Основи журналістики

Досвідчений дослідник художньої творчості, який свого часу належав ще до ОПОЯЗу, Віктор Шкловський дуже точно порівняв жанри із звичаєвим правом. "Постійно встановлені звичаї, - писав він, - етикети порядку огляду світу (як мені здається) - називаються жанрами". Звичаєве право передує написаним законам - юриспруденції, хоча часто юриспруденція - лише записані звичаєві закони. Звичаєве право виникає в незапам'ятних глибинах тисячоліть і вже далеко не всі пам'ятають про первісні причини і навіть справжній зміст тих чи інших звичаєвих законів. Так само і жанри виникли тоді, коли людина почала говорити, адже існують, зрозуміло, не тільки жанри журналістики й літератури, але й жанри висловлювань, розмовні жанри (рос. "речевые жанры"). Спершу жанри склалися в усній народній творчості і лише потім з неї перейшли в літературу. На ґрунті літературних жанрів сформувалася журналістська жанрологія.

Звичаєве право діє стихійно, ніхто не наглядає за його здійсненням, і все ж воно неухильно виконується на підставі народної моралі. Так само й жанр. Ніхто не наглядає за його здійсненням, він сам прокладає собі шлях через стихію мовлення, усного чи писемного текстотворення. Так як вчинки людей регламентуються спочатку звичаями, а потім правом, так і висловлювання людей регламентуються спочатку стихійним, а потім усвідомленим вживанням жанрів. Адже ще М. М. Бахтін довів, що будь-який твір є нічим іншим, як висловлюванням письменника з певного приводу.

Що з цього випливає? Чим краще професіонал знатиме природу жанрів, чим глибше розумітиме їх закони, тим вищих професійних успіхів він досягне. Більше того, сьогодні можна сказати: журналіст - це людина, яка знає жанрові закони і свідомо створює тексти в рамках жанрових вимог. Якщо в правовій державі головним суб'єктом є законослухняний громадянин, то головним суб'єктом у журналістиці є жанровослухняний автор.

Конкретний текст стосовно жанру - це метонімічний прояв "постійно встановленого звичаю", втілення "етикету порядку огляду світу". Стосунки тексту і жанру метонімічні. Текст може бути лише репрезентацією певного жанру. Успіх журналіста залежить від того, наскільки свідомо вживає автор жанрові закони. Журналістика відрізняється від літературної творчості тим, що в ній вищий рівень ремісницької праці, більша питома вага належить ремісницьким прийомам. Такі особливості зумовлені умовами праці журналіста, адже він письменник на щодень, він не може витрачати дорогоцінний час на пошук креативних прийомів розв'язання тих чи інших творчих завдань. Тому для нього знання жанрових законів творення тексту є не просто важливим, а обов'язковим. Оволодіння жанровими законами пов'язане передусім з баченням структури тексту. Якщо майбутній журналіст буде добре розуміти й виразно бачити структурні елементи, з яких складається жанр, то він зможе на цій підставі успішно розв'язати завдання створення тексту.

Для журналіста є важливим як оволодіння конкретними інформаційними, аналітичними та художньо-публіцистичними жанрами, висвітлення структури й особливостей яких передбачене в спеціальних курсах, так і розуміння загальних жанро-логічних питань, яким і присвячений цей виклад. Незважаючи на теоретичну загальність даного матеріалу, він має важливе значення для розв'язання суто творчих конкретних завдань, що рано чи пізно виникають перед кожним автором, надто тоді, коли він залишає позаду період учнівства й виходить на шлях власної, самостійної творчості.

Під жанрологією розуміємо ту частину теорії журналістики (й літератури), що вивчає поділ текстів на роди і жанри. Слово "жанр" запозичене в українську мову з французької, де вживається в двох значеннях: "рід" і "вид". Це створило певну плутанину в жанрологічній термінологічній системі, де утворилося відразу кілька понятійних рядів для позначення одних і тих самих явищ. Не вдаючись до викладу подробиць дискусійних моментів, відзначимо, що найбільш поширеною є концепція, згідно з якою щодо літературних текстів застосовуються три рівні поділу, що називаються

1) рід,

2) жанр,

3) жанровий різновид.

У відповідності із загальнофілософським законом зміст і форма перебувають у діалектичній єдності, у якій пріоритет належить змістові. Це породжує іноді деяке скептичне ставлення до форми як до чогось другорядного, неістотного. "Дайте мені сенсаційний зміст, - говорить молодий журналіст, - а вже оформити його я як-небудь зумію". Насправді ж, форма не є другорядним чинником у журналістській праці, а досконале оволодіння нею є законом творчості. Зрештою, у творчому змаганні журналістів перемагає той, хто пише яскравіше, здійснює вичерпне збирання інформації, формує на її підставі переконливі концепції, вміє знайти нестандартні підходи до матеріалу, глибоко оволодів жанровими типами мислення.

Важливе значення форми розкрив свого часу великий німецький філософ Г.В.Ф. Геґель (1770-1831). "Форма є зміст, -писав він в "Енциклопедії філософських наук" (1817), - а у своїй розвинутій визначеності вона є закон явищ". "Зміст не безформний, - продовжував він далі,- а форма водночас і міститься в самому змісті, і являє собою щось зовнішнє стосовно нього. (...) Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма - перехід змісту у форму" (підкреслення Гегеля. - І. М.).

Наявність певних родів і жанрів, згідно з цим філософським законом, означає ні що інше, як існування певного змісту, який визначає адекватні способи свого оформлення, невіддільного від форми. У процесі історичного розвитку жанри інтенсивно розвивалися. Змінювалася дійсність, що була предметом відображення в творчості, змінювалися ідеологічні системи, які визначали сутність цього відображення. Часом дуже важко співвіднести два цілком різні твори і побачити в них наявність спільних жанрових ознак. Величезна часова дистанція між "Антігоною" Софокла і п'єсою Е. Іонеску "Король помирає". Але нерозв'язний художній конфлікт і відображення його крізь призму поважного величного пафосу об'єднує ці твори в жанр трагедії, встановлює тяглість історичної традиції між ними.

