Світ повсякденних уявлень, культура ворожості шляхти Волині (на прикладі убивств та їх сприйняття в кінці XVI ст.)

Дрібні конфлікти, що були звичними поміж сусідами, скінчилися досить трагічно: 26 травня 1599 р. на ґроді дружина Яна Несвецького Раїна Данилевичівна з Чеконських скаржилася на Дем'яна Гулевича про вбивство свого чоловіка. За її словами, оскаржений постійно чинив кривди у маєтку Лаврові підданим її чоловіка, а також погрожував йому на різних місцях, «а то ни з жадного даня причины ему до того, толко для вытисненья выкрывженья з влостное убогое отчизны маетности его, части именья в Лаврове». Тож у ніч 14 травня він разом зі своїми слугами і гайдуками, а також зі слугами приятелів, а саме -- Івана Калусов- ського Був одружений з Настасею Романівною Гулевичівною, рідною сестрою Дем'яна (Ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 223 зв.). і його сина Миколая, Станіслава Дружина -- Раїна Романівна, сестра Дем'яна (Ф. 26, оп. 1, спр. 12, арк. 223 зв.). і Остафія Вориських, Федора та Івана Гулевичів, Кіндрата Смиковського, Рокгалі Був одружений з Марушею Романівною (Див.: Там само)., маючи з собою сина Олександра Гулевича, всього близько 50 осіб, потаємно під'їхали до лавровського двору Яна Несвецького. Потому, розібравши укріплення, увірвалися у двір, оточили будівлі, вибили двері до комори, де спав Несвецький з дружиною, винесли його на вулицю і почали сікти шаблями, а вагітну дружину «на таковую смерть его гледет велели», незважаючи на її прохання про милосердя. Несвецький через кілька годин, «волаючи о помсту до наивышъго, пану Богу духа отдал и с того света зшол».

У відповідь на скаргу Янової Несвецької Дем'ян Гулевич 6 червня вніс до ґроду протестацію, фрагмент якої вже цитувався, де звинуватив скаржницю, особу йому нерівну, нешляхетського стану -- «смєрьдовку» ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 452-452 зв. Твердження Гулевича про неї як про дочку «Даниля поповича сь Слуцка, который сє потомь зваль Слуцкимь, а ижь за щастьємь своимь поняль быль дедичку в Чєкни, про то Чєконскимь нє будучи», не були безпідставні., в тому, що вона разом з Петровою Несвецькою і сином її Сасином, «будучи особами легкими и мало людємь знаємьіми, смели снать на мєнє, чоло- века почтивого, мужа доброе славы, и на сына моєго Алєксандра учинити протєстацье криминалныи, славе нашой доброй шкодливые, а правє доткливьіє» ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 472-472 зв.. Тож Дем'ян Гулевич не лише був винуватцем смерті Яна Несвецького, кров якого волала до помсти, а й образив честь його дружини, відповідно, і всіх її родичів Слуцьких-Чеконських, підваживши легітимність їхнього місця в шляхетській спільноті. Ці події не могли пройти і повз увагу пана забитого, Маркіяна Семашка, адже про вбивство Несвецького як промовистого епізоду в історії ворожнечі Дем'яна з Маркіяном згадує Миколай Семашко у своїй протестації. Як видається, ці епізоди брутального беззаконня, до якого вдавався Дем' ян Гулевич, а також його родичі, й стали поштовхом до подій 11 червня під Оме- ляниками.

Звичайно, можна було б припустити, що підставою конфлікту послужили гострі протиріччя в державі, характерні для другої половини 90-х, пов'язані з релігійним чинником, зокрема, Берестейською унією, козацьким питанням, боротьбою між регалістами і королівськими опонентами. Всі ці проблеми не лише поглибили протистояння поміж гравцями першого ешелону влади, якими були, скажімо, канцлер Ян Замойський та князі Острозькі, а й неминучо втягли до неї їх клієнтів та слуг. Політична боротьба велася на різних рівнях різними засобами -- проблеми високої політики зазвичай вирішувалися на межі між маєтками. Так, у 1596 р. Олександр Гулевич і кн. Петро Воронецький разом з козаками Северина Наливайка кілька разів наїздили на брацлавські маєтки Олександра Семашка та завдавали йому чималих збитків. Попри видиму непричетність кн. Костянтина Острозького до цих подій, його не оминули звинувачення у керівництві діями козаків .

На користь такого трактування непрямо вказує свідчення Дем'янового слуги, якому вдалося заціліти під час бійки під Омеляниками, про те, що його пан мусив оточити себе немалим почтом через небезпеку з минулого сейму від жовнірів. Про яку небезпеку і в зв'язку з чим -- сказати важко. На волинському передсеймовому сеймикові у 1598 р. конфлікту вдалося уникнути, а на самому сеймі дійшло до певного полагодження стосунків кн. Костянтина Острозького з Яном Замойським Там само. Спр. 49, арк. 99 зв-100 зв., 909 зв-910 зв. Kempa T. Konflikt mi^dzy kanclerzem... С. 88-89.. Тож поясненням може бути хіба що особистий конфлікт Дем'яна з Семашками, що мав коріння в минулому і до якого долучився швагер Маркіяна -- ротмістр Ян Тарновський, чия рота квартирувала у Луцьку. Схоже, що політичне тло не так провокувало до конфліктів, як оприявнювало вже існуючі та додавало їм гостроти.

