Повсякденне життя вчителя школи соціального виховання УСРР

Таким чином, ми бачимо, що за 5 років відсоток вчителів з вищою освітою майже не змінився, причому серед груповодів він був в десятки разів менше, аніж серед предметників. Була введена нова категорія -- "технікум УСРР". В результаті (разом з цією категорією) відсоток освітян із середньою освітою дещо зріс, а з нижчою -- дещо знизився. Загалом же картина, порівняно з 1922 р., змінилася мало. З цієї таблиці можна зробити також й інший висновок -- майже третина тодішніх вчителів мала стаж менше 5 років, тобто можна з досить великою ймовірністю припустити, що вони прийшли в школу після 1922 р. Однак більшість вчителів починали свою працю на педагогічній ниві ще до приходу до влади більшовиків.

Про певну автономію вчительства свідчить і відсоток з партійних серед працівників освіти. Незважаючи на завдання "комуністичного виховання" наприкінці 1927 р. позапартійних серед вчителів було 92,6%, причому різниця між груповодами та предметниками у цьому показнику була зовсім невеликою -- близько 3% (відповідно 93,3 та 90,1%). Членами та кандидатами в члени КП(б)У було усього 3,3% вчителів, а ЛКСМУ -- 4,1%⁸².

Підводячи підсумки, слід підкреслити, що УСРР, як і СРСР загалом, потребувала прискорення модернізаційних процесів. Таке прискорення на тому етапі могла ініціювати тільки держава. Воно потребувало стрімкого переходу до нового способу життя, нової повсякденності. Самим лише примусом позитивний результат забезпечити було неможливо. Відтак на вчительство лягало двоєдине завдання -- з одного боку освіта, з іншого -- трансформація повсякденного життя народних мас. В силу ряду обставин, про які ми говорили вище, це завдання по-різному бачилося більшістю вчительства та компартійним керівництвом.

Зберігши основні засади комуністичної ідеології, владним верхам довелося зробити суттєві поступки в національній формі освіти. Нині навіть не згадується той факт, що на початку своїх експериментів навіть це слово -- "учитель" -- культурні плановики більшовицької влади намагалися замінити на "шкраб" ("школьный работник"). Цей термін, проти якого, до речі, виступив сам В. Ленін, яскраво характеризував ставлення влади до вчительства у перші роки панування більшовиків.

Взаємовідносини влади із вчительством характеризувалися не лише медяником, а й батогом, тобто поряд з поступками влада активно використовувала репресивні заходи. Починаючи з 1930-х рр. в історичній літературі всіляко затушковується та обставина, що в добу відбудовного періоду (1921-1925 рр.), коли уся промисловість та сільське господарства підіймалися з руїни, кількість вчительства не збільшувалася, а, навпаки, зменшувалася. Не акцентувалася увага і на тій обставині, що у словосполученні "розвиток радянської освіти" для кремлівської влади безумовним пріоритетом користувалося слово "радянської". Позбавлена впливу комуністичної ідеології освіта була непотрібна більшовицькому керівництву. Один з керівників тодішнього Наркомосу В. Арнаутов в середині 1923 р. відверто визнавав: "Набагато важливіша, у багато раз важливіша, роль вчителя як громадського діяча, аніж роль вчителя -- спеціаліста по методиці свого предмета. У цей бік має бути спрямована наша увага і відповідно до цього потрібно будувати наші заклади для підготовки педагогічного персоналу" . Вчитель, а по суті, як ми вже зазначали йшлося про сільського освітянина, -- мав не тільки і навіть не стільки навчати, скільки вести пропагандистську та агітаційну роботу, допомагати владі змінювати світосприйняття селян і всю їх повсякденність. Для цього треба було перш за все змінити світ уявлень та моральних цінностей самого вчителя. Це завдання повністю не було розв'язано до початку 1928 р., однак влада суттєво про двинулася у цьому напрямку. Важливим кроком до успішності у виконанні цього завдання стало поліпшення матеріального добробуту освітян.

