Воєнні дії на території України

55. Сталінські репресії 30-х років в Україні

Наприкінці 20-х років сталінський тоталітарний режим перейшов до широкого та систематичного терору проти власного народу. Терор був викликаний передусім прагненням Сталіна захистити й зміцнити свою владу (у деяких партійців були наміри зняти Сталіна з поста генсека, що обговорювалося, наприклад, у кулуарах XVII з'їзду ВКП(б) у 1934 р.). У розгулі терору велику роль відіграли масова звичка до насильства, що культивувалася починаючи з років громадянської війни і каталізувалася в період колективізації та досягла апогею у 1937 p., а також цілковите безсилля окремої особи перед державою, психологія бездумних «гвинтиків», взаємовідчуженість людей. У тоталітарній системі сформувалася своєрідна підсистема каральних органів, для яких репресії стали самоціллю, оскільки давали змогу зробити кар'єру. На розгортання репресій вплинула поведінка самого Сталіна, особисті риси його характеру: підступність, жорстокість, мізантропія (людиноненависництво). Для виправдання репресій Сталін висунув тезу про загострення класової боротьби у процесі будівництва соціалізму. Першим політичним процесом стала так звана «Шахтинська справа» (1928 р.). Через два роки після завершення «шахтинської справи» було організовано новий процес, спрямований проти шкідницької організації буржуазно-кадетської «Промислової партії». Новий виток репресій почався у 1933 р. Приховати таке мас штабне лихо, як голод і смерть мільйонів людей, було неможливо, тому влада намагалася відвести від себе можливі звинувачення і перекинути їх на «шкідників» -- передусім фахівців сільського господарства. У 1933 р. Сталін обвинуватив професорів-аграрників у тому, що вони спеціально «прищеплюють худобі в колгоспах і радгоспах чуму, сибірку, сприяють поширенню менінгіту серед коней та тощо». У березні 1933 р. розглянули справу 75 службовців. За вироком 35 осіб було розстріляно. Усього в Україні з 1930 по 1941 рік було «розкрито» більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури: письменника Остапа Вишню, режисера, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменниківМиколу Куліша, Олександра Досвітнього та інших, (до 500 українських письменників). Особливо страшного удару зазнали військові кадри. Був повністю знищений штаб Київського військового округу, який очолював Й. Якір. З 11 членів Політбюро Компартії України було знищено 10.

56. Західноукраїнські землі в 1921--1939 рр.

В перід з 1921 до 1939 рр західноукраїнські землі перебували під владою Польщі, Ромунії та Чехословаччини.

Українські землі не мали органів самоврядування, українським представникам заборонялося обіймати адміністративні посади в державі та керівні посади в армії. Політичні права українського народу обмежувалися.

Економічна сфера України мала колоніальний характер, штучно гальмувався розвиток. Панівне становище займав іноземний капітал, переважав аграрний сектор і екстенсивний характер сільського господарства. Хоч і 1919 року відбулися реформи, але селяни землі так і не отримали. Населення мігрувало та емігрувало у зв'язку із безземеллям та безробіттям. В Україні розвивався кооперативний рух.

Українське населення обмежували у сфері освіти та науки, асимілювали та національно гнубили.

57.Західноукраїнський суспільно-політичний рух у міжвоєнний період

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території.

Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню автономію. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов'язана поважати права українського населення.

У 1925 р. українці мали 12 політичних партій і досягли певного представництва у сеймі. У 1927 р. до нього входило 25 послів і 6 сенаторів, у 1930 р. -- 50 послів і 14 сенаторів. Політична орієнтація українських парламентаріїв була тривекторною: 1) пропольською; 2) самостійницькою; 3) прорадянською.

Суспільно-політичний рух теж мав три течії: 1) легальні партії; 2) націоналістична (підпільна); 3) комуністична. Найбільшою та найвпливовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО, з 1925 p.), лідерами якої були Д. Левицький, В. Мудрий. її програма передбачала боротьбу за самостійну і соборну Україну легальними засобами, автономію українських земель у складі Польщі і нормалізацію українсько-польських відносин.

Крім підпільної КПЗУ, на прорадянських позиціях стояли легальні партії: УСДП (до її заборони на початку 1924 p.), Українське соціалістичне об'єднання «Селянський Союз» (1924-1926 pp.), Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання «Сельроб» (утвори лося в жовтні 1926 p.). З 1923 р. колишній президент ЗУНР Є. Петрушевич також орієнтувався на Радянську Україну, вбачаючи в ній зародок майбутньої самостійної держави, що об'єднає всі українські землі. Навіть в Українському національно-демократичному об'єднанні (УНДО), створеному у липні 1925 р. на базі УНТП, спочатку існувала сильна радянофільська течія. Про те незабаром у ньому перемогла «орієнтація на власні сили».
У 1927 р. з УНДО вийшло його ліве крило, утворивши Українську партію праці (УПП), яка підтримувала радянофільську орієнтацію Петрушевича.

