Шлях Республіки Молдова до Європи

Конституцією (ст.11) проголошується постійний нейтралітет РМ, не допускається розміщення на її території збройних сил інших держав. Державною мовою РМ визнається молдовська мова, що функціонує на основі латинської графіки. Держава визнає і охороняє право на збереження, розвиток і функціонування «русского языка» та інших мов, які використовуються на території країни; а також сприяє вивченню мов міжнародного спілкування (ст. 13). У ст. 17 про громадянство відсутня позиція щодо подвійного громадянства, значить воно на території республіки не допускається. Всупереч цьому, порушуючи конституційну норму суверенної держави, РФ та Румунія надають у масовому порядку подвійне громадянство для жителів Молдови, для використовування цього інституту права як вагомий важіль для поширення свого впливу у ній. Законодавство Росії та Румунії передбачає надання подвійного громадянства у спрощеному порядку відповідно для росіян та румунів, які проживають в інших країнах. Кількість громадян РФ у Придністров'ї досягла 220 тисяч, тобто усе доросле населення краю має паспорти РФ. Кілька тисяч таких громадян проживає на решті території РМ. У той же час до 0,5 млн. громадян РМ отримали громадянство Румунії. Із 6-ти членів Конституційного суду РМ 4 мають також подвійний статус. Великодержавницькі парламентарі Румунії постійно виношують плани щодо надання подвійного громадянства для усього населення РМ, але цього не відбувається через однозначний спротив європейських інституцій та Росії.

Статтею 110, п. 2 Конституції РМ проголошується, що населені пункти лівобережжя Дністра можуть отримати особливі форми та умови автономії відповідно до особливого статусу, що визначатиметься спеціальним законом. До нинішнього часу такого закону немає, оскільки позиція Кишинева та Москви не співпадають у питаннях статусу Придністров'я та умов його перебування у складі РМ. У постанові Конституційного Суду РМ 2016 р., як і у рішенні ПАРЕ, було вказано на те, що Придністров'є є окупованою територією Росії. Проте керівники РМ, у т.ч. й числі й нині діюча президентка Майя Санду, уникають оцінок, що війська Рф у цьому краї є окупаційними, а не миротворними, хоча й не заперечують цього.

Статтею 111 (7 пунктів) Конституції РМ визнаються права і порядок функціонування Автономно-територіального утворення (АТУ) Гагаузії у складі РМ. Про порядок застосування мов на цій території нічого не сказано. У рішеннях автономного місцевого органу влади АТУ Га- гаузії зазначено про використання на цій території трьох мов - молдовської, гагаузької, російської [10].

Незважаючи на те, що існування сепаратної ПМР забезпечувалося всебічною допомогою та збройними силами РФ, Кишинів постійно вдавався до формування цивілізованих відносин з Росією та порозуміння у питанні й щодо Придністров'я. 21 жовтня 1994 р. у Москві глави урядів РФ та РМ (В.Чорномирдін та А.Сангелі) підписали «Угоду про правовий статус, порядок і терміни виведення військових формувань РФ, що тимчасово знаходяться на території РМ». У ст. 2 цієї угоди зазначалося, що перебування військових формувань РФ на території РМ є тимчасовим. Із вступом в силу цієї угоди виведення військ передбачалося через три роки «після політичного врегулювання придністровського конфлікту та визначення особливого статусу Придністровського регіону Республіки Молдова» [11].

З укладенням 28 листопада 1994 р. Угоди про партнерство та співробітництво РМ з ЄС, що вступила в силу 1 липня 1998 р., у Молдові посилилися проєвропейські позиції. Відповідно парламент РМ не схвалив угоди Чорномирдіна-Сангелі. У Заяві про політичне врегулювання Придністровського конфлікту, підписаної у Москві 19 січня 1996 р. між РФ, РМ, ПМР та Україною, визнавався особливий статус Придністров'я як складової частини єдиної і територіально цілісної держави. Україна та РФ висловили готовність стати гарантами дотримання такого статусу цього регіону, передбачалося запрошення до миротворчої діяльності й українських військових. Черговою надією на зближення позицій сторін слугував Меморандум про основи нормалізації відносин між РМ та Придністров'ям, підписаний 8 травня 1997 р. главою уряду РФ Є. Примаковим у Кишиневі. Молдова визнавала існування у межах РМ окремого державно-територіального утворення Придністров'я зі своєю Конституцією, офіційними мовами та правом на самостійну зовнішньо-економічну діяльність. Обидві сторони визнавали єдність РМ, належність ПМР до її складу, але кожна сторона конфлікту по-своєму трактувала формулу існування РМ як «спільної держави». Для РМ «спільна держава - це єдина територіально цілісна республіка з наданням Придністров'ю широкої автономії у її складі», тоді як РФ розглядала це положення як «рівноправну суб'єктність» РМ та ПМР у загальній державі. Тому далі декларацій справа не рухалася [12, с. 246].

Визначення моделі розбудови держави та статусу молдовської мови також постійно супроводжується гострим політичним протистоянням у суспільстві та на усіх рівнях органів державної влади. У першому десятилітті незалежної Молдови можна виділити три домінуючих напрямки: промолдовський, уніоністський/ прорумунський, федеративний/проросійський. Прихильники першого відстоюють самостійність, унітарність РМ, пріоритет інтересів корінного етносу та доцільність одномовності над двомовністю (молдовської та російської мов). На їх думку, конституційний статус молдовської нації та мови сприяє збереженню самобутності і швидкого розвитку молдовського народу і самостійності держави. Вони виступають за незалежність РМ, є противниками об'єднання з Румунією.

Другі - уніоністи вважають, що Молдова є частиною Румунії, а її населення - румунами, мова у них спільна. Більшість сучасних лінгвістів не виділяють окремо молдовську мову, вважають її однією з діалектів румунської мови. Послідовники унії відмовляються визнавати молдовську мову окремою, заперечують існування окремого молдовського народу-нації та самостійної Молдови, тобто є прихильниками об'єднання її з Румунією. За їхніми твердженнями - це один народ, розділений у минулому великими імперіями - Османською, Габсбурзькою та Російською/Радянською. Третя сила представлена національними спільнотами («русскими», українцями, гагаузами, болгарами), які вимагають федеративного облаштування РМ, визнання молдовської та російської мов державними, забезпечення прав національних спільнот. З плином часу уніоністські та проросійські сили почали слабнути, натомість посилюватися прихильники незалежної і європейської РМ. Основна частина населення РМ почала все з меншим ентузіазмом підтримувати прорумунську та проросійську політику. За даними останнього перепису населення РМ 2004 р. (Придністров'є участі у ньому не брало) та соціологічних опитувань біля 75% жителів РМ назвали себе молдованами і лише 2% - румунами. При цьому молдовську мову назвали рідною біля 60%, а румунську мову - біля 16% населення.

