Основи журналістики

Американська журналістика часто першою била на сполох і домагалася розслідування кримінальних справ і судового розгляду позовів проти найвищих державних урядовців, включаючи Президента США, проводила самостійні журналістські розслідування, безжально викривала негативні явища в суспільному житті, домагалася їх викорінення.

Знаменита Уотергейтська справа - яскравий приклад могутнього впливу ОМІ на суспільну свідомість, здійснення журналістикою функції охорони суспільства. Уотергейтська справа - найбільш відоме в ХХ ст. журналістське розслідування, яке було проведене в 1972 р. журналістами газети "Вашингтон Пост" Карлом Бернстаймом і Робертом Вудвордом і в кінцевому рахунку примусило президента США Ричарда Ніксона піти у відставку. Застосувавши різноманітні методи інвестигативної журналістики, а саме: сумлінну оцінку наданого інсайдерами матеріалу, сувору перевірку конфіденційних повідомлень, порівняльне опитування основних дійових осіб, роботу з припущеннями, побудову сміливих гіпотез, сценаріїв і здогадок, журналісти викрили низку зловживань і порушень закону "Комітетом Республіканської партії з переобрання президента", які були допущені в період виборчої кампанії 1972 р. 17 червня 1972 р. члени Комітету встановили в штаб-квартирі своїх політичних конкурентів з Демократичної партії підслуховувальні пристрої. Ця штаб-квартира розміщалася в готелі Уотергейт у Вашингтоні, звідки походить і назва справи.

Журналісти встановили, що збоку найближчого оточення президента Р. Ніксона були допущені щодо конкурентів у виборчому процесі не тільки незаконні прослуховування, але й підкупи, погрози, шантажування, лжесвідчення. Публікації в пресі потягли за собою розслідування правоохоронних органів, а за ними - і судові процеси, внаслідок яких були винесені звинувачувальні вироки деяким співробітникам апарату президента. Після тривалого розгляду Уотергейтської справи юридична комісія палати представників конгресу США 25 липня 1974 р. ухвалила притягти до відповідальності президента США в порядку імпічменту за ігнорування правосуддя. Щоб уникнути цього Р. Ніксон 9 серпня 1974 р. вийшов у відставку.

Відтоді поняття уотергейту вживається для назви високопро-фесійного журналістського розслідування, публікації викривальних матеріалів та викликаного ними суспільного резонансу, а також здійснення журналістикою її функції "сторожового собаки".

Голосна справа про інтимний зв'язок президента США Б. Клінтона з практиканткою Білого дому М. Левінскі, широко розголошена ОМІ цієї країни в 1998 р., засвідчила не лише реальну свободу американської журналістики, але й дійсне виконання нею функції "сторожового собаки демократії", здатність журналістики зробити підзвітною громадськості першу особу в державі, зажадати від неї роз'яснень щодо її протиправних чи просто аморальних дій.

У цьому слід вбачати не тільки прагнення до сенсацій, що природно для журналістики, але й нагальну потребу працювати задля оздоровлення суспільства, потяг захистити його від помилок, несумлінних урядовців, загрозливих негативних тенденцій. Така функція журналістики властива їй як суспільному інституту в усіх демократичних країнах. Актуалізується вона сьогодні й в Україні.

3. Ідеологічна функція журналістики.

Ідеологія - це широке поняття, що обіймає сукупність політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних і філософських поглядів та ідей, у яких усвідомлюються й оцінюються відношення людей до дійсності.

На відміну від функції формування громадської думки, в основі якої лежить інформаційна діяльність, ідеологічна функція журналістики пов'язана з пропагандою певних життєвих цінностей та агітацією на їх підтримку. Ці поняття близькі, але мають істотні відмінності. Якщо пропаганда - це діяльність журналістики в справі поширення ідей, утвердження певної ідеології, формування історичної свідомості та художньої картини світу, то агітація - це діяльність журналістики в справі поширення оперативної інформації, що активно формує позицію читача, подаючи йому, як правило, приклади для наслідування. Від пропаганди й агітації невіддільна партійна журналістика, такий же пропагандистський, за визначенням, характер має сьогодні й релігійна журналістка. Але й загальні ОМІ також зорієнтовані на пропаганду і агітацію здорового способу життя, моральних національних та загальнолюдських цінностей.

Прихильники моделі інформаційної журналістики намагаються утвердити думку, згідно з якою журналістика взагалі не повинна в своїй діяльності утверджувати певні життєві цінності, а лише безсторонньо інформувати громадян про факти і явища дійсності. Справді, така концепція існує; наприклад, вона переважає в американській журналістиці. Її історичні коріння - у запереченні дешевої тенденційності, у захисті від брехні численних споживачів інформації. Але й у західному світі здійснюється перехід до соціально відповідальної журналістики, яка не ставиться нейтрально до загальнолюдських цінностей і демократичних свобод, а вважає своїм обов'язком захищати їх і запроваджувати в суспільну свідомість.

Звільнення журналістики в пострадянському інформаційному просторі від обов'язкової, силоміць надв'язуваної, ідеологічності створило в журналістів ілюзію про можливість цілковитої деідеологізації масово-інформаційної діяльності. Насправді ж сьогодні приходить розуміння того, що вона за своєю природою перманентно містить у собі жорстку ідеологічну орієнтацію, незалежно від соціально-економічного ладу, у якому створюється журналістський твір. Сукупність текстів масової інформації у самому своєму змісті відбиває з певних ідеологічних позицій становище країн, соціальних сил та розвиток подій у світі.

Перед українською журналістикою знову постає питання: як скористатися цим міжнародним досвідом. Безсторонньо сповістити громадян України про територіальні зазіхання північного сусіда (чого варте спроба відірвати від України і приєднати до Росії острів Тузла в Керченській протоці в жовтні 2003 р.?) чи роз'яснити їм юридичну безпідставність такої позиції і фальшивість історичних аргументів протилежної сторони? Очевидно, не перший, а саме другий варіант буде правильним у сучасному інформаційному просторі України. У конкретному епізоді з островом Тузла тільки бурхлива реакція української журналістики і збуджена нею громадська думка перешкодили захопленню російською стороною української території.