Другою за впливовістю серед легальних партій була Українська соціалістично-радикальна партія (з 1926 р.), член Соціалістичного Інтернаціоналу з 1931 р. Ця партія видавала щотижневу газету та іншу періодику. її лідерами були Л. Бачинський, І. Макух. Серед програмних вимог -- обмеження приватної власності, незалежність України. Головними ворогами української незалежності вони вважали СРСР та Польщу. На виборах ця партія отримувала до 280 тис. голосів.

Ще одна легальна партія -- Українська соціал-демократична партія, заснована у 1900 p., відновила свою діяльність з 1929 р. Вона мала три періодичні видання. У 1930 р. була створена Українська національна католицька партія.

Окрім Української Військової Організації, у середині 20-х років утворилися інші націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю. Представники цих груп і УВО зібралися 29 січня 1929 р. на з'їзд і вирішили злитися в єдину підпільну революційну організацію -- Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Керівництво ОУН вважало, що тільки суверенна держава, яка найбільше відповідає національним інтересам українського народу, є «умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі». Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу аж до відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу. Головою Проводу ОУН став Євген Коновалець.

Неп і українізація в Східній Україні спричинили прорадянські симпатії в Західній Україні. З 1919 р. в Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, яка у 1923 р. була перейменована в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона була складовою частиною Компартії Польщі. Програма КПЗУ, яка діяла в підпіллі, передбачала курс на соціалістичну революцію і приєднання Західної України до УСРР.

Володимир Лепинський створив консервативну партію під назвою «Український союз хліборобів-державників». Яка стояла на позиціях конституційної монархії і територіального патріотизму.

58. Радянсько-німецькі договори

23 серпня 1939 підписано радянсько-німецький договір про ненапад, (пакт Молотова-Ріббентропа). У таємному протоколі зафіксовані стратегічні наміри Сталіна і Гітлера щодо сфер впливу у Східній Європі. Так, сфери впливу Німеччини на СРСР розмежовані по лінії рік Нарев, Вісла, Сан'. Щодо Південно-Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. 28 вересня 1939 договір ''Про дружбу і кордони'', остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Лінія кордону проходила по ''лінії Керзона'' На німецькому боці залишились українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина.У відповідності з законом Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 року Західна Україна стала складовою частиною Радянської України. Було утворено 6 нових областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Ровенську, Станіславську і Тернопільську. Їх сукупна територія складала 86 тис. км2, населення - 8 млн. чол., в тому числі українців - 7,5 млн. чол.

59. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої літа - осені 1941р.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. На Україну була націлена група армій «Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Рунштедта. Йому протистояли Південно-Західний та Південний фронти. З перших же днів війни радянські війська зазнавали нищівних поразок через цілу низку причин. Головна з них полягала в тому, Й. Сталін сам намагався завдати удару по Німеччині, але Гітлер його випередив. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності командирів. Радянська армія мала безумовну перевагу над німцями не тільки в чисельності особистого складу та бойової техніки, айв її якості, але рівень відповідальності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні. Ще однією причиною була прихована ненависть значної частини радянських людей до тоталітарного сталінського режиму. Це спричинило в перші тижні війни випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії (іноді цілими підрозділами) на бік ворога.

24 -- 30 червня на Західній Україні в районі Броди--Дубно--Луцьк відбулася найбільша за масштабами танкова битва, де перша німецька танкова група чисельністю в 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Ці події визначили перебіг подальших подій. Радянські війська у липні-серпні були оточені в районі Умані, де в полон потрапило кілька десятків тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 17 липня опинилися на ближніх підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена Одеса (16 липня-16 жовтня 1941). У вересні 1941 р. німецькі війська прорвались у Крим і оточили радянську військово-морську базу на Чорному морі -- Севастополь. 19 вересня, оточивши радянський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ і захопили 665 тис. полонених, у жовтні -- Одесу і Харків. Неокупованими залишались лише східна частина Харківщини, частина Донбасу і Севастополь у Криму. Блокада Севастополя, розпочата німцями 30 жовтня 1941. р., не була ліквідована.

60. Окупаційний режим

За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним планом «Ост»» гітлерівська Німеччина передбачала щодо України такі заходи:

· Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями окупованих земель.

· Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.

· Підрив біологічної сили слов'янських народів.

