Основи журналістики

У декреті наголошувалося: заходи мають тимчасовий характер; як тільки новий порядок зміцніє, "усякі адміністративні впливи на пресу будуть припинені". У розпорядчій частині декрету вказувалося: "Закриттю підлягають лише органи преси, що: 1) закликають до відкритого опору або непокори робітничому і селянському урядові. 2) сіють смуту шляхом явно-наклепницького викривлення фактів, 3) закликають до дій явно злочинного, тобто кримінально-переслідуваного характеру".

Внаслідок дії цього декрету лише в жовтні 1917 року, тобто за п'ять днів, що більшовики перебували при владі, ними були закриті 33 "буржуазні" і 4 "дрібнобуржуазні" газети, у листопаді відповідно - 20 і 10, у грудні - 20 і 3, у лютому 1918 року - 16 і 13, у березні - 3 і 14, у квітні - 13 і 22.

Декрет завершувався словами: "Дане положення має тимчасовий характер і буде відмінене особливим указом з настанням нормальних умов суспільного життя". Незважаючи на ці неодноразові заяви про тимчасову дію декрету, що свідчило про те, що сам Раднарком розумів його протиприродний характер, він (декрет) ніколи скасований не був, його "відміна особливим указом" так і не настала. Це свідчить про те, що "нормальні умови суспільного життя" для більшовиків так і не прийшли. Вони були й залишилися назавжди купкою заколотників, які лишалися в своїй країні в меншості і лише збройно могли утриматися при владі. Дозволити свободу слова для них було смерті подібним; тому її ніколи в Радянському Союзі й не було.

У січні 1918 року Петроградська Рада прийняла ухвалу про надання до комісаріату в справах друку п'яти примірників кожного твору одночасно з його надходженням із друкарні в продаж. А в 1919 році вже жоден рукопис не міг бути відданий до набору без дозволу Держвидаву чи його місцевих органів. Так наступна цензура була замінена попередньою, найбільш цинічною її формою.

Законодавчо справа завершилася 6 червня 1922 року ухвалою урядового рішення про створення Комітету з охорони державних таємниць у пресі, що у побуті дістав назву Головліт (головний над літературою) в столиці і облліт - на місцях. Раднарком уже не соромився цілком офіційно використовувати поняття цензури, відзначивши в першому пункті постанови, що заснування Головліту має на меті "об'єднання усіх видів цензури друкованих творів". На Головліт покладалися функції попереднього перегляду всіх призначених для друку періодичних і неперіодичних видань. Відтоді цензура в Радянській Росії, а потім і в СРСР існує не тільки фактично, але й здобуває законні, юридичні підстави.

Під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю журналістики та книговидання шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що провадяться владою або за її рекомендацією.

Цензура в найширшому розумінні існує на всіх щаблях суспільства та масової комунікації. Посада цензора була запроваджена в Стародавньому Римі. До кінця ХУІ ст. цензура була запроваджена в більшості європейських монархій - у зв'язку з поширенням книгодрукування.

Цензура така ж давня, як і друкарський верстат. У 1485 р., тобто через 35 років після винайдення Й. Гутенбергом книгодрукування, з'явилися всі ознаки церковної цензури. У німецькому місті Кельні друкарня була заснована в 1469 р., а вже в 1475 р. вийшла перша книжка з цензурним дозволом місцевого університету. У 1559 р. був опублікований перший список (індекс) заборонених книг, обов'язковий для всієї римо-католицької церкви.

Надалі історія книжки й історія журналістики в значній мірі виявлялася через боротьбу різних суспільних сил за, з одного боку, можливість щонайповніше інформувати читацький загал з якнайширшого кола проблем, а, з другого боку, за приборкання преси й обмеження вільно висловлювати свої погляди й думки. Боротьба за демократичні свободи обов'язково включала в себе й вимогу свободи слова, і в міру демократизації суспільства відбувалося дедалі більше звільнення журналістики від тиску на неї держави.

Сьогодні в суспільній свідомості усталилася однозначна думка: наявність цензури - перша ознака тоталітарного політичного режиму, відсутність цензури - ознака демократичного способу організації суспільства. У всіх розвинутих країнах світу цензура законодавчо заборонена, а конфлікти з пресою громадяни та установи (в тому числі й органи влади) розв'язують лише в судовому порядку.

Партійна журналістика завжди залежна від програми партії, її лідерів та органів управління (комітетів). Те, що вона свідомо залежна, як це традиційно підкреслюється у визначеннях партійності, не міняє справи по суті. Якщо партія захоплює владу, партійна журналістика обслуговує владу. Із встановленням у країні однопартійної системи, як це було в СРСР, зникає взагалі можливість для опозиційної думки, відкривається шлях до диктатури партії та її вождів, уся система масової інформації перетворюється на партійну й виконує лише службову функцію. За цих обставин журналістика сама ніколи не спроможна стати владою. Вона не є внутрішньо вільною, вона добровільно службова, причому вона служить не істині, а людям, групі людей, партії.

Саме тому в СРСР не існувало жодного закону про пресу чи масово-інформаційну діяльність. Однопартійне суспільство їх просто не потребувало, для розв'язання проблемних ситуацій чи конфліктів достатньо було рішень партійних з'їздів чи пленумів місцевих партійних комітетів, а дуже часто й конкретної вказівки першого секретаря, відданої по телефону (звідки й пішов вислів: "телефонне право"). Лібералізація суспільних відносин і спроба надати соціалізмові людське обличчя відразу потягла за собою необхідність законодавчого регулювання діяльності мас-медіа. У 1989 р. в СРСР був прийнятий перший і останній закон у цій галузі. Називався він закон СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації".

