Основи журналістики

Проте тут слід мати на увазі дві обставини:

а) практично всім зрозуміло, що за нинішньої економічної ситуації (в основному через низьку купівельну спроможність громадян) державна підтримка інформаційної сфери незалежної України і конче необхідна й вкрай корисна; економічна допомога виданням від імені держави фактично надається; на практиці це означає, що така допомога надається за рахунок держави, з державних коштів, але не державою, а вищими й нижчими державними посадовцями, які мають доступ до розподілу державних коштів і за власними уподобаннями, у міру свого розуміння ситуації, прагнень власного іміджу й кар'єри фінансують ті чи інші видання;

б) твір журналіста є товар і як такий потрапляє на інтелектуальний ринок; продаючи свій твір, журналіст однак повинен ставити перед собою завдання служити істині, загальнолюдським ідеалам, а не "золотому тільцю"; треба бути залежним від передплатника, читача, а не від господаря; залежність від передплатника й рекламодавця є свобода журналіста.

"Кажуть, після проституції наша професія на другому місці", -сказав Віталій Карпенко, головний редактор газети "Вечірній Київ", маючи на увазі саме товарні відносини, що складаються навколо журналістської творчості.

"Журналісти продажні - це нормально, бо журналіст має бути продажним, - вважає політичний оглядач Володимир Скачко. -Журналіст, який не продажний, - то не журналіст, бо ефективність журналіста визначається в тому, скільки матеріалів він написав і скільки газет захотіли ці матеріали купити. Найвища "продажність" журналіста, найвища оцінка його кваліфікації -коли він може бути надрукований скрізь і коли його однаково лають як комуністи, так і націонал-демократи".

4. Моральний тиск здійснюється через суди. Недосконалість нашого законодавства дозволяє будь-яку критику владних структур, певних кланів чи негативну інформацію про їх діяльність розглядати як образу честі і гідності громадян. Причому закон дає можливість оцінювати моральні збитки будь-якою сумою, нічим її не підтверджуючи конкретно. Практика розгляду позовів проти преси поки що засвідчує, що суди, як правило, стають на бік органів влади. Третя влада служить двом першим. Позови економічно розоряють видання, власне, знищують їх. З'явилися адвокати, які спеціалізуються на процесах проти преси; вони нічого не роблять, а тільки читають газети і, знаходячи там критику на урядовців, телефонують їм і пропонують подати позов, за умови поділити виграну суму навпіл. В умовах такого тиску працювати важко, журналісти ходять по судах, замість робити газету.

5. Фізичний тиск особливо жахливий. Це розбійні напади, пограбування на вулицях і в квартирах, побиття й навіть убивства. Звістки про терористичні акти проти журналістів час від часу струшують Україну. Журналісти навіть висунули ідею створення Білої книги, де б висвітлювалися факти фізичної боротьби з представниками цієї професії. Як правило, слідства в таких випадках ведуться мляво, і справжні зловмисники не віднаходяться. Старі приклади - Георія Гонгадзе, Ігоря Александрова, Михайла Коломійця - поповнилися свіжим нагадуванням про існування в Україні фізичного типу цензури - випадком зникнення влітку 2010 року редактора газети "Новий стиль" Василія Климентьєва.

Урізноманітнення форм і способів тиску на журналістику, зрештою, лише засвідчує відсутність головного чинника придушення преси - попередньої цензури. Власне, ці способи й віднаходять різні заклади й організації для встановлення свого контролю над інформаційною сферою країни. Боротьба за журналістику ведеться тому, що вона вже здобула певну самостійність, незалежність від влади, а відтак і завоювала авторитет серед народу, стала чинником формування суспільної свідомості, а не просто знаряддям агітації і пропаганди. За свідченням уже згадуваного Віталія Карпенка, "незважаючи на складну обстановку, ЗМІ в Україні потихеньку стають четвертою владою".

Жанрово-стильова картина сучасної української журналістики відзначається теж істотними прикметами, що відрізняють її від попереднього радянського етапу.

Передусім впадає в око тенденція до посилення інформа-ційності. Тоді як у світовій журналістиці в 1990-х роках намітилося зростання питомої ваги аналітичних жанрів, а в США виникла навіть школа "концептуальної журналістики", на пострадянських просторах ОМІ, звільнені від обов'язку тенденційної, пропагандивної аналітики, кинулися в іншу крайність, максимально розширивши рівень оголеної інформаційності. Зникли найбільш впливові аналітичні та художньо-публіцистичні жанри - передові статті, фейлетони, нариси. Їх витіснили матеріали із загостреним інформаційним началом. Журналістику затопила хвиля дрібних тем і дрібних жанрів.

Поруч із зростанням питомої ваги інформаційної журналістики в ній посилюється потяг до оціночності.

Одним з шляхів посилення оціночності є зростання ролі літературного прийому в обробці матеріалу. Журналістський текст все відчутніше набуває ознак літературності: змінюється його стилістика в напрямку до есеїзації, слово стає більш емоційним, образно виразним, дотепним.

Другий шлях реалізації оціночності виявляється тоді, коли, не маючи змоги вийти на рівень повноцінної аналітичності, знаходить для себе реалізацію в іронії як в одному з найголовніших способів непрямої оцінки. Останнім часом у журналістських колах поширилося професійне слово "стеб", яким і позначають нову, окреслену вище, якість журналістики.

Стеб (стьоб) - це блазнювально-блюзнірські, шалапутно-агресивні, почасти пародоксальні поведінка, мислення, спілкування, відношення до чого-небудь, а, можливо, й ширше -цілий спосіб життя, а також відповідний стиль у журналістиці, літературі, живописі, кіно.

Така манера нав'язує читачам агресивно-нігілістичне ставлення до всіх явищ дійсності і є не лише стилем висловлюватися, але й світоглядною позицією, зміст якої у висміюванні всього і всіх, у негативному сприйнятті, а то й запереченні всього життя.

Посилення іронічності все ж не є єдиним способом реалізації оціночності. В усій, а не лише в "стебовій", журналістиці намітилося посилення позиції авторського "я", яке раніше було приглушене, розмивалося в обов'язковій партійності, необхідності демонструвати передусім свою класово-соціальну сутність. Сьогодні на черзі дня демонстрація особистісних рис характеру журналіста. Авторське "я" стає більш м'яким, толерантним, розкутим, людяним. Відходить у минуле однолінійне, чорно-біле бачення світу, натомість запроваджується плюралістична модель дійсності, багатокольорове сприйняття проблем і явищ.

