Основи журналістики

В основі вибору журналістів лежить пошук сенсації і видовища. Журналістів цікавить щось виключне, виключне для них. Місце, яке вони приділяють ординарному, тобто передбачуваному звичайними очікуваннями, віддається екстраординарному: пожежам, паводкам, убивствам, хроніці подій. Під хронікою подій П. Бурдьє розуміє не політичні загальнонаціональні події, а швидше пригоди, випадки з приватної практики. Звідси твердження: хроніка подій - це факти, які розважають і відволікають увагу від головного в нашому житті. Хроніка подій створює ефект політичної порожнечі, зводить світове життя до рівня анекдоту або плітки.

Прикметним є панування американського телебачення, яке є джерелом ідей і прийомів для багатьох журналістів світу. Порівняймо цю думку із спостереженнями українського дослідника сучасних медіа Б. Потятиника. На місце головної функції журналістики, відзначив він, виходить розважальна. Уже сьогодні в найбільш інформаційно просунутій державі США американців найкраще розважають і найменше інформують. Телевізійна інформація є, як правило, дезінформацією, тобто іррелевантною, фрагментованою, поверховою інформацією.

Саме логіка журналістського поля сприяє виробництву уявлень про світ як абсурдне чергування катастроф, світ з етнічними війнами, расовою ненавистю, насильством и злочинами, він являє собою вороже середовище, незбагненне і повне загроз, від якого пересічній звичайній людині слід заховатися й захиститися. Телебачення приводить до помилкового уявлення про те, що насильство і злочинність безперервно зростають, сприяють підтриманню почуття тривоги і уявленню про те, що вжиті засоби порятунку недостатні. Це сприяє розвиткові фаталістичної незалученості і збуджує у більшості глядачів думку про некерованість суспільства і збереження існуючого порядку.

Наголосимо: у даному випадку мова йшла про репрезентацію на телебаченні повідомлень про факти і явища соціального життя, тобто про інформаційний (а не публіцистичний чи аналітичний) рівень діяльності сучасних мас-медіа. За П. Бурдьє, тут панують екстраординарні новини, а про магістральні визначальні для сучасності події, необхідні глядачеві для прийняття правильних рішень, він мало що довідається.

Але на теренах публіцистичної, аналітичної інформації спостерігаються цілком протилежні процеси - до стандартизації й усереднення, хоча тут найбільш потрібною є свіжість і нетра-диційність мислення і оцінних пропозицій. Але на думку П'єра Бурдьє, у новітню епоху все більш виразно за телебаченням окреслюється особлива негативна функція виступати способом гальмування думки. Цю властивість він вважає другою особливістю сучасного телебачення.

Телебачення, вважає філософ, не найбільш сприятливе середовище для вираження думок, оскільки вимагає від людини негайної мисленнєвої реакції, швидкої відповіді на поставлене питання. У людини немає часу подумати перед телекамерою. "Я виявив, - відзначив дослідник, - негативний зв'язок між поспіхом і мисленням" (с. 43), - і зауважив: "Як це не парадоксально, і в світі зображення панує слово" (с. 33). Існує зв'язок між мисленням і часом. Не можна мислити на швидкості. Люди не можуть гарно думати у прискореному темпі. Через це вони на телебаченні мислять "готовими ідеями". "Готові ідеї" - це ідеї, засвоєні усіма, загальні, які не викликають заперечень. Телебачення подає нам обмін банальностями, загальними місцями, а це і є комунікація, єдиним змістом якої є самий факт спілкування.

Зв'язне мовлення, яке поступово усувається з телевізійних студій, насправді залишається однією з найбільш дієвих форм опору маніпулюванню і утвердження свободи мислення. Джордж Берклі говорив, нагадав П. Бурдьє: "Існувати - значить бути сприйнятим". Для деяких наших філософів і письменників існувати - значить бути показаним по телевізору, тобто у підсумку бути поміченим журналістами, або як говорять, перебувати на гарному рахунку в журналістів. Телевізійний екран став сьогодні своєрідним дзеркалом Нарциса, місцем нарцисичного ексгібіціонізму.

За П. Бурдьє, названі ознаки свідчать про загальну девальвацію думки на телебаченні і в культурі завдяки телебаченню. На відміну від загальних місць, підкреслив він, думка за визначенням є підривною (руйнівною): вона починає з руйнування готових ідей, а потім повинна привести докази. На телебаченні ж воліють мати справу з певним колом швидко-думців. "Існують уже готові співбесідники, і це звільняє від необхідності шукати когось, кому справді є, що сказати. Такими часто є молоді люди, нікому поки не відомі, зайняті своїми дослідженнями, люди, не дуже прагнучі мати справу з ЗМІ і яких до того ж іще слід пошукати, у той час як під рукою є звичні, готові розродитися статейкою або дати інтерв'ю завсідники ЗМІ. "Крім того, щоб бути здатним "думати" в умовах, за яких ніхто вже не думає, необхідно бути особливого роду мислителем" (с. 45). Світ постійно запрошуваних на телебачення - це замкнуте коло, де всі один одного знають, яке функціонує згідно з логікою постійної взаємної підтримки.

Під час телевізійних дебатів можна помітити цілу серію операцій цензури. Це не зовнішня цензура політичного органу влади;

це внутрішня цензура, породжена рейтинговим менталітетом самих журналістів.

Рівень перший цензури виявляється у сталому складі студії. Кінцевий склад студії у всіх перед очима, і видиме ховає невидиме: ми не помічаємо у видимій конструкції соціальних умов сконструйованості. Склад студії надзвичайно важливий, тому що він сприяє створенню враження демократичної рівноваги. Слід мати запрошених для пояснення своїх дій і запрошених для пояснення дій інших. Це забезпечує метадискурс програми.

Рівень другий виявляється в ролі телеведучого. Він починає говорити від імені публіки, хоча висловлює свою приватну думку. Якщо він не розуміє якихось пояснень, то він говорить, що глядачеві це не зрозуміло, мовляв, звичайний глядач, який за визначенням є ідіотом, не зрозуміє висловлювань запрошеного експерта. "Ведучий не повинен ставитися до всіх однаково, - підкреслив П. Бурдьє, - він повинен допомагати тим, хто відчуває найбільші труднощі в спілкуванні, якщо ми хочемо, щоб хтось, непрофесіонал у виголошенні промов, зміг говорити щось зовсім прикметне. Я б визначив це як "сократичну місію у всій її величності"" (с. 50). Ведучі, навпаки, часто "завалюють" мовців: не надаючи їм слово в потрібний момент, звертаючись до них тоді, коли вони цього не чекають, виявляючи нетерпіння.