Цензура справляє згубний вплив на журналістику ще й тим, що перебирає на себе відповідальність за друковане слово. Здійснити модель соціально відповідальної журналістики в умовах цензури неможливо, бо не журналістика, а цензура відповідає перед суспільством за твір журналіста. Зусилля авторів підцензурних видань спрямовуються переважно не на осмислення своєї відповідальності перед суспільством, а на те, щоб винайти витончені способи непомітно протиснути свої думки через цензурні рогатки. Коли цензурні заборони зникають і в суспільстві проголошується свобода слова, окремі журналісти виявляються не готовими нею повноцінно скористатися: вдаються до образливих висловів на адресу певних осіб, вносять до літературної мови стеб, навіть вживають ненормативну лексику, подають недостовірні, неперевірені повідомлення. Через це відразу зростає кількість судових позовів до преси в перехідних від тоталітаризму до демократії суспільствах, що можна було спостерігати під час Першої російської революції (1905-1907) і в країнах СРСР після його руйнації.

На сьогодні надбанням суспільної свідомості стала думка про те, що лише непартійна, незалежна журналістика здібна сама виконати функції "четвертої влади", поруч з існуючими в кожній державі трьома владами: законодавчою, виконавчою й судовою. Із наймички, покоївки влади вона перетворюється на повноправного члена суспільства, здатного стати поруч з іншими гілками влади. У преси немає іншого способу реалізувати свою владу, окрім слова, правдивої інформації, за допомогою чого вона формує громадську думку. Влада преси, таким чином, - непряма влада. Преса не приймає ніяких рішень і не запроваджує їх у життя. Але вона володіє більшим за матеріальні скарбом: умами, свідомістю людей, формує погляди на ті чи інші проблеми. А відтак, саме від неї в розвинутих країнах залежать у кінцевому підсумку державні рішення, які приймають і здійснюють три перші гілки влади.

У демократичному суспільстві існує розуміння того, що лише свобода преси забезпечує її функціонування як "четвертої влади". Більше того, демократичне суспільство зацікавлене в перетворенні преси на "четверту владу", вбачаючи в цьому найважливішу гарантію власної тотожності й тривалого буття, контролю за суспільною рівновагою.

У сучасному світі виробилися такі засади ліберальної теорії свободи преси:

1. Люди прагнуть знати істину, щоб керуватися нею.

2. Єдиним методом досягнення істини є вільна конкуренція поглядів на вільному ринку ідей.

3. Кожній людині має бути надане право висловлювати свою точку зору за умов, якщо вона визнає таке ж право за іншими людьми.

4. У наслідку зіткнення протилежних поглядів буде утверджуватися й набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональним і доцільним.

На базі цих засад один з провідних дослідників преси на Заході професор Вальтер Гаґеманн сформулював такі умови здійснення свободи преси:

1. Безпристрасна, всебічна інформація про факти та події суспільного життя.

2. Коментування, незалежне від напрямків громадської думки та партійних поглядів.

3. Видання масової преси, функціонування ефірних та електронних ОМІ в жвавій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідальності.

4. Фізична, економічна та духовна незалежність талановитих журналістів, які мають сміливість і мужність відстоювати істину.

5. Вивільнення преси від необхідності враховувати урядові інтереси, але при суворій самовідповідальності.

6. Високий діловий рівень видавців, їх повага до духовної свободи журналістів.

Крім свободи преси, надзвичайно істотне значення для журналістики має свобода творчості, оскільки діяльність представників мас-медіа має безсумнівний творчий характер.

Свобода творчості - це визнання за автором права вільно, відповідно лише до своїх поглядів і уподобань, відтворювати й витлумачувати об'єктивну дійсність. Свободу творчості слід розглядати в двох аспектах: гносеологічно-естетичному та соціологічному.

У гносеологічно-естетичному аспекті свобода творчості залежить від широти й глибини світогляду автора, його вміння проникати в сутність речей і явищ, розуміти факти та їх взаємозв'язок, від його таланту й майстерності та від його володіння мовою обраного типу журналістики. Творча уява й фантазія, здатність бачити найбільш істотне й цікаве, втілювати свої думки й картини дійсності в слові, - усі ці якості є обов'язковими умовами творчого процесу журналіста.

Соціологічний аспект свободи творчості полягає в залежності/незалежності автора від поглядів, прагнень і цілей соціальних груп (класів, верств населення) та органів їх осмислення й вираження - партій чи громадських організацій. Історія знає численні спроби поставити під контроль партій чи держав вільну творчість. "Рукописи не горять", - говорить приказка, але "горять" їх автори, митці, журналісти, з якими легко можуть розправитися інститути влади, помщаючись за неслухняність.

З розвитком суспільства, ускладненням його політичної структури, з усвідомленням цінності демократичного шляху історичного руху проблема свободи слова висунулася в число першорядних проблем. Це сталося у ХУШ столітті. Найбільш чітко сформулював загальні ідеї щодо цього теоретик і практик американської революції ХУШ ст. Томас Джефферсон (1743-1826). "Наша свобода залежить від свободи преси, - твердив він, - а цю останню не можна обмежувати, не загубивши її цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення".

На його ідеях будувалося законодавство США щодо преси. Свобода преси забезпечена тут першою поправкою (1791) до конституції США, яка містить таку категоричну вимогу: "Конгрес США не має права приймати ніяких законів, що обмежують свободу слова й преси".

Цю норму прийняли більшість країн, що розвивалися по шляху демократії. Свобода преси, однак, не означає уседозволеність і безвідповідальність. Навіть у цивілізованих країнах заборонені руйнівні дії преси, що можуть призвести до соціального вибуху, працюють на дестабілізацію країни. Показове з цього погляду законодавство Великої Британії. Тут у розділі 1053 глави 2 законів про злочини проти уряду й суспільства заборонені усні й друковані виступи, що мають на меті викликати "дискредитацію чи обурення проти суверена, уряду, конституції З'єднаного королівства, будь-якої з палат парламенту чи судової системи, (...) збудження невдоволення чи обурення серед підданих його величності, розвиток почуття злоби й ворожості між різними класами цих підданих".