Не викриття ворогів, а пошук друзів і однодумців, консолідація населення України в український народ стають актуальними завданнями для такого авторського "я". Це позиція людини-спостерігача, аналітика, мислителя, але не судді, інспектора чи наглядача.

"Зрозуміло, що кожен виступ журналіста, - наголошує В. В. Лизанчук, - які б ідеї він не сповідував, має бути спрямований не на розмежування, роз'єднання українського суспільства на Схід, Захід, Південь, Північ, на червоних і білих, а на згуртування, міцну інтеграцію різних областей в єдиний український державний організм".

Посилення авторського "я" відбивається не лише в конкретних журналістських матеріалах, але й у праці цілих редакційних колективів. Якщо всі радянські газети були більш-менш схожі одна на одну, то зараз йдуть інтенсивні пошуки свого обличчя для кожного видання, свого текстового стилю й зорового образу. Наш час - це період диференціації газет та й усіх ОМІ за стильовими ознаками, період бурхливих шукань на теренах газетно-публіцистичних стилів.

Стильове розкріпачення, звільнення від навмисної одноманітності привело до своєрідної мовної революції на шпальтах наших періодичних видань. Широким потоком до газет і журналів ринула раніше пасивна лексика, що практично не допускалася в літературну мову: просторіччя, жаргонізми. Літературна мова виявилася під ударом мови майданів і вулиць, розмовної стихії.

Змінилася й стилістика заголовків. Вони все більше набувають характеру розповідних двоскладових речень, дієслівні конструкції витісняють називні. Підраховано, що в деяких газетах дієслівні заголовки складають часом 90 % від усієї кількості і відіграють роль своєрідних лідів. У поширенні таких заголовків-речень виявляється також посилення інформаційної функції сучасної журналістики.

Такою виглядає масово-інформаційна ситуація в Україні сьогодні. Можливо, створена нами картина є неповною, багато що бачиться недостатньо виразно зблизька, на невеликій віддалі часу, але цілком очевидно, що в 1990-х роках розпочався новий етап в історії української журналістики, остаточну оцінку якому дадуть науковці, а не його учасники.

Словник молодого журналіста

ГАЗЕТНА КАЧКА - псевдоінформація, фальшива, вигадана сенсація, іноді явна брехня, очевидна своєю безглуздістю й неправдивістю.

Існує три версії походження цього виразу.

Згідно з першим його авторство приписується засновнику протестантизму (лютеранства), видатному діячеві Реформації Мартіну Лютеру (1483-1546). Якось у промові він помилився і замість слова "легенда" сказав "люґенда". Німецькою мовою "люґе" - "брехня", а "енте" - "качка". Сприйняте на слух слово трансформувалося в "люґ енте", що буквально означало "брехлива качка". Відтоді так почали говорити про помилкові дані, неправдиву інформацію.

Друга версія така. Виникнення виразу знову сталося в Німеччині й пов'язується з німецькою мовою, але пересувається в XVII століття, коли вже існували перші газети. Після сумнівних, але спокусливих для росту накладу, повідомлень журналісти, щоб лишитися в межах добропорядності, ставили помітку з двох літер: "NT" - ен-те, що являло собою скорочення латинського виразу "non testatur" - не перевірено. Це був час відмирання латинської мови, заміщення її національними мовами європейських народів. Особливу роль у цьому процесі відіграла журналістика. Для широкого читача, не обізнаного з латиною, умовний знак "NT" звучав як "енте", що по-німецьки означало "качка". А оскільки за цим підписом найчастіше подавалися неправдиві повідомлення, то з часом це слово все частіше стало вживатися для позначення безсоромних журналістських вигадок.

Відповідно до третьої версії, виникнення виразу пов'язують з анекдотом бельгійського журналіста Корнеліссена, який одного разу опублікував цілком серйозно, як нібито наукове повідомлення, анекдотпро ненажерливість качок. Якийсь учений порубав, мовляв, качку на дрібні шматочки і віддав "на сніданок" іншим дев'ятнадцятьом качкам. Потім такий саме фарш зробив з дев'ятнадцятої качки для інших вісімнадцятьох. Так були порубані решта качок, аж поки не залишилася одна. За кілька хвилин одна качка, виходило, з'їла дев'ятнадцять. Незважаючи на очевидну неправдивість і навіть абсурдність такого повідомлення й очевидну його неймовірність, газети сприйняли цю потішну розповідь за чистісіньку правду і передрукували її на своїх сторінках. Згодом, коли ця історія була осмислена в своїй суті, слово "качка" стало символом вигадок газетярів.

Газетна качка - ознака жовтої преси. Наявність газетної качки знижує авторитет видання й журналіста. Однак вона існувала й існує як засіб боротьби за увагу читачів, збільшення тиражу, а відтак і прибутків.

КОНТЕНТ (від англ. contents - зміст, вміст) - обсяг інформації, вміщений в певному тексті, сукупності текстів. В електронній журналістиці - покажчик рубрик (глав, розділів) документа або програми, а також передмови, додатків, післямови, покажчиків, яким можна користуватися як змістом книги з метою навігації по мережі. Поняттям "контент" окреслюють усю сукупність змісту текстів певного (друкованого чи електронного) часопису.

НЬЮЗРУМ (від англ. newsroom - кімната новин) - приміщення на радіо- чи телевізійному каналі, куди збираються та де опрацьовуються оперативні інформаційні повідомлення і звідки вони передаються за допомогою технічних засобів у студії, звідки транслюються до споживачів новин. Для української друкованої журналістики, яка успадкувала від радянських часів кабінетне розміщення журналістів, ньюзрум - це новинка. На Заході під ньоюрумом розуміється велика кімната, де працюють усі: журналісти, редактори, стажери. Вони вільно спілкуються, телефонують нбозмейкерам, на очах один в одного збирають інформацію, пишуть свої твори. Це створює неповторну атмосферу спільних дій, яка сприяє почуттю солідарності, стимулює змагальність.

Додаток

Анотований покажчик творів художньої літератури, у яких відображена професійна діяльність журналістів.

Твори літератури, що відображають певну професійну діяльність, завжди цікаві для представників цієї професії. Вони, ніби дзеркало, дають можливість побачити себе сторонніми очима, глибше збагнути особливості цього роду людської діяльності. Для майбутніх фахівців, що опановують спеціальність журналіста, буде корисним познайомитися з художніми творами про свою майбутню професію. А їх не так і мало, є серед них класика, є й твори призабуті, що належали своєму часові. Доволі давно професія журналіста приваблює увагу письменників. Ми зібрали далеко не все, але сподіваємося, що подані тут твори дадуть можливість майбутнім спеціалістам краще зрозуміти свої професійні обов'язки, навчитися долати труднощі й використовувати переваги свого фаху, перевірити, нарешті, правильність обраного життєвого шляху. Такі завдання ставимо, вміщуючи тут цей анотований покажчик.

