Світ повсякденних уявлень, культура ворожості шляхти Волині (на прикладі убивств та їх сприйняття в кінці XVI ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світ повсякденних уявленькультура ворожості шляхти Волині (на прикладі убивств та їх сприйняття в кінці XVI ст.)

Про культуру ворожості

Чи не від початку становлення української історіографії теза про сваволю і неконтрольоване насильство шляхти постає як аксіоматична. Знакові автори для української історіографії XIX -- початку XX ст. -- Микола Костомаров, Володимир Антонович та Михайло Грушевський загалом тотожні у своєму вирокові шляхетській Речі Посполитій. Головною її бідою оголошується слабкість королівської влади, а також узурпація шляхтою владних повноважень монарха, яка отримала назву «золотих шляхетських вольностей». Відсутність контролю над насильством і реальних важелів обмеження сваволі з боку центральної влади, за їхніми твердженнями, призводили до постійних шляхетських воєн, захоплень чужих земель, анархії та суцільного беззаконня Див., скажімо: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. Т. І. СПб., 1870. С. 1-20; Кулиш П. Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654). Т. I. М., 1888. С. 34; Антонович В. Исследования о гайдамачестве. // Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995. С. 373-374; Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ-Львів, 1913. С. 194-195.. Така «криміналізація» шляхетського повсякдення продовжується до сьогодні. Квінтесенцією тверджень, що походять з різного часу і різних наукових традицій, а при цьому дивовижно тотожні одна одній, є цитата з роботи сучасного дослідника, що засвідчує їх тяглість:

«Воєнні акції набирали форм то спонтанного грабіжницького набігу ватаги збуджених шляхтичів, то чітко спланованого та організованого походу з метою вирішення у такий спосіб міжфеодальних питань позе-мельного володіння: знищення чийогось маєтку, приєднання сусідніх земель, переселення їх мешканців до свого маєтку тощо» Мальченко О. Шляхетські наїзди у світлі маєткових актів кінця XVI -- першої половини XVII ст. (військовий аспект) // КС. 1997. № 3-4. С. 94. На аналогічний спосіб висловлюється про наїзди і Андрій Блануца, див.: Блануца А. Соціально-станова зумовленість шляхетських наїздів на Волині у другій половині XVI ст. // УІЖ. 2003. № 4. С. 103-111. Його ж. Шляхетські наїзди у Великому князівстві литовському за матеріалами Литовської метрики першої третини XVI ст. // Наукові праці Кам'янець- Подільського національного університету. Історичні науки. 2008. Т. 18. С. 76-77 (попри те, що йдеться про публікацію джерел, автор у короткій передмові до них стисло викладає свої погляди на наїзд, ширше озвучені у попередній статті)..

У польській історіографії XIX -- початку XX ст., гостро перейнятій причинами втрати державності і відповідальності за це шляхти з її культивуванням своїх вольностей всупереч інтересам Речі Посполитої, утвердилася загалом негативна думка щодо чи не всіх форм політичного і культурного життя шляхти. Але якщо нині ці підходи суттєво ревізовані, то шляхетському повсякденню суттєво не повелося. Робота Владислава Лозінського «Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej pdowie XVII wieku» Lozinski W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej polowie XVII wieku. T. 1-2. Krakow, 1957 (wyd. 5)., написана на підставі опрацьованих автором судових книг Руського воєводства, більш аніж на століття сформувала історіографічні уявлення про нічим не стримувану конфліктність ранньомо- дерного шляхетського соціуму. Книга одразу викликала критичні зауваги, чи не головним серед яких були сумніви щодо адекватності висновків про шляхетські звичаї, зроблених на підставі кримінальних матеріалів. Утім, барвиста, жвава, сповнена колоритних замальовок, книжка витримала на сьогодні шість перевидань, формуючи саме такий погляд на шляхетське повсякденна. Ось її початок:

«Що за всі, що за світ! Грізний, дикий, вбивчий. Світ утисків і насильства. Світ без влади, без уряду, без ладу і без милосердя. Кров там дешевша, від вина, людина дешевша від коня. Світ, в якому легко вбити, тяжко не бути вбитим. Кого не забив татарин, того забив опришок, кого не забив опришок, того забив сусід. Світ, в якому порядним бути тяжко, спокійним -- неможливо» Ibidem. S. 3..

Щоправда, далі Лозінський застерігає від спрощеного сприйняття читання судових книг, які були покладені в основу його дослідження. Ба більше, він зауважує, що при недоліках публічних інститутів, уривковому законодавстві, слабкості права і відсутності виконавчої влади, спільнота мала перетворитися на некерований натовп, де йде вбивча війна всіх проти всіх. «Але так не було», -- підсумовує Лозінський, а заодно порівнює ситуацію з німецькими землями не на користь останніх Ibidem. S. 72-76.. Однак, попри всі ці зауваги, система координат була вже задана. Твердження про необмежене, неконтрольоване насильство як звичний спосіб вирішення суперечностей у межах шляхетського загалу увійшло до історіографічного канону і визначає до сьогодні, з певними модифікаціями, спосіб мислення про ранньомодерну Річ Посполиту (попри окремі принагідні і зазвичай декларативні заяви про необхідність детальнішого аналізу повсякденної культури Анна Сухені-Грабовська зауважує, що судові джерела мало надаються для дослідження шляхетської культури. Див.: Sucheni-GrabowskaA. Wolnosc i prawo w staropolskiej koncepcje panstwa. Warszawa, 2009. S. 12-13. Ян Середика у своїй статті зазначає, що його попередні висновки про нехтування правом осіб, наділених матеріальними і владними ресурсами, які випливали з аналізу часто гіпертрофованих скарг, були ним серйозно переглянуті. Дослідник акцентує увагу на тих моментах, які засвідчують повагу до права представників магнатерії, зумовлену важливістю для шляхтича доброї слави, честі, тобто, всього того, що входить в поняття символічного капіталу. Див.: Seredyka J. Kultura prawna magnatow litewskich w XVI i XVII wieku // Kultura polityczna w Polsce. Przeszlosc i terazniejszosc. Poznan. 1996. S. 35-41. Про необхідність перегляду історіографічних стереотипів див.: Grodziski S. O rz^dach prawa w koronie // Czasopismo Prawno- Historyczne. 2005. T. 57. Z. 1. S. 171. Натомість в українській історіографії подібні твердження перебувають цілком в руслі її гранднаративу, відтак, не спонукають до перегляду усталених стереотипів. Див.: Мальченко О. Шляхетські наїзди у світлі маєткових актів кінця XVI -- першої половини XVII ст. (військовий аспект) // КС. 1997. № 3/4. С. 94. На аналогічний спосіб висловлюється про наїзди і Андрій Блануца у кілкох публікаціях, див.: Блануца А. Соціально-станова зумовленість шляхетських наїздів на Волині у другій половині XVI ст. // УІЖ. 2003. № 4. С. 103-111. Аналогічні засади див.: Його ж. Шляхетські наїзди у Великому князівстві литовському за матеріалами Литовської метрики першої третини XVI ст. // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету. Історичні науки. Т. 18. Кам'янець-Подільськ, 2008. С. 76-77.).