Не меншу вагу в здійсненні свободи слова має моральне усвідомлення необхідності рахуватися з правом особи на недоторканість її приватного життя. Це, наприклад, глибоко розумів видавець і редактор харківської газети "Порада" М. Ф. Лободовський, який з пиводу царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. роз'яснював своїм читачам зміст поняття свободи слова. "Се означає, - писав він, - що кожна людина має право говорити, писати, випечатувати усе про все, усякі свої думки-гадки, як і що вона розуміє; але ж бо слід говорити, печатити тільки щиру правду та й поважно, не ображаючи словом нікого, без лайки, без оббріхування кого, без ганьби, не понижаючи, не ображаючи людини, бо непочесним поводженням у мові, у слові, ламається право людини на недоторканість, на честь; а як хто буде говорити або печатати неправду на кого, брехню, суд, ганьбу, усякий поговір, образливі речі, прикрі докори не поправді, що каляє честь людини, буде наволікати безчестя тим на людину, то за це має бути караний судом, бо це буде означати, що він обернув свободу слова на зло, во вред честі другої людини, а свобода слова повинна бути почесна, поважна, звичайна, доводити до добра, а не до зла, до згоди, а не до безладдя".

Це висловлювання, якому вже понад сто років, демонструє глибоке розуміння українськими діячами преси проблеми свободи слова, з якою менш за все пов'язана вседозволеність, яка передбачає відповідальність журналіста перед суспільствам, його пошану до людської гідності й суверенності іншої особи.

Основні засади свободи преси сформульовані у міжнародних правових документах. У "Декларації прав людини", що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої перебуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: "Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне висловлювання їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів".

А стаття 29 "Декларації" стосується можливих обмежень прав і свобод, у тому числі й права на свободу слова. "При здійсненні своїх прав і свобод, - записано в ній, - людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення безпеки, належного визнання й поваги прав і свобод інших людей і задоволення вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві".

Право кожної людини на свободу слова гарантується і Європейською конвенцією про права людини (повна назва: "Конвенція про захист прав людини і основних свобод"), що була підписана державами - членами Ради Європи 4 листопада 1950 року, а вступила в силу 3 вересня 1953 року. Стаття 10 Конвенції проголошує: "1. Кожна людина має право на свободу вираження своєї думки. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від кордонів. 2. Здійснення цих свобод накладає обов'язки і відповідальність, може бути пов'язане з формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з метою запобігання безпорядків і злочинності, захисту здоров'я і моральності, захисту репутації та прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя".

Стаття 17 Конвенції захищає викладені в ній самій права та свободи людини. "Ніщо у цій Конвенції не може бути тлумачене як таке, - зазначено тут, - що означає, що будь-яка держава, група осіб чи людина мають право займатися будь-якою діяльністю чи здійснювати будь-які дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, чи на їх обмеження у більшій мірі, ніж це передбачено Конвенцією".

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли в Конституцію України. Стаття 15 містить категоричне положення: "Цензура заборонена". Стаття 34 гарантує свободу слова. "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, -читаємо в ній. - Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Свобода творчості також гарантується Конституцією України. У статті 54 зазначено: "Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законами".

Для діяльності журналіста важливими є ще дві статті Конституції України, знання яких для нього обов'язкові. Стаття 32 захищає приватне життя громадянина. "Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України, - стверджується тут. - Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини".

Оскільки партійна преса є і буде об'єктивною реальністю українського політичного життя, то журналістові необхідно знати й статтю 37, яка сформульована так: "Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються".

Законодавство України забезпечує широкі можливості для творчої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами й закріплені в міжнародних правових документах.

Однак немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці задекларованої в законодавстві свободи. Покажемо це на прикладі спроб запровадження в Україні суспільного мовлення

Суспільне (громадське) телерадіомовлення - це така телерадіо-організація, яка фінансово не залежить від одного чи кількох власників або однієї чи кількох інституцій, під якими розуміються державні органи та установи, підприємства, корпорації, політичні партії, бізнесові структури, окремі особи. Суспільне телебачення незалежне не від кого в своїй інформаційній політиці, крім самих журналістів та глядачів.

Таке телебачення існує в багатьох демократичних країнах світу. Класичним представником суспільного мовлення є British Broadcasting Corporation (BBC), яка була заснована у Великій Британії ще 1927 р. У США за приклад можуть правити такі організації, як Американська служба мовлення (U. S. Public Broadcasting Servise) та Національне суспільне радіо (National Public Radio).

Суспільне телебачення наділене повними повноваженнями із надання широкого спектру інформаційних, просвітницьких і розважальних мовних програм на всій території країни, в інтересах усього населення, з урахуванням усього її етнічного, культурного і конфесійного розмаїття, відображає увесь діапазон наявних у суспільстві думок і поглядів.

Міжнародні організації, які опікуються станом свободи слова в світі, пропонують фінансувати громадське телебачення за рахунок спеціального податку, який сплачує кожен споживач електроенергії (побутовий, корпоративний чи державний) на суспільне мовлення.

В Україні розмови про необхідність створення суспільного мовлення ведуться від 1995 р., коли в поправці до закону "Про телебачення та радіомовлення" з'явився термін громадське телерадіомовлення. Але поправку про необхідність створення такої організації масової комунікації заблокував своїм вето президент Л. Кучма. 1996 р. парламент подолав вето, але справа не зрушилася з місця. 1997 р. Верховна Рада України ухвалила закон "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України". Але Л. Кучма наклав вето й на цей закон. 2000 р. було ухвалено новий закон "Про створення системи Суспільного телебачення та радіомовлення України", але й він залишився на папері й був заблокований у своєму виконанні. Президент В. Ющенко в 2005 р. декларував свій твердий намір суспільне мовлення створити, але справа не пішла далі розмов, створення комісій, прийняття декларацій. Так, "Декларацію про створення в Україні суспільного телерадіомовлення" (2007) підписали представники кількох урядових та парламентських структур, Президент В. Ющенко видав на початку 2008 р. указ "Про заходи щодо створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України". Розуміння потреби в суспільному телерадіомовленні задекларував Президент України В. Янукович у 2010 році, проте від 1995 р. до цього часу жодного реального кроку в справі запровадження суспільного мовлення в Україні так і не зроблено.