Нав'язуючи українській журналістиці протилежну інформаційну модель, її прихильники прагнуть обеззброїти наші медіа перед двома найголовнішими загрозами нашій державності: комуністичними реваншистами, які намагаються повернути колесо історії назад і знову втягнути Україну в комуністичне минуле, і відновлювачами "єдіной і недєлимой" Російської держави, яка, на їхню думку, виглядає неповноцінною без України.

Тому викликає цілковите розуміння наявність в концепції А.З. Москаленка не лише пропагандистської, але й контрпропагандистської функцій журналістики. Проте, на нашу думку, вони реалізуються не самостійно, а в межах здійснення журналістикою єдиної ідеологічної функції.

Ідеологічна функція журналістики полягає у всебічній соціальній орієнтації читацької аудиторії. Орієнтація - рухома інформаційна модель дійсності, яку складає в своїй свідомості людина для виправдання своєї поведінки. Кожна людина прагне бути правильно зорієнтованою, зрозуміти себе і своє місце в соціальній структурі, уміти розбиратися в навколишньому світі, правильно оцінювати суспільні явища і у зв'язку з цим визначати свої цілі, напрям і характер діяльності.

Журналістика як універсальна галузь духовної діяльності людини формує її свідомість на рівні раціонально-понятійному й образно-емоційному, що якомога краще відповідає синкретизму суспільної й індивідуальної свідомості. У цьому відношенні преса й сама є суб'єктом політики, формує певну систему ідеологічних та соціально-політичних цінностей, поширює соціально-цінний досвід, новаторські починання, компетентну ініціативу.

Важливою є роль журналістики у формуванні історичної свідомості. Кожна людина мусить відчувати себе часткою більшої спільноти: народу, нації, держави. Від історичної свідомості залежить сучасна суспільна свідомість, з усіма наслідками спонукальності й дієвості. Недарма кожна держава, партія і навіть окрема людина має свої історичні концепції, що діють у структурі їхніх ідеологічних доктрин. В історії віднаходять джерело для сучасних спонук, формування сучасної політичної думки.

Глибоко й точно розкрив природу історичної свідомості у стосунку до сучасності видатний філософ ХХ століття Ганс Ґеорґ Ґа-дамер. "Історію переписують повсякчас по-новому, бо ми повсякчас детерміновані нашим тепер, - підкреслив він. - Тут ідеться не лише про реконструкцію, не лише про те, щоб минуле стало для нас сучасним. Справжня загадка і проблема розуміння полягають у тому, що те, що було таким чином перетягнуте у тепер, уже стало для нас сучасним як щось, що хоче бути істиною. Те, що здавалось лише реконструкцією сенсу, який минув, сплавляється з тим, що безпосередньо промовляє до нас як істина. Самопізнання історичної свідомості має показувати цю актуальність минулого як діалектичну проблему. Пізнання історії ніколи не полягало виключно у її усвідомленні. Але водночас і розуміння не є лише реконструкцією якоїсь структури сенсу, свідомим тлумаченням несвідомого витвору. Розуміти один одного означає порозумітися у якійсь справі. Розуміти минуле це - аналогічно - чути його у тому, що воно хоче нам повідомити як істину" (курсив автора. - І.М.).

У журналістиці історія актуалізується, перестає бути сумою знань про минуле, а завжди виступає у своїй спонукальній ролі. Роз'яснюючи зміст історичних подій, журналістика перетягує їх у сучасне, прагне зробити так, щоб вони промовили до читачів як істина, тобто постали як певна незаперечна субстанція. З цього погляду творення історіософії постає як елемент виконання ідеологічної функції органів масової інформації. На жаль, не завжди історична концепція, поширювана журналістикою, є правдивою, відповідає достовірним фактам, встановленим наукою. Так, радянські ЗМІ були комунікаційним каналом для поширення псевдонаукової історіософії, створеної для захисту імперської ідеології.

Українська журналістика зробила дуже багато для спростування псевдоісторичних концепцій російської історіографії про Київську Русь як нібито не українську державу, а міфічну колиску трьох братніх народів; про росіян як "старшого брата" українців, про другосортність української національної культури. Натомість сміливо утверджувала правду про давність українців, питомість їх походження на своїй землі, викривала сталу антиукраїнську політику Російської держави, що дуже часто запроваджувалася збройними методами.

Є цілковитим спрощенням витлумачувати пропаганду лише як брехню чи напівправду, адже український народ постав у своїй державі перед проблемою пропаганди правди про свою історію, пропаганди загальнолюдських життєвих цінностей, які протистоять класовим ідеалам комуністичних реваншистів.

А відтак, виконання журналістикою ідеологічної функції належить до її прямих обов'язків і не може бути критерієм для оцінки видання як гарного чи поганого. Тут маємо справу з об'єктивною, іманентною властивістю журналістики.

4. Культурна (культуротвірна) функція журналістики.

Журналістика сама є частиною духовної культури суспільства. У предмет історії культури входить також історія журналістики. Поруч з цим система ОМІ виконує доволі широку культуротвірну функцію. Вона може бути розглянута в трьох аспектах.

По-перше, журналістика виконує функцію поширення культури. Розвинутий літературний процес неможливий без розгалуженої системи літературно-художньої журналістики, яка є місцем першодруку великої кількості художніх творів, репродукцій малярства й фотомистецтва. Таким чином, журналістика, поруч з книгою, є найважливішим носієм культури.

У новітні часи цю роль разом з друкованими виконують також і ефірні та електронні ОМІ. У сучасному світі для радіомовлення створюється велика кількість радіоп'єс, інсценізацій, музичних програм, а для телебачення - документальних та художніх фільмів, серіалів, музичних програм. А відтак, уся система ОМІ сьогодні є головним комунікаційним каналом, для якого створюється і з якого надходить до публіки естетична інформація.

Журналістика є способом створювати мистецькі (літературні, естрадні, малярські) авторитети.

По-друге, журналістика подає широку хроніку мистецького життя, інформує про події в світовій культурі; уводить свої національні явища в контекст міжнародних художніх процесів. Розмаїтий світ культури: малярські виставки, театральні прем'єри, книжкові новинки, збори чи з'їзди творчих спілок, проведення мистецьких конкурсів та ін. - такі і подібні явища стають предметом відображення на сторінках ОМІ.