Ми будемо вдячні, якщо читачі висловлять нам свої поради й підказки щодо його продовження.

Брудна кухня журналістики

Бальзак Оноре. Втрачені ілюзії: Роман. -К: Дніпро, 1986. - 632 с.

"Втрачені ілюзії" - один з найвидатніших романів видатного французького реаліста Оноре де Бальзака (1799-1850), написаний у зеніті розквіту його творчості. Роман складається з трьох частин, які у свій час виходили окремими книжками: - "Два поети" у 1837 р., "Провінційна знаменитість у Парижі" - 1839 р. і "Поневіряння винахідника" - 1843 р. Звичаї французької журналістики описані в другій частині твору.

Один з головних героїв роману Люсьєн Шардон - син аптекаря з провінційного Ангулема. Проте він змагається за надання йому материного дворянського прізвища - де Рюбампре. Унаслідок певних перипетій, пов'язаних з його коханням до пані Луїзи де Баржетон, він опиняється в Парижі, без підтримки, знайомств, засобів до існування. Люсьєн має неабиякий літературний талант, він привозить у Париж збірку поезій та історичний роман, проте знайти видавця початківцеві не просто. В умовах фінансової скрути він і вирішив зайнятися журналістикою.

Дія роману розгортається в 1822 р. у Франції періоду Реставрації. Французька преса того часу навіть не ставила перед собою завдання правдиво інформувати читачів про стан справ у суспільстві. Це була вкрай політизована журналістика думок і оцінок. Дві головні партії - роялісти й ліберали - з'ясовували стосунки через пресу шляхом взаємних викриттів і образ. Преса тоді тільки набувала величезної ваги й перетворювалася на реальну владу. Будь-який авторитет міг бути знищений і повалений завдяки могутності друкованого слова. У середовищі журналістів часто виникали змови: про кого і як писати. Журналістів уже боялися. Але розумілося, що перо журналіста можна й підкупити.

Убогий, але талановитий Люсьєн, поставлений перед можливістю гарного заробітку, втрачає моральну опору, женеться за успіхом, стає відомим журналістом, з чиїм словом мусять рахуватися політики, письменники, театральні діячі. Успіх до нього прийшов у ліберальній пресі. Проте засліплений мрією стати графом де Рюбампре, він починає співробітництво в роялістській газеті. Колишні соратники не вибачили йому такого повороту і за допомогою тієї ж журналістики організували його професійне знищення.

Стилістика змалювання героїв у творчості О. де Бальзака знайшла своє яскраве втілення і в цьому романі. До позитивних героїв беззастережно може бути віднесений лише винахідник нового рецепту виготовлення паперу Давід Сешар і його дружина (сестра Люсьєна) Єва. Решта героїв - це моральні каліки, потвори, засліплені жагою збагачення або кар'єрного просування. Це батьки, які люблять гроші й ненавидять своїх дітей, вбачаючи в них лише марнотратників. Це дворяни, які пишаються своїм походженням й герметично замикають своє середовище від проникнення в нього представників "нижчих станів", хоча б вони й володіли такими чеснотами, які відносили їх до культурної еліти нації. Це ненажерливі буржуа, які не мають поняття про людську честь, гідність, совість, і мріють про одне - докласти до своїх мільйонів ще одне су, відібране в розореної голодуючої родини. Це урядовці, гаслом яких стала сваволя в ім'я служіння золотому тільцю. Це журналісти, які торгують словом, як і будь-яким іншим крамом на ярмарку життя. За логікою письменника, щирий і безпосередній, чесний і сумлінний Люсьєн у середовищі цих потвор не мав іншого виходу, ніж стати таким, як вони.

У романі неодноразово журналістика стає предметом обговорення в товаристві різноманітних Люсьєнових друзів, які висловлюють про неї свої думки. У братстві вільних філософів з вулиці Чотирьох Вітрів його попереджають про небезпеку стати журналістом, що для цих людей означає втратити можливість лишатися собою й говорити те, що думаєш. "Журналістика -справжнє пекло, - говорить один з членів гуртка Фюльжанс, -то безодня несправедливості, наклепів і зради, яку може терпіти і звідки може вибратися чистим тільки той, кого, як великого Данте, оберігатиме божественний лавр Вергілія".

Люсьєн не повірив у небезпеку, зрештою, життя не залишило йому простору для вибору. У журналістику його ввів його знайомий з Латинського кварталу Етьєн Лусто. Люсьєн опинився на вечірці, де присутні знамениті ліберальні журналісти. У бесіді за столом пролунало багато пророцтв щодо журналістики, які справдилися в майбутньому.

"Вплив і могутність газети ще на своєму світанку, - сказав Фіно. - Журналістика нині в дитячому віці, але вона виросте. Через десять років усе підлягатиме гласності". Інші співбесідники додають свої деталі: журналістика підноситиме на трон королів і руйнуватиме монархії, "вона все розпаскудить". Найтонші спостереження запропонував німецький дипломат: журналістика перешкоджатиме піднесенню особистості, "сіючи зерна самосвідомості в умах нижчих класів, - сказав він, - ви пожнете бурю і станете її першими жертвами", журналістика призведе до повстання мас.

Письменник Клод Віньйон подав таку думку: "Замість піднятися до служіння громаді, газета зробилася знаряддям у руках партій, знаряддя стало предметом гендлю, а де гендлюють, там, як відомо, втрачають і сором і совість. Кожна газета - це лавочка, де торгують словами будь-якого забарвлення, на смак публіки".

Ці думки героїв відлунюють неодноразово й в авторській мові О. де Бальзака. Він пише: журналісти "поквапилися до своїх крамничок. Для цих людей, обдарованих щоденним і гострим розумом, газета була всього лише крамничкою" [курсив О. де Бальзака. - І. М.]. В іншому місці він зазначає: "Преса й Інтелект правили суспільством".