Від редакторів газет і рядових журналістів часто можна почути скарги на втручання у їхні творчі справи органів влади, конкретних урядовців, депутатів Рад різного рівня, засновників, власників та інших зацікавлених осіб. Вони твердять, що, замість розбитих політичних кайданів, українська журналістика опинилася в лещатах економічних, а фінансовий тиск виявляється не менш дошкульним, ніж тиск політичний, і служать вони одній меті - примусити журналістів відмовитися від правдивої і всебічної інформаційної діяльності і вдатися до тенденційного висвітлення подій в інтересах певних осіб чи партій. У декого виразно простежується ностальгійна нотка за "старими добрими часами", коли редакції не турбувалися ні про папір, ні про поліграфічну базу, ні про заробітну плату, а отримували все це як винагороду за сумлінне служіння комуністичній партії.

Заперечити, що таке становище має місце в нашому інформаційному просторі неможливо. Разом з тим слід добре розуміти різницю між тоталітарною і соціально відповідальної моделями існування журналістики. Тоталітаризм вдається до репресій, фізичного винищення непокірних, а то й просто незручних, яскравих у силу природної талановитості осіб. У Радянській Україні такі репресії набули масового характеру і призвели до загибелі мільйонів найбільш талановитих громадян.

На тлі цих історичних подій сучасна економічна залежність преси від засновників виглядає цілком іншого рівня проблемою, не пов'язаною із загрозою для життя цілого журналістського корпусу країни. Проблемою, яка підлягає розв'язанню і швидше чи пізніше буде розв'язана в нашому суспільстві.

Україна, у силу специфічних внутрішніх умов, лише зараз опановує модель соціально відповідальної журналістики. Вихід суспільства з економічної кризи, який уже розпочався, стимулюватиме появу купівельно-спроможного читача, а відтак і зростання накладів газет і журналів, що уможливить їх незалежне існування і опанування тим рівнем свободи, яким володіють журналісти розвинених держав світу.

Словник молодого журналіста

ГАЗЕТА (італ. Qazzetta ) - періодичне, що виходить від кількох разів на день до кількох разів на тиждень, друковане видання з систематичними матеріалами про події і явища суспільно-політичного, економічного й культурного життя. Спочатку газети виконували лише інформаційну функцію, але в процесі розвитку стали вміщувати аналітичні матеріали, перетворилися на спосіб формування громадської думки, урізноманітнилися за тематикою й напрямками.

Знаменитий німецький журналістиколог Отто Ґрот, автор семитомного дослідження "Непізнана культурна сила.

Основи газетної науки (періодики)" (Берлін [Західний], тт. 1-7, 1960-1972) виокремив такі чотири конститутивні ознаки газети: 1) періодичність виходу в світ, 2) універсальність змісту, 3) актуальність інформаційних повідомлень, 4) гласність у подачі новин.

Головна функція газети - подавати через певні невеликі проміжки часу оперативну, актуальну, різноманітну, загальноцікаву інформацію. У дослідженні німецького ученого Еміля Довіфата "Учення про газету" (1955) міститься така кваліфікація: "Газета повідомляє широку громадськість через найкоротші відрізки часу про новітні події сучасності у відповідності із злобою дня, але з усвідомленням відповідальності і громадського обов'язку".

Відомий чеський письменник і журналіст Карел Чапек у жартівливій праці "Як робиться газета" так описував процес її народження: "Газети, як і деякі інші великі підприємства, цікаві не стільки тим, як вони робляться, скільки тим, що вони взагалі існують і виходять регулярно щодня. Ще не було випадку, щоб газета друкувала лише коротке повідомлення про те, що за минулу добу нічого вартого уваги не сталося і тому нічого писати. Читач кожного дня одержує і політичну статтю, і події, і спорт, і відділ культури, і економічний огляд. Якщо навіть всю редакцію звалить грип, то газета все ж вийде, і в ній будуть всі звичайні рубрики, так що читач ні про що не здогадається".

Сучасна газета може нараховувати від 2 до 100 сторінок, мати вишукане оформлення, кольорові фотографії, що робить проблематичним встановлення чіткої межі між газетою і журналом. Усе ж через порівняння цих двох типів друкованої преси можна найбільш точно визначити особливості газети. Якщо журнал тяжіє до аналітичної ґрунтовної інформації, то газета переважно подає факти, повідомлення про події, тяжіє до інформативності.

I все ж німецький дослідник Вальтер Гаґеманн у залежності від мети видання розрізнив у сучасній журналістиці такі три головні різновиди газет: 1) газета думок, 2) інформаційна газета, 3) газета як засіб здобування максимальних прибутків. Щоб остаточно прояснити питання, відзначимо, що тут ідеться про якісну, інформаційну та розважальну модель періодичних видань.

За даними Всесвітньої газетної асоціації (ВГА) у сучасному світі в багатьох країнах збільшився продаж газет з одночасним зростанням рекламних надходжень.

Праобразами газет були інформаційні бюлетені, що випускалися в Римі в 1 ст до р. Хр. - 4 ст. після р. Хр. Перші газети з'явилися в Китаї у 8 ст. У Європі - в 17 ст.: у Німеччині в 1609, у Швейцарії - у 1610 р., у Голландії в 1616, у Англії в 1622 роках. Слово "газета" пішло від назви рукописного аркуша новин у Венеції, який купували за монету такої ж назви. Уже тоді виготовлювачів таких новин називали газеттанті.