Серед різних політичних сил та відповідно і у парламенті Республіки Молдова з 2012 р. не вщухає боротьба за зміну назви державна «молдовська мова» на «румунську мову», але для цього так і не вдавалося зібрати конституційну більшість депутатського корпусу. Незважаючи на це, Конституційний Суд РМ зробив 5 грудня 2013 р. власне роз'яснення щодо правильного трактування мовної статті 13 Конституції: державною мовою Рм є румунська мова, як записано у постанові Верховної Ради МРСР 1989 р. та у Декларації про незалежність Молдови 1991 р., а не молдовська мова, як визначено у Конституції. Норма Декларації про те, що державною мовою є румунська мова, є чинною і дане положення має бути замінене у відповідній статті Конституції. Згодом уряд РМ 31 жовтня 2017 р. прийняв постанову, якою рекомендував у статті 13 Конституції замінити словосполучення «молдовська мова, що діє на основі латинської абетки» визначенням «румунська мова». Після інавгурації Пре- зидентки М.Санду 24 грудня 2020 р. на офіційному сайті глави держави відразу ж було замінено назву державної мови з молдовської на румунську. М.Санду запропонувала 21 квітня 2021 р. парламенту РМ розглянути питання щодо внесення поправок до Конституції для офіційного перейменування державної мови з молдовської на румунську. У Декларації про державну незалежність МРСР від 27 серпня 1991 року державною мовою було визначено румунську мову. А у Конституції РМ 1994 р., ст. 13 державною мовою проголошена молдовська на основі латинської графіки. Ця правова колізія постійно породжувала гострі дискусії у молдовському суспільстві усіх рівнів. Таким чином, М. Санду прагнула у правовий спосіб закріпити відповідну постанову Конституційного суду від 5 грудня 2013 р. та рішення уряду РМ у жовтні 2017 р. про те, що проголошена у Декларації про незалежність від 27 серпня 1991 р. державність румунської мови у РМ є чинною. Рекомендувалося внести до Конституції РМ відповідну зміну назви мови, що державною мовою є румунська замість молдовська, щоб завершити дискусії навколо даного питання. Прогнозувалося також швидке прийняття нової конституції та централізація влади на унітарних засадах [13, с. 5].

Правники РМ вважають, що таке рішення КС Молдови порушує ст. 7 Конституції РМ про те, що Конституція є вищим законом РМ і ніякий інший закон чи правовий акт, що суперечить її положенням, не має юридичної сили. Таку поправку має здійснити парламент РМ. Незважаючи на такий правовий казус, у всіх сферах життя РМ назва «молдовська мова», починаючи з 2014 року, була замінена на назву «румунська мова». Назва «молдовська мова» залишилася у вжитку лише у невизнаній ПМР. Внесена пропозиція М.Санду у січні 2023 року була прийнята парламентом 16 березня 2023 року.

Відомий дослідник у сфері етнополітичних і етнокультурних процесів у РМ, зокрема історії розвитку української та російської спільнот у цій країні, професор Степанов В.П., розглядаючи феномен молдовської ідентичності, зробив висновки про те, що Молдова є єдиною свого роду країною на пострадянському просторі, в якій найбільш активна частина етнічної еліти після розпаду СРСР відмовилася від власної ідентичності і проголосила на території РМ верховенство румунських етнокультурних цінностей над молдовськими. З цих причин на лівобережжі Дністра такий вибір Молдови було відторгнуто і самопроголошено незалежну ПМР, а на півдні РМ - Гагаузьку автономію [14].

Автор, отримавши грунтовну фахову підготовку в академічних установах Кишинева, Києва, Москви, маючи великий досвід наукової, викладацької і керівної діяльності (достатньо відзначити його перебування на посаді ректора Придністровського університету ім. Т.Г. Шевченка у Тирасполі), поділяючи прогресивні погляди вченого Губогло М. Н. (Москва), який відійшов у вічність у 2019 році, все ж однобоко почав розглядати процеси державо- і націєтворення у РМ. Він недооцінював і навіть де в чому замовчував злочинні наслідки переведення молдовської мови на «русский алфавит» у кінці 40-х рр., політику масового зросійщення в СРСР усіх «нерусских наций», народностей і етносів, у тому числі й на території Молдови. Автору не слід було проводити паралелі між сепаратизмом Придністров'я та Гагаузії. Перший витвір носив виключно антидержавний і промос- ковський характер, тоді як Гагаузія набула статусу автономії у межах Конституції РМ. Не можна викреслювати й таку сторінку в історії Молдови як масові депортації молдован до Сибіру при одночасному масовому вселенні російськомовного населення на територію РМ. Замовчування тяжкого минулого бумерангом б'є по тих, хто про це забуває.

Переїзд Степанова В.П. з Молдови до РФ, де він очолює кафедру в Орловському університеті, мабуть, стало наслідком його несправедливих оцінок розвитку держа- вотворних процесів у РМ. Ігнорування національними інтересами титульної нації кожної пострадянської держави, як і прихильності до переважання інтересів національних спільнот над прагненнями титульних націй та правлячих еліт суверенних країн не сприяє виробленню об'єктивної позиції науковця. Міжнаціональні відносини у кожній державі вимагають виключно виваженого підходу, врахування історії їх формування, усіх негативних і позитивних факторів, які мають і тим більше справляють значний вплив на сучасні процеси. У кінцевому підсумку, еміграція Степанова В.П. з Молдови до РФ є великою втратою для історичної науки не тільки Молдови, але й України.