· Економічне пограбування території України; перетворення місцевого населення на рабів.

· Пограбування культурних цінностей, знищення пам'яток культури.

Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини: Дистрикт «Галичина», Рейхскомісаріат «Україна», Трансністрія, Військова адміністрація.

Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали «коричневим царем України».

Після окупації України було встановлено нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху, расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства невинних людей.

В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо), які проводили терор проти мирного населення. У січні 1942 р. німецьким командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на території всіх окупованих країн Європи. Політика нацистської Німеччини та її прибічників у переслідуванні й знищенні єврейства в 1933--1945 pp. отримала назву «Холокост» (від давньогрецького holo-caustosis -- знищення вогнем, жертвопринесення).

Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у крематоріях, голодомор, цькування собаками. Створювалися концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові, Бердичеві, Одесі. За роки окупації в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, у Дробицькому Яру в Харкові-- понад 60 тис, в Янівському концтаборі у Львові -- понад 160 тис. українських громадян переважно єврейської національності.

Терор фізичний супроводжувався моральним терором. На магазинах, ресторанах, перукарнях висіли написи: «Тільки для німців», «Українцям вхід заборонено». Мирному населенню міст заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками, Були зачинені школи й вищі заклади освіти. Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування. Українці перетворювалися на людей «третього сорту». Влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Загалом в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн осіб мирного населення і 1,3 млн військовополонених.

Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш «ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек, будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн осіб.

61 Радянський партизанський рух на окупованій території

Слабкість партизанського руху в початковий період війни було викликано наступними причинами:1) вилучення та знищення в армії та штабах НКВС інструкцій по веденню такої війни; 2)згортання випробувань і виробництва засобів ведення партизанської війни; 3)ліквідація схованок і баз.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено зі значним запізненням вже під час війни. Але відсутність кваліфікованих кадрів для ведення такої боротьби була відчутною, адже десь 20% тих, хто мав приймати участь в партизанському русі були до цього підготовлені на окупованій території. Партизанські загони і диверсійні групи були недостатньо організовані і через це з 3,5 тис. таких груп на 1942р. малися відомості про 22. Згодом Сталін зрозумів важливість ведення війни в тилу ворога і тому прийняв рішення про створення центрального штабу партизанського руху. Далі, спираючись на підтримку місцевого населення, координацію дій та матеріальну підтримку, партизанський рух набирає обертів. Наприкінці 1942р. німецький тил вже розхитували добре озброєні та навчені рейдові з'єднання під керівництвом О.Федорова, С.Ковпака, О.Сабурова, М.Наумова. Особливо активним партизанський рух став в 1943р.: партизани підривали мости та ешелони. «Рейкова війна» - один з найефективніших способів ведення війни, адже вона дозволяє завдати значних руйнувань малими силами

62. Збройна боротьба формувань ОУН-УПА в 40-50-х р. ХХ ст.

За умов коли 2 імперські структури поділили Західну Україну нац.-визвольний рух на ній пожвавішав. Вже в 1940 р. тут почали діяти члени ОУН, що згодом стали зародком формування руху Опору. Напередодні Вітчизняної війни нац. рух ставив єдину мету - проголошення Української Незалежної Соборної держави. З початком фашистської агресії на СРСР представники ОУН Бандери організовують повстання проти радянських військ і 1 липня 1941 р. на скликаних у Львові Національних зборах прийняли текст проголошення відновлення Української держави, а також декрет про формування українського уряду(спочатку в політиці була присутня орієнтація на Німеччину, але пізніше вона втрачалась, а ідея боротьби за соборність і незалежність набувала нового обґрунтування). Відомо, що в процесі свого історичного розвитку УПА розділилося на «мельниківців» і «бандерівців». Восени 1942 р. посилилась активність військових формувань. В січні 1943 ОУН-М провели напад на тюрму в Дубно, в лютому ОУН-Б на м. Володимерець. Восени 1943 р. вдалося об'єднати всі розгалуження, утворивши єдину УПА. Далі відносини з німцями загострюються. Після війни члени армії ОУН-УПА продовжували боротьбу, але згодом були визнані «ворогами» і ув'язнені, деяка їх кількість емігрувала за кордон.

63. Україна на завершальному етапі війни (1944-1945)У 1944 р.