По-третє, журналістика є руслом, у якому рухається мистецька критика. Критика, зародившись виключно як явище журналістики, і сьогодні, за деяким виключенням існування книжкового різновиду, залишається в значній мірі складовою частиною діяльності ОМІ. З огляду на величезні обсяги книжкової продукції, що існують у сучасному світі, критика править для читачів за компас у книжковому морі, допомагає зорієнтуватися в доборі лектури. З певною мірою метафоричності можна сказати, що сьогодні література залишається річчю в собі без критики, покликаної дати витлумачення художнім творам, осмислити шляхи й напрямки літературного руху.

З цього погляду прикметною є думка одного з чільних філософів і теоретиків літератури ХХ століття Ролана Барта (19051980), висловлена ним у праці "Критика та істина". "Критика не є наука, - твердив він. - Наука вивчає смисли, критика їх виробляє. (...) Відношення критики до твору є відношенням змісту до форми".

Критика здійснює зв'язок між літературою й читачем, сприяє його естетичній освіті, виробляє естетичні смаки, іншими словами, знову ж - формує громадську думку на терені літератури і мистецтва.

Таким чином, журналістика є не лише носієм безпосередньої естетичної інформації, але й способом формування критичних оцінок, інтерпретацій творів та мистецького процесу в цілому, створення попиту на явища культури та мистецтва.

5. Розважальна функція журналістики.

Вона є об'єктивно необхідною, оскільки людина не може працювати цілодобово, перебувати повсякчас у напруженні, а потребує розслаблення й відпочинку. А відтак і від журналістики як універсальної моделі дійсності та людської діяльності вона очікує участі в процесі свого відпочинку.

Розважальна функція виявляється в публікації на сторінках преси кросвордів, анекдотів, сторінок гумору, у створенні на радіо й телебаченні розважальних програм. Розважальна частина в сучасних ОМІ дає приємне й корисне проведення часу, забезпечує відновлення фізичних сил, психічне розвантаження читача.

Є два погляди на здійснення журналістикою розважальної функції. Перший полягає в створенні відповідним чином спрямованих видань чи тематичних сторінок, які не містять поважних, серйозних матеріалів. Згідно з другим поглядом, розважальність мусить бути репрезентована в кожному матеріалі на будь-яку поважну тему; автор повинен уміти принагідно пожартувати, розповісти анекдот на суголосну тему, привести цікавий історичний приклад; таким чином читач, навіть сприймаючи серйозний політичний матеріал, разом з інформацією дістане відпочинок і цікаво проведе час.

У сучасному інформаційному просторі України, де якісні загальні видання часто зазнають морального чи економічного тиску, створилося плідне середовище та умови для активного зростання розважальних друкованих видань. Переважають розважальні програми на радіо й телебаченні, витісняючи з найкращого ефірного часу глибокі та проблемні журналістські матеріали. Така ситуація не може не викликати тривоги.

6. Рекламна функція журналістики.

Реклама - будь-яке публічне повідомлення, спрямоване на те, щоб сприяти продажу покупці або оренді товару чи послуги, поширювати будь-яку ідею чи погляди або досягати певного ефекту, бажаного для рекламодавців, і для якого виділені площа чи ефірний час за оплату від рекламодавця чи з іншої подібної причини.

У ринковому суспільстві реклама - важливе джерело фінансування журналістики. Проте будучи елементом соціальної комунікації, реклама не є безпосереднім продуктом системи журналістики і не повинна вироблятися цією системою. Природа рекламного продукту істотно відмінна від журналістської інформації. Завдання журналістики - служити суспільству правдою, адекватно відображати соціальну дійсність. Завдання реклами - обслуговувати, забезпечувати просування товарів, послуг, комерційних фірм, публічних діячів.

Реклама використовує журналістику як непроханий гість зі своїми пропозиціями до потенційного споживача, що ним виявляється аудиторія органу масової інформації. Найважливішим носієм реклами й сьогодні залишається журналістика. Наприклад, у Швейцарії 55 % загальних витрат на рекламу вкладено в періодичні видання, а 45 % в інші форми її поширення (пряму поштову розсилку, плакати і стенди, кіно тощо). Реклама - це також важливий вид інформації, зокрема економічної, тому поширення її вважається функцією журналістики.

Реклама в сучасних ОМІ - важливий чинник їхнього фінансування. За оцінками фахівців, навіть найслабші ОМІ покривають не менш як третину своїх витрат за рахунок реклами. Комерційні ОМІ тяжіють до того, щоб не тільки цілковито відшкодувати кошти на видання за рахунок рекламної діяльності, але й мати якомога більші прибутки. У сучасному світі від успішного ведення рекламної діяльності залежить успіх видання в цілому.

Як інородне явище для журналістики реклама створює певний шумовий бар'єр для сприйняття аудиторією журналістської інформації. У багатьох країнах кількість рекламних оголошень в кінцевому журналістському продукті регламентується законами. Там же, де цього немає, відбувається саморегулювання кількості рекламної продукції в часописах та програмах ТРК. Прагнучи до збільшення прибутків, редакції залучають дедалі більшу кількість рекламодавців, але збільшення кількості реклами, відштовхує частину аудиторії від рекламонасичених видань чи програм; відтак падає тираж або рейтинг органу масової інформації, що відштовхує від нього рекламодавців. Завдяки дії цього закону встановлюється оптимальне дозування реклами в журналістиці.

Розмаїті функції журналістики відбивають те величезне місце, яке відіграє вона в сучасному світі. У найширшому розумінні характер діяльності журналіста може бути визначений як соціальна педагогіка, оскільки сутність його фаху - у постійному впливі на свідомість читача. Журналістика доробляє те, що, можливо, не зробили свого часу батьки й учителі, - освічує читацькі маси, виховує їх на засадах загальнолюдських ідеалів і цінностей, згуртовує на засадах українського патріотизму.