3. Матеріальне становище вчительства

Одним із визначальних чинників впливу компартійно-радянської влади на освітян було матеріальне забезпечення. Воно суттєво позначалося на формуванні соціального обличчя вчительства та його повсякденного життя. Оскільки спочатку більш вживаним у ставленні до вчительства як соціальної групи був "батіг", а не "медяник", то це знайшло свій відбиток і в оплаті праці освітян. Щоб зрозуміти, як саме у 1920-х рр. матеріальне забезпечення вчителів впливало на їх повсякденне життя, слід проаналізувати його динаміку по роках та звернути увагу на основні принципові зміни у підходах до цієї проблеми. Варто також простежити вплив додаткових матеріально-побутових стимулів та різного роду пільг на ставлення вчителів до радянської влади.

Вище вже наголошувалося на недовірливому ставленні вчительства до більшовицької влади у перші роки її існування. Більшовики відповідали освітянам тим же. Хоча в одному з перших своїх наказів, виданому 14 лютого 1920 р., новий нарком освіти Григорій Гринько наголошував на необхідності подальшого функціонування усіх існуючих до приходу радянської влади українських шкіл та забезпечення їх навчальними посібниками, паливом та охороною від реквізицій, висловлений ним же водночас заклик "позбавляти школу "від чужого нам вчительства"⁸⁴ (яке було таким в основній своїй масі) не міг сприяти посиленню взаємоповаги між освітянами та більшовицькою владою. Тим більше, що в іншому наказі, опублікованому 4 травня 1920 р., таке збереження кількості україномовних шкіл обумовлювалося необхідністю "зробить українські національні форми культури засобом комуністичного виховання мас"⁸⁵, а зовсім не турботою про розвиток освіти.

Це вже пізніше "перевиховання" стало однією з цілей роботи більшовицької влади у взаємостосунках з освітянами. Спочатку більшовики про це навіть не думали. На реалізацію виголошених у названій постанові намірів про підведення міцної фінансової бази під освітню діяльність та видачу вчителям авансів "у розмірі середньої тарифної ставки"⁸⁶ на практиці кошти далеко не зажди знаходилися. Приміром, станом на кінець жовтня 1920 р. із усієї Волинської губернії заробітна плата вчителям лише по Житомирському повіту була видана до першої половини вересня, по іншим же повітам губернії ніяких виплат вчителям за весь час існування радянської влади не здійснювалося⁸⁷. Не набагато краще були справи і в Одеській губернії. Із запланованих 502 млн. радзнаків було отримано лише 197 млн. У березні освітяни отримали 10% коштів, в квітні 1920 р. -- 20%. На друге півріччя планувалося 1 млрд. 74 млн., а отримано було лише 10% від цієї суми⁸⁸.

Зрозуміло, що таке недофінансування не могло позитивно відобразитися на популярності радянської влади серед вчительства. Водночас аналіз ситуації, особливо з огляду на величезні масштаби фінансування політосвітньої роботи, спонукає до наступного висновку: не вчителі поставилися негативно до радянської влади внаслідок недофінансування, а радянська влада недофінансовувала освітян тому, що вони у своїй масі не сприймали комуністичних ідей.

Подібні недоплати були правилом у взаємостосунках більшовицької влади з вчителями і протягом 1921 календарного року. Однак у цей час хоча б офіційно визнавався сам факт такої недоплати, що тією чи іншою мірою зумовлювало пошуки фінансування задля ліквідації недоліків. Ситуація змінилася кардинально на початку 1922 р. Влада офіційно відмовилася від утримання шкіл, насамперед -- сільських. Усі турботи по фінансуванню школи, а відтак і вчительства, лягали на місцеве селянство. Особливо важким було матеріальне становище вчителів у південних регіонах України, що у 1921-23 рр. потерпали від голоду -- там навіть при бажанні селяни не могли допомогти у фінансуванні освіти. Ось що у 1927 р., за свіжими ще слідами тих подій, згадував вчитель з Миколаєва Величко:

