Світ повсякденних уявлень, культура ворожості шляхти Волині (на прикладі убивств та їх сприйняття в кінці XVI ст.)

Паралельно у земському суді в 1513 р., а потому за апеляцією на Трибуналі розглядалася та ж таки справа за цивільним позовом про відшкодування втрат спадкоємців Боговитина у розмірі 10 тис. золотих ЦДІАУК. Ф. 22, оп. 1, спр. 13, арк. 250 зв.-252 зв.. Вона була ускладнена конфліктами поміж сестрами Марушею і Раїною Боговитинівнами; так, Костянтинова Ярмолинська твердила, що усю справу з 1606 р. перебрала на себе сестра з чоловіком. Тож, схоже, справи про вбивство Яна Ближинського -- Миколая Боговитина перейшли в площину матеріальних суперечок поміж учасниками процесу та взаємних обвинувачень нащадків Миколая Боговитина-Шумбарського, зависли на Трибуналі і були спущені на гальма.

Поміж тим у процес у листопаді 1616 р. втрутився молодший син Яна Ближинського Юрко, який досяг повноліття і заявив претензії до дочок Миколая Боговитина з приводу вбивства його батька у Луцьку в 1599 р. Ця подія, за словами скаржника, залишилася без належної уваги, бо його брат Олександр був звинувачений в убивстві («через тые вси лита въ обвиненъю от васъ невинъномъ якобы о забитъе помененого Миколая Боговитина-Шумбарского, отца вашого, тое справы не попиралъ»), а він на той час не досяг повноліття. Як відомо з подальших матеріалів, на судових засіданнях озвучувалася така версія убивства: Миколай Бого- витин з помічниками в кілька десятків осіб 22 жовтня напав на господу, де мешкав Ян Ближинський, узяв двері штурмом, пострілом з рушниці забив Яна, а потім «тело самъ рукою своею палашомъ рубалъ»; окрім того, забрав усі речі, що на той час були при вбитому. Однак Юрій, попри оскарження кримінального характеру, що було частиною тексту позову і, відповідно, читалося перед присутніми на процесі, відклав справу про вбивство батька на майбутнє («зоставивъши волное чиненъе о забитье отца своего»), позиваючи при цьому доньок Боговитина лише про відшкодування вартості речей: «толко о побране речеи и о шкоды, которых собе на тисечу копъ кгрошеи литовъских ошацовал». Тож луцький земський суд ухвалив декрет, за яким спадкоємиці Боговитина мали «від- присягтися», тобто, через присягу підтвердити відсутність тих речей у себе. Відповідачки з судовим рішенням не погодилися і апелювали до Трибуналу, який, втім, підтвердив 17 серпня 1620 р. попередній декрет земського суду. Тож на трьохкоролівських роках у 1521 р. Раїна Кос- тянтинова Ярмолинська та Олександра Миколаєва Будзієвська мали присягнути. На засідання з'явилася лише Олександра, Раїна ж повідомила про хворобу, через що і не змогла прибути до суду. Попри тривалі судові баталії і, відповідно, немалі кошти, які були необхідні як для провадження справи у Кременці, так і для поїздки на Трибунал, Юрій звільнив відповідачку від присяги. Остаточно у справі крапка була поставлена на роках 9 липня 1622 р., де позивач вчинив аналогічно і щодо Раїни Ярмолинської; судді ж, своєю чергою, беручи до уваги такий перебіг процесу, назавжди увільнили відповідачок від претензій Ближинського .

На позір дії Ближинського позбавлені сенсу -- процес тягнувся шість років, що вимагало вкладання немалих коштів, та завершився нульовим У 1616 р. Олександра, племінниця Юрія, була ще незаміжня. Серед позваних Юрієм Ближинським відсутня Маруша Михайлова Харлинська. ЦДТАУК. Ф. 22, оп. 12, спр. 32, арк. 200-202. результатом, який загалом неважко було передбачити. Між тим, якщо розглядати судовий процес як продовження протистояння між супротивниками з використанням риторичних засобів, то кроки позивача постають цілком вмотивованими -- у відповідь на звинувачення Юрієвого брата Олександра Ближинського у вбивстві Миколая Боговитина симетрично було заявлено про відповідальність Боговитина за вбивство Яна Ближинського, яка падала на спадкоємців убивці Про пов'язаність цих прооцесів свідчить лист середнього сина небіжчика Яна Ближинського, теж Яна, яким він заявляє про готовність доходити головщизни по убитому батьку з молодшим братом Юрієм, а також «правъне ратовать» старшого брата Олександра у справі про вбивство Миколая Боговитина. Лист датований 10 травня 1610 р. (Ф. 22, оп. 1, спр. 32, арк. 68 зв .-70).; на позов сестер Богови- тинівен про відшкодування втрат сестер Боговитинівен Ближинський відповів своїм. Натомість звільнення від присяги контрагентів було своєрідною заявою про готовність припинення багаторічного процесу, що, схоже, й поставило крапку у протистоянні родин, принаймні, у судовому просторі.

Гулевичі уб. Семашки

Специфічного характеру конфліктові шляхетського соціуму надавала патронально-клієнтарна система, де протистояння лідерів окремих груп неминучо втягувало до ворожнечі велику кількість наближених до них осіб, тим самим розгалужуючи конфлікт на низку насильницьких актів. Неписана вимога опіки з боку сильнішого партнера над контрагентом, що свою вірність демонстрував готовністю до послуг, теж часто провокувала до розв'язання/ескалації конфлікту, адже захищати честь своїх клієнтів чи слуг було обов'язком доброго пана. Цілком імовірно, що зауважене збільшення вбивств у Луцькому повіті упродовж 90-х років було пов'язане з посиленням боротьби за владу між представниками еліти регіону. Саме конкуренція поміж ними могла провокувати затятість протистояння та інколи призводила до цілеспрямованих актів помсти, направлених на фізичне знищення супротивника, адже відповідальність та залагодження наслідків у таких випадках брав на себе патрон. Конфронтація поміж осередками призводила до консолідації членів усередині окремих груп та поляризації міжгрупових інтересів. На перший план виходила солідарність клану, а не консенсус у межах соціуму, що зазвичай тримався на тісному переплетенні інтересів і різнорідності зв'язків поміж членами конкуруючих груп.