Тож нині гостро постала проблема перегляду застарілих концепцій, випродукуваних у той час, коли історики підходили до дослідження минулого з мірками свого сьогодення, виносячи присуд Іншому з висоти добре впорядкованої держави XIX ст., яка вповні освоїлася з функціями дисциплінування та покарання своїх членів за різноманітні переступи. На часі завдання включення фрагментів минулого, з якими має справу історик, у їх питомий контекст -- «світ значущих взаємозв'язків» Сэбиан Д, Кром М., Альгази Г. Введение. История и антропология: путь к диалогу. // История и антропология. Междисциплинарные исследования на рубеже XX-XXI веков. СПб., 2006. С. 20., тобто аналіз явищ з урахуванням їх значення і особливостей функціонування у тотожній їм системі.

Передовсім це стосується проблеми ролі держави у регулюванні насильства і контролю над ним. Зазвичай зміцнення центральної влади пов'язується з системою заходів по дисциплінуванню громадян і наведенню суспільного порядку, відповідно, всі практики, що цьому не сприяють, розглядаються як шкідливі. Гостро дискусійну позицію щодо таких тверджень зайняв Стівен Вайт, чиї піонерські роботи упродовж майже 30 років визначають характер дискусій по дослідженню конфлікту в Європі на рубежі першого і другого тисячоліть (т.зв. періоду «феодальної революції» Див. його ж про сеньйоріальне насильство як конструкт в дискусії про природу феодальної рволюції: White S.D. Debate: The «Feudal Revolution»: II // Past and Present. 1996. № 152. P. 205-223.). Він висловлює сумнів щодо вирішальної ролі держави у контролі над насильством; за його словами, це твердження є лише «спірним ідеологічним постулатом, властивим окремим напрямкам політичної теорії і еволюційної соціології» Уайт С. Переосмыслить насилия: из двухтысячного тысячелетия в тысячный // Средние века. 2004. № 65. С. 45-60.. Натомість великої ваги у підтриманні спокою в спільноті набувають такі чинники, як самоврядний характер корпорацій знаті, публічний характер їх культури, почуття честі як регулятора поведінки членів спільноти, система примусу у дотриманні певних норм співжиття через апеляцію до честі, сорому і доброї слави. Тож питання, чи корелює рівень насильства з ефективністю державного контролю за ним, залишається відкритим для подальших пошуків.

Важливою є і зміна підходів до конфлікту, за якими він не стільки руйнує суспільний порядок, скільки його конструює. Відповідно, конфлікт постає невід'ємною частиною соціальних процесів, де тривала тотальна деструкція, анархія -- принципово неможливі. Суперечки було запропоновано розглядати як питому частину відносин, однопорядкову таким поняттям, як влада, право, володіння. Їх функції полягали не у розв' язанні суперечностей, а в оприявненні стосунків, тож у тривалому процесі переговорів поміж сторонами вони були одним із інструментів досягнення миру Про історію дослідження конфлікту в середньовічній Європі див.: Brown W.C., Gorecki P. What Conflict Means: The Making of Medieval Conflict Studies in the United States, 1970-2000 // Conflict in Medieval Europe. Changing perspective on Society and Culture / Ed. by Brown W.C., Gorecki P. Ashgate Publishing Company. 2003. P. 1-36..