Про свій досвід участі в теледебатах П. Бурдьє розповів таке: навіть маючи справу з добре до нього налаштованими журналістами, йому дуже часто доводилося розпочинати з перефор-мулювання питання. Журналісти з причини своїх окулярів, своїх критеріїв думки ставлять питання, які не мають ніякого змісту. Якщо не бути до цього готовим, то можна виявитися зобов'язаним відповідати на запитання, які не було смислу навіть ставити.

Нарешті, третя особливість, що випливає з попередньої: телебачення в сучасну епоху стало способом уніфікованості і "баналізації" мислення і в цілому - стандартизації життя. Термін "баналізація" філософ винайшов сам для позначення уніфікую-чого впливу телебачення на соціум і людину. Для нього це теж наслідок дії економічного чинника, рейтингового менталітету, конкуренції. Один з парадоксів полягає в тому, доводив він, що конкуренція, яка завжди подавалася як умова свободи, здійснює зворотний вплив на поля культурного виробництва, які відчувають комерційний тиск: вона має своїми наслідками уніфікацію, цензуру і навіть консерватизм. Наші якісні газети, зауважив він, стають дедалі менше відмінними, тому що конкурентна боротьба приводить не до диференціації їх, а до уніфікації.

Зазвичай гуманітарна наука воліє не говорити про закони суспільного життя, оскільки вони діють у ньому не так виразно, як фізичні закони в природі. Але П. Бурдьє тут є винятком і сміливо формулює такі закони. Наприклад, він вважає, що в суспільстві діє закон монополізації права на публічний виступ, який здійснюється в такий спосіб: спочатку народ делегує це право парламентаріям, які в свою чергу його делегують офіційному представникові парламентської фракції і т.д. У результаті суспільство отримує чотири чи п'ять офіційних представників, які постійно присутні на телебаченні і завдяки цьому присвоїли собі доступ до засобів легітимного розпорядження способами бачення світу. П. Бурдьє нагадує: ймовірність відповісти "так" чи "ні" засадничо є вторинною, тоді як їй передує первинна ймовірність доступу до можливості відповісти (бути запитаним).

Вузьке коло професіоналів публічного виступу - соціологів, істориків, політиків, журналістів і т.п. - об'єднує дві речі: з одного боку, вони працюють над експлікацією принципів бачення і розподілу практик, з другого боку, вони борються, кожен у своєму просторі за нав'язування цих принципів і за можливість визнання їх як легітимних категорій конструювання соціального світу.

П. Бурдьє сформулював ще один соціальний закон - "залізний закон олігархії": не всі громадяни рівні по відношенню до виробництва думки. Найбільш залежні від закону олігархії ліві партії. "У силу історичних умов партії, що виступають за реформи або революцію, особливо налаштовані на виконання закону олігархії: делеговані від імені революційних вартостей, на відміну від делегованих від імені консервативних вартостей, мають більше шансів бути делегатами соціально обділених, які цілком на них покладаються і надають їм величезну свободу, в тому числі й свободу говорити їм такі речі, які суперечать тому, що б вони сказали самі, якби були здатні говорити від себе" (с. 118-119).

Найбільш сильна політична боротьба здійснюється між найбільш близькими у політичному просторі партіями, сектами, напрямками, течіями, рухами, оскільки боротися їм доводиться за один і той самий електорат. Це останнє спостереження так само можна вважати суспільним законом, сформульованим П. Бурдьє.

Особлива роль у полі журналістики належить особі журналіста. Цій центральній постаті П. Бурдьє присвятив пильну увагу. Значення журналістів у соціальному світі пов'язане з їх фактичною монополією на засоби виробництва і на право широкого розповсюдження інформації. Особливо його непокоїть те, що телевізійні журналісти, ведучі новин, теледебатів, спортивні коментатори через цю монополію беруть на себе моральне керівництво суспільством і без особливих зусиль стають провідниками типової дрібнобуржуазної моралі, говорять, що "потрібно думати" про так звані "проблеми суспільства".

Займаючи низьке, підлегле становище стосовно інших полів культурного виробництва, журналісти здійснюють особливе, рідкісне панування: вони користуються владою над засобами публічного самовираження й існування, доступом до популярності, до громадського визнання, користуються повагою, яка не відповідає їх інтелектуальним заслугам. Найголовніше: користуючись можливістю доступу до громадської уваги і самовираження, вони володіють можливістю нав'язати свої засади бачення світу, свою проблематику, свою точку зору всьому суспільству. Немає такого дискурсу, громадської акції, які для того, щоб дістати доступ до телеглядача, не виявилися б піддані випробуванню журналістським відбором, тобто цензурою. Її здійснюють самі журналісти, які навіть не звітуючи перед собою, залишають тільки те, що здатне їх зацікавити, звернути на себе їх увагу, тобто тільки те, що відповідає їх баченню світу, лишаючи без уваги решту продуктів символічного вираження, які заслуговують на увагу всіх. Журналісти тим швидше сприймуть за гарного того чи іншого соціолога, чим менше буде розходжень між тим, що він говорить і тим, що вони прагнуть від нього почути. Таким чином, журналісти продукують усередненість і баналізацію, сприяють заниженню рівня думки і утверджують панування консервативних елементів життя.

Історично аналітичні газети з'явилися в кінці ХІХ століття як реакція на багатотиражні газети, жадібні до сенсацій, які викликали жах і огиду в освічених читачів. Небезпека тих газет полягала ще й у тому, що припускала появу в журналістиці не тільки неосвіченого читача, але й неосвіченого журналіста. "Журналісти іноді являють із себе небезпеку: будучи не завжди добре освічені, вони дивуються речам, які не являють із себе нічого незвичайного, і залишають без уваги цілком вражаючі явища" (с. 61). Журналісти самі створюють новину, піднявши шум довкола тої чи іншої події.