Як приклад можна навести безпрецедентну бійню у 1599 р. між групами, очолюваними Маркіяном Семашком та Дем'яном Романовичем

Гулевичем, де число жертв йшло на десятки. Схоже, що в основі протистояння були претензії окремих представників роду Гулевичів на місце посеред еліти регіону, що не могло не супроводжуватися конкурентною боротьбою інших гравців за владу. Достатньо високе становище серед волинської шляхти належало володимирському войському Василеві, який в 90-х роках інвестував свій капітал у кар'єру сина Андрія, чому мусив сприяти і шлюб останнього у 1593 р. з Раїною Семашківною, дочкою луцького старости Олександра Семашка ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 413 зв.-416: віновий запис датується 28.04.1593 р.. Однак чи не найпомітніше місце у цей час обіймає Дем'ян Гулевич. Він тричі обирався депутатом до Трибуналу (у 15 89 Там само. Ф. 28, оп. 1, спр. 22, 11.09.1589 р., 15 94 AGAD. AZ, 240, k. 5., 15 98 ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 53, 1598 р. рр.); Василь і Андрій Гулевичі -- по одному разу (відповідно -- у 1590 Там само. Ф. 28, оп.1, спр. 23, арк. 492 зв .-493 зв. і 1593 Там само. Спр. 26, 1593 р. роках). Послом на сейм від Волинського воєводства, за неповними даними, Василь Гулевич їздив шість разів (у 1569, 1572, 1575, 1576, 1582, 1585 роках), Андрій -- двічі (у 1593 і 1595 роках), Дем'ян -- п'ять (у 1575, 1582, 1585, 1597, 1598 роках) Mazur K. W strong integracji z Koron^. Sejmiki Wolynia i Ukrainy w latach 15691648. Warszawa, 2006. S. 411-413. Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 104 зв.. У 1591 р. Дем'ян Гулевич був поборцею Волинського воєводства , а у 1598 р. його призначили на сеймі одним із трьох ревізорів для перевірки ведення ґродських луцьких книг Там само. Спр. 53, оп. 1, арк. 279 зв .-280 зв.. Після ухвалення Берестейської унії Дем'ян, що до середини 90-х рр. часто виявлявся серед недоброзичливців кн. Костянтина Острозького, найбільшого і найвпливо- вішого волинського магната, міцно пов'язує своє публічне життя з його політичними планами. Як аріанин, Дем'ян був вигідною особою у складанні ситуативної спілки православних і протестантів на захист своїх інтересів у часи посилення контрреформаційних настроїв католицької Церкви. Тож він був обраний за ініціативи Острозького світським мар- шалком на православному соборі в Бересті у жовтні 1596 Kempa T. Wobec kontrreformacji. Protestanci i prawoslawni w obronie swobod wyznaniowych w Rzeczypospolitej w koncu XVI i w pierwszej polowie XVII wieku. Torun, 2007. S. 110.. На сеймі у лютому-березні 1597 р. як волинський посол звернувся до членів сенату, озвучуючи вимоги православних, а також у справі дотримання і зміцнення умов Варшавської конфедерації 1573 р. (про свободу віровизнання). У своїй промові Гулевич звинуватив короля у толеруванні переслідувань прав старожитної грецької церкви. У відповідь йому зауважили, що він не є православним, а також канцлер Замойський нагадав про участь Дем'янового сина у повстанні Наливайка Ibidem. S. 122-123..

Про претензії Дем'яна на особливий статус свідчать тексти двох його протестацій, вчинених у відповідь на звинувачення у кримінальних правопорушеннях: одне -- про розбійний напад на володимирського і острозького владику Мелетія Хребтовича-Богуринського 1592 р., де Гулевич говорить про себе як про шляхтича «цнотлившого» від скаржника ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 407.; друге -- про вбивство Яна Несвицького, особи, чиє становище, за словами Дем'яна, жодним чином не могло дорівнятися його власному -- у «старожитъности дому моєго, в зацности заволаня, заслугах в Речи Посполитое, знаємости у єго королєвскоє милости, пана нашєго, и всєго сенату коронного» Там само. Спр. 55, арк. 472-472 зв..

Показовим є і конфлікт Дем'яна Гулевича з підляським воєводою кн. Янушем Заславським у 1598 р., представлений у книгах взаємними протестаціями сторін, де яскраво звучить роздратування князя зухвалою поведінкою нерівної йому особи Стосунки кн. Януша Заславського і Дем'яном Гулевичем не були однозначними. Так, 16 лютого 1595 р. на ґроді було визнано передачу від кн. Януша Заславського і його дружини кн. Олександри Сангушківни Дем'янові за позику у 4 тис. 60 золотих маєтки в Луцькому повіті -- Серники (двір, фільварок і присілки), села Тростянку, Княгинін, Сопотовичі, Дідовичі, Руду і Своз (Ф. 25, оп. 1, спр. 46, арк. 104 зв .-105 зв.).. Князь звинуватив Гулевича у поданні на нього й інших достойних осіб скарги і позиванні до суду від імені Філіпа Бокія-Печифостського: «легкомыслне, ущипливе и непристоине, руцившися на учтивое мое, написавши рукою своею власною протес- тацыю криминалную» ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 52, арк. 625 зв.. Ще виразніше невідповідність позицій конфліктуючих сторін зауважена у скарзі слуги князя Заславського на Бокія, який скористався допомогою Гулевича як радника і адвоката:

«...пропомънявши повинности чоловика уцътивого, але узявши перед себе якуюс злую раду од людей, чти одсужоных, злых и незбожных, хотечи умыслне ясневелможного пана его милости княжати Януша Жаславъского, воеводу подляского, старосту житомирского, и велъможного Ивана Чаплича-Шпановъ- ского, кашталяна киевъского, зацных людей великих роду панского, [...] невинне и овшемъ потварне обелжитъ важилсе» Там само. Спр. 50, арк. 668-668 зв..

На жаль, боротьбу за владу і ознаки її перерозподілу вкрай тяжко зафіксувати, особливо коли йдеться про джерела переважно судового характеру, як і відстежити чітку належність до певної фракції осіб, що не були служебниками, тобто чий стосунок до очільника тієї чи тієї групи не був усталеним, а чи визначити скільки-небудь певні контури цієї групи. Однак конфлікт оприявнює те, що до часу приховується. Тож спробую, відштовхуючись від кульмінаційного епізоду цієї історії, виділити кілька попередніх, де фігурували представники роду Гулевичів як головні дійові особи або ж люди з їхнього оточення. Щоправда, можлива міграція від групи до групи окремих персонажів вносить елемент гіпотетичності до подібних конструкцій, однак в історичних побудовах він неуникний.