Літературні жанри - явище таке ж давнє, як і сама література. Жанри журналістики народилися тоді, коли народилася й сама журналістика. Сталося це порівняно недавно. Тому, згідно з історичною послідовністю, розглянемо спершу умови творення літературних жанрів.

Нагадаймо, що зміст складається з двох частин: 1) предмета відображення і 2) авторської оцінки відображуваного. Ці два боки змісту актуалізуються залежно від того, про який рівень жанрового поділу йдеться. Крім того, слід розуміти, що у випадку об'єднання безкінечного ряду одиниць в жанрову єдність неможливо враховувати в кожному випадку оригінальний предмет відображення чи своєрідну авторську концепцію, а необхідно знайти такі узагальнені способи їх вираження, які й дозволять сприйняти їх як приналежні до певного сталого типу художнього мислення.

Визначаючи зміст літературного роду, не можливо взагалі враховувати авторську оцінку, навіть знайшовши для неї певну формулу узагальнення. Своєрідність, родового змісту виявляється лише на рівні предмета відображення.

Головним предметом літератури віддавна вважається суспільна людина - явище розмаїте й багатогранне, що й диктувало потребу дальшої спеціалізації художнього пізнання. У силу цього з'явилися літературні роди, об'єктом кожного з них був предмет літератури (людина в цілому), але конкретний рід звужував сферу пізнання (предмет) до певних окремих сторін її життєдіяльності.

Так, предметом лірики є внутрішня людина, її свідомість, думки й почуття. Явища об'єктивної дійсності входять до предмета лірики як другорядні, як чинники інтелектуального та психічного життя індивіда. Реальне життя в ліриці завжди відображається крізь призму свідомості особистості, як факти її автобіографії.

Драма - рід літератури, предметом котрого є суспільні суперечності як сфера найвиразнішого вияву життєдіяльності людини.

І лише епос, об'єднуючи риси драми й лірики, практично тотожний самому художньому мисленню, має своїм предметом буття людини в цілому, в усій розмаїтості й багатогранності його виявів.

Окремим, яскраво вираженим змістом (предметом) літературного роду обумовлений той чи інший спосіб його оформлення.

Головним елементом лірики є образ ліричного героя, що формалізується в творі як "Я". У ній надзвичайно істотними є засоби відтворення людських емоцій: ритм, рима, тропіка, поетичний синтаксис. Тож не дивно, що вона найчастіше оформлюється у вірші, а якщо у деяких випадках послуговується прозою, то спричинює її якісні відмінності, привносить сюди ритмізацію, активізує тропіку тощо.

Драматургія ж, відтворюючи суперечності людського життя, засобом їхньої реалізації, має художні конфлікти, формалізовані як безпосередня дія та діалоги персонажів, що відбуваються в теперішньому художньому часі. Лише в ХХ столітті з'явилася драма для читання; головне ж призначення цього роду літератури від самого зародження до наших днів полягало в створенні творів для театру, де на сцені перед очима глядачів розігрувалася безпосередня дія і промовляли діалоги персонажі.

Головним елементом епосу є подія, формалізована в епічній прозі або епічному вірші, що передбачає обов'язкову наявність розгорнутого подієвого сюжету, представленого в розповіді стороннього, всебічно поінформованого спостерігача, так званої "третьої особи".

Чітко виражений зміст кожного літературного роду зробив можливим утворення певних абстрактних понять, що стали згодом естетичними категоріями - ліричне, драматичне й епічне - і вживаються сьогодні не лише для вказівки на приналежність до роду, але й на означення своєрідності художнього мислення чи певного письменника, чи літературної школи, чи стильового напрямку.

При аналізі жанру як конкретної складової роду треба йти таким же шляхом, намагаючись в першу чергу дослідити його зміст, а потім похідну від нього форму.

Жанр як представник літературного роду є завжди носієм певного родового змісту. Наприклад, і комедія, і трагедія, і драма (як представники драматургії) завжди будуть відображенням суспільних суперечностей, тоді як нарис, повість, роман (як представники епосу) - відтворенням людського життя в усій різноманітності й багатогранності його виявів.

Істотним для розуміння жанрового змісту є також предмет жанру. Предметом трагедії є нерозв'язні на даному етапі життєві суперечності, суспільні та міжособистісні антагонізми. Предметом байки є соціально-моральні відносини між членами суспільства. Гегелівське визначення роману як твору про конфлікт між поезією серця й прозою життєвих відносин та випадковістю зовнішніх обставин також враховує саме особливості жанрового предмета роману. Крізь призму жанрового предмета осмислюється як змістовна проблема обсяг твору. Адже від об'єму безпосередніх явищ і фактів дійсності, що стали предметом естетичного освоєння, залежить і розмір твору.

Предметом оповідання чи нарису є окрема подія суспільного чи індивідуального буття. Навіть коли вони присвячені долі людини, остання постає в них як окрема подія народної долі, національної історії. Предмет роману включає в себе загальні закономірності суспільного та індивідуального буття, зосереджується на процесах реальної дійсності.

Для розуміння жанрової специфіки надзвичайно істотним є другий бік художнього змісту, а саме - авторська оцінка відображуваних явищ дійсності. Проте - знову наголосимо - для розуміння жанрового змісту важливо враховувати не індивідуально-конкретну концепцію світу, а найзагальнішу позицію автора, виражену як пафос твору.

Найбільш яскраво пафос як жанротворчий чинник виявляється в ліриці й драмі. Закономірно жанр оди пов'язується з пафосом піднесеного, гімну - героїчного, елегії - драматичного тощо. У драматургії жанрові найменування трагедії й комедії завдяки сталому їх пафосу утворили абстрактні поняття комічного й трагічного, що теж збагатили арсенал естетичних категорій.

Найскладніше виділити домінанту естетичного пафосу в епічних творах, які в силу специфіки свого предмета (буття в цілому) схильні до концентрації в собі різних типів пафосу.