Засадничо "гарним істориком" є той, кого гарні історики вважають гарним істориком. Катастрофа загрожує тоді, коли нематематик починає втручатися і висловлюватися про математиків, неісторик - про істориків і т. д. Але ці дилетанти завдяки телебаченню стають почутими суспільством. ЗМІ постійно втручаються в справи професіоналів як дилетанти і виносять свої вердикти. Це все одно, якби суперечку між двома математиками, біологами, фізиками розв'язували внаслідок голосування в студії або бесіди співбесідників, обраних (пристосую приклад до українських реалій) паном Данилом Яневським (Миколою Вереснем, Вахтангом Кіпіані чи ін.).

Антиінтелектуалізм є постійною структурною величиною світу журналістів. Коли створювач тієї чи іншої програми на радіо чи телебаченні запрошує на неї дослідника, він виявляє йому честь, яка до недавнього часу розцінювалася як щось компрометуюче справжнього ученого.

У світі, що загрожений небезпекою показатися нудним і спонуканий необхідністю розважати будь-що, політичне життя є невдячним сюжетом. Звідси тенденція замість поважних коментаторів і репортерів, що займаються аналізом, віддавати перевагу масовикам-затійникам і замість інформації подавати в ефір розваги, зокрема беззмістовну балачку різних ток-шоу. Журналісти, посилаючись на очікування телеглядачів, виправдовують політику демагогічного спрощення.

Надзвичайно цікавими є спостереження П. Бурдьє над структурою журналістського середовища, де він бачить конфлікт старшого й молодшого поколінь працівників мас-медіа. У середовищі журналістів усе більше відчуваються тертя між тими, хто виступає на захист незалежних цінностей, свободи від комерційного зиску, попиту, і тими, хто підпорядковується необхідності і відповідно винагороджується. Причому особливо високо оплачується та категорія журналістів, які без особливих докорів сумління догоджають очікуванням найменш вибагливої публіки, цинічні і глухі до вимог деонтології і тим більше до політичної проблематики. Вони намагаються нав'язати свої "вартості", стиль життя і мовлення, свій "людський ідеал" решті журналістів. Переважно це представники старшого покоління.

Але все більше в журналістському середовищі нових людей, які приходять в журналістику з університетів, маючи якісну підготовку до професійної діяльності. Непомітні робітники новин, репортери стають тим більше критичними, чим кращу освіту отримують. На переконання П. Бурдьє, сьогодні люди, що працюють з камерою й мікрофоном, набагато краще освічені, ніж ті, хто був на їх місці в 1960-ті роки. Іншими словами, зараз різниця між тим, чому навчають в університеті на факультеті журналістики, і тим, чим його випускникам доводиться займатися насправді, стає все помітнішою - хоча існують і випадки адаптації, до якої особливо хапливі себе заздалегідь готують.

Мета освіти не тільки навчити людей читати, писати і рахувати, щоб зробити з них гарних працівників, але також дати їм засоби, необхідні для того, щоб стати гарними громадянами, здатними розуміти закони, розуміти й захищати свої права, створювати профспілкові об'єднання. Ми можемо й повинні боротися проти рейтингу в ім'я демократії.

"Молоді журналісти, які не займають стабільного становища, - спостеріг П. Бурдьє, - найбільш схильні протиставляти принципи й цінності своєї професії більш реалістичним і цинічним вимогам своїх старших колег" (с. 95).

Художники мусили боротися впродовж кількох століть, щоб звільнитися від замовлення і нав'язати свою автономію, право використовувати колір на свій смак, право обирати манеру письма, якщо їм вказують фарби, право обирати сюжет, зображати чи ні замовника, відтворювати його крупним планом чи ні, на колінах чи стоячи. У таку ж боротьбу сьогодні втягнуті журналісти, які можуть і мусять захистити свою професійну гідність.

Теорія "поля журналістики" П. Бурдьє була сприйнята з інтересом у західній гуманітарній науці, де в нього з'явилися одночасно критики й послідовники. Наприклад, такі дослідники, як Л. Чоуліаракі і Н. Феркло у спільній праці відзначили, з одного боку, що П. Бурдьє забезпечив критичний дискурс-аналіз метатеорією, яка допомагає прив'язати порядок дискурсу до порядку соціальної практики, а, з іншого боку, критикували його за невміння побачити "засадничо конфліктну конфігурацію дискурсів у середині певної соціальної галузі" (тобто виокремлених ним же самим полів) і зрозуміти конфлікт дискурсів як рушійну силу в розвитку соціальних полів. Обговорення теорії П'єра Бурдьє, яке триває й зараз, свідчить про її продуктивність і необхідність для українських журналістів і науковців бути обізнаним з нею.

Словник молодого журналіста

ЖОВТА ПРЕСА - бульварно-сенсаційні друковані органи масової інформації, які під предметом журналістики розуміють події скандально-порнографічного характеру й розраховані на невибагливі смаки малоосвіченого, досить примітивного за своїм культурним рівнем, але чисельного кола читачів.

Ознаками жовтої преси є сенсаційні репортажі, скандальна кримінальна хроніка, безсоромне висвітлення таємниць приватного й інтимного життя відомих осіб, значна кількість ілюстративного матеріалу, переважно еротичного характеру. У погоні за сенсацією жовта преса не зупиняється перед неправдивими вигадками, наклепами, плітками, перекрученням факті в.

Початком масової сенсаційної преси вважають перший номер "New York Sun", яку нью-йоркський видавець Бенджамін Дей випустив у світ 3 вересня 1833 р. Тираж газети за два місяці зріс до 2000. У 1837р. він вже сягнув 30 тис. прим. 31835 р. найбільш читаною газетою стала "Herald", яка належала Джеймсу Гордону Беннету. Найважливішого значення набув у ній спеціалізований репортер. Не тільки пошук, але й виготовлення новин стало нормою журналістики. У 1860-х рр. набула поширення така форма виготовлення новин, як інтерв'ю.

Далі розвиток цього типу преси пов'язаний з іменами Дж. Пу-літцера і В. Р. Герста Джозеф Пулітйцер у 1883р. придбав "New York World", яка мала наклад 20 тис. прим. Наприкінці 1890-х рр. він становив 1 млн прим. Вільям Рандольф Герст придбав 1895 р. "New York Journal". У змаганні цих інформаційних магнатів і народилася "жовта преса".