РМ, згідно з чинною Конституцією, не планує вступати ні в НАТО, ні в ОДКБ. Її мета на міжнародній арені зводиться до набуття членства в ЄС і забезпечення успішного співробітництва з усіма іншими політичними та економічними центрами, у тому числі й з ЄАЕС. У прийнятій урядом РМ 8 лютого 1995 р. Концепції зовнішньої політики положення Конституції щодо постійного нейтралітету набуло конкретного тлумачення: Молдова зобов'язувалась не брати участі у збройних конфліктах, військово-політичних формуваннях або політико-економічних союзах з метою недопущення розташування на своїй території військових сил інш- них держав. Незважаючи на такі однозначні рішення парламенту і уряду Молдови щодо постійного нейтралітету, РФ продовжує активно підтримувати сепаратизм у Придністров'ї, утримувати у цьому краї свої збройні сили, які не дозволяють Кишиневу відновити контроль у ньому. Військова окупаційна присутність РФ на теренах унітарної та позаблокової Молдови є грубим порушенням її суверенітету, свідченням пасивної позиції ООН, впливових світових держав. Користуючись цим, РФ прагне у такий спосіб не допустити вступу Молдови та України до європейських структур, змусити ці країни відмовитися від унітарного державотворення і запровадити модель федеративного устрою, що у перспективі сприятиме перетягуванню їх до виключної сфери впливу Росії.

Дослідження конституційного процесу у Придністров'ї підтверджує, що саме такий статус РФ намагається запровадити на території обох частин спільної держави. Відповідно до Конституції 17 січня 1996 р. ПМР проголошувалася парламентсько-президентською республікою, в якій посада президента визначалася ключовою у виконавчій владі. Перший президент ПМР Ігор Смірнов з 2000 р. ініціював розробку нової конституції, щоб замінити парламентсько-президентську модель на виключно президентську, в якій за президентом закріплювалися усі функції виконавчої та значна частина законодавчої влади. Він мав обиратися на необмежений строк. У ПМР передбачалося сформувати тоталітарну модель влади на зразок РФ, що породило затяжну терміном майже в 11-ть років конституційну кризу. Лише 18 листопада 2009 р. парламент остаточно відхилив законопроект І. Смірнова, а новообрана Конституційна комісія розробила проект нової Конституції, яку Верховна Рада ПМР ухвалила аж 29 червня 2011 р. У ст.1 Конституції зазначається, що Придністров'є - є суверенною, незалежною, правовою державою, яка самостійно здійснює владу на підконтрольній їй території, приймає закони, виконує їх та забезпечує їх захист у судовому порядку. Відновлювалася парламентсько-президентська форма правління, визнавалися багатонаціональний склад ПМР, подвійне громадянство його жителів. Усі проголошені - державна, приватна та інші форми власності - захищалися державою рівною мірою. За президентом зберігалися функції з попередньої конституції. Обиратися на посаду президента передбачено не більше двох термінів підряд. Ст. 5 зберігає право власності на землю і надра виключно за державою. Громадяни ПМР можуть користуватися ними лише на правах оренди. Ст. 12 визначає три офіційні мови на території ПМР - молдовську, російську, українську, які наділені рівним статусом. Але на ділі це положення не виконується, є декларативним, оскільки на усіх рівнях діяльності органів влади, суспільно-політичного, соціально-економічного та культурно-освітнього життя вживається виключно російська мова. Нечуваним є й те, що правопис молдовської мови у Придністров'ї продовжує зберігатися на російській кирилиці, тоді як на решті території РМ з вересня 1989 р. у цій мові відновлена латинська графіка. Молдовською та українською мовами у Придністров'ї готуються лише окремі документи, а на телебаченні і радіомовленні - окремі програми, що торкаються виключно діяльності цих спільнот.

Слід відзначити, що у розділі 7 Конституції про збройні сили ПМР статус і порядок перебування військ іноземних держав на її території не визначено. Відсутність цього свідчить про те, що Москва в офіційних актах не розглядає ПМР як суверенну державу чи як складову РФ, вона дотримується виключно угод з РМ щодо статусу і порядку тимчасового перебування російських військових миротворних частин на її території, тобто у Придністров'ї.

Непідпорядкованість Придністров'я владі РМ змусила керівництво Молдови з середини 90-х рр. ХХ ст. шукати вихід із такого становища. Реально мислячі представники еліти РМ усвідомили збитковість політики формування мононаціональної держави і погодилися на те, що засади державотворення мають удосконалюватися і враховувати справедливі інтереси й опонентів. Як стверджується більшістю молдовоцентричних суспільствознавців, законодавство РМ у сфері забезпечення прав національних спільнот, на той час уже відповідало міжнародним нормам і у більшості положень було більш демократичним, ніж у ряді інших постсоціаліс- тичних держав. Подібні висновки не зовсім відповідають дійсності. Законодавча база РМ щодо забезпечення прав національних спільнот, культурно-освітнього та громадського розвитку, захисту їх мовних інтересів та національно-культурного надбання сформована належним чином. Право на навчання рідною мовою і застосування мови у різних сферах закріплено у Конституції РМ 2010 р., у ряді законів та важливих рішень. Серед них: Заява від 19 січня 1996 р. про політичне врегулювання Придністровського конфлікту, підписана у Москві між РФ, РМ, ПМР та Україною, якою визнавався особливий статус Придністров'я як складової частини єдиної і територіально цілісної держави. Закон РМ від 22 липня 2005 р. «Про основні положення особливого правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я)», підтвердивши унітарний характер держави. Застосування мов національних спільнот регламентується законами «Про функціонування мов на території Молдавської РСР (РМ)», «Про освіту», «Про права осіб, які належать до національних меншин, та правовий статус їх організацій», «Про затвердження Концепції національної політики Республіки Молдова», «Про особливий правовий статус Гагаузії (Гагауз Єрі», «Про основні положення особливого статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я)».