Принциповим стало розуміння насильства як соціального конструкту, залежного від часу і місця його побутування Ibidem. P. 28. Див. також: Zaremska H. Historia przemocy w Europie sredniowiecznej i nowozytnej // Czlowiek i agresja: glosy o nienawisci i przemocy: uj^cie interdyscyplinarne / Red. Jurasz-Dudzik L Warszawa, 2002. S. 18-33.. Звідсіля, перегляд характеру насильства, чинників, що його провокують та механізмів контролю над ним. Насильство знаті у середньовіччі і ранньомодерному часі було вмонтоване в інститут честі та похідної від неї доброї слави. Саме честь займала місце лідера серед базових понять річпосполитського шляхетського соціуму, яка декларувалася важливішою від життя. Отримуючи певну квоту честі за правом народження, шляхтич був зобов'язаний її захищати за найменших ознак урази для неї, а також примножувати -- додаючи доброї слави собі і своєму роду. Однак формально рівні поміж собою члени шляхетської спільноти у боротьбі за зовнішні ознаки престижу мусили затято конкурувати, адже збільшення честі одного, як за законом з'єднаних посудин, означало зменшення її в іншого. Боротьба за статус коштом інших дає дослідникам підставу говорити про честь як про «колективну власність» Stuart C. Blood and Violence in Early Modern France. Oxford Univ. Press, 2006. S. 73., де місце особи і її самоповага були тісно пов'язані з думкою загалу. Носії цієї публічної ідентичності, що постійно перебувала під загрозою, були вкрай чутливі до найменших образ чи жестів, які члени спільноти могли витлумачити як такі. Потреба у захисті своєї репутації змушувала одразу на них реагувати, тим самим створюючи конфлікт, а також провадячи його за усталеними правилами. Рушійною силою таких конфліктів виступала помста, яка єдина могла очистити особу від образи. До боротьби за відшкодування включалася зазвичай вся група близьких до скривдженого осіб. Образи, виклики, провокації, відповіді, реакції загалу, варіанти полагодження суперечок -- усе це укладалося в певні суспільні конвенції, набір правил, що визнавалися шляхетською спільнотою як обов 'язкові. Однак їх дотримання не гарантувалося офіційною владою і, відповідно, не забезпечувалося через силовий примус, а досягалося за допомогою гнучкого механізму громадського схвалення/осуду, тобто психологічного тиску. Конвенції були взірцем, що спонукав діяти на певний спосіб -- не рефлексуючи, а як прийнято, як чинять усі навколо; вони трималися на вірі, що супротивник чинитиме так само WeberM. Gospodarka i spoleczenstwo. Zarys socjologii rozumiej^cej. S. 25.. Проте конвенції створювали водночас можливості для маніпуляцій суспільними настановами, гри з правилами, публічних демонстрацій, в рамках яких можна було представити свої приватні інтереси у вигляді групових цінностей, а дії супротивника як такі, що їх нехтують і тим самим загрожують суспільному консенсусу. Тож суперечки часто набували вигляду перформенсів з ритуальними жестами, де глядачам відводилася роль арбітрів, які провокували сторони, асистували їм, а також виступали посередниками у замиренні супротивників. Саме через замирення і досягався бажаний мир у спільноті.

Звичайно, подібна ситуація була можлива лише за умови існування досить закритих корпорацій, де кожен член їх був знаний, а вимога публічності дій сприймалася як обов'язкова для поштивої особи. Цілком очевидно, що за таких настанов риторика була чи не головним механізмом боротьби за честь. Як влучно зауважив Вільям Міллер, «жорстокість -- це те, в чому ми звинувачуємо Іншого, коли обстоюємо свої інтереси» Miller W.I. Getting a Fix on Violence // Humiliation and Other Essays on Honor, Social Discomfort, and Violence. Ithaca, 1993. P. 77..

Тож насильство було інструментом, до якого вдавалися задля захисту честі, здобуття престижу (доброї слави) й отримання влади у суспільствах, де слабка центральна влада співіснувала з корпораціями озброєних воїнів, засадничо рівних між собою, які вирізнялися сильними самоврядними традиціями. Можна говорити про спільноти честі, що виробили свою культуру ворожості (за нею в історіографії закріпилася назва feud). Початково на існування специфічного порядку, де за позірною жорстокою війною всіх проти всіх поставала саморегулююча система, звернули увагу медієвісти (Вільям Міллер, Стівен Вайт, Пітер Хаймс Miller W. Bloodtaking and Peacemaking: Feud, Law and Society in Saga Iceland. Chicago University Press, 1990. P. 180-181. Hyams P.R. Feud in Medieval England // The Haskins Society Journal. Studies in Medieval History. Vol. 3, 1991. P. 1-21; White S.D. Feuding and Peace-Making in Eleventh-Century France. Aldershot, 2005.). За на сьогодні вже класичним визначенням цього типу ворожості авторства В. Міллера, її вирізняли такі характеристики: ворожі стосунки між двома групами, члени яких поєднані різними стосунками, що скликалися задля конкретних цілей; жорстокість висока, але контрольована -- кількість жертв обмежена, а втрати обраховані У культурі ворожості насильство обмежене хоча б тому, що має свій свою черговість -- супротивник не може завдати удару двічі: отрута, що підтримує баланс честі. Roche T. The Way Vengeance Comes: Rancorous Deeds and Words in the World of Orderic Vitalis // Vengeance in the Middle Ages: Emotion, Religion and Feud, 2009. P. 123.; насильство не конче спрямовується на головного винуватця напруження у спільноті; нестабільні ролі «жертва-кривдник», адже відповідь не завершувала процес насильства, а лише провокувала наступну дію, тобто ворожістю керував принцип взаємообміну Miller W. Bloodtaking and Peacemaking... P. 180-181.. У кінцевому підсумку йшлося про боротьбу за владу, де виклики і відповіді підтверджували статус особи: публічно оголошена ненависть поважної особи робила честь, збільшувала символічний капітал жертви. Мати ворогів було необхідно, особистих чи тих, які здобувалися через входження до групи. Тож ворожість була постійним, загальновизнаним елементом соціальних стосунків, зав'язаних на родинних та квазіродинних групах клієнтарного типу, яка провадилася з урахуванням відомих усім конвенцій, очікувань і санкцій, а часто і розпрацьованих ритуалів Smail D.L. Hatred as a social institution in the late-medieval society // Speculum. -- Cambridge (Mass.), 2001. Vol. 76, № 1. P. 90-126.. Ворожість була способом життя, що ґрунтувався не лише на внутрішньому досвіді індивіда, його почуттях і емоціях, ай на зрозумілому сценарії її провадження, з використанням певної ідіоматики і мови ненависті.