Проведено кілька воєнних операцій (Житомирсько-Бердичевська, Корсунь-Шевченківська, Рівненсько-Луцька та ін.), які дозволили чотирьом Українським фронтам вигнати загарбників із території України. Після завершення Східно-Карпатської операції 28 жовтня 1944 р. була повністю звільнена вся етнічна українська територія. Бої в Західній Україні.Прихід Червоної армії в Західну Україну поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими силами супротивника. Після краху надій на встановлення союзу гітлерівської Німеччини із західними державами ОУН-УПА переходить до воєнних дій, терору проти комуністів, усіх тих, хто співпрацював із радянським ладом. Навесні 1944 р. на Волині в сутичці з підрозділом УПА був смертельно поранений генерал М. Ватутін. Радянські війська блокували райони дій УПА; сутички сторін мали запеклий характер. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але мир у Західній Україні настав не скоро. Внесок українців у перемогу.Народ України зробив величезний внесок у розгром фашистської Німеччини, направив до збройних сил СРСР близько 6 млн. чоловік. Кожен третій із них загинув на фронті, а кожен другий став інвалідом. За мужність і відвагу, виявлені в боротьбі із загарбниками, 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Бійцям і офіцерам -- жителям України -- вручені 2,5 млн. орденів і медалей із загальної кількості 7 млн., вручених воїнам збройних сил Радянського Союзу. Військові та цивільні втрати України внаслідок війни склали близько 8 млн. чоловік. Однак після промови Й. Сталіна 24 травня 1945 р. внесок народів СРСР у перемогу над фашизмом почав замовчуватися

64. Втрати України в роки війни

Україна в ході Другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 p знищували за собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, тільки безпосередні збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд. крб., з яких 255 млрд. -- Росії). Ця сума вп'ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших державних підприємств протягом останніх п'ятнадцяти довоєнних років.

Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становила 1,2 --1,5 трлн крб. -- понад 40 % національного багатства; На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (близько 250 сіл зазнали долі Хатині), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад ЗО тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів чоловік залишилися без даху над головою. Проте найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн. чол. (військові -- 2,5 млн., цивільні - 5,5 мли), в той час як у Німеччини та Росії ці показники виявилися значно меншими -- 6,5 та близько 6 млн. осіб. Загальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 млн. чол.

Економічне становище українських земель значно ускладнювалося тим, що на початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезено в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис. заводів та понад 4 млн. осіб. Крім того, з України евакуйовані 30 212 тракторів, майже все обладнання з українських електростанцій, більше 6 млн. голів худоби, 1,6 млн. т шкур, хутра тощо. У Донбасі було затоплено усі шахти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні населення, яке залишалося на окупованій німцями території.

З усього, що було евакуйоване під час війни з України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке поступало в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету.

65. Особливості відбудови промисловості (1945-1955 р.)

Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалась в повоєнний час. Відбудова в Україні мала певні особливості, що відрізнялися від західних країн. Треба відмітити, що руйнації завдані війною були значними, адже лише 19% підприємств від довоєнної кількості залишилися неушкодженими. Ускладнився процес відбудови в республіці голодом 1946-1947р., що виник через посуху та ігнорування владою потреб народу (збільшення планів хлібозаготівлі, експорт продуктів рослинництва та тваринництва за кордон). Голод значно ускладнив процес відбудови, адже скорочувалась кількість трудових ресурсів, потрібні були інвестиції в с/г. Характерною особливістю відбудовчого процесу була опора на наявні внутрішні ресурси, а не сподівання на допомогу ззовні. Економіка Укр. у повоєнний час відбудовувалася та добудовувалася як частина загальносоюзної економічної системи. Відновлення відбувалось на основі довоєнної моделі розвитку сільського господарства. В основі цієї моделі - розвиток кількох базових галузей важкої промисловості, нещадна експлуатація с/г. ціною величезного напруження фізичних та духовних сил українців народне господарство за короткий строк було відновлено.

66. Голод 1946-1947 рр.

Історія тяжких повоєнних літ, зокрема голодомору 1946-1947 рр. на Україні, не писана ще в такому обсязі, як історія страшних 1932-1933 рр

Серед цілого комплексу причин виникнення голоду визначальною булла сталінська політика хлібозаготівель, що вимагала безумовного виконання надзвичайно напружених планів поставок. Здійснення планів домагалися засобами репресивного характеру. Також однією з головних причин післявоєнного голоду була сильна засуха в 1946 р. і 1947 р., що охопила майже всі зернові райони півдня та сходу України.

