Світ повсякденних уявлень, культура ворожості шляхти Волині (на прикладі убивств та їх сприйняття в кінці XVI ст.)

Така схема реагування на звинувачення, схоже, використовувалася оскарженим незалежно від його вини, доведення якої, до того ж, було вкрай непростим. Встановлення винуватців у випадках, що трактувалися Гулевичем як кримінальне убивство, тобто таке, що скоювалося потаємно, відповідно -- без свідків, натикалося на низку труднощів. Тож передовсім обвинувачення падало на тих, хто перебував з убитим у конфліктних взаєминах і, відповідно, міг бажати його смерті. Пошуки зловмисника, які мала провадити постраждала сторона власними силами, зводилися до опитування так званих свідків, які не стільки були очевидцями події, скільки чули про неї чи мали власне бачення її перебігу. Тож текст скарги далеко не завжди містив оповідь про реальні події, радше -- конструювався з урахуванням обставин, що мали максимально очорнити супротивника та поглибити його вину.

Одним із прикладів може бути справа про вбивство кн. Івана Масаль- ського. За початковою скаргою його дружини Олени Кощанки-Жора- вицької від 28 грудня 1595 р., у смерті її чоловіка були винні слуги кн. Юрія Масальського, брата загиблого, які 26 грудня вночі у селі Воль- ничі, коли він повертався з торговицького ярмарку додому, застрелили його з півгаку, а потому на землі лежачого посікли шаблями⁵³. Однак вже наступного дня вона звинуватила самого кн. Юрія Масальського, який, за намовою дружини Ганни Коритенської, разом із своїми помічниками, серед яких були її брати, земські луцькі писаревичі Іван і Григорій Коритенські, увірвався в дім Івана у Вольничах, де своїми руками його вбив, тіло забрав із собою, а також пограбував дім⁵⁴. 30 грудня возний, що був запрошений скаржницею як офіційний свідок на місце події, засвідчив на ґроді оглядання у вольницькій церкві тіла небіжчика, а також зі слів княгині оповідав, що її чоловік був забитий у «зваді» зі слугами кн. Юрія. Також возний ходив на прохання княгині до Юрія Масальського, «припоручаючи» слуг, тобто віддаючи їх на «поруки» панові і зобов'язуючи його тим самим до відповідальності. Кн. Юрія не виявилося вдома, Див., протесткції Івана Обуха-Вощатинського та Матуша Заленського на Яна і Петра Липських, які звинуватили їх у наїзді на дім і вбивстві брата їх Станіслава (ЦДІАУК. Ф. 28, оп. 1, спр. 16, арк. 315 зв.-316, 337 зв.-338). Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 48, арк. 719-719 зв. Там само. Арк. 719 зв .-721 зв. його ж урядник твердив, що вбивство трапилося за відсутності пана; слуги, причетні до події, повтікали; всі у маєтку жалкують про смерть кн. Івана Там само. Арк. 724-727.. А наступного дня вже сам кн. Юрій визнав у суді, що його слуги зустрілися серед ночі з його братом і, як люди підпилі, вчинили «зваду», в якій загинув кн. Іван. Тож він послав у погоню за тими «здрайцами» своїх слуг, які, однак, ще не повернулися Там само. Арк. 728-729. Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 49, арк. 172-173 зв., 175-177, 190-192 зв. та ін..

Суперечливі скарги вдови, що мінялися упродовж двох днів, засвідчують брак у неї достовірної інформації, втім, звинувачення у причетності до вбивства кн. Юрія Масальського, схоже, не були безпідставні. Принаймні події, що трапилися через три місяці, вказують на входження братів до конфліктуючих груп, з яких походили і їхні дружини. Тож 23 березня при вкрай суперечливих обставинах були вбиті кн. Юрій та його тесть Михайло Коритенський, чиї сини брали участь, за другою скаргою Іванової Масальської Ганни з Кошок-Жоравицьких, у нападі на її чоловіка. Поміж тих, хто фігурував у конфлікті на супротивному від Коритенського і Масальського боці, згадуються Януш, Ян і Фарисан Кошки-Жоравицькі .

Обов'язковим елементом досудового процесу було також освідчення убивства на уряді. Тіло зазвичай привозили до замку, де наданий стороні возний його оглядав і перед ґродськими урядниками визнавав його пошкодження, оповідав про обставини злочину зі слів зацікавлених сторін, а також чинив поволання над тілом убитого: на публічних місцях, у замку, посеред ринку і перед міською брамою оголошував імена винуватців, на яких вказали родичі небіжчика. Шкрутинія, що була введена у 1588 р. до судового процесу Волині як слідчий елемент у випадку тяжких кримінальних випадків, упорядкувала процедуру дізнання, однак теж зводилася до опитування на суді свідків, наданих кожною зі сторін, які рекрутувалися з осіб ближнього кола. Тож суд перетворювався на поєдинок супротивників, де словам обвинувача протистояли слова оскарженого. За цих умов єдиним способом остаточного доведення вважалася присяга. А оскільки принцип презумпції невинуватості не лише декларувався, а й активно впливав на суддівський декрет, то у переважній кількості випадків саме оскарженому надавалася можливість разом зі свідками (до шести осіб) довести свою непричетність до вбивства Див., наприклад: Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 52, арк. 40 зв .-41 зв.. Текст присяги містив запевнення, що оскаржений особисто не брав участі у злочинних діях, а також не провокував жодним чином на них інших. Довести злочинний намір нападу -- вбивство супротивника -- на інший спосіб було загалом неможливо, особливо коли злочин здійснювався руками слуг чи приятелів зловмисника, а обвинувачений, заявляючи про непричетність до злочину та сумнівність скарги («сумъненъя и скритости серъдечное нихто не ведаетъ, одно Богъ самъ» Там само. Спр. 57, арк. 818 зв. Там само. Спр. 30, арк. 716 зв .-718 зв.), доводив через свідків свою відсутність на місці події.