Перш ніж у хід пускалася зброя, супротивники вдавалися до публічних образ, заподіяння матеріальної шкоди, знеславлення супротивника тощо, тож психологічне насильство неможливо відділити від фізичного застосування сили. Ритуалізація насильства, що часто програвалося як вистава, обмежувала втрати спільноти -- пролиття крові замінювалося розмовами про нього чи діями, що дозволяли досягти кривдникові бажаного зганьблення супротивника, а тому -- на певний спосіб відновити рівновагу й отримати сатисфакцію. Конвенційний спосіб суперечок легітимізував насильство і водночас задавав йому рамки.

Концепція feud, що ґрунтується на засадничій раціональності ненависті, має слабке місце -- відсутність чіткого критерію між конфліктом в рамках культури ворожості і звичайною помстою. Існує пояснення, що помста є засобом отримання компенсації за кривду та варіантом тиску на супротивників з метою їх замирення, а насильство в рамках feud мало на меті передовсім привернути увагу спільноти і служило не стільки компенсацією за кривду, скільки було одним із багатьох актів у ланцюгу взаємообмінів. З останнім твердженням суголосна думка про ворожість як спосіб структурування суспільства, в якому бракує іншої соціально- політичної організації, тож спалахи насильства вказують на його пере- структурування чи зміни принципів його впорядкування. Однак така жорстка раціоналізація повсякденних практик не надається на задовільне пояснення, чим і мотивована пропозиція відмовитися від поняття feud на користь звичайної помсти .

Проблемою є й питання, чи існує культура ворожості лише в ранньому середньовіччі, чи вона притаманна й пізнішим періодам. Як твердить Пітер Хаймс, успадкована від ранішого часу feud засадничо не протиставляється закону й державі, а може цілком органічно з ними співіснувати. Ознаки її як повсякденної практики можна охарактеризувати таким чином: вона розпочинається з помсти за кривду, що описується як результат ворожих дій супротивника, зазвичай тривалих; під час скарги відбувається апеляція до пов'язаних зі скривдженим осіб -- родичів, приятелів, патрона тощо, які зобов'язані стати на захист члена своєї групи і продемонструвати свою силу і солідарність; відповіді в помсті мали бути більш-менш еквівалентні; відповідь на кривду має бути публічна й набирати форми, що легітимізувала б її та робила честь її виконавцям (на Halsall G. Violence and society in the early medieval west: an introductory survey // Violence and Society in the Early Medieval West. Woodbridge, 1998. Р. 21-28. противагу до таємних убивств); взаємообмін насильницькими актами могло припинити замирення через компроміс, а не суд, який чітко визначає ролі «кривдник-жертва» і розподіляє вину і сатисфакцію за неї у відповідності з ідентифікацією; вербальне насильство зазвичай передує застосуванню сили, слова відіграють велику роль у культурі ворожості, адже сторони намагаються легітимізувати свої дії,; основні поняття, які озвучуються під час «дебатів» -- передовсім честь і сором. Тож, конфлікти розгорталися за готовими моделями, а учасники проговорювали свою поведінку за допомогою клішованих формул, які були добре відомі і легко впізнавані Hyams P.R. Was There Really Such a Thing as Feud in Middle Ages? // Vengeance in the Middle Ages. Emotion, Religion and Feud / Еd. Hyams P.R., Throop SA. Ashgate, 2010. Р. 151-176.. Таке менш конструктивістське означення feud має цілком інструментальний характер та дозволяє ідентифікувати культуру ворожості і в ранньомодерний час, а також простежити її модифікації пізнішого періоду. Прикладом такого дослідження може бути робота Керол Стюарт про культуру ворожості в ранньомодерній Франції, виконана на підставі судових матеріалів, де зафіксовані практично всі основні риси feud. Вона звертає увагу на визнання з боку королівської влади легітимності приватного насильства під час столітньої війни, а також толерування її громадською думкою навіть у другій половині XVII ст. Stuart C. Blood and violence... Можна також навести роботу Х. Змори про feud у ранньомодерній Німеччині Zmora H. The Feud in Early Modern Germany, 2011.. Концепт ворожості як особливого типу культури для аналізу насильства в ранньомодерній Європі упродовж XVI-XVII ст. був використаний також у роботі Джуліуса Раффа Ruff J.R. Violence in Early Modern Europe 1500-1800. Cambridge University Press, 2001., що підтверджує справедливість тези Пітера Хаймса.

Попри ворожість як систему обміну, що передбачало тяглість насильства, а, в підсумку -- й дисбаланс самого суспільства, існували механізми, які гарантували замирення поміж індивідами/групами через примус спільноти. Особливістю її було входження кожного члена одразу до кількох груп -- родинних і квазіродинних, які не лише не збігалися між собою, а й часто перебували в конфлікті. На необхідності порозуміння й трималася соціальна єдність спільнот, адже множинність лояльностей змушувала полагоджувати суперечки мирним шляхом з урахуванням інтересів суперників і пошуків консенсусу. Посередники не володіли реальною силою примусу, однак були соціальними та політичними функціонерами. Звичайно, втручання приятелів не гарантувало замирення, однак такий спосіб полагодження стосунків поміж ворогуючими сторонами належав до схвалюваних спільнотою стратегій, за допомогою яких загалом вдавалося утримувати відносну рівновагу, так званий «мир у ворожості» Gluckman M. Peace in the Feud.... Врешті, загроза помсти теж сприяла готовності супротивників вдатися до замирення.