Почнемо від кульмінаційного моменту. 12 червня до луцького ґроду була внесена скарга Василем Гулевичем, володимирським войським, і Михайлом Янушевичем Гулевичем про напад на дорозі під Луцьком 11 червня на Дем'яна Гулевича (Василевого племінника і Михайлового двоюріднього брата), а також на його родичів, приятелів і слуг, здійснений Маркіяном Семашком зі слугами, приятелями та жовнірами роти Яна Тарновського (брата дружини Маркіяна), що дислокувалися у Луцьку. Серед нападників фігурували кн. Юрій Чорторийський, Політан Слуцький-Чеконський, Степан і Петро Солоневські, Сасин і Василь Петровичі Несвецькі, Гнівош, Фарисан і Матвій Кошки, а також слуги Василя Хрінницького та міщани, всього нібито понад п'ятисот осіб. Скаржники просили про возного, який мав з ними, як офіційний свідок, оглянути місце події. Тож серед вбитих вдалося віднайти Олександра і Михайла Гулевичів, відповідно сина та рідного брата Дем'яна, волинського хорун- жича Івана Гулевича, Кіндрата Смиковського, Захаріяша Гуляльницького, Павла Вишинського, Дем' янового слугу Томаша Грибовського та багатьох інших дрібних шляхтичів, найімоврініше слуг названих осіб; трохи згодом виявили у болоті тіло Кіндрата Хорошка-Кнегининського і осторонь від інших під Луцьком -- Дем'яна Гулевича. Всього нарахували 25 осіб загиблих, серед них -- принаймні семеро осілих на Волині шляхтичів, інші ж жертви були слугами поважніших із них.

Як засвідчив возний, тіла жертв були понівечені, порубані на шматки, прострелені з вогнепальної зброї та луків, обличчя спотворені, у багатьох -- перерізане горло, а також з убитих був знятий одяг: «всих труповъ толко самых нагих, якъ мати народила, полуплєньїх, без жадное маєтности, же и платка на жадномъ не было». Опис сповнений ретельно зафіксованими деталями на підтвердження завданих жертвам ран і знущань над тілами, що свідчить про їх реальніть, а не використання кліше задля поглиблення вини оскаржених.

За свідченням вцілілого учасника трагедії, слуги Кіндрата Смиков- ського, Дем' ян Гулевич їхав з Лаврова до Грушівної повз Луцьк з наміром наступного дня рушити на Трибунал як обраний від Волині депутат, що перед тим ненадовго приїздив додому у справах. Його супроводжували родичі і приятелі, бо від минулого сейму через небезпеку від жовнірів він побоювався за своє життя. Однак Дем'янові зі своїм почтом не вдалося проскочити повз Луцьк непоміченими -- на дорозі «звиклій», що вела до Забороля, біля села Омеляники на греблі їх перестріли жовніри, до яких упродовж всієї бійки постійно надходило підкріплення. Як зауважили свідки, омеляницький піп і боярин пана Бокія, «могло ся то почати о нешпорной години, а конъчилося на сонъцы захода» Там само. Спр. 55, арк. 500-503 зв. (текст реляції возного)., тобто бійка тривала дві-три години. Зазвичай «нешпорна година» пов'язувалася з початком вечірньої служби, про що сповіщалося дзвонами.

На рочках, що розпочалися 17 червня, Василь та Михайло Гулевичі звинуватили як основних призвідників (принципалів) убивства Маркіяна Семашка, Політана Слуцького, Гнівоша, Фарисана і Матвія Кошок, Петра і Степана Солоневських, Сасина і Василя Петровичів Несвецьких, а також жовнірів роти Яна Тарновського. Всього ж нападників, як зауважувалося у скарзі, було не менше 500 осіб. Також Гулевичі повідомили про причетність, за чутками, до цієї події кн. Юрія Чорторийського, який при Маркіянові Семашку на той час був зі своїми слугами. Тож скоригований опис подій виглядав так: ті особи, «вышпиговавши» Дем'яна Гулевича з приятелями, відправили великий загін у сто осіб під керівництвом Полі- тана Слуцького, Кошок та інших для перехоплення супротивників на омеляницькій греблі. Потім до них приєднався Маркіян Семашко з Нес- вецькими, Солоневськими, жовнірами та слугами, всього більше 400 осіб, які оточили загін Гулевича і «великимъ кгвалтомъ и утискомъ, неотпо- ведне, непристойне, тиранске, без жадного милосердъя и боязни Божеи, всихъ прєречоньїх особъ, шляхтичовъ зацне урожоных, [...] одных з ручъниц, а других ручными бронями окрутнє нєлитостиве позабияли, помордовали и з живыхъ мертвыхъ починили». Тіла загиблих нападники порубали на малі шматки, познімали з них вбрання і «голые тила, яко матъка уродила, паствечися над ними», позатоптували в болоті Там само. Арк. 594. Там само. Спр. 55, арк. 675-678.; речі позабирали. Дем' яна Гулевича полонили і відвезли до Луцька, там його «розбоиницко ночным обычаем самого руками своими били, секли, кололи, голову, руки, тело у штуки порубали и на смерть забили и замордовали», а потім, оголивши тіло, викинули за містом.

Скаржники також оповідали, що багато свідків тієї події й осіб, наближених до загиблого Дем'яна, «пєред страхомъ и погрозками оных неприятєлей наших одны вже з Луцка розбегли, другие тутъ лєдво живо ходимъ». Трохи пізніше буди подані скарги від родин інших загиблих, в результаті яких викристалізувалося коло осіб, проти яких далі мав провадитися судовий процес. До попередньо названих додався Остафій Малинський та Сасин Русин, а також вказувалося, що за тими подіями стояв Миколай Семашко. Скарги містили всі традиційні елементи подібних текстів: нападники «з оружемъ рознымъ, воине належачимъ, з бубны, з струбами яко неприятеле крижа светого, непристойне, нецнотливе, тиранскии на нас ударили», «згордивши всимъ тымъ, што шляхтичу цнотливому приналежить заховать» Там само. Арк. 665 зв.-667..