Втім, навіть у випадку певності щодо особи вбивці, могли виникнути труднощі з доведенням у нього наміру убити. Показовим прикладом є справа про позбавлення життя Федором Богдановичем, служебником кн. Марка Сокольського, міщанина Якуба Кривця. За скаргою дружини небіжчика Ганни, Федір прийшов до них у дім, узяв півгак зі столу і вистрілив у її чоловіка. Однак обвинувачений твердив, що «то не з умислу учинил, бом, дей, до него жадное вазни перед тымъ не мил и о том полгаку, есми бы был набит, не ведал». Свідок події, Федір Шимон Шкляр у загальних рисах повторив скаргу вдови, однак теж зазначив відсутність поміж убивцею й убитим ворожості, що ставило під питання існування у злочинця умислу: «Того ж, дей, не видаю, если то з умыслу учинил, бо, дей, з собою жадного мовеня до звады не мели». Інший свідок, приятель Федора Богдановича Ян Голинський, подав ширшу картину того, що відбулося. Він розповів, що сидів у домі Якуба Кривця, а півгак, накрутивши, поклав на стіл. Туди ж прийшов і винуватець, який розпочав розмову з господарем. Коли ж зайшла мова про старшу дочку Якуба, недавно видану заміж за сокальського коваля, Федір Богданович розлютився, схопив півгак, крикнув: «И в том ми еси не права» і вистрілив у господаря дому. Наостанок Голинський підсумував, що не знає, чи мав Федір намір убити. Судді наказали вдові разом з трьома сусідами або челяддю присягнути, що той учинок скоєний «умислне», після чого винуватець мав поплатитися життям. Однак удова присягати відмовилася, адже не мала певності щодо намірів винуватця: «Я того на него мовит, абы то он умыслъне учинити мелъ, не могу, и присягати, деи, не хочу, бо того достаточне не видаю». Тоді суд наказав присягнути Федорові з трьома приятелями про відсутність наміру вбити і заплатити 60 головщизну вдові і дітям.

Цивільні убивства

Далі Дем'ян Гулевич зауважував існування інших варіантів убивства, неумисних, які мали розглядатися як справи цивільні: «Другие естъ, которые могут быт зъ звады, давши до звады причину, такие ведле права волюнтариум албо кавзамъ цивилемъ называют». Ішлося у цьому разі про вбивство під час збройної сутички особи, що її й спровокувала. Як твердив Гулевич, убивства за таких обставин уважалися «добровільними», некримінальними за своїм характером. Серед скарг досить часто зустрічаються звинувачення супротивників у намаганні розпочати бійку через публічні образи, демонстрацію зброї, а чи й фізичний контакт (шарпання, легкі тілесні ушкодження тощо). Так, Ян Шистовський скаржився на Станіслава Унецького, який, не маючи з ним «жадного заистья ани отповеди», під час судових рочків на дорозі «для зачатья звады мене невинъне льжил, неучтивыми словы соромотил и до броне се на мене порвалъ» Там само. Спр. 53, арк. 435-436.. Нормативно у таких випадках шляхтич не мусив виявляти гнів і одразу відповідати на образу, тим самим зводячи свою позицію до непочтивої поведінки супротивника; він мав зберігати спокій. Саме такими постають волиняни, слуги кн. Костянтина Острозького, на противагу шляхтичам з Київського воєводства, що на весіллі у Костянтинові провокували їх до бійки («маючи ручници набитые и жакгвы запаленые, и на зваду з слугами княжати его милости через два дни, неделю и понедилокъ, замовляли, хотечи з ручниц над ними стреляти»). Князівські служебники, «которые завъжды покой заховывати звыкли», наголошували на дотриманні високих моральних зразків, демонструючи перед прибульцями, як «з ними трудно зваду зачати» Там само. Спр. 17, арк. 191 зв .-192 зв..

Після заподіяння образи скривджений зазвичай звертався до суду, тим самим оповістивши загал про завдану йому кривду і готовність через право боронити свою честь. Водночас задіювали й інший ресурс -- «лицарський» спосіб порахунків -- помсту і/чи її маніфестації -- одповєді (оголошення про помсту). Дотримуючись інтервалу між завданою кривдою і відповіддю на неї, потерпілий здобував право, принаймні на рівні шляхетської спільноти, на застосування насильства для відшкодування втрат.

Звичайно, такий конвенційний перебіг конфлікту не завжди вдавалося реалізувати, провокація могла досягти мети, а наслідком бійки були рани, а то і жертви з боку ініціатора збройного суперництва. Саме до цього варіанту вбивства -- убивство в обороні -- найчастіше допасовувала свої дії оскаржена сторона задля виправдання. Близьке до третьої групи і позбавлення життя іншої особи випадково («казуале»), оскільки в обох варіантах була відсутня мета, умисл: «Третее -- которые се деетъ въ оборони, а четвертая, што бываетъ -- не мышлячы, с припадку, которые зовут казуале Casuale (лат.) -- випадково.».

Тож всі три варіанти некримінальних убивств тісно пов'язані між собою У І і ІІ ЛС розрізняються убивства в «зваді» і «с пригоды», однак кара за них була однакова; вона передбачала і виплату головщизни, і ув'язнення. Ці варіанти позбавлення життя іншого були поєднані відсутністю злого умислу, а певним поясненням публічного покарання (ув'язнення) у випадкових убивствах може бути ставлення до злочину як приватної справи між кривдником і потерпілим, тож важило передовсім відшкодування для родичів жертви (ІІ ЛС, розд. 11, арт. 27). Лише у ІІІ ЛС за випадкове убивство передбачена лише грошова винагорода. Див.: Демченко Г. Наказание по Литовскому статуту в его трех редакциях (1529, 1566 и 1588 гг.). К., 1894. С. 22-24.. Позаяк спільнота не була зацікавлена в жорстокій легітимній відплаті за скоєне, що могла призвести до поглиблення ворожості поміж групами через втягування в конфлікт нових учасників, то більшість убивств маскувалася саме під випадкові а чи й були такими. У всіх цих історіях визначити, що ж насправді відбулося, практично неможливо. Так, убивство Василя Жоравницького його слугою Войтехом Русинов- ським з незрозумілих причин викликало активне зацікавлення багатьох поважних осіб у регіоні, які спочатку силою визволили оскарженого з ув'язнення Ян Жоравницький жалівся, що 12 травня «немалое войско людей полътораста человековъ в зъброяхъ, в шишакахъ, с копеями, з ручъницами, яко до потребы будучи», на двір у Блудові наїхали і визволили Войтеха Русиновського, який був пійманий «на горячомъ учинку на мужобойстви, кгды пана своего, пана Василя Жоравницкого, старостича луцкого, на смертъ з ручницы забил». Див.: ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 31. арк. 306-306 зв.). Там само. Арк. 807-810 зв., а потім виступили посередниками між ним і родичами небіжчика, Яном і Марком Жоравницькими. Серед третейських суддів -- волинський каштелян Михайло Мишка-Варковський, луцький староста Олександр Пронський, брацлавський каштелян Олександр Семашко, кн. Януш Заславський, луцький підкоморій Ян Харлинський, луцький земський підсудок Іван Хрінницький та багато інших. З огляду на те, що Русиновський за приятельською угодою мав висидіти на вежі «чверть лета», тобто три місяці, щоправда, з можливістю скорочення терміну ув' язнення на прохання його доброзичливців і за згодою Жоравницьких, звинувачення постраждалих не були цілком безпідставними. Однак у тексті угоди всіляко наголошувалося, що слуга застрелив пана «за припадком з нехотеня», через що, як особа учтива, сповнена «никгды незгасненого» жалю, має просити родичів небіжчика, аби вони «з доб- ротливое натуры своее, [...] то мне ласкаве пробачит и хрестянъски отпустит рачили». Однак, як зауважувалося, перепрошення мало відбутися «учтиве, постерегши того, абы ничого такового ексистимацыи (повазі серед спільноти -- Н.С.) доброй пана Русиновского не шкодило» .

