Власна назва в українській поезії ІІ пол. ХХ ст. (семантико-функціональний аспект)

За характером синтаксичних відношень між компонентами ономастичні порівняння поділяються на групи:

1) означальні: А на тлі вечірнього неба - курінь, / немов піраміда Хеопса (А. Таран);

2) обставинні способу дії: Я С. Наливайко вас веду, і воля вам горить, / Вона горить нам вічно, як Стожари ... (М. Вінграновський);

3) обставинні міри або ступеня: Любов відкрити важче, ніж Америку ... (Л. Костенко).

Власна назва може виступати в ролі метонімії - тропа, який використовує назву однієї реалії замість іншої, що має з нею асоціативні зв'язки за семантичною суміжністю. Метонімія утворюється еліптизацією родового члена мотивованого словосполучення.

За характером зв'язку родового і видового компонентів у поетичній мові виділяємо різновиди ономастичної метонімії, побудовані на основі таких відношень:

1) посесивних: Так, можна грати Баха й на гармошці, / Але тоді це буде вже не Бах (В. Коротич); Гудів безладно Колізей, мов ринок ... (Д. Павличко);

2) генетичних: У моєму селі було вже сто п'ятдесят В'єтнамів / і - з десяток Майданеків, / та ніхто не знає про це (В. Коротич);

3) часових: Її чоловіка вбила смерека за Польщі ... (В. Герасим'юк).

Різновидом метонімії є антономасія, суть якої полягає в тому, що власна назва експлікує певні властивості, притаманні іменованому об'єкту, які приписуються іншому об'єкту, що стає носієм цих ознак. Здебільшого це стосується іменувань відомих осіб, літературних чи міфологічних персонажів. Антономасія дозволяє образно і влучно охарактеризувати якусь особу : Я не Гобсек, / спитайте долю строгу, / коштовностей багатих не припас (Д. Луценко); Як ширмою, прикрившись текстом, / мовчить новітній Фукідід (В. Базилевський).

Значно рідше в антономасії виступають топоніми, що експлікують якусь одну (головну) ознаку об'єкта, вживаючись у значенні родовому стосовно видового: А ви каравани - через Сахари й Каракуми пустелі, / І на горбах - безсмертна сила гурту (І. Муратов).

Власна назва у поезії може виступати і як алегорія - зображення абстрактного поняття за допомогою конкретного, виразно представленого образу, значення якого розкривається ширшим контекстом: Сила розумна благає Феміду, / сила дурна піднімає на кпин ... (І. Муратов).

У третій частині другого розділу - „Морфологічні особливості вживання власних назв у поетичній творчості” - досліджуються трансформації онімів у сфері деяких граматичних категорій (однини / множини, власних / загальних назв), а також словотворчі особливості власних назв.

Онім за своєю суттю має ідентифікувати й диференціювати об'єкт, а тому вживається в однині. Множинна форма оніма, якщо вона не є для нього постійною, здебільшого стає показником його семантизації з певною стилістичною, художньо-естетичною метою. Процес плюралізації безпосередньо пов'язаний з конотонімізацією власних назв і є поетичною універсалією. Множинна форма конотоніма здебільшого позначає не велику кількість осіб, об'єднаних на основі спільної ознаки, а саму цю ознаку - властивість або якість.

Плюралізації зазнають переважно антропоніми; в їх семантиці можуть виражатися етнічні чи соціальні ознаки, частіше ж - емотивні та оцінні: Старі баби - Явдохи та Мокрини - в трипільських водах білять полотно (Р. Лубківський); О світе коханий, ми ... / з сімейства безстрашних Матросових і Екзюпері ... (Л. Забашта); ... і от стрибнули з-за кущів / Усі мої похибки, яко Брути ... (Б. Олійник).

Множинна форма топонімів передає екстралінгвальну інформацію, пов'язану з існуванням географічного об'єкта, подіями, що асоціюються з ним: Дороги йшли, врізалися з розгону / У племена, Помпеї, города ... (Б. Олійник); Де було шукають оті Єгипти / матерям коляд і немовлят? (І. Римарук).

Інші групи плюральних онімів у поетичних текстах засвідчені меншою мірою.

Онімія в поезії під впливом творчої трансформації піддається цілеспрямованій семантизації. Внаслідок цього власна назва, позначаючи типовий образ, стаючи загальновідомою, набуває тенденції переходу в загальну назву. Здебільшого такі оніми (конотоніми) перебувають на межі власних / загальних назв, але можуть і повністю переходити в апелятивну лексику, що позначається і на графічному оформленні лексем - з малої літери. Такий перехід власної назви у загальну здебільшого зумовлюється негативною оцінною характеристикою денотата, переважно у формі множини: Збираємось Колумбами рости, / і раптом виростаємо кортесами (Н. Віргуш); Ти вже не згинеш, ти двожилава, / земля, рабована віками, / і не скорить тебе душителям / сибірами і соловками (В. Стус).