Важливим елементом тиску на спільноту виступала і судова система, характер якої визначався загальною культурою насильства і був вмонтований в обмінні процеси ворожості. Скажімо, звернення до суду могло бути розцінене як образа, а судовий декрет -- як пляма на честі, яку можна було змити лише помстою. Судовий позов часто ставав приводом до ескалації ворожості, виступав варіантом помсти. Водночас страх перед судовим процесом був дієвим способом підштовхнути суперників до замирення, в рамках якого практикувалися і перепрошення кривдником жертви та відпущення нею образи, і квазісудові способи покарання, скажімо, добровільне ув'язнення винуватця. Процес часто затягувався з метою надати сторонам час для порозуміння, а більшість судових справ закінчувалася замиренням Ruff J.R. Violence in Early Modern... Р. 84. Herrup C.B. The Common Peace. Participation and the Criminal Law in Seventeenth-Century England. Cambridge University Press. P. 193-206. Stuart C. Blood and violence... P. 195-223. Hyams P.R. Feud in Medieval England.... Врешті, судовий процес був варіантом поєдинку іншими, легальними засобами, що дозволяє говорити про нього як про приручену помсту²¹.

Шляхетське повсякдення Волині ранньомодерного часу цілком надається для аналізу його через поняття feud як культури ворожості, характерної для подібних до шляхти станів тогочасної Європи. Спостерігаємо усвідомлення шляхтою важливості «покою посполитого» та намагання полагодити суперечності без входження у затяжні війни, де змагання за владу між групами не конче виливалася у збройні протистояння. Конкурентні групи були досить мінливі за своїм складом, належність до однієї з них не означала відсутності досить близьких контактів з членами іншої, що практично виключало можливість жорсткого протистояння між ними. Шляхтичі у своїх скаргах на насильство воліли представити дії кривдників як такі, що не мали попередньої історії, а, ті, виправдовуючись, наголошували на оборонних мотивах своїх вчинків. Тож, схоже, що помста поступово втрачає на силі як легітимізуючий чинник, принаймні, у сфері судочинства та публічному просторі. Зважаючи на це, я буду говорити саме про культуру ворожості, де існували добре відомі кожному члену спільноти конвенції щодо провадження конфлікту, однак вони були досить гнучкі, надавалися для маніпуляцій, а інколи -- ними могли й знехтувати. Тобто, йтиметься не про одну модель конфлікту, а про співіснування різних варіантів конфліктних взаємин, попри те, що домінувала, на мою думку, все ж саме та, яка описувалася через поняття feud. Спробую це продемонструвати на підставі аналізу убивств, які фіксуються в судових книгах упродовж останньої третини XVI ст. Йтиметься про випадки загибелі лише осілих шляхтичів, тобто тих, хто мав тут нерухомість, адже лише ця категорія складала «річ посполиту воєводства Волинського» -- корпорацію формально рівних між собою осіб, які володіли всією повнотою шляхетських прав і свобод. Вони були поєднані різними за характером зв'язками, вони складали спільноту, перед якою розігрувалися спектаклі конфлікту, вони визначали символічну вагу кожного, сигналізували про уразу для честі, асистували в її відновленні та замирювали супротивників. Буде розглянуто, за яких обставин траплялися убивства, якими правовими нормами регулювалася відповідальність за них, а також проблеми з пошуками винуватців та доведенням їх вини під час судового процесу. Особлива увага зосереджуватиметься на сприйнятті убивств шляхетською спільнотою, яке було густо замішане на функціонуванні культури ворожості та культурних пріоритетах шляхти. Зрощення правових приписів та уживаних для відновлення честі повсякденних практик детальніше простежено на кількох конфліктних історіях, оплачених шляхетськими життями.

Убивства як побічний продукт шляхетського повсякдення

Попри численні скарги на насильство широкого спектру, до вбивств повноправних членів шляхетського соціуму (а не їхніх підданих і слуг Уникаючи сучасних уявлень про цінність людського життя, зосереджуватимусь на тогочасному сприйнятті певних реалій, де важило головно життя повноправного (осілого) члена шляхетської спільноти. За підрахунками Мартіна Камлера, у Сєрад- ському воєводстві упродовж XVII ст. фіксується зменшення кількості вбивств, яких загалом поміж шляхтою було небагато: у 1600-1611 рр. -- 7 випадків щороку, у 1651-- 1660 рр. -- 3, у 1690--1700 рр. -- 1,3: Kamler M. Przemoc mi^dzy szlacht^. w XVII wieku. Opis zjawiska. Warszawa, 2011. S. 25. За моїми підрахунками, упродовж десятиліття 1590--1660 рр. у найбільшому на Волині Луцькому повіті, де на цей час припадає посилення агресивності, фіксується приблизно 2 убитих на рік. Я вилучила з підрахунків один унікальний акт -- безпрецедентну бійню між групами, очолюваними Дем'яном Гулевичем і Маркіяном Семашком, в якій загинуло 37 осіб (про що далі). Однак серед загиблих шляхтичів могло бути трохи більше двадцяти осіб -- про десять говориться з боку Гулевичів і 11 осіб було поховано у Коблині, маєтку Семашків. З урахуванням цього випадку маємо чотири, максимум п'ять жертв щорічно.) доходило нечасто. Говорячи про невелику кількість жертв у озброєній конфліктній спільноті, маю на увазі кількісну невідповідність маніфестацій ворожості і обіцянок убити супротивника та їх реального втілення, тобто незначну кількість убивств тих, проти кого публічно спрямовувалася агресія. Однак для аналізу обраний саме цей аспект культури ворожості як такий, що акумулює уявлення шляхти про норму і відступ від неї. Тобто під повсякденням матиметься на увазі певний набір засвоєних моделей поведінки, зазвичай невідрефлексованих, якими користуються члени спільноти на щодень, а також їхні уявлення про певні цінності, що значною мірою формували повсякденні реакції. Випадки убивств як такі, що порушували відносну рівновагу в спільноті і вимагали її втручання з активним залученням риторики, вкрай цінні, адже виводять на яв той культурний ресурс, яким активно користувалися люди минулого і який зазвичай прихований від дослідника. Я вживатиму поняття культура в антропологічному сенсі, слідом за Роже Шарт'є, як «повсякденні практики, через які певна спільнота переживає й відображає свої стосунки зі світом, іншими людьми і з самою собою» Шартье Р. Новая культурная история // Homo ffistoricus. К 80-летию со дня рождения Ю.Л. Бессмертного. М., 2003. С. 276. Йдеться в даному разі про культуру не як фрагмент реальності, окрему сферу, відмінну від політичної й економічної історії, а про певну «тотальність», яка обумовлює мінливі стосунки між людьми, відповідає за осмислення ними дійсності та визначає їх спосіб дій, див.: Эксле, Отто Герхард. Культурная память под воздействием историзма // Одиссей. Человек в истории. Русская культура как исследовательская проблема. М., 2001. С. 177-178..