Виникнення явища пов'язане з винайденням коміксів -своєрідної "преси для неписьменних". Їх почав малювати в 1895 р. художник Річард Уотколт для нью-йоркської газети <"The World", яка була власністю магната Дж. Пулітцера Зображали перші комікси пригоди "жовтого малюка", який кривлявся, гримасничав, смішив читача. Інший газетний магнат В.Р. Герст-старший перехопив продуктивну ідею і запросив художника за більшу платню до свого видання "New-Jork Journal", куди й перемандрував "жовтий малюк".

Виник гучний скандал між Дж. Пулітцером і В.Р. Герстом, у процесі якого учасники дійшли до публічних образ на адресу один одного. Редактор видання "New-Jork Press" Ервін Уор-дмен тоді уперше назвав обидві газети, що лаялися через малюка, "жовтою пресою". Так виник термін, що закріпився в журналістиці для позначення певного типу видань.

"Преса для неписьменних" - оповідання в картинках з безкінечними продовженнями - була призначена для розглядання, а не читання, містила мінімум слів і максимум усім зрозумілих малюнкі в. В.Р. Герст на такого роду виданнях збагатився, а його нащадки заволоділи троном магнатів "жовтої" журналістики.

В.Р. Герст навіть сформулював теоретичні засади "жовтої преси". "Читач цікавиться передусім подіями, які містять елементи його власної примітивної природи. Такими є:

1) самозбереження;

2) кохання і розмноження;

3) честолюбність.

Матеріали, що містять один з цих елементів, слід оцінювати як гарні. Якщо вони містять два з них, вони кращі, але якщо вони містять усі три елементи, то це першокласний інформаційний матеріал".

Далі В.Р. Герст роз'яснив, як слід розуміти виділені ним чинники впливовості журналістики.

"Елемент самозбереження міститься у всіх матеріалах, що повідомляють про вбивства, самогубства, нещасні випадки, драми, а також про те, як зберегти здоров'я, як правильно харчуватися і т. д.

До тем кохання і розмноження слід зараховувати: історії одруження і заміжжя, сексуальні скандали, розлучення, любовний трикутник, романтичні історії про те, як кохання спонукало здійснити що-небудь незвичайне, драми ревнощів - коротше, усе цікаве у узаєминах статей.

Честолюбність же викликається таємничим у всіх цих історіях. Таємниче примушує замислитися про те, якою буде розв'язка, до того ж спонукає читача купувати й наступні номери газети, щоб пересвідчитися в правильності свого здогаду. Ми пишемо для всіх читачів. Ми відсуваємо всі повідомлення, які не містять жодного з перерахованих елементів. Ми нехтуємо або зовсім не помічаємо тих речей, які є лише важливими, але не цікавими".

У сучасній журналістиці практично всіх країн світу жовта преса за всієї своєї змістової й інформаційної примітивності займає досить значне місце, виконуючи розважальну функцію. Не можна не бачити й позитивного впливу жовтої преси на журналістику в цілому. Саме масові розважальні видання, наприклад, допомогли зробити спорт тим, чим він є сьогодні - масовим захопленням і популярним шоу.

Сучасна масова культура є продуктом комерційних мас-медіа. Журналістика рухається в напрямку до все більшої розважальності, найчастіше вона нагадує коктейль тривіальності, метушливого намагання розважати та випадкових, хаотичних, нетипових сцен життя. Навіть політика подається в розважальному тоні.

В Україні за радянських часів жовта преса не існувала з огляду на цензурні перешкоди, але сьогодні вона створена й досить швидко розгалужується.

Молодого журналіста слід застерегти: хоч робота в жовтій пресі дає кращі заробітки, але перешкоджає творчій самореалізації й може навіть знівечити й неабиякий талант.

КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ МАС-МЕДІА - процес втрати свого індивідуального обличчя, звичної суспільно-політичної позиції, стилю в подачі новин, дизайні традиційних органів масової інформації у зв'язку зі зміною власника, тиском політичних обставин або іншими причинами. Загалом правильним є визначення, яким Ф. Сіберт, Т. Петерсон та У. Шрамм розпочали свою книгу "Чотири теорії преси": "Преса завжди набуває форми й забарвлення тієї соціально-політичної структури, у межах якої вона функціонує". Зміни в системі викликають зміни в журналістиці.

Криза ідентичностей мас-медіа - явище не сьогоднішнього дня. Будь-яке видання, яке існує тривалий час, має тенденцію до зміни обличчя, аж до такого ступеня, коли під старою назвою утворюється нове видання. Наприклад, так сталося з газетою "Харьковские губернские ведомости", головним редактором якої губернське правління призначило 22 березня 1903р., замість ліберала А.Я. Єфимовича, чорносотенця М.А. Остроумова. На наступний день газета перетворилася на чорносотенне видання, втративши цілковито ідентичність з тим часописом, у якому друкувалися Я. Щоголев, В. Мова, В. Гаршин, М. Сумцов, а ще раніше - Г. Квітка, В. Каразін, І. Срезневський.

Кризи ідентичностей зазнало багато обласних газет в українських містах, які спочатку були приватизовані, потім продані, потім перепродані і внаслідок цієї процедури цілком втратили своє обличчя, змінили формат, спрямованість, а часом і мову. Це вже зовсім інші газети під старими вивісками назв.

У світі так само помічена криза ідентичності мас-медіа. Наприклад, медіа-експерти відзначили, що великі газети "Вашингтон-пост" і "Нью-Йорк таймс", які ніколи не підігрували американському урядові, під час висвітлення іракської війни, прийняли державну політичну доктрину, хоча реальні обставини давали більш ніж достатньо підстав для її критики.