Тож, як підсумовував Дем'ян Гулевич, позбавлення життя іншої особи називалося убивством, однак через різні супутні обставини за його скоєння передбачалася різна відповідальність: «каждое з них през вонтпеня межобойство есть, а пред се для околичности причинъ, за кождое с тых менжобойствъ инакшая вина». Адвокат також згадує про убивство під час нападу на маєток, однак розглядає наїзд як окремий злочини, тож ця проблема вимагає окремого аналізу.

Між тим законодавчо ситуація виглядала не такою однозначною, як її представляв Гулевич. У І і ІІ ЛС відсутні норми, що регламентували б відповідальність особи за умисне вбивство, відповідно, нема і самого поняття. Прикметно, що розглядався лише випадок убивства шляхтича, який перейняв супротивника на дорозі або влаштував йому засідку з метою убити/поранити/пограбувати («луп»), однак сам загинув у сутичці. Втім, навіть у цьому артикулі за І ЛС, де від початку вина загиблого розглядалася як умова, йшлося про непевність позицій «нападник- жертва». Якщо родичі небіжчика хотіли отримати плату за його «голову», вони мали присягою довести, що саме супротивник виступив ініціатором нападу. У випадку їх відмови під претекстом відсутності на місці події, довести свою невинуватість мав сам убивця з двома шляхтичами, після чого звільнявся від відповідальності (І ЛС, розд. 7, арт. 16). У ІІ ЛС, щоправда, ця норма суттєво зредагована: як мета засідки вказується лише поранення/убивство супротивника, натомість вилучено «луп», що починає строго маркувати «розбій» -- злочин, який ганьбив шляхетську честь; доводити свою невинуватість -- убивство в обороні у випадку нападу -- мав лише винуватець смерті і тим самим звільнявся від плати голов- щизни.

Цілком імовірно, що умисне вбивство розглядалося як невластиве для шляхтича, таке, що плямує його честь; регулювання ж помсти мало належати спільноті, а не органам правосуддя. Тож Статутами розглядаються лише варіанти смерті шляхтича у результаті бійки та випадкові. Щоправда, зустрічаємо артикул, який передбачав кару для особи, що здійснила вбивство на суді, однак ішлося не про обставини злочину, а про заходи, спрямовані на забезпечення порядку (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 40).

Гулевичеве пояснення цивільних варіантів позбавлення життя супротивника загалом збігалося з трактуванням І ЛС (1529 р.), де заподіяння ран чи вбивства під час бійки, незалежно від того, чи йшлося про особу, що її провокувала, чи тих, які ставали до бою в обороні честі/здоров'я, характеризувалися як неумисні, випадкові («забил у зваде або которою пригодою»). Винуватець мав платити головщизну -- 100 кіп родині небіжчика і 100 кіп до господарського скарбу (І ЛС, розд. 7, арт. 28). Тож можна припустити, що ця правова норма взорувалася на шляхетські уявлення, які продовжували існувати й після зміни самого припису. Так, за ІІ ЛС (1566 р.) відповідальність за наслідки бійки несла особа, що її спровокувала (розд. 11, арт. 26). Щоправда, визначити винуватця було непросто, тож артикул переважно присвячений процедурам пошуків/ обрання того, хто «первеи почал бити и за оным початком тая ся звада стала». У спірних ситуаціях, де обидві сторони, що отримали поранення, хотіли присягою доводити свою невинуватість, питання -- кому присягати -- вирішувалося через жеребкування. У визначенні винуватця важила також величина втрат: якщо з одного боку був убитий, а з іншого -- тільки поранені, то право присягати на доведення своєї кривди і невинуватості (а чи вини супротивника) отримували представники сторони, що потерпіла більшою мірою. Якщо вина була доведена, то за вбивство передбачалася виплата головщизни (100 кіп грошів) і ув'язнення на рік і шість тижнів (ІІ ЛС, розд. 11, арк. 26-27). У ІІ ЛС взагалі оминається проблема відповідальності за вбивство в обороні.

Сумнівність судових процедур, що мали виявити винуватця, допущення в них значної долі випадковості, а також закоріненість у шляхетській культурі практики відстоювання шаблею за будь-яку ціну свого

домінування чи честі -- все це призводило до досить м якого варіанту правового покарання за вбивство під час бійки -- грошової компенсації, що інколи поєднувалася з досить коротким, радше дисциплінарним, терміном ув'язнення на замку. Штрафні санкції та «сидіння на замку» різної тривалості призначалися також за завдані в бійці рани і образу дією -- ляпас, виривання бороди чи побиття києм (розд. 11, арт. 13 -- «О звадах шляхецких»).