Отже, жанровий зміст виражається в

1) родовому змісті,

2) предметі жанру і

3) естетичному пафосі.

Від жанрового змісту залежить і жанрова форма конкретного твору.

Так, наприклад, роман для передачі свого жанрового змісту вимагає розлогого сюжету як відображення певних життєвих процесів, значної кількості персонажів, розгалуженої композиції. Ода - урочистої лексики, піднесених образів, чіткої строфічної будови.

Жанрова форма завжди залежна від жанрового змісту і є похідною від нього. Зміни останнього спричинюють, кінець кінцем, обов'язкові зміни першого, хоча формі й властиве певне відставання від змісту в процесі невпинного розвитку літератури.

У процесі історичного розвитку ускладнилася сама людина, суспільне середовище, у якому вона побутує, стала більш розмаїтою сукупність зв'язків особи із зовнішнім світом. Ускладнився сам предмет художньої творчості. Якщо раніше поділ на жанри цілком задовольняв теоретиків і практиків, то в XIX ст. вже знадобилися уточнення жанрової специфіки. Виникло поняття жанрового різновиду.

Жанровий різновид - це конкретна складова жанру, що виділяється на основі врахування

1) своєрідності проблемно-тематичного ядра твору,

2) специфіки його естетичного пафосу або

3) способу організації життєвого матеріалу.

Для виділення жанрового різновиду враховуються окремі сторони змісту твору, а саме:

1) тематика (історичний, родинно-побутовий, пригодницький і т. д. роман),

2) проблематика (філософський, політичний, публіцистичний тощо роман),

3) різновид естетичного пафосу твору (лірична чи сатирична комедія, гумористична новела, лірична чи епічна поема),

4) головна особливість поетики (роман у новелах, роман у листах тощо).

Основні поняття жанрології виникли в надрах літератури та науки про неї і лише потім були транспольовані в журналістику й використані її практикою й теорією. Зародившись у XVII столітті, журналістика спершу знала лише один жанр - короткої інформаційної замітки, новинарного повідомлення. Але в процесі історичного розвитку розширювала свої суспільні функції, ускладнювала способи відображення світу, вдосконалювала жанрову систему. Журналістика талановито й творчо використала принципи родового й жанрового бачення світу, створені в художній літературі.

Це не означає, що журналістика запозичила готовий жанрово-родовий арсенал літератури. Ні, вона створила свою жанрову систему, яка відповідала її завданням - інформувати й формувати громадську думку. Журналістика сприйняла найважливіші принципи літературної жанрології, як-от:

1) в основі формування розподілу творчості на роди й жанри лежать особливості людського пізнання, яке передбачає потребу володіти цілим набором жанрів для огляду й розуміння дійсності;

2) кожний жанр здатний оволодіти лише певними сторонами дійсності, і в цьому виправданість його існування;

3) жанр є складною системою засобів і способів розумного оволодіння дійсністю;

4) жанр - сукупність колективної орієнтації в дійсності і способах її осягнення, жанр належить не конкретному автору, а суспільній свідомості;

5) жанри живуть сучасністю, але пам'ятають минуле;

6) жанр - засіб зв'язку творчості зі споживачами і задоволення їхніх читацьких очікувань.

Сьогодні вже є цілком очевидним, що журналістика, зокрема на рівні художньо-публіцистичної творчості, синтезувала в собі родові ознаки літератури. Журналістика - це епос, оскільки це розповідь про певні події, це проза як найбільш зручна форма існування епосу. Але журналістика - це й лірика, бо немислима без образу автора, цілком конкретної особи-оповідача. Нарешті, журналістика - це драма, бо вона не мислима без конфлікту, пошуку й відкриття суперечностей, зіткнення поглядів, думок, діалогічного викладу матеріалу у формі інтерв'ю.

Унаслідок тривалого історичного розвитку в журналістиці утворилося три жанрові єдності: інформаційна, аналітична та публіцистична. Ми пропонуємо назвати їх журналістськими родами, бо рід - це не що інше, як група жанрів, об'єднаних спільними ознаками. Традиція використовувати поняття роду для характеристики усталених груп журналістських творів вже складається в надрах теорії журналістики. Так, наприклад, відомий журналістиколог В. В. Учонова стало вживає поняття роду стосовно публіцистики. "Публіцистичний рід творчості, - пише вона, - визрівав повільно і складно". А відтак, пристосувати термінологічний апарат літературознавства до вивчення журналістики цілком правомірно і відповідає напрямкові руху новітньої наукової думки.

Першою такою єдністю є парадигма інформаційних жанрів до числа яких належать замітка, звіт, репортаж, інтерв'ю. Особливістю інформаційного журналістського роду є

1) обрання за предмет новини, важливої суспільної події,

2) оперативне представлення її в достовірному повідомленні,

3) зредукованість коментарів, суб'єктивних оцінок, аналізу.

Інформаційні жанри.

Замітка - найпростіший жанр оперативного газетного повідомлення. Його головні властивості: стислість у подачі новини, ощадливість тексту, який не повинен перевищувати 35-40 рядків, точність і зрозумілість його для масового читача. Замітку небезпідставно вважають найдавнішим жанром журналістики. Газети на ранньому етапі їх існування складися як листки з розташованими на них стовпчиками новинарними повідомленнями. Лише потім, з розвитком журналістики і друкарських технологій, повноправне місце в пресі зайняла публіцистика. Первісно ж газета складалася виключно із заміток.

У тесті замітки автор повинен бути особливо охайним у ставленні до кожного слова, яке мусить бути глибоко продумане, зважене. Буває так, що журналістові доводиться підраховувати не лише рядки, але й слова, а інколи й знаки у тексті своєї замітки. Необхідно первісно розуміти, що факт завдяки мисленій інтерпретації перетворюється на жанр замітки; оцінку події містять не тільки наші судження про неї, але й слова, якими ми її описуємо. Це дуже легко спостерегти, зіставляючи замітки про одну й ту саму подію в різних газетах, особливо, якщо ці газети різної політичної спрямованості. Звідси важлива вимога до тексту: вживайте нейтральну лексику, обирайте з синонімічного ряду такі слова, які передають значення, а не містять емоційного забарвлення.