Розділ 18. Сучасна масово-інформаційна ситуація

Світові процеси та обличчя журналістики в Україні. Столиця і провінції - особливості розвитку ОМІ. Цензурна ситуація та її найважливіші характеристики. Типи української журналістики. Стилістика сучасної журналістики: тенденції до посилення інформативності, трансформації на користь інформаційних жанрів, аналітичність інформації, посилення оціночності в сучасних ОМІ, іронічність як своєрідний спосіб непрямої оцінки, "стеб" як стиль сучасної журналістики, його негативний вплив на свідомість, мову і мислення, посилення авторського "Я", заміна називних заголовків на дієслівні, які відіграють роль лідів, широке використання розмовного стилю, просторіччя, жаргону, мови вулиці, диференціація ОМІ за стильовими ознаками

Масово інформаційна ситуація в Україні сьогодні відзначається рухливістю й динамізмом, що загалом відбиває зміни й еволюцію усіх сфер суспільно-політичного життя. Україна все ще переживає перехідний період: недостатньо енергійно запроваджуються реформи; ще досить активно діють сили, що прагнуть повернення до старого. Одночасно в суспільстві зростає усвідомлення того, що від ОМІ залежить не в останню чергу, куди ж рушить Україна, на засадах яких цінностей буде сформована суспільна свідомість її народу.

Україна сьогодні все більше адаптується в світовий інформаційний простір, а відтак на розвиток української журналістики все активніше впливає світова масово-комунікативна ситуація, яка характеризується такими основними тенденціями її розвитку:

1) інтенсивно розвивається сучасна комунікативна технологія, що впливає на природу, розширює обсяг і поглиблює зміст інформації;

2) процес глобалізації інформаційних мереж, бурхливий розвиток системи Інтернет, якою вже охоплено понад 2 млд. чоловік, породжує новий тип журналізму, що характеризується потенційними можливостями участі кожного громадянина в творенні масової інформації; у майбутньому, на думку футурологів, відбуватиметься подальше "зрощування" людини й комп'ютера, якому людина "передає" частину функцій головного мозку, зокрема й функцію накопичення і збереження інформації;

3) навальне зростання кількості інформаційних повідомлень може бути охарактеризоване сьогодні як ситуація "інформаційного вибуху", що потребує від журналістики не тільки більш могутньої й технічно досконалої системи передачі інформації, але й перетворення ОМІ на могутні аналітичні центри, фабрики думки, здатні аналізувати й коментувати численні новинарні повідомлення; без допомоги цієї аналітичної роботи ОМІ читач самостійно неспроможний упоратися з могутнім потоком інформації, який щодня навалюється на нього;

4) зростає розуміння державами, соціальними групами та індивідами важливості циркуляції правдивої і вичерпної інформації;

5) все більше виявляється бінарна роль журналістики в культурно-політичному просторі: вона не лише відтворює суспільно-політичну й духовно-культурну ситуацію в світі, але й у великій мірі створює її;

6) зростає число міжнародних та транснаціональних учасників процесу руху інформації в світі, а звідси - політичне, соціальне й економічне розмаїття цього феномену, особливо в сфері освіти й культури;

7) зростає інтерес до порівняльних транс культурних досліджень, а також до вивчення громадської думки і образів (іміджів) за матеріалами мас-медіа;

8) розвиваються дискусії про новий міжнародний економічний порядок (НМЕП) та новий міжнародний інформаційний порядок (НМІП); з'являється все більше футурологів, що подальшу долю світової цивілізації пов'язують з розвитком інформаційних супермагістралей, вважаючи вже сучасне постіндустріальне суспільство інформаційним суспільством.

Концепція нового міжнародного інформаційного порядку була запропонована в серпні 1976 року на Конференції голів держав і урядів неприєднаних держав і була спрямована на подолання зростаючого розриву між розвинутими й неприєднаними країнами в справі забезпечення засобами інформації й комунікації. У декларації конференції наголошувалося, що колоніальне минуле країн, які розвиваються, призвело до нерівності у сфері інформаційних стосунків, а гегемонія інформаційного імперіалізму загрожує перетворити ці країни на пасивного споживача однобічної або неповної інформації.

Незважаючи на підтримку ідеї НМІП у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі та в документах ООН і ЮНЕСКО, вона наштовхнулася на протидію розвинутих капіталістичних країн, які в так званій Таллурській антидекларації цілком у дусі західного плюралізму зажадали запровадження в інформаційних відносинах простої формули: якщо у когось є інформація та засоби її поширення, то ніхто не може перешкоджати поширенню цієї інформації.

Це означає, що розрив між країнами третього світу і розвинутими країнами реально поглиблюється й далі, а глобалізація світового інформаційного простору вже призвела до перемоги концепції "вільного потоку інформації" і поразки ідеї НМІП. Особливо гірко спостерігати за цим в Україні, де багато говориться про захоплення інформаційного ринку низькопробною американською продукцією, але мало що робиться для того, аби цей ринок захистити від неї й посприяти появі на ньому конкурент-ноздатного вітчизняного товаровиробника.

Упродовж ХХ століття людське суспільство перебувало в стані перманентної кризи, що відзначають усі науковці, до предмета вивчення яких увіходять ті чи інші аспекти соціального життя. Ця криза стала настільки універсальною і глибокою, що людина вже не сприймає її як відхилення від норми, звиклася з нею. Цілком очевидними виглядають сьогодні такі дві речі: по-перше, щоб вижити, людству справді необхідно навчитися жити в умовах кризи, поступово поборюючи її; і, по-друге, зрозуміти, що вихід з кризи можливий лише за умови об'єднання зусиль людства в цілому, оскільки глобальність кризових процесів роблять безпорадними окремі країни в протидіянні їй.

Не спиняючись на множинних параметрах виявів кризи, вкажемо лише на три з них, найважливіші.

Перший - політичний. Людство все ніяк не може виборсатися з низки численних воєнних конфліктів, які становлять загрозу людському життю в різних куточках планети. Дві світові війни, що театр воєнних дій розмістили на теренах України, мали жахливі наслідки як для світу в цілому, так і для нашого народу. В'єтнам, Афганістан, Чечня, Югославія - збройні конфлікти в цих країнах сповнюють тривогою серця людей, причому з останніми людство увіходить і в ХХІ століття. Війна продовжує залишатися активним методом ведення політики. І в цьому полягає трагедія людства. Думається, що цілком скомпрометованим упродовж ХХ століття стало поняття "класова боротьба", але на перше місце знову висунулася боротьба міждержавна й міжнаціональна. Стосунки в цій сфері стають джерелами нових військових конфліктів.