"Втрачені ілюзії" увібрали в себе багато автобіографічних елементів і деталей. Люсьєн Шардон не просто сучасник, а одноліток О. де Бальзака. Великий письменник так само в 1820-х рр. пройшов випробування журналістикою, добре знав її внутрішнє життя, способи ведення справ, методи створення й знищення авторитетів. Таким чином, роман "Втрачені ілюзії", зокрема його другу частину "Провінційна знаменитість у Парижі" (1839) можна вважати першим масштабним твором світової літератури, у якому відображено професійне середовище журналістів.

"Редактор лінге"

Гамсунг Кнут. Редактор Линге: Роман // Гамсунг Кнут. Полное собр. соч. -М., 1910. Т. 2. - 240 с.

Так називається роман про журналіста, що належить перу Кнута Гамсуна (1859-1952) - видатного норвезького письменника, увінчаного в 1920 році лаврами лауреата Нобелівської премії.

У літературі кінця минулого століття йому належить місце одного з найбільш виразних й послідовних представників імпресіонізму. Талант К. Гамсуна був яскравий і могутній. Це спричинювало те, що його твори негайно перекладались світовими мовами.

Роман "Редактор Лонге" (є варіант перекладу "Лонге") створено в 1892 році, невдовзі після завершення знаменитого роману "Містерії". І хоча в "Редакторі Лонге" К. Гамсун продовжив центральну сюжетну лінію попереднього роману, пов'язану з фру Дагні, ці твори різко протистоять один одному: "Містерії" присвячені вічній, загальнолюдській темі кохання і смерті; "Редактор Лонге" - злободенній політичній проблематиці. Через це перший роман зажив голосної слави, другий перекладався мало, видавався рідко. Разом з тим "Редактор Лонге" - мало не перше в історії літератури велике епічне полотно, у якому відображена професійна діяльність журналіста.

Редактор газети "Новини", що видається в столиці Норвегії, вже усвідомлює пресу як могутній чинник суспільного життя. "Редактор - це все одно, що яка-небудь державна влада. А влада Лінге більша, ніж якась інша", - так думає про себе головний герой. "Більша" тому, що він талановитий автор і організатор, відчуває силу свого слова, його здатність впливати на формування громадської думки. Актом визнання влади преси стало запрошення редактора на нараду до голови уряду.

Поруч з цим К. Гамсуну вдалося показати перетворення преси на бізнес, прибуткове підприємство. Ще вчора "сільський хлопець" Лінге "на очах у всіх зробився впливовою особою, у нього був свій дім, своє вогнище, прекрасна дружина, що прийшла до нього не з порожніми руками, і своя газета, яка приносила йому тисячу на рік".

Популярність газети залежала від правдивості й достовірності її матеріалів, принциповості позиції її редактора. Тоді зростає до неї довіра читачів. Лінге це знає. На початку роману ми бачимо, як сміливо виступає він проти можновладців, розкриває злочин високого урядовця й домагається його відставки. Але з часом він відчуває, як вичерпується аудиторія передплатників певного політичного напрямку, і усвідомлює необхідність змін.

К. Гамсун зобразив народження загальної газети, яка прагне подобатися всім, підтримує то лібералів, то консерваторів, уміщує матеріали то за унію з Швецією, то за норвезьку самостійність. Але в політично поляризованому суспільстві багатьма читачами така позиція сприймається як безпринципна.

Авторитетний у художній системі роману персонаж Лео Хойб-ро, розчарувавшись в редакторі, говорить, що "Лінге знищив у людях усяке почуття скромності; своїми безкінечними риноч-ними викриками йому вдалося усунути вроджений страх перед безстидством", а читачі виявилися "обмануті брудними витівками спекулянта".

Негативне враження від Лінге посилюється й тим, що йому доводиться в ім'я інтересів газети робити непривабливі вчинки: прийняти на роботу в редакцію, а потім звільнити представника відомого консервативного роду Фредріка Ілієна, зажадати від друга дитинства Конгсфольда несумісної з його посадою послуги.

Однак негативне ставлення до головного героя не приводить письменника до сатири. К. Гамсун і тут лишається вірним імпресіонізмові і зображає героя поважно, з епічним спокоєм, будучи переконаним, що він здійснив художнє відкриття важливого суспільного явища. Тому й назвав роман двома словами, що позначали професію та ім'я героя, - "Редактор Лонге".

Чоботи і правда

Синклер Эптон. Медная марка. -X.: Пролетарий, 1924. - 77 с.

"Звичайно людям краще обходитись без чобіт, ніж без правди, але люди погано знають про це і вважають за краще не знати правди, але ходити в чоботах", - таке цікаве спостереження висловив знаменитий американський письменник Ептон Сін-клер у публіцистичній книзі "Мідний жетон", присвяченій описові звичаїв преси США. Ця книга була надрукована в Америці в 1919 році, і відразу стала популярною. Невдовзі з'явилися її переклади світовими мовами. Цікаво, що в СРСР вона вийшла в Харкові в 1924 році в дещо скороченому перекладі російською мовою у видавництві "Пролетарій" під назвою "Медная марка".

Слава Ептона Сінклера в Україні була великою. З пильним інтересом тут читалися його романи "Джунглі" (1905), "Король Вугіль" (1917), "Джіммі Гіггінс" (1919). Останній роман інсценізував сам Лесь Курбас і створив за власним текстом блискучу виставу, яка з незмінним успіхом йшла в "Березолі" з прекрасним актором Амвросієм Бучмою в головній ролі. До голосу Е. Сін-клера прислухалися в світі. Усе, що він сказав про американську пресу, мало великий резонанс. Ромен Роллан надіслав йому листа підтримки з Швейцарії, де тоді відпочивав. "Я радий, що бачу Вас по-старому сповненим енергії, але боюся, що з появою в світ Вашої нової книги, Вам доведеться витримати запеклу боротьбу, - писав французький побратим по перу. - Потрібно багато мужності, щоб насмілитися виступити одному проти цієї потвори, проти нового Мінотавра, якому платить данину весь світ - проти преси".

Назва книжки була промовистою й витлумачувалася на перших же сторінках. Мідний жетон отримували клієнти в касі публічного дому, вибравши жінку, аби потім розплатитися ним за куплені ласки. Але є й інші види проституції, - бататозначно натякав Е. Сінклер, символом яких і є "Мідний жетон". Так читач підводився до цілком певного розуміння журналістики, що її головними ознаками є продажність і служба інтересам великого капіталу.