Словник молодого журналіста

КРИТИКА (від гр. kritikos - здатність, мистецтво розбирати, судити) - розгляд, аналіз, обговорення яких-небудь явищ життя чи мистецьких творів з метою дати оцінку, з'ясувати сутність і природу явища. У суспільному житті критика - метод виявлення і пошуку шляхів подолання суперечностей і проблем, що об'єктивно виникають у дійсності. А відтак критика є важливою складовою журналістики і виявляється у всіх її тематичних напрямках: політичному, соціальному, економічному, культурному і т. д.

Питома властивість журналістики - бути в опозиції до влади, служити суспільному прогресові, контролювати дотримання в суспільному житті загальнолюдських норм. У великій мірі це досягається через критику неправомірних рішень і дій влади чи конкретних урядовців. Якщо за допомогою формування громадської думки і масових емоцій журналістам вдається домогтися виправлення ситуації, то це відразу підносить престиж їхнього видання і його тираж. А тому через ефективну критику виявляється результативність журналістики.

У сучасній масово-інформаційній ситуації в Україні через невідреґульованість вітчизняного законодавства журналістика не може повноцінно виконувати функцію соціальної критики ("сторожового собаки"). Поява матеріалів з наведенням негативних фактів і принципових коментарів до них дуже часто стає підставою для висунення судових позовів проти періодичного видання чи ТРК, у яких задля компенсації моральних збитків виставляються такі суми, що призводять до економічного банкротства газети чи журналу. Перший наслідок цього - майже цілковитий занепад в українському інформаційному просторі сатиричних жанрів журналістики, які є прямими носіями критичного змісту.

Важливе місце посідає в журналістиці мистецька критика, адже відділи культури чи навіть спеціально - критики і бібліографії містять, як правило, більшість загальних газет і журналів. Залежно від виду мистецтва, що аналізується в критичному матеріалі, критика може бути літературною, театральною, музичною, художньою, кінокритикою.

Суспільна критика має бути коректною, побудованою не на вимислах, а на точних, достовірних фактах, вестися з конструктивних позицій. Критикуючи діяча чи його вчинок, пам'ятайте, що критики не любить ніхто, тому вона повинна бути максимально доказовою, аргументованою, спертою на документальну базу. Критика явищ і постановка проблем повинна узгоджуватися з пошуком шляхів їх розв'язання і подолання конфліктів.

Мистецька критика є завжди одним із розділів певного виду мистецтвознавства (літературознавства, театрознавства, музикознавства і т д.). Предметом мистецької критики є сучасний мистецький процес або класичні надбання, сприйняті через призму сучасності. Головне завдання критики - давати інтерпретації (тобто витлумачення, пояснення) творам чи всьому мистецькому процесові, обґрунтовано показувати позитивні якості й хиби творів. Критика вчить розуміти твір, здійснює зв'язок між літературою й читачем.

ІНТЕРНЕТУ ГАЛАКТИКА - мережеве суспільство, яке утворило або незабаром утворить людство внаслідок поширення комунікацій через Інтернет, нагромадження загальнодоступної інформації в базах даних Інтернету, розвитком Інтернет-бізнесу, успішним застосуванням Інтернету для освіти, самоосвіти, здобуття нового знання.

Термін "Галактика Інтернету" ("Інтернет-галактика") запропонував уживати Мануель Кастельс (р. н. 1942) - професор Університету Південної Каліфорнії (Лос-Анжелес, США) - у книзі "Інтернет-галактика", яка вийшла в світ у жовтні 2001 р. і відтоді була перекладена на дванадцять мов. У передмові до книги він наголосив, що її назву та ідею подав йому Г. М. Ма-клюен своєю працею "Галактика Гутенберга" (1962). Див.: Гутенберга галактика.

"Ми живемо в Інтернет-галактиці, - проголосив М. Кастельс. - Інтернет-галактика є новим комунікаційним середовищем". Своє літочислення Інтернет-галактика веде від 1992 р., коли в центрі ядерних досліджень у Швейцарії (CERN) була розроблена всесвітня система World Wide Web (WWW), що зв'язала сервери Інтернету та забезпечила гіпертекстовий обмін інформацією.

Інтернет є результатом суспільного привласнення його технології користувачами-виробниками. Він не підконтрольний політикам, державним органам. Новітні мережеві технології забезпечують доставку контенту у реальному часі в будь-яку точку простору, надають можливість для миттєвого обміну повідомленнями. У мережі не тільки існують електронні часописи й електронні версії друкованих газет і журналів, але через Інтернет ведуть мовлення численні радіостанції й телевізійні канали. Інтернет - це світ безперервної інформації, достовірність якої гарантується свободою функціонування мережі, її доступністю для кожного, хто захоче викрити брехню, спростувати фальшиве повідомлення. В Інтернеті розміщені книжки, підручники, твори малярського й музичного мистецтва. Разом з тим Інтернет є середовищем спілкування, а не розваг, на що перетворилося телебачення. Комунікація в Інтернеті відбувається у формах, більш-менш бажаних для кожної окремої особи.

Завдяки Інтернету в суспільстві стає все менше осіб непоінформованих щодо дій влади, залишається все менше підстав і місця для корупції. Мережа забезпечує глобальне, вільне спілкування, метою якого є створення альтернативного до держави способу існування людства як саморегулівного громадянського суспільства.

Розділ 10. Соціальна позиція журналіста. Засади журналістики

Гуманізм як синтез вимог до журналістської діяльності, розуміння людини як найвищої цінності, забезпечення миру і злагоди в суспільстві, усунення перешкод на цьому шляху. Патріотизм як захист інтересів своєї країни і свого народу. Інтернаціоналізм - знайомство читача із зарубіжним світом і забезпечення миру в своїй багатонаціональній країні. Демократизм та його аспекти: орієнтація на народ, доступність за формою і за ціною. Правдивість як адекватність картини світу, створюваної в ОМІ, реальним життєвим процесам. Оперативність як здатність готувати матеріал та інформувати громадян у стислі терміни

Здійснюючи масово-інформаційну діяльність, журналіст щодня потрапляє в найскладніші життєві ситуації, мусить вивчати суспільні суперечності й конфлікти і бути арбітром у них; він повинен уміти зайняти правильну позицію й мати мужність послідовно її захищати, бо від його висвітлення, від його розуміння ситуації чи події залежить формування громадської думки навколо них і остаточне розв'язання справи. Це накладає величезну моральну відповідальність на особу журналіста, вимагає вивіреності його соціальної позиції. Озброюють його в цьому, допомагають прийняти правильні рішення засади (принципи) журналістики.