Утім, з протилежного боку теж не обійшлося без жертв, найвагомішою серед яких був Маркіян Семашко, на якого Гулевичі вказали як на очільника нападу. 18 вересня він був похований у коблинському костелі, а з ним і 11 його слуг, загиблих 11 червня. Під час поховальної церемонії возний вчинив поволання на осіб, винних у їхній загибелі, а саме -- Дем'яна, Михайла, Івана і Олександра Гулевичів як принципалів, Кіндрата Смиковського, Кіндрата і Петра Хорошків, Яна Роґалю, Яна Мат- чинського, швагрів і помічників Дем'янових, Яна Грибовського, «которого Павєлъ Вышиньскии, арматою добре опатривши, пану Дємъяну Гулєвичу на помочъ прислалъ» Там само. Арк. 816-816 зв.. Власне, серед названих осіб заціліли лише Петро Хорошко і Ян Рогаля, всі інші, як пам'ятаємо, загинули під час нападу. Але скарга з протилежного боку дуже показова, адже нападники задіяли звичний ресурс для описування історій убивства, намагаючись звести її до випадкової бійки, що виникла на дорозі під час зустрічі ворогуючих сторін. Ширше ця версія представлена у протестації, вчиненій Миколаєм Семашком на земських роках 12 червня 1599 р., практично водночас зі скаргою Гулевичів на ґроді. В ній оповідалося, що Маркіян Семашко, їдучи з земських років до свого приятеля Івана Кра- сенського до маєтку Забороля, біля омеляницької греблі наткнувся на загін приблизно у двісті осіб, очолюваний Дем'яном Гулевичем: «...з темалымь оръшакомъ людей на возехъ, обычаємъ воєньньїм^ стрєлбою огнистою осажоныхъ, з гаковницами, з шмикговницами, мушкетами, польгаками, ручьницами, луками, такьже и з людми езными на конехь, яко до потребы, и гайдуками пєшими, за греблею омєлєницкою, через которую ездять до Забороля, осажоныхь и зашанцованыхь». Як тільки Маркіян зі своїм оточенням в' їхав на греблю, вони без попередження відкрили по них стрілянину. У протестації наголошувалося на давній ворожості і злому умислі Дем' яна Гулевича щодо Маркіяна, свого сусіда по маєтку Лавров і родича, якому він «кривды и деспекты чинилъ». А також згадувався факт убивства Гулевичем рукодайного слуги Се- машка Яна Несвецького («наехавши на дом его вноцы, в штуки окрутне розсекалъ и на смєрть забил»). Звернімо увагу на звичний риторичний прийом -- наголошення на розчленуванні тіла Несвецького, чого, як свідчили дружина і найближчі родичі небіжчика у своїх скаргах, не було. Далі скаржник оповідав, що Дем'ян вистежив Маркіяна «черезъ шпеги», «сконтъ ся тежъ значить таковый злый умыслъ его», адже Семашко їхав з Луцька не додому, а до свого приятеля .

15 грудня Михайло і Юрій Гулевичі на ґродських рочках скаржилися на Миколая Семашка і Остафія Малинського про одповєдь, погрози мститися «вшєлякимъ кгвалтомъ, такъ огшмъ, яко и бронью», а також на Фарисана і Матвія Кошок, які з гайдуками Семашка «пофалки чинят и на здорове нашє оотповедають, а снать тутъ нас в замку облегли, хотєчи нас позабияти». Також скаржники заявили, спираючись на чутки, які кружляли містом, що у випадку насильства над ними вони покладають відповідальність за це на Миколая Семашка, Остафія Малинського, їхніх слуг і Кошок .

Погрози з боку Миколая Семашка, Остафія Малинського та Кошок (якщо справді чинилися, а не були вигадкою, як превентивний захід Гулевичів на випадок очікуваного насильства з боку супротивників), видається, були наслідком позивання їх Юрієм Дем'яновичем і Романом (сином вбитого Михайла Гулевича) на грудневе засідання ґродського суду, де скаржники 9 грудня мали намір вивести шкрутинію у справі про вбивство їхніх батьків. На рочки були позвані Гнівош Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 13, арк. 810 зв.-812. Достовірність цієї протестації сумнівна, адже вона досить тяжко узгоджується з фатальними наслідками історії для Гулевичів і їхніх приятелів. Можливість задуманої засідки на Маркіяна з боку Дем'яна погано узгоджується з іншими деталями. Єдиною прийнятною версією могло би бути випадкове зіткнення Дем'яна зі своїм недоброзичливцем Маркіяном на омеляницькій греблі, що лежала на дорозі до Забороля. Миколай Семашко у цьому разі, довідавшись про смерть брата, міг мобілізувати приятелів, що зібралися до Луцька на засідання земського суду, і помститися за його смерть. Однак за цих обставин мав би все ж бути часовий проміжок між подіями, який відсутній. Також незрозумілою деталлю за такого розгортання подій є очікування Гулевича з приятелями на тому ж місці підходу загону Миколая Семашка. Втім, якщо навіть допустити елемент випадковості в описуваних подіях, що малоймовірно, це не міняє головного -- існування гострого конфлікту між двома кланами. Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 824-824 зв. Там само. Арк. 960 зв .-963 зв., Фарисан і Матвій Кошки Там само. Арк. 1002-1005 зв., Сасин Петрович і Василь Несвецькі Там само. Арк. 957-960 зв., 970 зв .-973 зв. Там само. Арк. 964-967, 967-970. Там само. Арк. 973 зв .-976 зв. Там само. Арк. 1005 зв.-1009., Стефан і Петро Солоневські , Войтех Каменський та Політан Слуцький , що фігурували у справі як принципали, а також, як підбурювачі до вбивства -- Миколай Семашко, Остафій Малинський та Сасин Русин⁵ Там само. Арк. 1009-1012 зв.. Оскаржені до суду не стали, тож Юрій Гулевич, присягнувши, що свідків не підкуповував, «за приволанемъ через возного кождого зособна светка», через їхні свідчення доводив вину позваних Там само. Арк. 954-957. Там само. Арк. 1002-1005 зв., 1009-1030 зв., 1034-1037 зв.. Далі суд, ґрунтуючись на шкру- тинії, виведеній позивачами, виніс рішення у справі -- оголосив оскаржених банітами, передав свій декрет для підтвердження до Трибуналу, а також наказав відшкодувати на маєтності відповідачів суму втрат потерпілих -- 3 тисячі 840 золотих та платню суддям -- 85 золотих .