Термін гезета увійшов до широкого вжитку з появою у Франції видання Теофраста Ренодо "Ля газет" (1631). Першою щоденною газетою була "Ляйпціґер цайтунґ" ("Ляйпцігська газета"), що видавалася в Німеччині в 1661-1663 роках. Однією з найстаріших газет світу, що видається й сьогодні, є газета "Таймс", заснована у Лондоні (Велика Британія) за одними даними в 1785, а за іншими - у 1786 році.

Перші газети в Україні з'явилися польською мовою ("Кур'єр Львівські", 1749), французькою ("Газетт де Леопольд", 1776) таросійською ("Харьковский еженедельник", 1812; "Харьковские известия", 1817-1823) мовами. Перша газета українською мовою - "Зоря Галицька" видавалася у Львові в 1848-1857 роках.

Досягнувши розквіту в ХХ столітті, газети в епоху електронної комунікації перекочували в мережу Інтернет. Перша інтернет-газета з'явилася в 1992 році, коли "Chicago Tribun" подала в мережі свою електронну версію. Нещодавно газета "Christian Science Monitor" стала першим загальнонаціональним американським виданням, яке припинило друкувати паперову версію і залишило тільки ту, що в мережі.

Фахівці з комунікації, зазираючи в недалеке майбутнє, ведуть мову про декомпозицію газети, під чим розуміють технологію створення індивідуалізованих новин, коли читач з "New York Times" обирає політичну інформації, з "The Wall Street Journal" -економічні новини, а з "USA Today" - спортивні репортажі і створює для себе на засадах декомпозиції нову газету, у якій він сам є одночасно й редактором.

Проте, як не загрожена друкована журналістика під тиском новітніх комп'ютерних технологій, але газета як жанр подання інформації, ще далеко не вичерпала свої ресурси, і недарма надходження новин до споживача, і далі називається газетою, хоча й електронною.

БРИТВА ОККАМА - методологічний прийом створення журналістських текстів, який спрямований на забезпечення їх зрозумілості для реципієнта. Назва пов'язується з іменем англійського філософа доби Середньовіччя Уїльяма Оккама (1300-1350), засновника нового напрямку в тодішній філософії, якому він дав назву - термінізму. Головна його ідея полягала у формулюванні вимоги простоти викладу в письмових текстах як ефективного способу забезпечити їх змістову доступність для широкої аудиторії. У сучасному застосуванні цей прийом забороняє вживати в журналістському творі спеціальні терміни й поняття, які можуть бути незрозумілі реципієнту, а при необхідності їх вживання, обов'язково давати їм максимально прості пояснення, адаптуючи в читацьку свідомість.

Розділ 9. Загальні та спеціальні функції журналістики

Тлумачення проблеми в сучасній теорії журналістики. Загальні та спеціальні функції. Загальні: інформаційна функція та функція формування громадської думки. Спеціальні функції: організаційна функція, функція "сторожового собаки" (соціальної критики), ідеологічна функція журналістики, культурна функція, розважальна функція журналістики, рекламна функція

Лише на перший погляд бездіяльному розумові може здатися надуманим і штучним питання про функції журналістики. Насправді ж воно є архіважливим і давно увійшло в предмет теорії журналістики як науки про її найзагальніші властивості й найголовніші закономірності розвитку. I це зрозуміло: адже функції журналістики - це сукупність її обов'язків перед суспільством і характер їх виконання, це та роль, яку відіграє журналістика як соціальний інститут щодо соціуму як цілого. У відповідності з функціями журналістики стають зрозумілими місце й призначення органів масової інформації в суспільстві, а відтак, - і характер діяльності фахівців мас-медіа.

У радянській теорії журналістики дане питання розглядалося спрощено. Найважливішим методологічним орієнтиром тут оголошувалося ленінське визначення газети як колективного пропагандиста, колективного агітатора й колективного організатора, а, отже, й функції журналістики зводилися до трьох: пропагандистської, агітаційної та організаторської. Сьогодні ж цілком очевидно, що такий підхід не тільки не вичерпує всього розмаїття даної проблеми, але більше того - обмежує її лише політичною сферою.

У новітній українській теорії журналістики це питання жваво обговорюється. Висловлюються різні точки зору, як це й належить у порівняно молодій науковій галузі. Обмін думками, з одного боку, повинен привести до більш-менш усталених уявлень з цієї проблеми, а, з другого боку, сприяти народженню обґрунтованих якісних авторських концепцій, адже ми давно розпрощалися з радянськими часами, коли гуманітарна наука могла мати тільки колективний характер, і знову повернулися до пошанівку персональних надбань. Оглянемо стисло наявні теоретичні погляди.

У світовій журналістикології питання про функції журналістики традиційно входить до числа найважливіших наукових проблем. Вальтер Гаґеманн у праці "Газета як організм" (1950) описав п'ять функцій преси: 1) інформувати, 2) впливати на публіку, 3) рекламувати товари, 4) розважати читача, 5) повчати його.

Автори знаменитого дослідження "Чотири теорії преси" (1956) американські дослідники Фред Сіберт, Теодор Петерсон та Уїлбур Шрамм вважали, що в суспільстві преса виконує сім функцій. Вона мусить 1) служити політичній системі, забезпечуючи її інформацією, 2) обговорювати громадські справи, 3) просвіщати публіку, аби зробити її здатною до самоуправління, 4) захищати права особи перед урядом, 5) служити економічній системі, з'єднуючи покупця й продавця товарів за допомогою реклами, 6) забезпечувати розваги читачів, 7) підтримувати свою власну фінансову незалежність, щоб уникнути тиску на інформаційну діяльність будь-яких приватних інтересів.

Автор дослідження "Вступ до журналістики. Дослідження "четвертого стану" в усіх його проявах" (1961) Фразер Бонд нарахував чотири функції журналістики: 1) інформувати, 2) пояснювати й витлумачувати події, 3) керувати читачем, 4) розважати публіку. Додатковою функцією цей науковець вважав рекламу.