Насправді у республіці набуває все більшого розвитку тенденція щодо обмеження діяльності усіх установ, у тому числі й навчальних закладів з російською мовою викладання, і переведення їх на державну мову. Нерівноправне становище мов у РМ все більше проявляється не у названих вище законодавчих актах. Воно забезпечується в інструкціях та підзаконних рішеннях, які здебільшого не доступні для широкої громадськості. Політика Кишинева спрямована на сприяння і залучення до оволодіння молдовською мовою усіма національними спільнотами, у тому числі й російськомовним населенням, задля того, щоб вони активніше вливалися у молдовське суспільство, ставали рівноцінною його складовою і не почувалися людьми нижчої якості. Без знання мови подолати подібні перешкоди дуже складно. Увесь документообіг у державній, політичній, економічній, соціальній, культурній і духовній сферах почав здійснюватися державною мовою. Передбачається внесення змін до Конституції РМ про посилення застосування у житті країни англійської мови, яка має посісти місце російської як колишньої мови міжнаціонального і міжнародного спілкування. Одним з типових документів, який засвідчує про поширення цієї уніфікованої тенденції є Кодекс про телебачення і радіомовлення, прийнятий 27 липня 2006 р. Відповідно до статті 11-ї Кодексу з 1-го січня 2010 р. розпочалося забезпечення не менше 70% частот для програмних комплексів, які функціонують на державній мові, тобто молдовській, і не менше 80% ефірного часу виділяється для вітчизняних інформаційно-аналітичних передач. Спроба відновити навчання дітей у школах Молдови на основі підготовленого у Бухаресті підручника «Історія румунів» з вересня 2012 року у черговий раз провалилася, як і у 2002 році. На вимогу ОБСЄ його вилучили із навчального процесу РМ. Причина: матеріали являються ксенофоб- ськими, роз'єднують молдовське суспільство, принижують гідність окремих національних спільнот. Як стверджує Суляк С.Г., такий підручник ображає усі національні спільноти, починаючи від молдован, росіян, українців, болгар, євреїв, гагаузів, які складають єдину політичну націю РМ [15, 1) с. 17, 20, 21, 23; 2) с. 19, 21; 3) с. 80, 81, 82].

Молдова, на відміну від України, упродовж 2003-2022 рр. не ратифікувала Європейську Хартію міноритарних мов та мов меншин, які зникають, не забезпечила відповідних умов для розвитку мов української, російської, гагаузької, болгарської національних спільнот на основі кращих міжнародних стандартів, які були класифіковані за рекомендацією Європейської Комісії як «регіональні мови чи мови меншин», не виконала стратегічних завдань, пропонованих ЄК, про забезпечення інтеграції національних меншин до молдовського соціуму.

У зв'язку з цим виникає запитання, чому саме в Україні та Молдові, всупереч тому, що перша більшою мірою забезпечує права національних спільнот, а друга - меншою, однак у цих двох країнах процвітає однакового рівня войовничий сепаратизм, вчиняються громадські акції, публічні виступи, обнародуються матеріали у ЗМІ, які межують з антидержавною політикою, а для РФ та Румунії, які не ратифікували положень Хартії та інших важливих міжнародних документів і в яких міжнаціональні проблеми, протистояння позначаються особливою гостротою, жодних серйозних загроз у цій царині не виникає. РФ та Румунії, які так активно прагнуть сприяти вирішенню міжнаціональних проблем у Молдові та в Україні, у внутрішній політиці на ці ж питання не звертають уваги, бо керуються виключно державницькими принципами єдиноначалія та централізму. Останні ігнорують у цьому відношенні міжнародним правом і навіть вимогами впливових держав та організацій. У централістських, авторитарних державах права національних меншин чітко окреслені. І прагнення їх покращити чи вирішити поточні проблеми досягаються шляхом діалогу представників спільноти з офіційними органами держави, громадянами якої вони є. У своєму житті вони не піддаються жодним іноземним деструктивним впливам. Значною вадою кожної демократичної держави є відсутність такого правопорядку, який спрямований виключно на гармонізацію, а не на підпорядкування інтересів окремих соціумів та усіх чинників суспільства і держави. Зважаючи на наявність гострих міжнаціональних конфліктів в Україні та Молдовіи, слід відзначити, що забезпечення інтересів національних спільнот має бути захищеним надійним правовим чином від внутрішньої анархії. А на інспіровані зовнішні виклики, вплив, зазіхання і сепаратизм влада має діяти рішуче.

Компромісні ініціативи РМ щодо Придністров'я, зокрема витіснення прорумунських сил на другорядні позиції, проголошення нейтрального статусу на міжнародній арені, пошуки взаємоприйнятних відносин з РФ, не сприяли врегулюванню придністровської проблеми. Лідери ПМР продовжують не погоджуватися на домінування молдовоцентричної ідеології у РМ, посилення її проєвропейського курсу, вимагати, щоб пріоритетом зовнішньої політики РМ залишалася виключна орієнтація на РФ. Така діяльність лідерів російськомовної спільноти носить антидержавні ознаки, тому вони рано чи пізно мають за це нести відповідальність. Слід віддати належне правлячим колам РМ, які, незважаючи на такі реалії, продовжували і на початку 10-х років ХХІ ст. формувати і зміцнювати стосунки з РФ, Україною, Румунією та ЄС на рівноправних засадах. Після перемоги на президентських виборах РМ у 2001 р. комуністичних сил Президент РМ В. Воронін обрав пріоритетним курс на поглиблення стосунків з РФ та СНД, взявся за запровадження російської мови як другої державної, сподіваючись, що це допоможе швидко вирішити проблему сепаратизму на лівому березі Дністра. Це, нарешті, сприяло підписанню 19 листопада 2001 р. у Москві базового Договору про дружбу і співробітництво між РФ та РМ.

У ст. 1 цього Договору відзначалося, що обидві сторони зобов'язувалися розвивати свої відносини на основі загальних принципів і норм міжнародного права: «суверенної рівності, незастосування сили чи загрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності, політичної незалежності, мирного врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи, поваги прав та основних свобод людини, рівноправ'я і права народів на самовизначення, співробітництва між державами, добросовісного виконанння обов'язків з міжнародного права». Ст. 2 зобов'язувала обидві сторони всебічно сприяти швидкому врегулюванню локальних і регіональних конфліктів на основі дотримання Статуту ООН, рішень ОБСЄ, а також міжнародних актів у сфері захисту прав і основних свобод людини. У ст. 5 фіксувалося, що кожна із сторін буде утримуватися від будь-яких дій, що завдають шкоди другій стороні, «її суверенітету, незалежності і територіальній цілісності». «Сторони засуджують сепаратизм у всіх його проявах і зобов'язуються не підтримувати сепаратистські рухи». У наступних положеннях зазначалося, що сторони: «будуть розвивати і розширювати двосторонні економічні відносини на основі рівності, взаємної вигоди та довірчого партнерства» (ст.7); не будуть застосовувати дискримінаційні заходи одна до одної у своїх взаємних економічних відносинах» (ст.8); захищатимуть в установленому порядку права своїх громадян, які проживають на території другої сторони, відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. «Питання подвійного громадянства будуть регулюватися на основі окремої угоди між сторонами» (ст.16). Такої угоди не вдалося підписати, оскільки у Конституції РМ закріплено єдине громадянство і подвійного не передбачено.

