих тварин. У кістках знаходять отвори, форма яких повторює обриси наконечників стріл. Руські літописи неодноразово згадують про тяжкі або смертельні пораненнях людей. Князь Мстислав у 1097 році був вражений стрілою під пахву і «на ту ж нощь умре»[66]. Є звістки про поранення навіть крізь кольчугу. Лук був досить ефективний і як мисливська зброя. Етнографічні дані говорять про те, що багато народів ходили з луком на небезпечних звірів.

Тятива англійського простого луку мала натяг, рівний 36 кг. Багато хто прирівнює силу натягу тятиви до потужності лука, що невірно. Потужність луку можна зрозуміти тільки по розвиваючій їм енергії, яка вимірюється в джоулях (Дж). За дуже приблизними підрахунками, енергія скіфського лука становить приблизно 52,5 Дж. Такої потужності вистачало на не захищеного обладунком людину.

Щодо практичної далекобійності існують різні дані. Радянський учений В. Васильєв спільно з майстром спорту Г. Макаровим навіть провів експериментальні стрільби. Вони використовували сучасний спортивний лук, але стріляли новоствореними стрілами скіфського типу вагою від 15 г до 30 г, сила натягу тятиви лука становила 18-20 кг. При цьому була отримана далекобійність, рівна 100 - 120 м[75, C.82].

Давньоруський «перестріл», згідно з підрахунками А. Медведєва, становив у середньому 225 м[57, C. 131]. Але ця дальність могла бути і граничною. Крім того, необхідно враховувати і тактику ведення бою. У давнину, наприклад, застосовували так звану карусель, коли під час бою кінні вершники кружляли по колу, безперервно обстрілюючи піхоту. У цій ситуації дистанція до супротивника могла бути мінімальною. При масованому обстрілі лучниками позицій ворога перед боєм стріли пускалися практично навмання по крутій траєкторії з великої відстані. Що ж стосується мисливської стрільби, де була особливо важлива точність, то вона навряд чи проводилася з дистанції більше 25-50 м.

Великий боєзапас стріл у скіфів говорить про високу скорострільності їх луків. Багато джерел повідомляють про скорострільність в 10-12 стріл у хвилину. Правда, всі дослідники відзначають, що хороших результатів при стрільбі з луків можна домогтися лише багаторічними тренуваннями[99, С.200]. Цим пояснюється те, що не скрізь і не у всіх народів луки були широко розповсюджені.

Таким чином, торкаючись ефективності луку в цілому, слід зазначити, що багато в чому вона залежала від тактики бою і наявності захисного озброєння супротивника. Результат тієї чи іншої битви, того чи іншого військового походу, та й долі багатьох племен і народів безпосередньо був пов'язаний з використовуваною зброєю і умінням її застосовувати. До кінця I тисячоліття нової ери, коли виникли феодальні держави Європи, бойові можливості луків виявилися вичерпані. Пов'язано це, швидше за все, було з розвитком металургії і поширенням сталевих обладунків. Окремі перемоги, досягнуті за допомогою лучників, можна віднести до тактично правильної побудови бою. Починаючи з X століття у військовому побуті Європи з'являється нова метальна зброя, потужність якої була на порядок вище в порівнянні з луком. В історію входить арбалет, спочатку як індивідуальна, а потім як і масова зброя.