Одразу зауважу, що далеко не всі дії, які призводили до загибелі однієї зі сторін під час конфлікту, вважалися злочином, протиправною дією. Для класифікації насильницьких актів, наслідком яких ставали людські жертви, звернемося до пояснення Дем'яном Гулевичем, що виконував адвокатські функції під час судового процесу між Філіпом Бокієм-Печих- востським і кн. Янушем Заславським, суті убивства. За версією Гулевича, що збігається з адвокатськими заувагами в інших справах, убивства поділялися на кримінальні і цивільні, а також убивства в обороні та випадкові ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 52, арк. 142 зв.-143.. Зупинюся спочатку на першому варіанті позбавлення життя шляхтича.

Кримінальні убивства

Належність убивства до цієї групи передбачала існування злочинного наміру в оскарженого, а також відповідних обставин скоєння убивства -- потаємно, зрадливо, без попередження жертви: «Одно есть межобойство, которое хто учинить умыслне, здрадою заступивши, не одповедивши, то такое криминаломъ зовуть». Зазвичай сталою складовою усіх звинувачень в убивстві чи завданні ран було наголошення на потаємності дій нападників, що мало поглибити вину звинуваченого через кваліфікацію його дій як кримінальних. Так, наприклад, Миколай Хрінницький скаржився на Гнівоша, Фарисана і Матвія Кошок-Жоравинських, які, не маючи з ним незгоди й «одповіді» (тобто публічно оголошеної помсти) Ширше про «одповідь» у Речі Посполитій див.: Pawinski A. «Odpowiedz» wedlug obyczaju rycerskiego w prawie polskiem // Ateneum. 1896. IV. S. 389-401; Baruch M. Z powodu artykulu Pawinskiego o „Odpowiedzi” // Ateneum. 1897. I. S. 553-556; Dqbkowski P. Jeszcze o odpowiedzi w prawie polskiem. Lwow, 1899; Lozinski W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej polowie XVII w. Krakow, 1957. T. I. S. 46-52; Зазуляк Ю. Погрози та вияви емоцій у шляхетських конфліктах у Руському воєводстві XV ст. // Соціум. Альманах соціальної історії. К., 2008. Вип. 8. С. 239-254; Starczenko N. Zapowiedz zemsty na Wolyniu w 2 polowie -- na pocz^tku XVI wieku // Barok. Historia- Literatura-Sztuka. Polrocznik XVIII/1 (35). Warszawa, 2011. S. 283-312., а лише конфліктуючи з його братом Прокопом, з гніву і «зо злого умыслу своего», «непристойне, неодповедне и зрадливе, обычаем розбою, с тылу» напали на нього і поранили в голову ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 53, арк. 297 зв.-298..

На приховуванні гніву та, відповідно, й злочинних намірів своїх кривдників наголошував також Костянтин Колпитовський, скаржачись на Федора і Власія Богдановичів Костюшковичів-Хоболтовських, які, влаштувавши засідку, напали на нього і поранили в руку пострілом з рушниці:

«Взявши перед себе злый а незбожный умыслъ, пробачивши боязни Божое, звирхности его королевское милости, срокгости права посполитого и повинности своей шляхецкое, не маючи зо мною жадного заштья, васни, ани отповеди, але яко злымъ а нецнотливымъ людемъ пристоит, закривши в потаемныхъ а зрадецъких умыслохъ и серцахъ своих зрадливыхъ скрытый на мене гневъ, не даючы мне о жадной васни своей знати, ани давши мне отповеди, только умысльне, зле а нецнотливе, зрадецки, наготовавшися сами и з слугами своими, которыхъ имена и прозвиска они сами лепшъ ведають и их знают, заседши на мене, чоловека спокоиного и безпечне идучого, в скрытом а потаемъном местцу, то ист за плотомъ подле саду пана Михайла Летинского з броню таковою, которое его королевская милость черезъ констытуцыи соймовые под винами уживати заказати и заборонити рачил, то ест з ручьницами, з оного заплотя вне ведомости моей, зрадливе, обадва тые Костюшковицы, с прикладу вымеривши, с полгаков на мене самого стрелили» Там само. Ф. 28, оп. 1, спр. 19, арк. 818 зв.-820..

Такі звинувачення сприймалися шляхтою як ураза для честі і шкода добрій славі оскарженого. Звернімо увагу на заяву Яна Ясениницького про фальшиве звинувачення («обычаем криминалным, ку обелженю доброе славы и учтивости нашое шляхетское») Миколаєм Боговитином його самого і його рідних братів Андрія і Левка у нападі вночі на добровільній дорозі, пораненні скаржника, його слуг та приятеля Івана Красенського, який за кілька днів потому помер Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 61, арк. 95-95 зв..