Суттєві зміни щодо правового трактування вбивства та покарання за нього фіксуються у ІІІ ЛС (1588 р.). За його приписами дії ініціатора бійки, під час якої відбувалося вбивство, мали каратися, окрім виплати головщизни, смертною карою (розд. 11, арк. 10) Провокування до бійки через образливі слова, що шкодили честі, за правовим приписом не розглядалися як доказ вини, до уваги бралися лише дії -- хто перший вдався до застосування сили, однак за шляхетськими уявленнями, де честь важила понад життя, образа сприймалася поважно, а одразу стати в обороні честі вважалося припустимим варіантом для її відновлення. У ІІІ ЛС злочин набуває характеру суспільного зла, а кара за нього, відповідно, спрямована не лише на відшкодування втрат потерпілих, а й має застрахати інших. Декларується принцип -- «око за око, зуб на зуб, чтобы и другимъ не повадно было так делать», тобто держава виступає месником за злочин. Див.: Демченко Г. Наказание по Литовскому статуту в его трех редакциях... С. 173, 183-186.. У низці артикулів також деталізувалися поняття поранення і вбивства в обороні чи випадково та встановлювалися процедури на доведення неумисності скоєного (розд. 11, арт. 20-25). Відповідальність за такі вбивства обмежувалася виплатою 100 кіп головщизни без додаткових санкцій. Важливою видається поява спеціальних артикулів, де з'являється поняття умисного вбивства і поранення -- «здрадливым потаемным обычаем»: вночі або вдень без бійки, з засідки, вогнепальною або й іншою зброєю, мовчки без попередження, неочікувано, скажімо, під час сну або й на будь-якому зібранні. Тобто йшлося про той варіант убивства, який Дем'ян Гулевич називав «кримінальним». Такі злочини каралися ганебною карою -- четвертуванням чи посадженням на палю, втратою честі та подвійною сплатою головщизни, а заподіяння ран -- відтинанням голови і грошовими виплатами (розд. 11, аркт. 17). Кара четвертування передбачалася і за вбивство незвиклою для бою зброєю -- ножем, кинджалом тощо, за поранення ж на такий спосіб винуватцеві загрожувало відтинання руки (розд. 11, арт. 16). Також за навмисне жорстоке ушкодження різних частин тіла («обычаем окрутенства»), крім штрафних санкцій, вводилися аналогічні ушкодження для винуватця, наслідуючи тим, як зауважувалося, «права божого» (розд. 11, арт. 27).

Суворість покарань, що зростає від статуту до статуту (у ІІІ ЛС кількість правопорушень, за які передбачена була смертна кара, збільшилася до 100 порівняно з шістдесятьма у ІІ ЛС Бутейко В. Відображення форм іллегітимного та легітимного насильства у приватних поняттях Великого князівства Литовського (на матеріалі Литовських Статутів 1529; 1566; 1588 років) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. К., 1999. Т. 3. С. 48.), засвідчує як намагання через правове регулювання обмежити насильство, так і відсутність реальної сили у центральної влади для дисциплінування шляхетського загалу. Зокрема, про це свідчить вкрай нечасте застосування «жахливих» кар навіть у випадках тяжких злочинів, адже милосердя було не лише християнською настановою, до якої активно апелювали у різних ситуаціях, але й складало підставову шляхетську чесноту, дотримання якої у резонансних випадках додавало доброї слави. Варто також нагадати, що за умовами Люблінської унії (1569 р.) чинним правовим кодексом для Волинського воєводства (а також Київського і Брацлавського) визнавався лише ІІ ЛС. Зміни до нього могли вноситися за ініціативи шляхти цих теренів, а також затверджуватися сеймом у вигляді конституцій. ІІІ ЛС, натомість, був прийнятий шляхтою Великого князівства Литовського і формально поширювалася лише на його територію.

Тож загалом класифікація і оцінка вбивств, представлена Дем' яном Гулевичем, відображала реальне ставлення до них шляхетської спільноти. Застосування правових приписів наштовхувалася на низку труднощів, адже до збройного протистояння часто доходило тоді, коли по обидва боки накопичувалося достатньо образ. Так що визначитися з ініціатором/ жертвою було вкрай тяжко. Ще більше проблем має історик: зазвичай, за межами джерел -- причини загострення протистояння, позиції сторін, а часто і сам перебіг конфлікту. Цьому є багато причин. У скаргах увага зосереджувалася на порушенні кривдником Божих заповідей та людських прав і звичаїв, однак про реальні причини такої поведінки говорилося загальниками або й взагалі оминалося мовчанкою. Справи, де у підсумку могло йтися про смертну кару і/чи позбавлення честі шляхтича, розглядалися переважно на сеймі, тож функції судів першої інстанції зводилися до фіксації зізнань свідків з обох сторін, що передавалися сторонам для пред'явлення на процесі. Ян Копистенський, позвавши Богуша Зайця водночас до сеймового і ґродського суду, так пояснював функції кожної з судових інстанцій у кримінальних справах про вбивство: «О непристойное забитъе тые вины на позваного ся стегают, наперед учтивость, о которую сеймъ узнает чинит , другая -- вежа, о которое узнает трибуналъ чинит, третяя -- вины за голову и шкоды, за тымъ то кгрод судить». Тож, як зауважував позивач, якщо на ґроді через шкру- тинію буде зрозуміло, що винуватцеві може йтися лише про шкоди, то й на «на сейме о непристойное забитъе, одкуль походить вина инфамией, [...] ани на трибунале о веже отповедати не будет повинна» Тут озвучується поняття про умисне вбивство як таке, що плямує шляхетську честь, відповідно, і карою за нього була інфамія (позбавлення честі), яку міг присудити сеймовий суд за участі короля чи делегованих ним осіб, сенаторів та інших поважних осіб. Трибуналові, за твердженням Яна Копистенського, належала прерогатива публічного покарання -- ув'язнення у вежі, а гродському судові -- відшкодування втрат потерпілого. ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 54, арк. 326-328 зв..

Більшість справ про вбивство переносилися на розгляд сеймового суду, обмежуючись лише виведенням шкрутинії на ґроді. Про подальший перебіг справи вдається довідатися у тому випадку, якщо сторона, на чию користь був ухвалений декрет, подавала його до ґроду для виконання, або в разі спротиву винуватця задовольнити інтереси скривдженого. Початкові ж скарги на насильство, що фіксувалися в актових книгах, як зауважувалося, конструювалися кожною зі сторін на свою користь і практично не надаються для відтворення події, зокрема -- для визначення, хто з них був кривдником, а хто -- постраждалим. Цілком імовірно, що й самі сучасники не були того певні, адже насильство поміж сторонами у конфлікті було звичним і загалом толерувалося. Однак воно зазвичай не переходило за прийняті способи тиску на супротивника, відтак -- не мало на меті його фізичне знищення, тож убивство у більшості випадків було результатом необережності, побічним, але не бажаним наслідком ворожості. Проілюструю це на тих прикладах з Луцьких ґродських і земських книг 90-х років XVI ст., де в центрі фігурує убивство шляхтича.