"Пригадую 1921 рік. На 52 школи, коли мені пам'ять не зміня, існувала, ледь животіла в приміщенні, де зараз міститься Друга трудова школа, українська школа імені Франка. В кожній групі жменька учнів. Вчитель держиться за них, щоб вони якось не розбіглись, ці останні. Матеріальної бази в школі немає ніякої. Працювала невеличка груп українських вчителів, що нараховувала в своїх лавах чоловік 20-25. До певної міри підтримувало її товариство "Просвіта", що тоді існувало. Щоб підвести базу для роботи, улаштовували вечірки та вистави. Мені, зовсім далекому від театральної справи, приходиться збирати товаришів, переводити репітиції й виступати для посилення матеріальної бази школи. Був театр Кожан- ського. Потім була ще спроба улаштувати вечірку в клубі бувшому міліції. Але був такий холод в нетопленій школі, що товариші не могли виступати, запротестували. Так ми тягли до весни. Працювати становилося все трудніше. Дотягла школа до квітня місяця, а потім сам собою вмерла.

Але залишалася ще одна школа, що так само ледве-ледве животіла. Ця школа мала лише дві групи. Робота там підтримувалася надзвичайно примітивними засобами. Тоді видавалися Аронські пайки, була також столовка. Учителька, щоб утримати дітей в школі, домагається, щоб їм видавали обіди та сніданки. Таким чином тяглася робота. Але потім, не маючи бази, не бачачи жодної підтримки навіть з боку органів Наросвіти, не маючи достатнього контингенту учнів, -- і ці групки примушені були припинити роботу, зачинитися"89

"Будучи женой одного из учителей г. Молочанска Токмакского уезда, оказавшись случайно в Харькове, считаю своим долгом обратить внимание Наркомпроса на безвыходно тяжелое положение тамошних учителей и обратиться к вашей помощи не только по отношению к нашей семьи, а всего учительского персонала. 4 месяца уже никто не получил жалованья, а пайка выдали с осени только 2 раза и то в размере У пуда, что, конечно, является каплей в море, особенно для многосемейных, как, например наша семья. В Токмаке же, уездном городе, находящемся в 10 верстах от Молочанска, выдают регулярно пайки. Отговариваются в Токмаке тем, что будто бы учителя в Молочанске получают продукты от учеников. Между тем только несколько учеников в начале учебного года, жалея учителей, приносили по несколько фунтов того или другого. Теперь же, когда голод необычайно усилился, никто из учеников не имеет возможности чем- нибудь поделиться с нами, так как сами остро голодают. Американская помощь, которая прибыла туда, будет кормить только детей до 5 лет и стариков, а учителям отказали. Поэтому единственная надежда именно на Вашу помощь, а помощь нужна скоро, иначе могут повториться такие случаи, какие уже были -- самоубийства на почве голода.

Харьков, 31 марта 1922 г."90

У цьому листі характеризується не лише політика в галузі освіти, але й ставлення більшовицького керівництва до селянства. Якщо ж характеризувати стан самих вчителів, то бачимо, що у даному випадку джерел існування було ще менше, ніж у прикладі із вчителем з Миколаєва: допомога (до певного часу) місцевих селян та розпродаж усіх власних речей. Навіть американських пайків вчителям не дісталося, фінансування ж центром припинилося ще восени 1921 р.

Таке раптове припинення фінансування школи не могло не відобразитися негативно на ставленні вчительства до радянської влади. Дещо кращою, але теж важкою була ситуація з фінансуванням вчительства у тих губерніях, які не потерпали від природних катаклізмів. Іван Демиденко, один із представників освітян того часу, згадував у 1986 р. про події 1922 р.: "Так я тоді влаштувався, вчительом, бідність була, то з учителями взагалі розплачувалися за науку тим, що призначали муки з селянина"⁹¹.