Взаємодія між пропріальною та апелятивною лексикою в поетичному дискурсі виявляється і в протилежному явищі - в онімізації апелятивів (утворенні онімів лексико-семантичним способом від загальних назв), що є прикметною ознакою творчості багатьох поетів ІІ пол. ХХ ст. Онім, утворений переходом із загальної назви, не втрачаючи повністю властивостей апелятива, збагачується властивостями власної назви, а співвідношення онімних / апелятивних ознак прямо залежить від контекстуальних умов, ступеня семантичної трансформації денотативного значення.

Семантика відапелятивного поетоніма залежить від характеру денотата, іменованого таким чином. Перехід апелятивної лексики в онімну стає засобом естетизації дійсності, намагання осмислити реальність поза часом і простором, на іншому естетично-філософському рівні. Тому онімізуються переважно назви певних філософських, онтологічних, морально-етичних і естетичних категорій та інші абстрактні поняття: Згоряє сонце, / як болід, / на тлі холодного Безмежжя (П. Перебийніс); У віковому мерехтінні / Я розпізнав Добро і Зло (М. Руденко).

Апелятивна лексика з конкретною семантикою на позначення неістот зазнає онімізіції меншою мірою, ніж абстрактна. Це лексеми на позначення і природних об'єктів, і об'єктів, що є результатами людської діяльності: Як сіль у світовому океані, / В Природі розчинитися зумій (М. Руденко); Кожне слово / нашої мови / проспіване у Пісні ... (В. Голобородько).

Онімізацію апелятивів - назв неістот - спричиняє і персоніфікація, тобто надання іменованому об'єкту людських ознак, якостей, умінь. Персоніфікація може бути повною, коли денотат виступає в людському образі, це притаманне фольклорним жанрам казки, легенди, притчі: Услід за Розумом Дурість ходила, / Мало на п'яти не наступала. / “Розуме, Розуме, який дурний ти, / від мене, Розуме, їй-бо, дурніший” (О. Підсуха).

Але частіше в поезії спостерігається часткова персоніфікація, коли іменований об'єкт наділяється деякими людськими ознаками, атрибутами і в тексті сприймається двояко - і в прямому первісному значенні, і як конкретно змальований антропоморфний образ: Ви, Пане Часе, чи не смієтесь: / В земний мій вік хтось інший збувся мною? ... (М. Самійленко); Хата, хатуся, хатинонька, / Хата Стріхівна, ой (І. Драч); Ну ж бо й Ніч, ох, злодійська Ніч! / Без ножа і пістолета роздягає поетів, / королів, домотканих акторів (Б. Олійник).

Відапелятивні антропоніми становлять значний пласт оказіонально-поетичної пропріальної лексики і виступають у поетичній мові:

а) засобом вираження світоглядно-творчих, ідейних настанов автора, його системи цінностей;

б) філософсько-символічним узагальненням ідей твору;

в) критерієм оцінки (переважно позитивної) об'єкта зображення.

При цьому онімізовані антрополексеми можуть мати узагальнене значення чи виражати певний статус людини: Постій і подумай, Людино, / Про вічність і суєтну мить (М. Нехода); Дар вічний суджено Майстрам - / їм пишеться, як дишеться ... (В. Корж). Таким же чином можуть іменуватися й персонажі творів мистецтва: Нема в Рабів [про скульптуру Мікеланджело] облич, лишень тіла ... (Д. Павличко).

Власна назва в художньому тексті стає не просто знаком певного об'єкта, а й засобом його характеристики, оцінки з прозорою етимологією: Ми - репані жителі Хохландії, / ми - хохли з обвислими вусами (В. Голобородько). Там, де походили ми, - / яблуками спілими / гнеться-нагинається / зелен-сад / сонцю усміхається місто Сонцеград (В. Коломієць).

Для вираження емоційного ставлення мовця (ліричного героя) до об'єкта іменування в поетичній мові використовуються варіанти онімів із суфіксами суб'єктивної оцінки: демінутивними, гіпокористичними чи, навпаки, пейоративними: Як тій дитині зватися Богданком, / Коли епоха зветься НТР? (Л. Костенко); Вкраїнонько! Гуде твоє багаття ... (В. Симоненко); Там, у небі, її (Либідь) не дістане Кощій-Кощерище ... (Є. Гуцало).

У четвертій частині другого розділу - „Синтаксична поетика оніма” - зроблено аналіз функціонування поетонімів у ролі вокатива (звертання), а також у складі таких синтаксичних фігур, як анафора, епіфора тощо - з метою виявити можливості власних назв щодо організації, упорядкування вислову, підсилення його естетичного впливу.