Під час зустрічі у Києві у 2003 р. Росія запропонувала Молдові та Придністров'ю план, представлений заступником голови уряду РФ Д. Козаком, що передбачав: формування єдиної молдовської держави на федеративних засадах з правом вето для Придністров'я на прийняття рішень парламентом об'єднаної держави та з правом виходу цього конкретного суб'єкту із складу РМ у разі, якщо керівництво Придністров'я не згодне з рішеннями Кишинева; надання російській мові статусу другої державної на всій території Молдови; щоб РМ проголосила нейтралітет, не вступала до НАТО і ЄС, відмовилася від намірів об'єднатися з Румунією, приєдналася до Митного союзу (РФ, Білорусії, Казахстану). Крім того, Росія також планувала зберегти свою військову присутність ще на кілька десятків років [16, с. 41].

Пропозиції Кишинева спрямовувалися на поглиблення взаємовигідних двосторонніх відносин у головних сферах, насамперед у торговельно-економічній та культурно-освітній, визнання територіальної цілісності РМ, унітарної моделі її розвитку з окремини автономними утвореннями у складі єдиної держави, підтримки проектів про інтеграцію Придністров'я до РМ, про розбудову обома цими сторонами спільної держави, згоди на особливий статус автономії для ПМР, що був значно вищим від автономії для Гагаузії, поглиблення розвиток інтеграційних процесів РМ на єесівському та євроазійському напрямках, виведення російських військ з Придністров'я або заміну їх на міжнародні миротворчі сили.

Такі пропозиції не стали дорожньою картою для практичної реалізації положень Великого Договору 2001 року. Пропонувані Москвою умови відносин Росії та Молдови не відповідали рівню відносин двох суверенних суб'єктів міжнародного права, являлися інструментом нав'язування РМ односторонніх інтересів. Звичайно, керівництво суверенної держави не могло погодитися на таке зверхнє ставлення РФ. Тим більше, коли їх у цьому підтримали лідери західних країн. Відмова Президента В. Вороніна у 2003 р. від цього плану була закономірною. Після цього влада РМ на усіх рівнях почала вимагати повного виведення російських військ з Придністров'я, підкреслювати невизнання незалежності ПМР, вказувати, що ця територія є невід'ємною складовою Молдови. Стосунки між Кишиневом та Москвою надовго охолонули. Минуло більш як 21 років, але основні положення Великого Договору так і не були розвинуті і конкретизовані, тому й не виконувалися. На жаль, основні пункти проекту Д. Козака відповідали умовам відносин метрополії та колонії, дещо кращим від васальних часів мон- голо-татарської орди, османського іга чи російсько-радянської імперії. З цих причин втратилися мінімальні шанси для врегулювання двосторонніх відносин, оскільки Москва керувалася лише своїми інтересами і усе робила для того, щоб не допустити втрати жодного важеля впливу на РМ. У відповідь парламент РМ схвалив 22 липня 2005 р. закон «Про основні положення особливого правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра (Придністров'я)», підтвердивши унітарний характер держави. Російські молдовознавці вважають, що з прийняттям цього закону шанси для номалізації двосторонніх відносин, врегулювання придністровського питання, для досягненння єдності і цілісності РМ були втрачені. З тих пір політичного вирішення проблеми так і не було знайдено, конфлікт залишився замороженим, а країна - розділеною. Ними наголошується, шо попередньо підписані Молдовою документи (1992,1997 рр.) дозволяють Кремлю тримати РМ в орбіті своїх інтересів при усіх змінах влади у цій країні [17, с. 117, 118].

Упродовж 2004 - 2005 рр. тристоронній формат переговорів (РФ, РМ, ПМР) переріс до п'ятистороннього рівня (додалися Україна та ОБСЄ). Великі надії покладалися на врегулювання придністровського конфлікту після формування у 2005 р. нового формату «5+2» (Молдова і Придністров'я - сторони конфлікту, Україна, Росія, ОБСЄ - посередники, ЄС та США - спостерігачі). У червні 2006 р. міністр закордонних справ України Б. Тарасюк запропонував розширити існуючий формат переговорів з врегулювання цього питання, запросивши Румунію, яка на вимогу Москви і Тирасполя через підтримку Кишинева влітку 1992 р. збройно витіснити російські війська з Придністров'я, була виключена з 4-х стороннього формату. Під час обговорення українська ініціатива була розкритикована Росією та Тирасполем й відхилена, тоді як інші учасники та спостерігачі засдіання на таке рішення не реагували.

Україна з самого початку придністровського конфлікту виступала активним учасником його врегулювання як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівнях. Ще у 1992 р. Україна заявила про підтримку територіальної цілісності Рм. З 1996 р. вона брала участь у врегулюванні проблеми як держава-гарант, а з 2005 р. - як посередник у форматі «5+2». В усіх цих форматах позиція України незмінна: врегулювання конфлікту виключно політичними засобами на основі дотримання принципів суверенітету та територіальної цілісності рМ; набуття територією Придністров'я автономії у складі єдиної держави - Молдови [18, с. 11].

Упродовж квітня - травня 2005 р. на п'ятисторонній зустрічі уважно розглядався план Президента України В. Ющенка щодо мирного врегулювання придністровської проблеми на основі міжнародного права зі збереженням Придністров'я у складі РМ на правах автономної республіки і без права виходу із її складу. Замість виведення російських військ пропонувалося створити групу миротворчих військ з представникіав РМ, ООН, Придністров'я і поставити їх під контроль міжнародних і цивільних спостерігачів. План В.Ющенка найбільше відповідав інтересам РМ та України. Але у Москві його відхилили, бо оцінили його таким, що спрямований на зниження впливу РФ у регіоні. Навіть відзначалося, що цей план було узгоджено у НАТО. Інші спостерігачі знову не продемонстрували своєї принциповості.

Для Молдови у стосунках з РФ потрібні були не декларації про те, що вона опікується територіальною цілісністю Рм і не визнає незалежності ПМР. Підтримка і збройний захист Росією сепаратизму у РМ було зухвалим втручанням у її внутрішні справи і прямим порушенням територіальної цілісності незалежної держави. До цього з боку Москви додавалися постійні провокації, спрямовані на поглиблення економічної нестабільності у Рм, маніпулювання торговельними стосунками, не- допостачанням енергоносіїв, штучні обмеження і вибіркові допуски товарної продукції РМ на російські ринки, спрямовані на збільшення заборгованості РМ перед РФ, щоб вона не відірвалася від її енергетичного крючка, а постійно перебувала у залежності від неї. У Кишиневі остаточно почали оцінювати поведінку РФ по реальним справам, а не по замаскованим вчинкам і сценаріям, які ніколи не озвучувалися і не пояснювалися, проте для тих держав, яких це торкалося, вони ставали смертельно небезпечними. Допомогти своєчасно розгадувати їх і вживати належні контрзаходи для їх нейтралізації міг лише досвід правлячої еліти та надійна міжнародна опора.