Убивства «кавзамъ цивилемъ»

Епізоди шляхетського повсякдення, де вбивство, найімовірніше, відбувалося у сутичці поміж супротивниками, не було плановане і мало своєю причиною значну долю випадковості, були типовими для Волині. Зазвичай сторонам вдавалося досягти певного компромісу без втягування у затяжну ескалацію ворожості, чому сприяли родичі і приятелі з обох сторін. Попри посилення відповідальності за злочини, що фіксується сеймовими конституціями і ІІІ ЛС, шляхта воліла залагоджувати такі ситуації без зайвого кровопролиття. Анджей Фрич-Моджевський, який виступав за смертну кару як покарання за вбивство, що, на його думку, мало б сприяти зменшенню насильства у спільноті, зауважував активний спротив шляхти таким дисциплінарним заходам. І не тому, що вона не хотіла обмеження сваволі, а, як стверджував автор, мотивувала це інтересами Речі Посполитої, адже втрата однієї особи тягла за собою ще одне життя .

До таких випадків можна віднести смерть кн. Андрія Курцевича- Буремського, про яку існують суперечливі свідчення. 7 січня 1592 р. до луцьких ґродських книг була вписана скарга від імені самого князя на Лаврина Дривинського і Яна Гарабурду. В ній оповідалося про пригоду, що трапилася зі скаржником у маєтку Дривинського Пашево. Зі слів князя, він був запрошений господарем на гостину, де на той час перебував незнайомий йому Ян Гарабурда Егусі Modrzewski А. О poprawie ^естуроєроііїеі кзі^і czwore. РіоДк^ ТгуЬи- паккі, 2003. 8. 105-106. Сам автор гостро виступав за введення смертної кари і такий аргумент наводив як негативний. Ян Г арабурда і Лаврин Дривинський були двоюрідніми братами по своїх матерях: мати Дривинського -- Тетяна Олександрівна Кгетолтовна була рідною сестрою Михай- лової Гарабурдиної Доменітри Олександрівни Кгетолтовни (Ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 16-18).. Однак, коли князь пізно увечері зібрався в дорогу і сів на коня, Гарабурда за змовою з господарем дому вистрілив йому в спину з півгаку, а потому слуги і піддані зловмисників тяжко побили його кийми і чеканами ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 154 зв.-155 зв.. Версію постраждалого з його ж слів підтвердив возний Захаріяш Сташевський, який 8 січня їздив до маєтку Лаврина Дривинського Пашева, де весь той час перебував Буремський Там само. Арк. 178-179. Втім, немає жодної певності, що в основу свідчень возного була покладена скарга самого постраждалого, а не оповідь зацікавлених осіб. Адже у таких випадках возний рідко бував випадковою особою. Свідчення йому, зазвичай, готувала сторона, що його запрошувала, які й подавалися у письмовому вигляді до гроду..

Того ж таки 8 січня пашівський урядник Станіслав Стахорський від імені свого пана подав зворотну скаргу Там само. Арк. 172-173., де йшлося про те, що за відсутності самого Дривинського князь Курцевич з багатьма слугами і помічниками напав на його дім («з ручницами, с полъгаками, з луками и з ыншою розмаитою бронью, войнє налєжачою, обычаємъ нєприятєль- скимъ, бєз вшєлякого данья з стороны єго милости пана моєго причины, умьіслнє, нє давши жадного знаку нєприязни, моцно, кгвалътомъ»). Нападники влаштували стрілянину, розташувавшись біля вікон і дверей, чим налякали вагітну дружину господаря та її гостей, серед яких були Ян Гарабурда та Матвій Рогозинський з дружиною На доживотному записі Лаврина Дривинського дружині -- Овдоті Данилівні з Рогозенських -- свідком виступав Матвій Рогозенський (ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 11. арк. 469 зв.- 473 зв.). Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 173 зв .-174, 6.01.. Як сповіщав слуга Дривинського, можливо, саме під час перехресної стрілянини був поранений від рук своїх же приятелів Андрій Буремський: «...нє вєдати от кого, а снат яко ночи тємноє от своих жє власных з ручницы пострєлєн єсть». Про нічну пригоду, за правовими приписами, було оповіщено «околичним» сусідам, а також Стахорський просив про надання йому возного, який і засвідчив би сліди нападу.

Цього ж дня було вписане й визнання возних, які були 6 січня на справі Лаврина Дривинського у Пашеві, бачили сліди стрілянини ззовні, а також питали у князя, з якої причин він поранений. Кн. Буремський відповів: «Постреленье тое сталосе мне за даньемь властнымь причины моее, будучи пьянымь, сам есть того шукал, што, дей, все нещастью своему причитаю» .

Врешті, 8 січня було також заявлено про смерть князя від поранення. Пізніше сторони, Ян Гарабурда (Лаврин Дривинський як обвинувачений під час процесу не фігуруватиме) і зведені брати Андрія Курцевича Хрінницькі, вивели шкрутинію Про вручення позовів, якими сторони позивалися навзаєм, а також виклик свідків матір'ю небіжчика до суду для слухання шкрутинії див.: Ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 222 зв.- 223, 25.01; арк. 235 зв .-236 6.02; арк. 358 зв .-359, 22.03 (від імені матері небіжчика були позвані, найімовірніше як свідки -- Григорій і Кіндрат Смиковські, Адам Прусинов- ський, Миколай і Василь Хрінницькі, Петро і Стефан Русиновичі-Берестецькі, Андрій Петрович Загоровський, Станіслав, Іван та Ігнат Билецькі, кн. Юрій Масальський, Іван і Адам Букоємські, Тит, Киндин і Федір Хом'яки-Смордовські, Ярош Кгесинський, Ян Кгесинський, Богдан і Іван Кнегининські, Кіндрат Хорошко); Ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 53 зв .-54 зв, арк. 64-66., а також обмінялися порціями насильницьких актів Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 53 зв .-54 зв.; скарга була повторена 15 червня -- арк. 71-71 зв., 74-75, визнання возного про оглядання господи Гарабурди, вчинених