Під засадами журналістики ми розуміємо теоретико-методологічні основи журналістської діяльності. На відміну від законів, засади журналістики не мають нормативного, директивного характеру. Їх порушення не веде до кримінальної відповідальності. Тим не менше, вони - реальна даність масово-інформаційної діяльності, склалися в надрах історії, їх дія неухильна, а розплата за їх порушення неминуча і настає у вигляді осуду громадською думкою та власним сумлінням негідного вчинку журналіста.

Між засадами журналістики і законодавчою базою в галузі масово-інформаційної діяльності існують такі ж стосунки як між мораллю і правом. Так як до появи держави й виданих від її імені законів та примусових способів забезпечення їх дотримання людська спільнота керувалася звичаєвим правом, так і засади журналістики передували появі законодавчого регулювання в цій галузі. Але вони належать до числа більш давніх, сталих, у певному сенсі слова "вічних" вимог, що висуваються суспільством до журналістики. У цьому аспекті засади журналістики - це неписані закони її функціонування.

Соціально відповідальна модель масово-інформаційної діяльності якраз і передбачає активність засад журналістики, які присутні в свідомості кожного працівника мас-медіа при здійсненні ним своїх професійних обов'язків. Адже свобода - це не свавілля і не вседозволеність. Вона передбачає наявність у кожного журналіста внутрішнього редактора, який вчасно підкаже йому про неприпустимість чи бажаність чергової публікації, утримає від втручання в особисте життя громадян, застереже від розпалювання міжнаціональної ворожнечі чи інших негідних журналіста вчинків.

Для радянської журналістики засадами були оголошені комуністична партійність, класовість і народність. Журналістика під кутом зору цих категорій розділялася на два протиборствуючі табори: прогресивний пролетарський і реакційний буржуазний. Проміжних варіантів не визнавалося, а категорія загальнолюдського розглядалася як спосіб маскування буржуазної партійності.

Найширшим з-поміж названих є принцип народності, який розглядався як найважливіша особливість прогресивної творчості, яка в досконалій формі правдиво й дохідливо зображує життя народу, служить йому, виражає його прагнення, інтереси, потреби, естетичні ідеали. Ось тільки слід мати на увазі, що під поняттям "народ" марксизм розумів лише трудящі класи, а під трудящими класами - тільки ті, які займаються фізичною працею. Інтелігенція, люди розумової (але не фізичної) праці до народу в марксизмі не належали. З цього погляду до народу належав робітник, який лопатою кидав вугілля в топку казана, і не належав оператор, який забезпечував газову чи електричну установку з підігріву того ж самого казана. До народу не належали лікарі, учителі, учені, письменники. В інформаційному суспільстві, де фізична праця дедалі більше витісняється з виробництва, марксистське розуміння народу взагалі втратило будь-який смисл.

Вужчим є принцип класовості, який полягає у вияві поглядів, переконань та ідеалів певних суспільних класів і соціальних груп, у відображенні життя з класових позицій, служінні класам своєю творчістю, відкритій чи прихованій участю на їхньому боці в класовій боротьбі. У марксизмі класи розставлялися в бінарну опозицію: або експлуататори, або пригноблені. Ніяких переходів між цими двома берегами річки не існувало. Пригноблені класи складали народ; експлуататорські - ворогів народу. Пригноблені класи оголошувалися прогресивними, експлуататорські - реакційними. Таким чином, доля майбутнього людства вручалася найнижчому за соціальним становищем класу - робітникам; вони повинні були здійснити соціальну революцію, яка приведе всіх трудящих у царство рівності й свободи. Що з цього вийшло, світ побачив на прикладі "найпередовішої соціалістичної держави" - Радянського Союзу.

Найвужчим є принцип партійності, під яким розумілися вищий ступінь класовості, відкрите, свідоме й послідовне служіння справі, інтересам і прагненням певного класу та його партії, чітка визначеність ідейно-політичних позицій. Реакційні класи зацікавлені в приховуванні своєї власної позиції, отже, ніколи відкрито її не демонструють. Лише передовий клас свідомо і відкрито захищає свої інтереси. З цього випливає, що партійність -ознака і властивість робітничого класу, реакційні класи схильні приховувати свою партійність за маскою безпартійності. Партійність, виходячи з марксистського її розуміння, перетворювалася на фанатизм.

Оскільки кожне розвинуте суспільство політично структуро-ване, то в ньому неминуче існують і політичні партії, що мають свою партійну пресу, а відтак діють принципи класовості й партійності. Але в Радянському Союзі у відповідності до марксистського розуміння партійності, діяла лише одна партія, усунувши всі інші з поля соціального життя. За наявності лише однопартійної системи принцип партійності служив завданню підпорядкувати всі без винятку ЗМІ пропаганді й агітації за програму й ідеали комуністичної партії, партії влади. Функції журналістики за таких обставин зводилися не до створення реальної інформаційної картини світу, не до пошуку правди, а до виконання службових функцій щодо існуючих владних структур. Це в значній мірі обмежувало можливості журналістики з повноцінного інформаційного забезпечення суспільства. Тому сьогодні класовість і партійність, хоч і мусять бути визнаними як принципи діяльності для певного роду ЗМІ, не можуть розглядатися як провідні засади журналістики в цілому.

Це стало зрозумілим вже наприкінці радянської епохи, коли особливо виразно відчувалося, що тоталітарна система вичерпала себе дощенту, і сама комуністична партія проголосила курс на перебудову, найважливішими гаслами якої стали гласність і повернення до загальнолюдських цінностей. Однак на практиці це виявилось неможливим, соціалізм остаточно засвідчив свою антигуманну природу. Перебудова привела не до народження нового типу соціалізму - з людським обличчям, а до остаточної його історичної поразки. В соціалізму не виявилося людського обличчя, його програма, як і раніше, могла бути втілена в життя тільки шляхом насильства й громадянської війни зі своїм народом. Але це вже було неможливо в суспільстві, яке зробило перший ковток свободи і орієнтувалося на гласність і гуманізм. Це були саме ті засади, якими керувалося людство впродовж своєї історії, дієвість і продуктивність яких була доведена й підтверджена провідними розвинутими, демократичними країнами світу.