Текст замітки найкраще збудувати за відомим законом перевернутої піраміди. Цей закон народився в середині ХІХ століття, коли для передачі стислих новинарних повідомлень журналісти все частіше стали використовувати телеграф. На самому початку телеграфної інформаційної революції зв'язок між кореспондентом і редакцією був нестійкий, електрична мережа часто розривалася, давала перебої. Часто траплялося так, що через неправильну побудову замітки до редакції надходив текст з другорядними деталями, а головна подія в ньому була відсутня. Редакція просто мусила викидати такі тексти в кошик. Тому дуже швидко в журналістиці була напрацьована стійка традиція - писати тексти за законом перекинутої піраміди. Цей закон проголошував: новинарне повідомлення мусить композиційно подавати спочатку максимально конкретно саму новину, а потім супроводжувати її подробицями й деталями. Так народилося уявлення про тверду і м'яку замітки.

Головним внутрішньожанровим типом є тверда замітка. Правила із створення твердої замітки є дотримання стандарту п'ятьох "W", який передбачає подавати опис новини як відповіді на п'ять запитань, які англійською мовою починалися літерою "w": "what?", "who?", "where?", "when?", "why?", що в перекладі означає "хто?", "що?", "де?", "коли?", "як?".

Сучасні практики додають до цих п'ятьох "w" ще два запитання: "чому?" і "навіщо?". Відповіді на них збагачують бачення події. Але в цілому стандарт п'ятьох "w" пройшов випробування часом. Після відповіді на ці запитання можна сміливо ставити крапку. Ваша замітка написана. Для молодого журналіста завжди виникає спокуса пожвавити жанр замітки якимись креа-тивними прибудовами. Його варто попередити: від цього краще заздалегідь відмовитися й свідомо залишитися в межах інформаційної сухості.

М'яка замітка передбачає, крім висвітлення п'ятьох нови-нарних питань, наявність у тексті супровідних подробиць, промовистих деталей, пожвавлення сухого інформаційного повідомлення образним рядом. У вигляді деталі може бути використана й цитата провідного учасника події. Щоб не вийти за межі жанру важливо не захопитися образами. Найкраще вибрати лише один з них, але красномовний, такий, що відображає сутність події. Важлива вимога: у замітці повинне бути відсутнє авторське "я".

Звіт - це інформаційне повідомлення про роботу та перебіг заходу, у якому брала участь певна група людей, що вирішували суспільно важливі питання. Таким заходом може бути сесія парламенту чи органу місцевого самоуправління, конференція трудового колективу, збори громадської організації, спортивні змагання, художні виставки. Звіт уже включає в себе елементи коментаря журналіста. Поруч з точним повідомленням про промови, репліки та інші виступи, у його тексті можуть міститися елементи аналізу, оцінки.

Репортаж - це жанр, який передбачає оперативну і яскраву розповідь про подію, ситуацію, явище. Репортаж - це розповідь очевидця або учасника події. Новина тут обростає суб'єктивними враженнями спостерігача та його співпереживаннями. Репортаж може бути коротким або значним за розміром. Різноманітність репортажів наштовхує на думку про те, що цей жанр мусить мати внутрішньожанрові різновиди, але вони ще недостатньо вивчені нашим журналістикознавством. Див. докладніше відповідну статтю в "Словнику молодого журналіста".

Інтерв'ю - це жанр, що подає суспільно вагому новину у вигляді відповідей особи на запитання журналіста. Сучасна журналістика все ширше використовує і жанр бесіди. Це такий різновид інтерв'ю, у якому журналіст не обмежується короткими запитаннями, а сперечається з співбесідником, коментує його відповіді і висловлює свою оцінку події. Внутрішньожанрова типологія інтерв'ю ставала предметом вивчення науки про журналістику. Найбільше відповідає парадигмі інформаційних явищ інтерв'ю-повідомлення. Однак у жанровому різновиді інтерв'ю-міркуванні до інформаційних завдань додаються аналітичні, викладається не лише подія, але й роздуми особи з її приводу, вивчається за допомогою співрозмовника певна проблема. Таким чином, цей тип інтерв'ю переступає межу аналітичних жанрів. Якщо ж ми врахуємо, що багато інтерв'ю мають на меті розкрити людину як особистість, створити її професійний портрет, висвітлити аспекти приватного життя, то зрозуміємо, що на цей жанр можуть покладатися й художньо-публіцистичні завдання. Можна прогнозувати, що з часом інтерв'ю все більше виявлятиме свою синтетичну природу, а його типологія включатиме в себе інформаційний, проблемний та портретний його жанрові різновиди.

Друга жанрова група може бути названа аналітичним журналістським родом. До його числа належать такі жанри, як кореспонденція, стаття, рецензія і огляд. Родовими ознаками аналітичних жанрів є

1) встановлення журналістом однотипності фактів і явищ і об'єднання їх в логічний ряд;

2) узагальнення їх, зіставлення з іншими, встановлення зв'язку між ними;

3) оцінка ситуації і явища;

4) постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

5) висловлення пропозицій про своє бачення розв'язання проблеми.

Кореспонденція - жанр, у якому на обмеженому конкретному життєвому матеріалі розглядається певна тема, ставиться проблема та пропонується її розв'язання. Цей жанр хіба трохи молодший за жанр замітки. Його назва походить від латинського слова "соrrespondeo", що в перекладі українською мовою означає "повідомляю". Кореспонденціями первісно називалися повідомлені дописувачами новини з місць. А кореспондентами стали називати повідомлювачів новин. Зараз це слово використовується для найменування важливої рольової спеціалізації в журналістиці. Кореспондент - той, хто повідомляє новини. Внутрішньожанрова типологія кореспонденції включає в себе інформаційну, аналітичну й проблемну кореспонденцію.