шкод і поранення слуг та брата -- арк. 78 зв .-80 зв., 16.06; аналогічна скарга також -- арк. 107 зв .-108, 21.06; скарга протилежної сторони -- арк. 62-63.. Власне, на цьому й завершується задокументоване протистояння сторін з приводу вбивства кн. Андрія Курцевича-Буремського, тож довідатися про реальний перебіг подій не вдасться. Цілком можливо, що кн. Курцевич був на гостині в домі Дривинського, де під час застілля відбулася сутичка поміж присутніми. Подальше розгортання конфлікту своїм наслідком мало поранення, а потому і смерть Курцевича. Однак, як зауважував пашівський урядник, його пана Лаврина Дривинського на момент конфлікту вдома не було, тож варіант із запрошенням князя міг бути вигадкою зацікавлених осіб. Важливо, що ще до обміну скаргами в ґроді, 6 січня, возні з руки Лаврина Дривинського засвідчили наявність слідів стрілянини у маєтку Пашеві, вчиненої нападниками ззовні. За їх словами, Курцевич на питання про причину поранення відповів: «Тое постреленье тое сталосе мне за даньемъ властнымъ причины моее; будучи пъянымъ, сам естъ того шукал, што, дей, все нещастью своему причитаю» . За те, що свідчення возних відповідали дійсності -- кілька непрямих свідчень: у протестації на ґроді, поданій від імені небіжчика на винуватців його поранення, не вказується особа, через яку заява була внесена, хоч така інформація обов'язково фіксувалася; у тестаменті князя Курцевича не названі імена призвідників поранення, а лише є посилання на протестацію: «В невинности моеи от небачных людей, неприятелъ моих, на которыхъ есми на уряде кгродском луцкомъ оповедалъ и меновите их имены описалъ, с полгака постреленъ» ; пригода не приховувалася звинуваченими особами, урядник оповістив про неї сусідів, а поранений до самої смерті перебував у маєтку свого недоброзичливця, куди вільно приїздили треті особи. Отже, схоже, що обвинувачення спочатку Лаврина Дривинського, а потім його гостя і родича Яна Гара- бурди ґрунтувалося на домислах родичів князя Курцевича, якими могли рухати найрізноманітніші інтенції .

В основі судового процесу між Миколаєм Рембеським і Григорієм Сахновичем теж лежав подібний випадок. 17 лютого 1599 р. у луцькому ґродському суді розпочався процес за скаргою Григорія Сахновича про вбивство його брата Даніеля Миколаєм Рембеським. У позові повідомлялося, що 20 жовтня 1598 р. обвинувачений з багатьма помічниками Там само. Спр. 40, арк. 173 зв .-174. Там само. Арк. 35. Ширше про цю історію та про подальший перебіг подій, пов'язаний з суперечками можливих спадкоємців з приводу нерухомості небіжчика -- братів Хрінницьких з удовою Маретою Лащівною, її другим чоловіком, Слятковським, та призначеними королем опікунами -- див.: Старченко Н. Боротьба за спадок князя Андрія Курцевича- Буремського (1592-1596) // Крізь століття. Студії на пошану Миколи Крикуна з нагоди 80-річчя. Львів, 2012. С. 370-395. підійшов під дім скаржника, «окрик и стрелянъе з ручниц» учинив і викликав господаря на поєдинок. Тож Сахнович, будучи на той час хворий, послав свого брата довідатися про те, що відбувається. Даніель, «ничого ся злого ни от кого не сподеваючи», вийшов за ворота, а Рембеський, «не маючи з ним жадное розмовы, непристойне а праве окрутне, стреливши до него с полгаку в бокъ правый», тяжко його поранив, від чого Даніель невдовзі помер. Обставини були викладені скаржником перед возним, який засвідчив їх у ґродській канцелярії, а також вчинив «поволання», на підтвердження чого обвинувачем були подані до суду відповідні виписи з актових книг. Утім, далі процес змінив свій характер і вже Рембеський перебрав на себе роль обвинувача. Він скаржився на Сахновича про образу, яку той завдав йому, звинувативши в убивстві брата. У позові оповідалося, що саме Даніель, перестріваючи Рембеського, «словы шкарадными и ущипливыми соромотил и вызывал» на поєдинок, а потому під час судових засідань вчинив йому «одповєдь» і «найшов» на його господу. Під час цієї сутички, яку Сахнович сам спровокував, він і отримав поранення.

Справді, 19 жовтня Миколай Рембеський вніс до земських книг скаргу на Данила Сахновича, який за змовою з банітом Михайлом Гутором- Рогачовським, зібравши великий оршак людей, завдавав йому образи та кривдив слуг: «околко разовъ находилъ и в потканью словы ущипливыми и шкарадными, доброи славе и уроженью шляхетному шкодливыми, лжилъ, соромотилъ и слугъ, подкавши, билъ и за ними уганялъ». А у перший день засідань земського суду того ж таки 19 жовтня побив його слугу, заявивши, що те ж очікує й пана, а також викликав Рембеського на поєдинок та стріляв з півгаку до господи скаржника: «Умыслне перед господу пришедши, возницу моего Маетя киими окрутне збилъ и тежъ самого мене такъже бити мелъ, и тому жъ возницы поведити казалъ. А не маючи на томъ досытъ, словы шкарадными выволываючы и вызываючи, лаелъ и соромотилъ и с полгаковъ до господы стрелалъ» .

Того ж таки дня Григорій Сахнович заявив про напад на його дім Миколая Рембеського і поранення брата Данила, від чого той і помер ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 879-880. Аналогічна скарга до земської була внесена Рембеським через Петра Гутора-Рогачовського 21 жовтня 1598 р. до луцького іроду. Див.: Ф. 25, оп. 1, спр. 53, арк. 458-458 зв. Там само. Арк. 463 зв..

На тривалість ворожнечі між сторонами вказує позивання Миколаєм Рембеським до суду Данила Сахновича на ті ж земські роки про підтримання оскарженим контактів з банітом Михайлом Гутором-Рога- човським (за що теж було передбачене покарання виволанням), а також погрози позивачеві Там само. Арк. 459.. В основі конфлікту, схоже, лежали суперечки між Михайлом Рогачовським та подружжям Рембеських -- Миколаєм і його дружиною Федорою Василівною з Рогачовських -- про частину маєтку Рогачова, яка належала Федорі як отчичці, однак перебувала в руках у Михайла, який усіляко бойкотував декрети луцького земського суду і трибуналу про повернення нерухомості спадкоємиці Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 53, арк. 163-166 зв., 166 зв .-169, 169-169 зв..

Судді, вислухавши аргументи сторін, наказали Миколаєві Рембе- ському разом з двома приятелями присягнути, що Даніель був убитий ним випадково в обороні дому, після чого виплатити Сахновичеві «голов- щизну» за брата. Декрет був виконаний, а Рембеський назавжди звільнений від обвинувачень Там само. Спр. 55, арк. 279-282. Там само. Спр. 61, арк. 91 зв .-92 зв.. Тож, як бачимо, за звичною схемою обвинувач наголошував на підступності вбивства, тобто без оголошення про ворожі стосунки, а обвинувачений -- на випадковості події, відсутності наміру вбити та попередніх провокацій з боку небіжчика.