Сталін і його оточення використали засуху з пропагандистською метою, відзначивши боротьбу з нею як ще одну перемогу колгоспного ладу який нібито зовсім безболісно зміг подолати всі наслідки засухи. Реальної допомоги від влади населення України майже не отримувало. Екстремальні умови голоду несли загрозу як фізичному, так і психологічному здоров'ю людей. У ситуації небезпеки, постійного напруження, невпевненості у завтрашньому дні, відчаю зазнала кардинальної зміни поведінка людей, яка призвела до руйнації норм та ціннісних орієнтацій. Голод 1946-1947 рр. залишив значний відбиток на демографічному розвитку України. Він забрав сотні тисяч людських життів. Разом із тим, голод посилив критичні настрої у радянському суспільстві, викликав прихований та відкритий опір як безпартійних, так і партійних

громадян існуючій політичній системі й похитнув авторитет Й.Сталіна. Голод мав стресовий характер впливу на моральні настрої суспільства, що поставило Україну в невигідні умови порівняно із західними країнами і значно ускладнило і без того важкий процес післявоєнної відбудови країни.

67. Відновлення радянської влади в західних областях України

Після успішного проведення Львівсько-Сандомирської операції і визволення Закарпаття склалися умови для відновлення радянської влади в Галичині і встановлення її в Закарпатті.

Відразу після вступу радянських військ в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політичну, та інші сфери із східних областей були направлені працівники різних спеціальностей.До середини 1946 р. сюди прибуло 86 тис. спеціалістів.

Місцевим активістам не довіряли, їх переводили на другорядні посади. Так, наприкінці 1946 р. з 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні працівники місцевого походження займали лише 1 832(12,1%).

Першим заходом нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі Рад.

Здійснювалася націоналізація промисловості, реквізовувались цінності у банках, удержавлювався житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, інколи, інші навчальні заклади, було оголошено державною власністю залізничний транспорт та всю сферу його обслуговування, ліси, надра тощо.

Великі маєтки були конфісковані, а їх землі передавалися безземельним і малоземельним селянам, власників великих промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.

За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в інших куточках СРСР. Мали місце адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, спостерігались упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на «східняків» і «западенців».

Масово проводилися Колективізація, індустріалізація та культурна революція.

Один із перших ударів нова влада завдала Українській греко-католицькій церкві, яка мала величезний вплив на західноукраїнське населення і виступала натхненником національно-визвольної боротьби.

Ліквідація УГКЦ була складовою частішою плану радянізації західноукраїнських земель. Цим заходом нова влада намагалась підірвати духовну опору національно-визвольного руху.

Діяльність ОУН-УПА.

Захищаючи себе від наступу тоталітарного режиму, західноукраїнське населення вдавалося до річних методів боротьби - від саботажу до збройного опору.

Організатором боротьби стала УПА, яка у 1943 р. об'єдналась з підпіллям ОУН в єдину структуру -ОУН-УПА. Політичною надбудовою УПА була Українська головна визвольна рада (УГВР) - організація, покликана здійснювати керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До УГВР входили Р.Шухевич, ВКук, М.Лебедь, Ю.Липа та ін. УГВР прийняла низку законодавчих актів: «Устрій», «Платформу». «Універсал»,але основну увагу зосереджувала на підготовці бойових дій.

На завершальному етапі Другої світової війни керівництво ОУН-УПА вело активну підготовку до боротьби з радянськими військами. У 1945-1946 рр., УПА, чисельність якої постійно зростала, взяла під контроль значні території Західної України.

Після завершення бойових дій у Європі проти УПА були кинуті війська МВС-МДБ. Величезні райони натериторії Волині та у передгір'ях Карпат були блоковані. Всіх, хто хоч якось був пов'язаний з ОУН-УПА. знищували або відправляли до Сибіру.

Зазнавши великих втрат, УПА здійснила рейди, щоб прорватися у Західну Німеччину її Австрію. Ті частини, що не змогли вийти за кордон, розділились на невеликі групи, здійснюючи напади на активістів радянської влади, знищуючи колгоспне майно, МТС та інші об'єкти.

Пропаганда, жорстокість і підступність радянських каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення колективізації зробили неможливим продовження опору.

У березні 1950 р. в сутичці під Львовом загинув командир УПА Роман Шухевич (псевдонім - Тарас Чупринка).

68. Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України

Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для "радянізації" краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залучення населення до радянської системи господарювання; руйнування національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН-УПА; остаточне утвердження на місцях органів радянської влади. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва - далеко не повний перелік форм і методів репресивного тиску на місцеве населення. Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і "бандпособників", куркулі з сім?ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви. Про масовий характер репресій свідчить те, що лише протягом 1946- 1948 pp. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців.

69. Операція «Вісла»

Операція "Вісла" - це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 року угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України.

I етап - "добровільне переселення" (вересень 1944 - серпень 1945 р.). У цей період по селах почали свою роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. Проте місцеві жителі не поспішали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею майно.

II етап - "насильницька депортація" (вересень 1945 - серпень 1946 p.). З другої половини 1945 р. добровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання.