Невдачі усіх форматів врегулювати придністровський конфлікт та покращити двосторонні відносини з Росією підштовхнули Кишинів до посилення проєвропейського курсу. З підписанням РМ у 2005 р. Плану дій з ЄС розпочалося вироблення як нової стратегії зовнішньої політики, якою європейська інтеграція визначалася пріоритетною, так і вирішення внутрішньополітичних проблем, зокрема врегулювання питання Придністров'я. При таких умовах спільні дії Молдови та України за підтримки США, ЄС та ОБСЄ відносно Придністров'я активізувалися. Зокрема, з березня 2006 р. розпочалася підготовка договору України та Молдови про відновлення митної юрисдикції РМ на Придністровській ділянці українсько-молдовського кордону, започаткувалося запровадження умов митного режиму та режиму перетину на цій ділянці кордону відповідно до законодавства України та РМ. Без дозволу РМ жодні митні оформлення Придністров'я Україною не розглядалися. Виробники пМр у торгово-економічному, митному плані були повернуті під юрисдикцію РМ, що позитивно позначилося для експортерів Молдови і Придністров'я. Зрозуміло з чийого подання, керівництво ПМР заголосило про величезні економічні втрати від запроваджених умов. Обсяги зовнішньої торгівлі ПМР зросли, але виручка від неї почала надходити до Кишинева, а потім лише частина від неї - до Тирасполя. ПМР оцінила такі умови договору блокадою та економічною смертю для Придністров'я і виступила проти нього. РФ рішуче підтримала позицію Тирасполя і засудила такі дії України і РМ, бо, мол, вони спрямовані на дестабілізацію становища в регіоні. Під натиском Москви Україна призупинила дію цього договору [19, с. 44, 45].

Позиції РМ, РФ й ПМР щодо правового статусу Придністров'я у складі РМ залишаються незмінними. Кишинів розглядає його як окреме адміністративно-територіальне утвореннм (АТУ) з особливим правовим статусом, що являє собою невід'ємну частину РМ. Повноваження такого АТУ перевершують права автономного утворення Гагаузії, відповідно до незрівнянно вищого потенціалу і значимості Придністров'я для усієї країни. Однак, РФ й ПМР продовжують не погоджуватися з її вимогами, жодна пропозиція Кишинева до нинішнього часу не приймалася і не вирішувалася. Останніми вимагається забезпечення для Придністров'я права автономної республіки на федеративних засадах у складі РМ як її суб'єкта. На такий статус ПМР не погоджується ні РМ, ні міжнародні учасники врегулювання конфлікту. Становище Придністров'я залишається не визначеним, а сам конфлікт набув замороженого стану. Визнання військового контингенту РФ у Придністров'ї як миротворчого на міжнародній арені не досягнуто. Систематичні вимоги РМ щодо виведення російських військ з території Придністров'я, заміну російських миротворців міжнародними силами, голубими касками ООН чи українськими миротворцями не задовільняються.

Користуючись економічною і політичною підтримкою РФ та володіючи значним промисловим і військовим потенціалом, ПМР продовжує розвиватися незалежно від державних інституцій РМ. Його населення вдалося до масового набуття громадянства РФ та України. Кількість громадян РФ цього краю досягла 220 тисяч, а України - понад 70 тис. чол., тобто усе доросле населення краю має іноземні паспорти. Цим самим воно потрапляє під захист відповідних держав. Стаття 2 Конституції РФ, ст. 7 Федерального закону РФ про громадянство, відповідні стратегії та укази президента РФ передбачають захист своїх громадян за кордоном із застосуванням всього арсеналу засобів, аж до використання збройних сил, незалежно від місця їх перебування. Відповідні положення міжнародного права цього не передбачають і не визнають. Акцент робиться на те, що збройний напад на громадян іншої держави ототожнюється із застосуванням сили щодо самої держави. Але РФ ігнорує такі положення міжнародного права і упродовж ХХІ ст. вдається до військових вторгнень, мотивуючи необхідністю захисту закордонних громадян РФ, права яких, на її думку, порушуються. У такий спосіб РФ прагне унеможливити успішну європейську інтеграцію РМ та поглиблене співробітництво з Румунією, повернути РМ до сфери свого домінування.

Першопричиною такого стану речей є неефективна позиція провідних країн як щодо посягань Росії на пострадянську Молдову, так і політику Кишинева, спрямовану на поступове і цілеспрямоване витіснення російськомовного та українського населення з усіх сфер діяльності держави. Обмеження поширюються на активну діяльність цих спільнот у культурно-освітньому, радіо-і телемовному та інших видах ЗМІ, публічній роботі, суспільно-політичному та соціально-економічному житті РМ. Західний світ, не визнаючи незалежності ПМР і розглядаючи її як невід'ємну складову суверенної РМ, демонструє прихильність до розбудови Молдовської держави на умовах широкої автономії або федерації, погоджується на її нейтральний позаблоковий статус на зразок Австрії. Унітарна модель державотворення у РМ не знаходить одностайної підтримки у ЄС. Єдиною спільною позицією західних держав щодо РМ є їхня незгода на об'єднання Молдови як з Румунією, так і з Росією. В усіх інших аспектах позиція Заходу є страусиною, негативно впливає на успішний розвиток Республіки Молдова. Усе це сприяє РФ зберігати свою військову присутність, безперешкодно відстоювати свої гегемо- ністські інтереси у РМ, Україні та інших країн Східної Європи.