Лише 1922-23 навчального року державні органи влади почали сприяти (але не фінансувати) віднайденню коштів для професійної діяльності вчителів. Відтак вдалося організувати (чи зафіксувати існування) декілька видів джерел існування шкіл. За приблизними оцінками у першій половині 1923 р. близько 1 000 шкіл та 400 дитячих будинків існували завдяки шефській допомозі⁹². Близько 9 000 шкіл (з 17 805, що існували на початок 1923 року⁹³, тобто більше половини усіх існуючих) утримувалися на кошти сільських товариств до договору (розрахунки велися в зернохлібі, розміри якого коливалися від 2 до 20 пудів зернохліба у місяць)⁹⁴. Певна частина вчителів існувала у 1922/23 роках завдяки самооподаткуванню селян та відрахуванню 10% від натурального податку . Але навіть така організаторська допомога наркомосу далеко не охоплювала усі школи й усіх педагогічних працівників. В пояснювальній записці до "Приблизних даних про розподіл дитзакладів Соцвиху по джерелам їх існування", поданій В. Арнаутовим на розгляд керівництва наркомату освіти в червні 1923 року, зазначалося: "Дуже велику групу шкіл складають ті сільські школи, які навіть у лютому місяці не отримували коштів ні з одного з вказаних вище джерел. На початку навчального року таких шкіл було значно більше, тепер же їх кількість скоротилася внаслідок збільшення місцевих видатків та розвитку договірної кампанії. Джерелами існування цих шкіл стали подаяння, які вчительство вимушено було приймати у формі обідів по черзі у кожного з селян, або у вигляді підношень індивідуальних або групових. У багатьох випадках вчительство жило за рахунок відведених йому городів та власного господарства. Нерідкими були випадки найму вчителів на розробку ліса і т.ін. вчительство соціальний гендерний радянський

Тим не менш заняття в значній частині цих шкіл відбувалися більш чи менш нормально. Перерви спостерігалися головним чином внаслідок відсутності палива. Таким чином, головним джерелом утримання шкіл, на які не виділялися гроші ні з місцевого бюджету, ні з центрального, ні по договорам, варто вважати енергію і ентузіазм вчительства, котре зовсім безкоштовно віддавало свою працю школі."96 За визнанням у 1927 р. голови спілки Робос О. Мізерницького навіть у 1922/23 навчальному році близько 600 шкіл із загальною кількістю вчителів понад 1 тис. не увійшли ні в який бюджет97.

В одній зі своїх статей В. Арнаутов відверто визнавав, що фактично до початку 1923 р. "не було навіть натяку на допомогу з центру, ні у формі виплати заробітної плати, ні у формі якого-небудь педагогічного зв'язку"⁹⁸. Названі вище "ентузіазм і енергія" були мало пов'язані з радянською владою, і це непокоїло більшовиків. Не маючи безпосередньої матеріальної залежності від компартійно-радянської влади, вчительство ніяк не могло стати її союзником. Тому з початком формування місцевого бюджету, який реально почав з'являтися в Україні у 1922/23 господарському році (тривав із жовтня по вересень) і суттєво зміцнився у 1923/24 господарському році, змінювалася і система оплати. Заробітна плата вчителям у містах нараховувалася в стійкій грошовій одиниці -- товарному рублі. На перших порах ставка вчителя у місті розпочинала свій зріст від 3 товарних рублів за місяць і до кінця 1922/23 господарського року зросла до 4,75 товарних руб.⁹⁹ Однак з жовтня 1923 р. відбувся перехід до червінцевого рубля. Реальна зарплата, здавалося б, знизилася. Ось такою була ситуація з реальною та номінальною величиною тарифних ставок вчителів, на основі яких формувалася заробітна плата освітян у місті Харкові у жовтні 1923 -- лютому 1924 рр. (усереднені дані):

Таблиця 10.