За двадцять років спостережень над американською пресою письменник нагромадив численні приклади приховування правди, перекручення фактів, справжньої інформаційної війни за громадську думку. Багато цікавих історій із смаком і властивим Е. Сінклерові хистом розповів він на сторінках книги. Але він виступив у ній і як аналітик. "Царство ділків, - узагальнив письменник, - для забезпечення своєї влади над журналістикою володіє чотирма способами: по-перше, видання власної газети; по-друге, контроль над власниками газет; по-третє, підкуп у вигляді реклами і по-четверте - прямий підкуп". В американському світі, на думку автора, ніби й не залишилося місця для правди, неупередженого висвітлення новин. Особливо нищівно викривається інформаційний магнат США агентство "Ассошіейтед Пресс", від якого виявляються в залежності як від постачальника новин практично всі газети і журнали.

Небезпека полягає в тому, що суспільство не замислюється над тим, у чиїй владі опиняється його свідомість. Коли читачі беруть до рук ранкову чи вечірню газету і думають, що просто читають світові новини, вони прикро помиляються: вони насправді читають пропаганду, уміло скомпоновану зацікавленою фінансовою владою.

Останнім часом, свідчить Е. Сінклер, набула поширення купівля газет фінансовими корпораціями. Це вигідніше, ніж створювати нову газету, і тому за це сплачуються величезні гроші. Адже разом з газетою купується читач. "І непомітно для вас, -звертається письменник до читача, - вони беруться спотворювати вашу психіку, усі ваші поняття про довкілля. Ви могли б опиратися, якби ви тільки підозрювали про їхні плани, але вони діють так хитро, що ви навіть і не здогадуєтесь про здійснений ними переворот у вашій свідомості".

Такі спостереження Е. Сінклера тим більш цікаві, що в багатьох теоретичних дослідженнях висловлюється й обґрунтовується думка про особливий, відмінний від європейського, характер американської журналістики, специфіка якої полягає, нібито, в передачі лише об'єктивних некоментованих новин, у її принциповій непубліцистичності. Е. Сінклер, як бачимо, думає інакше. Пропаганда і агітація ведеться й в американській пресі, але самими фактами, їх добором, комбінацією, замовчуванням про те, що, на думку власників газет, слід приховати від публіки.

Змалювавши таку безрадісну картину, автор все ж не втрачає оптимізму й бачить вихід із становища. За Е. Сінклером, у суспільстві завжди знайдеться певна група осіб, що поставить правду вище за чоботи й буде готова заплатити за неупереджену, об'єктивну інформацію. У фіналі книги він пропонує створити таку газету.

Світові продажної американської преси письменник протиставляє соціалістичну журналістику. Він і сам був тоді членом соціалістичної партії, але спостереження за першою в світі державою робітників і селян (тобто СРСР) розчарувало його й призвело до різкого поправіння. Його сподівання на свободу й правдивість соціалістичної преси виявилися грандіозною ілюзією. Насправді її залежність від партійних комітетів різних рівнів, фізичне й моральне нищення талановитих журналістів соціалістичною державою виявилося набагато жахливішим способом придушення вільної думки, аніж купівля преси в капіталістичному світі.

"Затишні хвилини" на приємній вулиці

Вудгауз П. Дж. Псміт-журналіст. -X.: ДВу, 1928. - 216 с.

Книжки, як і люди, мають свої долі й живуть своїм життям. Ця стара істина спадає на думку, коли береш у руки книжку П. Дж. Вудгауза "Псміт-журналіст", видану в Харкові Державним видавництвом України 1928 року. Побачивши вигорілі кольори її обкладинки, потерті від частого перегортання сторінки, розшиті, з порваними нитками аркуші, мимоволі замислюєшся над тим, скільки ж читачів захоплювалися цим твором і в чому полягала його таємнича принадність. Щоб зрозуміти це, треба поглянути на книжку очима її сучасника, тобто читача кінця 1920-х років.

Очевидно, секрет успіху твору полягав у тому, що це був перший (м'якше, один з перших) детективний роман про журналіста. До того ж написаний дотепно й з гумором. Сюжет був закручений карколомно. Старий редактор щотижневої релігійно-моралізаторської газети "Затишні хвилини" містер Вілберфлосс підірвав журналістською працею своє здоров'я так, що лікар приписав йому десять тижнів цілковитого відпочинку в горах, заборонивши на цей час навіть зв'язок з рідним часописом. Вілберфлосс залишає керувати газетою молодого співробітника Біллі Віндзора.

На другий день по від'їзді редактора Біллі випадково познайомився із студентом Кембріджу Псмітом, що прибув до Нью-Йорку (там відбувається дія роману) з наміром струснути свою нервову систему якимись цікавими пригодами. Він і переконує Біллі рішуче змінити напрям газети. ""Затишні хвилини" повинні перетворитись на гарячу штуку, - запевняв Псміт. - Ми повинні подавати всі живі події дня, вбивства, пожежі тощо, таким манером, щоб нашим читачам хребти тремтіли. А понад усе ми повинні стояти на сторожі народних прав. Ми повинні бути прожектором, що викривав би темні плями в душах тих, хто намагатиметься в той чи інший спосіб шкодити народові". Сам же Псміт заходився втілювати свою програму.

Унаслідок здійснення його плану в газети з'явився новий читач, її популярність росла від числа до числа. Несподівано виявилося, що публікації про незадовільні житлові умови в будинках на Приємній вулиці зачіпають інтереси їхнього власника, впливового політика містера Ворінга. Спочатку хлопців хочуть підкупити, аби вони відмовилися від подальших публікацій, потім якісь невідомі особи намагаються фізично знешкодити їх. Втечі, переслідування, захоплення героїв та їх визволення, журналістське розслідування, що приводить до вияснення імені власника будинків, яке спочатку не було відоме, - все це і складає подальший сюжет.

Зрозуміло, що хлопці не здалися, і містер Ворінг з'явився в редакції, шукаючи примирення й порозуміння. Псміт вимагає від нього п'ять тисяч доларів на облаштування й поліпшення житлових умов у його ж будинках.

Повернення редактора Вілберфлосса не призвело до грандіозного скандалу. Виявляється, що видання "Затишних хвилин" провадиться у відповідності з інтересами їхнього власника. А цим власником місяць тому став саме Псміт, умовивши батька купити для нього газету на гроші зі спадщини. Проте новий власник не виганяє редактора на вулицю, а пропонує йому повернути часопис на попередні позиції. Закінчується роман у Кембріджі, де сльотавого листопадового вечора Псміт з товаришем згадує свої літні пригоди.