Найбільш повно на сьогодні функціональна концепція журналістики викладена в книзі американського ученого Деніса Маккуейла "Вступ до теорії масової комунікації" (1987). Узагальнивши погляди попередників - своїх співвітчизників Г. Лассуелла, Ч. Р. Міллса, він запропонував таку схему функцій журналістики. Вона зобов'язана:

1. Інформувати:

- забезпечувати інформацією про події в країні й світі;

- сигналізувати про стосунки з владою;

- полегшувати оновлення, адаптацію і прогрес.

2. Корелювати:

- пояснювати, інтерпретувати і коментувати зміст подій та новин;

- забезпечувати підтримку існуючої влади і норм;

- соціалізувати; координувати різні форми діяльності;

- домагатися консенсусу;

- встановлювати пріоритетність і сигналізувати про відносний статус.

3. Забезпечувати спадковість:

- виражати панівну культуру и визнавати субкультури і нові культурні впливи;

- формувати й підтримувати спільність цінностей.

4. Розважати:

- забезпечувати розваги, відволікання, засоби розслаблення;

- знижувати напруженість у суспільстві.

5. Мобілізувати:

- в громадських цілях проводити кампанії, що стосуються питань політики, війни, економічного розвитку, зайнятості, іноді релігії.

А. З. Москаленко в підручнику "Теорія журналістики" (К., 1998) виділив п'ять функцій преси: організаторську, виховну, пропагандистську, контрпропагандистську і соціологічну. Звернімо увагу на те, що дві з п'яти функцій журналістики видатний науковець пов'язував із здійсненням нею пропагандистської діяльності.

Внутрішньо полемізує з А.З. Москаленком автор навчального посібника "Основи журналістики в поняттях і коментарях" (Луганськ, 1998) В.М. Владимиров. Він категорично відкидає з теоретичного набутку функції пропаганди й агітації, відзначивши при цьому: "У світовій громадській думці, як і в наукових колах, слово "пропаганда" давно вже протилежне слову "об'єктивність" і означає не що інше, як приховування від масової аудиторії неприємних, незручних для кого-небудь фактів". Так само кваліфікується й агітація: "Що стосується функції агітації, то на неї також поширюється правило напівправди, з якої, як відомо, виготовляють найвищі ґатунки брехні".

Власну ж концепцію функцій преси В. М. Владимиров виклав так. Він об'єднав їх у певні рубрики, аби упорядкувати їх множинність. До загальних (основних) соціальних функцій преси він відніс пізнавальну, комунікативну і конструктивну, розуміючи під ними здійснення журналістикою всієї своєї масово-інформаційної діяльності, тобто виготовлення інформації (пізнавальна функція), її поширення (комунікативна) і запровадження в суспільну свідомість (конструктивна функція).

На другому рівні розташовані спеціальні (більш конкретні, особливі) функції. Серед них виділяються групи об'єктних і суб'єктних функцій. До складу першої групи увіходять функції артикуляції, соціалізації та кореляції. У другій групі виділено функції соціально-педагогічна, соціального контролю і корекції, а також просування ("promotion").

Після цього виділяється рівень індивідуальних функцій, до числа яких належать функції виховна, популяризаторська, рекреативно-гедоністична та масово-емоційна.

У концепції В. М. Владимирова спостерігаємо тенденцію до множення функцій і спробу усунути їх дублювання (наприклад, соціально-педагогічна і виховна) за рахунок утворення для них окремих рубрик. Питання заплутується через спробу кілька разів повернутися до загальних функцій, назвавши спочатку їх пізнавальною, комунікативною і конструктивною, а потім, ніби згадавши, що ніде не вжите слово "інформація", заговорити про загальну функцію преси - інформаційну. Виникає також запитання: як функції соціально-педагогічна, виховна, артикуляції, соціалізації і кореляції можуть здійснюватися поза пропагандою певних ідей і агітацією на підставі певних життєвих прикладів. У навчальному посібнику В. М. Владимирова маємо продуктивну, хоч і не в усьому досконалу, спробу розв'язання проблеми функцій журналістики.

Цікавий досвід застосування теорії до практики знаходимо в праці С.І. Горевалова "Військова журналістика України: історія та сучасність" (Львів, 1998). Це праця переважно з історії журналістики. Але цілком слушно автор досліджує в ній і функції української військової преси в Галичині міжвоєнного періоду. Він також іде по шляху множинності, намагаючись вичерпно врахувати все, що було сказане з цієї теми різними науковцями.

Умовно він об'єднує увесь наявний матеріал у чотири рубрики, виділяючи соціальну, економічну, соціально-психологічну та психологічну групи функцій.

До соціальної групи він відносить комунікативну, інформаційну, консервативну, деструктивно-інтегративну, соціально-регулятивну, контролюючу, управління, реалізації соціальної активності, розповсюдження культури, рекреативну, ідеологічну, політичну і науково-пізнавальну функції.

До економічної групи зараховуються регулятивно-економічна, економічно-контролююча, знову інформаційна, економічно-консервативна, економічно-управлінська, рекламна функції.

До соціально-психологічної групи увійшли такі функції: соціального орієнтування, участі у формуванні громадської думки, афіліації, контакту, самозатвердження, парасоціальна.

Група загальнопсихологічних функцій складається з функцій емоційної розрядки (релаксації), утилітарної, самоізоляції, стимуляції.

У концепції С.І. Горевалова переважає прагнення до вичерпності, що приводить до перерахування великого числа функцій, їх часткового дублювання в різних рубриках (наприклад, виділення інформаційної функції в групі соціальній та економічній) та відсутності їхньої ієрархії (наприклад, розташування ідеологічної й політичної функцій після рекреативної).