Як засвідчив початок ХХІ століття, загрозу світовому співтовариству несе політичний гегемонізм окремих держав і терористична боротьба проти нього деяких організацій чи осіб. Сучасний рівень озброєння і якість зброї перетворюють на загрозу для всього людства навіть локальний конфлікт. Небезпідставно деякі політологи говорять про те, що Третя світова війна вже почалась.

Другий аспект кризи - екологічний. Засміченість природного довкілля внаслідок промислової діяльності людини вже призвела до катастрофічних наслідків. Швидкими темпами на планеті скорочуються запаси питної види, зменшується кількість кисню в атмосфері, вичерпуються ресурси корисних копалин, необхідних для виробництва важливих для людини матеріалів, з'являються озонові діри, через які на поверхню землі проривається смертоносна сонячна радіація. За деякими найбільш сумними прогнозами розв'язка катастрофи може настати вже через тридцять років, якщо людство в даній історичній ситуації не складе екологічний іспит перед біосферою.

Третій аспект кризи - дегуманізація духовного життя, а передусім журналістики. Запровадження в масову свідомість культу насильства, порнографії, зневаги до людини, силових методів розв'язання міжперсонажних суперечок - усе це розтиражовано на весь світ каналами масової комунікації призводить до трансформації людського мислення й порушення адекватного сприйняття світу.

Іншими словами, людина сьогодні стоїть перед такими проблемами, що, не розв'язавши їх, вона не зможе зберегти в ближчому до нас часі свою самототожність. Футурологи прийшли до висновку: людство перебуває на роздоріжжі; воно може рухатися в бік поглиблення кризи й самознищення або, навпаки, здійснити рішучі кроки задля власного порятунку. Цей останній варіант найбільш бажаний для кожної окремої людини, наділеної інстинктом самозбереження, але його запровадження можливе лише за умов суспільного контролю, об'єднання зусиль усіх людей, що розуміють масштаби загрози. Найчастіше науковці говорять про необхідність народження навіть нового типу людини. М.М. Моїсеєв уводить поняття колективного інтелекту, Е.В. Гирусов визначає нову якість як Homo ecologus.

Але так чи інакше, головна ідея, яка закладається в концепцію порятунку, - об'єднання зусиль свідомих небезпеки науковців, політиків, письменників, журналістів навколо завдань подолання кризи. Таке об'єднання можливе лише за допомогою масово-комунікаційних каналів, а якщо вживати традиційний термін, - то журналістики. Її роль - і не лише електронного варіанту, а всіх різновидів - буде дедалі посилюватися, вона мусить працювати під знаком соціальної відповідальності за долю людства і стати головним чинником у виробленні нової свідомості, політичної, екологічної, культурної.

Але повернімося в Україну. Якщо у світі за журналістикою давно визнано статус "четвертої влади", то в нашій країні їй ще належить пройти складний шлях еволюції, головний напрямок якої можна вкласти у формулу: від ЗМІ керованих - до ОМІ керуючих.

На думку авторитетного дослідника професора В.І. Шкляра, "Україна в значній мірі поки що випадає із світового інформаційного процесу. У країни немає стратегії вигідної і систематичної інтеграції у світовий телекомунікаційний і інформаційний простори".

У сучасній українській масовій інформації діє загальний соціальний закон, згідно з яким журналістика відбиває характер соціальних і політичних відносин, у рамках яких функціонує; вона є своєрідним дзеркалом, що в нього заглядає суспільство. Від політичної системи держави залежить і структура журналістики.

Становище сучасної української журналістики визначається такими ознаками:

1) недостатністю історичних традицій публічного й політичного життя, досвіду існування вільних, незалежних від державних органів преси;

2) домінуючою роллю держави та окремих політичних угруповань в інформаційному просторі України і породженою цим небезпекою однобічної ідеологічної орієнтації громадської думки; з другого боку, спостерігається тенденція до перехоплення ініціативи й монополізації ринку преси великим банківським капіталом, що також посилює загрозу використання журналістики для маніпулятивної пропаганди;

3) низьким рівнем дієвості та ефективності української журналістики; відсутністю адекватної суспільної реакції на викривальні кампанії, які в інших соціальних умовах призвели б до політичної кризи; дана обставина є ознакою соціальної апатії громадянства, його зневіри у власні сили, можливість змінювати життя на краще;

4) стійким перетворенням українських газет на "пресу катастроф", тобто таких видань, що здебільшого в негативному світлі відображають соціальну дійсність; різко скоротилася частка нарисів, статей, репортажів з позитивним змістом, а коли вони й з'являються, то сприймаються здебільшого як рекламні трюки; натомість відсоток негативної інформації на шпальтах газет сягає 75-80 %;

5) зниженням аналітичного рівня української преси та посиленням її символічності, особливо при висвітленні політичних тем; запровадженням у журналістику численних підтекстових мотивів, зрозумілих обмеженій кількості осіб; це ускладнює для журналістики виконання її первинної функції бути масовою комунікацією;

6) відсутністю комплексу стабільних правових, політичних та економічних рамкових умов діяльності мас-медіа (тут ідеться про діяльність редакцій як юридичних осіб);

7) браком високого професіоналізму в діяльності журналістського корпусу країни;

8) незахищеністю професійної діяльності журналістів.

9) незахищеністю професійної діяльності журналістів. В Україні за роки незалежності ухвалено найбільшу кількість державних законів, покликаних регулювати сферу масової комунікації. Але складені вони настільки непрофесійно, що викликають гостру критику журналістів і позитивного впливу на функціонування мас-медіа не справляють.

У сучасному українському інформаційному просторі існують такі типи журналістики:

1) дайджестовий;

2) експедиторський;

3) службовий;

4) незалежний.

Дайджестовий тип передбачає використання в органах масової інформації вже опублікованої (у друкованій або електронній журналістиці) інформації. Журналіст дайджестового видання не полює сам за новинами; він приходить на роботу, вмикає персональний комп'ютер і вивчає повідомлення, що надійшли на різноманітні інформаційні сайти. Новини, що сподобалися йому або такі, що відповідають програмі його видання, він відбирає для подальшої публікації на його сторінках. Такими матеріалами заповнюється вся газета. У кращому випадку вони можуть бути перекладені з іноземних мов, якщо в журналіста вистачає для цього знань у галузі філології. На цьому праця журналіста вичерпуються.