Стаття - найважливіший аналітичний жанр журналістики, що на підставі розгляду та зіставлення значної групи фактів чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує, осмислює й теоретично узагальнює проблеми соціальної дійсності. Кореспонденція ще будується на фактах, стаття - на аналізі проблем. Факти в ній відіграють ілюстративну, службову роль. Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньо-жанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропагандистська, науково-популярна статті. Типологія статті у новітній журналістиці ще чекає на своїх дослідників.

Рецензія - жанр, у якому передбачається інтерпретація та оцінка сучасного художнього або наукового твору. Типологізу-ється за видами мистецтва (літературна, театральна, художня, музична) та за глибиною осмислення явищ (анотаційна, аналітична, дискусійна, відкритий лист). Див. докладніше відповідну статтю в "Словнику молодого журналіста".

Огляд - жанр, метою якого є ознайомити читачів з перебігом подій за тривалий проміжок часу чи рядом однорідних подій чи фактів за стислий хронологічний період. Жанр огляду вимагає глибоких знань і вміння аналітично зіставляти факти. Від назви жанру походить ще одне найменування рольової спеціалізації в журналістиці - оглядач. Місія оглядача - розглядати події в часі, найкраще від зародження до завершення.

Третя жанрова група - публіцистичний журналістський рід. До нього належать такі жанри, як замальовка, нарис, есей, фейлетон, памфлет. У журналістикознавстві прийнято досі вживати для назви цієї групи творів термін "художньо-публіцистичні жанри". Це не зовсім справедливо, оскільки художня публіцистика є лише одним з її різновидів. Не меншу роль у журналістиці відіграють політична та наукова публіцистика. "Вечірні розмови" Максима Рильського є класичним зразком саме художньої публіцистики, але "Ментальність орди" Євгена Гуцала - то приклад публіцистики політичної, а твір Івана Франка "Що таке поступ?" - то приклад публіцистики наукової. Родовими ознаками публіцистичних жанрів є

1) вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів, його оцінки їх;

2) домінантне значення суб'єктивних міркувань, авторської думки;

3) організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне значення набуває образ автора-публіциста, поданий з ліричною прямолінійністю як "я";

4) проведення певної філософської (ідеологічної, моральної) концепції, яка має самодостатнє значення і використовує різні типи аргументів, включно з фактичними.

Замальовка - найбільш компактний жанр художньої публіцистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інформаційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб'єктивно) її значення.

Нарис - центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на суспільно важливу подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про побут, звичаї й людей певного регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці". Внутрішньожан-рова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подорожній, науково-популярний та інші його зразки.

Предметом нарису може бути будь-який факт чи явище реальної дійсності, узятий як проблема, у площині своєї суспільної, моральної, загальнолюдської значимості. Арматурою нарису є авторська думка, доведення певної концепції взятої до вивчення проблеми, пропонування шляхів її розв'язання.

Особливість нарису - широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець. Нарис споріднений з оповіданням і найближчий його родич. Часто нарисом називають оповідання, в основі якого лежить документальний сюжет, Жанр нарису, крім самостійного значення, відіграє величезну роль у справі літературного навчання, надзвичайно корисний для молодого письменника, який тільки-но пробує сили й вигострює перо.

Есей (есе) - жанр, у якому вільно, не обов'язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема, а публіцистична суб'єктивність сягає апогею. Див. докладніше про цей жанр у "Словнику молодого журналіста".

Фейлетон - сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фейлетоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його "усмішка".

Памфлет - сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викриття значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660-1731) за памфлет "Найкоротший шлях розправи з дисентерами" (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713-1784) за трактат "Лист про сліпих для повчання зрячим" (1749) був кинутий до в'язниці, а П. Чаадаєв (1794-1856) за "Філософічні листи" (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за перший лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу "Телескоп") був оголошений божевільним. Див. про памфлет також статтю у "Словнику молодого журналіста".

Через публіцистичні жанри журналістика вростає в літературу. Це її, так би мовити, найвищий поверх. У публіцистиці охоче працюють письменники й науковці. У ХХ столітті спостерігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід пам'ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На відміну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналістські роди мають ієрархічну підпорядкованість.

У вигляді жартівливої схеми ієрархію журналістських родів можна зобразити так:

Описані нами жанри належать до числа найважливіших, але це не означає, що засадничо неможлива поява нових жанрів, створення проміжних міжжанрових утворень чи навіть авторських модифікацій існуючих варіантів. Так, кілька об'єднаних новинарних заміток, що відстежують події в часі, можуть складати хроніку. У межах портретного нарису деякі журналісти виконують твори під назвою "силует", що є дальшим поглибленням внутрішньожанрової типології і передбачає не просто створення портрета героя, а портрета контурного, однобічного, спрямованого не на всебічне розкриття характеру, а на поглиблене висвітлення його окремих сторін. Відповідь опонентові називається "реплікою". Цей список можна продовжувати. Існують і авторські жанри. Неможливо заперечувати, що Максим Рильський створив свій жанр "вечірніх розмов", а Остап Вишня "усмішок".

Категорія жанру є найбільш консервативною в журналістиці, найбільш стійко утримує сталі, вироблені в процесі історичного розвитку ознаки. Про це свідчить те, що жанрова система з паперової спокійно перекочувала в електронну журналістику. І все ж під тиском мінливої, еволюціонуючої соціальної дійсності відбувається поступове оновлення і жанрової системи в цілому, і внутрішньої конституції кожного жанру зокрема. У практичній роботі журналіста важливе значення має його орієнтація як у загальних жанрологічних проблемах, так і знання вимог і особливостей того чи іншого жанру. Це дозволить йому досягти максимальної реалізації свого творчого потенціалу. Ставлячись з повагою до надбань багатьох поколінь своїх попередників, журналіст повинен прагнути не тільки якомога ефективніше використати наявний арсенал жанрових засобів, але й продовжити безперервний пошук нових підходів до вирішення творчих завдань.

Адже колись і традиції були новаторством.