Одним із найвиразніших засобів поетичної образності, що включає власні назви, можна назвати звертання - слово чи словосполучення у формі кличного відмінка, яке називає особу чи предмет, до яких звернена мова.

Відповідно до того, якими власними назвами виражені звертання, вони поділені на такі групи:

1) антропонімічні: Як тобі ведеться там, Василю Симоненку? / Під землею, під ріллею - там ... (І. Драч);

2) теонімічні: Ще треба терпіти і марне клясти. / Лиш ти мене, Господи-Боже, прости! (В. Стус);

3) топонімічні: Скажи мені, Дніпре, під вічності вітром / ти все пам'ятаєш? Повідай мені (С. Йовенко);

4) астронімічні: О Зоре, вийти дневі накажи ... (Ю. Буряк);

5) ідеонімічні: Чолом, Софіє! Над тобою - / фанфара сонця золота (В. Коломієць);

6) звертання з онімізованими апелятивами: Свавільний Часе! Годі, не дурмань! Кому й навіщо біг несамовитий? (М. Самійленко).

За художньо-стилістичною роллю в поетичному тексті ономастичні звертання можна поділити на звертання-характеристики: Ваша світлість Любов, Ваша святість Кохання, / Мати Божа душі - найсвятіш не було! (А. Таран); Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду ... (Л. Костенко) і звертання-номінації: До твоїх, Камчатко, небокраїв / я думками лину в дальню путь ... (І. Гончаренко).

Власні назви у складі стилістичних фігур, що мають своєрідну побудову, увиразнюються, набувають більшої значимості, експлікують ті конотації, які в інших контекстуальних умовах були „прихованими” від сприйняття; так само стилістичні фігури під впливом семантики поетонімів, їх звукової форми і морфемної будови набувають відповідного значення й експресивності в системі цілого поетичного твору.

Власна назва може виступати складником ампліфікації - нагнітання у фразі однотипних мовних одиниць для підсилення висловленої думки. За допомогою цього прийому в контексті поєднуються оніми, денотати яких мають спільні чи близькі ознаки, характеристики: не вір газетам / сьогорічна / Шевченківська нагорода / поза всякими сумнівами / випала / Чорноволові і Дзюбі / Стасів і Шабатурі / Сверстюку і Стусові / Світличному і Чубаєві (І. Калинець); Давайте багато на себе візьмемо - / За себе / І тих, що упали вдосвіта / На чорні поля під Курськами й Вязьмами. / На камені Керчі та Феодосії (В. Коротич).

Власні назви виступають і компонентами фігур синтаксичної симетрії (повтору, анафори й епіфори), які увиразнюють семантичні зв'язки і відношення між компонентами висловлення, формують інтонацію вірша. Ономастичні повтори сприяють зосередженню уваги на об'єкті зображення, підкреслюють його особливості, підсилюють емоції, настрій ліричного героя: І якщо хтось до тебе йде ночами - / то я. / В твої окопи. В першу світову. / І звати мене лагідно Меланія. / <... Меланія, Меланія, Меланія ... / У снах минулих білий цвіт кохання (Н. Віргуш). Більш упорядкованими синтаксично є види повтору: анафора - розташування мовних елементів на початку речень чи віршових рядків - та епіфора - у кінці рядків: Русь, о Русь! / Мечами ти хрестилась / У кривавій віковій борні. / Русь, о Русь! / В огні ти народилась, / Падала, підводилась в огні (П. Дорошко); ... Там, на Балканах, / Гори в туманах, / Там, на Балканах, / Гайдук у ранах - / Там, на Балканах... / ... А як вертала - / Горять руїни. / Чужі кокарди. Чужі країни. / Впізнала вбитих ... / Бо - з України. / Всі з України (Р. Лубківський).

Високий виразовий потенціал для відтворення глибини естетичного напруження мають стилістичні фігури, що ґрунтуються на антонімічних відношеннях між поняттями, - антитеза й оксиморон. Часто в ролі антонімів виступають поетоніми, що конотують семантику морально-етичного спрямування, яка має полярну оцінність “добре” - “погано”: Христос не знаю може де і є / Зате в очах рябіє від Пілатів (Л. Костенко).

Інший художній прийом, що базується на семантичній несумісності слів, взаємовиключності понять, - оксиморон - поєднанням контрастних за значенням слів утворює нове поняття, наприклад, на основі логічно-часових зміщень: не чують подзвін люди посторонні / нема і думки / про кінець століть / <... у іншім вимірі ще стрінуться / з бідою / де все не так / де все не те ... / де снігові замети на Великдень / де квіт вишневий на Різдво ... (Ю. Завгородній).