III етап - операція "Вісла" (квітень - липень 1947 p.). Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевського. Одразу після цієї події польське керівництво прийняло рішення про виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя) і поселення їх у так званих повернутих західних та північних районах з обов?язковим розпорошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становили основний зміст операції "Вісла". Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні дією - під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув?язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.

70. Початок Дестанілізації в Україні

Смерть Сталіна (5 березня 1953р ) і прихід М. Хрущова до влади в Москві спричинив закономірні процеси «українізації» керівних кадрів в Україні. Відчутні позитивні зміни відбувалися в державному апараті, де на високі посади були висунуті драматург О. Корнійчук та син українського письменника Василя Стефаника Семен. Профспілки України замість росіянина А. Клебанова очолив українець К. Москалець. Значні кадрові перестановки відбулися в Міністерстві внутрішніх справ України після арешту прибічника Л. Берії П. Мешика. Щоб обмежити владу московської керівної еліти, М. Хрущов надавав більше повноважень національним кадрам у розв'язанні важливих проблем. Унаслідок цього можливості владних структур республіки помітно зросли, посилюючи автономістські домагання та особисті амбіції їхніх лідерів. Збільшилося українське представництво й у союзному керівництві. Перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко був обраний до складу Президії ЦК КПРС. До всесоюзного уряду ввійшло близько десяти міністрів, що раніше працювали в Україні. Українці значно поповнили керівний склад збройних сил СРСР.

71. Входження Кримської області до складу України

19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР", враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. Секретар Президії Верховної Ради СРСР Пегов запевняв тоді, що "добровільна і безплатна передача Криму із складу РРФСР до складу УРСР має по-справжньому історичне значення і уособлює новий, соціалістичний підхід до вирішення територіальних питань...". 26 квітня 1954 р. прийнято Закон "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР".

72. Культурно - ідеологічні процеси в УРСР другої половини 1940-початок 1950 р

Відродження культурного життя України у повоєнні роки наражалося на великі труднощі. Культурне будівництво, як і раніше, фінансувалося за залишковим принципом.

Перемога СРСР у війні посилила розвиток у радянському суспільстві процесів, які протистояли один одному: з одного боку - зміцнення тоталітарного режиму; з іншого - зростання суспільної свідомості народу, який виніс на своїх плечах усі труднощі війни.

Війна значною мірою підірвала ідеологію «гвинтика», адже перемогти ворога могли лише самостійно мислячі люди, а не сліпі виконавці волі вождя.

Величезний жертовний внесок народу у перемогу не тільки зміцнив у його свідомості самоповагу, а й сприяв появі у нього відчуття господаря країни, суспільства, своєї історії.

Як і в довоєнні роки, Комуністична партія прагнула перетворити школу на знаряддя встановлення і посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських і комсомольських організацій. Прищеплення відданості Й.Сталіну й ідеалам комунізму оголошувалося найважливішим покликанням школи. У повоєнні роки розпочався процес неухильного скорочення шкіл з українською мовою викладання. Всі вони були перепрофільовані на російські.

1945-55 рр. - час розгортання ідеологічних кампаній з метою посилення позицій радянського тоталітарного рижиму.

73. Суспільно-політчне життя та політична боротьба в Україні в 1956-1964 р.

5 березня 1953 р. помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур. Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Командно-адміністративна сталінська система залишилася, але її головний принцип -- централізм -- зазнав значної трансформації, адже суттєвих змін, пов'язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм. Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на початку 60-х років. Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах українських міст. Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті;

74. Економіка України другої пол 1950-х першої пол. 1960-х р.

За часів М. Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось українського села. Хрущовські «надпрограми» передбачали: освоєння цілини, «кукурудзяна кампанія», «наздогнати і перегнати США у виробництві м,яса, молока, масла на душу населення». Але плани «наздогнати і перегнати» провалилися. Виникла продовольча проблема в УРСР (1963), с/г перетворилося на найслабшу ланку радянської економіки. У 1962 були підвищенні ціни на продукти харчування, що викликало виступи робітників. Десталінізація управління промисловістю - одна з провальних реформ в галузі економіки. Суть ї полягала в скасуванні більшості галузевих міністерств, запровадженні раднаргоспів. Непослідовний, обмежений характер реформ не дав очікуваного результату. Хоч Україна і стала одним з найбільших регіонів машинобудування з середини 50 початку 60 років, головною проблемою радянської економіки цього періоду залишалась необхідність прискорення науково-технічного процесу.