Словник молодого журналіста

ЗАГОЛОВОК - назва твору або його частини, що друкується чи пишеться над текстом. Періодичні видання (газети, журнали, альманахи), крім заголовків окремих творів, мають ще заголовки відділів, рубрик, назви групи матеріалів ("шапки") і загальні назви (наприклад, газета "Слобідський край", журнал "Березіль", альманах "Складка").

Заголовок повинен містити в собі тему або ідею твору, має перегукуватися з проблематикою. Він мусить бути виразним, стислим, змістовним, цікавим, легко вкладатися в пам'яті читачів. Дати творові влучний заголовок - велике мистецтво, що потребує таланту, знань і досвіду.

Професор В.М. Галич, досліджуючи заголовкові комплекси Олеся Гончара, висловила продуктивну думку про можливість (і необхідність) створення українського словника власних назв літературних та журналістських творів. На її думку, такий словник став би школою майстерності змістової влучності й точності для молодих авторів.

Видатний український письменник Анатолій Дімаров у мемуарах "Прожити і розповісти" самокритично визнав, що ніколи не вмів придумувати виграшні заголовки і так виклав пошуки назви до відомого свого твору: "Пам'ятаю: пізніше, коли задумав великий роман, то ніяк не міг підібрати назву, вже й не менше ста сторінок написав, а назви не було, хоч криком кричи, так і поніс першу частину нехрещеного роману до журналу "Дніпро": хлопці, ставлю десять пляшок коньяку, якщо придумаєте назву, та навіть хлопці не запропонували нічого кращого, ніж заяложене "Шляхами життя", а вже коли видавав ту частину окремою книгою, то позичив у Шевченка: "І будуть люди" ("І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі").

Так усі три частини і вийшли під цією назвою, а коли я якось вертався літньої ночі додому, та глянув на всіяне зорями небо, тапобачив Чумацький шлях, що прослався сріблястою стрічкою з краю в край, то мене так і обварило: Господи, та ось же вона, оця назва! Чи я усі роки, поки працював над романом, жодного разу не глянув на небо, чи мене таки й справді обмарило? "Чумацький шлях"... "Чумацький шлях"... Мені здавалося, що я й роман писав би по-іншому (глибше, розлогіше), коли б оця назва ясніла на ньому".

Така велика роль заголовку: він відразу формує філософську концепцію твору, веде автора за собою, спонукає до повноцінного розкриття творчого задуму. В історії журналістики відомі випадки, колизміназаголовку несподівано актуалізувала матеріал і виводила його на перші сторінки видань. У великих редакціях газет є відділи, спеціалізовані напридумуванні заголовків до вже написаних матеріалів. У сучасній журналістиці існує тенденція до оформлення заголовків як розповідних речень і перетворення їх на невеликі ліди.

МАСОВА КОМУНІКАЦІЯ (від лат. communico - робити спільним) - первісно розумілася як сукупність технічних засобів та каналів поширення масової інформації. У найбільш поширеному за радянських часів визначенні журналістика розумілася як громадська й літературна діяльність зі збирання, обробки й поширення інформації каналами масової комунікації, під якими розумілися преса, радіо, кіно, телебачення. У 1990-х рр. технологічне значення поняття "масова комунікація" стало поступатися західній змістовій версії розуміння цього терміна, у якій слову "комунікація" повернуто його питоме значення. Масова комунікація може бути лише інформаційним обміном між двома активними учасниками. Аудиторія мас-медіа сприймається не як пасивний реципієнт, споживач смислів і предмет впливу, а як активний суб'єкт інформації

В інформаційному суспільстві під масовою комунікацією розуміється широке (у яке втягнуте все суспільство) і всебічне (яке стосується усіх соціально важливих тем) спілкування, масовий діалог, здійснюваний через журналістику. Унаслідок такого розуміння масова комунікація може бути сприйнята як безперервний загальнозначимий сучасний текст, у створенні й поширенні якого беруть участь задопомогою новітніх технічних засобів як професійні журналісти, так і звичайні громадяни.

ІНФОТЕЙНМЕНТ (від англ. infotainment, від information -інформація і entertainment - розваги) - термін, який виник в англо-американській журналістиці на позначення такого методу подачі новин, у якому поєднані інформаційні та розважальні компоненти. Афористична формула цього методу: "Інформувати, розважаючи". Помічено, що за умов такої побудови новини отримують найвищі рейтинги. Разом з тим дослідники журналістики оцінюють інфотейнмент як суперечливу тенденцію, висловлюють обґрунтовану стурбованість від розмивання традиційних засад подачі новин, перетворення їх на серіал, навмисний, свідомий пошук унікальних героїв і сюжетних поворотів.

Розділ 17. Осмислення проблем журналістики в новітній філософії

"Чотири теорії преси" Ф Сіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма: авторитарна, лібертаріанська, соціально відповідальна і комуністична. Доповнення чотирьох теорій моделями для медіа періоду розвитку і демократичної участі. Теорія масових комунікацій Г. М. Маклюена. Типи масової комунікації як рушійні сили в історії людства. Тип суспільної епохи і пануючий у ній ЗМК. Ефірні ЗМК і переворот у суспільній свідомості XX століття. Телебачення як повернення людства до епохи усної комунікації. Концепція постіндустріального (інформаційного) суспільства Даніела Белла. Структура населення, інформація та знання як констутутивні ознаки нового суспільства. Надмірність інформації, її дедалі вужча спеціалізація, потреба в інтерпретації інформації та сталість людської свідомості для її сприйняття як ознаки й загрози інформаційного суспільства. Теорія "поля журналістики" П'єра Бурдьє, вплив телебачення на "поле журналістики" -настанова на видовища і розваги, девальвація мислення, монополія журналістів на публічні виступи

У новітній західній філософії вагоме місце посідають дослідження проблем і створення загальних концепцій, пов'язаних з журналістикою. До цієї проблематики виявляють інтерес як професійні філософи, так і журналістикознавці. Особливо велику популярність у західному світі здобула праця американських науковців Фредеріка Сіберта, Теодора Петерсона та Уїлбура Шрамма "Чотири теорії преси", що, з'явившись уперше в 1956 році, витримала відтоді численні перевидання, увійшла до навчальних програм університетів і активно використовується й сьогодні для викладу теоретичних основ і засад журналістики.