Тож, як бачимо, у спільноті, де важливим регулятором життя було змагання за честь, акти помсти, попри їх почасти декларативний характер, не завжди вдавалося утримати в рамках публічних заяв чи заподіяння майнової шкоди. Тим більше, що в основі контролю шляхетської корпорації над поведінкою своїх членів лежав не репресивний механізм (чия ефективність теж не є безсумнівною), а система гнучких конвенцій -- засудження/схвалення групи, готовність шляхтича рахуватися з нею, інтенсивність тиску, розстановка сил поміж конкуруючими осередками, врешті, важила гострота конфлікту та можливість/готовність переходу до компромісу.

Поранення чи вбивства, заподіяні під час бійки із застосуванням лицарської зброї, сприймалися спільнотою як побічний продукт шляхетського способу життя. Анджей Фрич-Моджевський писав, що убивство не розглядається шляхетським загалом як злочин, бо насильство, яке призводить до людськіх жертв, вважається тренуванням у мистецтві війни, необхідним для воїна-лицаря. Платою за відібране життя була грошова компенсація родичам убитого та «прикрість кількатижневого ув'язнення» FryczModrzewski A. Dziela wszystkie. W 6 t. Warszawa, 1954. T. II. Mowy. S. 50.. Однак, як зазначав далі автор, багато вбивць після винесення декрету уникають і плати «головщизни», і ув'язнення, поєднавшись із кревними вбитого. Кару несуть лише ті, хто не має ані приятелів, ані урядів, ані впливів, тобто всього того, що ми б назвали соціальним капіталом особи. Цікаво, що Моджевський посеред важливих чинників уникнення покарання не зауважує багатства винуватців: «Вбивця за життя тримає поважні уряди, а по смерті ім'я його перебуває у повазі; [...] отримує таке місце посеред найповажніших і найшляхетніших людей, на яке міг би сподіватися, ніколи не чинячи вбивства» ІЬїйгш. 8. 52.. Врешті, за словами Моджевського, сенатори виступають проти смертної кари за вбивство тому, що втрата однієї особи потягнула б за собою ще одне життя, що було б вкрай невигідно Речі Посполитій ЕгусіModrzewski А. О poprawie Я^естуроБроШер.. 8. 105-106.

¹⁹² ЦДІАУК. Ф. 25, оп. 1, спр. 44, арк. 459 зв.. Шляхетська спільнота сприймалася як цілісність, безумовна цінність, відтак, її «покой посполитий» був важливішим від утрати окремих членів.

Суспільний консенсус тримався на готовності винуватця перепросити за скоєне та на можливості скривдженого вибачити. Шанси для такого перебігу існували в тому випадку, якщо смерть можна було представити як ненавмисну, неплановану, випадкову, скажімо, під час спровокованої бійки або ж за відсутності свідків. Навіть якщо насправді нападникові йшлося про акт помсти, спрямований на фізичне знищення супротивника, у судовому просторі подію намагалися зобразити як конфлікт між контрагентами з випадковою жертвою у підсумку.

Приклади відвертої, брутальної жорстокості як відплата за кривди траплялися нечасто, зазвичай у відповідь на попереднє вбивство, яке на інший спосіб відшкодувати без урази для честі роду було неможливо. Так, у першому випадку вбивство Яна Ближинського, діти якого на той час були неповнолітні (окрім старшого з братів Олександра), мало всі шанси загубитися у судовій тяганині, до того ж було обтяжене розлученням Боговитина з дочкою Ближинського. У другому випадку Дем'ян Гулевич, хоч і зачіпав інтереси осіб з вищого ешелону влади, насправді мав усі шанси померти природною смертю у власному маєтку, адже такі конфлікти у переважній більшості долалися не через фізичне усунення опонента, а завдяки домовленостям. Для силового варіанту протистояння були слуги і клієнти, нагорі ж конкуренція зазвичай набирала вигляду риторичних баталій, принаймні на позір -- через апеляцію до значущих для спільноти цінностей і намагання представити свою позицію максимально відповідною їм, натомість позицію супротивника -- такою, що порушує суспільні конвенції. На представниках владної еліти, формальної і неформальної, лежали функції медіаторів, навіть якщо підставою для конфлікту ставали їхні власні інтереси, а ворожі акції провадилися руками їхніх слуг. Вони замирювали чи замирювалися, акцентуючи на важливості «покою» у спільноті, жалю за скоєним, християнської покути і відпущення. Звернімо увагу на характеристику Андрієм Вільгорським свого пана, київського каштеляна Івана Чаплича-Шпановського, як посередника на полюбовному суді: «Его милость пан киевский яко то ест пан, который завжды покой светый милует, и не толко межи нами, мнейшей кондыцыей, але и межи великими станы завше его рачливе становять».

Честь кожного учасника перемовин, інколи досить тривалих, намагалися утримати чи відновити, інколи -- й примножити, що було можливе лише за визнання (хай і декларативного), рівності усіх членів шляхетської корпорації.

Дем'ян Гулевич натомість ламав засади суспільного консенсусу, який тримався і на широко вживаній у публічному і приватному просторі ідеї рівності усієї шляхти, і на повазі до чужої власності, яка обіймала не лише майно, а й «фамілію» -- усе коло людей, що вважалися своїми і чия честь важила для пана часто не менше, аніж його власна, бо, врешті, складала її вагому частину. За цих умов полагодити конфлікт було практично неможливо; волання до помсти Яна Несвецького було почуте і вповні зреалізоване.

насильство убивство кримінальний шляхта

Размещено на Allbest.ru