Експедиторський тип журналістики полягає в тому, що інформаційні матеріали в ній журналіст переносить від ексклюзивного джерела до масової аудиторії. Ньюзмейкером може бути політична або приватна особа, державна установа, громадська організація чи політична партія. Сутність цього типу журналістики - в отриманні кореспондентом готового інформаційного тексту, над яким він сам не працює, у кращому випадку від додає до нього косметичні прикраси. Цей текст створений у структурах (прес-центрах) організацій і установ, зацікавлених у його публікації. Часом його створюють колеги-журналісти, які працюють у галузі зв'язків з громадськістю.

Функції службової журналістики полягають у створенні власних матеріалів, але під конкретне політичне, соціальне, економічне та ін. замовлення. Журналіст вільний в обранні прийомів висвітленні питань, використанні того або іншого засобу поетики, але не головного - концепції явища. Журналіст у цьому типі журналістики не вивчає, не досліджує дійсність, а ілюструє задану йому іззовні ідею. Його свобода обертається псевдосвободою.

Незалежна журналістика вбачає своє покликання в пізнанні дійсності, правдивому, адекватному відображенні її в своїх матеріалах. Така журналістика залежить не від господаря, а від своїх читачів. А в залежності тільки від читачів полягає свобода журналіста. По суті лише цей четвертий тип заслуговує називатися справжньою журналістикою. У ньому журналіст виступає як самодостатня особистість зі своїм поглядом на світ, своєю політичною та моральною позицією. Тільки в цьому типі журналістики він наділений високим іменем МАЙСТРА.

На жаль, у сучасній українській журналістиці переважають дайджестові, експедиторські і службові видання. І дуже скромне місце в інформаційному просторі займають незалежні мас-медіа. Вони з'являться в достатній кількості тільки тоді, коли підвищиться добробут народу до такої міри, що рядовий громадянин зможе проголосувати заробленою гривнею за те чи інше видання, стане його передплатником. Зібравши достатню аудиторію читачів, видання зможе відмовитися від дотацій власника, стати незалежним кооперативним підприємством.

Поки що Україна перебуває тільки на шляху до цього. Сучасна масово-інформаційна ситуація в Україні характеризується істотними відмінностями в столиці і провінції.

У столичному інформаційному просторі ОМІ надзвичайно по-літизовані, що спричинюється розташуванням тут центральних органів

- головних гілок влади (парламенту, уряду, адміністрації Президента), кожна з яких прагне підпорядкувати собі частину ОМІ і через них поширювати корисну для себе інформацію;

- партій, кожна з яких прагне створити свій ЗМІ або навіть систему ЗМІ і через неї вести агітацію і пропаганду своєї програми.

Це призводить до того, що в столиці практично відсутні загальні безпартійні ОМІ. Часто декларована незалежність лише маскує справжню політичну залежність, тобто перебування ОМІ у полі безпосередніх політичних вказівок і політичного тиску. Політична залежність є головним видом залежності у столичному інформаційному просторі. Вона ж унеможливлює для ОМІ бути в опозиції до репрезентованих ними органів влади.

В Україні штучно створюється навмисна відірваність друкованих столичних ОМІ від провінційного, найбільш масового читача, для якого його убоге становище й висока передплатна ціна спричинюють неможливість передплати столичних газет і журналів. Згідно з статистичними даними, 70 % населення

України не передплачує жодної газети. А решта 30 % передплачують свої регіональні видання з програмами телебачення місцевих каналів і місцевою інформацією. Причому міністерство зв'язку й далі підвищує ціни на доставку, що остаточно нищить старі передплатні видання й розчищає дорогу молодим місцевим, як правило розважальним, друкованим ОМІ, які поширюються вроздріб - на розкладках і рознощиками в транспорті - і на тиражі яких, а відтак і на прибутки, передплата не впливає.

У цих умовах головним каналом поширення інформації стають аудіовізуальні ОМІ, контрольовані спеціально створеною Національною Радою з питань радіомовлення і телебачення. Переважна більшість населення України опиняється в полі дії офіційної державної (проурядової) інформації.

У провінції ОМІ значно менше політизовані, але це є наслідком меншої активності та інтенсивності тут політичного життя. Послаблення політичного тиску на журналістику не приводить до пом'якшення умов її існування, тому що чим далі в провінцію, тим більше посилюється економічний тиск.

Районні газети просто неспроможні існувати без дотацій рай-держадміністрацій, а відтак, вони цілком залежні від позиції господаря. Фактором величезної ваги є та обставина, що більшість районних газет і досі очолюють журналісти старої генерації, які опинилися на посадах головних редакторів 20-30 років тому, входили до найвищої районної номенклатури, а відтак звикли до утримання преси коштом держави та правлячої партії. Такі журналісти не здатні пристосуватися до нових ринкових умов, вважають за краще залишатися в економічній (і політичній) залежності, аніж шукати шляхів розвитку власної господарської діяльності, спроможної забезпечити їхню свободу і незалежність. Ситуація тут зміниться не раніше, ніж на зміну редакторам старого ґатунку прийде молоде покоління журналістів, виховане в навчальних закладах України, де вже викладаються такі дисципліни, які покликані підготувати журналіста до праці в ринкових умовах.

Помітною ознакою нашого часу є розширення спектру ОМІ. Якщо раніше існували лише партійні й фахові видання, то тепер, окрім, зрозуміло, загальних ОМІ, маємо розважальні, рекламні, жіночі, бізнесові, сільськогосподарські, молодіжні, еротичні і т. д. газети й журнали.

Мовна ситуація в інформаційному просторі України відзначається перевагою російськомовних ОМІ, які економічно поки що витісняють українські. У східних і південних регіонах нашої держави українськими за мовою залишаються районні, деякі міські й обласні ОМІ, які перебувають на дотаціях держбюджету. Традиційно сильні позиції української мови в західних областях держави. По-українськи видаються друковані органи партій і громадських організацій, програма яких спрямована на підтримку й розбудову української державності.