Наступні рочки відбулися через значний інтервал тривалістю майже в рік уже з іншим складом суду, бо луцьке староство у вересні 1600 р. остаточно перейшло від люблінського воєводи Марка Собеського до рук Миколая Семашка, який до складу ґродського суду ввів після смерті судді Івана Красенського Остафія Малинського (див. попередній епізод про вбивство Яна Ближинського) Там само. Арк. 267-267 зв. -- 11 листопада Остафій Єлович-Малинський присягнув на суддівство. Там само. Спр. 61, арк. 73-73 зв.. Як бачимо, два важливі підозрювані у організації кривавої сутички 11 червня 1599 року зробили непогану кар'єру, зосередивши у своїх руках важелі впливу на перебіг справ на ґроді. Цілком імовірно, що справу Гулевичі спробували перенести на земський суд, про що свідчать позови до Войтеха Каменського, Політана Слуцького-Чеконського, Сасина Русина, Фарисана, Гнівоша і Матвія Кошок, вручення яких возний засвідчив на ґроді 13 жовтня , однак земські книги за цей період не збереглися. Натомість на ґродських рочках, що розпочалися 2 листопада, обвинувачі помінялися місцями з оскарженими. Ті, своєю чергою, позвали Гулевичів до слухання шкрутинії, якою хотіли довести свою невинуватість, а також оскаржували попереднє рішення ґродського суду про виволання на тій підставі, що не отримали позовів від позивачів -- возний сфальшував свідчення про їх вручення Там само. Арк. 163, 148 зв .-149, 226-226 зв., цілком імовірно, що возного вдалося підкупити чи вплинути на нього на якийсь інший спосіб.. 13 листопада розпочалися процеси про виведення шкрутинії позивачами, хід яких загалом був подібний. Тож наведу для прикладу справу Гнівоша Кошки, який від початку твердив, що це Дем'ян заступив дорогу його панові Маркіяну Семашку, він же діяв як слуга рукодайний. Цілком імовірно, що ця версія ґрунтувалася на протестації, внесеній Миколаєм Семашком до земських книг 12 червня 1599 р.

Далі Кошка доводив свою непоінформованість щодо шкрутинії, яку Гулевичі виводили у грудні минулого року; натомість, він їх позвав до слухання своєї на 13 січня 1600 р., однак рочки не дійшли. Гулевичі, своєю чергою, упродовж тривалих контроверсій (розмов) пробували спростувати докази Кошки, однак коли суд наказав йому присягнути на підтвердження того, що він справді не знав про виведення контрагентами шкрутинії, вони несподівано звільнили його від присяги, вимагаючи при цьому перейти до слухання суті справи. Втім, зачіпка формального характеру дозволила Кошці просити про апеляцію, що суд і дозволив. На тому ж твердженні про фальшування возним факту вручення позовів оскарженим і їхньому незнанні про виведення шкрутинії трималися й процеси інших осіб, що дало їм змогу перенести справу на апеляцію, а також вивести свої шкрутинії на ґроді. Зайве говорити, що такий перебіг надійно гарантував розсмоктування проблеми через її проходження різними судовими інстанціями.

Тож коротко зупинюся на учасниках бійки, а також спробую визначитися з причинами того, що сталося. Миколай та Маркіян Олександровичі Семашки були дітьми від двох шлюбів (відповідно, з Ганною Воловичівною і княжною Барбарою Порицькою) на той час покійного Олександра Семашка на Хупкові, який почав свою урядницьку кар'єру 28 липня 1566 з володимирського підкоморництва Polski slownik biograficzny. 1996. T. XXXVI/4. Z. 151. S. 601-602; Kamienski A. Kariera rodu Siemaszkow w XV-XVII wieku // Lituano-slavica Posnaniensia Studia Historica. 1989. III. S. 179-202. Надання Олександру Семашкові староства датоване 3.05.1590 р. (ЦДІАУК. Ф. 26, оп. 1, спр. 7, арк. 550 зв .-551 зв.).. Своїм подальшим просуванням був зобов'язаний участі у військових кампаніях Стефана Баторія, зокрема уряд брацлавського каштеляна отримав 9 жовтня 1581 р. під час облоги Пскова. У 1586 р. перейшов на католицизм. Вибудовував кар'єру через вірну службу коронному канцлеру і великому гетьману Яну Замойському, за протекції якого у 1590 р. отримав луцьке староство , на яке претендував також князь Костянтин Острозький Kempa T. Konflikt mi^dzy kanclerzem Janem Zamoyskim a ksi^z^tami Ostrogskimi i jego wplyw na sytuaj wewn^trzn^ i zewn^trzn^. Rzeczypospolitej w koncu XVI wieku // Соціум. Альманах соціальної історії. К., 2010. Вип. 9. С. 72-73.. Як вірний клієнт свого патрона, незрідка виступав опонентом у публічному просторі князя Острозького, з яким Замойський конкурував не лише у сфері високої політики Ibidem., а й за владу в регіоні, наполегливо вибудовуючи свою сітку клієнтарних зв'язків на Волині і Брацлавщині Sokoiowski W. Politycy schylku zlotego wieku. Malopolscy przywodcy szlachty i parlamentarzysci w latach 1574-1605. Warszawa, 1997. S. 44-52.. По смерті Олександра староство перейшло до рук Марка Собеського, однак ненадовго, щоб потому знову повернутися в родину Семашків Вдова Олександра Семашка княжна Барбара з Порицьких зверталася до Яна Замойського з проханням передачі луцького староства до рук її сина Маркіяна (АвАО. А2, 240, к. 9-11)..