Наступні дві історії -- класичні приклади кримінального вбивства, як його проартикулював у нашому випадку речник шляхетського загалу Дем'ян Гулевич. Вони чи не єдині серед записів луцького ґроду упродовж 90-х рр., які закінчилися вбивством ворога у відповідь на попередню його розправу над супротивником. Тобто йшлося про відкриту помсту, спрямовану на фізичне знищення опонента.

Миколай Боговитин-Шумбарський -- Ян Ближинський: довга історія після помсти 23 жовтня 1600 р. Миколай Боговитин-Шумбарський скаржився на Яна Ближинського, Богуша Гораїна, Івана Ісайковського, Марка Стогнєва та на помічників їх Яна, Андрія і Левка Ясениницьких, які 22 жовтня уночі на ринку в Луцьку, вискочивши з господи, «заступ добровільної дороги вчинили», стріляли з рушниць у нього і його кровного родича, ґродського суддю Івана Красенського. Як результат, був тяжко поранений Красенський, а також слуги -- Криштоф Хибовський, Матіяш Билин- ський та Андрій Медведський. За словами скаржника, нападу передувало його розлучення з дружиною, дочкою Яна Ближинського, яке розглядалося перед єпископом і луцькою капітулою того ж дня .

Втім, ситуація виглядала не такою простою, як постає зі скарги Боговитина. Возні, що 23 жовтня оглядали місце події, засвідчили смерть Яна Ближинського, тіло якого було прострелене наскрізь і порубане, поранення його слуг, а також знаки «наистя на господу» -- посічені і постріляні ворота і вікна, вибиті двері світлиці господи, де мешкав убитий. Везучи тіло до церкви, возний Матис Славокгурський вчинив пово- лання про вбивство Ближинського і поранення його слуг від рук Миколая Боговитина і Івана Красенського Там само. Арк. 93 зв .-94..

28 жовтня обвинувачений у нападі Миколаєм Боговитином Богуш Гораїн подав через слугу до ґроду зустрічну скаргу про неправдиве обвинувачення у нападі на ринку і завданні шкод. Він свідчив, що, перебуваючи у господі зі своїм зятем Іваном Ісайковським, уночі почув стрільбу і крики; їм дали знати, що то Миколай Боговитин і Іван Красенський добиваються до господи. Тож вони як люди мирні втекли до іншого дому, де й переховувалися у той час, коли Боговитин з помічниками, «по всему мисту колко годин ходечи, з великою зкграею до господъ добывалъ, шукаючи где бы могъ мене найти, забит и замор- доват». Врешті, Гораїн знайшов прихисток у домі кн. Януша Збаразького в Яровиці, де перебував на момент скарги, бо, за його словами, по дорогах чигають шпигуни Боговитина, маючи намір його піймати і вбити Там само. Арк. 94-95. Там само. Арк. 95-95 зв..

Того ж дня до ґроду подав протестацію також Ян Ясениницький від себе й іменем своїх братів Андрія і Левка на Миколая Боговитина, який перед тим скаржився на них про те, що вони разом з Яном Ближинським, Богушем Гораїном, Іваном Ісайковським, Марком Стогнєвим заступили дорогу Боговитину і Івану Красенському зі слугами. Насправді ж Яна на час пригоди не було у Луцьку, куди він приїхав лише в полудень 23 жовтня, а його брати взагалі перебували на Поділлі, де купували коней, і до цього часу звідтіля не повернулися .

Обидві протестації збіглися (можливо, невипадково) з заявою Андрія Красенського про смерть його брата, ґродського судді Івана Красен- ського, від ран, завданих йому в ніч з 22 на 23 жовтня згаданими вище особами, що засвідчив і возний Там само. Арк. 95 зв..

Через місяць 27 листопада возний Матис Славокгурський визнав, що того дня був на справі Яна Нашевського, стрийського підстарости, який як приятель і швагер небіжчика Яна Ближинського скаржився на Миколая Боговитина і небіжчика Івана Красенського про вбивство родича. За свідченням Нашевського, Боговитин позвав «до розводу» свою дружину до луцького владики на недільний день 22 жовтня, а потому вночі з неділі на понеділок напав з Іваном Красенським і слугами на господу, де квартирував його тесть, «жадной имъ непрязни, яко се шляхтичови коронному полскому годило, перед тым не ознаймившы», ворота вибили, Ближин- ського з рушниці застрелили і, коли той упав, посікли лежачого, поранили його слуг з рушниць і луків, забрали речі своїх жертв Там само. Арк. 200-201..

2 серпня 1601 р. відбулася подія, яка зняла можливість судового розгляду смерті Яна Ближинського з Миколаєм Боговитином як відповідачем. За версією нащадків останнього, Олександр Ближинський, син убитого, Павло Лосятинський і кн. Семен Лико як принципали (тобто головні відповідачі), разом з помічниками Криштофом Мочульським, Миколаєм Сташковським, Дем'яном Лобосом, Яном Жабокрицьким, Яном Зарембою, Миколаєм Пещинським, Іваном Радичем, Миколаєм Шимковичем, Іваном Силичем, Мартинон Хмелевським, Петром Політан- ським, «ламаючи покой посполитый а безпеченство судов, правом опи- саное и обварованое, упатривши час способный, кгды небожчикъ Мико- лай Боговитин, покоем посполитым, часом и местцем судов убезпечоный, на возе посполу зъ швакгром своим, урожоным Тихоном Шашкевичом, до замку кременецкого до судов для справ своих ехалъ, (...) учинили есте были заступъ умыслный, месце и час способный собе упатривши, оного зо всих сторон оскочивши, не давши перед тым, яко ся людемъ рыцерским годило, жадное отповеди, окрутне и нелитостиве забили есте и замордовали, албо рачеи все тило небожчиковское частю стрелбою, частю ручными бронями в штуки розсекли и оного зо всего облупили и обнажили». Очевидно, що за існування певних маркерів -- умисл, про що свідчить напад із засідки без оголошення про ворожі дії, нівечення і оголення тіла -- це вбивство однозначно мусить бути кваліфіковане як помста. Навіть якщо опис був підігнаний під уявлення про подію, важливо, що вона трактувалася сучасниками саме на такий спосіб. Невипадкова й участь у нападі Олександра Ближинського, сина вбитого, який на той момент щойно досяг повноліття (або, за озвученою у суді версією, був неповнолітнім) На неповноліття Олександра під час убивства посилатимуться як на виправдальну обставину, хоч одразу по смерті батька він у кількох актах постає як особа, що володіє усією повнотою прав. Зокрема, він від себе та від імені неповнолітніх братів і сестер як їхній опікун позиває князів Михайла і Юрія Вишневецьких про відібрання маєтків Лопушної і Пахинки, які за життя батька, князівського слуги, перебували у його володінні (ймовірно як надання від пана під умовою служби) (ЦДІАУК. Ф. 21, оп. 1, спр. 39, арк. 54-55). Своєю чергою, князі скаржилися на неправове захоплення і тримання Олександром тих же маєтків. Можливо, що Олександр на момент описаних подій щойно досяг віку повноліття, однак за життя батька перебував у його опіці.. А що могло йтися саме про відповідну риторику, засвідчує визнання возного від 7 серпня про оглядання тіла Миколая Боговитина. Він зафіксував рани на тілі небіжчика й інші ушкодження, а також зауважив, що родичі убитого поки що не мають інформації про осіб, винних у його смерті, тож і назвати імен не можуть Там само. Ф. 21, оп. 1, спр. 39, арк. 281 зв.-282 зв..