Автор роману П. Дж. Вудгауз (1881-1975), англо-амери-канський письменник, сьогодні маловідомий. Його ім'я просто загубилося серед імен авторів пригодницьких романів, що демонстрували й більшу психологічну глибину відтворення персонажів, і з кращою вигадкою будували сюжет, і вміли пов'язати створювані картини з глибокою філософічністю. Тому сьогодні роман П.Дж. Вудгауза віддає примітивністю, штучністю ситуацій. Для читача ж сімдесятилітньої давнини, який ще не був розпещений великою кількістю детективної літератури, роман "Псміт-журналіст" виявлявся привабливим і сюжетом, і героями, і дотепним гумором, і легкою щасливою кінцівкою. Нарешті, можливо, саме П.Дж. Вудгауз заклав традицію, що нерідко використовувалася потім, - обирати за головного героя пригодницького роману журналіста, а самий твір розгортати як уявне журналістське розслідування.

Журналістика як духовний наркотик

Сильвестр Роберт. Вторая древнейшая профессия. - М.: Изд-во иностранной литературы, 1957. - 328 с.

Роман недарма названо "Друга найдавніша професія" - у такому розумінні журналістики сутність концепції автора. Перша, як відомо, проституція. Проституція - торгівля тілесними втіхами. Журналістика - торгівля духовними цінностями. Кожна професія виникає з двох чинників: зовнішньої суспільної потреби і внутрішнього психічного покликання. Роберт Сильвестр добре показує, як професія журналіста оволодіває людиною, нищить її особистість, перетворюється на самоціль. І життєвий принцип перевертається: вже стає не професія для людини, а людина для професії.

Прагнення довідатися про новину, першим повідомити про неї, описати найбільш яскраво й мальовничо, домогтися сенсації, а то й самому створити новину, бо тоді тебе ніхто не випередить - ось ті професійні обов'язки, які визначають сутність журналіста й налягають важким тягарем на його особистість.

У полон професії журналіста потрапляє в романі Роберта Сильвестра Нед Горс - спочатку рядовий репортер, потім начальник відділу репортажу, а потім і головний редактор впливової нью-йоркської газети "Глоб". Особливо талант його розквітнув тоді, коли власником газети став містер Ходжмен. Роман починається епіграфом з промови Ходжмена на редакційній нараді 28 жовтня 1936 року, що створює ефект достовірності, налаштовує читача сприймати наступну розповідь як документальну.

Найбільшим успіхом газети "Глоб" стало проведення виборчої кампанії, яка закінчилася обранням на посаду мера Нью-Йорка Хобі Меллона, товариша Горса й Ходжмена. Але Нед уже перебуває в полоні прагнення створювати сенсації, володіти новинами.

І коли в нього в руках опинилися матеріали, що проливали нове світло на злодійське вбивство відомого підприємця і його коханки на Мисі Маяк, він пустив їх у хід, незважаючи на сумнівність джерела інформації. З Недової вини двоє людей, підозрюваних у вбивстві, мали сісти на електричний стілець.

У романі є, звичайно, традиційні розмірковування про те, що "існування вільної, безстрашної преси не більше ніж легенда". Але поруч з цим доводиться інша істина: саме несумлінність, недобросовісність журналіста, прагнення загравати з правдою, підпорядкувати її собі призводять його до життєвої поразки й катастрофи. Неда кидає дружина Вікі, переконана в невинності звинувачуваних її чоловіком людей. Від нього відвертається його колишній друг мер Меллон і рятує в останню мить приречених на смерть. Навіть господар газети Ходжмен поступово відсуває Неда на другі ролі в газеті. Горс пережив серцевий напад. А за-вершає роман його смерть.

Власне, роман можна сприймати як ланцюжок передсмертних марень головного героя, що помирає в лікарні, самотній, нікому не потрібний. Але саме зараз він усвідомлює, що причини його долі полягають не тільки в суспільних обставинах, не тільки в характері американської журналістики, а містяться в ньому самому, є наслідком відступу від високих моральних засад, на які повинна орієнтуватися журналістика як галузь духовної діяльності людини. Моральна нечистоплотність, погоня за сенсацією будь-якою ціною й відібрала в Неда Горса все те, що він мав цінного в житті. "Нед Горс не міг не зізнатися, що він сам був винен у тому, - осмислює герой причини своєї життєвої катастрофи. - Якщо вже бути чесним перед самим собою, то він не міг у цьому не зізнатися".

У книзі багато речей трохи несподіваних. Як правило, художні твори про журналістів пишуться по свіжих слідах подій. Тут же маємо роман, написаний у 1950 році, а події в хронології віднесені до 1930-х років, видано книжку в Лондоні, хоча предметом її відображення є професійна діяльність американських журналістів. Завершує книжку післямова відомого радянського публіциста Д. Заславського, а проте, йдеться в ній не про сам роман, а про те, чого в ньому немає: про хижацький характер та інші неймовірні вади "буржуазної преси".

Російський переклад вийшов у Москві в часи нарощування потужності хвилі хрущовської "відлиги", але без зазначення тиражу - річ небачена в радянській системі книговидання.

І про Роберта Сильвестра ми не знаємо нічого. Окрім роману "Друга найдавніша професія", на теренах колишнього СРСР не було видано жодного іншого його твору. Наскільки ж можна судити про автора з самого роману, то він прийшов у літературу з журналістики, настільки добре йому відомі таємниці цієї професії, організація роботи газети, технічні й технологічні подробиці видавничої діяльності. Іноді він зображає їх як самоціль, докладно описуючи функціональні обов'язки начальників відділів газети або рух повідомлень від усного прийняття по телефону до лінотипної машини, а потім і до вуличних рознощиків номерів. Усе це через сорок років після виходу російського перекладу застаріло. Лишилися загальнолюдські проблеми, поставлені й глибоко проаналізовані в романі.

Помилка ціною в життя

Жуховицкий Леонид. Остановиться, оглянуться...: Роман. - М.: Сов. Россия, 1986. - 320 с.

Роман "Зупинитися, озирнутися..." вперше вийшов у 1973 році і став своєрідним бестселером сімдесятих, що засвідчила потреба його перевидання у пізніші часи. Його головний герой - Георгій Неспанов - фейлетоніст однієї з центральних газет СРСР. Він же оповідач. Дія відбувається в 1964 році, коли героєві виповнилося тридцять. У романі створено колоритний образ професійної діяльності журналіста: безкінечні поїздки по всьому Радянському Союзі, праця в різних життєвих сферах (розгляд квартирної кляузи, репортаж з відкриття шлюзу на далекому каналі, фейлетони й нариси на медичні теми), прийом відвідувачів, які вбачають в журналістові центральної газети напівбога, здатного спинити вже занесену над людиною сокиру судового вироку, переінакшити людські долі, на цьому тлі й відчуття власної всемогутності, сили талановитого слова. Недарма Неспанова журналістка-практикантка Танька Мухіна називає Королем фейлетону.