Олександр залишив дітям також непоганий спадок, втілений в нерухомості, що налічувала 7 містечок і близько 73 сіл. Збирання ним маєтків може претендувати на окрему історію, що демонструє неперебірливість у засобах. Так, значну частину своєї нерухомості Семашко здобув, хитрістю і силою витиснувши з отчизни падчерку своєї дружини кн. Барбари Порицької, вдови по Яну Монтовту, Ганну Монтовтівну Див., скажімо, продажний акт Ганни Монтовтовни на місто і замок Коблин, а також села, що належали до замку, мачусі Олександровій Семашковій кн. Барабарі з Порицьких за 5 тис. кіп, де згадувалося, що заява покійного чоловіка Ганни Казимира Ледницького про те, що ті особи Ганну в ув'язненні тримали і «до записов приневолне примушали», була неправдива; акт датований 15.07.1572 р., а внесений до володимир- ських актових книг у червні 1574 р. Того ж дня був зроблений запис від тієї ж тій же на двір Млинів (ЦДІАУК. Ф. 28, оп. 1, спр. 8, арк. 142-143 зв., 146-148 зв.).. Про засоби, до яких вдавався володимирський підкоморій, свідчать скарги княжни Марії з Масальських, його зведеної сестри по матері (кн. Андрієвій Масальській Ганні Путятянці), про те, що Семашко більше року тримав її у себе як невільницю, не віддаючи чоловікові Костянтину Малинському, тим самим змушуючи її записати частину своєї отчизни йому в дару- нок ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 16, арк. 303 зв.-305.. У випадку відмови Семашко погрожував видати її заміж за свого машталіра, незважаючи на те, що вона вже була повінчана з Масаль- ським, як вчинив попередньо з Ганною Монтовтовною Архив ЮЗР. К., 1909. Ч. 8. Т. ІІІ: Акты о брачном праве и семейном быте в ЮгоЗападной Руси в ХУІ-ХУП вв. С. 249..

Тож своїй дружині -- Софії з Тарнова, сестрі ротмістра Яна Тарнов- ського, Маркіян Семашко записав на своїх маєтках 42 тис. зол., які по його смерті 22 серпня 1599 р. були виплачені вдові Миколаєм Семашком за умови повернення йому родової нерухомості ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 56, арк. 207-209 зв..

Особи, що були звинувачені у причетності до нападу на Гулевичів і їхніх приятелів, часто фігурують серед слуг і приятелів Семашків та кн. Юрія Чорторийського у різних життєвих колізіях. З Остафієм Єловичем- Малинським Семашків, зокрема, пов'язував шлюб Миколая Олександровича з Настасею Єловичівною-Малинською Там само. Спр. 57, арк. 60-61 зв.. Остафій не раз потрапляв на сторінки гродских книг як обвинувачений у кримінальних пере- ступах, зокрема, у справі про вбивство князів Четвертинських. Це, втім, не завадило йому в різний час обіймати уряд луцького ґродського

судді , зокрема, і за старостування Миколая Семашка, а також закінчити життєвий шлях унійним єпископом За старостування Олександра Пронського з кінця 1581 до 1588 р. Про конфлікт навколо обрання єпископом Остафія Єло-Малинського див.: Mazur K. W strong integracji z Koron^... S. 396; Kempa T. Wobec kontrreformacji. Protestanci i prawoslawni w obronie swobod wyznaniowych w Rzeczypospolitej... Torun, 2007. S. 243244, 250; Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах кінця XVI -- першої половини XVII ст. К., 2008. С. 119-122.. Про наближеність Сасина Русина до Олександра Семашка свідчить перебування його на уряді ґродського писаря від початку Семашкового старостування у 1590 р., а з 25 вересня 1597 р. -- на місці ґродського судді ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 52, арк. 2-2 зв.. Водночас родинні зв'язки єднали його з Василем Гулевичем, дядьком по материнській лінії Там само. Спр. 31, арк. 714..

Олександр Семашко був одним із опікунів дітей Григорія Данилевича, луцького ґродського судді -- Івана, Політана, Остафія, Раїни і Ганни Слуцьких-Чеконських Щоправда, майнові претензії Чеконських до свого опікуна вдалося полагодити лише через Трибунал: Ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 434-437. ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 46, арк. 297 зв.-299; кн. Юрій Чорторийський і Остафій Єлович-Малинський фігурують як свідки на продажному листі Остафія Бенедиктовича Солоневського маєтку Григоровичі Яну Пилитовському від 3.01.1594 р. (Там само. Спр. 41, арк. 678 зв .-681). Там само. Спр. 41, арк. 844-845 зв.. Раїна вийшла заміж за Яна Несвецького, який разом зі Стефаном Солоневським у конфліктах часто з'являється обіч кн. Юрія Чорторийського -- серед його слуг і приятелів . Сасин Русин як свідок виступає на дільчій угоді між Політаном і Остафієм Чеконськими від 1.12.1594 р., а також на заставі маєтку Петром Солоневським

20.06.1599 р. Там само. Спр. 56, арк. 163 зв.-166 зв.. Гнівош Кошка-Жоравицький називає себе служебником Маркіяна Семашка. Серед звинувачених в убивстві Михайла Коритен- ського, що трапилося 23 квітня 1596 р. з наслання кн. Юрія Чорторийського (за твердженням удови), перебували Януш, Яско і Фарисан Кошки Там само. Спр. 49, арк. 172-173 зв. Звернімо увагу також на тривалі конфлікти Кошок з Прокопом Хрінницьким (наприклад: Там само. Спр. 53, арк. 547 зв .-549), де Прокіп скаржиться про те, що Кошки «небезпечност вден и вночи здоровю моему чинят, также яко оденъ тулякъ для небезпечности зъ дому своего зъ жоною и з детками уеждчати мушу»), повинним Дем'яна Гулевича, який разом з Андрієм Гулевичем від імені Настасі Патрикіївні Дем'янової Гулевичевої і Настасі Гулевичівни Кіндратової Хорошкової у червні 1599 р. оповідали на гроді про зникнення майнових документів під час убивства (Там само. Спр. 55, арк. 543-544).. Натомість серед приятелів забитого фіксуються Михайло Гулевич і Кіндрат Хорошко, втім, також Стефан Солоневський, якого згодом побачимо на іншому боці, що демонструє як певну несталість груп, так і, зрештою, достатньо високу ситуативність насильства. Трохи згодом дочка Михайла Коритенського і вдова загиблого разом з ним кн. Юрія Масальського вийде заміж за Михайла Гулевича Там само. Спр. 55, арк. 86..