75. Культура і духовне життя в період «відлиги»

У період хрущовської «відлиги» пробуджується громадянська активність і національна самосвідомість українського суспільства. У Києві центром духовного життя був клуб творчої молоді «Супутник», президентом якого був Л. Танюк, активними членами -- І. Драч, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та інші. У Харкові демократично налаштована інтелігенція гуртувалася навколо поета Б. Чічібабіна. У 1958 р. в СРСР була проведена шкільна реформа: уведена обов'язкова 8-річна освіта, учні мали одержувати загальноосвітні й технічні знання; Творчу активність української інтелігенції стимулювала поява суспільно-політичних, наукових і літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Всесвіт», «Знання та праця», «Народна творчість та етнографія» та інші. Розвитку української літератури сприяли твори М. Рильського, М. Стельмаха, О. Гончара.

76. Дисидентський рух

В період хрущовської «відлиги» в Україні зароджується дисидентський рух. Дисиденти (у перекладі з латинської мови «незгодні») -- група людей, що дотримуються інших, відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні, економічні й культурні проблеми держави. В Україні дисидентами стали генерал П. Григоренко, юрист Л. Лук'яненко, науковець М. Горинь літератор В. Марченко, поет В. Стус, художниця А. Горська, а також В. Чорновіл, О. Заливаха М. Руденко, Ю. Литвин, В. Мороз та багато інших.

Були створені легальні й підпільні організації метою діяльністі яких стала ліквідація диктату союзного центру й забезпечення вільного розвитку національних відносин, української культури, мови звичаїв. Найбільш відомими з них були Об'єднана партія звільнення України (1953--1959 pp.), Український національний комітет, Український національний фронт, а також створений 1959 р. Український робітничо-селянський союз на чолі з Л. Лук'яненком. Союз ставив за мету вихід України зі складу СРСР мирним шляхом. Дисидентські групи були засновані в основному в Західній Україні, їх лідерами стали молоді галицькі українці. Вони поширювали літературу, видавали підпільні журнали, підтримували зв'язки з підпільною греко-католицькою церквою. Влада, вбачаючи в діяльності дисидентів серйозну загрозу існуючому режиму, почала застосовувати до них арешти та судові процеси за статтею «зрада Батьківщині».

77. Зміцнення тоталітарного характеру радянського суспільства (друга половина 1960-х -- перша половина 1980-х років)

1965 -1985 рр - період застою в УРСР, що призвів до кризи суспільства та радянського ладу в усіх сферах життя: політиці, економіці, соціальних відносинах,ідеології, культурі. В цей період почалося активне загортання демократіїї, посилення русифікації та тиску союзних органів на Україну.

78. Опозиційний рух

Загортання демократіїї, посилення русифікації та тиску союзних органів на Україну - всі ці події дали поштовх молодим українцям відстоювати свої права. Основою опозиційного руху стали дисиденти. Їхня діяльність включала: розповсюдження інформації, статей, книжок самвидавом (поширення інформації дисидентами в обхід цензури; матеріали переписувались, передавались з рук в руки), в березні 1965 відбувся виступ Дзюби і Чорновола в кінотеатрі під час презентації кінокартини Параджанова «Тіні ззабутих предків» з критикою арештів інтелігенції. 1966р - виступ Чорновола з працею «Правосуддя чи рецидиви терору?», 1967 - Чорновіл завершив збірку «Лихо зз розуму», 1968 - колективний лист молодих митців Дніпропетровська до Шелеста проти цькування Гончара за роман «Собор».

79. Перебудова в СРСР та Україна

З 1982 по1985 рр в країні змінилися три керівники: в листопаді 1982 помер Брежнєв, в лютому 1984 - Ю. Андропов, березень 1985 помер К. Черненко. 1 березня 1985 р керівником країни став С. Горбачов, який на квітневому пленомі 1988 р запропонував курс на перебудову, прискорення та гласність. 25 лютого по 6 березня 1986 року відбувся 27 з,їзд КПРС, який підтримав курс Горбачова на перебудову. Було прийнято рішення за три п,ятирічки збільшити дохід вдвічі, що було нереально. В квітні 1986 р була прийнята комплексна програма до 2000р забезпечити кожну сім,ю окремим житлом(не виконано). Сильно впав авторитет КПУ після того як вище партійне керівництво буде намагатись приховати справжні масштаби аварії на ЧАС, 26 квітня. На початку січня 1987р була прийнята постанова партії про кадрову політику за якою на всі керівні посади обиралися альтернативно з 2-3 кандидатів населення. А в Україні взагалі постановою ВР 1987р оголошувалися місцеві вибори по багатомандатних альтернативних округах. Тим часом економічна ситуація погіршувалася. До 1990 щорічно національний дохід зменшувався.Як наслідок в Україні прокотилася хвиля мітингів, демонстрацій та страйків.