Причини цьому історичні - наслідки сучасні. Мовна ситуація в українській журналістиці - спадщина тоталітарного минулого. Витискування української мови з усіх сфер ужитку, переслідування її носіїв і патріотично налаштованих українців, що тривало впродовж багатьох поколінь, спричинило те, що кількість читачів російськомовної преси на сьогодні реально більша, ніж української, особливо в східних та південних регіонах нашої країни.

Таке становище створене багатолітньою кадровою політикою, що в СРСР зводилася до відкачування найбільш талановитих умів (між ними й журналістів) з України до Росії і в заповнюванні вакантних місць випускниками з журфаків університетів Росії. Якщо навіть відкинути імперське мислення, вироблене в росіян впродовж багатьох поколінь їхнього панівного становища в Росії й Радянському Союзі, і уявити, що людина прибуває на Україну з найкращими намірами вивчити мову, літературу й культуру, це неможливо зробити, в 22 роки починаючи з нуля по закінченні вузу, мало що до того знаючи про Шевченка, Франка, Лесю Українку, М. Лисенка, Марію Заньковецьку та інших діячів нашої історії і культури. Але почасти саме в руках таких осіб опинилася українська журналістика після проголошення незалежності.

"Із сумом треба констатувати, - писав з цього приводу видатний журналістикознавець В.Й. Здоровега, - що сьогодні, на сьомому році незалежності, (текст створений у 1998 році. - І.М.) нам в Україні, у середовищі журналістів бракує патріотично настроєних журналістів. Є досить кваліфіковані, талановиті працівники мас-медіа, які так і не пройнялись дієвою любов'ю до батьківської землі, заражені певним скепсисом, відчуттям меншовартості, непевності".

Але за роки незалежності в мовній ситуації України намітилися певні зрушення. Від 1991 року припинена практика звільнення від вивчення української мови в середніх школах, що було звичайною справою в СРСР, а також припинена примусова масова міграція, тобто перемішування народів, найперше інтелігенції, з метою її поросійщення або використання російської інтелігенції для денаціоналізації нашого краю; нарешті, можна все ж говорити про державну політику підтримки українського слова. Існує й опір політиці підтримки української мови. Проте історичною реальністю стало нове покоління громадян України, яке хоч і не є ще україномовним в цілому, але вже позбавлене українофобства, нігілістичного ставлення до українського слова й створюваних на його ґрунті духовних цінностей. Можна говорити, що пасивне володіння українською мовою (тобто його розуміння, а не використання) властиве вже усім громадянам України.

На концертах українських естрадних співаків головний глядач - молодь 14-17 років, тобто та, що прожила свідоме життя в незалежній Україні. Соціологічні дослідження засвідчують, що гасне хвиля антиукраїнізму, з кожним роком росте кількість проукраїнськи налаштованих громадян, а відтак скоро за діалектичним законом кількість перейде в якість. З'явиться нове покоління, що потребуватиме задоволення своїх духовних потреб на теренах української мови й культури, а відтак і журналістики, яка, зрозуміло, є й мусить бути складовою частиною і фактором творення української культури.

Хотілося б думати, що останню крапку в мовній проблемі поставив своїм рішенням від 16 грудня 1999 року Конституційний суд України, давши офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах країни.

Конституційний суд вирішив: положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших сферах суспільного життя, які визначаються законом. Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законодавством України. Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим".

Журналіст, що випускається будь-яким вищим навчальним закладом України, мусить добре володіти письмовою і усною українською мовою, що є одним із гарантів успішного здійснення ним його професійної масово-інформаційної діяльності.

Цензурна ситуація в Україні залишається все ще складною. За Конституцією, цензура в нашій державі заборонена, тобто заборонено попередній перегляд творів, п'єс, телепередач, кореспонденції з метою нагляду й контролю.

Але поза цим використовуються найрізноманітніші способи тиску на редакції в цілому і окремих журналістів, аби домогтися відповідних коректив у їхній позиції. Їм нічого не забороняють, але виразно натякають, закликаючи до послуху.

Тиск буває за силою грубий і оксамитовий.

Грубий тиск (метод батога) - теж реалія нашого життя. Його смисл - у прямій боротьбі з журналістами, застосуванні проти них адміністративної й фізичної сили.

Оксамитовий тиск (метод пряника) полягає в тому, що журналістові чи редакції ніхто не диктує відкрито бажану для певних кіл позицію, але за принципом "розумному - досить" дають можливість самим здогадатися, чого від них хочуть.

За способом дії тиск буває політичний, ідеологічний, економічний, моральний і фізичний.

1. Політичний тиск виявляється в прямому чи непрямому втручанні гілок влади в діяльність журналістів. Окрім безпосередніх вказівок і вимог, можуть існувати інші способи надання переваг тим чи іншим виданням, як-от: узяти чи не взяти редактора чи журналіста з газети в закордонну поїздку Президента чи Прем'єра, надати в першу чи в другу чергу оперативну офіційну інформацію тощо.

2. Ідеологічний тиск виявляється в приховуванні з ідеологічних міркувань опозиційних думок і поглядів. Григорій Мусієнко, редактор відділу політики газети "Вечірній Київ" розповідає, що в 1989 році він виступив на установчому з'їзді НРУ з критичними міркуваннями про ідеологічні засади та напрямки практичної діяльності організації. "До сьогоднішнього дня в Україні той мій виступ неопублікований, незважаючи на те, - свідчить журналіст, - що всі матеріали Руху давно надруковані в закордонних ЗМІ, незважаючи на те, що я звертався до першого голови НРУ, і до співголів, і до нинішнього голови".

3. Економічний тиск полягає в розширенні чи скороченні фінансування ОМІ їхніми очевидними чи прихованими господарями. Хто платить, той і замовляє музику.

На жаль, у даному випадку маємо справу не з українською тенденцією, а зі світовою проблемою, давно поміченою інтелектуалами. "Державна влада чи сили, які вона представляє, - відзначив Жак Дерріда, - більше не мусять забороняти дослідження чи піддавати цензурі слово, особливо на Заході. Достатньо обмежити кошти, регулювати підтримку виробництва, передавання та поширення. Механізм цієї нової "цензури" у широкому сенсі набагато складніший і всюдисущий, ніж, наприклад, у часи Канта, коли всю проблематику і всю типологію Університету зводили до застосування королівської цензури".