Засобом творення клану Гулевичів значною мірою виступали кровні та шлюбні зв'язки досить розгалуженої родини. Так, Ян Рогаля був одружений з Мариною, сестрою Дем'яна Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 220 зв., Кіндрат Хорошко -- з Настасею Григорівною Гулевичівною Віновий запис від 6.02.1594 р. Кіндрата Хорошка своїй дружині Настасі Гуле- вичівні (сестрі Григорія, Федора та Івана Григоровичів Гулевичів, волинських хорун- жичів) на маєтку Кнегинин на суму 1100 кіп за посаг у 550 кіп (Ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 685 зв .-687 зв.). Кіндрат Хорошко названий слугою Дем'яна (Там само. Спр. 49, арк. 169 зв .-172)., Кіндрат Смиковський -- з Софією Гуле- вичівною ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 653-654. Там само. Спр. 41, арк. 571 зв .-573 зв., 3.12.1593 р.. Ті ж особи, що наклали головою під Омеляниками через свою наближеність до Дем' яна Гулевича, фігурують поруч з різними представниками цього роду і в інших життєвих моментах. Так, свідками на дарчому листі від Богдана Хорошка синові Кіндрату виступають

Михайло Янушович Гулевич, Кіндрат Смиковський і возний Семен Козловський .

Серед звинувачених у вбивстві Адама Букоємського 16 січня 1596 р. разом з принципалом Андрієм Гулевичем, зятем старости Олександра Семашка Близькість Андрія Гулевича до родини Семашків не конче гарантувала йому добрі стосунки з новопридбаними родичами. Так, у 1595 р. Семашки подали до луцького земського суду протестацію, в якій скаржилися на Андрія Гулевича про примушення дружини до запису йому всієї її вінової частини: «... яко белая голова, будучи молодою, не будучи ведома права, которое от малжонка своего мает, а без ведомости и позволеня их милости пана браславского яко отца своего, также без ведомости и позволеня брати своее рожоное и без ведомости иншихъ повинъных своих». Гулевич отримав посагу по дружині Раїні Олександрівні Семашковій 4 тис. золотих готівки і записав 5 тис. у подвоєному розмірі на своїх маєтках, тобто 10 тис., які вони як подружжя мали разом тримати (Ф. 26, оп. 1, спр. 9, арк. 330 зв .-331 зв.)., згадуються Павло Вишинський, Кіндрат Смиковський, Кіндрат Хорошко та слуги Дем'яна Гулевича -- Петро Гуляльницький-Горох, возний Василь Гуляльницький, возний Семен Козловський У наїзді Кіндрата Хорошка на свого недоброзичливця у Луцьку брав участь також возний Семен Козловський (Ф. 25, оп. 1, спр. 50, арк. 120 зв.-120а), який мешкав у маєтку Кнегинині, де нерухомість мав і той же Хорошко. Цілком імовірно, що Козлов- ському було надано там кілька волок землі кимось із власників, що було необхідно для обіймання уряду возного; тим самим возний ставав слугою свого доброзичливця (Ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 7 зв.)., Іван Гу- ляльницький ЦДТАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 49, арк. 63-69.. Водночас скаргу на тих осіб внесли посеред інших також Остафій та Василь Єловичі-Малинські як брати загиблого Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 10, арк. 187-187 зв..

Постійну присутність поруч з Гулевичами різних представників бага- точисельного роду Гуляльницьких, дрібної і практично безземельної шляхти, чиєю спеціалізацію було вознівство, служба на ґроді та у багатшої шляхти, емоційно пояснив слуга кн. Юрія Чорторийського Антон Визгерд-Заболоцький, скаржачись на Дем'яна та синів володимирського войського Михайла і Бенедикта Васильовичів Гулевичів про насильство і погрози. Тож, за його словами, ті, «до Гулялникъ промежку нас, убогою шляхту, утиснувшися, и снат, же за часом вси Гулялники от насъ, убогое шляхты, под свою моцъ и подъ свой росказъ подбити хотечи, праве безъ встыду и без боязни Божое», перетворили тих Гуляльницьких на своїх слуг, «которые волности своее шляхецкое постерегат не хотечи, до его милости пана Демъяна Гулевича, а другая половина -- до пана Михайла Гулевича з службами своими» подалися Там само. Спр. 11, арк. 617-620..

Власне, як видається, саме особливості патронально-клієнтарної системи та важливість помсти за кривди свої і родичів у шляхетській спільноті були глибинною причиною трагедії під Омеляниками. На це вказує історія «малої людини» Антона Визгерда-Заболоцького, дрібного адвоката, яку можна розгядати як побічний епізод протистояння панів поміж собою, а можна -- як вкрай симптоматичний приклад. Тож як зауважував Визгерд у своїй скарзі від 14 жовтня 1597 р., він як особа, що «волности своее шляхецкое» стереже, на відміну від Гуляльницьких, служити Гулевичам відмовлявся, а вони самі і через своїх слуг на знак помсти, а також з бажання «с тое оселости и з маетности моее гулялницкое з Гулялникъ вытиснути и мене здоровъя моего напрод позбавити», чинили йому різні кривди. На підтвердження своїх слів Визгерд посилався на вписану до ґродських книг 24 квітня 1591 р. «одповєдь», що її вчинив Дем'ян Гулевич йому та його швагрові:

«Передъ двема возными повету Луцкого и при слышенью велю людей, учтивыхъ шляхтичовъ, учинилъ имъ отповедь и похвалку на здоровье ихъ, хотечи ихъ где кольвекъ потрапивши, самъ твою милость або черезъ слугъ и подданых вашеи милости на смерть позабияти, або ноги и руки имъ казати пообътинати, и здоровъя ихъ позбавити».