Якось на прохання одного з керівників газети, Одинцова, Неспанов виконав замовлений матеріал: написав фейлетон про шахраїв у медицині Єгорова і Хворостуна, які попри всі невдачі у випробуваннях намагаються протягти свій препарат для лікування лейкозів. А невдовзі несподівано захворів його найкращих друг, Юрка. Діагноз - хвороба Ковача, один з різновидів лейкозів. Лікувати цю хворобу наша медицина ще не вміє. Лікарі вдаються до використання всіх засобів, у тому числі й препарату Єгорова-Хворостуна. Чуда не сталося - Юрка помер. У Неспано-ва триває звичне журналістське життя з роз'їздами по всіх усю-дах, журналістськими розслідуваннями, написанням влучних творів, кожен з яких нагадує удар у дзвін на всю країну.

Але раптом від лікаря Юрія він довідався, що інша хвора, яку також паралельно лікували препаратом Єгорова-Хворостуна, одужала. Щоправда, хвороба в неї була не задавнена: Юрія почали лікувати на шостому тижні хвороби, а Ніну - на другому. Висновок зрозумілий: якби препарат почали вживати раніше, Юрій також був би врятований. І так би й сталося, якби авторитет цих ліків не був закритий публікацією Неспанова в газеті.

Журналіст приголомшений і вимагає від газети спростування своєї недавньої статті. Але його керівники проти цього: визнати, що газета допустила помилку, неможливо в системі тоталітарної держави. Вони переконують Неспанова в тому, що він діяв правильно, спирався на документи і свідчення авторитетних осіб. Але совість журналіста говорить йому інше: він припустився жахливої помилки; повірив у факти, подані Одинцовим, не запідозрив їх тенденційності; звірився на авторитет керівника, а сам не зустрівся з Єгоровим, основним автором препарату; тобто з професійного боку не завершив збирання інформації, не вичерпав для себе проблему, прийняв робочу гіпотезу за справжню концепцію. Унаслідок цього його помилка мала фатальні наслідки.

У процесі вивчення питання розкрився прихований суспільний механізм, коліщатком і гвинтиком якого виявився газетяр. Виявляється, Інститут імені Палешана, який і піднімав питання про шахрайство лікарів, сам розробляв препарат проти лейкозів і за допомогою преси усунув конкурентів.

Неспанов вирішує будь-що-будь домогтися відновлення істини і справедливості. Але воно можливе тепер лише на шляху його професійного самогубства. Закохану в нього журналістку Таньку Мухіну він примушує написати фейлетон, спрямований на викриття його власної помилки. Розвінчання невдатного журналіста, зрозуміло ж, як побічний ефект матиме реабілітацію Єгорова і Хворостуна. Задум виконано, професійний інтерес, потяг до гарячого матеріалу переважив у Мухіній її почуття до Неспанова. Фейлетон опублікований.

А журналістові доводиться залишати Москву і виїздити в пошуку роботи у провінцію. Шлях на шпальти центральної преси йому надовго заказаний. Попереду - довгий процес реабілітації, який триватиме невідомо скільки.

Роман цікавий передусім змалюванням журналістського побуту епохи "хрущовської відлиги", створенням образу чесного, принципового журналіста, готового принести в жертву свою кар'єру задля виправлення власної помилки, постановкою гострої проблеми моральної відповідальності журналіста за кожне написане слово й високої ефективності його професійної діяль-ності.

Приховане включення... в смерть

Антониони Микеланджело. Профессия: репортер. - М.: Искусство, 1980. - 111 с.

Радянські джерела з журналістики, описуючи один з головних методів збирання інформації - спостереження, обов'язково зазначають, що воно може бути прихованим і неприхованим, включеним і невключеним. Не бракує там і прикладів. Як правило, вони такі. Приходить журналіст на завод, у партком, і говорить: "Хочу написати нарис про найкращу людину вашого колективу". - "Будь ласка, - відповідали йому, - це Герой Соціалістичної Праці ім'ярек". - "Мені треба вивчити його життя", - говорить журналіст. - "Будь ласка, - відповідали йому, - ми зарахуємо вас на місяць робітником у його бригаду, попрацюйте поруч, придивіться, а потім опишіть усе, нічого не вигадуючи". І журналіст опинявся на деякий час поруч із своїм героєм. Потім писав нарис чи документальну книгу. Найбільш ефективним вважався метод прихованого включення, який полягав у тому, що журналіст приховує від оточення свою професію й завдання. У такому випадку люди розкриваються глибше, бувають відвертішими.

І могло скластися враження, що цей тип спостереження - винахід радянської журналістики для вивчення життя робітничого класу та трудових колективів... Але виявляється, що це зовсім не так. Методом спостереження користувалися завжди журналісти усього світу, часто з ризиком для власного життя. Про невситимий журналістський потяг опанувати таємницю, збагнути приховані механізми життя видатний італійський режисер Мікеланджело Антоніоні створив один з найбільш вдалих і загадкових своїх фільмів "Професія: репортер" (1975).

Картина, відзнята за романом англійського письменника Марка Піплоу, стала такою популярною, що викликала в усьому світі вибух інтересу до романтичної професії журналіста. Навіть у Радянському Союзі конкурси на журфаки зросли в кілька разів. Молодий італійський режисер Карло Ді Карло, щоб зробити твір М. Антоніоні також і надбанням читачів, записав з плівки сценарій фільму. Так виник цілком новий текст, який докладно описував картину. Він був опублікований свого часу в Італії. У 1980 році кінознавець С. Токаревич переклав цей текст по-російськи і видав його у видавництві "Искусство" в Москві із своєю передмовою й додатком уривків з деяких критичних статей про цей фільм.

Твір М. Антоніоні загадковий не лише тому, що всяке велике мистецтво є загадковим. Тут містилася своя таємниця двійни-цтва, таємниця перевтілення. Головний герой фільму, тележурналіст Девід Локк, працював над створенням документального фільму про Африку. Йому доводилося знімати розстріл негритянського лідера, брати інтерв'ю в президента країни й у чаклуна одного з племен. Репортер - це мовчазний свідок, це людина, що спостерігає й фіксує побачене, але згідно з професійним табу не бере участі в подіях. Проте поступово нагромаджуються психічна втома, жага заховатися від виснажливої погоні за новинами. Чи можливо це?