У скаргах також наголошувалося на надмірній жорстокості нападників -- «тиранськи», «окрутъне», «зле». Якщо тіла жертви не вдавалося знайти, оскарженого часто звинувачували у нехристиянському з ним поводженні -- розчленуванні і затопленні останків. Позбавлення небіжчика поховання через кидання його у воду пов'язувалося з поганою смертю, було знаком безчестя Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи української шляхти: «чоловік добрий» і «чоловік злий» // Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI- XVII ст. К., 2002. С. 134.. Оголення жертви, до якого вдавалися кривдники у подібних випадках чи яке їм приписували, теж мало бути елементом зганьблення. Позбавлення тіла жертви цілісності ставило під сумнів його воскресіння у майбутньому, водночас не мусило б робити честь кривдникові, адже такі дії мали викликати аналогії з ганебним ремеслом ката, що здійснює четвертування Про інвективу «кат» і пов'язані з нею конотації див.: Яковенко Н. Про два ментальні стереотипи... С. 136-138. Втім, у рамках помсти навіть вчинки, що були недопустимі для поштивої особи, втрачали оціночні конотації; так, скажімо, слово «кат», що маркувало особу поза межами спільноти через заняття недобрим «ремеслом», могло уживатися на означення сили і могутності героя. Див.: Костырев В. Жестокость на войне в системе рыцарской этики позднего средневековья // Средние века. 2009. Вып. 70 (1-2). С. 207.. Однак рицарський етос допускав застосування насильства у тих формах, які за нормальних обставин вважалися неприпустимими для поштивого шляхтича, якщо воно виявлялося «відповіддю на порушення певних правил і неписаних законів, властивих цій групі осіб». Ненависть у таких випадках набувала вигляду праведного гніву Костырев Владимир. Жестокость на войне в системе рыцарской этики позднего средневековья // Средние века. 2009. Вып. 70 (1-2). С. 206.. Як стверджував гасконський шевальє Блез де Монлюк: «Проти свого ворога стріли можна робити з будь-якого дерева. Що ж особисто до мене, якби я міг закликати всіх духів пекла, щоб проломити голову моєму ворогові, який хоче проломити голову мені, я зробив би це з чистим серцем, хай простить мені Господь» Цит. за: Новоселов Василий. Последний довод чести. Дуэль во Франции в XVI -- начале XVII столетия. СПб., 2005. С. 103..

Звернімо увагу на деталі розправи над кількома особами з роду Гуле- вичів, їхніми слугами і приятелями, зініційованої Маркіяном і Миколаєм Семашками з помічниками (про що далі): кінцівки і голови загиблих були посічені, а потому тіла притоплювалися у багні ближнього ставу: «... паствечися над ними, тиранъске до болота их никоторых волочили, и ногами тила ихъ в болото доптали» ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 524..

Тож призвідців смерті часто оскаржували не лише в реальних злочинних діях, а і в тих, які б могли відбутися, тим самим вказуючи слухачам/читачам на відомі їм маркери. Жорстокість -- це те, у чому звинувачували супротивника, відстоюючи свої інтереси, вона була дискурсивним елементом, що набував різних форм William I.M. Getting a Fix on Violence... P. 77.. Так, Лев і Миколай Бережецькі, звинувачуючи Францишка Халецького у вбивстві їх брата Вавринця Бережецького, яке той вчинив за змовою зі своєю матір'ю Галшкою Францишківною з Фальчевських, дружиною вбитого, так описують дії нападника: «Голову поганским а бесурменским обычаем утял, опаливши, псом выкинулъ, а тело у мих уложивши, у ставу почапецком под плав затопил» ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 52, арк 58-62. Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 54, арк. 287-289.. На аналогічний спосіб Прокіп Хрінницький у своїй скарзі на Гнівоша, Фарисана і Матвія Кошок про вбивство слуги Стефана Бурського наголошував на «тиранському» поводженні з тілом небіжчика: «...над нымъ тирански ся паствили, мертвого в шътуки порозсекали и на розных местцах штуки, не ведати где, поховали» .

Розчленування тіла, на якому акцентували увагу скаржники, досить часто траплялося не лише у скаргах, а і серед погроз заподіяти шкоду чи/і вбити -- одповідей Там само. Спр. 15, арк. 94., а також зустрічається, хоч і рідко, серед самих актів насильства. Такі слова і дії недвозначно вказували на помсту як спонукальний мотив кримінального вбивства, яка служила відплатою за кривди, що зачіпали честь і добру славу месника. У повсякденному житті помста була одним із маркерів шляхетського, лицарського способу життя. На рівні конфліктних комунікацій вона виступала регулятором боротьби за честь -- нею погрожували супротивникам у найрізноманітніших ситуаціях, нею виправдовували заподіяння шкод аж до вбивства у майбутньому, а, замирюючись, обіцяли до неї не вдаватися, тобто вона цілком толерована спільнотою і широко представлена в лексиці скарг. Натомість помста була витіснена з офіційного судового слововжитку: під час судового процесу сторона обвинувачення наголошувала лише на існуванні в оскарженого «умислу», акцентувала увагу на необхідності вдаватися до права навіть за існування причин до ворожнечі, жодним чином не згадуючи про помсту. Обвинувачений на своє виправдання теж ніколи не послуговується набором аргументів із конфліктного повсяк- дення, принаймні, мені не зустрілося жодного випадку, де б підозрюваний у вбивстві мотивував свої дії необхідністю відплати. Найпоширенішою стратегією, коли довести непричетність до події напевно неможливо, є намагання подати свою версію того, що трапилося. Жертва при цьому постає як нападник, а її загибель -- як результат оборонних дій супротивника або й необережності його ж помічників. Судова риторика перебуває в строгих рамках правових понять і норм.