80. Чорнобильська катастрофа: суспільно-політичний аспект

26 квітня1986р сталася аварія на Чорнобильській АС, яка сталда найбільшою екологічною катастрофою 20 ст. Трагічні наслідки були спричинені пасивністю керівництва республіки,яке приховувало інформацію від народу, нехтуючи народом нації. Наслідком аварії стала смерть 7тис ліквідаторів, понад 60 тис стиали інвалідами, радіоактивне забруднення території України, що призвело до погіршення здоров,я населення, економічні збитки, підтвердження антинародної природи тоталітарного режиму. Пожвавився суспільно-політичний рух в республіці(масовий мітинг в Києві у листопаді 1988р; Присв,ячений екологічним проблемам на якому критикували посадових осіб, винних у Чорнобильській катастрофі). Важиливу роль відіграла влада, показавши свою халатність по відношенню до населення своєї країни. Навіть найбільша у світі катастрофа не завадила вивести людей на парад 1 травня, щоб відсв,яткувати День трудящих.

81. Виникнення нових неформальних та політичних організацій. Народний Рух України.

Наприкінці 80-их рр. ХХ ст. в Україні починають виникати суспільно-політичні( неформальні) організації: поч.. 1988 р. - відновлено УГС на чолі з Л. Лук,яненком; 11 лютого 1989 р. - товариство укр. Мови ім. Т. Шевченка; травень 1989 р - товариство «Меморіал»; 8-10 вересня 1989 р. - утворено народний рух України на чолі з І. Драчем. Метою руху було перетворення України в демократичну правову державу, радекальна перебудова її економіки, створення умов для розвитку і самозбереженнгя укр народу. Основні засади: демократизація суспільного і державного життя, наповнення суверенітету України реальним змістом, екологічна безпека, економічна самостійність, надання укр. Мови в УРСР статусу державної, відновлення національної символіки, з 1990 р. - більш радикальні вимоги: вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади, проведення виборів до рад на багатопартійній основі.

82. Прийняття ВР УРСР Декларації про державний суверенітет України

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР»(16 липня 1990р.). Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

83. Спроба державного перевороту в СРСР та Україна

У 1989--1990 pp. в СРСР поряд з проблемами соціально-економічного характеру з усією гостротою постало питання зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з питання збереження Радянського Союзу. В Україні одночасно із загальносоюзним референдумом Верховна Рада запропонувала жителям республіки відповісти на додаткове питання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна мас бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?". Народ України відповів позитивно як на перше (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на друге питання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування (голосувалися, по суті, різні форми національно-державного устрою), було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.

Після референдуму розпочався так званий "Новоогарьовський процес" переговори керівників 9 республік, включаючи Україну, з президентом СРСР М.С. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба Горбачова шляхом компромісу між республіками і центром врятувати державну цілісність СРСР. Але тут втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення у будь-якій формі.

19 серпня 1991р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши М. Горбачова на його кримській дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП), до якого ввійшли 8 чоловік. Серед них: віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

ГКЧП заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. М. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були і представники України під синьо-жовтим прапором. Рішучі дії Б. Єльцина підтримала більшість урядів країн світу. Заколот провалився. Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. На місця секретаріатом ЦК була надіслана шифрограма, в якій схвально оцінювався переворот і пропонувалося парткомам "організувати" підтримку дій ГКЧП. Присланий в Україну генерал Варенніков заявив, що в разі непідтримки рішень ГКЧП, проти проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. М. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де більшість була з представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. М. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і немає підстав для введення в республіці надзвичайного стану. Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тільки опозиція -- представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією спроб дати належну оцінку дій ГКЧП, демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.

84.Акт проголошення незалежності України

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, в якому, зокрема, підкреслювалося: "Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави -- України. Територія України с неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. " Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з'явилася нова суверенна держава --Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення -- це право народу самому визначати свою долю.

Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Положення Акту дістали схвалення на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. ("так" Акту сказали 90,32% громадян, які брали участь у референдумі).
Отже, Акт проголошення незалежності України -- це документ великої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

85 Біловезька угода. Утворення СНД

Біловезька угода -- документ, підписаний 7--8 грудня 1991 року Президентом України Леонідом Кравчуком, Президентом РосіїБорисом Єльциним та Головою Верховної Ради Республіки Білорусь Станіславом Шушкевичем у Біловезькій Пущі під Брестом(Білорусь), яким оголошено розпуск Союзу РСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Окрема угода була укладена щодо здійснення єдиного контролю над наявною в державах ядерною зброєю.