Якось Девід опинився в готелі, де його сусідом якийсь час був торговець зброєю Робертсон. Кілька разів зустрілися, поговорили, залишилися магнітофонні записи цих розмов. А через кілька днів цей чоловік помер. Він був схожий на Девіда. І журналіст прийняв відчайдушне рішення зайняти його місце. Важко навіть сказати, яка спонукальна пружина запустила в хід цей механізм двійництва. Бажання виключитись зі свого життя, перестати бути собою, звільнитись від минулого? Чи навпаки, бажання включитись у чуже життя, проникнути в таємничі сфери постачання зброєю повстанців, не дати загинути справі національного визволення, яка не може не викликати співчуття. Слід сказати, що обидві версії жваво обговорювалися в критиці. Мені ж більш переконливою здається друга.

Журналістський інстинкт переміг у Девіді. Він запалився прагненням замість тимчасового ігрового включення пройти небезпечним шляхом справжнього прихованого включення в чуже життя. Підстановка вдалася, Локк з паспортом Роберт-сона повернувся до Лондона. Він нічого не знає про людину, роль якої йому доводиться виконувати, лише стає власником його небагатого багажу. У ньому він знайшов блокнот із записами майбутніх зустрічей, що заплановані по всій Європі: тут і Мюнхен, тут і Барселона. У записах вказано час і місце побачень. І Девід вирушає шляхами Робертсона. Він випадково знайомиться з дівчиною, яка закохується в нього й стає його супутницею.

Доля Робертсона все глибше втягує в себе Девіда. Спочатку ми бачимо, як якісь діячі розплачуються з ним за вже поставлену зброю, а потім ці діячі заарештовані дають свідчення на допиті, - звучить ім'я Робертсона. За ним починається полювання. Його розшукує дружина Рейчел Локк, аби розпитати про свого чоловіка, адже за версією поліції Робертсон був останнім, хто бачив Девіда живим. На Девіда полює й резидентура тієї держави, повстанцям якої він постачає зброю. А він переховується від усіх. Якось дівчина запитала його, від чого він утікає. "Оглянься", - сказав він. Позаду була порожня довга дорога, відбігаючі дерева, синє небо - звичайне життя і нічого більше. Від нього й тікав Девід Локк.

Убивці наздоганяють його в готелі "Де ля Глорія" на околиці іспанського містечка Осуна. Можливо, так ще недавно вони наздогнали справжнього Робертсона. Не чути пострілів. Немає метушні. Лише на ліжкові - бездиханне тіло. І поліція, яка завжди приїздить потім, після злочину. Господар готелю запалює світло, його дружина сідає на порозі й береться до в'язання в останніх променях сонця. Звичайне життя перемагає тих, хто хоче з нього вирватися.

ЖУРНАЛІСТ НА ВІЙНІ

Симонов Константин. Так называемая личная жизнь (Из записок Лопатина): Роман в трех повестях. - Казань, Татар. кн. изд-во, 1985. - 608 с.

К. М. Симонов (1915-1979) - видатний російський радянський письменник, Лауреат Ленінської премії (1974), Герой Соціалістичної Праці (1974). Він був одним з офіціозних митців свого часу, який, працюючи в межах соцреалізму, намагався все ж таки використати всі можливості свого таланту для правдивого відображення дійсності. Це йому найкраще вдавалося на матеріалі подій війни.

Роман "Так зване особисте життя" писався понад двадцять років (1956-1978) і увібрав власний досвід автора, що всю війну провів військовим кореспондентом. Проте у вступному слові до твору К. Симонов наголошував на принциповій неавтобіогра-фічності головного героя і приналежності його до старшого, ніж він сам, покоління.

Роман складається з трьох повістей: "Чотири кроки", "Двадцять днів без війни" й "Ми не побачимось з тобою", - кожна з яких охоплює події початку, середини й кінця німецько-радянської війни. Головний герой твору - військовий кореспондент, що часто буває на фронті, аби висвітлювати бойові дії радянських військ.

Твір, зокрема, цікавий відображенням професійної діяльності й побуту редакції головної газети Міністерства оборони СРСР "Красная звезла".

Поруч з фронтовими подіями в романі багато побутового, інтимного матеріалу, що дозволяє авторові відтворити приватне життя журналіста під час війни. Проте рівень проникнення у внутрішньопсихологічний світ героя недостатньо глибокий. Перевагу віддано зовнішньо-подієвому опису. Лише поверхово заторкнуті гострі гуманістичні проблеми, пов'язані з веденням війни тоталітарною державою і прагненням журналістики знайти прийнятні варіанти їхнього розв'язання.

Журналіст на службі в політика

Уоррен Роберт Пенн. Вся Королевская рать: Роман. - М.: Правда, 1988. - 528 с.

Дія роману відбувається в 1936-1939 роках в одному з південних штатів США. Відомий у минулому журналіст газети "Кро-нікл", історик за освітою Джек Бьорден, тепер працює в команді губернатора штату Віллі Старка. Політик використовує його як чиновника з особливих доручень за журналістським фахом у тих випадках, коли необхідно провести неофіційне розслідування, зібрати інформацію про політичного противника з метою шантажувати його тощо.

Джек Бьорден старанно виконує доручення Хазяїна; почасти вірячи в правильність його політики, почасти здійснюючи своє покликання й реалізуючи природне обдарування. Лише з часом він починає розуміти, що цілковито поглинутий брудною політичною грою, здійснюючи службові функції, втратив самостійність і тепер цілком узалежнений від замовлень Хазяїна, не в силі зупинитися й застосувати власну моральну мірку до своїх і чужих учинків.

Він втрачає кохану жінку Анну Стентон і з подивом дізнається, що вона стала коханкою Віллі Старка. Минає час, і він починає розуміти й власну провину в усьому, що сталося.

Виконуючи доручення Хазяїна, він розкопав компрометуючі матеріали проти судді Ірвіна, який виступив напередодні виборів проти губернатора, підтримавши кандидатуру його противника. Суддя, що був відомий своєю непідкупністю, у роки молодості вдався до шахрайства. Після бесіди віч-на-віч з Джеком Бьор-деном, поставлений перед можливістю зганьблення, суддя Ір-він покінчив із життям. І тільки після цього Джек довідався від матері, що суддя був його батьком, а численні чоловіки матері насправді не мали відношення до його народження.