Автори цієї праці посідали помітне місце в американській науці про журналістику. Ф. Сіберт працював деканом коледжу засобів масової інформації Мічиганського державного університету, Т. Петерсон - деканом коледжу журналістики університету штату Іллінойс, У. Шрамм - директором Інституту досліджень масової інформації Стенфордського університету. Таким чином вони представляли найбільші центри з вивчення журналістики в США, а свою працю проводили на кошти Національної ради церков.

У вступному розділі науковці висловили свій головний постулат: "Преса завжди приймає форму і забарвлення тієї соціально-політичної структури, у рамках якої вона функціонує. Передусім вона відбиває ту систему соціального контролю, за допомогою якої здійснюється врегулювання взаємин індивіда і соціальних інститутів. Ми вважаємо, що розуміння цих аспектів суспільства складає основу будь-якого систематичного розуміння преси".

Чотири концепції преси, на думку науковців склалися історично. Першим її типом була авторитарна модель журналістики, що виникла у ХVІ-ХVІІ століттях з появою цензури і спробою абсолютистської держави прибрати під свій цілковитий контроль усю систему масової інформації. І хоча видавцями періодичної преси могли бути в цій ситуації не лише державні установи чи державні діячі (відома участь Людовіка ХІІІ і кардинала Ришельє в газеті Теофраста Ренодо "La Gasette, Петра І - у "Ведомостях", Катерини ІІ у - журналі "Всякая всячина"), але й приватні особи, але сувора регламентація видавничої діяльності та наявність цензури накладалися непосильним тягарем на вільну думку. Вона могла існувати тільки у формі алегорій, іносказань, глибоко заховуватися в підтекст журналістського твору, тобто легітимно не існувала.

Більш докладно авторитарну журналістику характеризують такі ознаки:

1) сформована в XVI-XVII століттях і ставши першим типом преси, ця модель зберігається й донині в багатьох країнах світу;

2) у своєму підґрунті має філософію абсолютної влади монарха або призначеного ним уряду;

3) головна мета журналістики в авторитарній моделі - підтримувати й проводити політику уряду, що перебуває при владі, і служити державі;

4) пресу мають право використовувати тільки ті, хто дістав королівський (царський) патент чи інший аналогічний дозвіл;

5) преса контролюється за допомогою урядових патентів, ліцензій, а також цензури;

6) заборонена критика в пресі політичного управління і осіб, що перебувають при владі;

7) преса знаходиться в руках держави або приватних осіб;

8) преса розглядається як інструмент здійснення урядової політики, хоча й не обов'язково належить уряду.

У процесі історичного розвитку людства на альтернативних до авторитарної моделі засадах виникає лібертаріанська журналістика. Заснована на ідеалах свободи волі (libertarian) вона являє собою наступний щабель у розвитку масово-інформаційної діяльності. Ліберальна модель народжується в епоху Просвітництва та раннього капіталізму, тобто виникає на зламі XVII-XVIII століть. Розвиток капіталізму приводить до того, що газети перетворюються на приватні підприємства, а їх споживачами стають не лише освічені дворяни, але в переважній більшості представники "третього стану". Під тиском боротьби за свободу преси падає цензура або її вплив стає неістотним для функціонування масової інформації. Але пресі не вдається цілковито позбутися своїх службових функцій через економічну залежність від видавця. Свобода виявляється опанованою рівно настільки, наскільки це відповідає інтересам власника газети.

В основу концепції свободи преси, на думку авторів, було покладено три постулати: відділення новин від думок, відкриття журналістам доступу для урядової інформації та відсутність цензури.

Для ліберальної журналістики властиві такі ознаки:

1) вона сформувалася в Англії після 1688 року і експортована в США, ліберальна модель впливова й в інших країнах;

2) її філософським підґрунтям є праці Мільтона, Локка, Мілля, теорії раціоналізму і природних прав людини;

3) основні цілі преси - інформувати, розважати, продавати, але головним чином допомагати "відкривати правду", зрозуміло ж, з певних позицій, і контролювати (check in) дії уряду;

4) пресу може використовувати будь-який громадянин, що має для цього економічні можливості й засоби;

5) преса контролюється самовільним процесом встановлення правди на "вільному ринку ідей", а також судами;

6) заборонені наклепи, непристойності, зрада у військовий час;

7) журналістика перебуває у власності переважно приватних осіб;

8) найважливіша особливість ліберальної журналістики полягає в тому, що преса є інструментом контролю за урядом (checking on government) та задоволення інших потреб суспільства.

Лібертаріанська модель займає центральне місце в сучасному світі. Але автори книжки "Чотири теорії преси" не приховують того, що вона віджила своє, виявила, попри численні переваги, свої недосконалості. Унаслідок дедалі зростаючого монополізму преса переходить під контроль могутніх економічних магнатів, а відтак їй усе важче залишатися вільним ринком ідей. Журналістика служить не суспільству, а бізнесу, виступає проти соціальних змін. Перетворення газет на засоби здобування максимальних прибутків спричинилося до погоні за сенсаціями, втягуванням у коло публічного розгляду приватного життя відомих людей, що означає не що інше, як порушення прав людини. Свобода волі обернулася на свою протилежність - уседозволеність. А відтак ліберальна модель мусить розглядатися як перейдений етап і поступитися новому типові масово-інформаційної діяльності. Його автори пропонують назвати соціально відповідальною моделлю журналістики.