Серед засад журналістики, заснованих на загальнолюдських пріоритетах, як найважливіші відзначимо такі.

1. Гуманізм. Це універсальна засада, синтез вимог до журналістської діяльності. Гуманізм - це розуміння людини як найвищої цінності, це позиція журналіста, яка сприяє розвитку людини, забезпеченню її матеріальних і духовних потреб, миру й злагоди, рівноваги в суспільстві, виходить з пріоритету прав людини, які мусять бути гарантовані державою.

Як антитеза, антигуманізм - це заклики до насильства, пропаганда класової ненависті й класової боротьби, заклики до дестабілізації суспільства, повалення існуючого ладу, насильницького знищення існуючого державного ладу і самої держави. Усе це законодавчо заборонено в правових, демократичних державах.

Засади співжиття людей в соціумі віддавна викладені в моральних заповідях, сформульованих у священних книгах практично всіх релігій. Як правило, тут наведені етичні максими-заборони, перелічено те, чого не повинен робити індивід. При чому істориками релігії відзначається співпадіння в різних священних книгах найважливіших вимог, яким повинна слідувати людина.

Ми живемо в християнському світі, де основи гуманізму сформовані на підставі уявлень про десять заповідей Божих, викладених у Біблії, у другій книзі "Вихід" з п'ятикнижжя Мойсеєвого, яке відкриває християнське Святе письмо. Цікавих відсилаємо до цього місця в Біблії - книга Вихід, розділ 20, вірші 2-17. Не всі Божі заповіді є етично актуальними - частина з них, зокрема від 1 по 4, вірші 2-11, регламентують сакральний бік людського життя. Але решта заповідей, від п'ятої по десяту, вірші 12-17, містять моральні аксіоми, формулюють правила поведінки кожного індивіда в суспільстві. Тут зібрані знамениті імперативи: "Шануй своїх батька та матір", "Не вбивай!", "Не чини перелюбу!",

"Не кради!", "Не кривосвідчи!", і навіть "Не жадай дому ближнього свого ані майна його!" (Деякі заповіді довелося скоротити, але суть їх передана точно).

Ці моральні максими, сформульовані з граничною стислістю й конкретністю, подані в зрозумілих, кожному доступних словесних формулах, і мають особливе значення для організації співжиття людей у суспільстві. Вони наділені універсальним характером і не можуть бути ні спростовані, ні заперечені навіть з погляду атеїзму. Ці моральні аксіоми лежать в основі звичаєвого права всіх народів, що зовсім не означає, що вони почерпнуті з Біблії. Швидше за все, мова може йти або про спільне надзвичайно давнє вчення як джерело цих постулатів, або про паралельне їх виникнення як єдиної формули людського співжиття на землі.

Еммануїл Кант (1724-1804), видатний німецький філософ, підкреслюючи загальнолюдське значення моралі, говорив: "У світі є дві дивовижні речі: зорі над нами і моральний закон усередині нас". Дотримуватися цього закону нас спонукає совість, тобто вість (повідомлення), що поєднує нас, людство, з Абсолютом, певною трансцендентною субстанцією. Префікс "со-" (в українських варіантах і "су-", і "спів-") служить для утворення іменників і дієслів, що позначають спільну участь у чому-небудь, наприклад: со-ратник, со-юзник, су-часник, спів-автор. Таким чином, со-вість - це вість, що належить не тільки нам, землянам, але комусь іще, надана нам для користування в готовому вигляді, вона залучає нас до співучасті в якомусь більш грандіозному процесі (проекті).

На ґрунті моральних аксіом сформувалася система європейського гуманізму як етико-філософська концепція з пріоритетом загальнолюдських цінностей. Тому ж І. Канту належить формула морального імперативу: "Чини так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального закону", тобто: чини так з іншими, як би тобі хотілося, щоб чинили з тобою. І ще одне: І. Кант запропонував формулу самодостатньої цінності людини: "Чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі також усякого іншого як до мети і ніколи не ставився б до них тільки як до засобу".

Історичні уроки XX століття, що мало трагедії двох світових воєн та перманентної громадянської війни, яка стала наслідком соціалістичного експерименту в Радянському Союзі, остаточно переконують у незаперечній цінності миру, злагоди, любові, гармонії й рівноваги як основ розвитку суспільства. Стало зрозуміло, що ставлення до моралі як до релятивного явища, яке може змінюватися в залежності від інтересів суб'єктів суспільного життя, - це шлях до загальнолюдської трагедії. Саме на такій позиції класовості моралі стояли марксизм і російські більшовики, які історично довели неспроможність релятивної концепції моралі. Після страшних уроків жорстокого ХХ століття неспростовно доведено: мораль абсолютна. Спроби здійснити підгонку моралі під вимоги часу або класової ідеології приводить до її (моралі) знищення. Гуманізм як фундамент моралі і основний принцип журналістики так само абсолютний. Журналістика й мусить бути чинником стабільних суспільних відносин, будувати свою діяльність на засадах гуманізму. Це головна вимога, яку висуває до кожного журналіста демократичне суспільство, що прагне до гармонічного розвитку на засадах самоорганізації.

2. Патріотизм є другим важливим принципом журналістської творчості. Під патріотизмом розуміється одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури. Патріотизм виявляється в практичній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток своєї країни, захист її інтересів.

Наша батьківщина - Україна, тому діяльність української журналістики, якою б мовою вона не видавалася, мусить бути спрямована на зміцнення Української держави, досягнення добробуту її народу, налагодження гармонійних стосунків усередині суспільства, забезпечення вчасного й конструктивного розв'язання виникаючих соціальних суперечностей і конфліктів.

Проте історична доля України в складі Росії, а потім і Радянського Союзу складалася так, що український патріотизм з погляду центральної влади розглядався як сепаратизм, спрямований на зруйнування цілісності імперської держави, витлумачувався не більше, не менше як "український буржуазний націоналізм". Під таким кутом зору самий факт вживання української мови розглядався як державний злочин. В історичних мемуарах знайдемо немало прикладів переслідування українців тільки за те, що вони - українці, люблять свою батьківщину й використовують рідну мову.