Слід відзначити, що наявні проблеми РМ стали наслідком як грубого втручання РФ у внутрішні справи Молдови, активної антидержавної діяльності імпер- ськи налаштованого російськомовного населення Придністров'я, де його питома вага складає понад 2/3, так і дискримінаційної політики Кишинева щодо немолдов- ського населення, який користується значною підтримкою молдовських націоналістів, уніоністів та з боку Румунії. Результати усіх всенародних референдумів у Придністров'ї у 1989-2006 рр. про його статус засвідчують про явну прихильність російськомовного населення до РФ на противагу ідеології уніонізму та молдовоніз- му. Серед трьох запропонованих пропозицій (про приєднання до РФ, залишатися незалежною, приєднатися до Молдови) населення цієї території з очевидною перевагою (понад 90%) висловлювалося за приєднання до Росії, а якщо та не прийматиме, то за розбудову самостійної, незалежної від РМ держави [20, 1) с.41; 2) с.117].

Керівництво РФ в односторонньому порядку продовжує звинувачувати саме еліту РМ у територіальному розколі Молдови, постійно наголошує, що без досягнення порозуміння з ПМР у Кишинева немає шансів на успішний розвиток як на європейському, так і на східному напрямках, оскільки вона є занадто слабкою країною з економічної точки зору, залежною від зовнішніх суб'єктів. Значні іноземні інвестиції з ЄС справляють на РМ позитивний ефект, але вони неспроможні забезпечити стрімке економічне зростання РМ, через що країна перебуває у складній ситуації. Лише уміле поєднання умов ЄС та пострадянського простору, зокрема РФ та України, спроможе забезпечити прискорений розвиток Молдови. Компанії РФ володіють ключовими активами РМ, а енергетичне і сировинне забезпечення, як і ринки Росії є архіважливими для Молдови. РР на 98% залежна від імпорту енергоресурсів, лише за імпорт % електроенергії витрачається третина ВВП. У торгівлі з РФ зовнішній державний борг РМ, починаючи з 1993 р. і до нинішніх часів, постійно складає 1,2 - 1,5 млрд. дол. Обсяги поставок енергоносіїв з РФ переважають експорт продукції РМ до Рф. Уряди обох країн систематично укладають угоди про шляхи врегулювання боргових зобов'язань РМ, їх реструктуризацію, про покращення умов трудової міграції РМ у РФ, про розширення співпаці в агропромисловому комплексі. Дуже перспективною справою виглядають плани щодо збільшення експорту промислової продукції Придністров'я до РФ, поглиблення інтеграційних та коопераційних зв'язків, залучення потенціалу цього краю до потреб російської економіки. Досягнення порозуміння між елітами Кишинева і Тирасполя виглядає запорукою значного збільшення експорту Молдови до РФ та країн ЄАЕС, що сприятиме також зниженню рівня напруженості між ними і виробленню прийнятих компромісів. На думку відомого молдавського правознавця РМ А. Буріана ідея вирішення конфлікту між двома берегами Дністра на основі конфедералізації РМ не має перспектики. Розв'язання проблеми, на його думку, має відбутися на основі Конституції РМ, яка визначає унітарну модель її розвитку. Для цього спочатку потрібно консолідувати суспільство на молдовоцентричних принципах, а потім вирішувати це питання за федеративною формулою спільної держави [21, с. 39,41].

Серед усіх негативних чинників, які складають найбільшу перешкоду для успішної розбудови РМ, російський поки що залишається найбільшим. РФ прагне досягти своєї мети у РМ за допомогою вивірених сценаріїв. Спочатку Москва підтримала сепаратистів у Придністров'ї, потім довела протиріччя до гарячої фази, далі за допомогою армії позбавила юрисдикції Молдови на цій території, перетворила свої окупаційні війська на миротворців. Після цього сформувала квазідержавне утворення ПМР, підпорядковане Росії, ізолювала Придністров'я від РМ. Наступним кроком Москви стала вимога «конституційної» федералізації, насправді перетворення Молдови на аморфне конфедеративне утворення, що забезпечувало РФ постійну військову присутність у РМ і найбільше сприяло б втягненню РМ до ЄАЕС. Оскільки Молдова відмовилася від таких пропозицій Москви, то остання паралізувала переговори щодо врегулювання проблеми, перевела її до стану замороженого конфлікту і розгорнула боротьбу за міжнародне визнання ПМР, гальмування економічного розвитку РМ, провал її планів щодо європейської інтеграції.

Для переконання РМ у перевазі євразійської, а не європейської інтеграції з боку Рф демонструвалися вагомі і досить пільгові умови співробітництва. На перших порах набуття членства у ЄАЕС означало б для Молдови незрівнянно кращі умови розвитку, ніж у ЄС. Закономірно, що такі пропозиції РФ поляризували позиції серед правлячої еліти і значною мірою суспільство РМ, сприяли погодженню у кінцевому підсумку на пріоритет як західного, так і східного вектора її відносин. Кишинів постійно вдавався до збалансованої зовнішньої політики на двох напрямках заради поглиблення співпраці, як з країнами СНД, насамперед з РФ, Україною, так і з Румунією, НАТО і ЄС. Такі дії були виправданими, мотивувалися потребами забезпечити сприятливі умови для розвитку економіки та соціальної сфери країни, які перебувають у тяжкому стані, врегулювати питання щодо великої заборгованості перед РФ, упорядкувати трудові відносини для значної кількості працюючих у РФ, ЄС та інших країнах, запобігати подальшому загостренню протистояння на сході країни і поглибленню комромісу у відносинах Кишинева та Тирасполя. Адже тривале окремішнє існування РМ та ПМР зміцнювало різні ідентичності між жителями Молдови та Придністров'я. Виходячи з таких об'єктивних реалій, Рм вдавалася до ефективної співпраці як з ЄС, так і з ЄАЕС. Але правові умови цих двох інтеграційних спільнот не передбачають одночасного рівноправного співробітництва для конкретної країни. Можливості для балансування між цими двома центрами заради націоальних інтересів РМ погіршувалися через загострення протистояння між РФ та ЄС і НАТО, кожен з цих двох полюсів прагнув до домінування у цій країні. Крім того, якщо інтеграція до ЄС сприяє інтересам титульної нації Молдови, зміцненню її державотворних процесів, то політика РФ переслідує мету федералізувати країну, забезпечити двомовність, прирівняти права російськомовного населення з молдованами. Керівництво РМ не може прийняти такі вимоги РФ, бо у порівнянні з ними ідеї про облаштування Молдови як моноцентричної держави користуються явною перевагою у суспільстві. Промолдовські сили дуже повільно досягали домінуючих позицій у країні, і у них не вистачає належних ресурсів та міжнародної підтримки для протидії наростаючому східному і західному впливу і збереження самостійного курсу. Допоки консолідації не було досягнуто у РМ, західні країни не вдавалися до активної її підтримки. А тим часом сепаратисти Придністров'я, підтримувані і захищені Росією, продовжували протидіяти зміцненню у РМ унітарної моделі. Придністровський сепаратизм ставав усе більшою загрозою для цілісності РМ, тоді як уніонізм витіснявся на другорядні позиції.