Про те, наскільки в сучасній теорії журналістики залишаються рухомими навіть найважливіші положення, свідчить повернення В.М. Владимирова у книзі "Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння" (2003) до розгляду функцій журналістики, у процесі якого відбулося істотне уточнення його концепції. На цей раз він запропонував розрізнити головні й рядові функції. Для позначення функцій першого плану він запропонував використовувати термін "місія журналістики". У вигляді визначення він запропонував таку формулу: "Місією журналістики є інформаційне забезпечення досягнення масового розуміння". Розглядаючи журналістику крізь призму герменевтики В.М. Владимиров заговорив про двоєдину місію журналістики: інформувати й забезпечувати розуміння інформації. Зрозуміло, це останнє передбачає проведення аналітичної роботи, роз'яснення інформації. Місія журналістики, за В.М. Владими-ровим полягає в забезпеченні права кожного члена суспільства не просто на інформацію, а на інформаційне забезпечення його діяльності, вільного вибору поведінки, умовою якого є знання, тобто володіння правдивою інформацією.

Очевидно, українській теорії журналістики ще доведеться докласти немало зусиль для розв'язання наукової проблеми функцій журналістики.

На підставі використання позитивного досвіду праць вітчизняних та зарубіжних теоретиків спробуємо побудувати свою концепцію.

Передусім відзначимо очевидну доцільність виділяти загальні й спеціальні функції журналістики.

Загальні функції належать до числа основних, пов'язані з атрибутивними ознаками журналістики, виконуються кожним пресовим виданням, ТРК чи електронним ресурсом без виключення, незалежно від його розміру, накладу чи адресної спрямованості.

Спеціальні функції мають локальний характер, характеризують журналістику з того чи іншого конкретного боку, їх виконання не є конче обов'язковим для кожного учасника масово-інформаційної діяльності. Так, розважальна газета може не містити ідеологічних матеріалів і аж ніяк не здійснювати функції соціальної критики ("сторожового собаки"), так само як партійна газета не займатися розважанням та відпочинком своїх читачів. Але в цілому спеціальні функції у своїй сукупності є важливим чинником діяльності преси та характеристики журналістики в цілому, а відтак мусять бути осмислені теоретико-журналістською наукою.

Про загальні функції журналістики ми розпочали мову тоді, коли заговорили про неї як про масово-інформаційну діяльність, адже найважливіша функція журналістики - збирання, обробка й поширення інформації. Лише в межах цієї найголовнішої функції можуть реалізуватися інші її завдання. Інформаційну функцію виконують усі друковані періодичні видання, радіостанції й телестудії, електронні газети й журнали. Навіть розважальні газети чи радіо й телепередачі інформують свою аудиторію в галузі певним чином окресленої тематики.

Журналістика, будучи для людини вікном у світ, є важливим каналом надходження до читача необхідних для його орієнтації у світі знань, теорій, концепцій. Вона подає щодня громадянам необхідні повідомлення, без яких вони неспроможні зрозуміти навколишній світ, а відтак обрати правильний варіант поведінки. Є безліч людей, які після завершення своєї освіти (вищої чи середньої) поповнюють свій інформаційний багаж лише за рахунок журналістики. Узагалі, слід виходити з того, що в сучасній соціальній дійсності читачів книжок у десять разів менше, ніж читачів газет. Періодична преса, радіо, телебачення стають для переважної більшості громадян єдиним каналом поповнення знань, створення ними в своїй свідомості картини світу.

Високоосвічений читач-фахівець виробляє в себе стабільну звичку знайомитися через ОМІ з новими фактами і явищами політичного й суспільного життя, науковими поглядами й гіпотезами зі своєї та суміжної галузей спеціалізації. Читання загальних та фахових газет і журналів стає його щоденною потребою, адже на сторінках ОМІ здійснюються публікації про наукові новинки, відкриття, дається хроніка наукового життя.

Друга загальна функція журналістики полягає у формуванні нею громадської думки. Суспільно-політична роль мас-медіа була предметом нашого розгляду в минулій лекції, адже творення за допомогою інформації громадської думки й суспільної свідомості є також щонайважливішим завданням журналістики. Сутність навіть не в тому, що інформація ніколи не буває безсторонньою, а в тому, що в сучасному світі вона є будівельним матеріалом для громадської думки і ця остання не може бути сформована й виявлена інакше, ніж через соціальний інститут масової інформації. Усі інші способи її виявлення мусять розглядатися як факультативні у порівнянні з головним способом -журналістикою.

Цю функцію журналістика виконує в демократичному суспільстві, організовуючи на своїх сторінках обговорення важливих соціальних проблем, надаючи можливість виступу для всіх зацікавлених громадян з широкого кола актуальних питань. На цій підставі німецький дослідник мас-медіа Ніклас Луман заговорив останнім часом про те, що головною для новітньої журналістики є функція створення комунікативного середовища для всіх суб'єктів суспільного життя. На його думку, журналістика вже не стільки сама створює (чи збирає) інформацію, а служить каналом передачі повідомлень від носіїв до масової аудиторії. Інформація й комунікація (у значенні - спілкування) зрівноважуються в сучасній журналістиці, хоча й досі "без інформації не існує комунікації".

Користуючись комунікативними можливостями журналістики, громадяни дістають змогу сформувати свою соціально-політичну позицію, а владні структури отримують безкоштовну консультацію про громадську думку, напрямки розвитку суспільної свідомості, а відтак, ті урядовці та державні органи, від яких залежить прийняття реальних рішень, мають можливість вибрати найбільш прийнятний варіант розвитку політичних подій.

Інформаційна функція та функція формування громадської думки такі вагомі і всеосяжні, що через них пізнається сутність журналістики, тому вони й розглядаються нами окремо.

Спеціальні функції журналістики є по-своєму важливими й істотними, але позбавлені все ж тієї загальності, що відзначала попередні аспекти цієї проблеми.