Соціально відповідальна журналістика є найдорожчим демократичним надбанням ХХ століття, склалася у державах з розвиненими традиціями народовладдя й парламентаризму. Вперше її засади були сформульовані в Комісії з питань свободи преси, створеної в 1942 році на пропозицію власника великого американського журнального концерну Г. Люса, який виділив на фінансування її досліджень 200 тис. ам. дол. Комісія висунула тезу про відповідальність преси перед суспільством і зробила висновок про необхідність державного регулювання такої важливої справи, як журналістика. Вона мусить бути використана для забезпечення гармонійного розвитку суспільства, зняття напруженості, розв'язання конфліктних ситуацій.

Соціально відповідальна журналістика мусить узяти все найкраще від попереднього періоду, але й піти далі по шляху вдосконалення механізму використання свободи слова. Вона повинна відділяти новини від редакційних статей, повідомлення від думок, надавати місце для висвітлення різних поглядів і точок зору на проблему, вона повинна давати цілковиту картину різних соціальних груп у суспільстві, а також зобов'язана займатися роз'ясненням аудиторії загальнолюдських цінностей.

Найважливіші особливості соціально відповідальної теорії журналістики такі:

1) концепція виникла в ХХ столітті в США;

2) вона сформувалася на основі праці Комісії з питань свободи преси, її члена У. Е. Гокинґа, професора філософії Гарвардського університету, на основі практики журналістики і моральних кодексів журналістики;

3) основні цілі преси - інформувати, розважати, продавати, але головним чином переводити конфлікти в план дискусії;

4) використовувати її може кожен, у кого є що сказати;

5) контролюється вона думкою суспільства, діями споживачів, професійною етикою;

6) заборонено втручання в приватне життя і життєво важливі суспільні інтереси;

7) преса перебуває в приватних руках, якщо тільки уряд не змушений узяти її у свої руки в інтересах суспільства;

8) засоби інформації беруть на себе зобов'язання з соціальної відповідальності, а якщо вони цього не роблять, то хтось повинен простежити за тим, щоб вони це робили.

В останньому пункті автори виразно натякають на ті обставини, за яких можливе й необхідне втручання держави в інформаційну діяльність своїх громадян. У соціально відповідальній моделі журналістики засоби масової інформації перетворюються на справжні органи масової інформації. Преса та електронні ОМІ, завдяки наявності масового реципієнта, звільняється від тиску й впливу засновників і власників. Власником ОМІ виступає сам редакційний колектив, який забезпечує себе всім необхідним і функціонує на засадах самоокупності за рахунок продажу накладу свого видання. У цьому випадку газета залежить не від магната-засновника, а від багатотисячної аудиторії читачів, які утримують її за допомогою передплати чи купівлі в роздріб. Таке видання здобуває найвищу свободу, у ньому журналісти вільно викладають факти та висловлюють свої думки й коментарі за умови їх суспільної відповідальності. ОМІ відповідають тільки перед соціумом, суспільством, їх функціонування регламентується законами про масово-інформаційну діяльність, у чому й виявляється вплив держави на журналістику. Держава повинна захищати читача від влади монополій і пресових магнатів.

Четверта теорія преси є своєрідним феноменом ХХ століття. Це радянська комуністична її модель, а по суті тоталітарна журналістика. Вона виникає в державах з фашистськими або комуністичними режимами. Головна ознака цієї моделі - цілковита відсутність приватних видань, усі вони є лише органами партійних комітетів та державних органів чи установ. Інформаційний потік цілковито контролюється за допомогою цензури (прихованої цензури), репресивних державних органів, відповідних структур у партійних комітетах різного рівня, а також через партійність редакторів та рядових журналістів, які в силу цього навіть і не помишляють про інакомислення, а стають "солдатами слова". Категорія свободи тут розглядається лише як право поширювати партійні погляди.

Найважливіші особливості радянської комуністичної теорії журналістики такі:

1) вона виникла в ХХ столітті в Росії, стала панівною із захопленням влади більшовиками і була нав'язана ними всім народам, що склали СРСР;

2) філософським підґрунтям цієї теорії є марксизм, зокрема вчення Владіміра Леніна про дві нації і дві культури в кожній нації і в кожній національній культурі та його вчення про пресу як колективного пропагандиста, агітатора і організатора;

3) основні цілі преси - за допомогою тенденційно дібраних фактів агітувати за програмні цілі своєї партії, а в публіцистиці здійснювати пряму й наполегливу пропаганду її завдань;

4) використовувати пресу можуть лише "лояльні й ортодоксальні члени партії";

5) контролюється вона усіма партійними комітетами зверху донизу, головними редакторами, які не лише є членами партії, але обов'язково й членами її керівних органів;

6) заборонено критику партійного керівництва, висвітлення приватних боків його життя, критику партійної програми та інших директивних документів партії;

7) преса перебуває цілковито в руках партії, газети і журнали існують лише як органи певних партійних комітетів, що й декларують у своїх вихідних даних, навіть фахові видання є органами партійних комітетів установ і організацій;

8) основна відмінність від інших концепцій полягає в тому, що преса є інструментом ідеологічної обробки населення, мобілізації його на виконання завдань партійної програми.

На сьогодні модель радянської комуністичної журналістики виглядає цілком скомпрометованою. Вона мусить бути відкинутою в усіх своїх компонентах, а українська журналістика, звільнившись від її кайданів, повинна вийти на шлях соціально відповідальної журналістики, оскільки це найбільш продуктивна модель, що культивується в розвинутих демократичних державах світу.

Книжка Ф. Сіберта, Т. Петерсона і У. Шрамма "Чотири теорії преси" стала важливим здобутком теоретичного журналістикознавства, не лише узагальнила наявний досвід історичного розвитку масово-інформаційної діяльності, але й показала перспективу руху до її більш досконалого типу.

На думку сучасного російського дослідника західних теорій масової комунікації Г.П. Бакулева, здійснена Ф. Сібертом, Т. Петерсеном і У. Шрамом перша спроба компаративного опису основних станів преси "до цього часу залишається найбільш повною" Ч "Майже в кожній статті й книзі, - свідчить він, - які мають відношення до філософської основи журналістики, містяться посилання на книгу цих авторів, коментарі до неї або цитати з неї".

...