Після набуття Румунією у 2004-07 рр. членства у євроатлантичних структурах ситуація на міжнародній арені для Молдови дещо поліпшилася. Її відносини з Бухарестом почали поглиблюватися, відповідно інтеграція до ЄС ставала все значнішим вектором розвитку РМ. Сподівання на визнання і підтримку з боку Румунії домінування у внутрішньому житті Молдови центристських позицій, консолідації суспільства, зміцнення її державності підтвердилися. Ідеологія уніонізму про «об'єднання держави» у Бухаресті відійшли на задній план, першочерговою стала розгорнута активна допомога РМ у покращенні економічного та соціального становища, забезпечення її успішного євроінтеграційного шляху розвитку. На початку липня 2006 р. президент Румунії Т. Бесеску озвучив у формулі об'єднання Румунії та Молдови в єдину державу суттєві зміщення акцентів: «Румунія і румуни - єдина країна, єдиний народ, що залишився в Європі розділеним після возз'єднання Німеччини... Румунія все ще залишається розділеною на дві країни, і їх об'єднання відбудеться всередині Європейського Союзу і ніяк інакше». Діючи в унісон з Румунією, у тому ж липні 2006 р. уряд РМ схвалив Індивідуальний партнерський план (іРаР) «Молдова - НАТО», де чітко зазначалося, що співпраця у такому форматі мала на меті проведення реформ у безпековій та військовій сферах Молдови, а не її бажання вступити до Альянсу.

Для посилення протидії черговому розширенню НАТО на Схід і зміцнення своїх позицій у ЦС Європі РФ використала у вигідному для себе міжетнічне загострення у Сербії у 2008 р., коли косовари цим скористалися і проголосили незалежність. За винищення косоварами сербів у Косово армія Сербії завдала ударів проти албанських сепаратистів, провела військові акції по винищенню і вигнанню албанців з Косово. Війська НАТО у відповідь завдали розгромних ударів по Сербії та її столиці - Бєлграду. Цим самим вони змусили останню припинити очищення цього краю від албанців, а косоварів відповідно - масове витіснення і винищення сербів у Косово. Позитивного результату вдалося досягти швидко. Але події у Косово не мали нічого спільного з тим, що почали витворяти російські війська у Грузії. З боку РФ це був акт окупації і підтримки сепаратистів проти суверенної Грузії, до складу якої ті території належали. Зухвалим виглядає пояснення РФ, що вона використала косівський прецедент для збройного захисту інонаціо- нальностей у Абхазії і Південній Осетії від розправи Грузії над ними. Такої розправи не було, війська Грузії мали подолати сепаратизм і антидержавний заколот на визнаній міжнародним правом своїй території. Адже Росія вдалася до збройної підтримки сепаратистів на Кавказі заради анексії цих територій.

Наслідки цих акцій у Косово та в Абхазії і Південній Осетії виявилися не співставимими. Майбутнє Косово не передбачається у складі Великій Албанії, ні у статусі окремої держави. Воно існуватиме у конфедеративних відносинах із Сербською Республікою. А Москва визнала вихід Абхазії та Південної Осетії із складу Грузії і приєднання їх до складу РФ. Такими рішеннями рФ, на відміну від країн НАТО, продемонструвала свою загарбницьку, а не миротворну політику. В результаті цього були породжені дуже небезпечні можливості з тяжкими наслідками для усіх складних регіонів у всій Європі. Не події на Балканах (сепаратизм албанців та заява главарів про вихід Косово із складу Сербії), а практична окупація Росією Придністров'я, а згодом Абхазії і Південної Осетії, визнання останніх незалежними і приднання до складу РФ загострили небезпеку у ЦС Європі. Невизнання РФ у своєму складі Придністров'я не відбулося лише через те, що це була завжди етнічна територія УСРР, яка з 1924 р. почала формуватися як складова Молдовської республіки і держави. На її захист від передачі до Московії виступили б одностайно не тільки Україна і Румунія, а й країни НАТО.

Можна припустити, що з 2009 р. у розбудові Молдовської держави остаточно завершився складний процес вироблення та реалізації молдовоцентричної національної ідеї, основою якої стали збереження територіальної цілісності і незалежності РМ, унітарної моделі з м'якими умовами (замість федералізації країни передбачалося забезпечення широких автономних прав для національних спільнот), продовження курсу як на інтеграцію до ЄС, так і взаємовигідних стосунків на східному напрямку. З приєднанням РМ у 2009 р. до програми «Східне партнерство» прискорилося зближення Молдови з інституціями ЄС і НАТО заради запобігання черговому загостренню сепаратизму у Придністров'ї, зміцнення підтримки основ унітарності та існування двох автономії у цілісній державі. Певного успіху було досягнуто під час саміту Україна - ЄС (22 листопада 2010 р., Брюссель), за підсумками якого Україна та ЄС підтвердили загальну заінтересованість у збереженні територіальної цілісності Республіки Молдова та висловили надію на швидке поновлення офіційних переговорів у форматі «5+2» (Молдова, Придністров'я, Україна, Росія, ОБСЄ і як спостерігачі - ЄС та США).

У Стратегії національної безпеки РМ від 15 липня 2011 р. наголошувалося, що збереження територіальної цілісності Молдови є гарантією існування Молдови як суверенної і незалежної держави. Придністровський конфлікт оцінювався однією із головних загроз для національної безпеки РМ. Новообраний президент РМ Є. Шевчук вдався до налагодження зв'язків між сторонами конфлікту: відмінив стовідсоткові мита на імпорт товарів з Молдови, відновив вантажне залізничне сполучення (пасажирське сполучення було відновлено ще у 2009 р., коли через територію Придністров'я почав ходити потяг «Одеса-Кишинів»). У 2012 р. Україна та Молдова підписали угоду про спільне регулювання кордону терміном на 3 роки з автоматичним її продовженням. В угоді зазначено, що спільне патрулювання покликане протидіяти нелегальній міграції та злочинності, посилити контроль за тими ділянками кордону, що «можуть бути використані для його незаконного перетину».