Між тим у регістрі шляхетського повсякдення звертання супротивника до ґродського суду зі звинуваченням кримінального характеру трактується як ворожий акт у ланцюжку взаємообмінів, що тотожний застосуванню насильства: «якъ правне, такъ и помстою не поступовал и не мстился» Там само. Спр. 42, арк. 295 зв., 1592 р. Там само. Спр. 34, арк. 921 зв./832 зв.. Помста і звертання до суду тісно перепліталися у ворожому повсякденні. Так, Іван Букоємський, погрожуючи Василеві Болбасу- Ростоцькому та його шваграм -- Тихну Свищовському і Федору Хом'яку, зауважував: «Не толко, дей, я з вами правомъ в справе сестры своее чинити, але и збронъною рукою з вами всими о то чинити и доходити готовъ» .

Як засвідчує фрагмент одного з політичних листів часів безкоролів'я, пошуки святої справедливості скривдженим через удавання до права теж окреслювано через поняття пристойної помсти :

«Знали ми багато поштивих людей, братії нашої, які, терплячи образи, кривди і шкоди від своїх винуватців, а не маючи змоги пристойно (оскільки право стоїть) того помститися, [...] вже не мають чим шукати святої справедливості і мусять жебрати» Pisma polityczne z czasow pierwszego bezkrolewia. Wyd. Czubek J. Krakow, 1906. S. 534-535: «Znalismy wiele poczciwych ludzi, braciej naszej, ktorzy cierpj^c despekty, krywdy i szkody od winowajcow swych, a nie mogqc siq przystojnie (gdyz prawo nie idzie) tego zemscic, [...] juz nie maj^c o czem swiqtej sprawiedliwosci szukac, musz^ zebrac»..

Право і помста -- два тісно зрощені шляхи отримання скривдженим «справедливості», на які виразно вказав той же Дем'ян Гулевич у своєму протесті, заявленому на ґроді і занесеному до актових книг, який був відповіддю на звинувачення його єпископом Мелетієм Хребтовичем- Богуринським у розбої:

«...от нихъ змышълєный розбой, в чомъ нєпристойнє, фалшивє, лживє мєнє, чоловика от сєбє цнотълившого, ошкалєвали, которую нєвинность свою пєрєд вашей милостю оповєдаю и вшєлякимь правомъ, такъ писаным, яко и рыщрскимъ, мни пристойным, на нихъ самых и головах ихъ тую потвар оказати ся офєрую» ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 407..

Під лицарським правом якраз і малися на увазі ті жести і дії, до яких вдавалися задля відплати супротивникові. Тож помста вважалася допустимою у шляхетській спільноті, якщо зачеплена була честь месника; її публічне оголошення започатковувало війну без правил, де не діяли звичні для шляхтича настанови, скажімо, на явність учинків.

Врешті, помста як наслідок гніву у християнській традиції мала амбівалентний характер, адже гнів міг бути несправедливим, якщо особою рухало бажання заподіяти зло ближньому, що вважалося смертельним гріхом, а також справедливим, породженим уболіванням за правду і бажанням відновити порушений порядок. Переступ сприймався як зазіхання на волю Всевишнього і суспільний лад, де Бог виступав суддею і месником за зло. Помста заради справедливості, викорінення неправди та покарання ворогів Божих була бажаною, а «праведний тішитися буде, бо помсту побачить» Ґізель І. Вибрані твори в 3 томах / Упор. Довга Л. К., 2012. Т. 1. Кн. 1: Мир з Богом чоловіку / Переклад Р. Кисельова. С. 251-253..

Тож месник вважав, що отримує Боже схвалення, тим самим перетворюючи війну за відновлення справедливості (як на те -- приватної), на Божий суд. Це поєднання профанного і сакрального простежується в декларації відмови від помсти як способу порахунків з кривдником, що фіксується у скарзі Костянтина Колпитовського на своїх недругів Кос- тюшковичів-Колпитовських. У відповідь на їхню скаргу про завдання ран братові Костянтин наголошує на своїй чесноті -- не відповідати за зло помстою, покладаючиь при цьому на Бога:

«Я, а чєм был от них укривжоный, охромєньїй и барзо жалосный, алємь то на соби скромне зносєчи, завждым всєго статєчнє уходил и того стєрєгь, якобым им самъ помстою, кром самого пана Бога, нє был и ничого нєпристойного противъко нихъ з сєбє нє показал» ЦДІАУК. Ф. 28, оп. 1, спр. 21, арк. 997..

А кн. Григорій Сангушко-Кошерський у листі до Яна Замойського пише, що зі своїм недругом він воліє вдаватися до права, адже було б йому «з ласки Божої зло, якби того міг помститися» АвАБ. А2, 237, к. 1..

Зазвичай шляхтич, обвинувачений в умисному вбивстві, вносив до ґродської канцелярії протестацію, заявляючи про свою репутацію доброго шляхтича («чоловека доброй славы, завжды спокойного, никому ни в чом не винного»), безпричинне ославлення («его поцтивост мажут и шка- люют») та готовність захищати свою честь правом і лицарським звичаєм. Мотивацією цієї процедури висувалася необхідність якнайскорішого очищення від закидів в очах своєї спільноти («не хотечи на собе носити» Звернімо увагу на мотивацію Семеном Русиновичем-Берестецьким своєї скарги на насильство з боку Станіслава Капусти, вписаної до гродськаих книг: «...для часу пришлого, абыхъ напрод Богу, а потомь всимь людемь учтивымъ быль правь» (ЦДІАУК. Ф. 25, спр. 34, арк. 835 зв.-836/924 зв.-925).), а підкладкою, поза сумнівом, було також зворотне ославлення супротивника, якому закидалася та ж таки погорда до права, Божиих заповідей та шляхетних звичаїв: «Препомневши боязни Божое и пристойности своее шляхетское, ани намней остерегаючися права посполитого, [...] неправдиве и непобожне, яко людем хрестиянским и шляхетским не пристои, [...] ославили»⁵². Суд був включений у загальну систему боротьби за честь, хоч на позір і функціонував як елемент королівського правосуддя, що «наглядає і карає».