На такому розумінні українського патріотизму виховувалися цілі покоління радянських людей, тому й тепер деякі з громадян неспроможні остаточно подолати колишні упередження й забобони. Подекуди ще має місце зверхнє ставлення до української культури як до меншовартої, є тенденції економічні негаразди сучасного періоду пов'язувати виключно з проголошенням Україною незалежності, створенням самостійної Української держави.

Не можна не враховувати сьогодні наслідків жахливих соціальних катастроф, які принесло в Україну панування російських більшовиків, до яких належать організований Москвою голодомор українського народу в 1932-1933 рр., планомірне винищення української інтелігенції в усі роки Радянської влади, організоване переселення в Україну цілих сіл з російської глибинки. Радянська тоталітарна держава мала цілу розгалужену систему витіснення українських елементів з суспільного життя України. Через це українцеві ще й досі часом буває незатишно в своїй батьківщині, він почуває тут себе в стані національної меншини, він оточений прибульцями, які відверто йому заявляють: "Нас прислалі, чтоби вас здесь не било". Перед Україною стоїть складне завдання одночасно формувати етнічну й політичну українську націю. Усе це накладає великі обов'язки на українську журналістику, яка, незалежно від мови видання, мусить терпляче й послідовно запроваджувати в свідомість читачів ідеї українського патріотизму, захищати соборність України, пропагувати надбання української культури.

Патріотизм, зрозуміло, зовсім не передбачає відсутність критики органів влади різних рівнів і посадових осіб, недосконалих боків економічної й соціальної політики уряду, недостатньо виважених чи й неприйнятних рішень законодавчих органів. Але критика мусить бути не руйнівною, а конструктивною, вестися з позицій вдосконалення, поліпшення суспільних відносин, а не пропаганди ідеї громадянської війни чи й ліквідації самої держави. Така конструктивна критика, безумовно, входить в обсяг патріотизму, є гарантією соціальної стабільності й зміцнення держави.

3. Інтернаціоналізм - важлива засада сучасної журналістики, що сусідить і становить діалектичну єдність з патріотизмом. Інтернаціоналізм як світоглядна засада є наслідком зростаючої інтернаціоналізації суспільного життя, що виражається у величезному зростанні комунікації, у спільності ідей та ідеалів одної генерації в різних країнах, у відчутті світом себе як цілісності. Інтернаціональне - не безнаціональне, але міжнаціональне, міжнародне.

У структурі інтернаціоналізму як соціальної засади журналістики варто виділяти зовнішній і внутрішній аспекти.

У зовнішньому аспекті під інтернаціоналізмом розуміється ознайомлення читача з світом, сучасним міжнародним становищем, зовнішньою політикою України, її стосунками з сусідніми державами, угодами й взаєминами із зарубіжними країнами. Журналістика, окрім цих цілей, мусить нести українському читачеві й глядачеві кращі зразки зарубіжних літератур і культур, збагачувати їх духовний світ здобутками світового мистецтва. Журналістика повинна пропонувати українському громадянству перевірені загальнолюдські ідеали розвинутих країн, виробленого в них досвіду політичної й економічної організації суспільства.

У другому аспекті ця засада реалізується в ознайомленні світу з Україною. З'явившись зовсім недавно на політичній карті світу як незалежна держава, Україна потребує особливо активної інформаційної праці для якомога повнішого висвітлення свого минулого й сучасного, політичного життя, інтелектуального та ресурсного потенціалу, промислових та наукових досягнень, екологічних та економічних проблем. Певна річ, таку роботу можуть виконувати (й виконують) і зарубіжні кореспонденти, міжнародних інформаційних агентств, найбільших видань чи телерадіокомпаній. Але тут слід виходити з того, що турбота про об'єктивну та всебічну інформацію про власну країну повинна лягати на українських журналістів. Якщо не вони, то хто ж розповість світові найкраще про їхню Батьківщину?

У внутрішньому аспекті під інтернаціоналізмом розуміється пропаганда в журналістиці ідеї міжнаціонального миру й злагоди в самій Україні, адже наша батьківщина - багатонаціональна держава, її добробут і процвітання залежать не в останню чергу від того, наскільки гармонійними й збалансованими будуть стосунки між націями всередині країни. Журналістика повинна вивчати внутрішні міжнаціональні стосунки, працювати для виховання взаємної поваги й терпимості між представниками національних спільнот, знайомити читачів з досягненнями культур різних народів, що мешкають на території України. Є цілковито неможливими публічні образи або негативні оцінки національного характеру чи історичної долі певних народів зі сторінок органів масової інформації, які принижують честь і гідність кожного представника даної національної спільноти. Така практика викорінена в демократичних державах світу. На них слід орієнтуватися й Україні.

Принцип інтернаціоналізму, який у радянській ідеологічній системі сприймався лише як пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм, не мусить відкидатися нами в нову добу, але мусить бути очищений від антигуманних ідеологічних нашарувань і плідно використаний у його безсумнівній продуктивній сутності.

4. Демократизм - також важлива засада діяльності журналіста. Демократія, що в буквальному перекладі з грецької мови означає народовладдя, - це така форма політичної організації суспільства, що характеризується участю народу в управлінні державними справами. У широкому розумінні демократія - форма керівництва будь-яким колективом, яка передбачає активну участь усіх його членів у здійсненні всіх заходів, у тому числі обговоренні й прийнятті управлінських рішень.

Журналістика є невід'ємною складовою демократичного суспільства, власне, у значній мірі й забезпечує участь громадян в управлінні державними справами, інформує їх про проблеми, надає можливість для їх обговорення, сповіщає про прийняті рішення. Демократизм журналістики виражається в орієнтації на народ, його запити й потреби, в постановці й розв'язанні тих проблем, що хвилюють мільйони людей. Це перший аспект демократизму журналістики.

Другий аспект полягає в тому, що матеріали в мас-медіа мають бути доступними народові за змістом і за формою. У цьому аспекті демократизм суміжний із поняттям народності, вимагає від автора простоти вислову як гарантії комунікаційних можливостей журналістики. Причому простота мусить бути сприйнята як найвищий вияв майстерності, у відповідності до приказки "Усе геніальне - просте", вона нічого спільного не має із спрощеністю, примітивністю.