1. Організаційна функція журналістики виявляється в тому, що суспільство самоорганізовується й структурується завдяки журналістиці. Через журналістику громадянське суспільство здійснює вплив на державні, господарські та громадські установи й організації, домагається розробки й прийняття необхідних рішень, здійснює роз'яснення прийнятих державних ухвал і постанов. Журналістика згруповує людей за інтересами: політичними, економічними, фаховими, художніми. Структура ОМІ відображає політичну, фахову, економічну, вікову тощо структуру суспільства.

Організаційна функція журналістики виявляється й у тому, що кожна партія має сьогодні партійну пресу, через яку веде пропаганду своєї програми, вербує у свої ряди нових членів, бореться за громадське визнання, місця у виборних органах державної влади. Суспільство створює журналістику як важливий свій інформаційний орган, який сприяє глибшому його самопізнанню, самовдосконаленню й самоосмисленню, а в свою чергу журналістика служить знаряддям структурної організації самого суспільства.

На думку сучасних соціологів, якщо порівняти суспільство з людським організмом, то журналістика відіграє в ньому роль нервової системи, постачаючи особу інформацією й підказуючи їй відповіді на головні епістемологічні питання: хто вона, чого вона хоче, що для досягнення її мети слід зробити.

Згідно з сучасними уявленнями, інформація не є щось другорядне, пасивне по відношенню до вже сформованих суб'єктів, а, навпаки, вона сама конструює їх і їхнє буття. У глибинному розумінні справжня сутність людини реалізується лише за допомогою поширюваної різноманітними каналами (стихійної чи організованої комунікації) інформації, бо лише вона здатна породити людське суспільство. Поза комунікативними процесами кожний окремий індивід лишається річчю в собі, не здатний заявити про себе. І лише в процесі комунікації оприлюднюється, перетворюється на суспільну особу, громадянина. А відтак складається суспільство.

Саме тому до журналістики в демократичному суспільстві може бути застосований термін "мас-медіа", що в буквальному перекладі означає "масовий посередник". Влучно про це висловився В. М. Владимиров: "Мас-медіа - це масові посередники між тими, хто вже знає, і тими, хто хоче знати, щоб самому все розуміти і вільно діяти". Журналістика виступає каналом універсального зв'язку між громадянами й органами влади і громадянами (чи їх групами) між собою, здійснює комунікативні зв'язки по горизонталі й по вертикалі всього суспільства; вона забезпечує гласну взаємодію між усіма складовими частинами загальнодержавного механізму.

Функції артикуляції (озвучення для органів влади думки народу) та кореляції (узгодження за допомогою журналістики різних точок зору на певне питання) є ні що інше, як виконання журналістикою своєї безпосередньої організаційної функції.

ОМІ відкриті для виступів будь-яких авторів, часто друкують листи читачів чи знайомлять з їхніми телефонними дзвінками.

Через ОМІ відбувається постійний обмін думок у суспільстві, до читачів надходить інформація про події в їхньому та сусідніх регіонах, міжнародні новини. Журналістика сьогодні об'єднує нас у єдиний суспільний організм, створює умови для пошуку однодумців, вияскравлює різні погляди і підходи до розв'язання тих чи інших проблем.

У сучасному світі поза журналістикою неможливе будівництво держави, особливо такої молодої, як Україна. А відтак можемо говорити про виконання українською журналістикою в межах організаційної функції державобудівних і націотворчих завдань. Це такі завдання, виконувати які не потребує журналістика країн з розвинутими традиціями державного будівництва, але в Україні функція державотворення щодня виконується нашими ОМІ. Вони зцементовують українську спільноту в українську політичну націю, виробляють звичку жити в українському інформаційному просторі, цінувати й захищати свою державу, дорожити нею, її надбаннями, працювати задля покращання життя в ній.

На жаль, неодноразово в нашій науці говорилося й про протилежну - державоруйнівну функцію, яку відіграють в Україні деякі видання, переважно засновані на кошти іноземного капіталу або іноземними засновниками. Здебільшого вони мають російськомовний статус, базові видання за межами України і декларують свій зв'язок з радянським минулим, розраховуючи на ностальгію певної категорії громадян за своєю комсомольською юністю. Це усілякі "Аргументы и факты в Украине", "Комсомольская правда в Украине" та ін. Інформаційна стратегія цих видань спрямована на очорнительство українського патріотизму, компрометацію діячів національно-визвольного руху, зображення життя в українській державі як нестерпного ланцюжка збиткувань над людиною. Безумовно, будь-яка держава має право захищати себе від антидержавних проявів у своєму інформаційному просторі; у тому числі й у судовому порядку. Наприклад, у державі наших північних сусудів ще 2000 р. прийнята до виконання "Доктрина інформаційної безпеки Російської Федерації". Українська ж влада соромиться вживати заходи для свого захисту в інформаційній галузі, тому проблема інформаційної безпеки України залишається невивченою й не осмисленою ні політиками, ні науковцями. Дивовижне в цій ситуації те, що, незважаючи на всі руйнівні інформаційні дії, авторитет Української держави навіть в умовах економічної кризи поступово зростає, усе більше громадян України відчувають себе українцями. Так створюється українська політична нація.

2. Функція "сторожового собаки" (соціальної критики).

Цей термін виник в американській теорії журналістики. Він спертий на образ сторожового собаки, що пильно охороняє спокій господаревого дому і голосно гавкає при наближенні небезпеки. Сутність цієї функції полягає в боротьбі журналістики з суспільними вадами чи хворобами, у захисті законності й правопорядку від тих, хто намагається їх порушувати, від корумпованого чиновництва і т. п. Іншими словами, у межах цієї функції журналістика здійснює широкомасштабну соціальну критику, що відкриває шляхи до стабілізації чи поліпшення суспільного життя, стає необхідним елементом вдосконалення суспільства або захищає його від невиправданих соціальних експериментів.