Схоже, що й сам герой цитати не був ідеальним співмешканцем шляхетської спільноти, зокрема, добрим слугою свого пана кн. Юрія Чорторийського. Так, у 1593 р. Антон Визгерд оповідав на ґроді, що його пан упродовж семи років не платив йому обіцяної винагороди за службу, а коли він просив князя, попередньо взявши упоминальний лист від земського суду і подавши його через возного, розрахуватися з ним і відпустити, той лишень відповів: «Служи соби кому хочешъ, бы и королеви швецкому, а я о тобе ведат не хочу». Більш того, кн. Чорто- рийський особисто і через своїх слуг, залякуючи Визгерда, щоб той не позивав князя до суду, чинив йому «одповєдь», а також оголосив його «збігом» Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 44, арк. 537 зв .-538 зв. Там само. Арк. 552 зв .-553 зв. Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 11, арк. 617-620.. Паралельно слуги кн. Чорторийського скаржилися на ґроді іменем свого пана і від себе особисто, що той Визгерд «непристойне потвар на его милост и на нас вложил», звинувативши в погрозах, а насправді ні князь, ні вони «одповєдєй» не чинили. Ситуація зі слів слуг кн. Чорторийського виглядала таким чином: Антон ніколи не був слугою князя, натомість боярином Чорторийського був його батько, за ласкою якого він тримав від нього маєток Заболотці; тож батько як слуга не раз звертався до пана з проханням від «такъ злого противного и непослушного» сина боронити; князь же, «яко пан бачный, до жадного караня, которое он на тот час заслуговал, несквапливый будучи, лагодне и ласкаве его за то карал»; врешті, Чорторийський «за таковыми его поступками и злым захованем противко родичов им ся брыдити почал, на очи ходити не казал», тож він і поскаржився до суду на нього, придумавши історію про невіддачу платні та погрози .

Втім ця історія не завадила йому вже у 1597 р. саме хворобою свого пана і відсутністю його на Волині пояснювати власну безборонність перед недоброзичливцями: «А княжа милост Чарторыское на Клеваню, мои млстивыи пан, [...] мене, слуги его милости, в той хоробе его милости от таковыхъ кривдъ и небезпечностях моих ратовати (не может)». Показово, що скаргу Визгерд вніс на грод від себе й від свого пана. Уклавши тестамент на випадок несподіваної смерті, Антон Заболоцький призначає опікуном не лише Чорторийського як свого патрона, а й під- ляського воєводу кн. Януша Заславського . У зв'язку з цим пригадаймо гострий обмін протестаціями між ним і Дем'ном Гулевичем. Свою репліку в це протистояння вніс і Визгерд: так, він скаржився на Філіпа

Бокія-Печихвостського, адвокатом якого виступав на процесі Гулевич, про погрози мститися під час того ж засідання земського суду:

«Напрод у замку, поткавъши, а потом и въ канцлярии земской луцкой пред слышенем много зацных людей злаял, зъсоромотил, а потом зараз сам там же словъне у канъцлерыи и на замку пред многими людми и пред возным и перед двема шляхтичами при том возном, пофалку и отповед на мене и на здоровъе мое учынил, хотечи мя на кождом местцу сам черезъ себе и черезъ слуг своих и через якихъ направленых особ обтят и на смерть забить».

Далі Антон заявив про свою рівність з Бокієм, а також вказав на образу свого пана, заподіяну оскарженим через образу його як слуги (sic!): «легьце собе уважаючи особу княжати его милости, пана моего милого, теж и мою шляхетскую, яком ест кождому цнотливому шляхтичу в учтивости ровныи».

Така апеляція до пана була звичним риторичним ходом, своєрідною спекуляцією, що мала на меті втягнути його до кофронтації задля демонстрації слугою перед супротивником свого символічного капіталу й отримання бажаного. Як бачимо, не лише слуги «творили» символічний капітал пана, а й пан додавав ваги «маленькій людині» в спільноті. Як приклад поєднання слуги з паном можна навести епізод, пов'язаний з образою Федором Хом'яком Льва Васильовича Лесоти, слуги кн. Богуша Корецького:

«Наполънивъшися воли своее, словы неучътивыми на его милость князя Корецкого, пана моего, мовил: «Такь самь, деи, княз Корецкии, лотрь, и слугь в себе лотровь и злодеев ховает». На том кривду его милости пану нашому чинит и намь слугамь его милости» Там само. Спр. 12, арк. 687 зв .-688 зв. Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 11, арк. 66 зв., 1569 р. Там само. Спр. 57, арк. 1050-1058..

Про пов'язаність історії з убивством Дем'яна Гулевича та епізодів з Антоном Визгердом свідчать обставини його смерті. Так, уже після подій під Омеляником 10 грудня 1599 р. він позивав Юрія і Михайла Гулевичів про шкоди, заподіяні йому під час нападу на його господу усіх Гуляль- ницьких за намовою Дем'яна. Попередньо він, узявши з ґроду лист, під час поховальних церемоній вимагав видачі нападників для скарання «на горло». У відповідь Гулевичі «отповедь и похвалку на пана Аньтона Визкгерда на здорове его таковую учинили, мовечи тыми словы: «Если, дей, его на росказане пана Демяна Гулевича в тот час не забито, ино мы уси Гулевичи, иле одно нас ест, его, Антона Визкгерда, забьемь або забит слугам своим у Луцку и где колвекь росказали есмо, и по два грошы скинувши, головсчизну за него заплатим».

Погрози не були риторичними -- 19 травня 1600 р. Кирик і Клим Визгерди-Заболоцькі скаржилися на Гуляльницьких, які 26 квітня, змовившися, їхнього рідного брата «нєодповєднє, нєлютостивє, окрутьнє, тираньскє на смєрть забили, замордовали и на штуки руки, ноги, голову порубали, из живого мєртвого учинили» Там само. Спр. 56, арк. 563-564..

Ще промовистішою виглядає подія, що трапилася приблизно за місяць до бійні під Омеляниками, у маєтку Лаврові, де сусідами Дем'яна Гулевича були Ян Васильович і Сасин Петрович Несвецькі. Ян фігурував у протестації Миколая Семашка як рукодайний слуга загиблого під Омеляниками Маркіяна. Як часто траплялося поміж шляхтою, чиї маєтки межували, це сусідство було обтяжене дрібними конфліктами, сліди яких фіксуються у ґродських книгах. Так, 4 грудня 1598 р. дружина Яна Несвецького скаржилася на Дем'яна Гулевича про наслання на її і чоловіка підданих у Лаврові, побиття і пограбування Там само. Спр. 53, арк. 589 зв .-590 зв.. Своєю чергою, 6 лютого Дем'ян Гулевич жалівся, що 17 січня в ніч з неділі на понеділок у Лаврові Ян Васильович і Сасин Петрович Несвецькі з помічниками і підданими перестріли його слугу, тяжко поранили і пограбували Там само. Спр. 55, арк. 139-140 зв. Там само. Арк. 184-184 зв.. А 5 березня він же присилав на уряд, оповідаючи про смерть одного з підданих, які були побиті і поранені тими ж Дем' яновими недоброзичливцями .