Демократизм журналістики повинен розумітися як готовність мас-медіа до сталого діалогу з читачем, слугачем, глядачем. Воз-вівши в ранг ідеалу принцип доступності як зрозумілості, журналістика все ж зобов'язана постійно працювати над підвищенням освітнього й культурного рівня своїх реципієнтів, не йти в них на поводу, а вести їх за собою до нового рівня розуміння життя, розвивати в них кращі людські якості.

Третій аспект демократизму журналістики - економічний, вона має бути доступною читачеві за ціною. Кожен журналіст зацікавлений у комунікації з читачем, хоче бути прочитаним і зрозумілим. Але найважливішим чинником комунікації виступає можливість потенційного читача придбати видання. Яке його зацікавило і йому імпонує. Тому його ціна повинна співвідноситися з купівельною спроможністю читачів. А втім, у нинішній ринковій ситуації ціна періодичного видання також встановлюється ринком: занадто дешеве видання стає збитковим і мусить піднімати ціну, занадто дороге втрачає тираж і мусить опускати ціну. Таким чином встановлюються оптимальні ціни на продукцію масової комунікації.

5. Правдивість як засада діяльності журналіста передбачає достовірність і адекватність висвітлення ним фактів і подій, неу-переджений підхід до відображення явищ життя. А здатність органів масової інформації подавати неспотворену картину дійсності сприймається як найважливіший вимір якісного рівня журналістики.

Названу ознаку журналістики В. М. Владимиров назвав принципом об'єктивності, відзначивши, що "ми можемо вести мову про існування єдиного, вищого принципу розуміння інформації в журналістиці, а саме: принципу непорушної єдності об'єктивності та гуманізму". Автор не помітив внутрішньої суперечності своєї дефініції, у якій він поєднав несумісні поняття, адже об'єктивність виключає будь-яку оцінність, а гуманізм, навпаки, передбачає її наявність, відчутну присутність.

Саме тому ми й не можемо розділити точку зору В. М. Владимирова. Нас утримує розуміння суб'єктивності журналістських повідомлень. Наведімо з цього приводу думку професора В. В. Різуна: "Об'єктивність визначається не констатацією факту, а його дослідженням, пізнанням". Отже, об'єктивність включає в себе дослідження, пізнання, тобто суб'єктивні перетворення дійсності в свідомості журналіста. Цьому авторові навіть здається, що "факт не можна вважати явищем об'єктивної дійсності. Фактом ми називаємо відображені у свідомості сторони дійсності різного рівня узагальнення і різного предметного змісту". Ми, однак, дотримуємося іншої думки: вважаємо, що в теорії журналістики доцільно й навіть необхідно розрізняти факт як явище дійсності і повідомлення про факт як явище діяльності мас-медіа.

Однак, навіть за умов різного розуміння проблеми з викладеного випливає, що правдивість у журналістиці не може бути досягнута лише за рахунок викладу фактів, а обов'язково потребує аналітичної праці, спрямованої на їх аналіз, коментар, дослідження. Правдивість, таким чином, полягає не в інформативності, а в аналітичності журналістики. Але підставою для формування пояснювальних теорій можуть бути тільки справжні, документально зафіксовані факти.

Поняття правдивості дозволяє зняти суперечність між об'єктивністю факту й суб'єктивністю повідомлення. Будучи суб'єктивними, повідомлення повинні бути правдивими, тобто і в своїй суб'єктивності адекватно відображати дійсність. У ліберальній концепції суспільства правда перестає бути атрибутом влади, правом на пошуки правди наділяють усі громадяни.

Їхні погляди, позиції, інтерпретації, розуміння певної проблеми утворюють навколо неї своєрідну "розу вітрів". У цьому змаганні перемагає найбільш аргументована позиція, оскільки вона може зібрати найбільше прихильників.

У сучасній західній журналістиці змагаються дві концепції медіа-діяльності. Концепція, спрямована на традиційну для англо-американського світу інформаційну модель, дістала назву "об'єктивного журналізму", в основі якого лежить спосіб неупередженої, нейтральної подачі інформації. Проте теорія об'єктивного журналізму вже не сприймається багатьма інтелектуалами як єдина продуктивна й досконала модель професійної діяльності в медіа.

Поруч з нею виникла альтернативна концепція "нового жур-налізму". Сутність "нового журналізму" полягає в тому, що це інтерпретаційна журналістика, запровадження у висвітлення новин аналітичного коментаторського стилю, використання інтенсивної описовості, діалогів, озвучення внутрішнього монологу автора. У сучасній зарубіжній журналістиці конкретні видання реально орієнтуються на ту чи іншу модель медіа-діяльності.

Після цих трансформацій у новітній теорії медіа заговорили про те, що об'єктивність у журналістиці - усього лише певний стиль, який визначається правилами, що, своєю чергою, залежать від домінуючих суспільних настроїв та загальної емоційної чи інтелектуальної атмосфери в конкретній редакції. Висловлювалася думка й про те, що очевидно можна вести мову про чергування періодів фактологічної та інтерпретаційної журналістики.

Кожен має право висловлювати свою думку, але ніхто не має права дезінформувати суспільство. В основі всієї масово-інформаційної діяльності, включаючи й публіцистику, мусить лежати передусім правдиве, вичерпне викладення фактів, всебічне висвітлення проблеми, подання в журналістському творі на неї різних, включно з протилежними, точок зору. Журналіст робить висновки, спираючись на факти, а не підшукує факти для наперед вигаданої чи прийнятої ідеологічної конструкції.

Картина світу, що постає зі сторінок ОМІ, повинна бути адекватною реально існуючій дійсності. У цьому відношенні журналістика спирається лише на одну творчу засаду - реалізм. Їй неприйнятна множинність творчих методів і напрямків, які властиві художньому мисленню. Журналіст не може бути ні символістом, ні романтиком, ні імпресіоністом, ні абсурдистом. Він знає лише один обов'язок - достовірно й правдиво, вичерпно і всебічно інформувати свою аудиторію про події і явища реальної дійсності.