Далі вже опікуни дітей Миколая Боговитина від їхнього імені позивали до кременецького земського суду учасників нападу про слухання шкрутинії і виведення своєї. Цікаво, що Боговитин уклав тестамент одразу по вбивстві Яна Ближинського -- 31 жовтня 1600, призначивши опікунами для всіх своїх дітей -- Маруші і Раїни, дочок від першого шлюбу з Євою Павловичевою, та для доньки Олександри, народженої з Ганною Ближинською -- своїх швагрів Шимона, Прокопа і Григорія Павловичів, віддаливши при цьому кревних: «...вси иншие близкие повинные кревъные мое, которые бы ся зъ якое колвек причины, такъ прирожоно, яко и записаного права, розумели мети якие належ- ности, такъ от опеки, яко и шафунку маетности моее вшелякое отдаляючи и оттинаючи» Там само. Ф. 22, оп. 1, спр. 13, арк. 111-113 зв. За правовими приписами, першочергове право до опіки мали родичі «по мечу», тобто по чоловічій лінїі, а лише потому -- «до куделі», якими й були Павловичі. Але ці норми вступали в силу лише тоді, коли батько за життя не залишав певних розпоряджень, однак Боговитин призначив тестаментом опікунів, тож претензії позивачів були необгрунтовані..

На засідання 23 лютого 1602 р. частина позваних не стала, частина, ставши, через адвоката вимагала справу відкласти, оскаржуючи невідповідність опікунів , а коли суд не взяв до уваги аргументів, апелювала до Трибуналу; Петро Політанський встиг на той час померти, а процес за участю Олександра Ближинського і Павла Лосятинського був перенесений через хворобу обвинувачених. На наступному засіданні 18 серпня того ж року Лосятинський уже як позивач опікунів дітей Боговитина з приводу неправдивого обвинувачення вивів свою шкрутинію, якою доводив непричетність до вбивства. Однак більшості обвинувачених було заборонено виведення шкрутинії через нестання на перших роках.

Перші позови на найближчий сейм фіксуються 19 червня 1602 р. ЦДІАУК. Ф. 22, оп. 1, спр. 13, арк. 134-135., далі маємо визнання возних про вручення позовів п'ятнадцятьом обвинуваченим на сеймовий суд від 17 березня 1607, а також прохання, занесене до сеймикової інструкції волинської шляхти від 8 серпня 1607 р., про королівський суд у цій справі. Однак до процесу на цих сеймах, схоже, справа не дійшла. Перші сеймові декрети датуються 9 лютим 1609 р.; на той час старші дочки Миколая Боговитина вже були заміжні -- Маруша за Михайлом Хрінницьким, а Раїна за Костянтином Ярмолинським. Частина оскаржених, зокрема, Дем'ян Лобос і Ян Жабокрицький, помічники ініціаторів убивства, твердили, що виявилися на місці події випадково -- йшли зі своїми приятелями, не знаючи про їхні наміри: «...до забийства и смерти небожчика Миколая Боговитина-Шумбарского, ани до жадное звады албо кривды и зачепки причины не дала, ани о жадном злом учинку або злой мысли принцыпалы тых не ведала и овшем, яко с товаришами зъшедшися, не ведаючи, где они шли и где их зъ собою затягали».

Декретом їм було наказано разом з шістьма свідками присягнути на найближчих земських роках по шести тижнях від ухвалення сеймового вироку (тобто на троїцьких засіданнях) у тому, що «о потаемнои здраде и змове або о прошлои и тот час упережаючои кривде межи поводовою стороною а принцыпалми, в позве меноваными, до которых он в тот час прилучил былъ, ничого не ведалъ, и яко жадною помочю до того злого учинку и смерти небожчика Миколая Боговитина не был и ни в чом противко учтивои славе своеи не выступилъ». Від присяги ці особи, найочевидніше, ухилилися, бо повторно про ту ж таки кару йшлося і в сеймовому декреті від 9 березня 1613 р. Там само. Арк. 57-59 зв. Інша частина учасників убивства до суду не стали і були скарані на баніцію і відчуження честі, а саме -- Павло Лосятинський, Миколай Шимкович, Матис Хмелецький, Іван Силич, Мартин Заремба, Миколай Піщинський, Миколай Сташ- ковський. Втім, схоже, що ніхто з них не постраждав. Олександр Бли- жинський твердив, що на момент убивства був неповнолітній і участі в убивсті не брав, тож по присязі разом з шістьма свідками його увільнили від оскаржень Насправді існує кілька актів, де Олександр по смерті батька виступає як повнолітній, зокрема, він від себе та від імені неповнолітніх братів і сестре як їхній опікун позиває князів Михайла і Юрія Вишневецьких про відібрання маєтків Лопушної і Пахинки, які за життя батька, князівського слуги, перебували у його володінні (ймовірно як надання від пана під умовою служби) (Ф. 21, оп. 1, спр. 39, арк. 54-55). Цілком можливо, що Олександр щойно досяг віку повноліття, однак за життя батька перебував у його опіці..